Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Валютні резерви держав

1.1 Формування та управління золотовалютним резервом країни

1.2 Світові валютно-фінансові системи та їх еволюція

Розділ ІІ. Валютні резерви України та інших держав на сучасному етапі

2.1 Валютні резерви зарубіжних країн

2.2 Валютні резерви України

Розділ ІІІ. Валютне регулювання та валютний контроль

3.1 Основні завдання валютного регулювання та валютного контролю

3.2 Сучасна система валютного регулювання та валютного контролю в Україні

Розділ ІV. Розрахункова частин

4.1 Аналіз економічного й соціального розвитку України

4.2 Виробництво основних видів продукції на душу населення

4.3 Рівень і якість життя

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Золотовалютні резерви -- це запаси золота й грошові ресурси, номіновані у вільно конвертованій валюті, що є власністю держави (суспільства) і призначені для забезпечення та вирішення особливо важливих проблемних завдань, які постають перед державою. Необхідний розмір валютних резервів країни прийнято розраховувати, виходячи з обсягу назрілих виплат по зовнішніх позиках та кредитах, а також при передбаченні від'ємного платіжного балансу експортно-імпортних операцій. Важливою функцією валютних резервів є забезпечення стабільності національної валюти.

Як правило, золотовалютні резерви більшості держав знаходяться в управлінні (розпорядженні) їх центральних банків. Однак принципові рішення щодо їх розміщення та використання у переважній більшості цивілізованих країн приймає парламент та уряд. Такою є світова практика, що повністю себе виправдала і довела доцільність та результативність для економіки саме такого підходу.

Валютні резерви, тобто вільно конвертована валюта, що концентрується державою для законодавчо визначених цілей, як правило, розміщені у найбільш надійних фінансових (банківських) установах та інвестуються на вигідних для власника (держави) умовах в іноземні фінансові активи.

Важливо підкреслити, що практично у всіх цивілізованих країнах золотовалютні резерви є абсолютною власністю держави і суспільства. За таких умов жоден центральний банк не може заявляти абсолютні права на повне і безконтрольне управління та розпорядження, а тим паче володіння цим найбільш ліквідним різновидом національного багатства.

У теорії фінансів існує поняття "коефіцієнт Ренді", згідно з яким обсяг валютних резервів має становити не більше 30% державного бюджету. Найбільш розвинуті країни Заходу тримають валютні резерви в мінімальних розмірах. Ось цьому конкретне підтвердження. Так, у 2009 р. валютні резерви Європейського центрального банку становлять 52,3 млрд доларів США, Німеччини -- 38,1 млрд доларів, Великої Британії -- 37,1 млрд доларів, Франції -- 21,7 млрд доларів, Італії -- 33,8 млрд доларів.

РОЗДІЛ І ВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ ДЕРЖАВИ

1.1 Формування та управління золотовалютним резервом країни

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управління золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютні резерви» означає запаси резервних активів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов'язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими структурами інших держав та міжнародних фінансових організацій.

Міжнародні валютні резерви перебувають у власності та розпорядженні державних фінансових установ, до яких належать центральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні резерви складаються з чотирьох основних компонентів -- золотого запасу, вільно конвертованої валюти, резервної позиції та «спеціальних прав запозичення». До початку 70-х років, за умов існування Бреттон-вудської системи, основу якої становив золотовалютний (золотодоларовий) стандарт, золото було базовим елементом міжнародних резервів. Воно виконувало роль абсолютного та універсального платіжного засобу. Центральні банки (Казначейства) країн, що мали дефіцитні платіжні баланси, відправляли золото до США й обмінювали його на долари. Цим вони поповнювали свої доларові резерви.

У 1971 р. США відмовилися від подальшого обміну доларів, які належали державним установам інших країн, на американське золото. Ямайська угода 1976 р. про реформу міжнародної валютної системи, що набула чинності у 1978 р., передбачала демонетизацію золота. Було скасовано офіційну ціну золота та припинено централізоване регулювання світових золотих ринків. Золото, як і будь-який інший товар, стало вільно продаватися та купуватися на цих ринках за цінами, які вільно складалися у процесі ціноутворення.

Золоті запаси, якими володіють центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резервний фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золота. У зв'язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн необхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.

Основу золотовалютних резервів будь-якої країни сьогодні становлять запаси іноземних вільно конвертованих валют (ВКВ). Вони виступають у формі:

по-перше, залишків на кореспондентських та поточних рахунках у закордонних банках, а також короткострокових банківських депозитів;

по-друге, ринкових ліквідних фінансових інструментів -- казначейських векселів, короткострокових та довгострокових урядових цінних паперів;

по-третє, різноманітних боргових документів, які не обертаються на ринку та які є результатом офіційних операцій даної країни з центральними банками та урядовими організаціями інших країн.

Складовою золотовалютних резервів є резервна позиція, або резервна частка, країни в МВФ. За розміром вона відповідає частині установчого внеску країни в МВФ (до 25 % квоти), зробленого не в національній валюті країни-учасниці, а в резервних активах, тобто у вільноконвертованих валютах інших країн-учасниць, або у СПЗ {спеціальні права запозичення). Коли МВФ використовує частину внесеної національної валюти країни -- члена МВФ для надання кредиту іншій країні, резервна позиція такої країни відповідно зростає.

Країни-учасниці можуть автоматично, за першою вимогою отримувати валютні кошти в МВФ у межах резервної позиції. Використання ними таких коштів, на відміну від кредитів МВФ, не обумовлюється попередньою згодою з боку Фонду й не обмежене будь-якими строками.

СПЗ являють собою міжнародні кредитні резервні та платіжні кошти, випущені Міжнародним валютним фондом та розподілені між країнами-членами пропорційно до їхніх квот. Вони існують для поповнення валютних резервів, урегулювання сальдо платіжних балансів, здійснення розрахунків із Міжнародним валютним фондом та визначення співвідношення вартостей національних валют країн-членів Міжнародного валютного фонду. СПЗ функціонують тільки на міждержавному рівні, вводяться в обіг лише центральними банками та міжнародними організаціями. До складу СПЗ входять п'ять валют (так званий кошик СПЗ): долар США, німецька марка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. Механізм СПЗ почав функціонувати з початку 70-х років. Ямайська угода мала за мету перетворити СПЗ у головний резервний актив міжнародної валютної системи. Передбачалося, що СПЗ будуть відігравати роль альтернативи до золота та долара США, а також до інших національних валют, які використовуються в міжнародних розрахунках, але повної перебудови системи офіційних золотовалютних резервів на базі СПЗ не відбулося. Сьогодні механізм СПЗ відіграє у світових валютних відносинах дуже обмежену роль.

У розрахунках між країнами -- членами Європейської Валютної Системи (ЄВС) застосовуються також авуари, номіновані в «європейській валютній одиниці» (ЕКЮ), тобто ЕКЮ є колективним платіжним засобом, а також регіональним платіжним та резервним засобом країн -- учасниць ЄВС. ЕКЮ емітуються під забезпечення 20 % резервних активів у золоті та доларах США, які належать відповідним країнам. Так званий кошик ЕКЮ складається із фіксованих сум валют (валютних компонентів) 12-ти країн Європейського Співтовариства (ЄС): німецька марка, французький франк, англійський фунт стерлінгів, італійська ліра, голландський гульден, бельгійський франк, іспанська песета, датська крона, ірландський фунт, португальське ескудо, грецька драхма та люксембурзький франк. Головним призначенням централізованих міжнародних золотовалютних резервів є покриття дефіциту платіжного балансу країни. Платіжний баланс країни являє собою сукупність потоків товарів, послуг та капіталів між: даною країною та її закордонними партнерами. Як статистичний звіт платіжний баланс -- це звіт про здійснені протягом року зовнішньоекономічні операції країни. Тому в ньому, зокрема, відображений рух золотовалютних резервів, який був здійснений протягом року.

У країнах з ринковою економікою, де учасники міжнародних операцій обмінюють одні валюти на інші на приватних валютних ринках, використання центральними банками офіційних валютних резервів для досягнення рівноваги платіжних балансів здійснюється через механізм валютних інтервенцій, які мають за мету обмеження коливань обмінних курсів грошових одиниць. У разі виникнення дефіциту платіжного балансу курс національної валюти знижується, і коли він досягає певного рівня, центральний банк (чи відповідний уповноважений фінансовий орган) продає іноземну валюту з централізованих резервів в обмін на національну валюту з метою недопущення обезцінення останньої. Це призводить до зменшення обсягів валютних запасів.

У країнах з колишньою соціалістичною економікою, яка планувалася централізовано, держава безпосередньо виконувала роль експортера чи імпортера товарів та послуг, а також кредитора чи отримувача фінансових коштів. Оскільки державні органи таких країн були розпорядниками валютного обороту у повному обсязі, вони мали змогу у плановому порядку врегульовувати закордонні видатки із закордонними надходженнями. Тому ці країни мали змогу утримувати значно менші обсяги золотовалютних резервів. Елементи такого механізму тією чи іншою мірою зберігаються і в період переходу до ринкової економіки.

Сьогодні для покриття дефіцитів платіжних балансів країни використовують тільки запаси іноземних валют. У 1996 р. Міжнародний валютний фонд здійснив продаж частини золота для надання пільгових кредитів країнам із низьким рівнем розвитку економіки, що призвело до падіння його ціни.

Для використання резервної частки у МВФ з метою врівноваження платіжного балансу необхідно отримати вільно конвертовану валюту в Міжнародному валютному фонді через обмін національної валюти. СПЗ також не використовуються в міждержавних розрахунках безпосередньо. Утримання активу в СПЗ дає змогу країні купувати ВКВ в інших країн в обмін на СПЗ, після чого використовувати її для інтервенцій на валютному ринку. При цьому роль МВФ полягає в тому, що він забезпечує країнам-членам гарантовану можливість отримання іноземної валюти в обмін на СПЗ, «призначаючи» країни, які мають надати цю валюту.

Офіційні золотовалютні резерви є одним із факторів формування «грошової бази», тобто резервної основи внутрішнього грошового обігу. Тому зміни рівня резервів, які зумовлюються змінами стану платіжного балансу, у свою чергу, є причиною коливань розмірів внутрішньої грошової маси (пропозиції грошей), що дестабілізує національну економіку.

Якщо зміни валютного резерву викликають зміни в обсязі грошової маси, що суперечать внутрішній макроекономічній політиці, центральний банк здійснює заходи щодо «стерилізації» таких змін. Головну роль серед цих заходів відіграють операції на відкритому ринку (купівля-продаж державою цінних паперів). У разі припливу іноземної валюти центральний банк здійснює продаж державних боргових зобов'язань, що викликає зменшення сум вільних коштів комерційних банків у національній валюті та обмеження їхніх можливостей щодо депозитної емісії, а це, у свою чергу, повністю чи частково компенсує інфляційний ефект, пов'язаний зі зростанням резерву. У разі відпливу іноземної валюти центральний банк, навпаки, купує державні цінні папери, внаслідок чого виникає стимул до збільшення резервних рахунків комерційних банків.

Мета управління міжнародними золотовалютними резервами країни полягає у забезпеченні максимальної ефективності їх використання. Досягнення цієї мети потребує від органів валютного регулювання аналізу та обґрунтованих дій за такими напрямами.

По-перше, існує необхідність визначення оптимального для даних умов загального обсягу міжнародних засобів платежу. Непомірне зниження рівня резервів, що є наслідком тривалого дефіциту платіжного балансу, може призвести до того, що країна не зможе задовольнити свої життєво важливі потреби з допомогою імпорту чи не матиме можливості обслуговувати зовнішні боргові зобов'язання. Непомірне зростання резервів за постійного переважання зовнішніх надходжень над видатками сприяє збільшенню національної грошової маси, тобто стимулює інфляцію, а також призводить до недоцільного відпливу грошових коштів із сфери виробництва у грошову сферу.

Для економічного аналізу та визначення критеріїв достатності чи дефіцитності рівня золотовалютних резервів використовують індикативні показники, насамперед співвідношення обсягів резервів і середніх показників обсягів імпорту. Світова практика засвідчує, що достатнім є обсяг резервних активів, який відповідає вартості імпорту товарів та послуг за три місяці. Якщо виникає тенденція падіння розмірів резервів нижче від критичного рівня, відповідні органи мають вживати заходів чи до зниження валютного курсу, чи до обмеження внутрішнього попиту з допомогою жорсткої фінансової та кредитної політики. Типовою реакцією на непомірне зростання резервів є підвищення курсу національної валюти чи розширення внутрішнього споживання.

По-друге, існує проблема вибору співвідношення між окремими компонентами резерву. Оскільки резервна позиція у МВФ та запас СПЗ становлять невелику частку у загальному обсязі резервів та їхні розміри визначаються Міжнародним валютним фондом, ця проблема фактично зводиться до фіксації співвідношення між іноземною валютою та золотом.

Доказом на користь зменшення частки золотого запасу є те, що золото на відміну від валютних активів не приносить прибутку у вигляді процентів, а навпаки, його утримання потребує певних витрат. Крім того, великий продаж золота однією чи кількома країнами може спричинити падіння його ціни та відчутні втрати для країн, які не встигли своєчасно здійснити відповідні заходи.

Але одночасно золото -- високоліквідний актив, який може бути реалізований на ринку в обмін на вільно конвертовану валюту в будь-який час.

Країни, що перебувають у стані економічної кризи та для яких існує проблема покриття дефіциту платіжного балансу, використовують золото як заставу для отримання зовнішніх валютних кредитів. Центральні банки здійснюють операції «своп», що являють собою продаж золота за іноземну ВКВ за одночасного здійснення його зворотної купівлі через певний період. Здійснюючи такі операції, банки зберігають право власності на золото, яке їм належить.

По-третє, перед урядами та центральними банками країн постають завдання диверсифікації валютного запасу, формування валютного кошика, тобто вибору конкретних валют та встановлення їхнього співвідношення у складі цього запасу. Актуальність даної проблеми визначається тенденцією переходу від «доларового стандарту» до «Мультивалютного стандарту».

1.2 Світові валютно-фінансові системи та їх еволюція

Паризька система золотомонетного стандарту. Генуезька система золото девізного стандарту.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару і яка відома під назвою системи золотого стандарту. Юридично вона була оформлена на Міжнародній конференції в Парижі 1867 р.

Для системи золотого стандарту, або золотого монометалізму, характерне те, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото.

Найбільшого поширення система золотого стандарту набула в період 1880-1914 рр., тобто до початку Першої світової війни.

Існувало три форми золотого стандарту:

Ш золотомонетна;

Ш золото злиткова;

Ш золотовалютна.

Розглянемо переваги і недоліки кожної з них:

При золотому стандарті в золотомонетній формі не було будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати і купувати, безперешкодно перевозячи його з однієї країни в іншу. Ціна на валютний метал встановлювалася на основі закону вартості. Система золотого стандарту була адекватною умовам вільної конкуренції, необмеженого ринку і відповідного цим умовам механізму ціноутворення.

Від самого початку свого існування система золотомонетного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабільність.

Щодо позицій у світовій валютній системі, то на той час серед провідних країн світу виділялася Великобританія, частка національної валюти якої складала в міжнародних розрахунках у 1913 р. 80%. Саме тому золотий стандарт до 1914 р. прийнято було називати стерлінговим стандартом.

Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, ця система встановлювала пряму залежність грошової маси, що оберталася в окремих країнах та на світовому ринку, від видобутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золота та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.

Система золотозлиткового стандарту - перехідна форма золотого стандарту. Вона сформувалася в ряді високорозвинутих країн Заходу (крім США) після Першої світової війни і проіснувала до «великої депресії» 1929-1933 рр. Суть цієї урізаної системи золотого стандарту полягає в тому, що національні валюти провідних західних країн (Великобританії, Франції, Бельгії, Нідерландів та ін.) прирівнювалися до певної кількості золота, тобто мали золотий вміст, а отже, були розмінні на валютний метал, але вже не в будь-якій кількості, як це було за класичного золотого стандарту, а на золоті зливки вагою не менше ніж 12,4 кг кожний. Таким чином, обмін національних грошових знаків на золото був обмежений певними, досить великими, сумами (у Франції, наприклад, один золотий коштував 215тис. франків).

В інших країнах, зокрема в тих, які зазнали поразки у Першій світовій війні, а також в багатьох колоніальних та залежних країнах було впроваджено систему золотодевізного стандарту, що базувалася на золоті та провідних валютах світу. Платіжні засоби в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, почали називатися девізами.

Це була друга світова валютна система, юридичне оформлення якої було зафіксовано у міждержавній угоді, підписаній на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.

При системі золотодевізного стандарту країни накопичують для своїх зовнішніх розрахунків певну кількість іноземної валюти економічно найсильніших держав, що є еквівалентом золота. Про цю систему фінансовий світ знав і раніше. Вона виникла і функціонувала досить давно. Вперше її використано в угоді про регулювання валютних операцій між Лондоном і Единбургом, підписаній ще у другій половині ХVІІ ст.

В 1920 р. золотодевізний стандарт особливо поширився в Європі. Центральні банки багатьох країн одержали право зберігати свої резерви або їх частину в цінних паперах і закордонних авуарах, обмінних на золото. Країни, які приєдналися до золотодевізного стандарту, зберігали свої авуари у двох основних фінансових центрах - Нью-Йорку і Лондоні.

Історичний досвід показує, що для успішного функціонування золотодевізного стандарту потрібні такі умови:

· проведення узгодженої політики центральних банків країн-учасниць;

· країни, які виступають в ролі валютних центрів, повинні постійно підтримувати значний рівень економічної активності і високий попит на імпорт з тим, щоб дати змогу країнам - членам системи вільно купувати необхідні їм резервні засоби;

· резервні авуари країн-учасниць не повинні складатись із короткострокових авансів, що надаються країнами, які виступають в ролі валютних центрів.

Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи

Бреттонвудська валютна система

Друга світова війна змінила міжнародне фінансово-економічне співвідношення між країнами та зумовила необхідність подальшого розвитку й модифікації золотого стандарту.

У 1943 році були розроблені та опубліковані два плани щодо вдосконалення валютної системи: британський, підготовлений лордом Кейнсом, та американський, складений Генрі Вайтом, який і було взято за основу на Бреттонвудській конференції.

Конференція з валютних та фінансових питань відбулася у період з 1 по 23 липня 1944 року у Бреттон-Вудсі (США) під головуванням міністра фінансів США Моргентау. У ній взяли участь представники 44 країн. На конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який мав допомагати стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів

На основі міжурядової угоди було оформлено Бреттонвудську світову валютну систему, яка базувалася на золотодевізлому стандарті. Угода фіксувала правила, обов'язкові для виконання всіма країнами-членами.

У 1950--60-х роках Бреттонвудська валютна система сприяла розширенню світової торгівлі, зростанню промислового виробництва. Але оскільки США та Великобританія мали змогу розраховуватися за зовнішніми боргами замість золота національними кредитними грошима, то спостерігався хронічний дефіцит платіжних балансів обох країн. Зовнішня короткострокова заборгованість обох країн накопичувалась у розмірах, що набагато перевищували їхні золоті резерви. Це суттєво підірвало стійкість долара США та фунта стерлінгів і значно погіршило міжнародну валютну ліквідність, тобто здатність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності вчасно та у повному обсязі погашати свої зобов'язання перед іншими суб'єктами цієї діяльності.

Восени 1961 року за ініціативою США було укладено міждержавну угоду -- Золотий пул. Згідно з нею на Лондонському ринку золота проводилися сумісні операції з метою утримання ринкової ціни на цей метал на рівні його офіційної ціни (35 доларів за 1 тройську унцію). Виконувалися ці операції через Федеральний резервний банк Нью-Йорка, а також центральні банки семи країн -- учасниць угоди: Великобританії, ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів і Швейцарії.

Механізм Золотого пулу передбачав, що протягом місяця агент пулу -- Банк Англії -- здійснював операції купівлі-продажу золота на Лондонському ринку за рахунок власних ресурсів. На кінець місяця визначалося сальдо операцій та здійснювалося його регулювання. У разі дефіциту кожний із центральних банків передавав Банку Англії метал із своїх золотих запасів пропорційно квоті у пулі. При активному сальдо золото розподілялося між учасниками відповідно до цієї ж квоти. Найбільша квота була у США: вона становила 50%.

Але під впливом валютної кризи та послаблення позицій долара попит на золото різко збільшився. Для утримання ринкової ціни золота на рівні його офіційної ціни необхідно було суттєво збільшувати обсяги його продажу. Це ставало економічно недоцільним. Тому у березні 1968 року золотий пул розпався. У 1968--1971 роках міжнародний ринок золота фактично був поділений на два ринки -- ринок золота за офіційною ціною та вільний ринок золота. Тобто існувала система подвійної ціни на золото.

Смітсонівська угода

У грудні 1971 року у Вашингтоні між провідними промислово розвиненими країнами було підписано Смітсонівську угоду. За цією угодою були переглянуті паритети провідних валют. Одні валюти були девальвовані, а інші -- ревальвовані, були й валюти, паритет яких не змінився. Долар США, паритет якого не змінювався з 1934 року, було девальвовано на 7,9%. Офіційна ціна унції золота зросла з 35 до 38 доларів.

Передбачалася більша, порівняно з правилами Бреттон-Вудса, гнучкість по двох напрямах. По-перше, пом'якшувався принцип фіксованих паритетів: межі можливих відхилень курсів валют від їх фіксованих паритетів були тимчасово розширені до ± 2,25%. По-друге, міжнародна розрахункова грошова одиниця СДР (Special Drawing Rights, SDR), яка рішенням сесії МВФ (вересень--жовтень 1969 року) вводилася в дію з 1 січня 1970 року, Смітсонівською угодою розглядалась як можлива основа валютної системи нарівні із золотом.

Смітсонівська угода була чинною трохи більше одного року, оскільки носила обмежений, поверховий характер і не могла вирішити проблем, які спіткали світову валютну систему. Але нею було покладено початок роздумам щодо реформи цієї системи. У 1974 році Бреттонвудська валютна система розпалася.

Ямайська валютна система

У вересні 1972 року Спеціальному комітету МВФ -- Групі двадцяти було доручено розробити новий міжнародний валютний порядок. У жовтні 1974 року Групу двадцяти замінив Тимчасовий комітет Ради управляючих МВФ. 7--8 січня 1976 року на Ямайці відбулася зустріч Тимчасового комітету, на якій було прийнято поправки до Статуту МВФ. Нині саме вони визначають порядок світової валютної системи. Зміни до Статуту, запропоновані на Ямайській (м. Кінгстон) зустрічі, набули чинності з 1 квітня 1978 року.

Принципи Ямайської валютної системи:

-- базою валютної системи було об'явлено міжнародну розрахункову грошову одиницю -- СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювалися курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт;

-- окрім СДР країнам дозволялося встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденція до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угруповання: США -- Західна Європа -- Японія;

-- юридично було завершено демонетизацію золота: відмінено офіційну ціну золота та золоті паритети; золото перестало бути мірою вартості та базою валютних паритетів; США припинили обмін доларів на золото для іноземних центральних банків та урядових установ. Але золото й далі використовувалося для формування фонду ліквідних актів з метою придбання резервних валют;

-- було знято обов'язковість обмежень щодо офіційних валютних резервів;

-- поняття «оборотна (конвертована) валюта» замінено терміном «валюта, що вільно використовується» (тобто ринкова валюта);

-- країнам надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу;

-- узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість фіксованих.

Але практика показала, що режим плаваючих валютних курсів не забезпечив стабільності їх і збалансованості розрахунків між країнами. Центральні банки витрачали великі кошти на валютні інтервенції. Тому згодом було посилено регулювальну роль МВФ щодо країн-членів, розширено межі взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів, посилено координацію міжнародних фінансових організацій.

Європейська валютна система

Римська угода 1957 року не передбачала створення європейської валютної системи. Вона містила лише досить загальні положення щодо координації внутрішньої та зовнішньої грошової політики та створення для цього консультативного органу -- Валютного комітету. У 1967 році започатковувалася процедура консультацій на випадок зміни валютних курсів і було створено Комітет управляючих центральних банків. З 1968 року на фоні майже перманентної валютної кризи розпочалося формування європейської валютної системи. Конференція керівників держав та урядів у Гаазі в грудні 1969 року визначила мету: поетапне створення економічного та валютного союзу.

Європейська валютна система (ЄВС) є регіональною валютною системою. Рішення про її створення було прийнято Європейською радою 5 грудня 1978 року. Вона набрала чинності 13 березня 1979 року в межах країн -- учасниць Спільного ринку.

Були сформульовані такі цілі створення ЄВС: встановити підвищену валютну стабільність всередині Співтовариства; стати головним елементом стратегії росту в умовах стабільності; спростити конвергенцію процесів економічного розвитку та надати новий імпульс європейському процесу; забезпечувати стабілізуючий вплив на міжнародні економічні та валютні відносини.

Центральними ланками цієї валютної системи стали:

-- міжнародна розрахункова грошова одиниця ЕКЮ (European Currency Unit, ECU);

-- спільний європейський фонд валютного співробітництва для надання центральним банкам кредитів на покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів. Згодом на заміну цьому фонду планувалося створити європейський валютний фонд.

Режим валютних курсів у ЄВС ґрунтується на підтримці стійких, але таких, що підлягають коригуванню, валютних співвідношень. Регулювання курсів валют країн -- учасниць ЄВС ґрунтується на системі центральних курсів валют до ЕКЮ.

Міжнародні розрахункові грошові одиниці (МРГО)

Міжнародні розрахункові грошові одиниці є штучно створеними валютними одиницями, використовуваними як умовний масштаб для зіставлення міжнародних вимог і зобов'язань, встановлення валютного паритету та валютного курсу. В умовах золотого стандарту МРГО прирівнювалися до певної кількості золота або відносно твердої національної валюти (долар США, швейцарський франк). Їх незмінна «вартість» встановлювалася на весь (або спеціально обумовлений) період дії статуту відповідної організації, міжнародної угоди або контракту.

Сучасні МРГО не прирівнюються до золота або якоїсь однієї з валюти. Їхня вартість не фіксується на весь період валютної угоди або контракту. Вони прирівнюються до валютного кошика, склад якого визначається договірним порядком. Термін «валютний кошик» є фінансовим жаргоном, який відображає метод вимірювання середньозваженого курсу однієї валюти (одиниці МРГО) до певного набору інших валют, виражених у будь-якій валюті з цього набору. Кількість валют у наборі, їх склад і розмір валютних компонентів встановлюються довільно, залежно від мети визначення середньозваженого курсу. Валютний компонент є кількістю одиниць кожної валюти у наборі валют, що формують валютний кошик.

Особливе місце серед МРГО посідають СДР та екю. СДР введено статутними документами МВФ, екю -- документами європейської валютної системи.

РОЗДІЛ ІІ. ВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ УКРАЇНИ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

2.1 Валютні резерви зарубіжних країн

Золотовалютні резерви -- це запаси золота й грошові ресурси, номіновані у вільно конвертованій валюті, що є власністю держави (суспільства) і призначені для забезпечення та вирішення особливо важливих проблемних завдань, які постають перед державою.

Збільшення золотовалютних резервів позитивно впливає на інвестиційну привабливість: знижує ризик дефолту по зовнішніх запозиченнях у випадку несприятливих змін світової кон'юнктури, а також зменшує ймовірність різких коливань курсу національної валюти. У той же час зростання золотовалютного запасу країни вище оптимального рівня можна розглядати швидше як недолік національної економіки, ніж як позитивне явище. Необхідний розмір золотовалютних резервів країни прийнято розраховувати виходячи з обсягу виплат по зовнішніх боргах та обсягу імпорту товарів і послуг. Важливою функцією валютних резервів є забезпечення стабільності національної валюти.

Фахівці вважають, що достатньо мати такий обсяг золотовалютних резервів, який покриває річний обсяг виплат по зовнішніх боргах (виплати за суверенним, корпоративним боргом) плюс обсяг 3-місячного імпорту товарів і послуг. Згідно іншим, більш консервативним оцінкам, достатній обсяг золотовалютних резервів відповідає обсягу грошової бази, 8-місячному обсягу імпорту товарів і послуг, обсягу річних виплат за суверенним боргом плюс загальний обсяг боргів не фінансових корпорацій. Розглянемо досвід зарубіжних країн щодо управління золотовалютними резервами.

Як правило, золотовалютні резерви більшості держав знаходяться в управлінні (розпорядженні) їх центральних банків. Однак принципові рішення щодо їх розміщення та використання у переважній більшості цивілізованих країн приймає парламент та уряд. Такою є світова практика, що повністю себе виправдала і довела доцільність та результативність для економіки саме такого підходу.

Валютні резерви, тобто вільно конвертована валюта, що концентрується державою для законодавчо визначених цілей, як правило, розміщені у найбільш надійних фінансових (банківських) установах та інвестуються на вигідних для власника (держави) умовах в іноземні фінансові активи.

До складу валютних резервів деякі країни включають стабілізаційні фонди, призначенням яких є згладжування волатильності валютного курсу при несприятливих змінах цінової кон'юнктури та спекулятивних впливах міжнародних гравців. При цьому, як показує досвід, державний резерв формується та утримується у найбільш високоліквідних активах. Особливо це характерно для газонафтоносних країн.

Венесуела

Фонд макроекономічної стабілізації був створений у 1998 р., коли світові ціни на нафту впали до 8-9 дол. за барель, з метою стабілізації доходів бюджету Центрального уряду, урядів регіонів і державної нафтової компанії. Формується Фонд у такий спосіб: виходячи із середньої ціни на нафту за останні 5 років розраховуються базові доходи бюджетів урядів і компанії, і всі надходження понад базову величину направляються у Фонд. Його коштами керує Центральний банк та інвестує їх в іноземні фінансові активи. Рішення про витрачання коштів Фонду приймає Парламент. Фонди майбутніх поколінь (Аляски, Кувейту, частково до цього типу відноситься Фонд Норвегії) формуються за тим самим принципом, що і стабілізаційні фонди, але розраховані на використання після того, як родовища природних ресурсів будуть вичерпані.

Норвегія

Норвегія формує Державний нафтовий фонд, який визначається рівнем цін на нафту і виконує дві базові функції -- стабілізаційну та ощадну. Уряд створив даний Фонд у 1990 р., коли зіштовхнувся з двома проблемами: старінням населення і зниженням обсягів видобутку нафти. Гроші у Фонд надходять за умови профіциту бюджету. Він визначається рівнем цін на нафту. Чіткої формули, за якою провадяться відрахування, не існує - кожного разу їх обсяг затверджується Парламентом. Він же приймає рішення про використання коштів. Керує поточними активами Фонду Центральний банк, а напрямки інвестування визначає Міністерство фінансів.

Чилі

Чилі для стабілізації курсу валюти і доходів бюджету формує Мідний стабілізаційний фонд, який був створений у 1985 р.. Механізм його формування наступний: Уряд Чилі щорічно визначає довгострокову ціну на мідь і розраховує обсяг коштів, що перераховуються у Фонд за визначеною формулою в залежності від перевищення фактичної ціни за експортними контрактами над базовою довгостроковою вартістю. Особливість полягає у тому, що ці правила застосовуються до державної мідної компанії і, по суті, є для неї додатковим податком. Кошти Фонду прирівнюються до золотовалютних резервів і управляються Центральним банком. Уряд може їх використовувати у випадку, якщо ціна міді є нижчою за базову вартість. Кошти Фонду направляються на виплату зовнішнього боргу і субсидування цін на бензин.

Важливо підкреслити, що практично у всіх цивілізованих країнах золотовалютні резерви є абсолютною власністю держави і суспільства. За таких умов жоден центральний банк не може заявляти абсолютні права на повне і безконтрольне управління та розпорядження, а тим паче володіння цим найбільш ліквідним різновидом національного багатства.

При цьому ринково розвинуті держави розглядають зростання золотовалютного запасу країни вище оптимального рівня швидше як недолік, аніж позитивне явище. Керівник Федеральної резервної системи США Алан Грінспен свого часу зазначив: "Надмірно великий валютний резерв є тягарем для національної економіки". Очевидно виходячи з цього, валютний резерв найбільш потужної економіки світу (США) вже тривалий час становить просто-таки мізерну частку -- всього 40,3 млрд доларів при ВВП понад 14,5 трлн доларів США.

У теорії фінансів існує поняття "коефіцієнт Ренді", згідно з яким обсяг валютних резервів має становити не більше 30% державного бюджету. Найбільш розвинуті країни Заходу тримають валютні резерви в мінімальних розмірах. Ось цьому конкретне підтвердження. Так, у 2009 р. валютні резерви Європейського центрального банку становлять 52,3 млрд доларів США, Німеччини -- 38,1 млрд доларів, Великої Британії -- 37,1 млрд доларів, Франції -- 21,7 млрд доларів, Італії -- 33,8 млрд доларів. Винятками є Китай та Японія, золотовалютні резерви яких на сьогодні є найбільшими у світі. Однак золотовалютні резерви Японії становлять лише 10% ВВП (близько 1 трлн доларів США). Валютні резерви Китаю стрімко зростають і вже перевищують 1,9 трлн доларів США. Китайська економіка стабільно демонструє (навіть в умовах світової фінансової кризи) безпрецедентні темпи економічного зростання. Значне резервування наявних валютних ресурсів є одним із шляхів захисту від "перегріву економіки", тобто становить собою дієвий інструмент її "охолодження". Китай формує авангардні обсяги золотовалютного резерву та розміщує їх у США, вкладаючи у найбільш високоліквідні активи поки що найпотужнішої держави світу. Таким чином, керівництво Китаю формує "могутній фінансовий щит" і вже зараз спроможне суттєво впливати на фінансову політику найбільш потужної економіки світу -- США.

2.2 Валютні резерви України

Зубожіння українського суспільства та повна відсутність єдиної державної економічної політики на тлі загроз та викликів світової фінансової кризи змушують звернути прискіпливу увагу на проблему формування Україною золотовалютних резервів, доцільності і умов їх розміщення за межами країни.

У сфері валютної політики Національний банк ставить задачу мати реальний курс української гривні відносно вільно конвертованих валют на рівні збалансованості попиту та пропозиції. Для рішення цієї задачі й упорядкування ситуації на валютному ринку, для захисту національної валюти паралельно з заходами для стабілізації внутрішнього грошового обігу НБУ здійснює скорочення звертання на території України іноземної валюти як засіб платежу.

Валютний резерв Національного банку України формується головно за рахунок таких джерел:

а) коштів, які він отримував від обов'язкового продажу йому частини виторгу українських експортерів (1992 -- 1995 рр. );

б) операцій на внутрішньому валютному ринку;

в) кредитних коштів, які Національний банк та уряд України отримують від Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, інших міжнародних валютно-фінансових організацій, а також іноземних держав;

г) доходів, які є результатом його операцій з власними коштами на зовнішньому ринку.

Валютні ресурси Міністерства фінансів України складаються з:

а) надходжень від централізованого експорту;

б) мита в іноземній валюті;

в) сум, які отримуються за іноземними кредитами.

Офіційні валютні резерви України почали поповнюватися за рахунок золота, яке накопичується та видобувається в Україні. Обсяги видобутку на сьогодні незначні, але в перспективі нові методи господарювання (акціонування компанії «Укрзолото») та сучасні технології видобування золота дадуть змогу збільшити його запаси як резервної валюти.

Державна скарбниця Національного банку України є окремим структурним підрозділом центрального апарату Національного банку України. її призначення -- створювати і зберігати запаси дорогоцінних металів та інших коштовностей, проводити з ними відповідні операції з метою забезпечення нагромадження золотовалютних резервів, які зараховуються на баланс Національного банку України.

Державна скарбниця діє на підставі Положення про Державну скарбницю Національного банку України від 20 червня 1994 р., має свій окремий баланс, що є складовою балансу Національного банку України. Свою діяльність Державна скарбниця здійснює за рахунок кошторису Національного банку України.

Основними функціями та завданнями Державної скарбниці є:

1) накопичення, облік і зберігання резервних запасів коштовних металів та каменів, інших коштовностей з метою забезпечення нагромадження золотовалютних резервів України і забезпечення державної таємниці про їхні запаси;

2) купівля і продаж (монетарних) коштовних металів і каменів та виробів із них, інших коштовностей як на території України, так і за її межами за рішенням Національного банку України;

3) здійснення за рішенням Правління Національного банку України операцій щодо розміщення коштовних металів на рахунки і вклади в іноземних банках та проведення інших операцій з коштовними металами відповідно до міжнародної банківської практики;

4) підготовка пропозицій Національному банку України про надання комерційним банкам ліцензій на здійснення операцій з коштовними металами та каменями;

5) у межах виділених Національним банком України коштів здійснення розрахунків з підприємствами, установами, організаціями за придбані або реалізовані коштовні метали, камені тощо;

6) передача заводам для афінажу і переробка брухту коштовних металів і забезпечення повернення до Державної скарбниці зливків цих металів після афінажу;

7) розроблення проектів закупівельних та відпускних цін на коштовні метали та камені.

РОЗДІЛ ІІІ. ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ВАЛЮТНИЙ КОНТРОЛЬ

3.1 Основні завдання валютного регулювання та валютного контролю

Валютне регулювання -- це діяльність держави в особі уповноважених нею органів, що передбачає проведення законодавчих, економічних та організаційних заходів, котрі визначають порядок здійснення операцій з валютними цінностями на території країни. Фактично валютне регулювання охоплює цілий комплекс важелів, які дають змогу державі регламентувати всі види операцій з валютними цінностями, здійснювані суб'єктами ринку.

При цьому до складу валютних цінностей належать не лише власне іноземна валюта у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а й банківські метали (золото, срібло, платина, метали платинової групи), платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи).

Основними завданнями валютного регулювання є:

– захист національної валюти, що передбачає мінімізацію зовнішніх і внутрішніх факторів впливу на її купівельну спроможність;

– установлення оптимального режиму обмінного курсу національної валюти, спроможного збалансувати інтереси експортерів та імпортерів задля ефективної участі країни у міжнародному поділі праці;

– регламентація порядку використання іноземної валюти суб'єктами валютного ринку країни, що визначає динаміку його кон'юнктури, а відтак і стан обмінного курсу;

– захист прав власності на валютні цінності, що є необхідною умовою ефективного руху валютного капіталу та розвитку валютного ринку країни;

– визначення статусу національної валюти, що передбачає встановлення відповідного режиму її конвертованості для забезпечення стратегічних завдань розвитку національної економіки та її участі у світовому господарстві.

Залежно від виду використовуваних державою інструментів валютне регулювання може бути прямим або опосередкованим.

Пряме валютне регулювання являє собою сукупність законодавчих та нормативно-правових актів, а також адміністративних дій органів державної влади, що визначають порядок проведення операцій з валютними цінностями.

Опосередковане валютне регулювання передбачає використання економічних важелів впливу на поведінку суб'єктів валютного ринку шляхом створення у них економічної зацікавленості у проведенні тих чи інших валютних операцій.

Валютне регулювання -- одна із форм державного впливу на учасників зовнішньоекономічної діяльності з метою дотримання інтересів національної економіки, що забезпечується через відповідне валютне законодавство. У зв'язку з цим основним засобом, що забезпечує ефективність здійснюваного валютного регулювання, є валютний контроль.

Валютний контроль -- це сукупність заходів, спрямованих на забезпечення виконання встановлених державою законів, норм і правил проведення валютних операцій.

Основні завдання валютного контролю такі:

- визначення відповідності здійснюваних валютних операцій чинному законодавству та наявності необхідних для цього ліцензій;

- перевірка виконання резидентами зобов'язань в іноземній валюті перед державою, а також зобов'язань щодо продажу валюти на внутрішньому валютному ринку;

- перевірка обґрунтованості здійснюваних платежів в іноземній валюті;

- перевірка повноти та об'єктивності обліку і звітності за валютними операціями суб'єктів господарювання;

- перевірка зобов'язань щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами іншої країни.

Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вимагати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах повноважень, визначених чинним законодавством.

3.2 Сучасна система валютного регулювання та валютного контролю в Україні

Економічна система України є економічною системою перехідного періоду. Але вже тепер можна констатувати, що в Україні функціонує досить міцна система валютного регулювання і контролю, правовою базою якої є такі законодавчі акти, як Конституція України, Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” та нормативні акти Національного банку України.

Проблема валютного регулювання є актуальною не тільки через те, що держава відіграє тут головну роль, але і через те, що цей процес впливає на економічні показники діяльності суб'єктів підприємництва, торкаючись певною мірою інтересів кожного громадянина.

В Україні втручання держави в економічну сферу, і передусім у сферу валютного регулювання, надзвичайно велике. Справді, “адміністративні методи керівництва економічними процесами в багатьох країнах світу продемонстрували неспроможність враховувати інтереси всіх суб'єктів господарської діяльності”. Проте, як свідчить історичний досвід, ігнорування ролі держави щодо регулювання економіки призводить до глобальних кризових явищ у суспільстві. За сучасних економічних умов простежується об'єктивна тенденція міжнародної кооперації виробництва та розширення міжнародної торгівлі, що обумовлено виходом процесу концентрації і централізації капіталу за межі національних кордонів. Саме це створює сприятливі умови для обігу національних валют, які мають найбільшу купівельну спроможність, стабільність, тобто високий ступінь конвертованості за межами країн-емітентів.

У зв'язку з цим зростає роль національного законодавства у визначенні статусу іноземної валюти, порядку її обігу з урахуванням необхідності забезпечення пріоритету обігу національної валюти і захисту її купівельної спроможності та врегулювання інших факторів, які впливають на конвертованість національної валюти. Отже, слід зазначити, що поглиблення міжнародної економічної інтеграції та структуризація валютного ринку кожної країни потребують політики державного регулювання економіки і певного втручання державних органів у валютно-кредитні відносини.

Таке регулювання здійснюється шляхом впливу на валютний курс та валютні операції, які здійснюють суб'єкти ринку. Наявність валютного регулювання та контролю з боку держави є об'єктивною економічною необхідністю, яка підтверджена багатим досвідом розвинутих світових держав. Таке регулювання може бути прямим, тобто використання законодавчих актів державних органів, та непрямим - використання економічних, зокрема валютно-кредитних та монетарних заходів для впливу на поведінку економічних суб'єктів.

Основні завдання здійснення валютного регулювання та контролю:

- організація системи курсоутворення, захист та забезпечення необхідного ступеня конвертованості національної грошової одиниці;

- регулювання платіжної функції іноземної валюти та інших іноземних інструментів, регламентація поточних операцій платіжного балансу;

- організація внутрішнього валютного ринку;

- регламентація та регулювання банківської діяльності з валютними цінностями;

- регулювання процесів утворення та руху валютного капіталу, захист іноземних інвестицій;

- встановлення режиму та обмежень на вивезення і ввезення через кордон валютних цінностей;

- забезпечення стабільних джерел надходження іноземної валюти на національний валютний ринок.

Отже, слід наголосити, що основними цілями валютного регулювання в Україні повинні бути: по-перше, посилення вагомості національної валюти і зменшення інфляційного тиску валютного курсу, по-друге, стимулювання потоку іноземної валюти і контроль за поверненням валютних надходжень експортерами і, по-третє, стимулювання активності зовнішньоекономічної діяльності, тобто заохочення промислового експорту і створення умов для імпорту.

Таким чином, “мета валютного регулювання полягає в підтримці економічної стабільності та утворенні міцної основи для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс та на операції обміну валюти”.

Практично валютне регулювання відбувається шляхом коригування систем економічних регуляторів для забезпечення стабільності обмінного курсу гривні, стимулювання економічної активності та вітчизняного споживання (внутрішнього попиту). При цьому слід наголосити на тому, що валютне регулювання не є альтернативою механізму існування валютного ринку. Ринковий механізм встановлення обмінного курсу передбачає лише “забезпечення однакового доступу до ринку іноземної валюти всіх його суб'єктів”. А це аж ніяк не виключає можливості і необхідності регулювання динаміки обмінного курсу з застосуванням інструментів прямого та опосередкованого (через вплив на дохідність за різними активами, адекватну торговельну політику тощо) впливу на попит та пропозицію іноземної валюти залежно від зміни внутрішньої та зовнішньої кон'юнктури. Політика валютного регулювання реалізується через механізм валютних обмежень і валютного контролю.

Одним із засобів валютного регулювання є валютні обмеження.

Під валютними обмеженнями маємо на увазі “сукупність заходів, нормативних правил, що установлені в законодавчому або в адміністративному порядку і спрямовані на обмеження операцій з валютою, золотом та іншими валютними цінностями.

Валютні обмеження використовуються у світовій практиці з метою урівноваження платіжних балансів, підтримання курсу національної валюти та концентрації валютних ресурсів у руках держави. Застосування валютних обмежень вигідно уряду, бо це передусім служить інструментом при розподілі валютних ресурсів.