Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

На тему:

«Розвиток фінансових ринків та інститутів в Україні»

Львів 2009

Вступ

Фінансові інститути - комерційні підприємства різних форм власності (юридичні особи), основна діяльність яких пов'язана з фінансовим ринком і безпосередньо з формуванням (емісією) власних фінансових зобов'язань - з одного боку, та з придбанням чужих фінансових зобов'язань (тобто зі створенням фінансових вимог) - з іншого. Зміст діяльності будь-якого фінансового інституту - це подвійний обмін фінансовими зобов'язаннями у вигляді різноманітних фінансових інструментів: депозитів, внесків, цінних паперів, кредитних, страхових, пенсійних та інших фінансових угод.

Клієнт фінансового інституту передає йому власні, зазвичай - грошові, активи та отримує від нього зобов'язання певного виду (строковий депозит, страховий поліс, трастовий договір, пенсійний рахунок, інвестиційний сертифікат та ін.). Ці зобов'язання можна розглядати як перелік фінансових продуктів, які відображають структуру попиту власників грошових активів на фінансові послуги. Найчастіше фінансові інститути відрізняються один від одного саме видами фінансових зобов'язань, що може бути основою для їх групування за напрямами діяльності та аналізу інституціональної структури фінансового ринку. Зазвичай окремо розглядають групу депозитних фінансових інститутів (в Україні - комерційні банки, кредитні спілки), які приймають чужі грошові кошти на зберігання. До другої групи можна віднести договірні ощадні фінансові інститути (страхові компанії, пенсійні фонди, трастові компанії), які надають своїм клієнтам спеціалізовані фінансові послуги та залучають заощадження на особливих умовах. Решта фінансових інститутів (кредитних та інвестиційних компаній і фондів) для залучення ресурсів фінансового ринку використовують емісійні фінансові інструменти, тобто боргові та майнові цінні папери (облігації, сертифікати, акції).

У макроекономічному розумінні, коли йдеться про процес перетворення заощаджень у інвестиції, у власника грошових активів є альтернатива - не розміщувати кошти у фінансовому інституті, а передати їх нефінансовому підприємству якоїсь галузі національного господарства, тобто здійснити пряме інвестування. Однак більшість заощаджень, що йдуть на фінансові ринки, потрапляють саме до фінансових інститутів, які відіграють у цьому русі важливу посередницьку роль («фінансові посередники»). Власники грошових активів не лише користуються послугами фінансових інститутів, а й мають також і певні додаткові вигоди.

По-перше, фінансові посеpедники зменшують витрати, пов'язані з прийняттям фінансових рішень та їх впровадженням. Цей ефект досягається за рахунок спеціалізації фінансових інститутів на певних активних і пасивних фінансових операціях, а також за рахунок економії від масштабів «виробництва» підприємств фінансової галузі, зростання обсягів фінансових операцій.

По-друге, фінансові посеpедники знижують ступінь ризику для власника грошових активів, який придбав їхні фінансові зобов'язання. На відміну від цього в разі прямого інвестування, особливо коли йдеться про невеликі його масштаби, ризик для окремого інвестора оцінити досить важко, а коли неприємна ситуація стає реальністю, збитки стають відчутними, бо їх зазнає один конкретний інвестор (кредитор).

По-третє, фінансові інститути здійснюють посередництво в русі ліквідності. Потpеби в збереженні грошей (розміщення ліквідності) і потреби у фінансуванні за допомогою грошей (залучення ліквідності) набирають різних фоpм: той чи інший вид депонування грошових коштів, пpидбання різних цінних паперів, отримання того чи іншого виду позики та ін. Залежно від стpуктуpи потpеб своїх клієнтів фінансові інститути пpопонують їм pізноманітні послуги у вигляді власних активних і пасивних операцій і здійснюють таким чином посередництво між власниками надлишкової ліквідності й тим, хто готовий її придбати. Окремі фінансові інститути (банки) емітують високоліквідні зобов'язання, які виконують функції засобу обігу (гроші).

З огляду на активні операції (розміщення коштів на фінансовому ринку) фінансові інститути можна класифікувати як кредитні та інвестиційні, хоча тенденція до універсалізації окремих фінансових посередників (наприклад, комерційних банків) змушує виокремлювати їх у групу кредитно-інвестиційних, або універсальних фінансових інститутів. До спеціалізованих кредитних інститутів потрібно віднести кредитні спілки (споживчі позики), ощадні асоціації (іпотечні, житлові позики), взаємні банки (ломбардні позики), фінансові компанії (лізинг, факторинг та інші кредитні послуги), спеціалізовані банки тощо. Але головну увагу при написанні цього курсового проекту слід приділити розвитку фінінститутів на території України, про що мова йтиме далі.

Дана курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури. Для написання цієї роботи використовувались законодавча база, а також навчальні посібники провідних фахівців в галузі економічної науки та періодичні видання.

1. Суть фінансового ринку та його структура

Основні елементи фінансового ринку

Для нормального розвитку економіки будь-якої держави необхідна мобілізація тимчасово вільних коштів фізичних та юридичних осіб, їх розподіл і перерозподіл на комерційній основі між різними секторами економіки. Ці процеси здійснюються на фінансових ринках.

Фінансовий ринок - це система економічних відносин, пов'язаних з визначенням попиту та пропозиції на різноманітні фінансові інструменти, а також на якому відбувається рух коштів (капіталу), спрямованих на отримання прибутку.

Всі суб'єкти господарювання стикаються насамперед із фінансовим ринком, де шукають необхідні кошти або здійснюють інвестування тимчасово вільних коштів і отримують від цього додатковий прибуток. Таким чином, на фінансовому ринку виникає кругообіг капіталу, причому в одних суб'єктів господарювання утворюються заощадження, а інші відчувають необхідність у фінансових ресурсах для розширення своєї діяльності.

Крім того, фінансовий ринок стимулює зростання обсягів виробництва, накопичення фінансових ресурсів та сприяє виникненню й розвитку позитивних соціальних змін у суспільстві.

Фінансовий ринок можна розглядати як сукупність взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих ринків:

ь фондовий ринок;

ь кредитний ринок - це механізм, за допомогою якого встановлюються взаємовідносини між підприємствами і громадянами, які мають потребу в фінансових ресурсах, та організаціями і громадянами, які можуть надати необхідні кошти на певних умовах;

ь валютний ринок - це механізм, за допомогою якого встановлюються правові й економічні взаємовідносини між продавцями і покупцями валют;

ь ринок цінних паперів;

ь ринок дорогоцінних металів;

ь грошовий ринок - це ринок готівкових грошей, короткострокових кредитних операцій, валюти.

ь ринок капіталів - найважливіше джерело довгострокових інвестиційних ресурсів. Якщо грошовий ринок у першу чергу підтримує ліквідність на фінансовому ринку, то ринок капіталів сприяє рентабельному використанню фінансових коштів.

Таким чином, фінансовий ринок забезпечує платоспроможність фінансової системи, максимальне узгодження загальногосподарських процесів нагромадження та інвестування.

Схематично структура фінансового ринку зображено на рис. 1.1.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1. Структура фінансового ринку

Фінансовий ринок можна поділити на первинний і вторинний. Первинний ринок виникає при емісії (випуск в обіг) цінних паперів, і на ньому мобілізуються фінансові ресурси. На вторинному ринку ці ресурси перерозподіляються, тобто на вторинному ринку вони опиняються після того, як були вже продані на первинному.

У свою чергу, вторинний ринок поділяється на біржовий і позабіржовий. Біржовий ринок представлений фондовою біржею - організованим ринком цінних паперів, що виконує функцію мобілізації грошових засобів для довгострокових інвестицій в економіку та для фінансування державних програм. На ньому обертаються цінні папери (документи, що виражають майнові зобов'язання) найвищого ґатунку та виконуються операції професійними учасниками. Фондова біржа виступає як торговельне, професійне, нормативне, технологічне ядро ринку цінних паперів та фінансового ринку. На позабіржовому ринку здійснюються операції з цінними паперами поза фондової торгівлі. У цьому разі об'єктом купівлі-продажу стають цінні папери, які з будь-яких причин не котируються на біржі.

На сьогодні основним організатором торгівлі на фондовому ринку України є Дочірнє підприємство «Фондова біржа ПФТС» - у 2007 році його питома вага в організованій частині вітчизняного фондового ринку становила 96,4%.

До недоліків фондового ринку України можна віднести його слабку орієнтацію на потреби довгострокових внутрішніх інвесторів. За експертними оцінками, частка нерезидентів на вітчизняному вторинному акцій становить 80-85%.

Слід також звернути увагу на деякі диспропорції, що виникають на вітчизняному фондовому ринку:

ь відчутна перевага неорганізованого фондового ринку над організованим і зовнішніх інвесторів над внутрішніми;

ь дотримування корпоративного контролю на ринку акцій та інвестиційна обмеженість;

ь домінування підприємств базових галузей економіки, зокрема ПЕК;

ь недооцінка ринком багатьох компаній-емітентів внаслідок неповного розкриття інформації про результати їх діяльності та інвестиційні наміри.

За будь-якого трактування структури фінансового ринку, головною метою є розподіл надлишку коштів або заощаджень, їхня мобілізація і перерозподіл між сферами й секторами економіки.

Головна функція фінансового ринку - трансформація вільних коштів у позиковий капітал. Фінансовий ринок робить рівно доступними грошові фонди для всіх його учасників (держави, підприємств, домашніх господарств), які мають одну мету - збільшення капіталу.

Суб'єкти фінансового ринку

Головними суб'єктами фінансового ринку є:

ь домашні господарства,

ь фірми і підприємства,

ь фінансові інститути

ь держава.

Суб'єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі позичальника та інвестора. А фінансові інститути відіграють на цьому ринку роль посередника.

Через фінансові інститути (банки, страхові компанії, тощо) заощадження домашніх господарств, фірм і підприємств надходять до інших суб'єктів господарювання і дають їм змогу задовольнити потребу в коштах для розширення своєї діяльності.

Держава, надаючи кредит і отримуючи позики, відіграє вирішальну роль на фінансовому ринку. Свій вплив вона здійснює через управління відсотком, грошовою масою, кредитами, валютним курсом.

Позичальники - це фізичні або юридичні особи, які залучають кошти інших суб'єктів для розвитку своєї діяльності.

Інвестори - громадяни та юридичні особи країни, а також іноземні громадяни, фірми, держави, які прий­мають рішення про вкладання особистих, позичених або залучених коштів в об'єкти інвестування.

Фінансові інститути - це посередники, які забезпечують зустріч інвестора і позичальника. До них належать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки) та спеціалізовані небанківські установи (страхові й інвестиційні компанії, фінансові, пенсійні фонди, ощадні установи, лізингові компанії).

Основна функція фінансових посередників - це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки, їхня діяльність вигідна і для заощаджувачів (інвесторів), і для позичальників.

На сьогоднішній день в Україні нагляд за діяльністю будь-яких фінансових інститутів покладена на Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України.

Основними видами діяльності фінансових інститутів на ринку є:

* придбання на ринку одних фінансових активів і перетворення їх на інші, які задовольняють певним вимогам (трансформація активів);

* торгівля фінансовими активами за свій рахунок;

* купівля-продаж фінансових активів від імені клієнтів;

* допомога в створенні й розміщенні на ринку нових фінансових активів;

* консультації учасникам ринку щодо інвестування;

* управління активами інших учасників ринку.

Трансформація активів, що здійснюється фінансовими посередниками, як правило, виконує хоча б одну з таких економічних функцій:

* узгодження термінів інвестицій;

* скорочення ризику через диверсифікацію;

* скорочення витрат при проведенні операцій;

* забезпечення платіжного механізму.

Фінансові інститути поділяють на дві основні категорії - депозитні та недепозитні. До депозитних інститутів належать комерційні банки, ощадні банки, ощадні та кредитні асоціації, кредитні спілки. Джерела фінансових ресурсів та активи депозитних та недепозитних інститутів наведено в табл. 1.1.

Таблиця 1.1. Джерела фінансових ресурсів та активи фінансових інститутів

Фінансові інститути	Джерела фінансових ресурсів	Активи
Депозитні інститути
Комерційні банки	Депозити	Кредити, цінні папери
Ощадні баки	Депозити	Заставні
Ощадні та кредитні асоціації	Депозити	Заставні
Кредитні спілки	Депозити	Споживчі кредити
Недепозитні інститути
Страхові компанії	Страхові внески	Цінні папери
Інвестиційні компанії	Акції, інвестиційні сертифікати	Цінні папери
Пенсійні фонди	Внески учасників	Цінні папери

2. Фінансові інститути як невід'ємна складова фінансової системи України: поняття та особливості розвитку

Банки як посередники на фінансовому ринку

Банківська система держави нагадує кровоносну систему людського організму, бо являє собою єдину систему, підпорядковану одній головній меті - забезпечувати ефективний обіг фінансових ресурсів у державі. Від того, наскільки раціонально організована банківська система, наскільки вона відповідає економічній політиці держави, етапу розвитку економіки, залежить ефективність руху фінансових ресурсів і, в свою чергу, розвиток економіки. На зразок побудови банківської системи високорозвинутих країн світу, Законом України «Про банки і банківську діяльність» передбачено створення та функціонування дворівневої банківської системи України.

Перший рівень представлений Національним банком України з центральним апаратом у Києві й територіальними обласними відділеннями, а також розрахунково-касовими центрами в містах і районах. Другий рівень представлений комерційними банками. Банківська система України була утворена з уніфікованої системи, а законодавчою базою передбачався лише загальний принцип побудови банківської системи і зовсім було відсутнє визначення структури другого рівня. До початку 2001 року була відсутня як формальна, так і фактична спеціалізація банків, територіальна спеціалізація. [39, c. 51-53]

Однак комерційні банки України можна згрупувати за категоріями, наведеними нижче:

- за формою власності: із 195 комерційних банків України (станом на 1 січня 2001 року) тільки 2 мають державну форму власності. Це державно-комерційний банк Ощадбанк і Укрексімбанк. Інші банки - колективну форму власності;

- за приналежністю статутного фонду та способу його формування банки в Україні можуть створюватися у формі АТ, пайових і кооперативних банків. Згідно з новою редакцією Закону «Про банки і банківську діяльність», підписаного Президентом України 7 грудня 2000 року, вперше передбачено розподіл банків за територіальною ознакою і цілями створення. Нове законодавство також номінально передбачає диференціацію банків за спектром послуг, що надаються: банки в Україні можуть функціонувати як універсальні чи як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними та розрахунковими. Нині відсутня статистична інформація щодо спеціалізації банківської системи України. Безперечно, спеціалізованим ощадним банком в Україні є Ощадбанк.

За роллю, яку виконують деякі комерційні банки, банківську систему України можна представити за допомогою наступної класифікації:

1) Старі системні банки. Це колишні спеціалізовані держбанки СРСР, більшість з яких отримала статус комерційних банків України після проголошення незалежності України й набуття чинності Законом «Про банки і банківську діяльність» від 1991 року. До них належать Ощадбанк і системи ощадкас, Укрексімбанк, Промінвестбанк, Укрсоцбанк, до ліквідації належав і АПБ «Україна». Системними їх називають тому, що вони створені на теренах Держбанку, Житлосоцбанку, Промбудбанку, Зовнішторгбанку, мають розгалужену мережу філій, дирекцій та відділень по всій території України.

Особливу роль тут відіграє Ощадбанк, оскільки ощадна справа була добре розвинена ще при СРСР. До того ж на відміну від інших комерційних банків, що працюють із вкладами населення, Ощадбанк не формує фонду страхування вкладів фізичних осіб, що ставить його у вигідніше становище щодо інших банків при роботі з фізичними особами. Але під тиском конкуренції банк продовжує втрачати ринок вкладів фізичних осіб. Так, у 1991 році 100% вкладів населення знаходилося в Ощадбанку, на початок 2000 року - вже 19,3%.

2) Нові системні банки. Поняття «нові» досить відносне, оскільки до таких банків відносять Приватбанк, ПУМБ, «Аваль», дата реєстрації яких припадає на 1991-1993 роки. Нові системні банки претендують на роль найбільших банків, що становлять кістяк банківської системи.

3) Комерційні банки України, зареєстровані протягом 1991-1999 років. Ця група банків численна та найстрокатіша, оскільки охоплює великі банки з великою кількістю філій; великі банки, операції яких мають локальний характер; середні й дрібні банки. Об'єднані вони в одну групу, тому що, по-перше, не є системними банками (тобто або не мають великої кількості філій, або практично не обслуговують корпоративних клієнтів, їх зобов'язання не становлять 10% зобов'язань банківської системи України); по-друге, не беруть активної участі у загальнодержавних банківських проектах і програмах економічного розвитку; по-третє, відчувають на собі менший контроль із боку НБУ (у функції Генерального департаменту банківського нагляду входить нагляд за діяльністю великих банків). На частку цієї численної групи банків припадає менше половини депозитів фізичних і юридичних осіб й більше половини капіталу банківської системи.

4) Іноземні банки. Серед 31 банку, що працюють за участю іноземного капіталу (такі банки входять до другої та третьої груп), в Україні функціонує 7 із 100-відсотковим іноземним капіталом. Ці банки належать до окремої групи, оскільки якісно відрізняються від банків попередніх груп високим рівнем менеджменту, професіоналізмом, досвідом роботи на фінансовому ринку. До того ж іноземні банки можуть розраховувати на фінансову допомогу своїх закордонних офісів. Такі банки становлять деяку загрозу навіть системним банкам України, приваблюючи клієнтів більшими позиками, кращим рівнем обслуговування, можливістю зв'язку клієнтів з іноземними партнерами.

За станом на 1 січня 2009 року ліцензію Національного банку на здійснення банківських операцій в Україні мали 170 банків, у тому числі: 135 банків (79,4% від загальної кількості діючих банків) - акціонерні товариства (з них: 91 банк (53,5%) - відкриті акціонерні товариства, 44 банки (25,9%) - закриті акціонерні товариства), 35 банків (20,6%) - товариства з обмеженою відповідальністю. Філійна мережа банків України складається з 1415 діючих філій. У стані ліквідації перебуває 19 банків, з них 16 банків ліквідуються за рішенням НБУ, 3 - за рішеннями господарських (арбітражних) судів. За 2008 рік зобов'язання банків України збільшилися на 57,7% або на 108,7 млрд. грн. і на 01.01.2009 становили 297,2 млрд. грн., в т.ч. нерезиденти - 23,7% від зобов'язань. Збільшення зобов`язань банків відбулось, в основному, за рахунок строкових вкладів (депозитів) інших банків та кредитів, що отримані від інших банків - на 40,2 млрд. грн. або в 2,5 разів, збільшення коштів фізичних осіб - на 33,5 млрд. грн. або на 46,2%, коштів суб'єктів господарювання - на 15,7 млрд. грн. або на 25,6%, кредитів, що отримані від міжнародних та інших фінансових організацій - на 4,8 млрд. грн. або в 2,4 рази, коррахунків інших банків - на 3,7 млрд. грн. або в 2 рази, цінних паперів власного боргу - на 3,3 млрд. грн. або в 2,2 рази, субординованого боргу - на 2,1 млрд. грн. або на 83,0%. [31, c. 44-45]

Зобов`язання банків мають таку структуру. Кошти Національного банку України складають 0,5% від загальної суми зобов'язань; коррахунки інших банків - 2,5%; строкові вклади (депозити) інших банків та кредити, що отримані від інших банків - 22,8%; кошти суб'єктів господарювання - 25,9%; кошти фізичних осіб - 35,7%; кошти небанківських фінансових установ - 2,5%; кошти бюджету та позабюджетних фондів - 0,6%; кредити, що отримані від міжнародних та інших фінансових організацій - 2,8%, цінні папери власного боргу - 2,1%; субординований борг - 1,6%; інші зобов`язання - 3,0%.

Банки мають таку структуру коштів населення з точки зору строковості. Строкові кошти складають 81,8 млрд. грн. або 77,2% від загальної суми вкладів, а кошти до запитання - 24,2 млрд. грн. або 22,8%. Кошти в національній валюті складають 53,8% від загальної суми коштів фізичних осіб. З позиції оцінки абсолютних обсягів депозитів фізичних осіб суму більше 1 млрд. грн. мали в балансі: - станом на 01.01.2007 року - 9 банків; - станом на 01.01.2008 року - 15 банків; - станом на 01.10.2008 року - 19 банків; Явними лідерами ринку депозитів фізичних осіб стабільно залишаються 3 банки: - 1 місце - АКБ «Приватбанк»: - 5,558 млрд. грн. на 01.01.2007; - 9,966 млрд. грн. на 01.01.2008; - 13,099 млрд. грн. на 01.10.2008; 2 місце - АКБ «Райффайзен Банк Аваль»: 5,021 млрд. грн. на 01.01.2007; 9,165 млрд. грн. на 01.01.2008; 9,768 млрд. грн. на 01.10.2008; 3 місце - АКБ «Державний Ощадбанк»: - 3,459 млрд. грн. на 01.01.2007; - 5,862 млрд. грн. на 01.01.2008; - 6,845 млрд. грн. на 01.10.2008. [39, c. 51-53]

Станом на 1 січня 2009 року до Реєстру Фонду гарантування вкладів фізичних осбі України включені 166 банків-учасників та 3 банки - тимчасові учасники. Банки - учасники мають Свідоцтво учасника Фонду і у разі порушення законодавства, будь-який банк може бути переведений до категорії тимчасо-вого учасника Фонду. Такий банк зобов'язаний при укладенні нових угод на залучення вкладів попереджати у письмовій формі фізичних осіб, про те, що Фонд не гарантує їм відшкодування за цими вкладами. Рішенням адмінради Фонду від 24.05.2008 року вирішено збільшити розмір відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, за рахунок коштів фонду до 15 тис. грн. Загальна сума коштів, акумульована Фондом, станом на 1 січня 2007 року становить 867 млн. грн. при загальній сумі залучених комерційними банками України коштів фізичних осіб станом на 01.01.2009 - 107 млрд. грн., тобто сума коштів Фонду не перевищує 0,8% коштів фізичних осіб в банках України.

Станом на 01.01.2009 року Фонд здійснює виплати відшкодування наступним збанкрутілим комерційним банкам: [31, c. 44-45]

- АКБ «Росток-Банк»;

- АБ «Аллонж»;

- АКБ «Прем'єрбанк»;

- ВАТ «АКБ «Гарант»;

- АКБ «Інтерконтинентбанк»;

- ТОВ «Київський універсальний банк».

Для збільшення гарантованих відшкодувань банківських вкладів необхідно розширити джерела формування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. [39, c. 51-53]

Діяльність небанківських фінансових посередників

Крім банків до фінансового ринку входять спеціальні небанківські фінансові інститути (НФІ), здатні акумулювати грошові засоби та розміщувати їх на засадах строковості, повернення та платності. В економіці небанківські фінансові інститути відіграють важливу роль у спрямуванні коштів від позикодавців до позичальників як це роблять банки. Застосовуючи інновації, небанківські фінансові інститути вступають у пряму конкуренцію з банками, бо надають клієнтам ті ж послуги, що й банки.

Фактично - це заклади, що не є банками, але здійснюють певні фінансові операції. Вони діють на основі відповідних нормативно-правових актів (в Україні це закон «Про банки та банківську діяльність»), але без ліцензії, що дає право на діяльність, притаманну лише банківським установам. Тобто небанківські установи в Україні не мають права приймати депозитні вклади та вести поточні рахунки клієнтів згідно із законом «Про банки і банківську діяльність». Однак, разом з тим, такі установи мають дещо спільне з банками:

- функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, у секторі опосередкованого фінансування;

- формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до банків, боргові зобов'язання, які менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;

- розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків.

Оскільки, згідно із законодавством, діяльність небанківських фінансових установ не зачіпає процесу створення депозитів, то залучення коштів здійснюється двома способами:

ь на договірних засадах;

ь шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій).

Звідси всіх їх можна розподілити на:

- договірні фінансові установи, котрі залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором),

- інвестиційні фінансові установи, котрі залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Серед договірних фінансових установ за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам можна виокремити (див. рис. 2.1.):

- страхові компанії;

- пенсійні фонди;

- ломбарди;

- лізингові компанії;

- факторингові компанії.

У свою чергу інвестиційні фінансові посередники поділяються на:

- інвестиційні фонди;

- фінансові компанії;

- кредитні товариства, спілки тощо.

Страхові компанії - це здебільшого спеціалізовані небанківські фінансові інститути, що виконують функції страхування від різних непередбачуваних випадків. Формування цільових фондів та мобілізація коштів страхових компаній здійснюється шляхом залучення коштів підприємств, організацій або населення, котрі сплачують страхові внески на підставі укладених з ними договорів про відшкодування збитків або виплату певної суми у разі настання страхового випадку.

При цьому страхові компанії відшкодовують збитки, завдані тому чи іншому виду майна внаслідок стихійних лих або інших несприятливих явищ, а також виплачують громадянам чи їх сім'ям певні суми при настанні різних подій у їхньому житті (наприклад, досягнення певного віку або втрата працездатності).

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, серед яких прийнято розрізняти:

ь майнове (або загальне) страхування, об'єктом якого виступають різноманітні цінності, переважно будинки, споруди, обладнання, машини та інше майно. Значна роль у цьому виді страхування належить транспортному страхуванню: морському, автомобільному, авіаційному;

ь особове страхування, при якому об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини), а саме страхування служить певною матеріальною допомогою при несприятливих обставинах, а також формою організації заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;

ь страхування відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями по відшкодуванню збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у випадку неплатоспроможності позичальника);

ь перестрахування, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності по оплаті страхових збитків.

Окрім зазначених форм страхування та відповідно видів страхових компаній, що їх здійснюють, існують також змішані компанії, які поєднують різні види діяльності (найчастіше страхування майна та особове страхування). За формою організації страхові компанії поділяються на акціонерні та взаємні. Капітал акціонерної страхової компанії формується шляхом випуску акцій, які розміщуються серед юридичних та фізичних осіб і дають право на отримання пропорційної частки доходу компанії у вигляді дивідендів.

Страховий ринок України останні роки демонстрував швидкі темпи зростання відносних кількісних параметрів. Впродовж 2004-2007 рр. страховий ринок України демонстрував високі темпи розвитку і, поряд з банківським сектором, був одним з найбільш динамічних секторів фінансового ринку. Його щорічний приріст складав 30-40% в сегменті страхування ризиків, та 60-70% - в страхуванні життя. Основні чинники розвитку ринку - зростання добробуту населення та поліпшення його страхової культури. Незважаючи на світову фінансову кризу, яка в цілому негативно відобразилась на становищі національних фінансових ринків, позитивна динаміка на українському страховому ринку зберігалась і на початку 2008 року. В цілому, у 2008 р. страховий ринок продовжив зростання за всіма показниками, хоча в IV кварталі темпи істотно знизилися в порівнянні з аналогічним періодом 2007 р., що обумовлено негативним впливом світової фінансової кризи.

Відставання якісних параметрів вітчизняного страхового ринку та гальмування інвестиційної активності страхових компаній зумовлені низкою хронічних, накопичених проблем:

­ недосконалістю нормативно-правового регулювання у сфері страхування, недостатньою відповідністю чинного законодавства вимогам європейських стандартів;

­ недостатністю ліквідних фінансових інструментів для проведення ефективної політики інвестування коштів (особливо гострою є проблема забезпечення довгострокових зобов`язань за договорами страхування життя);

­ непрозорим державним регулюванням;

­ непрозорістю фінансової звітності страхового сектору;

­ відсутністю якісної статистичної інформації в страховому секторі;

­ низьким рівнем послуг, що надаються окремими страховиками та наявністю випадків шахраювання;

­ вкрай низьким рівнем розвитку ринку страхування життя та інших видів особистого страхування;

­ недотриманням законодавства з агрострахування, низьким рівнем розвитку сфери страхування екологічних та катастрофічних ризиків;

­ недосконалим нормативно-правовим врегулюванням діяльності страхових посередників, актуаріїв та аварійних комісарів тощо.

До вищезазначених проблем додались негативні явища, обумовлені світовою фінансовою кризою. На відміну від банківського сектору та фондового ринку, які одні з найперших постраждали від світової фінансової кризи, страховий сектор напряму не був сильно вражений наслідками кризи (про що свідчить позитивна динаміка у 2008 р.). Проте загальний вплив фінансової кризи в середньо - та довгостроковому періоді матиме вкрай негативний вплив на вітчизняний страховий ринок.

Найбільш актуальними проблемами, обумовленими наслідками світової фінансової кризи, що потребують негайного вирішення, є:

­ падіння попиту на послуги страхових компаній з боку підприємств та населення, що обумовлено погіршенням фінансового стану;

­ неповернення депозитних коштів, не тільки дострокове, а й після закінчення дії депозитних договорів, перш за все тими банками, де введено тимчасову адміністрацію або готується введення такої адміністрації (на сьогодні строк затримки повернення окремими комерційними банками перевищує 1 місяць, а сума неповернення становить близько 100 млн грн.);

­ незабезпечення наявності страхового покриття майна, що перебуває у заставі в комерційного банку, на весь період дії кредитного договору;

­ встановлення податковими органами дискримінаційних вимог для страховиків щодо оподаткування курсових різниць, а також для страховиків зі страхування життя - оподаткування інвестиційного доходу;

­ недостатній контроль за наявністю полісів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності автовласників;

­ відсутність в регулятора страхового ринку дієвого механізму щодо недопущення демпінгу на ринку та штучного зниження платоспроможності страховиків.

Внаслідок накопичених проблем, а також негативних наслідків світової фінансової кризи, у випадку пасивної державної політики та якщо не буде вжито належних системних кроків, очікуються:

­ зменшення суми страхових премій у 2009 р. порівняно з 2008 р. на 30%; різке скорочення обсягів активів страховиків (до двох разів);

­ зниження показників ліквідності та платоспроможності нижче рівня регуляторних вимог;

­ поширення демпінгу на страховому ринку унаслідок посилення загрози банкрутства;

­ хвиля шахрайств, пов'язаних з неможливістю погашення кредитів;

­ ймовірне банкрутство значної кількості компаній перестрахувальників;

­ ймовірне банкрутство 50% страхових компаній класичного ринку.

За прогнозами експертів страхового ринку, розвиток подій за таким сценарієм може призвести до виходу зі страхового ринку України окремих іноземних інвесторів та зниження суверенного рейтингу України, невиплати або несвоєчасних виплат страхових відшкодувань 320 тис. фізичних та 50 тис. юридичних осіб на суму понад 2 млрд грн., звільнення персоналу страхових компаній. З метою покращення ситуації на страховому ринку доцільно реалізувати низку системних різнопланових заходів, спрямованих на усунення як хронічних проблем, так і тих, що спричинені фінансовою та економічною кризами. Особливий акцент необхідно зробити на активізації інвестиційного потенціалу страхового ринку.

Усунення наслідків економічної та фінансової криз вимагає негайних заходів тактичного характеру, спрямованих на усунення загрозливих тенденцій, що спостерігаються на страховому ринку, недопущення зменшення інвестиційного потенціалу та платоспроможності страховиків та розгортання глибокої кризи страхового ринку. Основними з цих заходів є наступні:

­ забезпечення дієвого механізму безперешкодного повернення депозитних коштів страховикам, як таких, що є коштами страхових резервів страховиків і спрямовуються на виплати страхових відшкодувань, зокрема, надання рефінансування комерційним банкам на зазначені цілі;

­ забезпечення наявності страхового покриття майна, що перебуває у заставі в комерційного банку, на весь період дії кредитного договору;

­ впровадження Держфінпослуг методики щомісячного моніторингу фінансового стану страховиків з метою вжиття заходів щодо попередження їх банкрутства;

­ забезпечення Міністерством внутрішніх справ України дієвого постійного контролю за наявністю полісів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності автовласників;

­ перегляд, з урахуванням наслідків фінансової кризи, вимог та переліку цінних паперів та інших фінансових інструментів, у які можуть розміщуватися резерви страхових компаній;

­ заборона надання кредитів комерційними банками під заставу майна, щодо якого не забезпечено наявність страхування протягом всього періоду дії кредитного договору та відсутності договору страхування життя позичальника протягом всього періоду дії кредитного договору;

­ посилення контролю за страховиками, які затримують страхові виплати (страхове відшкодування) та притягнення їх до відповідальності, в тому числі шляхом позбавлення відповідних ліцензій;

­ забезпечення правових, організаційних та матеріально-технічних умов для оприлюднення Держфінпослуг показників балансу, звіту про фінансові результати, звіту про доходи та витрати страховика, показників діяльності за видами страхування та інших показників, що дозволяють встановити реальний фінансовий стан страховиків;

­ запровадження попередньої експертизи за участю страховиків, об'єднань страховиків проектів нормативно-правових актів на етапі їх розроблення до офіційного оприлюднення Держфінпослуг;

­ ініціювання створення НБУ спільно з Держфінпослуг робочої групи для опрацювання узгодженого проекту спільного рішення щодо узгодження заходів з державного регулювання у банківських та страхових сферах у період фінансової кризи тощо.

Реалізація наведених рекомендацій має зберегти та, у середньостроковій перспективі, зміцнити фінансовий потенціал страхового ринку України, що створить сприятливе підґрунтя для активізації інвестиційної активності страхових компаній у період посткризового відновлення економіки.

Пенсійні фонди - це спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збір і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян при досягненні ними певного віку.

За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними. Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами і корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів. Пенсійні фонди можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак частіше вони знаходяться під контролем корпорацій, що їх створили, або перебувають у довірчому управлінні траст відділів комерційних банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто їх активними операціями, але й врегулювання усіх зобов'язань за пасивами, то такий пенсійний фонд вважається застрахованим. В усіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Операції пенсійних фондів пов'язані з нагромадженням значних сум коштів на тривалі терміни, що надає широкі можливості у здійсненні довгострокових інвестицій. Дані обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, основна частина в яких належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов'язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дозволяє впливати на її політику.

Державні пенсійні фонди створюються за ініціативою центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, розміщення активів державних пенсійних фондів здійснюється на основі більш обережної інвестиційної політики, ніж приватних і передбачає вкладення коштів здебільшого в облігації державних позик.

Сьогодні Пенсійний фонд України - найбільш розгалужена фахова структура, яка здійснює багатогранну діяльність щодо пенсійного забезпечення громадян України, найпотужніша інституція в державі, яка акумулює і розподіляє значні за обсягом кошти, структура з могутнім кадровим потенціалом, які розвиваються і вдосконалюються.

Унікальність Пенсійного фонду України як центрального органу виконавчої влади полягає в тому, що на відміну від інших державних установ він є одночасно і соціальною, і фінансовою інституцією.

Крім того Фонд опікується пенсійним майбутнім майже 20 млн. нині працюючих українців, ведучи персоніфікований облік їхніх пенсійних внесків. За великим рахунком майже все доросле населення країни користується соціальними послугами, що їх надає Пенсійний фонд.

Аби створити умови для якісного виконання певних функцій пенсійний фонд України організував роботу двох підприємств: Спеціалізованого державного підприємства пенсійного фонду України і Державного підприємства «Інформаційно-обчислювальний центр Пенсійного фонду України», також створено навчально-методичний центр.

Основним завданням Пенсійного фонду є збирання, акумулювання коштів (страхових внесків) та фінансування витрат зі сплати пенсій і допомог, тобто формування і цільове використання бюджету фонду. З 1995 р. бюджет Пенсійного фонду України включається до Державного бюджету країни. Коштами фонду є обов'язкові страхові внески підприємств, організацій і громадян. Розмір (тариф) страхових внесків установлений постановою Верховної Ради України від 17 червня 1993 р. зі зміною і доповненням від 7 лютого 1996 р. Цим нормативно-правовим актом установлено диференційований підхід до сплати страхових внесків.

Із загальної суми нарахованих страхових внесків у Пенсійний фонд спрямовується 88%, а до Фонду соціального страхування - 12%. Такий порядок розподілу відрахувань на пенсійне забезпечення і соціальне страхування встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1995 р.

Основним джерелом надходження коштів до бюджету Пенсійного фонду України є збір на обов'язкове державне пенсійне страхування.

Завдання, що постають у цій сфері, можна визначити як загальну адаптацію пенсійної системи до ринкових відносин, яка передусім полягає у посиленні особистої відповідальності щодо розміру соціальних гарантій.

Розвиток лізингу в Україні допоможе розвитку малому та середньому бізнесу. Лізинг для суб'єкта малого та середнього підприємництва забезпечує наступні переваги:

1) стовідсоткове кредитування, яке не вимагає негайного початку платежів;

2) набагато простіше отримати контракт з лізингу, ніж позику;

3) до лізингових операцій залучаються великі кошти банківських установ, страхових, акціонерних та інших товариств;

4) можливість, яка надається суб'єктами малого підприємництва отримати лізинг шляхом оренди, крім того, на вигідніших умовах, ніж за контрактами купівлі-продажу;

5) можливість через лізинг не тільки оперативно реконструювати виробництво, а й направляти зекономлені кошти на інші потреби;

6) можливість отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, причому не в грошовому вираженні, а в машинах та устаткуванні. [28, c. 18-19]

Розрізняють два види лізингу:

- фінансовий;

- операційний.

Лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковими формами контрактів, амортизацією повної або більшої частини вартості обладнання. Така форма лізингу ще називається лізингом майна з повною окупністю або повною виплатою, оскільки протягом терміну угоди (як правило 3-7 років) лізингодавець повністю повертає вартість майна і отримує прибуток від лізингової операції. Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здане в оренду.

Стосовно майна, що орендується лізинг ділиться на чистий - додаткові витрати бере на себе орендатор, повний - техобслуговування майна та інші витрати бере на себе лізингодавець.

Об'єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами не заборонене до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг (оренду) [36, с. 130-134].

На початку червня 2007 року в Києві було організовано круглий стіл «Лізинг в Україні: здобутки та невикористані можливості», на якому презентовано результати дослідження стану ринку лізингу в Україні.

Протягом 2007 року кількість лізингових компаній в Україні зросла з 38 до 58, у т. ч. систематично працюючих - з 34 до 50.

Попри позитивну динаміку розвитку лізингу за останні три роки, Україна за його показниками ще значно відстає не тільки від економічно розвинених країн Заходу, але й від постсоціалістичних країн. Співвідношення річного обсягу лізингових операцій до ВВП у 2004 році в Україні становив - 0,25%, а у Чехії - 4,74%, Естонії - 5,17%. [36, с. 130-134].

Є безліч чинників, які гальмують розвиток лізингу в Україні, а саме:

* Недосконалість законодавчого забезпечення:

* Недостатня інтеграція у міжнародне законодавче поле щодо лізингу;

* Несприятливий податковий клімат;

* Обмеженість можливостей залучення коштів для фінансування лізингових операцій, недосконалість структури джерел фінансування лізингових операцій.

* Недостатня фінансова стійкість лізингодавців.

* Недостатній розвиток та обмежене використання інфраструктури ринку лізингу.

* Недостатність кваліфікованих кадрів у сфері лізингу та низький рівень обізнаності з питань лізингу серед представників малого та середнього бізнесу.

Для вирішення цих проблем потрібно, щоб політика держави щодо формування та розвитку ринку лізингу в Україні була спрямована на:

* дотримання учасниками ринку лізингу вимог законодавства;

* дотримання єдиних підходів при розробці та реалізації політики щодо учасників кредитних відносин на фінансовому ринку;

* забезпечення захисту прав учасників ринку лізингу;

* запобігання монополізації та створення умов для розвитку добросовісної конкуренції на ринку лізингу, забезпечення рівних можливостей для доступу до ринку лізингових послуг;

* створення умов для ефективної мобілізації та розмщення фінансових ресурсів учасників ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства;

* забезпечення прозорості та відкритості ринку лізингу;

* зміцнення та динамічний розвиток вітчизняного ринку лізингу, підтримання довіри до нього та сприяння його інтеграції в європейський та світовий ринки лізингу.

Отже, можна зробити висновок, що для розвитку і вдосконалення лізингу в Україні потрібно передусім усунути нормативно-правові перешкоди на правовому рівні та в самому механізмі його фінансування. За оцінками фахівців, практика вітчизняного лізингу виявила суттєві недоліки й загальну не адаптованість українського законодавства до сучасних різновидів бізнесу, які практикуються в країнах з розвиненою ринковою економікою, особливо, це стосується питання їхнього оподаткування.

Кредитні спілки, як форма самоорганізації населення, виникли як реакція на потреби у наданні швидких, недорогих і, разом з тим, конкурентоспроможних фінансових послуг. На українських землях ще на початку XX століття існувало понад 3 тис. кредитних та ощадно-позичкових товариств, які об'єднували майже 3 млн. громадян. Перші кредитні спілки в незалежній Україні з'явились у 1992 році. Нова хвиля динамічного поширення кредитних спілок у сільській місцевості у 2000-2001 pp. (після реформ у сільському господарстві) підтвердила, що поява та розвиток кредитної кооперації - це результат не суб'єктивних факторів, а закономірне явище, реакція населення на економічні реформи у суспільстві. [40, c. 11-13]

Основна мета діяльності кредитної спілки - фінансовий та соціальний захист своїх членів шляхом залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування, фінансової підтримки підприємницьких ініціатив та надання інших фінансових послуг. Станом на 01.01.2007 року в Україні до Державного реєстру фінансових установ внесено 778 кредитних спілок, в тому числі 5 об'єднаних кредитних спілок (ОКС). З Реєстру виключено 20 кредитних спілок, в тому числі 10 примусово. З числа зареєстрованих спілок 689 отримало ліцензії на провадження діяльності щодо залучення внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, а 232 - на надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів (хоча не все так втішно, з різних причин Держфінпослуг анулював 74 такі ліцензії). За даними Держфінпослуг тимчасово призупинено 164-ом кредитним спілкам ліцензії на провадження діяльності щодо залучення внесків (вкладів) членів кредитної спілки на депозитні рахунки, з яких згодом 64-ом спілкам ліцензію було остаточно анульовано, а 34-ом спілкам дію ліцензії було поновлено [35, c. 16].

Основні показники діяльності кредитних спілок України свідчать про поступове нарощування активів, капіталу та, відповідно, обсягу наданих послуг. Такі тенденції позитивно впливають як на внутрішній стан кредитних спілок, так і сприяють розвитку фінансової системи загалом. (табл. 2.2).

Таблиця 2.1. Основні показники діяльності кредитних спілок України

Показники	01.01.2005	01.01.2006	01.01.2007
Загальна кількість членів КС (тис.)	519	788	1231
у тому числі: кількість членів КС, які мають депозити	55	62	79,1
кількість членів КС, які мають кредити	212	306	497,1
Загальні активи (млн. грн.)	545,7	864,8	1939,5
Загальна сума внесків на депозитні рахунки членів КС (млн. грн.)	323	552,4	1145,9
Сума кредитів (млн. грн.)	445,2	713	1441,6
Капітал (млн. грн.)	172,1	245,3	668,5

Як свідчать дані таблиці 2.2 кредитні спілки України розвиваються досить швидкими темпами. [40, c. 11-13]

Щоправда дана характеристика розвитку спілок була б неповною оскільки кредитні спілки створюють відокремлені підрозділи, які успішно розвиваються і доповнюють материнську структуру. Для того, щоб зрозуміти вагомість відокремлених підрозділів варто навести лише один приклад: 128 спілок мають зареєстровані відокремлені підрозділи.

Характер розвитку кредитних спілок найбільш влучно відображає такий показник як динаміка росту та структура їх капіталу. Зростання капіталу кредитної спілки може відбуватися двома шляхами: екстенсивним (за рахунок збільшення членства) та інтенсивним (за помірного зростання членства та одночасного збільшення відрахувань у резервний фонд, іншими словами через формування власного капіталу за рахунок доходу).

Найбільшу питому вагу в структурі капіталу спілок займає пайовий капітал, який становить 814,3 млн. грн. (81,6%). По Україні, в цілому, простежується зростання капіталу небанківських фінансово-кредитних установ. Капітал кредитних спілок зріс впродовж 2006 року на 49,3% і на 1 січнч 2007 року становив 998 млн. грн. Структура капіталу виглядає таким чином: 81,6% - пайовий капітал; 11,1% - резервний капітал; 6,7% - додатковий капітал; 0,6% - нерозподілений дохід (рис. 2.4). [41, c. 8-9]

Рис. 2.2. Структура сукупного капіталу кредитних спілок України у розрізі джерел формування станом на 01.01.2007 року

Розбіжність у сформованому резервному капіталі 11,1% проти 81,6% пайовому капіталі свідчить про те, що більшість спілок розвивається допоки екстенсивним шляхом, тобто перебувають у стадії нагромадження капіталу. Проте, є й інша сторона цієї проблеми, яка у значній мірі пояснює такі тенденції. Зокрема, це норма Закону України «Про кредитні спілки», відповідно до якої сформований резервний капітал, у разі ліквідації спілки направляється до Державного бюджету України, і не розподіляється між членами спілки. Така норма Закону є не зовсім коректною, оскільки кошти, які мали б направлятися на виплату відсотків за вкладами чи на нарахування відсотків за паями спрямовуються до резервного фонду. Тому за логікою, сформований резервний фонд за рахунок відрахувань з доходу спілки повинен би належати усім членам. Тоді б співвідношення резервний капітал / пайовий капітал було б не 11% / 82%, а як мінімум 50% / 40%, відповідно. [37, c. 2]

Загалом в Україні простежуються позитивні тенденції розвитку небанківських кредитних кооперативів як фінансових посередників ринку фінансових послуг. Зберігаються темпи зростання основних фінансових показників, формується власний капітал кредитних спілок, на фоні постійного зниження процентних ставок за кредитами, діяльність спілок залишається не збитковою, зменшуються питома вага операційних витрат, що свідчить про підвищення ефективності діяльності кредитних спілок, збільшується спектр послуг, що надаються кредитними кооперативами. Простежується позитивна динаміка приведення кредитними спілками свого фінансового стану у відповідність до вимог Закону України «Про кредитні спілки» та встановлених нормативів Державною комісією з регулювання ринку фінансових послуг України. [40, c. 11-13]