Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз функціонування державної форми власності

Зміст

• Вступ
• 1. Роль держави в регулюванні ринкового механізму
• 1.1 Типи власності при регулювання економіки
• 1.2 Реформування відносин власності в Україні
• 2. Аналіз функціонування державної форми власності
• 2.1 Методичні засади функціонування державних підприємств та установ
• 2.2 Аналіз фінансових результатів функціонування державної форми власності
• 2.3 Правове регулювання участі держави в регулюванні народного господарства
• 3. Вплив державної власності на ефективність народного господарства
• Висновки
• Література
• Додатки

Вступ

Розглядаючи фінансову систему необхідно відмітити, що сфера державних фінансів складається з загальнодержавних, галузевих та суспільних фінансових відносин. Державні фінанси є важливим економічним інструментом втручання держави у процеси розширеного відтворення, розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту. Необхідність державної форми власності зумовлена тим, що за будь-якого типу економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином у зв'язку з відповідними об'єктивними причинами. До них відносять такі як, боротьбу з монополізмом, захист навколишнього середовища, захист тих громадян, які з'являються на ринку в ролі споживачів (інваліди, діти, престарілі), проведення фундаментальних наукових досліджень, загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і страхування, охорону здоров'я тощо.

Характерною особливістю фінансової науки на сучасному етапі економічного розвитку є те, що вона розглядає державу не як регулювальну структуру, а в загальному ланцюгу суб'єктів економічної діяльності. При цьому враховується її принципова відмінність від інших учасників ринкових відносин, що укладають свої угоди добровільно. Держава та її органи завжди наділені правом примусу в рамках певного правового поля.

У країнах із розвинутою ринковою економікою нині сформувалася досить ефективна модель функціонування державної форми власності. Нині в Україні у сфері державної форми власності концентруються найгостріші проблеми економічного і соціального життя держави. Це бюджетний дефіцит і державний борг, оподаткування та ефективність видатків бюджету, фінансова стійкість підприємницьких структур і розвиток фінансового ринку.

Отже, метою даної роботи є розкриття сутності та механізму функціонування державних підприємств і установ.

1. Роль держави в регулюванні ринкового механізму

Незважаючи на такі переваги колективної власності, вона неспроможна забезпечити розвиток стратегічно важливих об'єктів національної економіки: побудову залізниці, трубопровідного транспорту, єдиної енергетичної системи, фундаментальних наукових досліджень, освоєння космосу та ін.

Державна власність - привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, інтелектуальної власності, частини національного доходу та інших об'єктів у всіх сферах суспільного відтворення. Виникає з появою самої держави. Уже у країнах Давнього світу держава була власником землі, державних підприємств, іригаційних споруд, доріг та інших об'єктів економічної інфраструктури, а також монетних заводів, майстерень для виготовлення зброї тощо.

За феодалізму державна власність поширювалася на монетні двори, майстерні для виготовлення зброї, соляні, горілчані монополії тощо. Держава була також великим землевласником. На державних підприємствах працювали кріпаки.

Широкого розвитку державна власність набуває за капіталізму, оскільки у XVII ст. виникають державні та змішані (з участю держави) компанії для управління й торгівлі з колоніями, встановлюється власність держави на землю, арсенали і верфі, підприємства з добування міді, залізної руди, виготовлення пороху та ін. Об'єктами державної власності стають також пошта, телеграф, комунальне господарство, адміністративні будинки тощо, що мають загальнонаціональне значення. Існування державної власності було зумовлене тривалим робочим періодом на підприємствах державного сектору, значними витратами капіталу, що були не під силу індивідуальним капіталістам, а також військово-політичними та фінансовими інтересами держави (для цього створювалися горілчані, соляні, тютюнові монополії).

У деяких країнах (Німеччина, Росія), які відстали у своєму розвитку від інших капіталістичних держав внаслідок незначних масштабів індивідуального і навіть акціонерного капіталу, держава значно ширше виконувала функції підприємця, зокрема здійснювача будівництво залізниць. Тому об'єктами державного привласнення була й певна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах державного сектору, та незначна частка національного доходу [10, 139].

На вищій стадії розвитку капіталізму з часу переростання продуктивними силами корпоративної власності (у формі акціонерних компаній) починає діяти тенденція до одержавлення економіки. Надзвичайно важливим чинником прискорення цієї тенденції були війни, глибокі економічні кризи. Внаслідок кризи 1929--1933 рр. державною власністю у США стали тепло- та гідроелектростанції, металургійні, хімічні, суднобудівні та інші підприємства. У багатьох країнах Західної Європи дія тенденції до одержавлення економіки посилилася під впливом суб'єктивного чинника - приходу до влади лівих сил, втрати буржуазією довір'я народу через співробітництво з фашистами тощо. Все це стало причиною націоналізації галузей економіки (переважно, базових - вугільної промисловості, енергетики, транспорту тощо), капіталомістких і наукомістких підприємств, будівництва державних науково-дослідних центрів, лабораторій і т. д. Після другої світової війни у країнах, де не відбулася націоналізація, почався масовий розпродаж державної власності за заниженими цінами. Аналогічний процес відбувся у багатьох розвинених країнах світу наприкінці 80-х - у 90-х рр. XX ст. і отримав назву "приватизації" [13, 91].

Успішний соціальний і економічний розвиток є недосяжним без функціонування держави. Досягають цього через методи і форми мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави та використання їх на цілі розвитку економіки, забезпечення соціальних гарантій населенню, утримання армії, органів усіх ланок влади. Сукупність зазначених форм і методів дістала назву фінансового механізму системи управління в державі. Від того, наскільки він досконалий, залежать темпи економічного і соціального розвитку, добробут громадян. Важливе значення має те, скільки фінансових ресурсів від загальної кількості створюваних у державі вона акумулює у своє розпорядження і на які цілі використовує. Проте ці загальні показники ще не дають повної характеристики ефективності фінансового механізму [3].

Необхідність державної форми власності зумовлена тим, що за будь-якого типу економічних відносин основним призначенням держави є забезпечення фінансовими ресурсами тих потреб, які не можуть бути задоволені через ринковий механізм, тобто через попит і пропозицію, а також особисто кожним громадянином у зв'язку з відповідними об'єктивними причинами. До них слід віднести структурну перебудову економіки, боротьбу з монополізмом, захист навколишнього середовища, захист тих громадян, які з'являються на ринку в ролі споживачів (інваліди, діти, престарілі), проведення фундаментальних наукових досліджень, загальну освіту, підготовку кадрів, соціальне забезпечення і страхування, охорону здоров'я тощо.

Перерозподільчі процеси, що здійснюються за допомогою державної форми власності, -- це явища макрорівня, проте роль державної форми власності виявляється не меншою мірою у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів. Важливе значення має те, як мобілізуються ресурси, якими каналами і в якій формі відбувається їхній рух, на яких засадах вони виділяються і використовуються.

За умов ринку основними формами мобілізації фінансових ресурсів у розпорядження держави є податки, збори і відрахування. Визначення об'єкта оподаткування або обчислення платежів, передбачених пільг, ставок податків і платежів, строків сплати їх, відповідальності за несвоєчасну сплату становлять механізм впливу на економічні та соціальні процеси, який окреслює роль фінансів на мікрорівні.

При використанні фінансових ресурсів держава визначає метод фінансування витрат -- пряме бюджетне фінансування, бюджетне кредитування або самофінансування. Ринкова економіка передбачає залучення коштів через випуск акцій, облігацій, різних кредитних зобов'язань. Це форма реалізації ролі фінансів у господарському механізмі держави.

Розподіл фінансових ресурсів між суб'єктами володіння і розпорядження в 1992--2004 роках характеризують дані таблиці 1.1

Таблиця 1.1 Співвідношення показників державної форми власності України з валовим внутрішнім продуктом [2]

*Крім Пенсійного фонду і Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення.

У 2002 році частка ресурсів, які мобілізуються до бюджету, досягла 27,5%. А вже в 2004 році вона становила 20,7. З урахуванням ресурсів, які мобілізуються в різні види централізованих цільових фондів, держава сконцентрувала у своєму розпорядженні 39,5%, наявних фінансових ресурсів. Відповідно до 9,7% зменшилася частка фінансових ресурсів державних підприємницьких структур. Така тенденція позитивно впливає на економічні та соціальні процеси в народному господарстві. За умов здійснення політики самофінансування суб'єкти? економічної діяльності зазначена тенденція є одним з визначальних факторії? економічного зростання і фінансової стабілізації.

Це свідчить про те, що держава будує свою фінансову політику, головним завданням якої є пошук оптимальної моделі перерозподілу фінансових ресурсів з метою прискорення зростання матеріального виробництва і добробуту населення. Для побудови такої моделі потрібно визначити рівень втручання держави у господарську діяльність виробничих структур і рівень зобов'язань держави із соціального забезпечення своїх громадян. Від цих факторів залежить, яка частка валового внутрішнього продукту має зосереджуватися у фінансових інституціях, створюваних державою.

1.2 Реформування відносин власності в Україні

Роздержавлення економіки і, в першу чергу, докорінне перетворення відносин власності на основі приватизації майна держпідприємств визначають головний напрямок реформування соціально-економічного ладу в Україні. Проте майже десятирічна практика приватизації свідчить про відсутність досить ґрунтовних теоретичних розробок, які б охоплювали увесь зміст реформування відносин власності в конкретних умовах України, орієнтували на підвищення економічної ефективності суспільного відтворення. За минулі роки приватизовано близько 75 тис. підприємств, у тому числі понад 21 тис. - державних і близько 54 тис. - комунальних. Утворився вагомий недержавний сектор, але економіка України не змогла "вписатися" у загальносвітову тенденцію економічного зростання. У 1993-1999 рр. валовий продукт у розвинутих країнах неухильно зростав у межах 2,3 - 4,1% на рік (у середньому - 3,4%), у країнах, що розвиваються, - 3,2-6,7% (5,4%), у країнах Центральної та Східної Європи з перехідною економікою (за винятком Бєларусі та України) з 1994 р. він становив 1,5 -5,6% (2,7%). В Україні ж спостерігалося більш як дворазове падіння обсягів ВВП з середньорічними темпами 10,4% [17, 86]. Зростання виробництва, що намітилося в останні два роки, не знижує актуальності теоретичного обґрунтування розв'язання проблеми підвищення економічної ефективності приватизаційних процесів.

У країні на початку 90-х р.р. почалася стихійна приватизація. По суті, вона мала характер розкрадання загальнонародної власності, яке, проте, важко було назвати протизаконним, бо законних схем роздержавлення не існувало. Найчастіше спрацьовували дві схеми захоплення держвласності, за першою схемою майно підприємства просто записувалося як складова частина майна якогось нового акціонерного товариства. Згідно з другою схемою, держмайно ставало приватною власністю після нехитрої операції - "оренди з викупом".

Захоплення власності здійснювалося в інтересах представників партійної, господарської і частково профспілкової еліти. Держава не одержувала нічого: бюджетні інтереси у ході спонтанної приватизації ніяк не враховувалися. Про інтереси трудящих не було й мови. Вищі органи влади опинилися перед необхідністю вжити негайних заходів, щоб спрямувати процес у законне русло.

В процесі реформування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної частини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Для цього кожному громадянину надавалось право отримати свою частку в майні держави шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифіката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше 10 тис. дол. в цінах 1990 р. Згідно із законом України "Про приватизацію майна державних підприємств", майновий сертифікат повинен випускати Національний банк України в купонній формі (як це мало місце в Чехії), завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною знецінення майнового сертифіката.

Держава випустила в обіг інвестиційні сертифікати які повинні були обмінюватись на майновий сертифікат. Але згідно із законом України "Про Приватизаційні папери" майновий сертифікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а, отже, на акцію роздержавленого підприємства. Інвестиційні сертифікати були втрачені значною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довірчі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний сертифікат сильно знецінився і дискредитував себе. Внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х рр., відбувається штучне зниження вартості майна підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Так, наприкінці 1996 р. загальна вартість основних фондів в Україні зменшилась за офіційним курсом НБУ порівняно з 1990 р. в 27 разів. А відповідно відбувалось знецінення і майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х рр. приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населення були створені своєрідні "рівні стартові умови" для входження в ринок - їх перетворення на осіб, а отже, на продавців своєї робочої сили, дії того ж за умов зростаючого масового безробіття. Соціальна спрямованість роздержавлення набула внаслідок цього, значною мірою, антинародного характеру [6, 55].

Однією з основних цілей приватизації в Україні це створення так званого "ефективного власника". Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищими чиновниками державного апарату, номенклатурним директорським корпусом. Якщо у Чехії процес приватизації отримав назву "народної", то в Росії та Україні - "чорної приватизації". Майже 65% усіх випадків приватизації в Україні супроводжувались порушенням кримінального кодексу. У Чехії за три роки приватизації було зафіксовано лише близько 100 подібних випадків. У цій країні внаслідок так званої малої приватизації, але прозорої (розпродаж готелів, кафе, перукарень тощо) державний бюджет отримав понад 3 млрд. дол., тоді як в Україні надходження до бюджету були незначними. [10, 142].

В Україні гігантські промислові об'єкти за мізерні кошти потрапляли до рук "реформаторів". В Україні весь комплекс "Укрнафта" був виставлений на аукціон за суму, приблизно в 400 разів меншою за реальну вартість. Відбувається процес створення "нових українців" при загальному зубожінні народу України. В наслідок приватизації в руках окремих людей зосередилась власність на сотні мільйонів доларів. За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу "чорної приватизації" здебільшого опинились у сейфах іноземних банків [6, 54].

На даний час на більш як 4/5 загальної кількості роздержавлених об'єктів прийнято колективну форму власності. Але що зроблено, аби колектив став реальним власником, виявив себе вмілим і дбайливим господарем. Це питання є доречним також і щодо представників індивідуальної форми власності. Проте відповідь на нього є маловтішною. Виховання ефективного власника - це кадрова політика держави, в якій за останні роки намітилися не зовсім сприятливі тенденції, особливо - у сфері матеріального виробництва: згортається технологічна та інженерно-економічна підготовка спеціалістів, "тане" інженерний корпус на фоні надмірного зростання зайнятості щодо виконання найрізноманітніших посередницьких, розподільних і перерозподільних функцій, у сфері руху так званого "фіктивного" капіталу, підготовки спеціалістів із "загального керівництва" справами.

За 1992--2001 рр. в Україні частка державної власності скоротилась з понад 90 % до майже 25 %. В Україні переважна частина приватизованих підприємств набула акціонерної форми, але належного народногосподарського ефекту одержано не було. А в країнах з розвинутою ринковою економікою корпоративний сектор відіграє провідну роль. Наприклад в США, на частку корпорацій припадає більш як 4/5 загального обсягу продажів, а за чисельністю працівників їх частка становить менш як 1/6.

Сподіватися на гарні результати від приватизації не приходиться, якщо проаналізувати які об'єкти виставлялися на продаж, на більшості з них налагодити високоефективну прибуткову господарську діяльність без значних капіталовкладень неможливо. Для багатьох з них показовими є висока міра спрацювання основних фондів, велика кредиторська заборгованість. технічна відсталість устаткування. Усе це не дозволить виробляти конкурентоспроможну продукцію, яка б відповідала сучасним вимогам.

Фондом державного майна України проведено аналіз роботи приватизованих підприємств, в якому досліджено вплив значної сукупності факторів, що характеризують сучасний господарський механізм. За оцінкою експертів, з 20 досліджених факторів зовнішнього для підприємств середовища 17 формують несприятливі умови для їх діяльності. До найбільш несприятливих факторів належать податкова і валютно-фінансова політика, інвестиційний клімат у країні, умови кредитування, діяльність державних органів у сфері запобігання зловживанням з боку посадових осіб [17, 86].

Здійснена приватизація не досягла поставленої мети покращення економічної ситуації у країні. Крім вище наведених причин в Україні практично відсутня організаційно-економічна система післяприватизаційної підтримки підприємств, без якої приватизація не виконує свого основного призначення - покращити економічне становище у країні. Так у країнах Східної Європи, незважаючи на зниження бюджетного кредитування виробництва, післяприватизаційна підтримка підприємств існує. Наприклад, в Угорщині допомога таким підприємствам надається не прямо з держбюджету, а з регіональних комітетів економічного розвитку. Такі комітети займаються, власне, розвитком виробничої інфраструктури, працевлаштуванням звільнених працівників, вони сприяють швидкому акціонуванню, випуску акцій в обіг для заохочення вітчизняного та іноземного інвестора. Запровадження такої практики в Україні призвело б до підвищення ефективності приватизації, однак це є можливим при зваженій, послідовній та кваліфіковано реалізованій економічній політиці, яку втілюють у життя справжні професіонали з високим рівнем індивідуальної свідомості та відповідальності перед народом [9, 145].

2. Аналіз функціонування державної форми власності

2.1 Методичні засади функціонування державних підприємств та установ