На сучасному етапі розвитку, в епоху бурхливих змін на світовій арені, особливої важливості набули питання, пов'язані з системами державного регулювання.

Сучасні теоретичні моделі монетарної політики становлять синтетичну модель, що базується і на кейнсіанських і на монетаристських підходах, а також враховуючи і інші точки зору, існуючі в теорії грошей, вибираючи раціональне в кожної із них. [1, 18]

Більшість сучасних економістів розглядають монетарну (кредитно-грошову) політику як найбільш прийнятний для демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, що не призводить до надмірного диктату уряду і зменшенню господарської самостійності окремих iндивiдуумів.

Поточна монетарна політика орієнтується на конкретні і доступні цілі, чим зазначене вище глобальне завдання, наприклад на фіксацію кількості грошей в обігу, певного рівня банківських резервів чи норми і т. п.

Об'єктом даного дослідження є монетарна або грошово-кредитна політика держави. Вона є одним з головних інструментів державного регулювання економіки. Саме на цій політиці акцентують свою увагу монетаристи. Грошово-кредитна політика найбільш ефективно і оперативно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження та подолання спаду виробництва.

Напрямками дослідження даної курсової роботи є:

- сутності, цілей, задач, видів та знарядь монетарної політики,

- діяльності Центрального банку як суб'єкта грошово-кредитної політики,

- механізму здійснення монетарної політики,

- ефективності монетарної політики та чинників, що на неї впливають,

- грошово-кредитної політики Національного банку нашої країни.

Задачею виконання роботи є детальне вивчення монетарної політики за переліченими напрямками дослідження.

Актуальність теми курсової роботи обумовлена ситуацією в економіці, що склалася на сьогоднішній день: високий рівень безробіття, нестабільність національної валюти та обмінного курсу іноземних валют, підвищення рівня інфляції, як наслідок необґрунтованої емісії грошей. Тому необхідне опанування даної теми для попередження таких ситуацій у майбутньому.

1. Загальна характеристика монетарної політики

Монетарна, або кредитно-грошова, політика - це заходи, що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності.

Мета монетарної політики - досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. [1, 21]

Головним суб'єктом монетарної політики держави є Національний банк, який здійснює грошову емісію та регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків. [10, 210]

Монетарна політика ґрунтується на тому, що у короткостроковому періоді кількість, або пропозиція, грошей впливає на багато економічних змінних, насамперед процентні ставки, курси цінних паперів, валютні курси, а відтак і на реальні економічні змінні - обсяг і структуру виробництва, рівень зайнятості тощо. Якщо у національній економіці пропозиція грошей збільшується, то процентні ставки знижуються, доступ до кредитів полегшується, тому інвестиції та обсяг національного виробництва зростатимуть. І навпаки, із зменшенням пропозиції грошей процентні ставки зростатимуть, доступ до кредитів звужуватиметься, і це зменшуватиме інвестиції та обсяг національного виробництва. [8, 397]

1.2 Центральний банк та його роль в національній економіці

У розвинутій ринковій економіці центральний банк посідає особливе місце - він є центром грошово-кредитної системи національної економіки, головною функцією якого є контроль та регулювання пропозиції грошей у країні. Окрім цієї, центральний банк виконує низку інших функцій - випускає в обіг національну валюту, зберігає золотовалютні резерви країни та обов'язкові резерви комерційних банків, виступає міжбанківським розрахунковим центром, здійснює касове обслуговування уряду тощо. Крім того, центральний банк може бути покупцем і продавцем на міжнародних грошових ринках та координувати зарубіжну діяльність комерційних банків. Ще одна функція - «кредитора останньої надії» - полягає в тому, що центральний банк забезпечує резервами банківську систему, коли масові банкрутства банків можуть спричинити банківську і фінансову паніку, що веде до банківської кризи.

У різних країнах існують різні моделі побудови центральних банків та їхньої організаційної структури. У більшості країн центральні банки є державними. В окремих випадках центральний банк не належить державі (наприклад Федеральна резервна система США, Національний банк Швейцарії) або держава володіє лише частиною капіталу (наприклад у Банку Японії - 55%). Центральний банк країни, незалежно від того, в чиїй власності він перебуває, керує грошовим обігом та кредитною системою країни. З населенням та Діловими підприємствами центральний банк жодних операцій не здійснює. [8, 210-212]

Центральним банком України є Національний банк (НБУ). Оскільки на нього покладено відповідальність за стан грошового обігу й кредитної системи країни, НБУ не підпорядковується урядові, а належить до безпосереднього відання Верховної Ради України. [10, 158]

У США роль центрального банку виконує Федеральна резервна система (ФРС). Вона складається з двох організаційних ланок - Ради керуючих та 12 федеральних резервних банків. Останні виконують функції центральних банків для округів, на території яких вони розташовані. Крім цих банків, членами ФРС є близько 6 тис. комерційних банків. Банки - члени ФРС є найбільшими приватними комерційними банками. До того ж вони є клієнтами одного з резервних банків і користуються його послугами, в тому числі отримують необхідні суми позик.

Рада керуючих ФРС здійснює контроль і нагляд за функціонуванням грошової та банківської систем країни. Сімох членів цієї Ради призначає Президент США за згоди Сенату. Термін їхніх повноважень тривалий (14 років) і розведений у часі: відтак один член Ради змінюється кожні два роки. Членів Ради саме призначають, а не вибирають, щоб відокремити монетарну політику від політики партій. [5, 12]

Оскільки монетарну політику здійснює центральний банк країни, доцільно розглянути суть його балансу. Як і баланс комерційних банків, баланс центрального банку складається з активів і пасивів.

Основними видами активів центрального банку є цінні папери, позики комерційними банкам, золотовалютні резерви та ін.

Цінні папери - це головно державні облігації, куплені центральним банком. Ці цінні папери уряд випускає для фінансування минулого і поточного дефіциту державного бюджету, тому вони є частиною державного боргу. Центральний банк купує державні цінні папери на відкритому ринку у населення чи комерційних банків або безпосередньо у міністерства фінансів. Купівля-продаж державних цінних паперів дає змогу центральному банкові впливати на резерви комерційних банків і, отже, на їхню здатність створювати гроші через надання позик.

Позики комерційним банкам - це кредити, які центральний банк надає комерційним банкам. Рівень облікової ставки впливає на величину цих позик.

Золотовалютні резерви містять вартість монетарного золота, валюту інших країн та СДР.

Інші активи - це облігації, що поіменовані в іноземних валютах, а також такі матеріальні товари, як комп'ютери, устаткування приміщень або будівлі, що перебувають у власності центрального банку.

У підрозділі «Пасиви» основними є такі статті: резерви комерційних банків, депозити скарбниці (казначейства), банкноти центрального банку та інші його зобов'язання.

Резерви комерційних банків - це обов'язкові резерви, які комерційні банки зберігають у центральному банку.

Депозити казначейства - це кошти від податкових надходжень та гроші, отримані з продажу облігацій населенню чи банкам. Для казначейства ці вклади є активами, а для центрального банку - пасивами.

Банкноти Національного банку України визначають пропозицію грошей в державі. Ці паперові гроші є вимогами на активи НБУ. Тільки банкноти, що перебувають у обігу, є зобов'язаннями центрального банку, оскільки ті, що містяться у його касі, не є ні активом, ні пасивом. [8, 380-381]

Ознайомившись із балансом центрального банку, можемо тепер розглянути знаряддя, за допомогою яких цей банк може впливати на здатність банківської системи створювати гроші.

1.3 Знаряддя монетарної політики

Центральний банк регулює пропозицію грошей у національній економіці, або, інакше кажучи, проводить монетарну політику за допомогою знарядь прямого та непрямого регулювання.

Основними знаряддями прямого регулювання пропозиції грошей, які здебільшого використовуються у країнах з перехідною економікою та тих, що розвиваються, є:

- обмеження обсягів кредитів, що надаються певним галузям,

- пряме регулювання процентної ставки,

- обмеження величини кредитів для окремих банків. [2, 6]

Ці знаряддя ефективно спрацьовують лише у короткостроковому періоді: вони дають змогу не допускати надмірного створення банками грошей.

Однак тривале застосування інструментів прямого регулювання пропозиції грошей справляє несприятливі впливи на розвиток національної економіки: зменшується рівень конкуренції між банками, підривається посередницька функція банків, спотворюється структура наданих банками кредитів тощо. Тому у розвинутій ринковій економіці застосовують головно знаряддя непрямого регулювання пропозиції грошей, до яких належать:

- операції на відкритому ринку,

- зміна облікової процентної ставки,

- зміна норми резервування.

Застосування непрямих знарядь монетарної політики передбачає наявність розвинутого грошового ринку, їхня перевага полягає в тому, що вони дають банкам змогу розподіляти кредитні ресурси відповідно до потреб ринку. Використовуючи знаряддя непрямого регулювання грошового обігу, центральний банк не має безпосереднього контролю над пропозицією грошей, оскільки вона містить депозити, які створюють комерційні банки. Непрямі знаряддя коригують величину пропозиції грошей, впливаючи на надлишкові резерви або грошовий мультиплікатор. [2, 7-8]

Розглянемо більш детально непрямі знаряддя монетарної політики.

Операції на відкритому ринку. Ці операції є найважливішим знаряддям, за допомогою якого центральний банк контролює пропозицію грошей. Операції на відкритому ринку - це купівля центральним банком державних цінних паперів (облігацій) у населення, фірм чи банків або продаж їм цих паперів, щоб змінити величину або структуру резервів комерційних банків і, отже, пропозицію грошей. Та як же купівля і продаж державних цінних паперів впливають на надлишкові резерви комерційних банків?

Припустімо, що центральний банк купує державні цінні папери, їх можна купити у населення, фірм або комерційних банків, але в усіх випадках результат однаковий: резерви комерційних банків збільшуються. Якщо, наприклад, центральний банк купує державні цінні папери у комерційних банків, то він оплачує ці папери збільшенням резервів комерційних банків на суму купівлі.

У результаті цієї операції цінні папери перемістяться від комерційних банків до центрального банку. Центральний банк оплачує купівлю цінних паперів у комерційних банків, збільшуючи їхні резерви. Це означає, що резерви комерційних банків збільшилися, а отже зросла їхня здатність надавати позики.

Якщо ж центральний банк купує цінні папери у фірм чи населення, вплив цієї операції на резерви комерційних банків аналогічний. Річ у тім, що населення або фірми, продавши цінні папери, збільшують свої вклади у банках, а водночас і фактичні резерви комерційних банків. Загалом, коли центральний банк купує цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків збільшуються. Якщо банки надаватимуть у позику більше грошей, то пропозиція грошей у національній економіці зросте.

Продаж центральним банком цінних паперів комерційним банкам зменшує їхні резерви. Купуючи цінні папери, комерційні банки виписують чеки на свої вклади, тобто на резерви у центральному банку. Центральний банк ураховує чеки і відповідно зменшує резерви комерційних банків.

Продаж центральним банком державних цінних паперів населенню чи фірмам спричиняє аналогічний результат. Отже, коли центральний банк продає цінні папери на відкритому ринку, резерви комерційних банків зменшуються. Зменшення резервів комерційних банків спричиняє зменшення пропозиції грошей у національній економіці.

Постає запитання: що спонукає населення або комерційні банки продавати державні цінні папери або купувати їх?

Ціна облігацій і процентна ставка перебувають у зворотній залежності. Якщо центральний банк купує державні облігації, попит на них зростатиме. Ціна облігацій також зростатиме, а процентна ставка знижуватиметься. Підвищення ціни облігацій і зниження процентної ставки спонукатимуть комерційні банки, фірми чи домогосподарства продавати їх центральному банкові. І навпаки, коли центральний банк продає державні облігації, їхня пропозиція зростає, що знижує ціну облігацій і підвищує процентну ставку на них. Це стимулює комерційні банки та населення купувати державні облігації.

Операції на відкритому ринку поділяють на два види:

- динамічні,

- захисні.

Динамічні операції спрямовані на зміну обсягу резервів і грошової бази. Захисні операції мають на меті нейтралізувати впливи інших чинників, що можуть змінити пропозицію грошей у національній економіці.

Прикладом захисних операцій є угоди про зворотний викуп (їх часто називають «репо»). Такі угоди передбачають, що центральний банк купує цінні папери за умови, що продавець викупить їх через короткий період часу, - як правило, менш ніж за тиждень. Операції «репо» чинять лише тимчасовий вплив на обсяг банківських резервів - після їх завершення цей обсяг встановлюється на попередньому рівні. Якщо центральний банк хоче здійснювати тимчасовий продаж цінних паперів на відкритому ринку, то він укладає угоди про їх продаж-купівлю («зворотне репо»). За цих угод центральний банк продає цінні папери, а покупець погоджується продати їх назад центральному банкові у близькому майбутньому.

Прикладом динамічних операцій є угоди у формі «аутрайт», які означають остаточну купівлю чи продаж центральним банком цінних паперів з негайною їх оплатою. Ці операції мають на меті остаточно змінити пропозицію грошей у національній економіці. [5, 13]

Облікова ставка. Процентну ставку, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називають обліковою, або дисконтною. Позики центрального банку комерційним банкам називають дисконтними позиками. Ці позики надаються комерційним банкам на короткий період часу: по-перше, для підтримання їхніх обов'язкових резервів на необхідному рівні, по-друге - для підтримання ліквідності комерційних банків в ситуації «навали на банк».

Отримуючи дисконтну позику, комерційний банк передає центральному банкові виписане на себе зобов'язання, що гарантоване певною заставою - здебільшого державними цінними паперами, що належать позичальникові. Боргове зобов'язання банку-позичальника є активом для центрального банку, що записується в активах балансу центрального банку як позики комерційним банкам. Водночас у пасивах його балансу буде збільшено резерви комерційних банків. Для комерційного банку його боргове зобов'язання є пасивом і записується у його балансі як «Позика в центрального банку». Оскільки позики у центрального банку не вимагають жодних обов'язкових резервів, уся сума позики є надлишковими резервами.

Отже, отримання комерційними банками позик у центрального банку збільшує їхні резерви та здатність до кредитування.

Центральний банк контролює обсяг позичених у нього комерційними банками коштів через облікову ставку. Зниження облікової ставки заохочує комерційні банки до отримання додаткових резервів через позики у центрального банку. Кредити комерційних банків на основі цих позик збільшують пропозицію грошей. Підвищення облікової ставки знеохочує дисконтні позики і, отже, стримує збільшення пропозиції грошей у національній економіці.

Однак результати від зміни облікової ставки залежать не від центрального банку, а від комерційних банків. Якщо, наприклад, облікову ставку знижено, але небагато банків хочуть взяти дисконтні позики, то це може не вплинути на резерви банків і пропозицію грошей. Обсяг позик у центрального банку визначається не лише рівнем облікової ставки, а й вартістю отримання позики з альтернативних джерел, зокрема рівнем процентної ставки на міжбанківському ринку. Якщо процентна ставка на цьому ринку нижча за облікову, то обсяг позик комерційних банків у центрального зменшується.

Наслідки зміни облікової ставки досить невизначені для національної економіки, бо центральний банк не може точно передбачити обсяг кредитів, які візьмуть у нього комерційні банки. Загалом зміна облікової ставки здебільшого сигналізує про наміри центрального банку щодо майбутньої монетарної політики. [5, 15]

Норма резервування. Центральний банк може впливати на здатність створювати гроші, змінюючи норму резервування. Підвищення норми резервування збільшує величину обов'язкових резервів, що їх повинні зберігати банки. Інакше кажучи, надлишкові резерви переводяться в обов'язкові, що зменшує здатність комерційних банків до створення грошей через надання позик. Водночас підвищення норми резервування означає зменшення розміру грошового мультиплікатора, а це ще більшою мірою звужує пропозицію грошей.

Зниження норми резервування зменшує обов'язкові резерви, переводячи їх у надлишкові, що збільшує здатність банків створювати гроші через надання позик. Водночас зростання розміру грошового мультиплікатора посилює цю здатність комерційних банків.

Отже, норма резервування впливає на здатність банківської системи створювати гроші за двома напрямами. По-перше, вона змінює величину надлишкових резервів комерційних банків. По-друге, вона змінює розмір грошового мультиплікатора.

Зміна норми резервування є дуже сильним знаряддям впливу на пропозицію грошей. Тому центральний банк використовує цей засіб порівняно рідко. Річ у тім, що підвищення цієї норми може спричинити раптові труднощі банків з низькими наднормативними резервами. Часта зміна норми резервування вимагала б від комерційних банків підтримувати значний рівень резервів, щоб мати змогу у будь-який момент виконати підвищені резервні вимоги. Це зменшувало би прибутки банків, оскільки наднормативні та обов'язкові резерви не приносять процента. [5, 17]

З усіх знарядь монетарної політики у розвинутій ринковій економіці найважливішими, безперечно, є операції на відкритому ринку, які мають кілька значних переваг. По-перше, центральний банк повністю контролює обсяг операцій на відкритому ринку, тоді як, наприклад, він може заохочувати брати дисконтні позики, але не може контролювати їхній обсяг.

По-друге, операціям на відкритому ринку притаманна гнучкість. Якщо виявлено помилки у проведенні операції на відкритому ринку, то центральний банк може негайно змінити цю операцію на протилежну. Крім того, державні цінні папери можна продавати у великих або малих кількостях, і вплив цього знаряддя на резерви банків буде негайним.

По-третє, операції на відкритому ринку порівняно зі зміною норми резервування працюють витонченіше. Річ у тім, що зміна норми резервування може різко позначитися на прибутках банків, тоді як операції на відкритому ринку не впливають помітно на прибутковість банків.

1.4 Цілі, завдання та види монетарної політики

Центральний банк використовує знаряддя монетарної політики для стабілізації національної економіки, зокрема для досягнення таких цілей:

1) економічне зростання;

2) високий рівень зайнятості;

3) 3) стабільний рівень цін;

4) стабільність на фінансових ринках;

5) стабільність процентних ставок;

6) стабільний курс національної валюти. [10, 167]

Хоча багато із цілей монетарної політики збігаються (наприклад, висока зайнятість поєднується із економічним зростанням), але окремі суперечать одні одним. Так, досягнення стабільного рівня цін часто не відповідає таким цілям, як стабільність процентних ставок і високий рівень зайнятості у короткостроковому періоді. Річ у тім, що коли національна економіка перебуває у фазі піднесення і безробіття зменшується, то процентні ставки та інфляція можуть піднестися. Якщо, наприклад, центральний банк хоче не допустити зростання процентних ставок і купуватиме державні облігації, що підвищуватиме ціни на них і знижуватиме процентні ставки, то пропозиція грошей збільшуватиметься і темпи інфляції зростатимуть. З іншого боку, якщо центральний банк уповільнить зростання грошей, щоб стримати темпи зростання цін, то у короткостроковому періоді і процентні ставки, і безробіття можуть зрости. Отже, він має вибирати між протилежними речами.

Однак центральний банк не може прямо досягти поставлених цілей: наприклад, підвищити рівень зайнятості чи знизити темпи інфляції. Він має три основні знаряддя, використання яких може відчутно вплинути на національну економіку. У конкретній ситуації центральний банк вибирає набір змінних, певного рівня яких потрібно досягти, щоб реалізувати поставлені цілі, їх називають проміжними змінними, або проміжними завданнями; до них належать грошові агрегати (М1 чи М2) та короткострокові та довгострокові процентні ставки, які прямо пов'язані з рівнем зайнятості та цін.

Проте центральний банк не може прямо впливати і на проміжні змінні за допомогою своїх трьох знарядь монетарної політики. Тому він вибирає ще конкретніший набір змінних, які називають поточними змінними, або поточними завданнями. До них належать грошові агрегати (грошова база) і агрегати резервів (наприклад, власні резерви, що становлять різницю між резервами та дисконтними позиками), а також процентні ставки (наприклад, ставка на векселі скарбниці).

За становищем проміжних і поточних змінних можна судити про ефективність реалізації вибраної центральним банком стратегії.

Проведення монетарної політики ускладнюється тим, що центральний банк не може одночасно стабілізувати і процентні ставки, і пропозицію грошей.

Отже, центральний банк завжди стоїть перед дилемою: на чому зосереджуватися - на стабілізації процентних ставок чи на контролі за пропозицією грошей. Суворе дотримання першого завдання спричиняє коливання пропозиції грошей. І навпаки - стабілізація пропозиції грошей означає коливання процентних ставок. Тому центральний банк мусить вибрати одну з поточних змінних (наприклад, грошову базу чи процентні ставки на державні облігації), проводячи монетарну політику. У зв'язку з цим можливі три основні варіанти такої політики, за яких центральний банк визначає нахил кривої пропозиції грошей.

По-перше, це монетарна політика, поточним завданням якої є підтримання певного рівня процентних ставок. У цьому разі пропозиція грошей у національній економіці коливатиметься. Зі збільшенням попиту на гроші їхня пропозиція зростатиме; і навпаки, зі зменшенням попиту - звужуватиметься. Інакше кажучи, пропозицію грошей центральний банк регулює так, щоб підтримати певний рівень номінальної процентної ставки. У моделі грошового ринку цей напрям монетарної політики графічно можна зобразити у вигляді горизонтальної кривої пропозиції. Якщо за критерій брати пропозицію грошей, то цю монетарну політику можна назвати гнучкою.

По-друге, це монетарна політика, метою якої є підтримання в національній економіці стабільної величини пропозиції грошей. У цьому разі пропозиція грошей у моделі грошового ринку зображується у вигляді вертикальної кривої. Зі збільшенням попиту на гроші процентна ставка у цьому варіанті зростатиме. І навпаки, зі зменшенням цього попиту вона знижуватиметься. Таку монетарну політику можна назвати жорсткою. [8, 392]

По-третє, існує проміжний варіант монетарної політики. Цьому варіантові відповідає висхідна крива пропозиції грошей. У цьому разі зі зміною попиту на гроші змінюється і їхня пропозиція. Проте величина зміни пропозиції грошей недостатня, щоб утримувати процентну ставку на незмінному рівні. Тому зі збільшенням попиту на гроші зростають і пропозиція грошей, і процентна ставка. І навпаки, зі зменшенням попиту на гроші зменшується пропозиція грошей і знижується процентна ставка.

Вибір варіанту монетарної політики залежить від причин змін попиту на гроші. Якщо збільшення попиту на гроші пов'язане з інфляційним зростанням цін, то центральний банк застосовує жорстку монетарну політику, яка стримує зростання пропозиції грошей.

Політику, що спрямована на обмеження зростання цін у національній економіці, називають стримувальною монетарною політикою, або політикою «дорогих грошей». Цю політику центральний банк може проводити, продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, збільшуючи норму резервування та підвищуючи облікову ставку. Ці заходи, як відомо, зменшують резерви комерційних банків або розмір грошового мультиплікатора, а отже пропозицію грошей, а відтак сукупні видатки, що стримує темпи зростання цін. За стримувальної монетарної політики крива пропозиції грошей вертикальна або дуже крута.

Політику, що спрямована на підвищення рівня зайнятості, і, відповідно, на прискорення економічного зростання, називають стимулювальною монетарною політикою, або політикою «дешевих грошей». Для збільшення сукупних видатків, щоб залучити незайняті ресурси, центральний банк повинен збільшити пропозицію грошей. Цього він може досягти через купівлю цінних паперів на відкритому ринку, зниження облікової ставки або зменшення норми резервування. За стимулювальної монетарної політики крива пропозиції грошей є положистою, або висхідною. [9, 216-217]

У перехідних економіках значення монетарної політики як одного з механізмів регулювання національної економіки безперервно зростає.

2. Механізм грошово-кредитної політики

Серед учених існують значні розбіжності щодо того, як монетарна політика впливає на національну економіку. Інакше кажучи, економісти неоднаково оцінюють вплив змін у пропозиції грошей на обсяг національного виробництва, рівні зайнятості та цін. З'ясуємо точку зору основного потоку макроекономіки.

Як відомо, центральний банк не може прямо впливати на основні макроекономічні змінні. Він може досягати поставлених цілей лише через проміжні та поточні змінні. Тому монетарна політика має досить складний механізм впливу на національну економіку, який називають передавальним механізмом монетарної політики. [11, 52]

Основний потік макроекономіки виділяє такі основні ланки передавального механізму монетарної політики у короткостроковому періоді:

1 зміна величини реальної пропозиції грошей унаслідок проведення центральним банком відповідної монетарної політики;

2 зміна процентних ставок;

3 зміна сукупних видатків, передовсім інвестиційних, у відповідь на зміну процентних ставок; зміна сукупних видатків унаслідок зміни валютного курсу під впливом зміни процентних ставок; зміна сукупних видатків унаслідок ефекту багатства, зумовленого зміною процентних ставок;

4 зміна основних макроекономічних змінних - реального ВВП, рівня зайнятості та рівня цін унаслідок зміни сукупних видатків. [8, 394]

Отже, між зміною пропозиції грошей і вибраними макроекономічними показниками лежить складний передавальний механізм. Зміна процентних ставок у національній економіці відбувається через зміну портфеля активів економічних суб'єктів. Якщо, наприклад, внаслідок стимулювальної монетарної політики на руках в економічних суб'єктів виявилося більше грошей, ніж їм потрібно, то вони купують інші види активів, зокрема облігації. Це спричиняє підвищення цін на облігації, а відтак зниження процентних ставок.

Рівень зміни процентних ставок залежить від нахилу кривої попиту на гроші. Якщо у національній економіці попит на гроші дуже чутливий до зміни процентних ставок (спадна крива попиту на гроші є положистою), то внаслідок збільшення пропозиції грошей процентна ставка знизиться на незначну величину. І навпаки якщо попит на гроші слабо реагує на зміни процентних ставок (крива попиту на гроші є крутою), то збільшення пропозиції грошей помітно знижуватиме процентну ставку.

Зі зміною процентної ставки змінюватимуться сукупні видатки. Найсильніше на зміну процентної ставки реагують інвестиційні видатки. Споживчі видатки також реагують на зміну процентних ставок, але значно слабше.

Вплив змін процентної ставки на інвестиційні видатки є вагомим тоді, коли на грошовому ринку відбулося помітне зниження процентної ставки. За інших рівних умов у цьому разі відбудеться збільшення сукупного попиту за рахунок розширення інвестиційних видатків, а відтак і збільшення обсягу національного виробництва.

Отже, збільшення пропозиції грошей знижує ринкові процентні ставки, що стимулює збільшення інвестиційних та інших видатків, чутливих до ставок процента. У результаті підвищується сукупний попит, що сприяє зростанню виробництва й зайнятості.

Зменшення пропозиції грошей підвищує процентні ставки, а кредит здорожується. Припустімо, що унаслідок стримувальної монетарної політики процентні ставки помітно зросли. Відтак підприємства коригують свої плани у напрямі скорочення обсягу інвестицій. Політика «дорогих грошей» через звуження сукупного попиту знижує обсяг національного виробництва, доходи, зайнятість і темп зростання цін. [11, 58-61]

Загалом: що крутіша крива попиту на гроші, то вагоміше будь-яка зміна пропозиції грошей впливатиме на рівноважну процентну ставку. Водночас що положистіша крива інвестиційного попиту, то будь-яка зміна процентної ставки сильніше позначатиметься на обсязі інвестицій. Зміна кількості грошей через ефект процентних ставок найсильніше впливатиме на обсяг національного виробництва, коли крива попиту на гроші відносно крута, а крива інвестиційного попиту - відносно положиста. Зміна пропозиції грошей буде недостатньо результативною, коли крива попиту на гроші буде положистою, а крива інвестиційного попиту - крутою.

З аналізу випливає, що внаслідок монетарної політики змінюється процентна ставка, що позначається на інвестиційних видатках, а відтак і на обсязі національного виробництва. Проте в економіці існує і зворотний зв'язок: рівень ВВП впливає на рівноважну процентну ставку. Річ у тім, що операційний компонент кривої попиту на гроші прямо залежить від рівня номінального ВВП. Це означає, що збільшення ВВП, викликане політикою «дешевих грошей», підвищує попит на гроші, що почасти нейтралізує імпульси «дешевих грошей» до зниження процентної ставки. Політика «дорогих грошей» зменшує номінальний ВВП і водночас звужує попит на гроші та послабляє імпульс до підвищення процентної ставки, спричинений політикою «дорогих грошей». [11, 61]

Монетарна політика, змінюючи пропозицію грошей і процентні ставки, впливає на обмінний курс, а відтак і на основні макроекономічні змінні. Наприклад, збільшення пропозиції грошей та відповідне зниження процентних ставок зменшують попит на національну валюту з боку нерезидентів. У результаті курс національної валюти знижуватиметься. Це сприятиме зростанню експорту та зменшенню імпорту, що збільшуватиме чистий експорт і обсяг національного виробництва.

Нарешті, монетарна політика впливає на національну економіку і через так званий ефект багатства, який пов'язаний із впливом процентної ставки на ціну таких фінансових активів, як акції та облігації. Зниження процентної ставки підвищує курси цінних паперів, що, з одного боку, збільшує величину майна, нагромадженого у фінансових активах, і автономне споживання. З іншого боку, зростання курсів цінних паперів полегшує фінансування інвестицій, оскільки q Тобіна збільшується. Цей показник, як відомо, відображає відношення ринкової вартості функціонуючого капіталу до його відновної вартості. Зростання q Тобіна понад одиницю свідчить про збільшення стимулів до розширення інвестиційних видатків. Зрештою внаслідок ефекту багатства зростає обсяг національного виробництва.

Результативність монетарної політики обмежується чинниками, що властиві сукупній пропозиції. Використовуючи криву сукупної пропозиції, можна виявити, як зміни сукупних видатків, викликані монетарною політикою, розподіляються між змінами у реальному обсязі виробництва та змінами рівня цін.

Якщо економіка перебуває на горизонтальному відтинку кривої сукупної пропозиції, то політика «дешевих грошей» перемістить криву сукупного попиту вправо, що вагомо вплине на обсяг національного виробництва і зайнятість та майже не позначиться на рівні цін.

Однак якщо економіка досягла рівня повної зайнятості або перевищила його, то збільшення сукупного попиту майже не вплине на обсяг національного виробництва та зайнятість, але істотно підвищить рівень цін. Тому політика «дешевих грошей» недоречна, коли національна економіка досягла повної зайнятості. Така політика може тільки індукувати інфляцію. Якщо економіка перебуває на рівні повної зайнятості й потерпає від інфляції попиту, то у цьому разі доцільною буде політика «дорогих грошей». Проте вона не буде такою, коли існує значне циклічне безробіття. [8, 394]

Викладені міркування стосуються впливів монетарної політики на національну економіку у короткостроковому періоді. У довгостроковому ж періоді, як вважають більшість економістів, зміни пропозиції грошей переважно підвищують рівень цін і не впливають на реальний обсяг виробництва, що називають нейтральністю грошей.

3. Ефективність монетарної політики

Більшість економістів уважає, що добре продумана монетарна політика володіє потужним стабілізаційним потенціалом, який дає змогу подолати збурення в національній економіці, викликані різними зовнішніми і внутрішніми чинниками.

Результативність монетарної політики ґрунтується на тому, що у короткостроковому періоді зміни в грошовому секторі економіки справляють вплив на її фізичний сектор. Монетарна політика є досить гнучкою - її можна швидко змінювати. Наприклад, центральний банк може щоденно купувати або продавати державні цінні папери, впливаючи на поточні й проміжні, а відтак і на основні макроекономічні змінні. [8, 397]

Як свідчить економічна історія багатьох країн, ефективність монетарної політики значною мірою залежить від незалежності центрального банку від виконавчої влади, а також від довіри економічних суб'єктів до його політики. У різних державах центральний банк посідає різне місце у системі влади: в одних він є підрозділом виконавчої влади, а в інших - значною мірою не залежним від її інших гілок.

Багато економістів досліджували проблему впливу незалежності центрального банку на ефективність монетарної політики. Вони обчислювали індекс незалежності центрального банку, який ґрунтується на таких показниках, як тривалість повноважень його керівництва, можливості впливу виконавчої влади на правління центрального банку, частота контактів між урядом і центральним банком, межі участі центрального банку у справі кредитування державного сектора, способи розв'язання проблем дефіциту державного бюджету, та інших офіційних характеристиках банку, що зафіксовані у його статуті. Відтак науковці дійшли висновку про наявність залежності між ступенем свободи дій центрального банку і темпом зростання загального рівня цін. Висновок цих досліджень такий: що вищий ступінь незалежності центрального банку, то нижні темпи інфляції в країні. У країнах з перехідною економікою також простежується подібна закономірність.

Монетарна політика добре працює, якщо немає порушень у її передавальному механізмові, які можуть знижувати або навіть зводити нанівець зусилля її творців. Наприклад, відсутність реакції сукупних видатків на зміну ставки процента розриває зв'язок між коливанням пропозиції грошей та обсягом національного виробництва. Ці збої особливо помітні у країнах з перехідною економікою. У таких країнах інвестори більше реагують на загальний стан макроекономічного середовища, ніж на зміну процентних ставок. [8, 398]

Та й у країнах з розвинутою ринковою економікою проведення монетарної політики стикається з низкою ускладнень. По-перше, зростання рівня відкритості національної економіки означає, що процентна ставка у країні дедалі більше визначається світовою процентною ставкою. Банківська діяльність і фінанси стають глобальною галуззю. Приплив капіталу до країни чи відплив капіталу з неї можуть підірвати її монетарну політику.

По-друге, енергійна політика «дорогих грошей» може зменшити резерви комерційних банків до рівня, за якого банки змушені скоротити обсяги кредитів до небезпечного для економіки. Це створює серйозні труднощі для проведення монетарної політики у фазі спаду. З іншого боку, політика «дешевих грошей» може збільшити надлишкові резерви комерційних банків. До того ж така політика не гарантує, що комерційні банки збільшать позики і пропозиція грошей у національній економіці зросте. Населення та ділові підприємства можуть розладнати плани центрального банку, якщо не братимуть надлишкові резерви у позику.

По-третє, перешкодою, яка ускладнює проведення монетарної політики, є швидкість обігу грошей. Деякі економісти вважають, що швидкість обігу грошей може змінюватися у напрямі, протилежному до змін їхньої пропозиції, що гальмує або нейтралізує зміни у пропозиції грошей, зумовлені монетарною політикою. Під час інфляції, коли здійснюється політика «дорогих грошей», яка обмежує їх пропозицію, швидкість обігу грошей може збільшитися, що може збільшити видатки, а відтак і сукупний попит. Річ у тім, що сукупні видатки можна розглядати як пропозицію грошей, помножену на швидкість їхнього обігу. Зменшення пропозиції грошей буде нейтралізовано зростанням швидкості їхнього обігу. І навпаки, коли здійснюються заходи для збільшення пропозиції грошей під час спаду, швидкість обігу грошей може зменшуватися, що стримуватиме збільшення сукупних видатків.

Це явище може зумовлюватися попитом на гроші як активи. Наприклад, політика «дешевих грошей» означає збільшення пропозиції грошей щодо попиту на них і, отже, зниження процентної ставки. Зі зниженням процентної ставки зменшується альтернативна вартість володіння грішми. Тому економічні суб'єкти нагромаджуватимуть більші суми грошей щодо альтернативних активів. Це означає, що гроші повільніше переходять з рук у руки - від домогосподарств до фірм і навпаки, і швидкість обігу грошей зменшується. Політика «дорогих грошей», генеруючи зворотну послідовність подій, може прискорити швидкість їхнього обігу.

Нарешті, вплив монетарної політики на національну економіку може ускладнюватися або навіть тимчасово нейтралізуватися змінами у кривій попиту на інвестиції. Припустімо, що центральний банк за допомогою свого інструментарію підвищує процентну ставку, щоб обмежити сукупний попит і упередити зростання інфляції. Проте ця політика може слабо або й узагалі не вплинути на інвестиційні видатки, якщо функція інвестицій переміщується вправо унаслідок ділового оптимізму або технологічних нововведень, що збільшують граничний продукт капіталу. Тому для недопущення зростання темпів інфляції центральному банкові доведеться різко підвищувати процентні ставки, що може спричинити глибокий спад національної економіки. І навпаки, за значного ділового песимізму у фазі спаду крива інвестиційного попиту може переміщуватися вліво і знизити результативність монетарної політики. [8, 398]

Та незважаючи на зазначені ускладнення, монетарна політика унаслідок своєї гнучкості стала основним знаряддям стабілізаційної політики у країнах з розвинутою ринковою економікою. Що ж до країн з перехідною економікою, то ефективне управління пропозицією грошей набуває особливого значення. В умовах фінансової нестабільності та значної інфляції навіть незначні прорахунки у монетарній політиці здатні спричинити негативні соціально-економічні наслідки.

4. Монетарна політика в Україні

Стан економіки України сьогодні можна охарактеризувати як кризовий. Це стагнація виробництва, його занепад, структурна невідповідність, неконкурентоспроможність і неможливість вийти з власним товаром на вітчизняний і міжнародний ринки. З іншого боку - некерованість виробника, невиконання суб'єктами господарської діяльності законів і постанов уряду.

Процес надання підприємствам самостійності в результаті переходу до нових форм власності призвів до спотвореного механізму ринкових відносин в Україні. І в державах із розвиненою ринковою економікою існує передусім пріоритет приватної власності, але механізм взаємозв'язку між її суб'єктами базується на необхідності виконання кожним усіх чинних законів, на обов'язковій сплаті встановлених податків. Усі ці протиріччя дзеркально відтворюються у грошово-кредитній системі України. І хоч монетарна політика, яку проводить НБУ, на перший погляд надає певного оптимізму, та ми бачимо, що на сьогодні вона не має реальних, конкретних результатів, пов'язаних із зростанням виробництва й поліпшенням соціально-економічного стану населення.

Монетарна політика уряду України спрямована на обмеження інфляційних процесів, підтримку стабільності національної грошової одиниці. Особливе місце у цьому процесі відіграло проведення грошової реформи, підготовка до неї та створення механізму підтримки стабільності гривні. [6, 82-83]

Найгострішою напередодні реформи була проблема підтримки стабільності грошової одиниці за рахунок використання не адміністративних методів, а за допомогою економічних важелів і грошових інструментів. Після тривалого періоду гіперінфляції НБУ відмовився від інфляційного шляху мобілізації фінансових коштів для потреб держави і перейшов до грошово-кредитної політики, яка привела до істотного зниження рівня інфляції.

Проведення грошової реформи було спрямоване на закріплення фінансової стабілізації, прискорення розрахунків, залучення в банківську систему надлишкової готівки, забезпечення стабільності курсу національної валюти до іноземних валют.

Низький рівень інфляції, майже фіксований валютний курс, залучення коштів нерезидентів на ринок ОВДП сприяли зниженню процентних ставок. Відносна стабільність гривні до долара США привела до тенденції вирівнювання процентних ставок за кредитами в іноземній і національній валютах. Така тенденція важлива, вона свідчить про стійкість національної банківської системи, але тільки в умовах об'єктивного її забезпечення.

З початку 1997 р. намітилася тенденція до зменшення обсягів кредитування, що насамперед свідчить про відірваність банківської системи від економіки в цілому. Особливо це стосується виробничої сфери. Таку ситуацію можна пояснити незначним процентом кредитування підприємств виробничої сфери, а також неефективністю виробництва, його збитковістю, що призводить до того, що багато кредитів не повертається.

Але починаючи з 2002 р. значно зросла кількість споживчих кредитів та кредитів для розвитку малого підприємництва.

Важливим елементом монетарної політики є пропозиція грошей, обсяг грошової маси, її структура, активність. НБУ здійснює монетарну політику, спрямовану на збільшення пропозиції грошей і ремонетизацію економіки. Причому склалася негативна ситуація: збільшення обсягів платіжних засобів не привело до процесу зростання виробництва і не відповідало йому. А у 1997 р. збільшення грошової маси повністю було використане на погашення заборгованості з виплат заробітної плати працівникам державного сектора економіки, пенсій, заборгованості із соціальних програм. [6, 85]

Негативним явищем є те, що значна частина грошової маси держави перебуває поза банківською системою. Тобто вона не контролюється НБУ і не може бути використана для проведення монетарної політики. Гроші знаходяться в обігу, приносять прибуток їхнім власникам, а це, як правило, тіньова економіка, бо надходження до державного бюджету не збільшуються.

Наприкінці 1997 року грошово-кредитна система НБУ постала перед проблемою фінансової кризи. Але, аналізуючи ситуацію в 1996-1997 роках, можна стверджувати, що саме в цей період уже складалися передумови й протиріччя майбутньої кризи. Так, значне розширення ринку ОВДП в умовах падіння виробництва, невиконання дохідної частини бюджету, дефіциту платіжного й торгового балансів створили реальну передумову неможливості погашення зобов'язань з ОВДП. Негативно на поведінку нерезидентів фондового ринку України вплинула також фінансова криза, яка пройшла на фінансових ринках Південно-Східної Азії. Власники цінних паперів у намагались позбутися прибуткових, але ризикованих активів, що, звичайно, привело до паніки на фінансових ринках країн із нестабільною економікою, до яких, зокрема, належать Росія й Україна.

Високий ризик українського фінансового ринку, порушення умов щодо МВФ, затримка в одержанні міжнародного кредитного рейтингу, втрата міжнародних резервів призвели до дестабілізації гривні.

В другій половині 90-х років Національний банк провів ряд заходів щодо стабілізації гривні:

підвищення облікової ставки,

підвищення ставки ломбардного кредитування,

збільшення резервних вимог,

дозвіл необмеженого використання банками ОВДП для формування резервів у НБУ,

заборона використання ЛОРО-рахунків іноземних банків для спекулятивної торгівлі валютою, а також гривневе кредитування іноземних банків. [6, 86]

Ужиті заходи хоч і стабілізували позицію гривні, але на дуже короткий період. Намагання втримати нерезидентів на ринку ОВДП призвело до значних валютних втрат із боку НБУ, що мимоволі заклало передумови девальвації гривні. Нерезидентам ОВДП створювали максимально пільгові умови.

Проте отримання коштів від розміщення облігацій за підвищеними ставками не змогло змінити ситуації - якщо вона й поліпшувалася, то тільки на короткий період. На довгострокових етапах сальдо між залученими коштами й погашенням облігацій було від'ємним. Основною причиною такої ситуації стала відмова нерезидентів від реінвестування на ринку ОВДП.

Негативним фактором стала міжнародна фінансова криза, яка не лише закрила доступ Україні на світовий фінансовий ринок, а й сприяла виходу нерезидентів із ринку ОВДП. Це пов'язане передусім із великим ступенем інвестиційного ризику в цінні папери країн, економіка яких перебуває у кризовому стані і які не мають міжнародного кредитного рейтингу.

Україна оцінюється як країна-банкрут, і щоб іноземний інвестор уклав кошти в її економіку, необхідні гарантії держави. Такими гарантіями є стабільність політичного устрою і стабільність політики уряду. Нерезидентів на фінансовому ринку України приваблює тільки більш високий процент прибутку, пільгові умови, а наша країна, приймаючи ці умови, заганяє себе ще в глухіший кут.

Склалася парадоксальна ситуація, коли вся грошово-кредитна система країни, яка має бути сполучною ланкою між суб'єктами господарських відносин, замкнулася сама на собі, існує окремо від реального сектора економіки. Так, кредитна політика будувалася переважно на використанні різниці між ставкою рефінансування НБУ, процентними ставками комерційних банків у іноземній і національній валютах та дохідністю за облігаціями внутрішньої державної позики. Головним у цій політиці було одержання ресурсів в іноземній валюті для підтримання курсу гривні. Купівля валюти за кордоном, отримання іноземних кредитів, створення нереальних, тепличних умов для нерезидентів формували штучний мікроклімат умовного благополуччя.

Відповідно були створені пріоритети грошово-кредитної політики, до яких не входили ні виробництво, ні внутрішній споживчий ринок. Кредитні ресурси якщо й попадали у сферу реальної економіки, то переважно у вигляді короткострокових кредитів і в основному для торговельно-посередницької діяльності. Склалася ситуація, коли надавати кредити вітчизняному виробникові стало невигідно, з одного боку, в силу кризового стану виробництва, з другого - в силу того, що ціна за кредити значно зросла і сподіватися на повернення важко.

Характерним є і те, що виробництво, як правило, потребує середньострокових і довгострокових кредитів, які в умовах нестабільності облікової ставки комерційним банкам надавати невигідно. Особливо важка ситуація склалася із кредитуванням сільського господарства, яке має вирішальне значення для економіки України. Надання довгострокових кредитів сільському господарству має пріоритетний законодавчий статус, але насправді кредити надавалися галузі тільки в мінімальному обсязі й тільки АКБ «Україна», який згодом збанкрутував. [5, 16]

Проводячи політику стримування кількості грошей в обігу і забезпечуючи тим самим стабільність гривні, НБУ сприяв створенню ситуації з невиплатою заробітної плати працівникам держбюджетних організацій, пенсій та інших соціальних виплат населенню. Зменшення сукупних доходів населення саме й було основною причиною «незначного» зростання індексу цін споживчого ринку.

Це, у свою чергу, боляче вдарило по вітчизняному виробникові, який був змушений або реалізовувати свою продукцію собі на збиток, або скорочувати виробництво, штучно піднімаючи ціну на продукцію. Так, навіть стрибок у співвідношенні курсу долара до гривні восени 1998 року не привів до відповідного збільшення індексу цін на споживчі товари. Ціни хоч і зросли, але не в такій пропорції, що зумовлюється низькою купівельною спроможністю населення і зростаючою внутрішньою заборгованістю держави перед громадянами.

Отже, грошово-кредитна політика останніх років, яка будувалася на створенні штучних умов для стабільності гривні й привабливого фінансового ринку для нерезидентів, не мала ефективного результату. НБУ створив своєрідний трикутник, кожний кут якого залежав від двох інших. Стабільність гривні готувала умови для залучення коштів нерезидентів і створювала необхідність використання жорсткого механізму контролю за гривневою грошовою масою. Порушення пропорцій у цьому взаємозв'язку неминуче призводило до необхідності поправки пропорцій уже на новому, більш високому процентному рівні - це зростання облікової ставки, купонних доходів за облігаціями і, як бачимо, в кінцевому результаті девальвація гривні й вимушена, але необхідна емісія грошей.

Основною вадою монетарної політики в Україні була її замкнутість, спрямованість на розв'язання власних проблем, відірваність від економіки в цілому. В умовах зруйнованої економічною і політичною кризами економіки не можна створити ефективної фінансово-кредитної системи. Монетарні методи використовуються, як правило, у тих країнах, де ринкова економіка вже склалася, де існує проблема регулювання виробництва, є розвинена фінансова інфраструктура, склалася стабільна політика уряду і демократичність у суспільстві. [6, 87]

Україна лише на шляху до створення ринкової економіки, а створювати щось якісно нове можна тільки використовуючи адміністративно-господарські методи. Тому на сьогодні ми повинні поєднувати адміністративні методи, фіскальну політику і монетарні методи. А спрямувати все це треба передусім на піднесення сфери виробництва, його реструктуризацію, слід створити умови для виходу нашого вітчизняного виробника, як це не парадоксально, як на внутрішній, так і на зовнішній ринки. У цьому полягає основне завдання грошово-кредитної політики держави.