Фінансова діяльність спільних підприємств в Україні

Для виявлення специфіки економічного механізму функціонування українсько-зарубіжних спільних підприємств проведено соціологічне дослідження, ціль якого - вивчення визначальних характеристик економічного механізму функціонування СП окремого регіону; виявлення пропорцій розподілу затрат на організацію функціонування окремих складових економічного механізму; дослідження методологічних підходів до визначення ефективності проекту спільного підприємства; виявлення найбільш типових недоліків у системі економічного механізму функціонування СП для розробки заходів по їх усуненню.

У ході дослідження виявлено специфічні риси чотирьох основних блоків складових економічного механізму - маркетингу, виробничого процесу, ресурсного забезпечення та управління.

Так, маркетингова політика у структурі економічного механізму функціонування СП визначається насамперед внутрішньою специфікою діяльності підприємства (зокрема, ступенем однорідності продукції, що виготовляється і реалізується), особливостями ринку, на якому виступає це підприємство (рівнем сегментованості, жорсткістю конкурентної боротьби), а також тими стратегічними і тактичними цілями, що стоять перед підприємством на певному етапі розвитку.

У ході дослідження кадрового забезпечення діяльності СП встановлено кількість працюючих на кожному підприємстві (у тому числі процент зарубіжних співробітників), коефіцієнти плинності кадрів та методи, що застосовуються з метою мотивації до більш ефективної праці. Всього на досліджуваних СП зайнято 656 працівників, з них 11 (або 1,68%) іноземних громадян. Таке співвідношення кількості вітчизняних і зарубіжних співробітників свідчить про надзвичайно низький рівень використання трудового потенціалу іноземних партнерів. Лише на 9 з 22 СП кадрове забезпечення здійснюється із залученням 1-2 іноземних працівників. До того ж ці співробітники, як правило, обіймають найвищі посади - керівника СП або його заступника. Разом з тим на жодному з розглянутих СП не відбувається міжкультурна взаємодія на рівні безпосередніх виконавців технологічних операцій, оскільки серед робітників немає іноземних громадян. Безумовно, проблема залучення зарубіжного трудового потенціалу має не лише економічний аспект (з точки зору поєднання різних підходів до виконання одних і тих самих виробничих операцій), але й соціально-психологічний, оскільки в інтернаціональному трудовому колективі відбувається переплетіння різних соціокультурних систем і, відповідно, людських світоглядів, що, у свою чергу, проявляється у виникненні нових традицій, ідеологій і життєвих переконань. Водночас незначна кількість іноземних працівників на українсько-зарубіжних СП може бути в певній мірі виправдана рядом обставин. По-перше, високий рівень безробіття висуває на перший план проблему працевлаштування вітчизняних робітників і спеціалістів, а не залучення зарубіжних; по-друге, значні відмінності у рівнях оплати праці та умовах проживання в Україні і розвинутих західних державах стримують іноземних партнерів від трудової участі у створюваних СП. Крім того, на багатьох вітчизняних підприємствах є свої висококваліфіковані кадри, а тому залучення іноземних працівників є недоцільним з економічної точки зору.

Ще один напрямок ресурсного забезпечення у структурі економічного механізму функціонування СП - це матеріально-технічне забезпечення. Як свідчать результати дослідження, українсько-зарубіжні спільні підприємства приблизно в однаковій мірі використовують як внутрішні, так і зовнішні канали матеріально-технічного постачання. У якості найбільш вагомого критерію при виборі каналу МТЗ визнано високу якість ресурсів, на другому місці - ритмічність поставок, на третьому - низька вартість ресурсів, найменше значення має вигідне місцезнаходження постачальника. Такий розподіл визначальних критеріїв свідчить, з одного боку, про прагнення спільних підприємств підвищити свою конкурентоспроможність за рахунок використання високоякісних матеріально-технічних ресурсів та уникнення перебоїв у їх постачанні, а з іншого - про намагання зменшити собівартість продукції завдяки використанню відносно дешевих ресурсів і, відповідно, про низьку платоспроможність СП.

Питання фінансування посідає безперечно центральне місце у системі ресурсного забезпечення діяльності СП. Як показали результати дослідження, незмінним джерелом фінансування СП залишаються внески партнерів до статутного фонду, короткострокові та (рідше) довгострокові позики вітчизняних і зарубіжних кредиторів (це насамперед кредити банківських установ, а також попередня оплата за майбутні поставки продукції). Доволі перспективним джерелом фінансування може стати використання інвестиційних доходів іноземного засновника від інших проектів, здійснюваних ним на території України (така практика поки що має місце лише на одному з досліджуваних СП). Щодо використання прибутку, слід зазначити, що найчастіше іноземні партнери переказують отримані доходи за кордон або купують товари за національну валюту для власних потреб. Розподіл прибутку між партнерами на усіх без винятку СП здійснюється у відповідності з частками у статутному фонді (капіталі).[7]

Координуючу роль у структурі економічного механізму функціонування СП відіграє блок управління. У ході дослідження розглянуто особливості побудови організаційної структури, організації планування та управління ризиками на СП, а також визначено приблизну частку затрат на управління у загальній сумі витрат підприємства. Організаційну структуру більшості досліджуваних СП можна охарактеризувати як лінійно-функціональну. Більшості СП необхідно звернути увагу на чіткий розподіл і належне виконання управлінських функцій. Як показали результати дослідження, майже на усіх СП роботу у сфері поточного і стратегічного планування зведено до необхідного (формального) мінімуму. Разом з тим міжнародний досвід свідчить, що ринкова економіка не заперечує планування, а, навпаки, потребує більш виважених підходів до розробки короткострокових і довгострокових планів в умовах невизначеності зовнішнього середовища, високого рівня ризику і максимальної відповідальності за прийняті рішення. Ще одна управлінська функція, на яку слід звернути увагу керівництву спільних підприємств, - це ризик-менеджмент. Як свідчать результати дослідження, найчастіше діяльності СП загрожують комерційні і політичні ризики. До того ж серед ризиків комерційного характеру найчастіше вказувались зміни курсів іноземних валют, а серед політичних чинників - нестабільність і недосконалість існуючого законодавства у сфері іноземних інвестицій. Також окремі підприємства зіткнулись у своїй діяльності з форс-мажорними обставинами (зокрема, із залежністю від погодних умов), неузгодженістю у діях партнерів і несприятливими соціальними факторами. Високий рівень затрат на управління на окремих СП можна пояснити значною чисельністю управлінського персоналу і відповідними розмірами посадових окладів керівників, кількістю відряджень (у тому числі закордонних), великим обсягом представницьких витрат. У певній мірі ці витрати можуть бути виправдані завдяки швидкому поширенню і засвоєнню передового управлінського досвіду. Щодо розподілу функцій контролю між засновниками, слід зазначити, що майже усі досліджувані СП перебувають під неухильним контролем з боку іноземного учасника. Навіть у випадках, коли управлінський персонал складається виключно з громадян України, представники зарубіжного партнера час від часу приїздять на підприємство з тим, щоб більш детально ознайомитись з результатами діяльності, обговорити питання подальшого розвитку і внести відповідні корективи до загальної стратегії дій. Отже, основна відмінна риса управління СП - це переплетіння різних методів і стилів керівництва, що властиві економічним системам різних країн.

Таким чином, у ході дослідження виявлено специфічні риси становлення і розвитку комплексів маркетингу, виробництва, ресурсного забезпечення та управління на спільних підприємствах. Однак економічний механізм функціонує як єдине ціле, і його дієвість визначається рівнем ефективності діяльності СП.

Проведені розрахунки дозволили чітко розподілити спільні підприємства на збиткові і прибуткові. До перших можна віднести СП з від'ємним значенням показника середньорічної рентабельності. Фінансовий стан цих підприємств погіршується з року в рік внаслідок різкого коливання курсів іноземних валют, падіння платоспроможного попиту і, відповідно, скорочення обсягів реалізації продукції. Як наслідок, майже на усіх зазначених СП замість інтегрального ефекту мають місце збитки - як підприємства в цілому, так і кожного із засновників.

До групи прибуткових об'єктів належать СП з позитивним значенням рівня середньорічної рентабельності. Ці підприємства можуть належати до різних сфер діяльності (харчова промисловість, сільське господарство, машинобудування), але їх має об'єднувати те, що всі СП мають великий статутний фонд, а також виступають одночасно на кількох географічних ринках, здійснюючи експортно-імпортні операції. Однак навіть ці великі фірми з належною організацією і значними обсягами виробництва можуть зіткнутися із серйозними фінансовими труднощами.

Ще один показник, що був розрахований у ході дослідження, - це народногосподарський ефект України від діяльності спільних підприємств. В цілому, як показали результати розрахунків, більшим є ефект, одержаний від діяльності СП на макрорівні приймаючої держави, ніж на рівні безпосередніх учасників. Невідповідність між розмірами ефекту на макро- й мікрорівнях можна пояснити насамперед тим, що у показнику народногосподарського ефекту враховується сума платежів, внесених підприємством до бюджету, причому більша частина цих платежів не залежить від наявності та розміру прибутку (наприклад, податок на додану вартість). Ще один фактор, що сприяє збільшенню значення означеного показника, - це врахування відсотків за кредит, сплачуваних підприємствами вітчизняним банківським установам.[10]

2. ФІНАНСУВАННЯ СПІЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ НА ОСНОВІ ДОГОВОРІВ КООПЕРАЦІЇ

Спільна діяльність -- це господарська діяльність зі створенням або без створення юридичної особи, котра є об'єктом спільного контролю двох або більше сторін згідно з письмовою угодою між ними. Отже, суб'єкти господарювання можуть фінансувати спільні інвестиційні проекти чи окремі операції на підставі договорів про спільну діяльність без створення нової юридичної особи. Договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробництво тощо), не пов'язану зі створенням юридичної особи, можуть укладатися як між резидентами України, так і між резидентами та іноземними інвесторами. Такі договори бувають як двосторонніми, так і багатосторонніми, тобто без обмеження кількості учасників спільної діяльності.

Грошові та інші майнові внески учасників такого договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності, є спільною власністю сторін, яка за своїм характером є частковою власністю.

За кожною угодою про спільну діяльність без створення юридичної особи дозволяться відкривати один рахунок у банку в іноземній та (або) національній валюті.

Управління та контроль. Укладаючи договір про спільну діяльність, сторони повинні вирішити питання про порядок ведення спільних справ та управління цією діяльністю. На практиці використовують такі варіанти управління спільною діяльністю:

а) сторонами може бути створена рада з числа їх працівників, яка приймає рішення не більшістю голосів, а за загальною згодою;

б) керівництво спільною діяльністю доручається одному з учасників договору, на нього ж покладається і ведення спільних справ.

На практиці здебільшого використовується останній варіант. У такому разі, крім умов договору про покладення ведення спільних справ на одного з учасників договору, інші учасники видають довіреність про надання йому повноважень для представництва перед третіми особами. Особа, на яку покладено ведення спільних справ, укладає договори, пов'язані із забезпеченням спільної діяльності, від свого імені і сама набуває цивільних прав і несе обов'язки за договорами.

Таким чином, можна відокремити дві категорії учасників спільної діяльності:

- контролюючий учасник -- це сторона, котра є учасником спільної діяльності і здійснює спільний контроль та управління цією діяльністю;

- інвестор у спільній діяльності -- це сторона, котра є учасником спільного підприємства і не здійснює спільного контролю за цим підприємством.

У процесі дії договору про спільну діяльність кожний з її учасників без згоди інших сторін не має права розпоряджатись своєю часткою у спільній власності. З метою досягнення результатів такої діяльності право розпорядження спільним майном, у т. ч. шляхом його відчуження, має особа, на яку покладено ведення спільних справ, за умови, що це передбачено договором і довіреністю.[9]

Відповідальність учасників спільної діяльності. У процесі реалізації договору про спільну діяльність особа, на яку покладено ведення спільних справ, може мати певні витрати, збитки (наприклад, витрати на орендну плату, експлуатаційні витрати, сплата мита, курсові збитки тощо). Порядок їх покриття визначається договором. Якщо договором такий порядок не передбачено, то спільні витрати і збитки покриваються за рахунок спільного майна учасників договору про спільну діяльність, тобто за рахунок їх грошових та інших майнових внесків, а також майна, яке створене або придбане в результаті їх спільної діяльності. Якщо цього майна недостатньо, то відповідна сторона має право, у т. ч. через пред'явлення позову, вимагати покриття збитків усіма учасниками спільної діяльності. Такі збитки повинні покриватися всіма учасниками спільної діяльності пропорційно їх внескам у спільне майно.

Фінансовий та податковий облік. Сторони за договорами кооперації повинні вести окремий фінансовий облік та складати звітність про операції, пов'язані з виконанням умов цих договорів (контрактів). Чинне податкове законодавство покладає ведення податкового обліку результатів спільної діяльності (окремо від обліку власної діяльності) на учасника, якому доручено ведення спільних справ та управління діяльністю. Цей учасник вважається платником податку за договором про спільну діяльність. До числа його обов'язків входять:

- окремий облік результатів діяльності;

- складання відповідного податкового звіту із декларацією про прибуток, одержаний від такої діяльності;

- складання та подання до податкового органу декларації з ПДВ за результатами такої діяльності;

- виписування податкових накладних, ведення книги обліку придбання та продажу товарів (робіт, послуг);

- здійснення нарахування та сплати податку на прибуток, ПДВ та інших податків.

Частка учасника спільної діяльності без створення юридичної особи в активах, що спільно контролюються, відображається в бухгалтерському обліку цього учасника у складі відповідних активів. Кожен учасник спільної діяльності відображає у своїй фінансовій звітності:

а) активи, задіяні у спільній діяльності, які він контролює, або свою частку в активах, що спільно контролюються;

б) зобов'язання, які він узяв для здійснення цієї діяльності;

в) свою частку в будь-яких зобов'язаннях, узятих разом з іншими учасниками стосовно цієї діяльності;

г) дохід або витрати, які є результатом спільної діяльності.

Оподаткування. Податкові органи ведуть облік договорів про спільну діяльність на підставі копій цих договорів, які після їх укладення направляються платником податку до державної податкової адміністрації за його місцезнаходженням. Після взяття на облік договору в державній податковій адміністрації йому присвоюється обліковий номер.

Платник податку самостійно за загальновстановленим порядком визначає суму податку на прибуток, одержаний від спільної діяльності. При визначенні оподатковуваного прибутку до складу валового доходу платника податку не включаються суми грошових або майнових внесків, що надходять згідно з договорами про спільну діяльність без створення юридичної особи.

Виплата учаснику частини доходу від спільної діяльності здійснюється у такому порядку:

а) платник податку визначає результати спільної діяльності на кінець звітного періоду і розподіляє суму одержаного прибутку між учасниками згідно з умовами договору;

б) платник податку нараховує та утримує податок у розмірі 30 % доходу, нарахованого окремо кожному учаснику договору;

в) податок вноситься до бюджету до/або одночасно із виплатою учаснику спільної діяльності належного йому доходу;

г) платіжний документ, який надається платником податку банківській установі, що його обслуговує, повинен відображати суму доходу учасника, що підлягає виплаті, а також утриману з цього доходу суму податку;

д) у разі, коли доходи від спільної діяльності не розподіляються протягом звітного періоду з метою оподаткування, вони вважаються розподіленими між учасниками згідно з умовами договору про спільну діяльність на кінець такого звітного періоду i підлягають оподаткуванню у загальновстановленому порядку.

Якщо протягом звітного періоду витрати, понесені платником податку у зв'язку з проведенням спільної діяльності, перевищують доходи, отримані від таких операцій, то балансові збитки переносяться на зменшення прибутку наступного звітного (податкового) кварталу, а також кожного з наступних 20-ти звітних (податкових) кварталів до повного погашення суми таких збитків. Якщо сума таких балансових збитків не погашається за рахунок отриманих валових доходів у згаданому порядку, то сума прибутку наступних звітних (податкових) кварталів, який одержаний від спільної діяльності і підлягає розподілу між учасниками договору, не зменшується на непогашену суму таких балансових збитків.

Якщо у разі повного припинення спільної діяльності платник податку -- учасник такої діяльності отримує кошти або майно, вартість яких перевищує балансову вартість внесених коштів або майна, то сума перевищення включається до валового доходу такого учасника. Якщо сума коштів або вартість майна менша за номінальну вартість внесених учасником коштів або майна, сума збитків відноситься до складу валових витрат платника податку у податковий період отримання такої компенсації, але не раніше періоду повної ліквідації спільної діяльності.

Юридичні особи, що отримують дохід від спільної діяльності, з якого утримано податок, не включають такі доходи до складу валового доходу.

Учасником спільної діяльності без створення юридичної особи може бути іноземний інвестор. Загальний порядок здійснення такої спільної діяльності є такий самий, як і без його участі. Особливості стосуються лише порядку реєстрації таких договорів, оподаткування внесків у таку діяльність та валютного регулювання і оподаткування у разі репатріації доходів.

Договори кооперації за участю іноземного інвестора підлягають державній реєстрації. Реєстрація договорів (контрактів) відповідно до Закону України «Про режим іноземного інвестування» є підставою для здійснення іноземної інвестиції за такими договорами.

Майно (крім товарів для реалізації або власного споживання), що ввозиться в Україну іноземними інвесторами на строк не менше трьох років з метою інвестування на підставі зареєстрованих договорів (контрактів), звільняється від обкладення митом та іншими ввізними податками в тому ж порядку, який передбачений для підприємств з іноземними інвестиціями. При відчуженні такого майна раніше трьох років з часу зарахування його на баланс зазначені податки сплачуються в повному обсязі.

Прибуток, одержаний від спільної інвестиційної діяльності за договорами (контрактами), оподатковується відповідно до законодавства України. Якщо платник податку здійснює на користь нерезидента-учасника договору про спільну діяльність виплату з доходу, отриманого таким нерезидентом від здійснення спільної діяльності на території України (у т.ч. на рахунки нерезидента, що ведуться в гривнях), то такий платник зобов'язаний утримувати під час виплати такого доходу та додатково сплачувати податок на репатріацію доходів у розмірі 15% суми такого доходу за рахунок такої виплати.

Нерезидент (або постійне представництво нерезидента), який є учасником договору про спільну діяльність на території України без створення юридичної особи і має переваги відповідно до міжнародного договору України щодо звільнення (або зменшення) від оподаткування доходу, одержаного від спільної діяльності на території України, разом з декларацією про прибуток або з розрахунками оподатковуваного прибутку та податку на прибуток заповнює і подає до державної податкової адміністрації за місцезнаходженням платника податку відомості про доходи, що звільнені від оподаткування або оподатковуються за спеціальними ставками на підставі міжнародних договорів України.[11]

3. ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ СПІЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ

3.1 Вплив спільного підприємництва на активізацію діяльності у інвестиційно-інноваційній сфері

Перехід України до ринкової економіки зумовлює необхідність створення механізму, який би стимулював науково-технічну діяльність та допомагав би впроваджувати в життя принципи інноваційної політики. До таких принципів слід віднести:

- орієнтацію на довгострокові та середньострокові цикли інноваційних процесів;

- орієнтацію на високотехнологічні виробництва;

- орієнтація на впровадження інноваційних процесів на підприємствах та доведення їх до кінцевого результату (із споживанням в нашій країні).

Лише мізерна частка підприємств має можливість провадити нові розробки та оновлювати виробничі потужності. Це пояснюється обмеженістю інвестиційних коштів. Інноваційний процес в розвинутих країнах - це те, що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво, управління, охоплює весь комплекс відносин виробництва, обміну, споживання. З усіх інновацій лише 10% закінчується успіхом.

Ефективність проведення інноваційно-інвестиційних процесів на макрорівні залежить від умов макросередовища, а точніше, від інвестиційно- інноваційного клімату країни. У ринковій економіці інвестиційним кліматом називають сукупність політичних, соціально-економічних, фінансових, соціокультурних, організаційно-правових і географічних чинників, властивих тій або іншій країні, залучаючих або відштовхуючих інвесторів. Ранжування країн по індексу інвестиційного клімату або зворотному йому показнику індексу ризику служить узагальнюючим показником інвестиційної привабливості країни, “барометром” для іноземних інвесторів.

В Україні, на жаль, досі відсутня своя система оцінки інвестиційного клімату країни і її окремих регіонів. Іноземні інвестори орієнтуються на оцінки численних консалтінгових фірм, що регулярно відстежують інвестиційний клімат в багатьох країнах світу, в тому числі і в Україні. Однак оцінки інвестиційного клімату, що даються зарубіжними експертами на їх регулярних засіданнях, що проводяться поза Україною і без участі українських експертів, представляються мало достовірними, а можливо, і упередженими. За даними “Сентрал юроніен економік рев'ю” Україна знаходиться на 15-му місці (з 25) серед країн з перехідною економікою за ступенню привабливості. Хоча зараз можна казати про поліпшення ситуації внаслідок недавнього обвалу української економіки і, як результат, повернення уваги іноземних інвесторів до сусідньої, більш стабільної України. Важко визначити в таких дослідженнях долю похибки, тим більше, що деякі наші власні дослідники, аналізуючи стан української економіки приходять до невтішних висновків.

Оцінки типу А прогнозують погіршення майже усіх факторів (без урахування змін у економіко-політичному середовищі). Але навіть при реалізації комплексу позитивно спрямованих заходів кількісні оцінки покращення положення є незначними (оцінки Б).

Прийняття рішень про розробку і впровадження новацій, про створення СП є функцією конкретних фірм як первинних суб'єктів ринкових відносин. По своїй суті, інвестиційно-інноваційна діяльність носить мікроекономічний характер. В результаті цього, державна політика при всьому її вагомому впливі має вторинні риси.

Стан економічної системи визначається наступними параметрами:

а) об'єм, склад та структура попиту;

б) об'єм, склад та структура ресурсів, що використовуються;

в) система способів трансформації ресурсів у предмети, вже готові до споживання.

Для забезпечення найефективнішого використання інвестицій в інноваційних процесах слід намагатися досягти максимальної ефективності при проходженні кожного параметру. Основним недоліком нашого інноваційного процесу була відсутність орієнтації на споживича. При створенні СП іноземні партнери можуть допомогти усунути цей недолік. В західній практиці стало звичним потреби споживачів ставити на перше місце.[4]

3.2 Вибір інвестиційно-інноваційної стратегії діяльності спільних підприємств

Та сама мета може бути досягнута різними методами і способами. У зв'язку з цим виникає природне запитання: як визначена мета може бути практично реалізована і який спосіб її досягнення є найкращим. Намагаючися дати на нього відповідь, підприємець розробляє кілька різних варіантів стратегії і вибирає з-поміж них найбільш ефективний і придатний для власного бізнесу.

Зазначимо, що під стратегією прийнято розуміти комплексну програму дій (заходів), яка забезпечує здійснення місії (генеральної мети) фірми і досягнення її множинних цілей. При цьому стратегія завжди є багатооб'єктною. Зокрема, об'єктами стратегії можуть бути продукція, капітал, максимізація прибутку, поведінка на ринку, конкурентоспроможність, технологія та інші елементи ринкової системи господарювання. Стратегію від інших планів і програм відрізняють:

- комплексний характер;

- рактична спрямованість;

- орієнтація на використання переваг фірми.

Процес стратегічного планування (далекоглядного передбачення) є досить складним і трудомістким, але він забезпечує успіх підприємницької діяльності, оскільки:

- привчає підприємця до чесного й активного ведення справ у власному бізнесі;

- значно підвищує шанси підприємця не лише вижити, а й ефективно діяти в конкретному середовищі;

- допомагає підприємцю чітко усвідомлювати місію своєї організації та вірогідних конкурентів.

Загальна процедура формування підприємницької стратегіїї подана на малюнку. Діагностика стратегії фірми передбачає аналітичну оцінку її внутрішніх можливостей щодо задоволення потреб ринку і досягнутого ступеня їх використання. Дієздатність стратегії має визначатись за допомогою відповідних критеріїв і умов. Основними з них є такі:

- наскільки стратегія фірми характеризується цілісністю; за яких умов кожна з її складових може “працювати” на загальну стратегію;

- наскільки стратегія фірми “вписується” в навколишнє зовнішнє ринкове середовище (відповідає принципу сумісності з ним) з огляду на його швидкі зміни;

- наскільки збалансовані між собою стратегічні цілі і матеріально- фінансові ресурси фірми;

- наскільки стратегія фірми враховує потенційну можливість комерційного ризику і передбачає конкретні заходи для його мінімізації або повної" нейтралізації;

- наскільки стратегія фірми відбиває обгрунтований горизонт ділового планування і терміни реалізації; які містить у собі довго- та короткострокові цілі;

- наскільки стратегія фірми спирається на дії її лінійних та функціональних структур, їхні перспективні орієнтири і цінності.

Аналіз діючої стратегії фірми може засвідчити, що фірма:

а) перебуває у більш-менш повній відповідності з сучасною інвестиційною, виробничою і комерційно-фінансовою політикою підприємництва;

б) відповідає сучасним вимогам ринку частково і потребує коригування стратегічних альтернатив;

в) потребує докорінного перегляду своєї діяльності.

Внаслідок перегляду результатів діяльності фірми і виявлення невідповідності між запланованими результатами та фактичними даними, може висуватися пропозиція щодо перегляду діючоі стратегії фірми.

Залежно від того, на якій стадії життєвого циклу перебуває фірма у даний час, її керівництво може вибрати одну з наведених нижче базових стратегій :

- стратегію виживання - вона є, по суті, захисною стратегією і використовується за кризового стану економічної діяльності підприємства;

- стратегію стабілізації - стратегію діяльності підприємства з урахуванням нестабільності (коливання) обсягу продажу своєї продукції і отримуваної величини доходів;

Стратегію зростання (наступальну) - стратегію стабільного зростання обсягів продажу, прибутку капіталу, зайняття вигідних положень (ніш) на ринку.

Вибір конкретного виду стратегії по великому рахунку здійснюється на основі аналізу розміру фірми: малі та середні підприємства обирають стратегії оборонного характеру ( стратегію виживання - малі фірми, стратегію стабілізаціі - середні ); великі фірми можуть дозволити собі наступальну стратегію ( хоча, звісно, бувають і виключення ).

Такий розподіл базується на тому, що фірми невеликих розмірів мають обмежені матеріало-технічні, фінансові та інші види ресурсів і не мають змоги проводити фундаментальні дослідження та науково-технічні розробки паралельно з виробництвом. Внаслідок цього, підприємство може обирати напрямок копіювання - дослідження товарів, що користуються попитом та мають власну нішу, високу ціну, і організація виробництва аналогічних товарів, але дешевших та нижчої якості. Інші подібні варіанти передбачають стратегію обмеженого росту, участь у виробництві великої фірми та франчайзинг (метод здійснення підприємницької діяльності, за якого достатньо потужна фірма делегує іншому підприємству право використовувати своє ім'я та товарний знак в обмін на зобов'язання виготовляти або продавати її продукцію. За праву діяти під торгівельною маркою та від імені фірми-фрайчайзодавця інше підприємство - фрайчайзоотримувач має виплачувати певний обумовлений відсоток свого доходу).

Захисна стратегія передбачає здійснення наступних заходів:

а) у сфері маркетингу - перегляд товарної політики, системи товаропросування, її більшу адаптацію до зовнішнього середовища і кон'юнктури ринку; проведення гнучкішої цінової політики; внесення необхідних змін в організацію виробництва;

б) у фінансовій діяльності - створення умов жорсткої економії витрат матеріальних ресурсів, обмеження до виправданого мінімуму процесу інвестування; залучення нових банківських кредитів (бажано на пільгових та ощадливих умовах); централізацію фінансових операцій; аукціонний продаж чи закриття збиткових виробництв;

в) у системі управління - перегляд методів управління, співвідношення централізації і децентралізації управлінських рішень; проведення необхідних кадрових змін.

При цьому варто наголосити, що стратегія виживання не може бути довготривалою, оскільки не відповідає економічним інтересам підприємця і всього персоналу. Її практична реалізація майже завжди потребує жорсткої централізації управління виробництвом, граничної обачливості у прийнятті та максимальної рішучості в проведенні управлінських рішень.

Стратегія стабілізації теж має свої особливості. Залежно від реальної економічної ситуації на підприємстві рекомендується використовувати один з трьох вірогідних підходів до практичного здійснення стратегії стабілізації:

а) економія та найбільш ощадливе використання всіх видів ресурсів з активним наміром швидкої стабілізації системи господарювання;

б) позитивне зрушення в обсягах і ефективності виробництва з певною надією на швидке пожвавлення підприємницької діяльності;

в) обгрунтована стабілізація економічної ситуації, за якої стають необхідними довгострокові науково-технічні і соціально-економічні програми для досягнення міцної ринкової позиції фірми.

Стратегія економії може бути використана у випадках, коли спад виробництва передбачений і контролюється дирекцією фірми або йоли починається непередбачений раптовий спад обсягу продажу і загальної величини прибутку.

Цілі даної стратегії у відповідному вимірі часу можна сформулювати так: найближча (термінова) -- зупинити спад ділової активності та результативності підприємницької діяльності; середньо-строиова--розпочати процес поліпшення економічного стану фірми; довгострокова -- започаткувати стадію пожвавлення і зростання. При цьому стратегія економії може охоплювати три фази:

а) ревізія витрат - звичайно передбачає: скорочення чисельності персоналу і витрат на його утримання; зменшення накладних витрат; здешевлення маркетингових досліджень, науково-дослідних і дослідноконструкторських робіт тощо. Особливу увагу звертають на програми жорсткої економії по кожному виробу, застосовуваній технології по всіх виробничих підрозділах, постійно регулюючи ці програми з урахуванням кон'юнктури ринку.

б) консолідація - як окрема фаза економії витрат зв'язана з обгрунтуванням часу і швидкості пожвавлення економічної діяльності та розробкою програми підвищення прибутковості фірми. У цій площині діяльність підприємства концентрується на розв'язанні таких завдань: загальне керівництво -- раціоналізація системи управління і мінімізація адміністративних витрат; науково-технічні дослідження і розробки - переміщення головних зусиль у сфері фінансування з пошукових до дослідно- конструкторських робіт; виробництво - аналітична оцінка чинників динаміки продуктивності праці та практична реалізація виявлених резервів зростання.

в) пожвавлення - особлива фаза стратегії фірми, що може передувати переходу да наступальної статегії діяльності. Це має супроводжуватись завершенням принципових перегрупувань у системі формування і використання ресурсів, активізацією маркетингової та фінансової діяльності.

Стабілізація економічної ситуації звичайно здійснюється за умови, коли результативність підприємницької діяльності характеризується значними коливаннями. Специфічні дії дирекції фірми (підприємства, організації) щодо досягнення стабілізації зводяться до такого. Якщо коливання показників ефективності бізнесу мають короткостроковий характер, то варто домагатися необхідної збалансованості між обсягами виготовленої продукції і ринку її збуту. За досить тривалого періоду коливань, коли фірма тривалий час не спроможна забезпечити стабільність виробництва і продажу товарів, їй варто розпочати здійснення програми переходу на випуск іншого виду продукції.

У випадку успішного функціонування фірми, достатнього рівня забезпеченості ресурсами, високого виробничого та науково-технічного потенціалу, керівництво підприємства може обирати наступальну стратегію.

Стратегія зростання є важливою і привабливою для будь-якої підприємницької структури. Її можна і треба розглядати як певну сукупність окремих стадій і адекватних їм різновидів стратегій загального циклу зростання, а саме:

- початкову;

- проникнення;

- прискореного зростання;

- перехідну.

Початкова стадія і стратегія зростання. Початкова стадія характеризується певними особливостями.

Основні з них такі:

- виявляють і ліквідують вузькі місця у процесах і структурі реалізації конкретних проектів (інноваційних, інвестиційних, виробничих, сервісних), що не передбачені планом і програмами;

- обсяг продажу товару повільно зростає, проте прибутку фірма практично не отримує. Метою цього різновиду стратегії є поступове зростання ділової активності для того, щоб забезпечити фірмі (підприємству, організації) досягнення оптимальної ефективності господарської діяльності. При цьому необхідне достатньо виважене ставлення до виявлення і ліквідації “вузьких місць” (не узгоджених за спроможністю ланок виробництва, всієї системи господарювання). Реалізація цього різновиду стратегії вимагає значних витрат ресурсів.

Стадія і стратегія проникнення. До визначальних і характерних їхніх властивостей належать:

- подальше проникнення фірми на товарний ринок, знаходження нових збутових ніш;

- відносно пропорційне зростання обсягу продажу та прибутку (доходів);

- поява певних конкурентних переваг в окремих напрямках діяльності.

Стратегія проникнення звичайно передбачає: більш глибоку дифузію у ринкові ніші, збільшення темпів зростання обсягу продажу, придбання (купівлю) інших підприємницьких структур; активізацію реалізації довгострокових програм з метою модернізації технологічної бази фірми і зміцнення фінансового її стану.

Стадія і стратегія прискореного зростання супроводжується швидким збільшенням обсягу продажу і доходів. Причому має місце позитивна тенденція, яка полягає у тому, що зростання доходів за своїми темпами випереджає динаміку обсягу продажу. Разом з тим спостерігається і негативна тенденція - необхідність вкладання великих фінансових ресурсів у технічний розвиток виробництва і післяпродажний сервіс. Метою цього різновиду стратегії зростання є максимально можливе використання внутрішньофірмових можливостей. Тому фірмі вигідно стратегію прискореного зростання підтримувати якомога довше.