Аналіз методів розробки та впровадження інвестиційного проекту з метою поліпшення фінансового стану підприємства

Щоб підприємство мало позитивний інвестиційний імідж, воно обов'язково повинно бути платоспроможним. Тому керівництво повинно слідкувати за підтриманням платоспроможності на високому рівні.

Аналіз платоспроможності та ліквідності виявив що баланс СТОВ «Росія» не є абсолютно ліквідним. Керівництву треба звернути на це увагу і з`ясувати причини такого негативного становища.

Ситуацію можна покращити зменшуючи дуже велику частку кредиторської заборгованості у пасивах, а також збільшивши величину грошових коштів на розрахунковому рахунку.

Одним з напрямків покращення інвестиційної привабливості є покращення показників рентабельності. Рентабельність загального капіталу можна покращити зменшуючи частку активів які не приносять прибутку, їх можна здати в оренду або реалізувати.

Поряд з віддачею капіталу його обертання є одним із важливіших показників, що характеризує інтенсивність використання засобів підприємства.

На СТОВ «Росія» згідно аналізу обертання оборотного капіталу уповільнилося обертання дебіторської заборгованості внаслідок її стрімкого приросту. Ситуацію можна покращити такими шляхами:

- своєчасним відвантаженням продукції та оформленням документів;

- вивченням платоспроможності покупців і замовників, своєчасними заходами із стягнення дебіторської заборгованості;

- інтенсифікацією виробництва;

- повнішим і раціональнішим використанням земельних, трудових і матеріальних ресурсів;

- правильною організацією роботи щодо матеріально - технічного забезпечення;

- недопущенням створення надлишкових і непотрібних запасів;

- недопущенням відволікання коштів у дебіторську заборгованість;

- скороченням термінів обертання по всіх фазах кругообігу засобів.

Висока фінансова стійкість підприємства - об'єкта інвестування чи не найважливіший чинник що впливає на прийняття рішення потенційним інвестором. Тому зміцнення фінансової стійкості має важливе значення для покращення інвестиційної привабливості. Фінансову стійкість можна покращити збільшуючи розмір власного оборотного капіталу та зменшуючи поточні зобов'язання.

4. БЖД і ЦО

Цілеспрямоване управління виробничою діяльністю трудових колективів сільськогосподарських підприємств досягається впровадженням і закріпленням наукових форм організації праці, тобто раціональних форм поєднання трудових ресурсів із засобами виробництва, які забезпечують ефективність виробничого процесу при постійному поліпшенні соціальних умов праці селян.

За роки існування України як самостійної незалежної держави прийнято значну кількість нормативних актів, спрямованих на поліпшення регулювання праці в сільському господарстві. Це закони «Про селянське (фермерське) господарство», «Про господарські товариства», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про охорону праці». Ними та іншими нормативно-правовими актами передбачені організаційно-правові форми сільгосптоваровиробників, їх структурний склад та форми організації виробництва.

Можливими формами організації виробництва на сільськогосподарських підприємствах є ділянки, цехи, ферми, бригади, ланки, відділення та інші виробничі підрозділи. Структура господарства встановлюється залежно від його розмірів, виробничого напряму, внутрішньогосподарської спеціалізації, розміщення виробництва, прогресивних форм організації праці та інших умов виробництва. Кожне сільськогосподарське підприємство самостійно визначає форми оплати праці його членів та інших працівників. Трудові відносини членів підприємства та найманих працівників регулюються законами України «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про підприємства в Україні», статутами підприємств, правилами внутрішнього розпорядку, законодавством про працю. Статути та правила внутрішнього розпорядку відіграють важливу роль в організації праці і координації дій внутрішньогосподарських підрозділів (ланок, бригад, ділянок), а також підрозділів, притаманних товаровиробникам у галузі тваринництва.

Структурні виробничі підрозділи сільськогосподарського кооперативу створюються правлінням підприємства і затверджуються загальними зборами з відображенням про це в статуті.

Найстарішою формою організації праці є бригади. Спочатку вони створювалися за територіальною ознакою - бригада-двір. Проте самі бригади за спеціалізацією були різноплановими: спеціалізовані механізовані тваринницькі, рослинницькі бригади. Пізніше з'явилися будівельні бригади, комунальні, дорожні бригади тощо. У сільськогосподарських підприємствах, відповідно до їх спеціалізації, створюються ланки, бригади, дільниці, цехи, ферми, загони тощо.

Для державних сільськогосподарських підприємств притаманні такі структурні виробничі підрозділи, як постійні виробничі бригади, ланки, механізовані загони для виконання спеціалізованих робіт і т. ін.

У великих сільськогосподарських підприємствах можуть створюватися галузеві і багатогалузеві, а також комплексні бригади.

Найбільшим структурним підрозділом є ділянка. Вона може складатися, залежно від спеціалізації товаровиробника, з різних формувань, наприклад ферми, бригади.

Ланка - це внутрішньо-бригадне (внутрішньоструктурне) стійке формування. Останнім часом у зв'язку з розвитком підсобних підприємств та промислів почали з'являтися такі виробничі підрозділи, як цехи та відділення.

Керівництво внутрішньогосподарськими структурними підрозділами здійснюють ланкові, бригадири, завідуючі відділеннями, цехами, фермами, ділянками.

Згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку сільськогосподарського підприємства керівник виробничого підрозділу встановлює особисто або через фахівців (ланкових, бригадирів, завфермами) завдання членам сільськогосподарського підприємства на виконання робіт з урахуванням їх виробничої кваліфікації, віку, стану здоров'я; знайомить їх з нормативами виробітку, розцінками за обсяг виконаних робіт; забезпечує працівників необхідними для роботи засобами виробництва, а при потребі і транспортом для поїздки на роботу; закріплює за ланками та окремими працівниками техніку, робочу худобу тощо; найбільш раціонально організовує працю робітників, створює безпечні умови праці, здійснює контроль за якістю і строками робіт, облік праці і заробітку кожного члена підприємства, забезпечує дотримання трудової дисципліни; вживає заходів щодо ефективного використання і збереження державного майна та майна підприємства; організовує ремонт будинків, споруд, транспортних засобів та інвентарю.

Так, ланковий організовує роботу ланки і бере участь у ній разом з усіма працівниками, допомагає керівникові підрозділу в підрахунку заробітків членів ланки, здійснює контроль за якістю робіт, несе відповідальність за виконання виробничого завдання та розпоряджень керівника виробничого підрозділу і фахівців. Бригадир організовує роботу бригади, веде облік виконаної роботи її членами (ланками), здійснює контроль за якістю робіт, передає дані в підрахунку заробітків, несе відповідальність за виконання виробничого завдання перед керівництвом підприємства тощо.

При здійсненні виробничої і господарської діяльності підрозділів втілюються методи організації і стимулювання праці, які забезпечують в умовах ринкових відносин залежність розмірів заробітної плати працівників від кінцевих результатів сільськогосподарського року.

Нормуванням робочого часу визначаються межі періодів, коли працівники повинні бути на підприємстві і виконувати свої обов'язки.

Тривалість і розпорядок робочого дня в підприємстві, порядок надання вихідних днів, щорічних оплачуваних відпусток, а також мінімум трудової участі його працездатних членів, порядок проходження випробувального строку регламентується правилами внутрішнього розпорядку підприємства, які здебільшого розробляються на підставі Примірних правил внутрішнього розпорядку.

У напружені періоди сільськогосподарських робіт у разі виробничої необхідності правління підприємства може змінювати час початку і закінчення роботи проти вказаного в розпорядку дня, керівники підприємств можуть призначати працівників на роботу в нічний час. Для працівників підприємств, зайнятих у тваринництві та на інших роботах, пов'язаних з безперервним циклом виробництва, а також для механізаторів у напружені періоди сільськогосподарських робіт вводиться двозмінна або тризмінна робота.

У виробничих підрозділах зі змінною організацією праці розробляється і затверджується правлінням підприємства графік роботи з урахуванням прийнятої технології виробництва. Перехід працівника з однієї зміни в другу відбувається, як правило, через кожний тиждень. Основою для тимчасового звільнення від роботи є листок непрацездатності, довідка по догляду за хворим, а також дозвіл правління або керівника виробничого підрозділу у зв'язку з виконанням державних або громадських обов'язків, передбачених законодавством, та за іншими поважними причинами.

Тривалість робочого часу працівників державних сільськогосподарських підприємств регулюється Кодексом законів про працю України. Його норми визначають скорочену тривалість робочого часу, тривалість щоденної роботи, роботи напередодні святкових, неробочих і вихідних днів, роботу в нічний час, початок і закінчення роботи, поділ робочого дня на частини (статті 50-65 КЗпП). Ці норми мають конституційний характер.

Так, ст. 45 Конституції України проголошує: «Кожен, хто працює, має право на відпочинок». Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи в нічний час». У сільському господарстві виконання цих конституційних вимог має свої особливості. Голові підприємства, його заступникам, головним (старшим) фахівцям, а також членам підприємства, які працюють у тваринництві та інших галузях господарства з безперервним процесом виробництва, вихідні дні надаються за графіком, затвердженим правлінням. Членам підприємства, що працюють у суспільному виробництві, надається оплачувана відпустка, її тривалість визначають загальні збори підприємства.

Трудове законодавство України визначає час відпочинку працівників, зайнятих на роботах у державних сільськогосподарських підприємствах, зокрема перерву робочого дня для відпочинку і харчування, вихідні, святкові і неробочі дні, а також щорічні відпустки (статті 66-84 КЗпП).

Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження здоров'я людини в процесі праці.

При укладенні громадянами трудового договору чи контракту з підприємствами або оформленні членства громадянин має бути інформованим роботодавцем під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які не усунуто, та можливі наслідки їх впливу на здоров'я, а також його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим та іншим нормативним актам про охорону праці. Умови праці та безпека на робочому місці, безпека технологічних процесів, роботи машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівниками, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я і навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується фахівцями з охорони праці підприємства за участю представника профспілки і уповноваженого трудового колективу, а в разі виникнення конфлікту - відповідним органом державного нагляду за охороною праці за участю представника профспілки. За період простою з цих причин, а не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток. На час зупинення підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду або службою охорони праці за працівником зберігається його місце роботи. Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не дотримується законодавства про охорону праці чи не виконує умов трудового договору з цих питань. У цьому разі працівнику виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку. Усі працівники підлягають обов'язковому соціальному страхуванню від нещасних випадків і професійних захворювань.

Страхування здійснюється в порядку і на умовах, визначених законодавством і колективним договором (угодою і трудовим договором).

Працівники, зайняті на роботах із важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням (молоком або рівноцінними харчовими продуктами), мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, оплату праці в підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством порядку.

На роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також на роботах, пов'язаних із забрудненням або несприятливими температурними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також змиваючі та знешкоджуючі засоби.

Відповідно до законодавства роботодавець зобов'язаний відшкодувати шкоду працівнику, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, у повному обсязі втрачений заробіток, а також сплатити потерпілому (членам сім'ї та утриманцям потерпілого) одноразову допомогу, а також відшкодувати моральну шкоду. Відшкодування моральної шкоди провадиться в тому разі, коли небезпечні і шкідливі умови праці призвели до моральних втрат потерпілого, його фізичних і моральних страждань, порушення його нормальних життєвих зв'язків, а також інших негативних наслідків, які вимагають від нього додаткових зусиль по організації свого життя.

Роботодавець створює на підприємстві службу охорони праці.

Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо керівникові підприємства і прирівнюється до основних виробничо-технічних служб. За порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, охорони праці винні можуть притягатись до сплати штрафу.

Штрафи накладаються керівниками Державного комітету України по нагляду за охороною праці та їх місцевих органів. Максимальний розмір штрафу не може перевищувати двох відсотків місячного фонду заробітної плати підприємства.

Державними міжгалузевими та галузевими нормативними актами про охорону праці є правила, стандарти, положення, інструкції та інші документи, обов'язкові для виконання.

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють Кабінет Міністрів України; Державний комітет України по нагляду за охороною праці; Міністерство аграрної політики та інші центральні органи державної виконавчої влади; місцева державна адміністрація; місцеві ради. Державний нагляд за дотриманням законодавчих та інших нормативних актів з охорони праці здійснюють: Державний комітет України з нагляду за охороною праці; Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки; органи державного пожежного нагляду Управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України; органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

ВИСНОВКИ

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання. Всі суб'єкти права власності рівні перед Законом. У ч. 41 Конституції України закріплено непорушність права приватної власності. Інвестиційну діяльність на території України регулюють понад 200 нормативних документів. Основним чинним законодавчим актом регулювання діяльності іноземних інвесторів у державі є Господарський кодекс України , який доповнюється законодавчими актами різного рівня. Водночас прийнято спеціальні закони, які загалом або значною мірою регулюють інвестиційну діяльність, в тому числі й іноземних інвесторів. Це, зокрема, Закони України „Про режим іноземного інвестування”, „Про захист іноземних інвестицій в Україні”, „Про інвестиційну діяльність”, „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків”, „Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження”, „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”, „Про інноваційну діяльність”, „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, „Про захист іноземних інвестицій на Україні”.

Вкладання коштів у які має різну мету і формування яких знаходиться під впливом багатьох як суб'єктивних, так і об'єктивних чинників, у тому числі: фінансових можливостей інвестора (внутрішнє джерело фінансування), можливостей залучення зовнішніх джерел фінансування з метою інвестування (вітчизняних та іноземних), інвестиційного клімату в державі, кон'юнктури інвестиційного ринку, особистих якостей інвестора (агресивності економічної стратегії, схильності інвестора до ризику, спроможності ефективно керувати портфелем, здатності миттєво реагувати на зміни та приймати відповідні рішення тощо).

Проведений аналіз усіх чинників дає інвестору змогу зупинити свій вибір на одній або декількох цілях, відповідно до яких формується інвестиційний портфель. Сформований портфель може бути віднесено до того чи іншого типу, що вимагає відповідних методів управління та нагляду.

Будь-який інвестиційний портфель формується згідно з принципами, які випливають з інвестиційної стратегії. Основним вважається принцип:

Принцип відповідності складу портфеля інвестиційній стратегії компанії передбачає залучення до портфеля таких проектів, які повинні забезпечити інвестору реалізацію його стратегічних цілей. Природно, що, залежно від статусу інвестора, цілі, що переслідуються ним, можуть бути різними. Навіть більше, суб'єкти підприємництва із змішаною формою власності (приватною і державною) можуть мати свої домінуючі та альтернативні цілі.

Сьогодні вже очевидно, що без бізнес-плану не можна управляти виробничою діяльністю. Складання бізнес-плану -- нагальна потреба, продиктована виробничою діяльністю. Робота над планом -- це робота над організацією виробничої діяльності. Запорукою успіху підприємницької діяльності є успішний початок справи. Процес складання бізнес-плану є специфічним у кожному конкретному випадку. Тому практично неможливо дати якусь універсальну (стандартну) схему його розробки.

Розробка проекту включає звуження кола запропонованих на першій стадії циклу ідей шляхом детальнішого їх вивчення. Можливе проведення кількох типів досліджень, у тому числі попереднє інженерне проектування, аналіз економічної та фінансової здійснимості, розгляд систем адміністративного управління, які необхідні для успішного здійснення проекту та подальшої його експлуатації, оцінка альтернативних варіантів під поглядом захисту навколишнього середовища, оцінка впливу проекту на місцеве населення та його найуразливіші групи тощо. Чим більше ми знаємо про різні підходи до управління проектом, тим більше можливості маємо забракувати невдалі варіанти й приступити до детального вивчення обраного проекту.

Експертиза забезпечує остаточну оцінку всіх аспектів проекту перед запитом чи рішенням про його фінансування. На заключному етапі розробки проекту готується детальне обґрунтування його доцільності та здійснимості із зазначенням тих компонентів проекту, які дадуть максимальний прибуток.

Здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі економічного обґрунтування процесу інвестиційного проектування в промисловості за допомогою комплексного підходу, що об'єднує аналіз готовності промислового об'єкта в організаційно-економічному аспекті й ефективності імовірних наслідків інвестиційного проекту з економічних, фінансових, організаційних, соціальних та екологічних позицій. Всебічний аналіз інвестиційної ситуації в сільському господарстві України довів актуальність вирішеної в роботі наукової проблеми в зв'язку з необхідністю адаптування існуючого методичного забезпечення до умов мінливого, стохастичного економічного середовища і необхідність використання в процесі дослідження системного підходу, багатовимірного, регресійного аналізу, експертних методів.

Аналіз особливостей процесу інвестування сільськогосподарських комплексів у трансформаційній економіці України дозволив сформувати й уточнити систему класифікаційних ознак економічної категорії інвестицій, найбільш характерних для сучасного етапу розвитку економіки: цілі, вид інвестиційних витрат, мотивація, форма одержання прибутку, форма власності, термін реалізації, ступінь ризику, об'єкт вкладень, тип участі інвестора в управлінні, ступінь взаємного впливу вкладених коштів, регіональний чинник. Якісною відмінністю запропонованої класифікації є залучення додаткових ознак, які об'єднують внутрішнє середовище і зовнішнє оточення процесу інвестування.

Проведені дослідження довели, що вдосконалення розробки економічного обґрунтування процесу інвестування в промисловості можливе за рахунок стратегічної спрямованості бізнес-планів інвестиційних проектів, змін в їхніх традиційних розділах та включення додаткових розділів: «Аналіз готовності господарського комплексу до використання інвестиційного проекту», який містить оцінку діяльності суб'єкта господарювання, та «Економічна ефективність проектних рішень», що присвячений комплексному аналізу наслідків впровадження пропозицій проекту.

Під готовністю господарського комплексу необхідно розуміти його потенціал сумісності з проектними рішеннями, можливість своєчасно, з меншими витратами і за рахунок наявних ресурсів здійснити перебудову виробничого процесу, організаційної структури щодо реалізації пропозицій інвестиційного проекту. Запропонована й обґрунтована в роботі система показників рівня готовності суб'єкта господарювання включає показники організації виробничого процесу, підготовки виробництва, праці, управління та економічні показники кінцевих економічних результатів діяльності та міри ефективності використання ресурсів.

Аналіз ефективності реальних інвестиційних проектів промисловості довів, що категорію «ефективність» слід розглядати як комплексне поняття, яке містить аналіз фінансових, організаційних, соціальних, екологічних та економічних наслідків реалізації проектних пропозицій, що відображені в розробленій та апробованій системі часткових і загальних показників.

Істотним недоліком процесу економічного обґрунтування інвестування промислових об'єктів є відсутність взаємопов'язаного аналізу їхньої готовності до використання проектних пропозицій та економічної ефективності наслідків впровадження. Тому в роботі розроблено комплексний підхід до економічного обґрунтування інвестування в промисловості, який усуває цей недолік та дозволяє представити суб'єкт господарювання і проект як систему, елементи якої мобільно адаптуються один до одного під впливом факторів внутрішнього та зовнішнього середовища.

Систему теоретичних положень та методичних рекомендацій, розроблених в роботі, доцільно використовувати для прийняття рішень щодо інвестування сільськогосподарських ланок інвестиційними компаніями, органами місцевого самоврядування і регіонального управління, господарськими комплексами при вирішенні питань оцінки готовності промислових об'єктів до інвестування та економічної ефективності проектних рішень.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) ” N 2299-III від 15.03.2001.

2. Закон України „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”// Голос України, 26.03.2002.Закон України „Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. - № 1560-XII.

3. Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг” від 6 лютого 2003 р. - № 485-ІУ.

4. Про затвердження Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. Указ Президента України від 19.02.94 №55/94. (втратив чинність).

5. Аналіз діяльності вітчизняних відкритих інститутів спільного інвестування //[http://www.uaib.com.ua/files/f1143805083.doc].

6. Баскакова М.А. Толковый юридический словарь бизнесмена (русско-английский, английско-русский).-6-е изд., перераб. и доп.- М.: Финансы и статистика, 1994.- 640 с.

7. Батищев В.О. Фондовая биржа и инструменты фондового рынка.- М.: Международные отношения, 2002.- 272 с.

8. Берлач А.І. та ін. Організаційно-правові основи біржової діяльності: Навч. посібник/А.І. Берлач, Н.А. Берлач, Ю. В. Ілларіонов.- К.: Фенікс, 2000. - 336 с.

9. Бєлєнький П. Механізм розвитку ринкової інфраструктури в Україні // Вісник НАН України №4, 2002р., с.11-17

10. Брокер и дилер - биржевые дельцы. Руководство по биржевой деятельности.- Частное право, 1999.- 115 с.

11. Буренин А.Н. Фьючерсные, форвардные и опционные рынки.- М.: Тривола, 2002.- 240с.

12. Быков А.В. и др. Биржевая торговля. ИСИ - что это такое? - Красноярск: Скиф, 2004.- 163с.

13. Варенков С.В. Инвестиционный сертификат, как особый фондовый инструмент // Фондовый рынок, №39, 2003.- с. 39-42.

14. Васильев Г.А., Каменева Н.Г. Организация фондового рынка в Западной Европе / ВЗФЭИ. - М.: Экономическое образование, 2003.- 324 с.

15. Васильев Г.А., Каменева Н. Г. Фондовый рынок и товарные биржи., 3-е изд. переработанное. - М.: Высшая школа, 2001.-317с.

16. Герчикова И.Н. Маркетинг и международное коммерческое дело.- М.: Внешторгиздат, 1990.- 263 с.

17. ГолубовичА. Д., Миримская О.М. Биржевая торговля и инвестирование в США., 5-е изд. - М.: МЕНАТЕП-ИНФОРМ, 2004.-678 с.

18. Гольцберг М.А. Акционерные товарищества. Фондовая биржа. Операции с ценными бумагами. - К.: Текст, 1992.- 94 с.

19. Гудков Ф.В. Инвестиции и ценные бумаги.- М.: ИНФРА-М, 2001.- 263 с.

20. Дебора Дж. Блек. Успіх та невдача ф'ючерсних контрактів: Теорія і практика. Матеріали компанії "Кемонікс", 1995.- 45 с.

21. Дегтярева О.И., Кандинская О.А. Биржевое дело, 2-е изд. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 2002.-237с.

22. Економічний словник-довідник: За ред. д-ра. екон. наук, проф. С.В. Мочерного.- К.: Феміна, 1995.- 386с.

23. Иванов К.А. Карманная книга брокера.- М.: Московский университет, 2001.-200с.

24. Карайченцева Г.О. Технології залучення інвестиційних ресурсів на ринку цінних паперів // Збірник наукових праць НДФІ, №3, 2004р., с.27-31

25. Каратуев А.Г. Ценные бумаги: виды и разновидности. // Учебное пособие.- М.: Деловая литература, 2000.- 256 с.

26. Княжанський В. Продається «українська ідея». Без венчурного капіталу інновацій не буде // День, №9 18.01.2003.

27. Ковни Де. Ш., Такки К. Стратегия хеджирования.- М.: ИНФРА-М, 1996.- 186с.

28. Колб Роберт У. Финансовые деривативы// Учебник.- М.: Изд. "Филинъ", 2001.-411с.

29. Колесник В.В. Ринок цінних паперів і принципи правового регулювання.- ІДП АН України, 1993. С.12.

30. Кравчук А.Н. Обращение и регистрация ценных бумаг в странах Западной Европы, США и Японии.- М.: ИНФРА-М, 2003.- 573 с.

31. Кузнецова Н.С., Назарук I. Р. Ринок цінних паперів в Україні. Правові основи формування та функціонування. - К.: Юрінком Інтер, 1998.- 128 с.

32. Лисенков Ю.М., Фетюхіна Н. Б. Ринок цінних паперів: Основні поняття і терміни.- К.: Київський інститут банкірів банку "Україна", 2002.- 346 с.

33. Матук Ж. Финансовые системы Франции и других стран.- М.: Финстатинформ, 1999.-362 с.

34. Машина М.В. Фондовая биржа.- М.: Международные отношения, 2002.-246 с.

35. Петруня Ю.Є. Непрофесійні суб'єкти ринку акцій України., К.: Т-во “Знання”, КОО, 1999. -- 262 с.

36. Правовое регулирование рынка ценных бумаг в Российской Федерации.- М.: Де-Юре, 2003.- 96 с.

37. Ринг "быков" и "медведей".- М.: Политиздат, 2003.- 128 с.

38. Рубцов Б.Б. Зарубежные фондовые рынки: инструменты, структура, механизм функционирования.- М.: ИНФРА-М, 2000.- 304 с.

39. Рынок ценных бумаг и его финансовые институты / Под ред. В.С. Торкановского.- Спб.: АО "Комплекс", 2002.- 421 с.

40. Рынок ценных бумаг: учебник (под ред. В.А. Галанова и А.И. Басова.- М.: Финансы и статистика, 2002.- 352 с.

41. Фельдман А.Б. Основы рынка производных ценных бумаг // Учебно-практическое пособие.- М.: ИНФРА-М, 1999.- 96 с.

42. Ярмольник Г.Н. Банки, биржи, ценные бумаги., М.: Финансы и статистика., 2003г., - 278с.

43. Якименко П.П. Биржевая деятельность: учебник., Таганрог, 2002г., - 351с.