Зміст

Вступ

1 Теоретичні основи дослідження бюджетного дефіциту

2 Основні інструменти скорочення бюджетного дефіциту

3 Вплив дефіциту бюджету на економічний розвиток країн

4 Аналіз розподілу дефіциту бюджету в Україні

5 Політика держави щодо оптимізації бюджетного процесу України

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Бюджетний дефіцит - це перевищення видатків бюджету над його доходами. Це показник негативних явищ в економіці, що зумовлюють інфляцію грошової одиниці. Причинами виникнення дефіциту є:

спад виробництва, зниження ефективності функціонування окремих галузей;

несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення;

великі воєнні витрати; інші об'єктивні та суб'єктивні фактори, що впливають на економічну й соціальну політику держави.

Бюджетний дефіцит потребує вжиття енергійних заходів держави щодо його ліквідації. Насамперед це скорочення витрат бюджету, однак це шлях досить складний. Реальнішими та доцільнішими є зміни в податковій і кредитній політиці, які призвели б до пожвавлення економічного життя, передусім до зростання виробництва та його ефективності. В іншому разі дефіцит бюджету стає додатковим найбільш несправедливим податком із населення. Бюджетний дефіцит - явище майже постійне в економіці кожної держави, тому важливого значення набувають його розміри та методи ліквідації. Бездефіцитний бюджет - об'єктивна вимога економічного розвитку держави.

Однак нині в більшості країн світу дефіцит бюджету становить від 15% до 2% валового внутрішнього продукту при середньосвітовій його величині 4,5%. Існує тенденція до стабілізації бюджетного дефіциту у середньосвітовому вимірі 4-5%. Слід зазначити, що розмір бюджетного дефіциту, який перевищує 5% валового внутрішнього продукту, призводить до різкого зниження інвестиційної активності, що переростає в подальшому в різні форми кризових явищ.

Таким чином, важливість проблеми, що винесена в курсовій роботі, для повноцінного і неперервного розвитку економіки будь-якої країни зумовлюють актуальність дослідження саме цієї теми в сучасних умовах.

Об'єктом дослідження курсової роботи є проблема вивчення фінансових основ економіки з точки зору відносин на рівні бюджету держави.

Предметом дослідження курсової роботи є бюджетний дефіцит і його вплив на економічний розвиток.

Метою курсової роботи є теоретичне дослідження проблеми бюджетного дефіциту і його впливу на економічний розвиток.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

дослідити поняття бюджетного дефіциту;

охарактеризувати вплив дефіциту бюджету і державного боргу на економічний розвиток;

дослідити методи оптимізації бюджетного дефіциту.

1 Теоретичні основи дослідження бюджетного дефіциту

Бюджетний дефіцит - явище майже постійне в економіці кожної держави. Для населення наявність дефіциту має опосередковане значення, але саме населення держави шляхом сплати податків бере безпосередню участь у поверненні залучених кредитних ресурсів. Бездефіцитний бюджет є об'єктивною вимогою нормального економічного розвитку держави [18, 143].

За своєю природою бюджетний дефіцит, як і будь-яка інша економічна категорія, має конкретний інтервал дії, що визначається, з одного боку, законами зростання вартості (капіталу), з другого -- законами інфляції. Якщо бюджетний дефіцит тяжіє до законів зростання вартості, він об'єктивно набирає активної економічної форми, якщо ж до законів інфляції -- то пасивної Регулювання бюджетного дефіциту в тому й полягає, щоб за умов готівково-грошового потенціалу за допомогою фінансового маневру активною і пасивною формами бюджетного дефіциту ефективно адаптуватися до тенденції зростання граничних суспільних витрат виробництва. Водночас це означає і стимулювання розвитку продуктивних сил країни. Оволодіння такою політикою дає змогу суспільству залежно від рівня економічного розвитку і потенціалу грошового господарства знаходити прийнятний розмір дефіциту бюджету.

Щодо Бюджетно-податкової (фіскальної) політики, то - це заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та виробництво не інфляційного ВВП шляхом зміни державних видатків, системи оподаткування та підходів до формування державного бюджету в цілому.

Державні видатки являють собою витрати, пов'язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП.

Сукупні державні видатки поділяються на чотири категорії [13, 305]:

РЕ = С_G + Т_r + і · D_G + I_G,

де С_G - споживання в державному секторі (заробітна плата робітникам державного сектора, платежі за товари, що купуються для поточного споживання);

Т_r - трансферти приватному сектору;

і · D_G - проценти з державного боргу;

I_G - державні інвестиції.

Три перші категорії витрат утворюють поточні видатки держави (С_G, Т_r, і · D_G), остання категорія - державні капітальні видатки (I_G).

Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів структури державних витрат має різні наслідки для економіки. Так, скорочення державних витрат на субсидування виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскільки завдяки цьому долається викривлення цін. А скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шляхом збільшення пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття.

Збільшення державних видатків змінює структуру сукупного попиту, але його рівень не обов'язково змінюється на ту ж саму величину. Все залежить від ступеня, яким державні видатки заміщують приватні витрати. Це заміщення має дві форми. Якщо відбувається "пряме витіснення", коли державні видатки рівноцінно замінюють приватні (наприклад, видатки на освіту), то сукупні витрати зростають майже так, як і державні. Але державний сектор вступає в конкуренцію з приватним за залучення обмежених фінансових ресурсів, особливо коли державні витрати фінансуються за рахунок підвищення податків або позик. Тоді зростання державних витрат підвищує процентні ставки, і відбувається "фінансове витіснення" приватного сектора державним, у тому числі витіснення приватних капіталовкладень.

Оскільки державні видатки впливають на рівень цін, розміщення ресурсів, розподіл доходів, зайнятість і виробництво, вони є важливим інструментом короткострокової макроекономічної політики.

Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень (Додаток 1). Як відомо, податки - це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому понятті під податками розуміють всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду).

Податки впливають на економіку через використовуваний доход економічних агентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподаткування, вплив податкової політики на макроекономічні змінні може проявлятися по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання приватних витрат і сукупної пропозиції. Зростання податків, навпаки, призводить до їхнього скорочення.

Рівень оподаткування (податковий тягар) в економіці вимірюється відношенням загальної суми фіскальних вилучень до суми доходів фірм і домогосподарств (ставка сумарного оподаткування доходів, або середня ставка податку). Ступінь фактичного податкового навантаження на приватний сектор визначається чистими податковими надходженнями, які утворюються різницею між величиною загальних податкових надходжень до державного бюджету і сумою трансфертів держави приватному секторові [13, 308].

Залежність доходів держави від рівня податків неоднозначна. У довгостроковому періоді вона описується так званою "кривою Лафера" (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Крива Лафера [13, 308]

У відповідності із залежністю, яку описує ця крива, обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня т супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але подальше збільшення податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат - джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від т до 100%) супроводжується скороченням податкових надходжень до бюджету. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава намагається вилучити у економічних агентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припиняється, економіка стає "тіньовою", а держава залишається без доходів.

Застосування різних засобів фіскальної політики (зміна державних витрат або рівня податкових ставок) має різний макроекономічний вплив на сукупний попит. Мультиплікативний ефект розширення сукупного попиту внаслідок зниження податків стимулює економіку меншою мірою, ніж однакове за розміром збільшення державних видатків. Це пов'язано з тим, що збільшення державних витрат є прямим розширенням сукупного попиту, а мультиплікатор державних витрат перевищує податковий мультиплікатор. Така різниця має вирішальне значення для вибору засобів бюджетно-податкової політики на різних фазах економічного циклу. Якщо фіскальна політика орієнтована на розширення державного сектора, то з метою подолання циклічного спаду мають збільшуватися витрати держави, які створюють сильніший стимулюючий ефект. А при необхідності стримування інфляційного підйому застосовується збільшення податків, що є відносно м'яким обмежувальним заходом. Коли фіскальна політика спрямована на підтримку приватного сектора, то у фазі циклічного спаду мають скорочуватися податки, а у фазі циклічного підйому - обмежуватись державні витрати, що дає змогу досить швидко знизити рівень інфляції.

Фіскальна політика може бути дискреційною та недискреційною. Дискреційна фіскальна політика - це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період підйому цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок [13, 308].

При недискреційній (автоматичній) фіскальній політиці бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Автоматичний ("вбудований") стабілізатор - механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Такими стабілізаторами є прогресивна податкова система і трансфертні платежі, насамперед система страхування по безробіттю. Зміна вказаних величин внаслідок циклічних коливань сукупного доходу призводить до збільшення чистих податкових надходжень у періоди зростання ВВП і до їхнього зменшення у фазі економічного спаду. Розглянемо механізм дії автоматичних стабілізаторів економіки (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Дія внутрішніх стабілізаторів економіки [13, 308]

У фазі циклічного підйому доход зростає, Y₂ > Y₀ і тому податкові відрахування автоматично зростають, податковий мультиплікатор зменшується, а трансфертні платежі з бюджету автоматично знижуються. Це зменшує особисті доходи, скорочує видатки на споживання і сукупний попит в цілому. У підсумку бюджетний надлишок зростає, а надмірне розширення економіки й інфляція стримуються.

У фазі циклічного спаду сукупний доход, навпаки, знижується: Y₁ < Y₀. Через це податкові надходження автоматично скорочуються, податковий мультиплікатор збільшується, а трансферти приватному секторові зростають. Наслідком цього є збільшення бюджетного дефіциту, але одночасно зростають сукупний попит і обсяг виробництва, що обмежує глибину спаду. Отже, контрциклічні зміни в податках і державних витратах хоча й мають стабілізуючий вплив, але не можуть повністю усунути економічну нестабільність, адже автоматичні стабілізатори лише зменшують, а не зовсім усувають мультиплікативний вплив податків та державних видатків на економіку [13, 309].

Проведення активної фіскальної політики ускладнюється труднощами макроекономічного прогнозування, які виникають внаслідок недосконалості економічної інформації, мінливості економічних очікувань тощо. Окрім того, фіскальна політика має значний внутрішній лаг - час від моменту зміни економічної ситуації до моменту прийняття відповідних урядових рішень, - оскільки застосування бюджетно-податкових заходів передбачає досить довге обговорення на законодавчому рівні. Щоб забезпечити певну стабільність фіскальної політики і зменшити вплив політичного бізнес-циклу та некомпетентних рішень на її проведення, економісти пропонують дотримуватися "твердого курсу" фіскальної політики відповідно з правилом "збалансованого бюджету". Згідно з цим правилом, державний бюджет має збалансовуватися або щорічно, або в довгостроковому періоді. Але проведення "твердого курсу" фіскальної політики не завжди є ефективним. Так, направленість фіскальної політики на щорічне збалансування бюджету зменшує ступінь "автоматичної" стабільності економіки, призводить до частих коливань податкових ставок, які зменшують інвестиційну активність, а також перерозподіляє поточні доходи економічних агентів на користь майбутніх поколінь. З погляду на стабілізацію економіки, ефективнішим є збалансування державного бюджету в довгостроковому періоді, яке може відбуватися на циклічній або на функціональній основі. Така політика дозволяє підтримувати економічну стабільність не лише за рахунок дії "автоматичних" стабілізаторів, а й за допомогою "згладжування податків", тобто утримання їх на постійному рівні з метою зменшення негативного впливу податків на економічні стимули.

Для оцінки впливу фіскальної політики на бюджет використовуються концепції бюджету повної зайнятості та циклічного бюджету. Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) визначається рівнем сальдо бюджету (дефіциту або надлишку), який мав би місце за поточного реального рівня державних видатків і податкових ставок в умовах потенційного рівня випуску в економіці. Зміна бюджету повної зайнятості показує напрям, у якому фіскальна політика буде впливати на зміну сукупного попиту в економіці. Циклічний бюджет відбиває вплив ділового циклу на державний бюджет, тобто показує, яким чином фаза економічного циклу впливає на доходи, видатки і сальдо бюджету. Фактичний дефіцит державного бюджету складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит). Структурний дефіцит визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках і потенційному рівні випуску. Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним, навпаки, - циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких відповідає змінам рівня реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу [13, 310].

Отже, бюджетний дефіцит як економічна категорія відображає співвідношення між доходами і видатками бюджету з перевищенням видатків (Додаток 2). Бюджетний дефіцит є наслідком певного стану економічних відносин, які виникають між учасниками суспільного виробництва в процесі використання фінансових ресурсів понад їх наявну величину. Для покриття витрат понад наявну масу фінансових ресурсів застосовують грошову емісію, внутрішні й зовнішні позики.

Бюджетний дефіцит як фінансове явище виник водночас з оформленням націй і народностей у державу і запровадженням грошових відносин. Можна згадати, яких розмірів досягав державний дефіцит у Стародавньому Римі та Римській імперії, Франції, Російській імперії та ін. Водночас фінансовій історії відомі приклади ефективного співвідношення між доходами та видатками, і тут доцільно згадати Запорозьку Січ, доходи якої перевищували видатки.

Бюджетний дефіцит тією чи іншою мірою характерний майже для всіх країн світу, у тому числі й високорозвинених.

Щодо видів бюджетного дефіциту, то у зарубіжній економічній літературі розрізняють три види:

1. Наочно-реальний.

При цьому виді дефіциту його обсяг дорівнює загальним доходам від федеральних податків за вирахуванням на державні закупівлі та трансфертні платежі. Під трансфертними платежами у західних країнах розуміють фінансові ресурси, що передаються з бюджету центрального уряду до бюджетів місцевого самоврядування, а також із бюджетів територіальних одиниць вищого адміністративного рівня до бюджетів одиниць нижчого адміністративного рівня. За рахунок трансфертів у багатьох країнах формується більша частина доходів місцевих органів влади [18, 407].

Наприклад, у США наприкінці 80-х років XX ст. дефіцит федерального бюджету становив близько 50 % валового національного продукту, що було найбільшою величиною за попередні роки, не пов'язані з інфляцією.

2. Структурний.

Цей вид дефіциту являє собою різницю між федеральними доходами: витратами при діючій фіскальній політиці (рівень оподаткування і поточних витрат) та базовому рівні безробіття. Коли економічна система переживає період спаду, а рівень безробіття підвищується понад базовий, наочно-реальний дефіцит бюджету перевищує рівень структурного дефіциту, оскільки має місце виплата допомоги на випадок безробіття та за іншими соціальними програмами, а також у зв'язку з частковим падінням доходів населення [18, 407].

3. Циклічний.

Вираховується як різниця між наочно-реальним і структурним дефіцитами бюджетів [18, 407].

Необхідно зауважити, що за останні десятиріччя окремі країни почали приймати бюджети з незначним дефіцитом, а США в 1999 р. вперше за останні 30 років вийшли на позитивне сальдо на суму 9,5 млрд. дол.

Причинами дефіциту бюджету в Україні є:

1. Зменшення приросту національного доходу.

2. Збільшення бюджетних витрат.

3. Зменшення надходжень до бюджетів усіх рівнів порівняно з видатками.

4. Відсутність чіткої фінансової стратегії.

5. Інфляційні процеси.

Бюджетні процеси, пов'язані з дефіцитом державного та місцевих бюджетів, урегульовані Бюджетним кодексом.

За формою прояву бюджетний дефіцит поділяється на відкритий і прихований:

* відкритий -- офіційно визнаний у законі про бюджет;

* прихований -- офіційно не визнається. Його форми: завищення планових обсягів доходів; включення до складу доходів бюджету джерел покриття бюджетного дефіциту. Прихований дефіцит -- є більш негативним явищем, ніж відкритий.

За причинами виникнення бюджетний дефіцит буває вимушеним і свідомим.

Вимушений є наслідком низького рівня виробництва ВВП і зумовлений недостатністю фінансових ресурсів у країні.

Свідомий визначається характером фінансової політики держави -- вона намагається знизити рівень оподаткування для стимулювання економіки. Недостатні ресурси держава мобілізує за допомогою позик. Крім того, використання державних позик необхідне для регулювання фінансового ринку, індикатором якого є державні цінні папери. Для них встановлюється мінімальний рівень процентних ставок за максимальної надійності -- за їх допомогою держава стимулює або стримує фінансовий ринок.

2 Основні інструменти скорочення бюджетного дефіциту

У фінансовій системі України центральне місце займає державний бюджет, він є основаним інструментом впливу на розвиток економіки і соціальної сфери та інструментом скорочення бюджетного дефіциту, є найбільшим централізованим фондом грошових коштів. Поряд із фінансами, державний бюджет є самостійною економічною категорією і втілює фінансові відносини, що виникають при утворенні централізованого фонду грошових ресурсів країни та його використанням на загальнодержавні потреби. Бюджетні відносини складаються між державою, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями, населенням -- з другого боку, з приводу сплати податків, зборів, а також при використанні бюджетних коштів.

Державний бюджет, як фонд грошових коштів, має специфічні ознаки:

1) великі розміри;

2) має силу закону;

3) в складі бюджету утворюються бюджетні резерви, що сприяє зміцненню його стійкості.

На розмір найбільшого в країні фонду грошових коштів впливають наступні чинники:

-- рівень розвитку економіки, розміри виробленого валового національного продукту;

-- методи господарювання (ринкові, командно-адміністративні) ;

-- склад системи оподаткування;

-- масштаби зрушень в народному господарстві, соціальних і економічних завдань, які передбачається вирішити і профінансувати за рахунок коштів бюджету.

Як інструмент впливу на розвиток економіки і соціальної сфери, бюджет завжди використовується державою і був:

-- фінансовою базою для виконання покладених на неї функцій по впливу на економіку, по управлінню і обороні країни;

-- найважливішим джерелом фінансування невиробничої сфери;

-- інструментом для вирішення соціальних і національних проблем, джерело виплат по соціальному забезпеченню населення;

-- інструментом між територіального і міжгалузевого перерозподілу коштів;

-- з допомогою бюджету здійснюється вплив на розвиток продуктивних сил, науково-технічний прогрес;

-- з бюджету у значній мірі фінансуються затрати по охороні навколишнього середовища, по зовнішньоекономічній діяльності.

При переході до ринкової економіки змінюється роль бюджету, характер бюджетних відносин, що проявляється у складі і структурі доходів та видатків. Формування доходної частини відбувається на податковій основі, все більшого значення набувають платежі від суб'єктів господарювання, в т.ч. від фізичних осіб. Змінюється співвідношення між прямими і непрямими податками в напрямку зростання поступлень від прямих податків.

Використання бюджетних коштів проходить шляхом фінансування життєво-важливих і прогресивних галузей економіки, створення необхідної інфраструктури, вирішення потреб, пов'язаних з добробутом, зайнятістю населення, соціальним забезпеченням.

В умовах ринку бюджетні відносини повинні будуватися таким чином, щоб здійснювати активний вплив на господарську кон'юнктуру, сприяти розвитку ділової активності підприємців.

Склад видатків з Державного бюджету України:

1) фінансування загальнодержавних програм по підтримці і підвищенню життєвого рівня народу, соціальний захист населення;

2) фінансування загальнодержавного значення установ невиробничої сфери (освіта, культура, охорона здоров'я, наука);

3) фінансування виробничого і невиробничого будівництва, проектно-пошукових та інших робіт відповідно до загальнодержавних програм;

4) оборона;

5) охорона навколишнього середовища;

6) утримання правоохоронних і митних органів, податкової та контрольно-ревізійної служби, захисту прав споживачів, законодавчої, виконавчої, судової влади та прокуратури;

7) здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

8) надання дотацій, субвенцій обласним бюджетам та бюджету Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя;

9) створення державних матеріальних та фінансових резервів;

10) обслуговування державного внутрішнього та зовнішнього боргів.

Формування доходів державного бюджету багато в чому залежить від методів господарювання, завдань, які вирішує держава, складу і принципів побудови податкової системи.

Доходи Державного бюджету України утворюються за рахунок:

-- податків, які повністю або частково надходять в бюджет у відповідності із діючими законами;

-- частини доходів від приватизації державних підприємств;

-- надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;

-- орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що перебувають у загальнодержавній власності;

-- внесків до тимчасово приєднаних до Державного бюджету України позабюджетних фондів;

-- надходжень від внутрішніх позик;

-- дивідендів, одержаних від цінних паперів, що належать державі;

-- інших доходів, встановлених законодавством України. Найбільшу питому вагу в структурі доходів Державного бюджету займають податкові поступлення, а також внески до державних цільових фондів.

У 2000 р. вперше у бюджетну практику запроваджується поділ бюджетів на дві частини: загальний і спеціальний фонди. Загальний фонд Державного бюджету України включає:

-- доходи Державного бюджету України, визначені для забезпечення фінансовими ресурсами загальних видатків і не призначених на конкретну мету (загальні доходи);

-- видатки Державного бюджету України, здійснення яких передбачається за рахунок коштів загального фонду Державного бюджету України (загальні видатки).

Встановлено, що надходження від здійснених запозичень, забезпечення виконання державних гарантій та інших державних боргових зобов'язань включаються тільки до загального фонду Державного бюджету України.

Спеціальний фонд Державного бюджету України включає доходи Державного бюджету України на конкретну мету (спеціальні доходи) та видатки Державного бюджету України, які провадяться за рахунок цих доходів (спеціальні доходи).

В Законі України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" детально окреслені доходи, які поступають до загального та спеціального фондів Державного бюджету України.

Якщо наявні доходи в бюджеті недостатні для фінансування всіх необхідних потреб, то має місце бюджетний дефіцит -- перевищення видатків з бюджету над його доходами. Негативною рисою бюджетів України, як і більшості постсоціалістичних країн, є хронічна дефіцитність.

Причинами бюджетного дефіциту можуть бути:

1) значні інвестиції в розвиток економіки. Такий бюджетний дефіцит є наслідком не кризових явищ, а певної політики уряду, який проводить значні структурні зрушення в народному господарстві;

2) негативні, руйнівні наслідки непередбачених подій, таких як війна, катастрофа, стихійні лиха;

3) криза в економіці, яка знаходить відображення в тому числі і в бюджетному дефіциті. Такий бюджетний дефіцит важче всього подолати, для цього повинні бути вжиті заходи по фінансовому оздоровленню економіки, лише при цій умові можна розраховувати на збалансування бюджету.

Бюджетний дефіцит в Україні був "успадкований" від колишнього СРСР і причини цього негативного явища треба шукати ще на початку 60-х років. Саме починаючи з цього часу в економіці СРСР почали нагромаджуватися певні несприятливі тенденції, які з часом і стали однією з причин його розпаду. Це:

-- сповільнення темпів економічного розвитку, і особливо інтенсивних показників;

-- недостатня ефективність економічних заходів і реформ (1964, 1965, 1979, 1985 років);

-- збільшення внутрішнього державного боргу;

-- зменшення надходжень валюти від зовнішньоекономічної торгівлі через погіршення кон'юнктури на ринку нафти;

-- значні незавершені капітальні вкладення в народне господарство;

-- заміщення фінансових ресурсів кредитними ресурсами, грошова емісія;

-- руйнівні наслідки антиалкогольної компанії тощо. Одним з найважливіших напрямків сучасної фінансової політики уряду України є досягнення сталої збалансованості бюджету. При розробці заходів по вирішенню цієї складної проблеми слід враховувати, що сам бюджетний дефіцит як такий не є злом. В борг жили і живуть наймогутніші країни Заходу з ринковою економікою. Головне -- це розмір бюджетного дефіциту, який співставляється із величиною створеного валового національного продукту. Досвід західних країн доводить, що допустимим розміром дефіциту бюджету є 2-3 % ВНП, в таких межах він не тільки не дає негативних наслідків, а навіть сприяє розвитку економіки, пожвавленню ділової активності. Така практика має назву "дефіцитного фінансування".

Шляхи подолання бюджетного дефіциту:

-- оздоровлення економіки країни;

-- перебудова податкової системи в напрямку зменшення податкового тягаря і стимулювання ділової активності;

-- скорочення бюджетних дотацій;

-- зменшення фінансування державних інвестицій;

-- запровадження обов'язкового медичного страхування;

-- економне і цільове витрачання бюджетних коштів;

-- посилення контрольної роботи за своєчасною і повною сплатою податків;

-- скорочення видатків на управління і оборону;

-- використання неемісійних джерел покриття бюджетного дефіциту та ін.

В сучасних умовах дефіцит державного бюджету України законодавчо обмежується, а джерелами його покриття є внутрішні та зовнішні позики, кредити Національного Банку України.

У 2000 р. вперше за останні роки прийнятий бездефіцитний Державний бюджет України, він затверджений по доходах і видатках у сумі 33.433.155,9 тис. гривень.

3 Вплив дефіциту бюджету на економічний розвиток країни

Передусім постає запитання: чи може зростання державного боргу в певний момент призвести до банкрутства держави? Інакше кажучи, чи може нація збанкрутувати подібно до приватних одиниць - підприємств, що перебувають в одноосібній власності, або корпорацій, коли вони не можуть виконувати свої фінансові зобов'язання? Відповідь однозначна: не може. По-перше, держава має право оподатковувати фізичних і юридичних осіб. Підвищення податків дає змогу державі отримувати додаткові надходження для виплати процентів та основної суми боргу. Тому приватні одиниці можуть збанкрутувати, а держава не може. По-друге, держава має право друкувати гроші та розплачуватися ними за основну суму боргу й сплачувати проценти за борг. По-третє, держава має право рефінансувати борг, тобто випускати нові облігації та використовувати виторг для виплат власникам облігацій, строк оплати яких настав [17, 422].

Дефіцит бюджету і державний борг, безперечно, впливають на функціонування національної економіки. Наслідки цього впливу поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові - це економічні наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема витіснення. Довгострокові - це економічні наслідки державного боргу, відомі як тягар боргу.

Якщо уряд фінансує дефіцит бюджету за допомогою випуску цінних паперів, то в національній економіці зростають процентні ставки. Вони особливо підвищуються тоді, коли поєднуються стимулююча фіскальна політика і стримувальна монетарна політика. Фінансування бюджетного дефіциту шляхом збільшення державного боргу розширює попит на гроші, тоді як центральний банк обмежує їхню пропозицію. Зростання процентних ставок зменшуватиме інвестиції у приватному секторі й частково споживчі видатки. Тому за дефіцитного фінансування державного бюджету послаблюються впливи стимулюючої фіскальної політики на національну економіку.

Загалом, якщо збільшення державних видатків фінансується збільшенням бюджетних дефіцитів, то воно найімовірніше відбуватиметься за рахунок витіснення інвестицій у приватному секторі.

Уряди нерідко підвищують податки, аби отримати кошти для виплати процентів і сплати основної суми державного боргу. Якщо зі збільшенням державного боргу зростають і податки, то обсяг національного виробництва зменшиться ще істотніше. Водночас підвищення податків несприятливо впливає на стимули до праці, інновацій та інвестування. Тому наявність великого державного боргу сповільнює економічне зростання.

Однак є важлива обставина, яка може пом'якшити тягар, переміщуваний на майбутні покоління. Якщо державні видатки здійснюються переважно у формі інвестицій (наприклад, будівництво об'єктів виробничої інфраструктури або інвестиції в людський капітал - розвиток системи освіти і перекваліфікації), то державні інвестиції збільшують майбутній виробничий потенціал економіки. Отже, виробничі потужності, які успадкують наступні покоління, не зменшаться, зміниться лише їхня структура: частка капіталу державних підприємств зросте, а приватного скоротиться.

Однією з умов розвитку національної економіки є динаміка тягаря боргу - відношення державного боргу до валового внутрішнього продукту (D/ВВП). Ця динаміка залежить, по-перше, від рівня реальної процентної ставки, яка визначає суму процента, що виплачується за борг, і, по-друге, від величини первинного дефіциту бюджету.

Первинний дефіцит бюджету - це різниця між величиною дефіциту бюджету і виплатою процентів за борг. Інакше кажучи, цей дефіцит дорівнює різниці між сумою трансферів та державних закупівель товарів і послуг і податковими надходженнями в бюджет (виплати з обслуговування боргу не враховують). Якщо надходження до державного бюджету перевищують суму трансферів і державних закупівель, то існує первинний надлишок бюджету [17, 424].

Якщо уряд удається до випуску державних цінних паперів для фінансування первинного дефіциту бюджету, то зростають основна сума державного боргу і коефіцієнт його обслуговування, тобто в національній економіці збільшується тягар боргу. Сума процентів за державний борг дорівнює добуткові державного боргу та реальної процентної ставки. Якщо в національній економіці реальна процентна ставка перевищує темпи зростання реального ВВП, то весь приріст останнього іде на виплату процентів з обслуговування державного боргу, тобто відношення (D/ВВП) зростає.

Для зниження відношення (D/ВВП) необхідно, по-перше, щоб темпи зростання реального ВВП перевищували величину реальної процентної ставки. По-друге, збільшення частки первинного бюджетного надлишку має бути постійним. Отже, прискорений розвиток національної економіки можливий лише тоді, коли тягар боргу не зростає.

Тепер поставимо запитання: як зростання дефіциту бюджету і державної заборгованості впливає на поведінку споживачів? В аналітичній економії існує два підходи до аналізу цього питання - традиційний і рікардівський.

Згідно з традиційним підходом, зниження податків, яке уряд фінансуватиме збільшенням запозичень і нагромадженням державного боргу, впливатиме на національну економіку за багатьма напрямами. Зниження податків відразу збільшить видатки споживачів, що позначиться на розвиткові національної економіки як у короткостроковому, так і в довгостроковому періодах.

Прихильники традиційного підходу вважають, що в короткостроковому періоді зростання споживання збільшує сукупний попит і дохід у національній економіці. Проте в довгостроковому періоді зниження національних заощаджень, зумовлене зниженням податків, означає зменшення обсягів нагромадженого капіталу, обмеження економічного зростання і зниження добробуту країни.

Згідно з рікардівським підходом, скорочення податків, яке фінансується за рахунок зростання боргу, не змінює обсягу споживання і не обмежує зростання заощаджень, а лише перерозподіляє податковий тягар між поточним і майбутнім періодами. Логіка цього висновку така. Якщо уряд фінансує зниження податків збільшенням дефіциту бюджету, то через певний час йому доведеться підвищити податки, щоб погашати основну суму боргу і виплачувати проценти. Отож зниження податків, яке фінансують зростанням державного боргу, не зменшує тягаря оподаткування - він просто переміщується в часі. Відповідно до цього підходу сума державного боргу дорівнює сумі майбутніх податків. Для передбачливих споживачів майбутні податки еквівалентні поточним. Тобто фінансування державних видатків за рахунок боргу рівнозначне їх фінансуванню за рахунок податків. Такий погляд називають рівністю Рікардо - на честь відомого економіста, який першим звернув увагу на це явище.

З рівності Рікардо випливає, що зниження податків, яке фінансують за рахунок боргу, не змінює обсягу споживання. Домогосподарства економлять приріст використовуваного доходу для сплати в майбутньому вищих податків. Приріст особистих заощаджень дорівнює зниженню державних заощаджень, а національні заощадження залишаються незмінними. Тому скорочення податків не веде до тих наслідків, які випливають із традиційного аналізу [17, 425].

Кожну з цих концепцій не можна спростувати, бо дослідження фактів економічної історії не дає підстав для однозначного висновку. Отож обидва погляди на державний борг співіснують.

Зовнішній борг, який є частиною державного боргу, виникає внаслідок того, що для покриття дефіциту поточного рахунку платіжного балансу країна змушена брати позики за кордоном. Цей дефіцит найчастіше спричиняється тим, що експорт країною товарів і послуг є меншим за її імпорт.

До важливих показників заборгованості країни належать: 1) зовнішній борг як відсоток експорту та відсоток ВВП; 2) сума платежів з обслуговування боргу як відсоток експорту; 3) коефіцієнт обслуговування боргу, тобто відношення суми виплат з обслуговування боргу до величини експорту товарів і послуг; 4) реальний борг на душу населення тощо.

Якщо рівень зовнішньої заборгованості дуже великий, інколи виникає криза зовнішньої заборгованості - неспроможність країни-боржника в повному обсязі обслуговувати свої зовнішні борги, зокрема здійснювати чергові виплати з боргу. Міжнародним кредиторам відомо, що уряд може відмовитися від виконання своїх боргових зобов'язань. Наприклад, у 1335 р. король Англії Едуард III відмовився погасити свої борги італійським банкірам. У 1982 р. десятки країн, що розвиваються, заявили, що неспроможні платити за свої зовнішні борги, а в 1998 р. те саме зробила Росія. Що вищий рівень зовнішньої заборгованості, то більша спокуса в уряду до невиконання боргових зобов'язань. З підвищенням рівня заборгованості країни міжнародні інвестори, побоюючись можливого дефолту, скорочують надання їй позик.

Основними причинами кризи зовнішньої заборгованості є такі:

1) неправильна макроекономічна політика країн-боржників. Нерідко державний бюджет цих країн зводиться з великим дефіцитом, а курс національної валюти завищений. Такий курс сприяє швидкому зростанню імпорту, що погіршує стан платіжного балансу;

2) різка зміна кон'юнктури на світових ринках, що супроводжується погіршенням умов торгівлі країн-боржників і зростанням реальних процентних ставок. Наприклад, на початку 1980-х років несподіване зростання процентних ставок, яке пов'язують із стримувальною монетарною політикою розвинутих країн, підвищило коефіцієнт обслуговування боргу;

3) наявність стимулів до відмови від платежів за борг країнами-боржниками. Іноді країна-боржник не має ліквідних ресурсів для обслуговування зовнішнього боргу, а інколи відмова від сплати боргу просто економічно вигідна країні-боржникові. [11, 427].

По-перше, кредитори можуть домогтися заморожування майна, яке належить неплатоспроможним боржникам. Оскільки більшість боргів зроблено урядами країн-боржників, то можна заморозити лише державні активи (літаки національних компаній, кораблі, золотовалютні резерви тощо).

По-друге, на країну можуть накласти торговельні санкції, обмежити або заборонити імпорт з неї, позбавити її можливості експортувати свою продукцію або брати в позику.

По-третє, країну можуть позбавити доступу до ринку капіталів, а також до торговельних кредитів після її відмови виконувати свої зобов'язання з підписаних угод.

По-четверте, доходи від експорту можуть затримуватися, коли вони проходять через банки-кредитори [11, 428].

Проте на практиці покарання країн, не здатних повністю або частково виконувати свої зобов'язання, досі зводилося лише до відсторонення їх на відносно короткий період від ринків капіталів, після чого надання їм позик зрештою поновлювалося.

Одним із способів розв'язання проблеми невиконання боргових зобов'язань є використання застави, тобто активів певного виду, які можуть перейти у власність кредитора в разі відмови країни-боржника виконувати свої зобов'язання. Крім того, МВФ і Світовий банк намагаються створити нові стимули для збільшення внутрішніх та іноземних інвестицій у країнах-боржниках.

За сучасних умов країни-боржники прагнуть полегшити тягар своєї заборгованості через зміну графіка сплати боргу, його реструктуризацію чи полегшення сплати. Зміна графіка сплати боргу означає продовження строку надання кредитів без зміни поточної дисконтованої вартості чергових боргових платежів, що рівнозначне наданню нової позики. Реструктуризація боргу - це зміна строку або умов виплати боргу. Полегшення сплати боргу означає зменшення поточної вартості чергових платежів.

Переговорний процес із приводу заборгованості відбувається в межах Паризького клубу, що об'єднує представників найбільших країн-кредиторів, яким належить більше 50% боргових зобов'язань країн-позичальників. Паризький клуб веде переговори щодо зміни графіків сплати боргу, зниження процентів за обслуговування боргу та щодо його часткового анулювання.

Новітнім методом зменшення зовнішньої заборгованості країни є конверсія боргу, яка має такі основні форми. По-перше, це викуп боргу - надання країні-боржникові можливості викупити свої боргові зобов'язання на вторинному ринку цінних паперів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти зі знижкою їхньої номінальної вартості. Відомий випадок, коли кілька екологічних організацій викупили дешеві борги Перу і Болівії та запропонували їх урядам цих держав в обмін на утворення заповідників.

По-друге, це капіталізація боргу, тобто обмін боргових зобов'язань на власність (акціонерний капітал). Капіталізація боргу означає, що уряд держави-боржника передає іноземному кредиторові акції вітчизняних компаній, а кредитор списує борг на еквівалентну суму. Обмін боргових зобов'язань на акціонерний капітал є досить непростою справою для країни-боржника. Якщо компанії не є державною власністю, то уряд спочатку змушений купити акціонерну власність. Отже, проблема зовнішнього боргу перетворюється на проблему дефіциту бюджету. Уряд держави-боржника або мириться з дефіцитом бюджету і нагромаджує додатковий державний борг, або друкує гроші та спричиняє інфляцію.

По-третє, це заміна наявних боргових зобов'язань новими. У цьому разі змінюються умови боргових зобов'язань, наприклад, ставка процента за новими цінними паперами може бути нижчою, ніж за старими, хоча номінальна вартість облігацій не змінилася, та ін. [11, 429]

Усі ці методи дають змогу зменшити зовнішню заборгованість країни, але водночас скорочуються її валютні резерви та індукуються інфляційні імпульси.

4 Аналіз розподілу дефіциту бюджету в Україні

Побудова моделі аналізу розподілу бюджетного дефіциту викликає водночас і теоретичну, і практичну цікавість. Вона передбачає врахування впливів численних макроекономічних чинників. Знаючи ці впливи, характер, зв'язку між певними макроекономічними показниками та дефіцитом бюджету, можна прогнозувати останній.

Необхідність такого прогнозування визнана й зафіксована Законом України "Про бюджетну систему України". У ньому, зокрема, є стаття, що передбачає такий аспект: "Складанню проектів бюджетів передує розробка основних прогнозних макропоказників економічного й соціального розвитку України на плановий рік із виділенням показників обсягу валового внутрішнього продукту, національного доходу, зведеного балансу фінансових ресурсів, балансу доходів і витрат населення, платіжного балансу, валютного плану".

Уточнення чинників, що впливають на дефіцит бюджету, визначення зв'язку між ними та дефіцитом сприятиме більшій обґрунтованості прогнозів.

Важливість прогнозування дефіциту бюджету для української економіки визначається, крім усього іншого, ще й тим, що дефіцит впливає на можливості економічного зростання. Існування такого зв'язку доведено на основі аналізу значного масиву даних (123 розвинуті країни та країни, що розвиваються, за період із 1962 до 1994 р. та 31 країна перехідної економіки за 1988--1995 роки). У результаті аналізу встановлено закономірність: із зростанням часток дефіциту бюджету у ВВП та державних витрат у ВВП зменшується темп економічного зростання.

Іншими словами, бюджетний дефіцит "пригнічує" економіку. Спираючись на цю закономірнісгь, можна, припустити, що в українській економіці бюджетний дефіцит є не лише наслідком кризового спаду, а й, до певної міри, його причиною. Якщо це припущення обґрунтоване, то при прогнозуванні перспектив подальшого зростання (спаду) необхідно мати передбачення і щодо дефіциту бюджету.

Перелічені чинники є визначальними для країн із перехідною економікою, оскільки відображають особливості й причини можливого зростання державних витрат. Але серед наведених чинників немає тих, які викликають скорочення надходжень до бюджету. Певна річ, це також може спричинити появу дефіциту (Додаток 3).

У доповіді Світового банку "Структурна перебудова: багатогранне явище" увага акцентується саме на джерелах бюджетних надходжень. У підсумковій таблиці доповіді ("Вплив ринкової орієнтації на державний бюджет") наведено авторські міркування про макроекономічні чинники бюджетних надходжень. Вони зводяться ось до чого:

а) на формування бюджету через прямі податки впливають головним чином обсяги виробництва і реальних доходів;

б) причиною збільшення непрямих податків стає в першу чергу зростання цін;

в) неподаткові надходження змінюються під впливом тих самих чинників, що й непрямі податки.

Цікавий підхід до моделювання дефіциту бюджету і, відповідно, до визначення його чинників запропоновано фахівцями Інституту економіки НАН України. Його особливість полягає у введенні до макромоделі економіки України дефіциту бюджету як частини грошово-кредитного блоку. Визначальним у аналізованому підході є бюджетне обмеження уряду, економічний зміст якого полягає в тому, що уряд зобов'язаний фінансувати дефіцит трьома шляхами: за рахунок зовнішніх позик, кредитів банківської системи або ж шляхом залучення коштів на ринку цінних паперів.

Дефіцит бюджету (в межах дослідження динаміки рівноважних траєкторій) здійснено на замовлення Російського фонду фундаментальних досліджень і подано у моделі, змінними якої на боці витрат бюджету є: обсяг державних закупівель, що залежить від державних зобов'язань і функцій; ціни одиниці продукції, при зростанні якої передбачається збільшення видатків бюджету, а на боці надходжень бюджету --^: ставки прямих і непрямих податків; обсяги реалізованого продукту, що залежать від взаємодії пропозицій та попиту.

Аналіз розглянутих чинників дефіциту бюджету дає підстави для таких висновків:

1) насправді наповнення бюджету та його видатки формуються під впливом багатьох чинників, тому пояснювальна модель бюджетного дефіциту обов'язково має бути багатофакторною;

2) вибір чинників, за допомогою яких пояснюється дефіцит бюджету, відбиває авторське розуміння їх важливості. Через те для забезпечення об'єктивності особливого значення набуває кількісний аналіз, побудова економетричної моделі дефіциту.

Створення економетричної моделі дефіциту бюджету має починатися з розробки пояснювальної моделі, що передбачає врахування сукупності чинників, які з огляду на існуючі теоретичні уявлення можна вважати впливовими.

Українськими вченими аналізувався економічний зміст впливу причин, що можуть визначати дефіцит бюджету через державні видатки і через надходження. У складі тих, що впливають через видатки, -- загальний рівень продукту (доходу), рівень цін, обсяги державних закупівель, рівень зайнятості (безробіття), ступінь диференціації доходів, проценти за державним боргом і курс національної валюти. У складі тих, які діють через надходження, -- обсяг реального продукту (доходу), ступінь залучення ресурсів (передусім праці), агрегована податкова ставка, співвідношення прямих і непрямих податків, динаміка грошової маси та ціни.

Другим етапом побудови економетричної моделі має бути відбір найвпливовіших чинників. Такими в результаті розрахунків були визнані: обсяг ВВП; величина державних видатків; обмінний курс національної валюти; рівень безробіття; частка податкових надходжень у ВВП (агрегована податкова ставка); рівень диференціації доходів (частка пенсій, допомог і стипендій у структурі доходів домашніх господарств).

Чинниками, які теоретично мали б визначати дефіцит бюджету, але при перевірці адекватності були вилучені з моделі, є такі: динаміка цін (Р); сплата процентів за державним боргом; співвідношення прямих і непрямих податків; динаміка грошової маси .

Неврахування у результуючому рівнянні моделі згаданих чинників і відповідно показників зумовлене такими причинами:

а) можливістю забезпечити адекватність багатофакторної регресійної моделі за рахунок певного обмеження кількості впливових чинників;

б) відносною недосконалістю пакета статистичної обробки інформації «5ТАТGRАРН», що був використаний для моделювання.

Дослідивши величину дефіциту бюджету як результуючого показника з боку статики і динаміки, автори запропонували два варіанти моделі дефіциту бюджету, кожен із яких має відносно самостійне значення: статичну та динамічну моделі.

Статична регресійна багатофакторна модель використовується для оцінки взаємозв'язку досліджуваних залежностей за вказаний ретроспективний період і для побудови виносне спрощеного прогнозу. Цінність статичної багатофакторної моделі полягає у тому, що, по-перше, вона дає можливість відповісти на питання: чи справді аналізовані чинники визначали результуючий показник -- дефіцит бюджету в досліджуваному періоді. По-друге, на ґрунті статичної моделі можуть бути розраховані факторні навантаження регресії, тобто визначені пріоритети впливу аналізованих чинників на дефіцит бюджету (ієрархія чинників за їх роллю у визначенні результату). Статична модель дає підґрунтя для відповіді на питання, які чинники у попередньому періоді визначали дефіцит бюджету більшою мірою, а які -- меншою.

Динамічна регресійна багатофакторна модель відображає вплив часу і будується з урахуванням статичної моделі, яка формується методом динамізації параметрів зв'язку і враховує кореляційні залежності самих чинників для щорічних рівнянь регресії. Дослідження динаміки результуючого показника -- величини дефіциту бюджету -- може бути досягнуто і простіше: через екстраполяцію часового тренду самого показника. Скоригувавши (за допомогою усереднення) прогнозоване значення дефіциту бюджету на коефіцієнт перерахунку статистичних даних, можна побудувати песимістичний та оптимістичний варіанти прогнозу.