Механізм використання прямих інструментів грошово-кредитної політики та аналіз їх використання

Зміст

Вступ

1. Теоретичні положення грошово-кредитної політики

2. Механізм використання прямих інструментів

3. Використання прямих інструментів грошово-кредитної політики в Україні

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Такий вид державного регулювання, як монетарний інструментарій відіграє важливу роль в економіці кожної країни, він сприяє досягненню збалансованості економіки та її оздоровленню. Тому дослідження монетарних інструментів, форм та методів їх використання, механізмів впливу набуло особливого значення, особливо в тих умовах, в яких перебуває наша країна. Важливого значення набуває застосування адміністративних інструментів грошово-кредитного регулювання у разі економічних чи політичних криз. Застосування прямих інструментів є доцільним у тому разі, коли ринкові методи регулювання не приносять бажаних результатів. Тому центральні банки розвинутих країн використовують прямі методи, коли необхідні “швидкі заходи реагування”, наприклад, в умовах різкого розвитку економічної кризи.

Мета курсової роботи - дослідити механізм використання прямих інструментів грошово-кредитної політики та проаналізувати їх використання.

Для досягнення мети слід вирішити ряд таких завдань:

· дослідити теоретичні аспекти, а саме: визначити сутність, об'єкти, суб'єкти, цілі, сильні та слабкі сторони грошово-кредитної політики;

· з'ясувати які існують інструменти монетарної політики та розкрити сутність прямих інструментів;

· проаналізувати механізм використання прямих монетарних інструментів, зокрема, регулювання процентних ставок, обмеження окремих видів діяльності комерційних банків, селективна кредитна політика;

· проаналізувати використання прямих інструментів грошово-кредитної політики в Україні;

· оцінити застосування прямих інструментів в період економічних і політичних криз в Україні.

1. Теоретичні положення грошово-кредитної політики

Сутність, об'єкти, суб'єкти та цілі грошово-кредитної політики. Грошово-кредитна політика - комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів у сфері грошового обігу та кредиту, які здійснює держава через центральний банк. Часто її називають монетарною, чи грошовою, політикою.

В економічній літературі є кілька тлумачень грошово-кредитної політики. Деякі автори відносять до неї будь-які заходи держави, котрі стосуються грошової сфери, включаючи й ті, що здійснюються без участі центрального банку. Зокрема, це заходи, спрямовані на зміну рівня оподаткування, структури бюджетних видатків тощо. Проте такий підхід надто широкий і не дає можливості виявити специфіку грошово-кредитної політики та використати властиві їй механізми з найбільшим ефектом. У такому розумінні вона перетворюється лише в понятійне явище [7, с. 151].

Трапляються і надто вузькі тлумачення грошово-кредитної політики, наприклад як сукупності заходів держави щодо забезпечення оптимального валютного курсу. За такого підходу суть грошово-кредитної політики зводиться до одного з можливих варіантів розвитку регулятивного процесу, коли за тактичну ціль політики вибирається стабілізація валютного курсу.

Більш повно і точно виражає сутність монетарної політики визначення її як комплексу взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Як випливає з цього визначення, монетарній політиці властиві комплексність, різноваріантність регулятивних заходів; спрямованість їх на досягнення певних, заздалегідь визначених суспільних цілей; заходи ці реалізуються центральним банком через механізм грошового ринку. При такому підході монетарна політика набуває чітких, економічно обумовлених обрисів. Вона має внутрішньо єдину інституційну основу - грошовий ринок і банківську систему. У такому трактуванні монетарна політика являє собою організаційно оформлений регулятивний механізм зі своїми специфічними цілями, інструментами та роллю в економічному регулюванні.

В зарубіжній економічній літературі грошово-кредитна політика поділяється на “вузьку”, яка забезпечує стабільність національної валюти за допомогою проведення валютних інтервенцій, змін рівня облікової ставки, а також інших інструментів, що впливають на стан національної грошової одиниці, та “широку”, яка безпосередньо впливає на обсяг грошової маси в обороті. Ці заходи впливу взаємопов'язані і взаємообумовлені [7, с. 152].

Об'єктами, на які найчастіше спрямовуються регулятивні заходи монетарної політики, є такі змінні грошового ринку:

- пропозиція (маса) грошей;

- ставка процента;

- валютний курс;

- швидкість обігу грошей та ін.

Залежно від економічної ситуації в країні об'єктом монетарного регулювання може бути вибрана одна з них чи навіть кілька одночасно.

Головним суб'єктом грошово-кредитної політики в Україні є Національний банк. Крім нього, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки - Міністерство фінансів, міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для формування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рівень зайнятості та ін.).

Верховна Рада, крім того, регулярно заслуховує доповіді Голови НБУ та одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні. Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації монетарної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери. Як передбачено Конституцією України (ст. 100), Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням [3, с. 560].

Для з'ясування ролі монетарної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними владними структурами і вирішуються монетарними методами. Ці завдання прийнято називати цілями монетарної політики. Вони поділяються на три групи: стратегічні, проміжні й тактичні.

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їх частину.

Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростання, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші показники визначаються передусім станом ринкової кон'юнктури, проміжними цілями монетарної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається стратегічною ціллю. Зокрема, якщо ціллю загальноекономічної політики є економічне зростання при скороченні безробіття, то проміжною ціллю може бути пожвавлення ринкової кон'юнктури. І навпаки, якщо стратегічною ціллю є стабілізація цін, то проміжною має бути стримування кон'юнктури ринку. Особливістю проміжних цілей є те, що встановлюються вони на тривалі часові інтервали, упродовж яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність.

Тактичні цілі - це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних змінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для досягнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація, зниження. Конкретний напрям зміни економічної змінної визначається проміжною ціллю монетарної політики та характером показника. Характерними ознаками тактичних цілей є їх короткостроковість, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність та певна суперечливість [3, с. 561].

Сильними сторонами грошово-кредитної політики є такі:

швидкість і гнучкість - у порівнянні з фіскальною політикою грошово-кредитна політика може змінюватися набагато швидше;

слабка залежність від політичного тиску - за своєю природою кредитно-грошова політика м'якше і консервативніше в політичному відношенні, ніж фіскальна політика;

на думку монетаристів, більша дієвість, оскільки вони вважають зміну грошової пропозиції ключовим чинником визначення рівня економічної активності, в порівнянні з яким фіскальна політика відносно неефективна.

Водночас грошово-кредитна політика має недоліки та проблеми, зокрема:

циклічна асиметрія, тобто відсутність гарантій того, що вжиті заходи дійсно призведуть до очікуваних результатів. Але циклічна асиметрія проявляється лише під час глибокої депресії, у нормальні періоди збільшення надлишкових резервів веде до надання додаткових кредитів і тим самим - до збільшення грошової пропозиції і навпаки;

зміна швидкості обігу грошей - з погляду грошового обігу загальні витрати можуть розглядатися як добуток грошової пропозиції та швидкості обігу грошей. Тому деякі кейнсіанці вважають, що швидкість обігу грошей має тенденцію змінюватися в напрямі, протилежному зміні пропозиції грошей, чим компенсує зміни в останній, спричинені реалізацією грошово-кредитної політики;

вплив інвестицій - результативність грошово-кредитної політики може знизитися в результаті несприятливих змін попиту на інвестиції. Наприклад, діловий оптимізм інвесторів, технологічний прогрес або очікування в майбутньому більш високих цін на капітал може помітно знизити ефективність політики “дорогих грошей”, а підірвана довіра до підприємництва - звести нанівець політику “дешевих грошей”.

Монетарна політика має три складових [12, с. 27-28]:

1. Грошова політика - політика регулювання кількості грошей в обороті (обсягу грошової маси). Мета грошової політики полягає в тому, щоб виключити надлишок або дефіцит грошової маси з погляду потреб економіки.

Надлишкова грошова маса - це грошова маса з дефіцитом забезпечення, а нестача грошей означає, що під частину товарного забезпечення гроші не випещені. При цьому під забезпеченням слід розуміти реальне забезпечення - товари та послуги, які запитані ринком, продаються і купуються.

2. Валютна політика - це сукупність заходів, здійснюваних у сфері міжнародних економічних відносин відповідно до поточної і стратегічної мети економічної політики країни.

Крім загально монетарних цілей, валютна політика має специфічні цілі:

ь лібералізація валютних відносин у країні;

ь забезпечення збалансованості платіжного балансу та стабільних джерел надходження іноземної валюти на валютний ринок;

ь забезпечення високого рівня конвертованості національної валюти;

ь захист іноземних та національних інвестицій у країні;

ь забезпечення стабільності курсу національної валюти.

Найбільш важливою з погляду грошово-кредитного регулювання складовою валютної політики є політика валютного курсу - політика регулювання і динаміка курсу національної валюти до іноземних валют. Мета політики валютного курсу - підтримка обмінного курсу національної валюти на рівні, що відповідає інтересам економічного розвитку країни та розумним параметрам цінової стабільності.

Політика валютного курсу є більш дієвим, ніж грошова політика, інструментом впливу на характер і динаміку виробництва, споживання, заощаджень та інвестицій.

3. Кредитна політика - політика регулювання загального рівня процентних ставок в економіці. Метою кредитної політики є регулювання доступності кредиту виходячи із задач стабільного економічного зростання. Зміст кредитної політики складає регулювання умов кредитування економіки на користь її збалансованого функціонування та розвитку.

Зміст кредитної політики складає регулювання умов кредитування економіки на користь її збалансованого функціонування та розвитку.

Зв'язок різних складових монетарної політики є достатньо тісним. Рішення в одній з областей монетарної сфери впливає на всі інші області.

Інструменти монетарної політики.

Світова практика монетарної політики нагромадила значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів.

Інструменти грошово-кредитної політики -- це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики [12, с. 29].

Особливістю інструментів грошово-кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах.

Інструменти грошово-кредитної політики умовно можна класифікувати за такими ознаками:

· характер впливу на грошовий ринок;

· спрямованість регулятивного впливу;

· характер впливу на ліквідність банків;

· періодичність використання.

Вибір інструментів грошово-кредитної політики, які застосовуються центральними банками, досить широкий. Використання різних інструментів варіюється залежно від спрямованості економічної політики держави, ступеня відкритості її економіки, рівня розвинутості грошового ринку, особливостей національної банківської системи, традицій та конкретних обставин.

За характером впливу на грошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються:

- інструменти прямого впливу;

- інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси.

До першої групи відносять:

1. установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій;

2. уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків;

3. установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету;

4. прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Інструменти прямої дії відіграють певну роль у грошово-кредитній політиці, яку проводять центральні банки країн із розвиненою ринковою економікою, але більш активно вони використовуються центральними банками країн, що розвиваються, країн із перехідною економікою [9, с. 467].

До другої групи належать:

1. Операції на відкритому ринку - це найбільш застосовуваний інструмент монетарної політики в країнах з високорозвинутими ринковими економіками. Здійснюється центральним банком за допомогою купівлі або продажу цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків та динаміку процентних ставок. Їх сутність полягає у тому, що купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей і цим збільшує спочатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов.

Операції на відкритому ринку бувають динамічні й захисні. Динамічні операції використовуються для збільшення чи зменшення загальної пропозиції грошей за умови, що інші чинники не впливають на масу грошей. Захисні операції полягають у підтриманні загальної пропозиції грошей на незмінному рівні в умовах впливу на масу грошей інших чинників, проведення захисних операцій на відкритому ринку.

2. Регулювання норми обов'язкових резервів - високо потужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Його суть полягає в тому, що центральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов'язкового зберігання залучених коштів на кореспондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мультиплікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг пропозиції грошей. Якщо центральному банку потрібно збільшити пропозицію грошей, то досить відповідно знизити норму обов'язкового резервування, і ситуація змінюватиметься на протилежну - збільшиться обсяг вільних резервів, підвищаться кредитна спроможність банків і рівень мультиплікації депозитів.

3. Процентна політика - один із м'яких інструментів монетарної політики, подібний за характером впливу на пропозицію грошей до операцій на відкритому ринку. Механізм його полягає в тому, що центральний банк установлює ставки процентів за позичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінансування.

Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ. Збільшуючи рівень облікової ставки, НБУ стримує попит комерційних банків на свої позички, стримує мультиплікацію депозитів і зростання пропозиції грошей. Зниження облікової ставки збільшує попит комерційних банків на позички та їх надлишкові резерви, як наслідок - пропозиція грошей зростає.

4. Рефінансування комерційних банків - інструмент, що застосовується в тісному поєднанні з процентною політикою. Крім зміни облікової ставки, центральний банк може регулювати попит на свої позички з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позичок - зміною їх асортименту, обмеженням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих позичок тощо. Такими заходами центральний банк може більш чітко і цілеспрямовано впливати на зміну банківських ресурсів, а отже, і на пропозицію грошей.

5. Регулювання курсу національної валюти - інструмент дуже чіткої, оперативної і потужної дії. За характером впливу на масу грошей він нагадує операції на відкритому ринку. Якщо центральний банк планує зменшити масу грошей в обороті, то йому достатньо продати на ринку відповідну масу іноземних валютних цінностей, що призведе до скорочення банківських резервів і пропозиції грошей. І навпаки, за необхідності збільшити масу грошей в обороті центральному банку слід купити відповідну масу іноземної валюти. Ці операції дістали назву валютної інтервенції.

Валютна інтервенція може використовуватись для здійснення валютного демпінгу - знецінювання національної валюти з метою масового експортування товарів за цінаминижчими від світових.

Загальні обриси механізму грошово-кредитної політики, внутрішнього зв'язку між її окремими цілями та інструментами можна подати у вигляді схеми (рис. 1.1.).



Рисунок 1.1 - Схема зв'язків цілей та інструментів монетарної політики

У наведеній схемі стрілками показано шлях імпульсів, що вводяться в економічну систему певними заходами монетарної політики, аж до впливу їх, на стратегічні монетарні цілі, а отже - на цілі загальноекономічної політики.

Прямі інструменти грошово-кредитної політики. Прямі інструменти грошово-кредитної політики включають в себе адміністративні заходи у формі різних директив, лімітів, нормативів, що виходять з Центрального банку і спрямовані на обмеження свободи діяльності суб'єктів грошово-кредитного ринку і, в першу чергу, банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів) [12, с. 31-32].

Мета прямих інструментів -- обмежити сферу діяльності кредитних установ (лімітне кредитування для окремих банків; пряме регулювання процентної ставки, ліміти на обсяг чи вартість кредитів, що надаються окремим галузям). Яскравим прикладом застосування інструментів прямої дії є встановлення Центральним банком для комерційних банків “кредитних стель”, тобто обмежень на обсяг кредитних вкладень.

До прямих інструментів грошово-кредитної політики належать:

- введення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків;

- встановлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій;

- пряме регулювання процентної ставки;

- встановлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету;

- прямий розподіл кредитних ресурсів центрального банку, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами;

- обмеження споживчого кредиту;

- обмеження на відкриття філій та відділень;

- селективна кредитна політика;

- обмеження на здійснення певних банківських операцій.

Загальну схему сучасних інструментів грошово-кредитної політики прямого впливу зображено на рис. 1.2.



Рисунок 1.2 - Сучасні інструменти прямого впливу на грошовий ринок

До основних переваг використання прямих інструментів монетарної політики належить:

- швидкий ефект з погляду контролю центрального банку за кількісними і якісними змінними грошового ринку;

- вплив на грошові агрегати, розподіл позик, витрати запозичень;

- простий механізм, низькі витрати, передбачуваність наслідків.

До основних недоліків використання прямих інструментів належать:

- неефективний розподіл кредитних ресурсів, обмеження конкуренції;

- невідповідність мікроекономічним інтересам кредитних організацій;

- звуження функцій фінансового посередництва, перешкоджання появі нових фінансово стійких інститутів на банківському ринку;

- втрата цінових сигналів та орієнтирів для суб'єктів регулювання;

- адміністративні проблеми, пов'язані з розподілом кредитів та контролем за їх поверненням.

Застосування прямих інструментів є доцільним у тому разі, коли ринкові методи регулювання не приносять бажаних результатів у той чи інший проміжок часу.

Прямий вплив на грошовий ринок набуває особливого значення у випадках, коли в економіці складається критична ситуація, розгорнута структурна перебудова, а також коли немає достатніх умов, які б забезпечували ефективне застосування інструментів опосередкованого регулювання [9, с. 468].

Важливо відзначати те, що прямі методи грошово-кредитної політики суттєво деформують ринковий механізм.

Тому центральні банки розвинутих країн використовують прямі методи переважно у виняткових випадках з попередньою консультацією з урядом, коли необхідні “швидкі заходи реагування”, наприклад, в умовах різкого розвитку економічної кризи.

У країнах з перехідною економікою, де значну роль відіграє державний сектор, а ринкові відносини та інститути ще недостатньо розвинуті, доцільно поєднувати ринкові та адміністративні інструменти.

Незважаючи на це, протягом останніх десятиріч у більшості країн спостерігається відхід центральних банків від прямих методів впливу до ринкових.

Важливо зазначити те, що інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу.

Інструменти прямого впливу є ефективними лише в короткостроковому плані як засіб запобігання надмірній кредитній емісії.

Використання їх пов'язане з видатками у сфері розподілу ресурсів: зменшенням конкуренції між банками, викривленням структури їхніх кредитних портфелів, зменшенням посередницької ролі банків в економічній системі тощо.

2. Механізм використання прямих інструментів монетарної політики

Механізм регулювання процентних ставок та обмеження окремих видів діяльності комерційних банків. Інструменти прямої дії відіграють певну роль у грошово-кредитній політиці, яку проводять центральні банки країн із розвиненою ринковою економікою, але більш активно вони використовуються центральними банками країн, що розвиваються, а також країн із перехідною економікою. До найбільш поширених монетарних інструментів прямої дії належать такі:

· пряме регулювання процентних ставок комерційних банків;

· селективна політика адресного рефінансування комерційних банків;

· обмеження окремих видів діяльності комерційних банків на основі законодавства та нормативно-правових актів регулятивних банківських органів.

Жорстке адміністративне регулювання процентних ставок по кредитах і депозитам комерційних банків характерно для, що розвиваються держав, хоча в окремі роки даний метод використовувався й у промислово розвинених країнах.

В умовах обмеження верхніх меж процентних ставок виникає надлишковий попит на кредит, у результаті чого процентна політика сприяє адміністративному розподілу фінансових ресурсів [7, с.151].

Пряме регулювання центральними банками процентних ставок може включати:

· установлення фіксованих процентних ставок за кредитами і депозитами комерційних банків або фіксованої маржі;

· установлення верхніх чи нижніх обмежень рівня процентних ставок комерційних банків.

За допомогою обмеження верхнього рівня процентних ставок насамперед полегшується доступ до кредитів різним категоріям юридичних осіб, у тому числі дрібним і середнім компаніям; крім того, низькі процентні ставки стимулюють інвестиції й сприяють підвищенню ділової активності.

Політику прямого регулювання процентних ставок комерційних банків активно застосовувала Федеральна резервна система США. Ще на початку 30-х років ХХ ст. вона встановила для банків верхні межі процентних ставок за ощадними та строковими депозитами і заборонила виплату процентів за трансакційними вкладами (вкладами до запитання). Обмеження процентних ставок мало на меті захистити банківську систему від проведення надмірно ризикованої діяльності та від руйнівної конкуренції.

Прямий контроль над рівнем процентних ставок широко використовується на ранніх етапах розвитку ринкових відносин. Таким чином, ці заходи застосовував Банк Кореї в 80-90-ті рр., коли на кожен вид депозитів та кредитів банківських інститутів встановлювався максимальний рівень процентних ставок. Наприкінці 1988 р. порядок регулювання процентних ставок комерційних банків був лібералізований, зокрема були дерегульовані процентні ставки по кредитах і короткострокових депозитах. У результаті в цей час Банк Кореї встановлює верхні межі лише на ставки по депозитах терміном більш ніж на 2 року.

В Японії у післявоєнні роки також протягом кількох десятиліть адміністративним шляхом установлювали процентні ставки комерційних банків.

У 80-ті роки ХХ ст. у країнах із ринковою економікою розпочався процес дерегулювання банківської діяльності, тобто процес лібералізації умов залучення банками депозитів та їх розміщення, скасування заборон і адміністративного регулювання діяльності банків.

Цей процес пояснюється, по-перше, тим, що банки почали втрачати свої конкурентні позиції порівняно з небанківськими фінансовими посередниками грошового ринку, результатом чого стало різке падіння прибутковості банків, а по-друге, в умовах зростання інфляційних тенденцій на світових ринках фіксація процентних ставок втрачала сенс [4, с. 12-13].

Наприклад, у грудні 1995 р. Бундесбанк Німеччини втретє за рік знизив короткострокові процентні ставки в спробі оживити економіку. Ця міра викликала хвилю скоординованих знижень ставок центральними банками інших європейських держав. Облікова і ломбардна ставки в Німеччині були знижені до 3 і 5 процентів відповідно і досягли рекордно низького рівня з 1988 р. На наступний день після зниження базових ставок процента у Великобританії було проведено скоординоване зниження процентних ставок у Швейцарії (із 2 до 1,5%), Бельгії (із 3,5 до 3%), Нідерландах (із 3,25 до 2 ,75%), Австрії (із 3,5 до 3%), Данії (із 4,75 до 4,25%) і Ірландії (із 7 до 6,5%). Аналогічна ситуація укладається й в інших країнах.

Останнім часом спостерігається відхід центральних банків від політики лімітування верхнього рівня процентних ставок по кредитах і депозитам банківських інститутів. Це обумовлене тим, що вигоди від використання даного методу регулювання мають місце лише протягом нетривалого періоду часу, а негативні наслідки досить значні.

Невисокі ставки по депозитах комерційних банків є причиною розміщення вільних фінансових коштів не у вигляді банківських депозитів, а в інших формах, наприклад нерухомості, купівлі іноземної валюти, товарів, дорогоцінних металів, що не дозволяє їх використовувати для фінансування виробничих інвестицій.

Лімітування рівня процентних ставок створює однакові умови кредитування, що суттєво послабляє конкуренцію між банками.

Крім того, підвищений попит на багато видів товарів національного виробництва й іноземну валюту прискорює зростання цін і послабляє позиції національної грошової одиниці, порушує макроекономічну стабільність.

Обмеження центральними банками окремих видів діяльності комерційних банків найчастіше стосується їх кредитної та інвестиційної діяльності [4, с. 13-14].

Центральні банки країн з розвиненою економікою (США, Великобританії, Франції) неодноразово вводили обмеження щодо надання банками окремих видів кредитів, зокрема споживчих, або на придбання цінних паперів.

Так, на початку 30-х років ХХ ст. Федеральна резервна система США отримала право регулювати розмір кредиту, що надавався банками на купівлю акцій, з метою запобігання ажіотажу і кризовим ситуаціям на фондовому ринку. Згідно з установленими правилами покупець цінних паперів повинен був оплатити частково вартість цінних паперів за рахунок власних коштів (у межах установленої маржі) і тільки після цього він мав право отримати кредит для остаточних розрахунків за цінні папери.

Механізм здійснення селективної кредитної політики. Важливе місце серед використання прямих інструментів грошово-кредитної політики в адміністративному регулюванні спрямованості кредитів належить селективній кредитній політиці, яка активно використовується у країнах, що розвиваються (у деяких з них від до 80% банківських кредитів спрямовується на фінансування певних галузей економіки).

Селективні методи відносяться до прямих способів регулювання діяльності комерційних банків [7, с. 156-157].

Як правило, селективна кредитна політика застосовується у країнах, фінансовий ринок яких розвинений недостатньо, що не дозволяє забезпечити ефективний розподіл грошових коштів та економічний розвиток у цілому.

До основних механізмів селективної кредитної політики належать:

1. встановлення кількісних параметрів на кредити, спрямовані у пріоритетні галузі;

2. створення спеціальних фінансово-кредитних закладів, що здійснюють кредитування пріоритетних галузей за нижчими процентними ставками;

3. поширення різноманітних пільг для банківських інститутів, що надають кредити переважно пріоритетним сферам економіки.

Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати:

1. регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів;

2. встановлення кредитних стель і граничних норм річного приросту позик;

3. обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод з цінними паперами);

4. встановлення граничної маржі при проведенні окремих типів кредитних операцій;

5. лімітування операцій з обліку та переобліку векселів;

6. встановлення верхньої межі процентних ставок за вкладами або за кредитами та деякі інші види обмежень.

Не рідко для різних банків встановлюються не однакові типи та розміри обмежень, що значно підвищує ефективність грошово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру.

Слід також зазначити, що перевагою застосування селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків.

Активне застосування селективної кредитної політики, окрім певних позитивних рис, має й негативні наслідки, що перешкоджають нормальному функціонуванню кредитно-фінансової системи країни:

1. розвиток економіки ставиться в залежність від цільового кредитування за пільговими процентними ставками;

2. значне збільшення в економіці ресурсів кредитування призводить до надмірного зростання грошової маси, що посилює інфляційні процеси;

3. значний попит на штучно дешеві кредити перешкоджає спрямовувати грошові потоки на кредитування найперспективніших галузей економіки;

4. зміна кон'юнктури на світових ринках може негативно позначитися на певних галузях, що отримували значні обсяги пільгових кредитів (наприклад, галузі промисловості орієнтовані на експорт) тощо.

Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є одностороння спрямованість (виключно на обмеження ділової активності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначається на якості послуг банків різним клієнтам.

Селективна політика адресного рефінансування комерційних банків реалізується шляхом адміністративного цільового розподілу кредитів центрального банку між комерційними банками у порядку їх рефінансування. По суті селективний характер має, наприклад, політика рефінансування, яку проводить Федеральна резервна система США. Федеральні резервні банки надають комерційним банкам три види прямих ломбардних кредитів: коригувальні, сезонні та надзвичайні [3, с. 158].

Коригувальні (адаптаційні) кредити надаються банкам, у яких виникли короткострокові проблеми з ліквідністю. Найчастіше ці кредити надаються банкам з метою забезпечення їх резервами для дотримання норм обов'язкових резервних вимог. Вони є, як правило, надкороткими, тобто повертаються наступного дня або через кілька днів.

Сезонні кредити надаються банкам, діяльність яких перебуває під впливом сезонних факторів, наприклад, банкам, які обслуговують фермерські господарства для фінансування певних видів сільськогосподарської діяльності, таких як посівна кампанія, збирання врожаю. Федеральні резервні банки заздалегідь прогнозують надання сезонних кредитів невеликим банкам, які не мають можливості регулювати свою ресурсну базу шляхом проведення операцій на ринку державних цінних паперів або шляхом отримання кредитів на міжбанківському ринку. Сезонні кредити надаються, як правило, на кілька місяців.

Надзвичайні (пролонговані) кредити федеральні резервні банки надають комерційним банкам, які опинилися у скрутному фінансовому стані. Ці кредити повертаються після відновлення ліквідності банку, тому вони мають довгостроковий характер.

Кредитні «стелі». Кредитні «стелі» - це верхні межі загальної суми кредитів або їх приросту, встановлені для банків (іноді в індивідуальному порядку), або ліміт суми чи кількості кредитів, видаваних одному клієнтові, один з адміністративних інструментів грошово-кредитної політики.

Вони застосовуються тоді, коли в окремих випадках норми обов'язкових резервів не приводять до стабілізації грошової маси й скороченню кредитних вкладень. Тоді центральні банки вводять пряме лімітування кредитів, суть якого зводиться до встановлення кредитної стелі відповідно до передбачуваного темпу росту грошової маси.

Кредитні «стелі» залежать від необхідності в них, а також можливостей як позичальника, так і кредитора.

Основними етапами встановлення кредитної «стелі» є:

1. Констатація факту необхідності введення обмежень з боку фінансових установ - кредиторів;

2. Розробка й впровадження нормативних, корективних заходів, що встановлюють ліміти на обсяги, строки й умови видаваного кредиту.

Кредитні стелі можуть бути:

· загальними, тобто визначатися офіційно представником грошових ресурсів, найчастіше центральним банком, і затверджуватися нормативним документом;

· спеціальними;

· додатковими;

· індивідуальними.

Загальні (сукупні) кредитні «стелі» встановлюються у відношенні загальної суми кредитів, наданих банківським сектором. Для всіх комерційних банків встановлюються однакові обмеження для чи темпів обсягів росту кредиту. У деяких випадках обмежується кредит тільки для визначених секторів економіки.

В 70-ті рр. кредитні «стелі» активно використовувались й промислово розвиненими державами. Так, Банк Італії в цей період установив ліміти на річний приріст кредитів комерційних банків у розмірі 5%.

Застосовувала кредитні «стелі» і Південна Корея під час війни в 50-ті рр., а також в 1977-1981 рр. з метою стримування надмірної кредитної експансії кредитні стелі встановлювалися персонально для кожного кредитного інституту.

Досить яскравим прикладом застосування кредитних «стель» як інструменту грошово-кредитної політики є Англія. Так, для боротьби з інфляцією в кінці 70-х років Банк Англії застосовував різні інструменти, зокрема селективні методи контролю за банківськими позиками приватному сектору. Головним інструментом селективного регулювання були так звані кредитні «стелі», тобто встановлення кількісних лімітів на позики приватному сектору. Такі ліміти доповнювалися вказівками Банку Англії, яким категоріям позичальників слід надавати переваги при кредитуванні. Вводилися обмеження на купівлю комерційними банками та дисконтними компаніями комерційних векселів, регулювалися умови споживчого кредитування [3, с. 55].

З метою стримування кредитної експансії центральний банк Росії вдавався до встановлення так званих кредитних «стель», тобто граничної суми кредитування. Як правило, кредитні стелі встановлювалися персонально для кожного банку й по кожному виду кредитів.

Як вже зазначалося, кредитні «стелі» являють собою адміністративне втручання в регулювання грошового обігу. Здебільшого таке втручання викликає бурхливу відповідну реакцію установи кредитної системи, спрямовану на обхід регулюючих заходів. Звичайно це обумовлює зниження значимості кредитних обмежень у загальній системі методів регулювання Центральним банком грошового обігу.

Ще одним із заходів адміністративного впливу на грошово-кредитну сферу є портфельні обмеження, що зобов'язують комерційні банки інвестувати частину їх ресурсів у державні цінні папери. Так, в 1973 р. відповідно до директив банку Італії комерційні банки інвестували 5% обсягу сукупних депозитів за станом на кінець 1972 р. у цінні папери з фіксованими доходами. В 1974 р. норма обов'язкового інвестування була підвищена до 12%, а в 1978 р. знижено до 6,5% обсягу приросту ресурсів [3, с. 56].

3. Використання прямих інструментів грошово-кредитної політики в Україні

Адміністративне регулювання процентних ставок. Застосування адміністративних інструментів є доцільним у тому разі, якщо ринкові методи регулювання не приносять бажаних результатів у той чи інший проміжок часу [13, с. 29].

Проаналізуємо деякі з прямих інструментів регулювання центральним банком грошово-кредитної сфери, зокрема адміністративне регулювання процентних ставок за кредитами та депозитами комерційних банків.

Адміністративне регулювання процентних ставок передбачає обмеження урядом чи центральним банком розміру верхніх меж процентних ставок за кредитами. Це призводить до збільшення попиту на кредитні ресурси банків, внаслідок чого процентна політика сприяє адміністративному розподілу фінансових ресурсів. Низькі процентні ставки стимулюють інвестиції та сприяють підвищенню ділової активності. Проте останніми роками центральні банки політику лімітування верхнього рівня процентних ставок за кредитами та депозитами застосовують усе рідше, оскільки вигоди від використання цього методу регулювання дієві лише протягом короткого періоду часу, а негативні наслідки значні. Наприклад, низькі процентні ставки депозитами сприяють розміщенню вільних тимчасових ресурсів у вигляді банківських депозитів, а в інших формах (купівля іноземної валюти, нерухомого майна, товарів, дорогоцінних металів ін.), що не дозволяє їх використовувати для фінансування інвестиційних потреб держави.

Національний банк України здійснював пряме регулювання процентних ставок комерційних банків на початкових етапах реформування економіки країни. Зокрема, він установлював обмеження на маржу між процентними ставками, за якими комерційні банки надавали позички, і процентними ставками, за якими вони отримували позички в НБУ.

У останні роки НБУ проводить облікову політику з метою придушити інфляцію шляхом зміни рівня офіційної облікової процентної ставки. Взагалі, підвищуючи рівень облікової ставки, НБУ проводить політику кредитної рестрикції, спонукаючи кредитні установи скоротити кредитну активність. Це веде до скорочення кредитних операцій і в результаті - до підвищення процентних ставок. Якщо НБУ знижує облікову ставку, то він тим самим заохочує кредитну експансію. Наочним прикладом подібної практики служить проведення НБУ політики кредитної рестрикції в 1992-1993 (облікова ставка різко зростала).

Для стримування темпів зростання грошової маси, а отже і темпів інфляції у 1994-1995 рр., Національний банк установлював обмеження на процентні ставки за кредитами комерційних банків -- верхня межа не могла перевищувати 250% річних. Антиінфляційну спрямованість мало і встановлення НБУ у 1995 році порядку, згідно з яким комерційні банки були зобов'язані коригувати процентні ставки, зокрема за кредитами, відповідно до змін облікової ставки НБУ. У свою чергу, НБУ коригував свою облікову ставку відповідно до зміни рівня інфляції [8, с. 152].

У 1996 році грошово-кредитна політика Національного банку, зорієнтована на макроекономічну стабілізацію, дала змогу істотно знизити темпи зростання грошової маси в обігу: якщо у 1994 році грошова маса зросла у 7 разів, то у 1995 році -- вже у 2,1 рази, а у 1996 році -- лише в 1,3 рази. Рівень інфляції у 1996 році знизився порівняно з попереднім роком із 181,6% до 39,7%. Стабілізація макроекономічної ситуації в Україні дала можливість відмовитись від прямого регулювання процентних ставок комерційних банків і перейти до їх опосередкованого регулювання.

Повільне зниження процентної ставки за кредитами комерційних банків пояснюється такими факторами:

1. зберігалися високі ризики неповернення кредитів;

2. відносно висока інфляція;

3. акумуляція значних фінансових ресурсів на рахунках Держказначейства.

Таким чином в Україні адміністративне регулювання процентних ставок комерційних банків дало змогу упродовж 1995-1997 рр. дещо сповільнити темпи зростання грошової маси та інфляції, знизити облікову ставку НБУ та процентні ставки комерційних банків. У 1997 р. облікова ставка (середня) була встановлена Національним банком на рівні 24,5 %, при рівні інфляції 10,1 %.

Обмеження окремих видів діяльності комерційних банків та селективна кредитна політика.

Національний банк України встановлює для комерційних банків певні обмеження щодо їх кредитної діяльності, а також інвестицій в акції та паї у формі економічних нормативів, які спонукають банки уникати концентрації кредитного та ринкового ризику, диверсифікувати й оптимізувати кредитний та інвестиційний портфелі.

До впровадження системи гарантування вкладів фізичних осіб НБУ встановлював вимоги до комерційних банків щодо купівлі державних цінних паперів (ОВДП) у певному відсотку від суми залучених вкладів фізичних осіб і блокування цих цінних паперів на окремому рахунку в Депозитарії НБУ. Передбачалося, що в разі ліквідації банку кошти від реалізації розблокованих цінних паперів будуть спрямовуватись на виплату відшкодувань за вкладами фізичних осіб -- вкладників ліквідованих банків.

Ще одним прикладом адміністративного обмеження діяльності комерційних банків, що також використовував Національний банк України восени 1994 р. є кредитні «стелі», тобто граничні суми кредитування, які обмежують їхню кредитну діяльність на рівні заборгованості за позичками. Використовувалися з метою уповільнення темпів інфляції.

У результаті комерційні банки вимушені зберігати певну частину депозитів у вигляді непрацюючих резервів, що для них не вигідно.

Ці заходи були доповнені адміністративним контролем за рівнем процентних ставок банків за кредитами (не вище 250 % річних) і вимогою щодо додаткового формування обов'язкових резервів. Застосування НБУ жорстких інструментів грошово-кредитного регулювання прямої дії обумовило поступове зниження темпів інфляції з початку 1995 року.

Метою застосування цього інструменту є стримування надмірної кредитної експансії.

Важливе місце в адміністративному регулюванні спрямованості кредитів посідає селективна кредитна політика, яка активно використовується у країнах, що розвиваються (у деяких з них від 20 до 80% банківських кредитів спрямовується на фінансування певних галузей економіки) [11, с. 123-124].

Національний банк України на початку 90-х років, як уже зазначалося, активно застосовував селективну політику адресного рефінансування комерційних банків. Кредити НБУ за пільговими процентними ставками упродовж 1993-1994 рр. спрямовувалися на кредитування довгострокових цільових програм конверсії військово-промислового комплексу, на кредитування вугледобувної галузі, металургійного та агропромислового комплексів. Неефективне використання кредитів перетворило їх у безповоротне фінансування збиткового державного сектору економіки. У сучасних умовах Національний банк України віддає перевагу ринковим механізмам рефінансування комерційних банків через постійно діючу лінію рефінансування або шляхом проведення кредитних тендерів.

Емісійна політика держави. Одним з методів прямого регулювання є емісійна політика держави. НБУ надається виключне право здійснювати емісію готівки. Основним видом готівкових кредитних грошей є банкноти. Кредитна природо банківських білетів зумовлена випуском їх в обіг шляхом банківського кредитування.

Монопольне право центрального банку здійснювати емісію банкнот є передумовою контролю за пропозицією готівки [4, с. 560-562].

Особлива роль центрального банку в формування кредитних ресурсів є основою для контролю за пропозицією безготівкових грошей.

Вплив центрального банку на умови надання кредиту суттєво діє на обсяг попиту на гроші.

Емісія грошей, що мають кредитну природу, повинна здійснюватись під певне забезпечення, яким виступають зобов'язання господарських агентів (комерційні векселі, банківські акцепти), боргові зобов'язання уряду, а також іноземна валюта.

Діють три канали емісії сучасних банкнот:

· Банківське кредитування економіки, яке забезпечує зв'язок грошового обігу з динамікою ВВП;

· Банківське кредитування уряду, коли емісія банкнот здійснюється для покриття дефіциту державного бюджету;

· Емісія банкнот під приріст офіційних золотовалютних резервів у країнах з активним платіжним балансом.

Стосовно безготівкової емісії необхідно зазначити, що її здійснюють не тільки центральні банки, а й комерційні. При цьому важливим є те, що кредитна емісія передує емісії готівки, оскільки сучасні банкноти забезпечуються активами ЦБ, основними статтями яких є валютні резерви, державні цінні папери та позики банківським установам. За цих умов регулювання грошового обігу в стосунках ЦБ з комерційними банками має вагоміший вплив на економіку, ніж власне емісія самої готівки. Іншими словами, емісійний процес в економіці визначається зрештою стосунками центрального банку з комерційними банками та урядом. І саме ці відносини є визначальними у регулюванні грошового обігу. З іншого боку, центральний банк, збільшуючи обсяг кредитів, виданих комерційним банкам і уряду, збільшує власні ресурси кредитування. Цим він відрізняється від комерційних банків, які здійснюючи мультиплікацію банківських депозитів, наштовхуються на межу мультиплікаційного процесу, зумовлену його тенденцією до згасання.

Важливим показником забезпеченості обороту ВВП грошовою масою є коефіцієнт (рівень) монетизації. Він визначається наступним чином:

де - коефіцієнт монетизації ВВП у період t;

- високоліквідні гроші в періоді t;

- обсяг ВВП за період t.

Як стверджують деякі вітчизняні вчені, критерієм економічної безпеки для України як країн з трансформаційною економікою є рівень монетизації, що дорівнює 40% ВВП.

Так, коефіцієнт монетизації економіки України у 1991 р. становив 82%, у 1992 р. - 50%, 1993 р. - 32,5%, 1994 р. - 26,7%, 1995 р. - 12,5%, у 1996 р. - 11%, у 1997 р. - 13,4%, 1998 р. - 14,9%, 1999 р. - 17,1%, 2000 р. - 18,5%, 2001 р. - 21,7%, 2002 р. - 22,1%, 2003 р. - 26,9%, 2004 р. - 36,4%, 2005 р. - 43,8%, 2006 р. - 48,2%, тоді як у розвинених країнах світу цей показник коливається в межах 60 - 90%, в Японії перевищує 100%.

Наслідки низького рівня монетизації економіки:

· загострення кризи неплатежів;

· зростання частки бартерних операцій;

· недотримання термінів сплати податків;

· посилення доларизації економіки;

· зростання частки тіньового сектору;

· порушення строків виплати заробітної плати, пенсій, стипендії тощо.

Застосування прямих інструментів в період криз. Важливого значення набуває застосування адміністративних інструментів грошово-кредитного регулювання у разі економічних чи політичних криз. Лише тоді й на обмежений період доцільно застосовувати комплекс інструментів прямого впливу в ринкових умовах.

Прикладами ефективного застосування адміністративних заходів впливу на стан грошової сфери в Україні можна вважати заходи, застосовані під час фінансової кризи восени 1998 р., а також адміністративні заходи НБУ наприкінці 2004 року, що запобігли руйнації банківської системи країни внаслідок політичної кризи [8, с. 159].

Для стабілізації фінансово-кредитної системи країни восени 1998р., зокрема, ситуації на валютному ринку з метою запобігання сплеску спекулятивних тенденцій Національний банк України використовував, окрім економічних важелів впливу на економіку, й суто адміністративні, посилюючи контроль за діяльність банківських установ на валютному ринку. До них належать такі заходи:

· обмеження курсових коливань між біржовими та позабіржовими ринками до 0,3%;

· купівля валюти на біржовому ринку лише за клієнтськими заявками;

· контроль за діяльність банків на міжбанківському ринку (щоденна звітність комерційних банків щодо операцій з купівлі-продажу валюти);

· зміна нормативів загальної валютної позиції - замість попередніх валютних нормативів визначених за Інструкцією НБУ про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків, затвердженою Постановою Правління Національного банку України від 14 квітня 1998 р. № 141, Національний банк запровадив чотири оновлених нормативи відкритої валютної позиції: норматив загальної відкритої позиції; норматив відкритої валютної позиції у вільно конвертованій валюті; норматив відкритої валютної позиції у неконвертованій валюті; норматив відкритої валютної позиції в усіх банківських металах.

Встановлюючи нормативи відкритої валютної позиції, НБУ мав на меті, з одного боку, надати можливість банкам працювати з валютою і мати відповідні валютні нагромадження, а з іншого - убезпечити комерційні банки від надмірних ризиків щодо валюти і зберегти стабільність на ринку.

Кризові явища, які спостерігалися в Азії з осені 1997р., а також валютно-фінансова криза в Росії в 1998 р., істотно вплинули на грошові потоки з розвинутих країн на ринки країн, що розвиваються, і довели їх до депресивного стану. Платіжний баланс України також зазнав значного тиску через вихід нерезидентів із ринку ОВДП, що примусило втрутитись Національний банк й зумовило підвищення процентних ставок [3, с. 363].

З метою захисту українського фінансового ринку Уряд та Національний банк України вжили антикризові заходи суто адміністративного характеру, зокрема:

· підвищили норми обов'язкових резервів з 15 до 16,5% від суми залучених коштів;

· ввели щоденний контроль за формуванням комерційними банками обов'язкових резервів;

· вилучили із джерел покриття обов'язкових резервів готівкові залишки каси в національній валюті та залишкові суми обсягів облігацій внутрішньої державної позики;

· змінили межі валютного коридору, а саме з 1,8 - 2,25 до 2,5 - 3,5 грн. за дол.. США);