Размещено на http://www.allbest.ru/

39

Размещено на http://www.allbest.ru/

Оцінка ефективності формування фінансових ресурсів держави

Зміст

фінансовий ресурс економіка

• Вступ
• 1. Фінансові ресурси в економіці держави
• 1.1 Становлення економіки держави та її розвиток
• 1.2 Фінансові ресурси в економіці держави та їх роль
• 1.3 Правове регулювання формування фінансових ресурсів держави
• 2. Оцінка ефективності формування фінансових ресурсів держави
• 2.1 Оцінка ефективності формування фінансових ресурсів
• 2.2 Аналіз діяльності складових економіки держави
• 3. Напрямки реформування фінансових ресурсів в економіці держави
• Висновки
• Література

Вступ

Держава в процесі свого функціонування здійснює політичну діяльність у різних сферах суспільного життя. Об'єктом цієї діяльності є економіка в цілому, а також окремі фінансові елементи: ціна, грошовий обіг, фінанси, кредит, валютні відносини та інше.

Сукупність державних заходів по використанню фінансових відносин для виконання державою своїх функцій являє собою фінансову політику. Зміст фінансової політики достатньо складний, бо охоплює великий комплекс заходів:

Розробку загальної концепції фінансової політики, визначення її основних напрямків, цілей, головних завдань;

Створення адекватного фінансового механізму;

Управління фінансовою діяльністю держави та інших суб'єктів економіки.

Основу фінансової політики складають стратегічні напрямки, які визначають довгострокову та короткострокову перспективу використання фінансів та обумовлюють вирішення головних завдань, які виходять з особливостей функціонування економіки та соціальної сфери країни. Одночасно з цим держава здійснює вибір поточних тактичних цілей та задач використовування фінансових відносин. Вони пов'язані з основними проблемами, які стоять перед державою, в галузі мобілізації та ефективного використання фінансових ресурсів, регулювання економічних та соціальних процесів та стимулюванню кращих напрямків розвитку виробничих сил, окремих територій та галузей економіки. Всі ці заходи взаємопов'язані між собою та взаємозалежні.

Важливою частиною фінансової політики є встановлення фінансового механізму, за допомогою якого здійснюється впровадження всієї діяльності держави в області фінансів. Фінансовий механізм являє собою систему встановлених державою форм, видів та методів організації фінансових відносин. До елементів фінансового механізму відносяться форми фінансових ресурсів, методи їх формування, система законодавчих норм та нормативів, які використовуються при визначенні доходів та витрат держави, організації бюджетної системи, фінансів підприємств та ринку цінних паперів.

Фінансовий механізм - найбільш динамічна частина фінансової політики. Його зміни проходять у зв'язку з вирішенням різних тактичних задач, і тому фінансовий механізм досить добре реагує на всі особливості поточного стану у економіці та соціальній сфері країни.

Фінансовий механізм поділяється на директивний й регулюючий.

Директивний фінансовий механізм, як правило, розробляється для фінансових відносин, в яких безпосередньо залучена держава. У його сферу входять податки, державний кредит, витрати бюджету, бюджетне фінансування, організація бюджетного процесу, фінансове планування.

В цьому випадку державою детально розробляється вся система організації фінансових відносин, обов'язкова для всіх його учасників.

Регулюючий фінансовий механізм визначає основні “правила гри” в конкретному секторі фінансів, який не зачіпає безпосередньо інтереси держави. Такий різновид фінансового механізму характерний для організації внутрігосподарських фінансових відносин на приватних підприємствах. В цьому випадку держава встановлює загальний порядок використання фінансових ресурсів, які залишаються на підприємстві після сплати податків та інших обов'язкових платежів, а підприємство самостійно розробляє форми, види грошових фондів та напрямки їх використання.

1. Фінансові ресурси в економіці держави

1.1 Становлення економіки держави та її розвиток

Управління фінансами передбачає цілеспрямовану діяльність держави, пов'язану з практичним використанням фінансового механізму. Це діяльність здійснюється спеціальними організаційними структурами. Управління містить ряд функціональних елементів: прогнозування, планування, оперативне керування, регулювання та контроль. Всі ці елементи забезпечують проведення заходів фінансової політики в поточній діяльності державних органів, юридичних осіб та громадян.

Отже, можна наступним чином сформулювати задачі фінансової політики:

Забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів;

Встановлення раціонального з точки зору держави розподілу та використання фінансових ресурсів;

Організація регулювання та стимулювання економічних та соціальних процесів фінансовими методами;

Опрацювання фінансового механізму та його розвиток у відповідності з динамікою цілей та завдань стратегії;

Створення ефективної та максимально ділової системи управління фінансами.

Фінансова політика є складовою частиною економічної політики держави. У ній конкретизуються головні напрямки розвитку народного господарства, визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела та напрямки використання, розробляється механізм регулювання та стимулювання фінансовими методами соціально-економічних процесів.

У той самий час фінансова політика - відносно самостійна сфера діяльності держави, найважливіший засіб реалізації політики держави в будь-якій галузі суспільної діяльності.

При розробці фінансової політики необхідно виходити з конкретних особливостей історичного розвитку суспільства. Вона повинна враховувати специфіку внутрішнього та міжнародного стану, реальні економічні та фінансові можливості країни. До врахування поточних особливостей повинно додаватися вивчення досвіду використання економічного та фінансового механізму, нових тенденцій розвитку, а також міжнародного досвіду.

У процесі проведення фінансової політики вкрай важлива вимога її зв'язку з іншими частинами економічної політики - кредитної, цінової, грошової.

Оцінка результатів фінансової політики держави полягає в її відповідності інтересам суспільства та більшості соціальних груп, а також на досягнутих результатах, які виходять з поставлених цілей та завдань.

Відхід у другій половині 80 років від монополії державної власності на засоби виробництва став поштовхом кризи планово-директивної фінансової політики СРСР. Неможливість управління фінансовими відносинами в недержавному секторі економіки адміністративними методами довела необхідність перегляду принципів фінансової політики. Бажання управляти по старому при відсутності об'єктивних умов довело до кризи всієї фінансової системи.

У 1991 - 1996 роках стала проводитись принципово нова фінансова політика, яка базувалося на використанні принципів та елементів ринкового механізму та системі державного регулювання економіки. Якісні зміни фінансової політики зробили важчими завдання, які стояли перед державою. Необхідно було не тільки забезпечити умови для створення необхідної кількості фінансових ресурсів, їх раціонального розподілу, але і в найкоротші строки створити принципово новий фінансовий механізм у всіх сферах та ланках фінансової системи. Завдання ускладнювалось також тим, що значна частина суспільства несла значні матеріальні втрати у зв'язку з реформою ціноутворення, яка посилювалася безробіттям та зниженням реальної заробітної плати.

У 1996 - 1999 роках фінансова політика була спрямована на формування фінансового механізму ринкової економіки, цей механізм передбачає посилення ролі централізованих фондів фінансових ресурсів, зростання самостійності регіональної фінансової політики та чіткий розподіл функції управління фінансами на різних рівнях державної влади, для посилення фінансового впливу на економічну ситуацію у країни.

Тому першочергові завдання які стояли на той період перед фінансовою політикою була, боротьба з інфляцією, зупинка спаду виробництва, зростання соціальної захищеності.

Основа сучасної фінансової політики - це визнання свободи підприємницької діяльності, впровадження різних форм господарювання, приватизація державного майна, збереження досягнутих результатів зростання ВВП та стабілізації національної валюти у співпаданні з посиленням державного соціального захисту населення.

Фінансова політика держави це досить складна сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного і соціального розвитку. Своє конкретне вираження фінансова політика знаходить в чинній системі мобілізації фінансових ресурсів та їх використання для задоволення різноманітних потреб держави, підприємницьких структур і населення.

Правову основу і конкретні напрямки реалізації фінансової політики в демократичній державі становить фінансове законодавство. У ньому повинна бути точно визначена компетенція всіх суб'єктів економічної системи щодо повноважень і відповідальності в фінансовій сфері. На основі чинного законодавства органи виконавчої влади видають нормативні акти для успішнішого втілення фінансової політики. Ці акти покликані конкретизувати механізм її виконання. Виконавча влада постійно здійснює заходи щодо удосконалення фінансового механізму реалізації фінансової політики.

Отже, фінансова політика держави має бути спрямована на забезпечення права людини жити в умовах здорового навколишнього середовища. На жаль, це право людини постійно порушується і за планової, і за ринкової економіки.

Завдання й принципи фінансової політики в кожному конкретному випадку, в кожній державі, в певний проміжок часу можуть змінюватися. Зокрема, для України нині важливо проведення і фінансування заходів щодо соціального захисту громадян, які потерпіли від аварії на Чорнобильській АЕС, завдання з конверсії військової промисловості, прискореного розвитку агропромислового комплексу тощо.

Важливим етапом здійснення фінансової політики в державі є вибір форм і методів її реалізації. Реалізація фінансової політики політичними силами, що перебувають при владі, є досить складним процесом, який потребує відпрацювання повної стратегії і тактики у використанні фінансів при управлінні економічними й соціальними процесами в державі.

За наявної практики для оцінки успішності проведення фінансової політики в державі використовують, як правило, два показники -- рівень дефіциту бюджету та стабільність національної грошової одиниці. Однак це інтегральні показники, на кожного з яких впливає велика кількість факторів, що можуть складати самостійні напрямки фінансової політики.

Так, рівень дефіциту бюджету перебуває в прямій залежності від проведення бюджетної і податкової політики. Реалізація бюджетної політики, яка б сприяла скороченню дефіциту бюджету і тим самим недопущенню інфляції потребує насамперед приведення витрат бюджету у відповідність із наявними доходами.

Доходи бюджету можуть скорочуватися як в результаті об'єктивних, так і суб'єктивних причин, проте держава не завжди своїми діями приводить у відповідність видаткову частину бюджету з наявними доходами. В результаті виникає дефіцит, який може покриватися внутрішніми, або зовнішніми запозиченнями, а в разі їх відсутності -- додатковою емісією грошей.

Зовнішні та внутрішні запозичення тимчасово зменшують фінансові негаразди в державі, проте вони потенційно сприяють збільшенню дефіциту бюджету в подальшому, коли настає строк повернення запозичень і виплати процентів за ними. Але у тому разі, якщо внутрішні та зовнішні запозичення використані на фінансування капітальних вкладень або високоефективних економічних програм, то їхній інфляційний вплив буде дещо нейтралізований, оскільки одержаний ефект частково перекриє майбутні витрати, спрямовані на повернення боргів і виплату процентів за ними. Якщо ж запозичення використані на фінансування поточних витрат, то це лише відстрочена інфляція.

Покриття дефіциту бюджету за рахунок емісії грошей є безпосереднім сприянням інфляції, що з економічного погляду є додатковим податком з юридичних і фізичних осіб. Бюджетна політика тісно пов'язана з податковою. Це два боки одного й того ж явища -- фінансової політики. Якщо ж розглядати лише видаткову частину бюджету щодо вжиття певних заходів для її здійснення, то можна стверджувати, що це сфера бюджетної політики, але видатки не можна розглядати окремо від доходів. Питання доходів -- це питання податкової політики, і їх також слід розглядати у зв'язку із видатками.

З огляду на це конкретні форми та методи реалізації бюджетної й податкової політики передбачають:

-- знаходження й використання науково обґрунтованої величини перерозподілу фінансових ресурсів через бюджетну систему відповідно до рівня економічного розвитку держави, використання методів державного регулювання економічного та соціального розвитку;

-- удосконалення бюджетного процесу, запровадження його чіткої регламентації на стадіях розробки проекту бюджету, його виконання й контролю за витрачанням коштів, створення науково обґрунтованої системи прогнозування показників бюджету, поступовий перехід до середньострокового та перспективного фінансового і бюджетного планування;

-- скорочення обсягу окремих видів дотацій та субсидій, які надаються з бюджету, з одночасним посиленням соціального захисту малозабезпечених верств населення;

-- постійне здійснення фінансового контролю за діяльністю державних підприємств, організацій та установ з метою запобігання безгосподарності та марнотратству, ефективне використання бюджетних коштів і державного майна;

-- вдосконалення між бюджетних відносин, забезпечення їх стабільності, посилення зацікавленості місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у збільшенні власних доходів і своєчасному справлянні податків;

-- досягнення стабільності податкової системи та її спрощення, зниження податкового тягаря,- справедливий підхід до всіх платників податків, скасування чисельних пільг, що негативно позначається на формуванні вартісних показників в економіці держави;

-- при оподаткуванні юридичних осіб необхідно поступово зменшувати нарахування на фонд оплати праці, які впливають на рівень цін, їхню структуру, конкурентоспроможність українських товарів. Щодо оподаткування фізичних осіб, то необхідно зменшувати податкове навантаження на громадян із порівняно низькими доходами.

Важливе значення для здійснення фінансової політики та оздоровлення фінансового становища в державі має розвиток фінансової інфраструктури, насамперед впровадження медичного й соціального страхування, розширення страхування житла, транспортних засобів, майнової відповідальності. Це та заходи щодо емісії цінних паперів, їх розміщення серед населення дадуть змогу мобілізувати вільні кошти для фінансування інвестиційних проектів з коротким терміном окупності.

1.2 Фінансові ресурси в економіці держави та їх роль

Поняття фінансової системи є розвитком більш загального визначення фінанси. Фінанси, як відзначалося раніше, виражають економічні суспільні відносини. Однак ці відносини виявляються по-різному, мають свою специфіку в кожній ланці фінансової системи. Кожна ланка фінансової системи певним чином впливає на процес відтворення, має свої, властиві йому функції. Так, фінанси підприємств обслуговують матеріальне виробництво. При їхній участі створюється валовий внутрішній продукт (ВВП), що розподіляється усередині підприємств і галузей господарства. Через державний бюджет мобілізуються ресурси в основний централізований фонд держави і відбувається їхній перерозподіл між галузями господарства, економічними регіонами, окремими соціальними групами населення. Позабюджетні спеціальні фонди мають строго цільове призначення. Так, Пенсійний фонд України мобілізує засоби на виплату пенсій громадянам країни. Фонди майнового страхування призначені для відшкодування збитку, нанесеного стихійними лихами підприємствам і населенню, а по особистому страхуванню -- для виплат застрахованій особі або його родині матеріального забезпечення при настанні страхового випадку.

Таким чином, кожна ланка фінансової системи являє собою визначену сферу фінансових відносин, а фінансова система в цілому -- сукупність різних сфер фінансових відносин, у процесі яких утворяться і використовуються фонди коштів.

Іншими словами, фінансова система -- це система форм і методів утворення, розподілу і використання фондів коштів держави і підприємств.

Державна фінансова система в розвитих капіталістичних країнах включає чотири ланки: державний бюджет; місцеві фінанси; спеціальні позабюджетні фонди; фінанси державних корпорацій.

Ведучою ланкою фінансової системи виступає державний бюджет. По своєму матеріальному змісті -- це головний централізований фонд коштів держави. При надзвичайних обставинах -- у періоди воєн, економічних криз -- уряду спираються на засоби державного бюджету і покривають ними зростаючі державні витрати.

Державний бюджет -- головне знаряддя перерозподілу національного доходу. Через цю ланку фінансової системи перерозподіляється до 40% національного доходу країни.

Основними доходами державного бюджету виступають податки, що складають від 70 до 90% і більш загальної суми його доходів. За державним бюджетом у країнах з розвитий ринковою економікою закріплені головні податки -- прибутковий податок з фізичних осіб, податок на прибуток корпорацій, акцизи, податок на додану вартість, мита.

З державного бюджету виробляються й основні витрати на: військові цілі, втручання в економіку, утримання державного апарату, соціальні витрати, субсидії і кредити країнам, що розвиваються.

Державний бюджет впливає на всі інші ланки фінансової системи, надаючи субсидії і кредити місцевим органам влади, спеціальним урядовим фондам, державним підприємствам.

Державні бюджети ведучих капіталістичних країн характеризуються великими хронічними бюджетними дефіцитами, що покриваються державними позиками. Випуск державних позик спричиняє ріст державного боргу, що представляє собою всю суму раніше випущених і до дійсного моменту не погашених державних позик разом з відсотками.

Друга ланка фінансової системи -- місцеві (регіональні) фінанси. Вони включають місцеві бюджети, фінанси підприємств, що належать муніципалітетам, і автономні місцеві фонди. Основне значення мають місцеві бюджети.

В унітарних (єдиних, злитих) державах місцеві бюджети не входять у державний бюджет, у федеративних державах місцеві бюджети не входять у бюджети членів федерації, а останні не включаються в державний федеральний бюджет.

За місцевими бюджетами закріплені другорядні податки (в основному майнові). У місцевих бюджетах у порівнянні з державним бюджетом більш висока частка засобів направляється на соціальні цілі. Місцеві бюджети хронічно дефіцитні й одержують необхідні їм засобу шляхом субсидій і кредитів з державного бюджету і випуску місцевих позик, гарантованих урядом.

Третя ланка фінансової системи -- позабюджетні спеціальні фонди. У країнах з розвитий ринковою економікою найбільш великими позабюджетними фондами є фонди національного страхування, утворені за рахунок страхових внесків працівників підприємств, підприємців і дотацій з державного бюджету. Засоби цих фондів використовуються на: виплату пенсій за віком, по інвалідності, з нагоди втрати годувальника; допомога по тимчасовій непрацездатності, по вагітності і родам, по безробіттю й ін.

Державні підприємства в країнах Західної Європи одержали значний розвиток після другої світової війни в результаті націоналізації (1946 -- 1950 р.) залізничного, повітряного транспорту, енергетичних галузей (електроенергетичної, газової, вугільної промисловості) та інших. У технічному відношенні це були украй відсталі неконкурентоспроможні галузі. Їхнє переустаткування зажадало колосальних засобів, що були виділені з державного бюджету, тобто за рахунок платників податків. Незважаючи на те, що ці галузі були модернізовані і стали технічно передовими, у фінансовому відношенні -- це низькорентабельні або збиткові галузі. Основна причина напруженого фінансового становища державних підприємств полягає в політиці низьких цін на їхню продукцію.

У 80-х рр. відповідно до нової економічної і фінансової політики правлячих кіл розвитих капіталістичних країн проведена приватизація багатьох державних галузей і підприємств, це різко скоротило розміри державної власності. Фінансова система України, яка є єдиною та комплексною, представлена на рис. 1.1:

Рис. 1.1 Фінансова система України

Перші чотири блоки фінансових відносин відносяться до централізованих фінансів і використовуються для регулювання економіки і соціальних відносин на макрорівні. Фінансові відносини підприємств відносяться до децентралізованих фінансів і використовуються для регулювання і стимулювання економіки і соціальних відносин на мікрорівні.

Друга ланка фінансової системи -- позабюджетні спеціальні фонди. Позабюджетні фонди мають строго цільове призначення для розширення соціальних послуг населенню, стимулювання розвитку відсталих галузей інфраструктури, забезпечення додаткових ресурсів пріоритетних галузей економіки.

Найважливіший серед соціальних фондів -- Пенсійний фонд, засоби якого формуються за рахунок страхових внесків роботодавців і працюючих, дотації з державного бюджету і ресурсів, одержуваних від власних інвестицій фонду. Кошти Пенсійного фонду використовуються на виплату пенсій за віком , інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, соціальних пенсій, а також допомога на дітей, що постраждали від аварії на Чорнобильської АЕС. Крім того, до соціальних фондів відносяться фонд соціального страхування, Державний фонд зайнятості населення, фонд обов'язкового медичного страхування.

Державний кредит являє собою форму кредитних відносин між державою і юридичними і фізичними особами, при яких держава виступає головним чином як позичальника засобів. Політику у відношенні державного внутрішнього боргу визначає Верховна Рада України , що встановлює його верхню межу при затвердженні державного бюджету на майбутній фінансовий рік.

Система утворення фондів майнового й особистого страхування перетерпіла зміни. В умовах адміністративно-командної системи діяла державна монополія на страхову справу. Страхування здійснювалося на всій території країни Держстрахом СРСР, і страхові органи союзних республік перебували в подвійному підпорядкуванні -- Правлінню Держстраху і Міністерству фінансів союзної республіки. Діяльність страхової системи була підлегла інтересам державного бюджету. Держава безоплатно вилучала зі страхових фондів великі засоби для покриття бюджетного дефіциту. З переходом до ринкової економіки створені об'єктивні умови для активного розвитку страхування.

В міру розвитку ринкових відносин майнове й особисте страхування, страхування відповідальності і страхування економічних ризиків здобувають усе більше значення, оскільки ступінь страхового ризику, зв'язаного з можливістю настання стихійних лих, спадів виробництва, політичною нестабільністю, зростає.

Слід зазначити, що чітка спеціалізація серед українських страховиків по напрямках страхової діяльності на сьогоднішній день відсутній. Більшість страхових компаній проводять операції по страхуванню життя, страхуванню майна юридичних і фізичних осіб, страхуванню вантажів, страхуванню від нещасних випадків і хвороб, страхуванню ризиків відповідальності в банківській діяльності.

Фінанси підприємств різних форм власності (державні, акціонерні, частки, орендні й ін.) складають основу фінансів. Тут формується переважна частина фінансових ресурсів. Від стану фінансів підприємств багато в чому залежить загальне фінансове становище країни.

В умовах ринкових відносин підприємства здійснюють діяльність на засадах комерційного розрахунку, при якому витрати повинні покриватися за рахунок власних доходів. Головним джерелом виробничого і соціального розвитку трудових колективів стає прибуток.

Підприємства почали володіти реальною фінансовою незалежністю, самостійно розподіляють виручку від реалізації продукції, за своїм розсудом розпоряджаються прибутком, формують виробничі і соціальні фонди, вишукують необхідні їм засоби для інвестування, використовуючи в тому числі і ресурси фінансового ринку.

1.3 Правове регулювання формування фінансових ресурсів держави

Правові основи фінансів окремих суб'єктів господарювання перш за все базуються на конституційних нормах. Конституція України є важливим джерелом фінансового права і віддзеркалює в концентрованому вигляді правовий простір, в якому здійснюється розвиток підприємництва в нашій країні. Конституцією України регламентується право громадян на здійснення будь-якого виду підприємницької діяльності, не забороненої законом. Водночас, держава забезпечує розвиток конкуренції в підприємницькій діяльності, здійснює антимонопольне, кредитне, бюджетне та податкове регулювання, захищає права споживачів, контролює якість і безпеку продукції і всіх видів послуг та робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Базовим законом в ієрархічній структурі законодавчих актів, прийнятих після проголошення незалежності, є Закон України "Про підприємництво" (від 07.02.1991р.). Даний закон визнав принципи, суб'єкти, обмеження підприємницької діяльності та відповідальність за їх порушення.

Правові умови фінансово-господарської діяльності підприємств в нашій країні незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності регламентувалися Законом України " Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 р. Даний закон визначав підприємство як основну організаційну ланку народного господарства України, самостійний господарюючий суб'єкт, що має права юридичної особи і здійснює будь-які види виробничої, науково-дослідної та комерційної діяльності, якщо вони не заборонені законодавством і відповідають цілям, що передбачені статутом підприємства.

Вищезгаданим законом регламентуються види і організаційні форми підприємств, правила їх створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації, організаційний механізм здійснення ними підприємницької діяльності в умовах переходу до ринкової економіки, права і обов'язки господарюючих суб'єктів, порядок їх взаємовідносин з іншими підприємствами і організаціями, Радами народних депутатів, органами державного управління. Важливе значення даного законодавчого акту полягає у створенні рівних правових умов діяльності підприємств різних форм власності, забезпеченні їх господарської самостійності.

Правові засади фінансово-господарської діяльності підприємств, створених у формі акціонерних товариств, товариств з обмеженою і повною відповідальністю регламентує Закон України "Про господарські товариства" від 10.09.1991р. Цей закон визначає поняття і види господарських товариств, правила їх створення, діяльності, права та обов'язки учасників і засновників.

З метою залучення зовнішніх фінансових ресурсів господарські товариства можуть випускати корпоративні або боргові цінні папери. Умови такої емісії в загальному вигляді регламентуються Законом України "Про цінні папери та фондову біржу" від 18.06.1991 р. Крім того, підприємства можуть здійснювати фінансові операції різного роду з цінними паперами, керуючись положенням Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10.12.1997 р.

Фінансово-майнові відносини підприємств регламентуються нормами цивільного права, зафіксованими у Цивільному кодексі України і Законі України "Про власність" від 07.02.1991р. Даний закон визначає об'єктів і суб'єктів права власності, порядок використання власником майна для здійснення підприємницької діяльності, а також визначає право приватної, колективної, державної та інтелектуальної власності.

Фінансові відносини підприємства зі своїми працівниками щодо оплати праці регламентуються Законом України "Про оплату праці". Закон визначає економічні, правові і організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах з підприємством на підставі трудового договору.

Державне регулювання фінансових аспектів зовнішньоекономічної діяльності підприємств здійснюється відповідно до правових норм, закріплених у Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991р. Даний закон вводить основні терміни і положення, визначає суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності в Україні, встановлює форми зовнішньоекономічних угод і договорів. В розрахунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цін світового ринку. Особливості та сфера застосування державного регулювання цін регламентуються Законом України "Про ціни і ціноутворення". Порядок використання іноземної валюти визначається валютним законодавством України.

На підставі Закону України "Про систему оподаткування" від 18.02.1997 р., підприємства мають певне коло юридичних обов'язків. Зокрема, вони зобов'язані:

вести бухгалтерський і податковий облік;

складати звітність про фінансово-господарську діяльність;

сплачувати належні суми податків та обов'язкових платежів у встановлені законодавством терміни;

допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для отримання прибутку, а також для перевірок із питань обчислення та сплати податків.

Порядок складання бухгалтерської звітності та подання статистичної звітності визначається Законом України "Про державну статистику" (в новій редакції від 13.07.2000р.) та відповідними П(С)БО. Аудиторська перевірка звітності підприємств регламентується Законом України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.1993 р. зі змінами 1997 р. Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності підприємств з річним господарським оборотом менш як двісті п'ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки.

Фінансова політика держави у сфері оподаткування конкретизується у спеціальних актах податкового права, серед яких найбільш суттєве значення для підприємств мають Бюджетний кодекс України, Закони України "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про плату за землю", "Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів", Декрети Кабінету Міністрів України "Про акцизний збір", "Про місцеві податки та збори" з наступними змінами та доповненнями та ін. Кожний з перелічених законодавчих актів конкретизує певні аспекти державної податкової політики. Так, зокрема, сплата підприємством таких обов'язкових податків як податок на прибуток та податок на додану вартість регламентуються окремими законодавчими актами. Закони України "Про оподаткування прибутку підприємств" та "Про податок на додану вартість" визначають платників податку, об'єкти оподаткування, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету.

2. Оцінка ефективності формування фінансових ресурсів держави

2.1 Оцінка ефективності формування фінансових ресурсів

Досвід економічних перетворень у країнах, які проводять реформування планово-розподільчої економічної системи в напрямку переходу до ринкової системи економічних відносин за моделлю шокової терапії, свідчить про наявність у цьому процесі певних закономірностей. Як одну з таких закономірностей, що характерна для фінансової сфери у період проведення трансформаційних процесів, можна назвати наявність кількох основних етапів: початкової дестабілізації, первинної стабілізації, вторинної фінансової кризи та остаточної фінансової стабілізації.

Етап початкової дестабілізації характеризується посиленням негативних наслідків цілої низки економічних проблем, успадкованих від попередньої економічної системи. Серед таких проблем можна назвати і наявність монопольного становища держави у виробничій сфері при відсутності приватного підприємництва, і величезні структурні диспропорції, які стали наслідком проведення політики самоізоляції та державного регулювання цін, і наявність величезних соціальних зобов'язань держави, несумісних із колишнім рівнем економічного розвитку країни.

На етапі первинної стабілізації практично у всіх країнах відбувалась ліквідація прихованого фінансування центральним банком держави через механізм використання від'ємної реальної процентної ставки за кредитами для покриття дефіциту держбюджету та для фінансування держпідприємств, які належали до галузей, визнаних пріоритетними для економіки країни. Також відбулося суттєве обмеження чи навіть повна ліквідація бюджетних дотацій підприємствам, серйозне зменшення інвестиційних та оборонних витрат держави, зменшення кількості податкових пільг, підвищення рівня податкових ставок і введення спеціальних додаткових податків.

Але більшість країн із перехідною економікою, яка йшла шляхом шокової терапії, незважаючи на успішне подолання етапу первинної стабілізації, незабаром зіткнулася із вторинною (постстабілізаційною) фінансовою кризою. Серед причин, що зумовили появу повторного фінансового дисбалансу, передусім слід назвати різке зниження бюджетних доходів. Таке зниження бюджетних доходів відбулося здебільшого за рахунок зниження надходжень від податку на прибуток підприємств.

Це стало наслідком як швидкого зниження рівня прибутку самих підприємств через зростання їх витрат на виробництво продукції, так і намагання підприємств як державного, так і недержавного секторів приховати свій прибуток із метою уникнення надмірного податкового навантаження. Крім того, появу повторного фінансового дисбалансу значною мірою зумовило посилення кризових процесів у виробничій сфері, що було викликано зникненням традиційних зовнішніх ринків збуту та пожорсткішання конкуренції на внутрішньому ринку з боку іноземних виробників.

Посилення кризових процесів викликало також вибухоподібне збільшення соціальних витрат держави, які зросли через необхідність підтримання матеріального становища безробітних, пенсіонерів та інших малозабезпечених верств населення, котрим держава зобов'язалася надати соціальний захист у перехідний період. А такі витрати під час кризи, як відомо, інтенсивно зростають. Усе це призвело до різкого зростання дефіциту державного бюджету.

Але в міру того, як відбувалося подолання тенденції спаду виробництва, пожвавлювалася загальна економічна активність та відновлювалось економічне зростання спочатку у приватному секторі, а потім і у всьому суспільному виробництві, досягалася вторинна фінансова стабілізація. Економічне зростання у цьому разі спиралося на здорові основи, пов'язані із задоволенням дедалі більших потреб населення. При цьому відбувалося пропорційне збільшенню виробництва зростання доходів бюджету. Додатково починали давати свої результати довгострокові реформи оподаткування (перехід до податку на додану вартість та податку на індивідуальні доходи і на майно громадян як базові для дохідної частини держбюджету у ринкових умовах).

Але в умовах швидкого економічного підйому якщо й відбувається збільшення бюджетних витрат, то його темпи невисокі, в результаті чого вторинний (постстабілізаційний) дефіцит бюджету самоліквідується й настає остаточна фінансова стабілізація.

При цьому загальна (в тому числі й соціальна) ситуація на стадії остаточної фінансової стабілізації дуже залежить від темпів економічного зростання. Погіршення економічної кон'юнктури і повернення до тенденції спаду виробництва на цій стадії призводять до невідворотного загострення фінансової кризи з можливістю посилення соціального напруження, а потім і повернення до гіперінфляційних процесів, пов'язаних з емісійним покриттям дефіциту бюджету.

Особливість України при розгляді цих загальних закономірностей полягає у тому, що вона, як і більшість країн СНД, не подолавши повністю первинної фінансової кризи, зіткнулася з вторинною фінансовою кризою (передусім у формі зниження доходів бюджету від діяльності підприємств і зростання соціальних витрат).

У цьому контексті вельми цікавим є той тип економічної політики, який нині використовується не лише в Україні, а й у більшості держав СНД. Суть цього типу економічної політики умовно можна визначити як рух у напрямку прихованої інфляції. Характерні риси його такі: помірно жорстка грошово-кредитна політика; спроби, з одного боку, посилити існуючий податковий прес та збирання традиційних податків (при цьому податкова реформа і нині значною мірою ще не завершена, оскільки найбільше податкове навантаження, як і досі, лягає саме на підприємства), а з другого боку, затягти реформу системи бюджетних видатків і, як наслідок цього, різко збільшити офіційний дефіцит державного бюджету. Покриття цього дефіциту до останнього часу відбувалося здебільшого за рахунок розширення офіційного державного боргу, при цьому збільшувався як зовнішній, так і внутрішній державний борг.

Взагалі-то така ситуація цілком уписується в існуючі загальні закономірності ринкової трансформації економіки. А от що не вписується в ці закономірності, так це зміна економічної політики міжнародних фінансових організацій, які виступили на етапі початкової дестабілізації одними з найбільших зовнішніх інвесторів, а нині, в умовах серйозного загострення постстабілізаційної кризи, почали домагатися різкого зменшення дефіциту державного бюджету. Це стало однією з причин того, що Україна й інші держави СНД змушені були в таких умовах піти шляхом створення неофіційного дефіциту державного бюджету через використання механізму затримки виплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери, а також пенсій, стипендій та інших видів соціальної допомоги.

Але таке становище призвело до того, що природне антикризове розширення внутрішнього попиту, пов'язане зі збільшенням дефіциту держбюджету, виявилося суттєво обмеженим. Відносно жорстка грошово-кредитна політика, яка мала на меті обмежити інфляцію попиту, за таких умов стала чинником поглиблення спаду виробництва і подальшого посилення фінансової кризи. При цьому інфляція не зникла, вона лише змінила форми й механізми, перетворившись з інфляції попиту на інфляцію витрат. А це означає, що в такому разі її темпи визначаються не тільки темпами збільшення грошової маси, а й значною мірою темпами падіння виробництва, оскільки тоді зменшення розмірів виробництва веде до зменшення його ефективності, що викликає зростання рівня витрат на виробництво одиниці продукції.

2.2 Аналіз діяльності складових економіки держави

Під час трансформації централізовано-планової економіки в ринкову необхідно відпрацювати загальну концепцію стратегічного розвитку економіки і на цій основі виділити головні пріоритети економічної політики та розв'язати багато інших складних проблем. Найважливіші з них: реформування відносин власності й господарювання, впровадження ринкових стимулів до праці, створення відповідного правового законодавства, здійснення структуризації, інституціоналізації національної економіки, створення сприятливого інвестиційного клімату, фондового ринку тощо.

Названі проблеми держава повинна розв'язувати переважно шляхом стимулювання розвитку ринкових відносин. Економічні проблеми держава має регулювати здебільшого економічними методами, а при необхідності застосовувати і пряме адміністративне втручання у господарську діяльність. Світова практика доводить, що при створенні будь-якої сучасної моделі економіки ринкового типу управління національною економікою повинно здійснюватися у двох формах: планування і управління на рівні панування державного механізму регулювання економіки. Український вчений І. Лукінов справедливо зауважив, що сьогодні ніхто у розвинутих країнах не надіється на "чисто ринкові регулятори". Свобода вибору людиною економічної діяльності анітрохи не звільняє її від державних, правових і економічних регуляторів, які здійснюються в інтересах суспільства. Це не суперечить і діяльності механізму ринку.

Цю точку зору підтримують інші українські й зарубіжні вчені. На думку В. Черняка, в умовах перехідного періоду існує необхідність конструктивної інтервенції держави в економіку. Важливою складовою фінансового оздоровлення економіки є бюджетна політика держави. Основна її функція -- фінансова підтримка виробництва і соціальних програм. Від напрямків і механізмів фінансової підтримки значною мірою залежить ефективність регулювання економіки на шляху ЇЇ переходу до ринкових відносин.

На структурну перебудову економіки держава впливає шляхом прямої участі та через посередницьке регулювання. Пряма участь реалізується через бюджетне фінансування конкретних загальнодержавних структуроформуючих програм, кредитування за рахунок коштів із бюджету. Ефективність цих "прямих" форм державного регулювання залежить значною мірою від їх відповідності науково обґрунтованій загальнодержавній стратегії структурних трансформацій, спрямованих на формування ринкових відносин, економічне зростання та підвищення конкурентноздатності державного виробництва в контексті основних принципів концепції стійкого розвитку України. Це безпосередньо пов'язане з вивченням, визначенням основних закономірностей відтворювального процесу.

Починаючи з середини 60-х років цей процес характеризується в Україні певною відповідністю між зростанням зайнятості, фінансового капіталу та величиною валового внутрішнього продукту (і у фактичних, і в порівняльних цінах). У той період і аж до кінця 80-х років спостерігалося поступове зростання частки матеріальних витрат у ВВП та відповідне зниження норм прибутку. В перебудовний період в Україні спостерігається зростання невідповідності між обсягами виробничого нагромадження капіталу та потребами розширеного відтворення, на відміну від розвинутих країн, де частка виробничого нагромадження у структурі фонду нагромадження дуже висока. Скажімо, у США вона сягає 80%.

В умовах зниження прибутку вітчизняного виробництва важливим є підсилення державного регулювання саме в цій сфері. Це особливо актуально при гострому інвестиційному дефіциті перебудовних процесів, при незабезпеченні фінансовими ресурсами поновлення виробничого потенціалу, перш за все оновлення виробничих фондів та вдосконалення технологій, що застосовуються у виробництві. Для розв'язання цих проблем прийнято Державну програму із залучення іноземних інвестицій в Україну в найбільш пріоритетні сектори економіки: в агропромисловий комплекс, машинобудування, металургію, паливно-енергетичний комплекс, легку промисловість тощо.

Постійна, хоч і така, що не відповідає вимогам сьогодення, бюджетна підтримка вугільної промисловості та сільського господарства (що перевищувала в останні роки 13--15% національного багатства) та залучення іноземних інвестицій у провідні сектори господарства виступають важливим напрямком державного регулювання структурно-технологічних перетворень в Україні. На жаль, ці заходи не позначилися суттєво на поліпшенні стану економіки в Україні через недосконалість самої системи реформування, її правового забезпечення, низький технічний рівень виробництва та його високий ступінь збитковості.

Фінансова стабілізація в Україні потребує нової бюджетної політики, спрямованої на підтримку розвитку інноваційного комплексу в країні, пріоритетного розвитку вторинного і третинного секторів господарства, активних конверсійних процесів у ВПК, активізацію експортного виробництва тощо.

Важливим у державній бюджетній підтримці є фінансування технологічної перебудови виробництва, спрямованої на істотне скорочення енергоспоживання в усіх його сферах, надання фінансових ресурсів державним науково-технічним програмам, що реалізують саме технологічне вдосконалення виробництва у основних енергоспоживачів: машинобудуванні, чорній металургії, вугільній та нафтохімічній промисловості, де споживається 40% електроенергії від загальнодержавного показника.

Особливу роль відіграє бюджетна система підтримки АПК, який належить до найважливіших секторів економіки України, зокрема в її утвердженні і на внутрішньому, і на зовнішньому ринках. Важливими напрямками фінансової підтримки АПК державою є:

-- першочергова підтримка переробних галузей АПК, передусім харчової промисловості, потужності якої далеко не відповідають ні ресурсам сільськогосподарської продукції, ні вимогам споживача на внутрішньому ринку, ні інтересам розбудови експортного сектора;

-- спрямування іноземних інвестицій та міжнародних товарних кредитних ліній на структурну перебудову АПК;

-- використання позики міжнародних фінансових організацій на реструктуризацію сільського господарства, вдосконалення технологій землеробства, розвиток тваринництва, плодоовочевого господарства, здійснення комплексних лісо- і землемеліорацій тощо;

-- законодавче забезпечення державної підтримки підприємств АПК на внутрішньому і зовнішньому ринках тощо.

Дуже важливе в умовах України з її загостреною екологічною ситуацією фінансування усіх видів екологізації виробництва не лише в АПК, а й у всіх інших ланках.

Регулюючий вплив держави через бюджет закладається на стадії планування його дохідної та витратної частин. Згідно з розрахунками держава може забезпечити пріоритетний розвиток найефективніших галузей та міжгалузевих виробничих комплексів при розподілі через бюджет не менш як 35% одержаного у структурно перебудованому та технічно переозброєному виробництві прибутку.

Слід зазначити, що в припиненні спаду виробництва і переході до економічного зростання велику роль відіграє розвиток підприємництва, як одного із джерел поповнення бюджету. Підприємництво виступає як економічна категорія, елемент бізнесу й господарювання і спосіб життя. Залежно від масштабів господарювання суб'єкти підприємницької діяльності поділяються на великі, середні та малі. В умовах перехідної економіки особливо ефективне мале підприємництво. Саме малі підприємства, здатні швидко реагувати на зміни споживчого попиту, забезпечують швидку окупність витрат, чутливіші до технічних новинок.

Для того, щоб мале підприємництво виконувало свої соціально-економічні функції, в Україні певною мірою здійснюється його державне регулювання на основі організаційно-правових та економічних засад (з лютого 1991 р. діє Закон України "Про підприємництво", з травня 1991 р. функціонує Державний комітет України по сприянню малим підприємствам і підприємництву, з травня 1998 р. діє Указ Президента України "Про державну підтримку малого підприємництва", статтею 42 Конституції України закріплено свободу підприємницької діяльності. Тобто на основі організаційно-правових документів, за допомогою прямих і непрямих заходів здійснюється підтримка малого підприємництва. Сьогодні державна підтримка малого підприємництва є недостатньою через такі основні причини:

-- незрілість концептуально-програмної та законодавчої бази підтримки малого підприємництва;

-- відсутність на регіональному рівні комплексної системи підтримки, а також недостатність її фінансового забезпечення.

Сьогодні вже очевидно, що держава не може виділити значних ресурсів для бюджетного фінансування малих підприємств. Водночас бюджетне фінансування не є досконалою і ефективною формою надання фінансової підтримки малому бізнесу. На нашу думку, ефективнішим є зниження податків або повне звільнення малих підприємств від сплати податку на прибуток у перші три роки після їх створення. Цей метод, на наш погляд, досить ефективний, оскільки всі витрати доходів бюджету від надання пільг малим підприємствам компенсуються витратами малих підприємств на створення нових робочих місць, на що в іншому разі пішли б бюджетні асигнування.

Важливим напрямком посилення ролі держави в соціально-економічному розвитку є оптимізація його темпів та збалансованості розвитку і регулювання, передусім через фінансове забезпечення соціальних процесів в Україні, реалізацію її соціальної політики. На нашу думку, під такою політикою мається на увазі система заходів держави, спрямованих на забезпечення життєдіяльності населення та підвищення рівня людського розвитку в країні у контексті загальнодержавної стратегії її соціально-економічного розвитку.

Соціальні функції держави випливають із її обов'язків перед суспільством, регламентуються Конституцією і об'єднують численні складові. До основних із них належить забезпечення бодай простого відтворення населення з поліпшенням якості його життя та стану генофонду, відтворення трудоресурсного потенціалу у вимірах його фізичного здоров'я та професійного рівня, забезпечення зайнятості працездатного населення, мінімального прожиткового рівня найуразливіших категорій населення, розвитку освіти, культури, охорони здоров'я, поліпшення стану навколишнього середовища, медико-екологічної та криміногенної ситуації.

Особливого значення набуває державне регулювання у сфері забезпечення відтворення населення і передусім трудоресурсного потенціалу. Це для України з її різким погіршенням вікової структури населення надто важливо і передбачає вирішення двох стратегічно важливих завдань: поліпшення фізичного здоров'я всього населення та підвищення професійного рівня працездатного населення. Перше з цих завдань відбите у бюджеті України видатками на охорону здоров'я та фізичну культуру (12% усіх видатків).

У підвищенні професійного рівня трудових ресурсів основну роль відіграє сфера освіти й науки, ті освітянські програми, які сприяють підвищенню вимог до професійної підготовки робочої сили. У розвинутих країнах витрати на освіту і тим більше на науку розглядаються як важлива прибуткова форма капіталовкладень. В Україні перехідного періоду витрати на освіту щорічно і досить суттєво зменшуються, з 5,5% ВВП у 1995 році до 4,1% у 1998 році. А динаміка зведеного бюджету за період 1990--1996 років підтвердила зниження видатків на освіту і науку з 15,4 до 13%. Водночас у провідних країнах світу державне фінансування наукових досліджень -- якісно дуже важлива форма державного регулювання, що суттєво сприяє інтенсифікації виробництва та соціально-економічному зростанню країн. На долю держави в Японії припадає близько 28% усіх затрат на фінансування науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, у Швеції -- 40%, у Великобританії -- 49%, у Франції -- 57%.

Пріоритетним для формування соціально-політичної стабільності держави є забезпечення зайнятості населення. Система зайнятості в більшості розвинених країн розглядається як важлива форма соціального захисту населення. В Україні останніми роками характерним стає різке (за 1997 р. майже удвічі) зростання безробіття та дуже висока частка (до 20--30% усіх працездатних) прихованого безробіття. Насамперед це зумовлене кризовим падінням виробництва. До декваліфікації спеціалістів та ігнорування молоддю набуття професійних знань призвело формування великого некерованого, так званого "дикого" ринку праці.