При розгляді цього питання необхідно зауважити, що поняття "випуск грошей" та "емісія грошей" не є тотожними. Так випуск грошей в оборот відбувається постійно. Безготівкові гроші випускаються в оборот, коли комерційні банки надають позику своїм клієнтам, а готівкові - коли банки в процесі здійснення касових операцій надають їх клієнтам з своїх операційних кас [18].

Емісія - випуск грошей в оборот, який призводить до загального зростання грошової маси в обігу.

Емісія грошей у їх широкому розумінні здійснюється на двох рівнях: першій - Центральні банки, другий - Комерційні банки та прирівняні до них за функціональним призначенням фінансово-кредитної установи.

Емісія безготівкових грошей відбувається системою комерційних банків, готівки - Центральним банком (в Україні - Національним банком).

Центральним банкам належить виняткове право здійснення банкнотної емісії. Чинним законодавством таке право не надається кожному з інших банків будь-якої держави. Право емісії банкнот не мають і міністерства фінансів (казначейства, скарбниці).

Як в умовах золотого стандарту, так у в умовах сьогодення зберігається принцип товарного забезпечення банкнотної емісії на кредитних засадах. Проте на відміну від золотого стандарту не діє механізм реалізації функцій кошторисної скарбниці за яким кількість в обігу паперових грошей, у тому числі банкнот, урівноважувалася з урахуванням відповідного коефіцієнту наявним золотим запасом. Еволюційно розвиток емісійного процесу пішов в іншому напрямку - почали зміцнюватися інституційні структури та механізм функціонального регулювання грошової системи. Помітно зросла в цьому роль головної ланки - Центрального банку.

Існують три напрямки емісійної діяльності Центрального банку [12]:

фінансування дефіциту державного бюджету через здійснення операцій на ринку державних цінних паперів;

рефінансування комерційних банків - надання в їх розпорядження певної суми платіжних інструментів;

закупівля за національні гроші іноземної валюти, яка спрямовується в офіційні валютні резерви.

Механізм емісії діє на основі банківського (кредитного, депозитного) мультиплікатора. Банківський, кредитний та депозитний мультиплікатори характеризують механізм мультиплікації з різних позицій.

Банківський мультиплікатор характеризує процес мультиплікації з позиції суб'єктів мультиплікації та діє незалежно від того, кому надана кредити: комерційним банкам або уряду. Крім того він може бути задіяний і в тому випадку, коли Національний банк купує у комерційних цінні папери або валюту. Внаслідок цього зменшуються ресурси банків, що вкладені в активні операції, зростаються вільні резерви цих банків, які використовуються для кредитних операцій, тобто включається механізм банківського мультиплікатора. "Включити" цей механізм Національний банк може й тоді, коли він зменшить норму обов'язкових резервів.

Депозитний мультиплікатор відображає об'єкт мультиплікації - гроші на депозитних рахунках комерційних банків.

Кредитний мультиплікатор - розкриває двигун процесу мультиплікації, тобто те, що вона може здійснюватись тільки в результаті кредитування господарства.

Управляє механізмом банківського мультиплікатора, а, як наслідок, емісією безготівкових грошей, виключно Національний банк, в той час, як емісія здійснюється системою комерційних банків.

Комерційні банки утворюють банківські гроші наданням своїм клієнтам кредитних позик. Коли банки надають позики, грошова маса зростає, а коли отримана позика повертається - зменшується.

Здатність будь-якого комерційного банку утворювати банківські гроші (здійснювати емісію грошей) залежить від розміру наднормативної суми його резерву. Банк може видавати нові позички і утворювати додаткові гроші лише тоді, коли має вільні резерви, тобто резерви, що перевищують установлену законом мінімальну суму, яку він за будь-яких умов повинен зберігати.

Обов'язковий банківський резерв є часткою (нормою у відсотках) банківських депозитів та інших пасивів, отриманих банком з інших джерел, яка згідно з законодавством або встановленими нормативними актами має зберігатись у формі касової готівки комерційних банків та інших депозитів у Центральному банку.

За допомогою регулювання норми обов'язкового резерву вирішується декілька завдань: по-перше, нормативне визначення обов'язкових резервів має метою забезпечення захисту інтересів клієнтів і надійності комерційних банків, підтримки їх ліквідності; по-друге, при виникненні нестандартних ситуацій комерційні банки мають можливість отримати додаткову суму готівки в Національному банку; по-третє, вони використовуються як провідний важіль регулювання можливостей комерційних банків здійснювати емісію банківських грошей (за допомогою високої норми резерву звужувати таку емісію, низької - стимулювати).

При визначенні потенційних можливостей розвитку емісійного процесу і відповідно до цього - прогнозування динаміки грошової маси використовується показник грошової бази. За змістом грошова база - це об'єднуючий показник резервних грошей наявної в країні банківської системи, на підвалинах якої через ефект кредитного мультиплікатора формується загальна маса грошей, що перебуває в обігу.

Ефект кредитного мультиплікатора полягає в автоматичному розширенні емісійного процесу, що здійснюється багаторазовим примноженням сформованих у банківській системі нових резервів. Мультиплікаційний ефект характеризує спосіб функціонування не окремого банку, а банківської кредитної системи в цілому. При цьому реалізується принцип: "те, що не в змозі зробити окремий банк, здатні зробити всі банки разом". Йдеться про кумулятивне зростання грошової маси на підставі того, що резерви рухаються від одного економічного суб'єкта до іншого - від банку до економічного агента в нефінансовому секторі, і назад - знову до банку.

Процес мультиплікатора пов'язаний з надходженням нових грошей (депозитів) у систему комерційних банків. Таке надходження може здійснюватися у різних формах [11]:

надходженням готівки;

проведенням операцій на відкритому ринку цінних паперів казначейства

надходженням чеків, виписаних на інший банк;

отриманням прямих кредитів від Національного банку.

Процес мультиплікатора є непреривним. Розраховують коефіцієнт мультиплікації який відображає наскільки в певний період часу зросла грошова маса в обігу.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.1 - Чинники, що впливають на зростання грошової маси

Розглянемо взаємодію чинників, що впливають на пропозицію грошей (формування грошової маси) з боку банківської системи (див. рисунок 1.1). У верхній частині схеми представлено групу чинників, які впливають на формування грошової бази, від якої залежить величина наднормативних резервів. У нижній частині - визначено чинники, від яких залежить величина коефіцієнта експансії (кредитного мультиплікатора). Взаємодія двох величин - грошової бази і грошового мультиплікатора визначає потенційні можливості банківської системи з забезпеченні приросту грошової маси, додаткової пропозиції грошей.

Центральний банк з метою впливу на кількість грошей або на процентні ставки використовує наступні інструменти грошової політики:

1. За об'єктами впливу:

* стимулювання кредитної емісії (кредитна експансія). Кредитна експансія має за мету збільшення зайнятості і підйом виробництва шляхом збільшення пропозиції грошей;

* стримування кредитної емісії (кредитна рестрикція). Кредитна рестрикція має за мету запобігання економічної кризи і зниження темпів інфляції шляхом обмеження пропозиції грошей.

2. За характером параметрів:

* кількісні інструменти впливають на стан кредитних можливостей комерційних банків;

* якісні інструменти -- пряме регулювання банківських кредитів.

3. За формою впливу:

* адміністративні (прямі) інструменти -- у формі директив, інструкцій від НБУ, мета яких -- обмежити сферу діяльності кредитних установ (лімітне кредитування для окремих банків; пряме регулювання процентної ставки, ліміти на обсяг чи вартість кредитів, що надаються окремим галузям);

* ринкові (непрямі) інструменти -- способи впливу НБУ на грошову пропозицію шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів.

4. За строками впливу:

* короткострокові інструменти, за допомогою яких досягаються проміжні цілі грошово-кредитної політики;

* довгострокові інструменти діють від одного року і більше з метою фінансової стабілізації та сприяння довгостроковому економічному зростанню.

Монетарна база у 2006р. зросла на 17,5% (у грудні - на 10,6%) за рахунок збільшення чистих зовнішніх активів внаслідок додатних інтервенцій на міжбанківській валютній біржі на $0,9 млрд. та зовнішніх надходжень ($1,9млрд.) Кошти на рахунках Уряду протягом року дещо збільшились (на 0,2 млрд. грн. до 18,6 млрд. грн.), незважаючи на їх суттєве зменшення у грудні (на 3,6 млрд.грн.).

Рис. 2.2 Динаміка монетарної бази та грошової маси у 2005- 2006рр.% кумулятивно, Джерело: НБУ Розрахунки: Мінекономіки

У 2006 році загальний обсяг операцій рефінансування банків становив 8331,8 млн. грн., з них кредити овернайт - 5572,6 млн. грн. (у грудні 593,1 млн. грн. та 41,3 млн. грн. відповідно). Обсяг мобілізаційних операцій за 12 міс. становив 6760 млн. грн. (у грудні - 550 млн. грн.).

Таблиця 2.1

Динаміка основних показників грошового ринку

Джерело: НБУ

Рис. 2.3 Динаміка депозитів населення в іноземній та національній валюті у 2005 - 2006 рр., Джерело: НБУ

Рис. 2.4. Динаміка ставки міжбанківського кредиту та коррахунків банків в національній валюті у 2004 - 2006рр., Джерело: НБУ

Грошова маса у 2006 р. зросла на 34,7% (грудні на 7,1%), що було пов'язано із мультиплікативним ефектом від збільшення кредитування (за 2006 р. на 71% - це найбільший показник за роки економічного зростання, у грудні на 5,9%). Протягом року продовжувався процес ремонетизації економіки: рівень монетизації зріс з 36,23% до 41,54%. Зменшенню швидкості обертання грошей з 2,66 до 2,25, яке уповільнювало інфляційне навантаження на економіку, сприяло відновлення ролі капіталоємних галузей (металургія, машинобудування) в структурі економічного зростання, що підвищило попит на кредити з відповідним збільшенням потреби в платіжних засобах на одиницю ВВП.

Протягом року обсяг готівки поза банками збільшився на 24,5% і його питома вага в структурі грошової маси зменшилась до 28,7% проти 31% на початок року, що було спричинено дещо більшим зростанням грошової маси. У грудні готівка зросла на 9% (таке значне зростання було зумовлено суттєвим збільшенням соціальних видатків Державного бюджету наприкінці року).

Депозити фізичних осіб за 2006 р. зросли на 45,8% (у грудні на 7,2%). Протягом року спостерігалась тенденція випереджаючого зростання депозитів в іноземній валюті (на 57,5%) порівняно із вкладеннями в національній (на 37,2%) (за грудень на 5,6%та 8,5% відповідно). Поряд з цим, спостерігалось зменшення відсоткових ставок за депозитами як в національній (з 8,1% до 7,9%), так і в іноземній валюті (з 6,9% до 6,1%). У 2006 р. приріст депозитів юридичних осіб склав 30,1% (у грудні на 4,4%). На фоні зростання депозитів в іноземній валюті юридичних осіб (за рік на 45,8%, у грудні зменшились на 4,3%) відбулось зростання попиту підприємств на кредити в іноземній валюті (за 2006 р. на 68,2%, у грудні - 5,7%), що стимулювало кредитну активність банків щодо суб'єктів господарювання (приріст кредитів за 2006 р. склав 51,8%, у грудні - 4,8%).

У 2006 р. середньозважена ставка кредитування зменшилась як в національній валюті на 1,3 в.п. (до 15,1%), так і в іноземній на 0,2 в.п. (до 11,5%). За підсумками року обсяг коррахунків банків зменшився на 2,3 млрд. грн. до рівня 14,9 млрд. грн., у зв'язку зі значним зниженням ліквідності на початку року.

НБУ у 2006 році для підвищення ліквідності поступово знижував нормативи формування банками резервів по вкладах коштів фізичних та юридичних осіб як в національній, так і іноземній валюті. Доля обов'язкових резервів склала на кінець року 28% від обсягів коррахунків комбанків проти 57,1% на початок року. Такої ліквідності достатньо для кредитної підтримки процесів економічного розвитку, забезпечення поточної діяльності суб'єктів економіки та підтримки низької ставки міжбанківського ринку (у 2006 р. вона зменшилась з 4,3 до 3,3%).

Рис. 2.5. Динаміка курсу гривні до долара США на безготівковому ринку та інтервенції НБУ на МБВР у січні 2004-грудні 2006 року, Джерело: НБУ

Рис. 2.6. Операції та курс гривні до долара на готівковому валютному ринку, Джерело: НБУ

Рис. 2.7. Індекси РЕОК та експорту товарів, Джерело: НБУ

За роки своєї діяльності Національний банк України в напрямі управління грошово-кредитним ринком пройшов, як кажуть, тернистий шлях. Розпочавши із найпростіших механізмів, він на практиці опанував монетарні інструменти, які застосовують центральні банки економічно розвинутих країн [4].

У перші роки роботи Національний банк надавав прямі кредити комерційним банкам для подальшого кредитування тих чи інших галузей господарства та суб'єктів господарювання. У 1992--1995 pp. він надавав прямі кредити уряду на покриття дефіциту державного бюджету як у національній, так і в іноземній валютах. Згубність політики підтримки центральним банком тих чи інших галузей та кредитування дефіциту бюджету доведена результатами роботи економіки країни за 1993--1994 роки, коли рівень інфляції перевищував 10 000 відсотків.

Національний банк, здійснюючи грошово-кредитну політику, постійно враховує (в міру можливості, не загрожуючи стабільності національної грошової одиниці) неординарність розвитку економічних процесів, ментальність керівників окремих банків, урядових структур та інші фактори [4].

Так, постійне нарікання банків на використання Національним банком коштів обов'язкових резервів, які зберігалися на окремому рахунку, спонукали до розробки і введення в дію з 1995 року уніфікованого порядку формування банківською системою обов'язкових резервів, який полягає в тому, що банки тримають обов'язкові резерви на своїх кореспондентських рахунках у НБУ.

Вирішено юридичну проблему, що виникла під час практичного впровадження операцій РЕПО між Національним банком і банками. Теоретично оперція РЕПО є купівлею-продажем цінних паперів. Тож чинним українським законодавством передбачалася у разі здійснення операцій із купівлі-продажу державних цінних паперів сплата державного мита, що унеможливлювало використання зазначеного вище інструменту. Довелося розробити і надати юридичної сили вітчизняному трактуванню операції РЕПО як кредитної, яке за своєю економічною сутністю відповідає її класичному визначенню.

Аналогічна ситуація склалася і в процесі запровадження у практику такого інструменту, як депозитний сертифікат НБУ. Щоб не провадити під час кожного його випуску реєстрацію емісії цих паперів, за погодженням із Державною комісією із цінних паперів та фондового ринку депозитний сертифікат Національного банку України було визначено як особливий вид цінних паперів, що використовується виключно як монетарний інструмент і має обмежене коло обертання -- лише серед банків [10].

Обов'язкові резерви. Як уже зазначалося, формування банками обов'язкових резервів у 1992--1995 pp. здійснювалося на окремому рахунку в НБУ. Нині кожен банк формує обов'язкові резерви на власному кореспондентському рахунку в Національному банку. Такий порядок формування резервів дає змогу центральному банку застосовувати їх (шляхом зміни величини нормативів та періодичності контролю) як монетарний інструмент, а банкам -- використовувати протягом операційного дня для проведення банківських операцій.

Мінімальні обов'язкові резерви використовуються в процесі прогнозування монетарних агрегатів як константа, що дає можливість визначати розмір коштів (які не будуть створювати нові кошти), та застосовуються з метою обмеження зростання грошової маси в обігу [5].

Для сприяння розвитку фондового ринку державних цінних паперів в Україні у 1996 році до мінімальних обов'язкових резервів зараховувалися кошти, вкладені банками в державні цінні папери. При цьому втрати монетарного регулювання за рахунок обов'язкових резервів компенсувалися шляхом застосування інших монетарних інструментів.

Процентна політика. У перші роки існування банківської системи незалежної України процентна політика визначалася розміром плати за кредит комерційним банкам без пов'язування з макроекономічною ситуацією в державі і станом грошово-кредитного ринку.

Із формуванням кредитного та частково фондового ринків Національний банк надав перевагу економічному підходу до застосування процентної політики як монетарного інструменту у сфері управління грошово-кредитним ринком.

Зважаючи на нерозвинутість фондового ринку як державних, так і корпоративних цінних паперів, НБУ на підставі Тимчасового положення про визначення процентних ставок Національного банку щомісячно встановлює рівень облікової ставки, яка є орієнтиром ціни на національні гроші. При визначенні розміру цієї ставки враховуються різнопланові фактори в макроекономічній, бюджетній та грошово-кредитній сферах, а також вартість кредитів у країнах, з якими Україна має значні економічні зв'язки.

Залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку НБУ щоденно визначає рівень ломбардної ставки, за якою пропонується підтримувати миттєву ліквідність банків.

Однак не всі аспекти процентної політики дають бажаний ефект. Процентні ставки за кредитами, наданими реальному сектору економіки, не завжди відповідають наявним економічним процесам. І це питання сьогодні слід розглядати не в монетарній, а в макроекономічній та законодавчій площинах [4].

Банки мають значну питому вагу проблемних кредитів, наданих у минулі роки на пропозиції урядових структур, що спонукає збільшувати вартість кредитів, які надаються нині.

Проблема дорогих кредитів полягає також у тому, що досі законодавчо не закріплено права банку-кредитора щодо стягнення кредиту чи відповідної застави.

Окремі банки не проводять банківських операцій, а займаються лише розрахунковими та конвертаційними операціями, що почасти спричиняє дисбаланс на міжбанківському кредитному ринку. Крім того, багато які банки не працюють із фінансовими інструментами (державними цінними паперами різних видів, векселями суб'єктів господарювання), не забезпечують виконання основних економічних нормативів діяльності, що не дає їм можливості звертатися до Національного банку як до кредитора останньої інстанції й отримувати кредити для підтримки короткострокової ліквідності за значно нижчою ставкою, ніж на міжбанківському кредитному ринку.

Банківській системі складно належно відреагувати на постійні нарікання урядових структур щодо зависокої вартості кредитів, які надаються реальному сектору економіки, якщо не буде внесено суттєвих змін до чинного законодавства. Внесення таких змін дало б змогу кредиторам гарантовано використовувати право на захист, передусім у частині стягнення заборгованості та наданої застави [9].

Рефінансування банків. На першому етапі становлення Національного банку здійснювалося пряме кредитування комерційних банків для подальшого кредитування тих чи інших галузей господарства або окремих господарств в основному за відповідними рішеннями Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Згубність такої практики відчутна ще й сьогодні, оскільки окремі надані в такий спосіб кредити не повернуто й досі.

У подальшому (з виникненням необхідності обмежувати обсяги грошової маси в обігу) Національний банк використовував такий інструмент, як кредитні стелі для банків (тобто приріст кредитних вкладень банків обмежувався певними параметрами).

Зі зростанням кількості банків виникла потреба у забезпеченні їм рівного доступу до кредитів Національного банку. З 1994 року запроваджено кредитні аукціони, які дали змогу всім банкам, що дотримуються встановлених нормативів діяльності, розраховувати на підтримку своєї ліквідності з боку НБУ -- кредитора останньої інстанції.

Із 1996 року в практичну діяльність запроваджено підтримання ліквідності банківської системи за допомогою операцій прямого РЕПО.

З метою узгодження вітчизняних нормативних документів із вимогами Євросоюзу, стимулювання розвитку фінансових інструментів, переведення взаємовідносин між центральним банком та банками у плані підтримки їх ліквідності в загальноприйняту площину світової банківської практики Національний банк України в 2000 році розробив і запровадив у практику Положення "Про рефінансування комерційних банків через тендерну систему", в якому чітко визначено умови та порядок підтримки ліквідності банківської системи. Основні з них такі [4]:

1. Виконання банками відповідних нормативів.

2. Наявність фінансових інструментів (державних цінних паперів різного виду, векселів суб'єктів господарювання).

Операції з підтримки ліквідності банківської системи проводяться:

¦ щоденно (без обмеження обсягів ресурсів на підставі оголошеної о 10 годині їх вартості);

¦ щотижня (до 14 днів з оголошенням або без оголошення обсягів ресурсів та їх вартості);

¦ один раз на місяць (до 180 днів з оголошенням або без оголошення обсягів ресурсів та їх вартості).

Усі операції здійснюються в автоматичному режимі відповідно до програмного забезпечення, що дає змогу не зважати на різні суб'єктивні фактори при проведенні тендерів.

Мобілізаційні інструменти. Якщо необхідно вилучити з обігу надлишкову грошову масу, Національний банк використовує такий монетарний інструмент, як депозитний сертифікат НБУ, який має право обігу на первинному та вторинному ринках лише серед банків. До мобілізуючих інструментів належать також операції зворотного РЕПО, тобто продаж Національним банком зі свого портфеля на певний період державних цінних паперів з умовою їх зворотного викупу.

Наявність у портфелі Національного банку значної суми реструктуризованих урядом до 2010 року боргових зобов'язань спонукала розробити порядок їх відносного знерухомлення та використання в ролі фінансового інструменту. Це порядок двостороннього котирування цінних паперів. За необхідності Національний банк України продає цінні папери, які знаходяться в його портфелі, з обов'язковою гарантією їх викупу у власника в будь-який час. У процесі регулювання обсягів грошової маси в обігу впродовж 2001 року такий порядок виявився ефективним.

Проблемні питання. Не можна погодитися з деякими аналітичними висновками, які публікуються в засобах масової інформації та робляться в окремих урядових структурах, що використання депозитних сертифікатів і двостороннього котирування реструктуризованих державних цінних паперів створює конкуренцію для Міністерства фінансів щодо розміщення облігацій на первинному ринку. Національний банк застосовує зазначені мобілізаційні інструменти в періоди, коли з монетарної точки зору є загроза розкручування інфляції через надлишкову грошову пропозицію.

Не можна погодитися і з пропозиціями щодо збільшення Національним банком обсягів рефінансування. НБУ щоденно в оперативному режимі відстежує стан грошово-кредитного ринку і за необхідності надає кошти для підтримки ліквідності банківської системи, використовуючи для цього різноманітні канали (валютний, фондовий, кредитний). Якщо є потреба у збільшенні ліквідності через систему рефінансування банків, які беруть участь у тендері, НБУ збільшує запропоновану тендерну ставку.

Проте ось уже два роки додаткові грошові потоки надходять в економіку переважно через валютний канал. То чи варто збільшувати обсяги рефінансування?

Постійно пропагується теза, ніби ресурсів, які Національний банк надає банківській системі, недостатньо. У зв'язку із цим слід ще раз акцентувати увагу на функціях центрального банку. Національний банк не є джерелом постачання ресурсів банкам для подальшого їх вкладення в ті чи інші активні операції. Центральний банк -- кредитор останньої інстанції, він підтримує короткострокову ліквідність банків лише в площині регулювання грошово-кредитного ринку [5].

Ресурси банків -- це передусім їхні власні та залучені кошти фізичних і юридичних осіб -- представників різних галузей та різних форм власності.

Отже, можна зробити висновки, що за відсутності розвинутого ринку як державних, так і корпоративних цінних паперів наявність інструментів, про які йдеться, дає змогу Національному банку певною мірою управляти грошово-кредитним ринком. Національний банк має в своєму розпорядженні всі монетарні інструменти як для підтримки ліквідності банків, так і для мобілізації коштів у разі виникнення надлишкової грошової маси. За умови подальшого ефективного реформування структури вітчизняної економіки, бюджетної політики, законодавчого забезпечення прав банків-кредиторів ситуація на грошово-кредитному ринку має змінитися в бік поліпшення взаємозв'язку між ставками Національного банку та ставками банків, між процентними ставками за залученими й розміщеними коштами.

фінансовий трансформація економіка

3. Напрямки трансформації фінансових методів регулювання економіки в Україні

У період 2000-2004 рр. динамічний розвиток України за сприятливої зовнішньої кон'юнктури і позитивного сальдо платіжного балансу супроводжувався зростанням попиту на гроші, відтак підвищення рівня монетизації у зазначений період з 19 % до 36,3 % відбувалося в умовах цінової та валютної стабільності. 2005 р. став роком загострення суперечностей в умовах послідовних шоків: заміщення інвестиційних видатків з бюджету соціальними, різкого зростання доходів населення, посилення політичної невизначеності та зростання інфляційних очікувань, дезорганізації бізнесу, погіршення зовнішньої кон'юнктури, активізації припливу спекулятивних іноземних капіталів.

Якщо в період фінансової дестабілізації прив'язка курсу гривні до долара США мала високу ефективність як антикризовий та антиінфляційний захід, та у період економічного піднесення використовувалася як засіб підтримання цінової конкурентоспроможності й інструмент ремонетизації, то в умовах падіння економічної та інвестиційної активності вона набула інфляційного характеру. В цій ситуації відмова від курсової прив'язки на користь збереження цінової стабільності у вигляді ревальвації мала позитивні наслідки для гальмування темпів інфляції в умовах високої імпортозалежності української економіки та для збалансування валютного ринку України. Проте зниження цінової конкурентоспроможності українського експорту, динамічне зростання споживчого імпорту і зовнішніх запозичень приватного сектора негативно вплинули на структуру платіжного балансу, а несприятливий інвестиційний клімат та відсутність розвинених механізмів трансформації заощаджень в інвестиції в ситуації перерозподілу фінансових коштів до сектору домогосподарств не дозволили в належній мірі реалізуватися позитивному впливу ревальвації на інвестиційний процес.

Стратегічна орієнтація на політику підвищення гнучкості обмінного курсу, що унеможливлює його подальше використання в якості номінального якоря, спонукає до переходу в забезпеченні монетарної стабілізації до політики інфляційного таргетуваня (ІТ). Зокрема, в Основних засадах грошово-кредитної політики на 2006 р., затверджених рішенням Ради Нацбанку України від 9 вересня 2005 р. № 17, зазначається, що „НБУ докладатиме відповідних зусиль для переходу до таргетування інфляції, сприяючи укріпленню довіри до гривні та банківської системи, прозорості грошово-кредитної політики, удосконаленню структури грошового обігу, розвитку кредитування суб'єктів господарювання та домогосподарств”.

Аналіз досвіду країн, що використовують ІТ, засвідчує, що основні характеристики цього режиму знаходяться у значній залежності від особливостей економічної, монетарної, операційної структури країни.

Ключову роль у забезпеченні ефективності режиму ІТ відіграють стабільність валютної сфери та збалансованість платіжного балансу, поступова лібералізація фінансових ринків, скоординованість заходів грошово-кредитної, валютної та фіскальної політик в частині, що спрямована на підтримання встановленого інфляційного таргету.

Це потребує активних дій щодо захисту від зовнішніх шоків та контролю за курсовою динамікою і фіскальною дисципліною, підвищення прозорості та удосконалення інформаційного забезпечення процесу прийняття політичних рішень.

Міжнародні експерти відзначають, що в тих країнах, де здатність уряду досягти поставленого цільового показника не викликає довіри, або економіка яких надзвичайно відкрита і вразлива до великих коливань обмінного курсу, режим ІТ може виявитися неефективним.

У 60 % випадків запровадження ІТ з метою зниження інфляції центральні банки не змогли забезпечити виконання встановлених орієнтирів, а відхилення від таргету спостерігалися у 32 % країн, що використовували ІТ для підтримання стабільної інфляції.