Регулювання економіки грошово-кредитними методами

В принципі автономно-специфічна монетарна політика в Україні розпочалася ще за часів УРСР - із введенням у 1991 році купонів як додатка до рубля, чим було знищено функції грошей. Після цього монетарний розвиток України умовно можна поділити на кілька етапів, кожному з яких притаманні свої особливості.

Перший, що охоплює 1992-1996 роки, був етапом створення національної грошової системи на основі введення в обіг українського карбованця та підготовки до запровадження національної валюти. Це був одночасно і етап відродження функцій національних грошей в Україні. Розроблені Національним банком 1992 році "Основні напрямки грошово-кредитної політики на період до запровадження повноцінної національної валюти" із самого початку спрямували роботу НБУ на стабілізацію діючої грошової одиниці та подолання інфляції.

У цей період Національному банку та новоствореній банківській системі доводилося працювати у надзвичайно складному середовищі, яке характеризувалося макроекономічною нестабільністю, відсутністю джерел фінансування бюджету, втручанням органів законодавчої та виконавчої влади у процеси кредитування тих чи інших галузей господарства та окремих суб”єктів господарювання, в основному за рахунок кредитної емісії НБУ без будь-якої ув”язки з макроекономічними показниками.

Монетарна політика цього періоду підпорядковувалась емісійній підтримці безперспективної економічної системи (щоб не допустити її остаточного розпаду й уникати структурної перебудови). Це виявилося для монетарної політики непосильним завданням. Врешті суспільство поплатилося гіперінфляцією 1993 році, а економіка потрапила у "зачароване коло" - в ситуацію, за якої зростання емісії та грошової маси посилювало інфляційні очікування, що у свою чергу спричинялося до ще більшого зростання цін і в підсумку - до падіння обсягів виробництва.

На розвиток інфляційних процесів великий вплив справляли фактори немонетарного характеру, які безпосередньо контролюються Національним банком. Серед них - відсутність структурних змін у виробництві, монополізм окремих галузей і підприємств, зовнішньоекономічні чинники (насамперед, стрімке підвищення Росією цін на енергоносії).

Необхідність створення умов для здійснення самостійної валютної політики державного регулювання зовнішньої торгівлі та руху капіталів прискорило припинення функціонування рубля і введення Національним банком (із листопада 1992 року) перехідної національної валюти - карбованця (у готівковому обігу - купона). З цього часу Національний банк міг самостійно регулювати емісію та потоки грошей, повністю і своєчасно задовольняти потреби господарства й населення у грошовій готівці.

Цей крок водночас мав і негативні наслідки, що зумовлювалися відсутністю твердого юридичного статусу купона; обмеженістю сфери обігу; розривом у часі між уведенням купона і українського карбованця; дефіцитом товарного забезпечення і прискоренням розвитку інфляційних процесів. У поєднанні з "м”якою" монетарною політикою, на якій наполягав уряд, це призвело до знецінення купонокарбованця відносно рубля та інших іноземних валют.

Стримати зазначене знецінення адміністративним методом (за допомогою офіційного курсу НБУ) не вдалося через великий попит на російські рублі та порівняно незначну їх пропозицію. З тих же причин курс карбованця зазнав суттєвої девальвації і відносно вільно конвертованих валют - протягом 1992 року він знизився майже в шість разів. На той час Національний банк не мав економічних методів для підтримання курсу, оскільки ще не було реформовано валютний резерв НБУ (його створення лише розпочиналося). Кошти ж Державного валютного фонду, розміщеного в Державному експортно-імпортному банку, також майже цілковито витрачалося на фінансування потреб виробництва. Проведення інтервенцій для стабілізації курсу українського карбованця Національному банку не дозволялося.

Валютного ринку (як тісного взаємозв”язку між уповноваженими торговцями валютою) в Україні 1992 році практично не існувало. Банки як правило обслуговували клієнтів у межах своїх внутрішніх можливостей не виходячи на міжбанківський ринок.

Загальний стан економіки в 1993 році характеризувався ще більшим спадом виробництва, скороченням споживання і нагромадження, уповільненням ходу реформ. Негативні явища поглибили фінансову кризу, яка значною мірою зумовлювалася також ціновими та структурними диспропорціями, проведенням політики підвищення цін і заробітної плати, що вимагало відповідного нарощування грошової маси в обігу. Тобто монетарні тенденції тісно пов”язувалися зі значним розвитком інфляційного процесу.

Перед Національним банком постало завдання щодо обов”язкового скорочення темпів нарощування грошової маси. Проте це почало впливати на зниження показників ліквідності комерційних банків в умовах зростання цін, що поставило під загрозу нормальне здійснення розрахунків у народному господарстві. Саме ці дві причини спонукали Національний банк наприкінці 1993 року тимчасово застосувати такий надзвичайний захід, як абсолютне обмеження обсягів кредитування банками. В цей же час було вжито заходів і щодо значного стримування випуску в обіг засобів платежу, в результаті чого темпи підвищення цін перевищили темпи зростання випуску зазначених засобів, що засвідчило доцільність дій Національного банку в напрямі подолання у майбутньому значної інфляції.

Національний банк продовжив роботу з удосконалення валютного ринку, важливим елементом якого стала Українська міжбанківська валютна біржа. На валютний ринок країни позитивно вплинув пакет декретів Кабінету Міністрів про систему валютного регулювання, якими було створено правову базу його організації. Щоправда, подальше втручання владних структур у роботу валютного ринку призвело до негативних для економіки наслідків.

Найбільшого удару по стабільності валютного ринку та курсу карбованця на цьому етапі завдало рішення парламенту про чергову емісію для покриття потреб сільського господарства. Спровоковане нею падіння курсу карбованця загострило проблему ціни імпортного газу і нафти. Намагаючись хоча б якось взяти ситуацію під контроль, уряд наполіг на запровадженні фіксованого курсу українського карбованця для обов”язкового продажу валюти. Пізніше цей курс було поширено і на необов”язковий продаж, що означало припинення роботи біржі й повне знищення ринкового механізму курсоутворення.

У 1994 році Національний банк започаткував рестрикційну монетарну політику, завдяки якій темпи зростання грошової маси знизилися майже у три рази порівняно з попереднім роком. Результатом цього стало ще істотніше уповільнення (у 20 разів) темпів інфляції. Уперше за чотири роки вони виявилися нижчими від темпів зростання грошової маси, що свідчило про послаблення інфляційних очікувань, уповільнення обігу грошей, зростання попиту на національні гроші. Проте на цей час в Україні ще не склалися умови для виходу економіки з кризової ситуації. Незважаючи на кризові умови, Національний банк почав застосовувати важливі антиінфляційні заходи з метою зменшення обсягів грошової маси, що надходила в обіг. Із середини 1994 року запроваджено кредитні аукціони. Регулювання ситуації на грошово-кредитному ринку почало здійснюватися за допомогою визначених механізмів випуску та вилучення з обігу грошової маси, процентної політики.

З метою захисту національної валюти центральний банк держави зробив ще один крок у напрямі поступового витіснення з готівкового обігу України іноземної валюти. З листопада 1994 року припинено надання ліцензій на здійснення торгівлі та надання послуг з оплатою в іноземній валюті. Це дало змогу певною мірою стабілізувати курс карбованця щодо іноземних валют.

Починаючи з 1994 року монетарна політика Національного банку чітко підпорядковувалася цілям макроекономічної стабілізації, результатом чого стало майже паралельне і відчутне зниження темпів зростання грошової маси та інфляції.

У 1995 році Національний банк цілковито відмовився від надання банкам кредитів для суб”єктів господарювання, а також ресурсів для кредитування на пільгових умовах. У цей період проведено й низку важливих структурних реформ (лібералізації цін і торгівлі, приватизацію дрібних підприємств), що зумовило певні позитивні зрушення в загальноекономічній ситуації країни. У 1995 році дещо поліпшився фінансовий стан країни: дефіцит зведеного бюджету не перевищив обумовленого планового розміру (7,3% від ВВП), що стало можливим завдяки істотному зменшенню частки видатків порівняно зі зниженням частки доходів бюджету до ВВП.

У цьому ж році зроблено першу спробу покрити частину дефіциту бюджету за рахунок неемісійних джерел - залучених коштів, одержаних шляхом реалізації державних цінних паперів. Протягом 1996 року зберігалася тенденція до сповільнення темпів зниження виробництва, які становили вже 10%. Різко зменшилася й інфляція. Стабілізувався курс українського карбованця щодо іноземних валют.

Поліпшення макроекономічної ситуації напередодні проведення грошової реформи було досягнуто за рахунок активного запровадження ринкових елементів регулювання економіки. Серед них:

перехід на покриття дефіциту державного бюджету переважно шляхом продажу державних цінних паперів, що на той час сприяло послабленню тиску на емісію грошей;

лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, яка сприяла поліпшенню платіжного балансу;

підтримання позитивного рівня облікової ставки НБУ та процентних ставок за депозитами і кредитами комерційних банків, що створило основу для залучення і накопичення грошей у банках.

Завдяки здійсненню Національним банком і урядом впродовж 1995 і в першій половині 1996 років політики спрямованої на стабілізацію економічних процесів, з”явилися передумови для проведення у вересні другого етапу грошової реформи, введення в обіг постійної національної валюти - гривні.

Введення повноцінної національної валюти мало важливе значення для подальшої макроекономічної стабілізації, а також для підвищення довіри до національних грошей. Здійснення реформи мало на меті досягнення цілей грошово-кредитної політики щодо продовження курсу на забезпечення фінансової стабільності, прискорення розрахунків, залучення до банківської системи надлишкової готівки, яка перебувала в обігу, забезпечення стабільності курсу гривні щодо іноземних валют.

Водночас зі створенням невід”ємного атрибуту державності - національних грошей - почався новий етап становлення грошово-кредитного ринку України та його регулювання за допомогою монетарних інструментів, які на той час мав у своєму розпорядженні Національний банк. Цей етап охоплює період від грошової реформи до кінця 1998 року.

Введення в другій половині 1997 року валютного коридору як чіткого орієнтиру для учасників зовнішньоекономічної діяльності дало змогу визначити валютний курс як фінансовий пріоритет при проведенні загальної грошово-кредитної політики. Такий підхід став важливим антиінфляційним фактором і допоміг Національному банку ефективно стримувати темпи внутрішнього знецінення гривні.

У післякризовий період, тобто з 1999 року, починається новітня історія розвитку грошово-кредитного ринку України. Незважаючи на вплив багатьох дестабілізуючих зовнішніх та внутрішніх факторів, 1999 рік став роком початку стабілізаційних процесів у реальному секторі економіки. Інтенсивне скорочення ВВП призупинилося.

На ефективність монетарної політики істотний негативний вплив справила ситуація на ринку ОВДП. Поступово Національний банк став єдиним покупцем цінних паперів як на первинному, так і на вторинному ринках, тобто дефіцит бюджету майже цілком фінансувався за рахунок емісії Національного банку. Оскільки майже всі кошти, які залучалися на аукціонах із первинного розміщення ОВДП, спрямовувалися на погашення їх минулих випусків, уряд України, не маючи змоги сповна виконувати свої зобов”язання, провів уряд конверсій державних облігацій, що перебували у власності банків, нерезидентів та НБУ. Це на певний час послабило тиск на державний бюджет і частково вирішило проблему, пов”язану зі своєчасним погашенням внутрішніх запозичень.

Вихід України з кризи дав змогу Національному банку здійснити ряд заходів, спрямованих на подальшу лібералізацію валютного ринку. Для проведення операцій на міжбанківському валютному ринку запроваджується режим торговельної сесії, визначається офіційний обмінний курс гривні як середньозважений за операціями з купівлі-продажу на міжбанківському валютному ринку.

Із 2000 року, вперше за часи реформування економіки, з”явилися стійкі ознаки економічного зростання. 2001 рік був роком курсової стабільності, яка стала одним із головних факторів стримання інфляції, економічного зростання та підвищення реальних доходів населення.

Розділ 2. Суть і значення регулювання економіки грошово-кредитними методами

2.1 Монетарна політика: цілі, завдання, види та ефективність

По-друге, це монетарна політика, метою якої є підтримання в національній економіці стабільної величини пропозиції грошей. У цьому разі пропозиція грошей у моделі грошового ринку зображається у вигляді вертикальної кривої. Зі збільшенням попиту на гроші процентна ставка у цьому варіанті зростатиме. І навпаки, зі зменшенням цього попиту вона знижуватиметься. Тому монетарну політику можна назвати жорсткою.

По-третє, існує проміжний варіант монетарної політики. У цьому разі зі зміною попиту на гроші змінюється і їхня пропозиція. Проте величина зміни пропозиції грошей недостатня, щоб утримувати процентну ставку на незмінному рівні. Тому зі збільшенням попиту на гроші зростають і пропозиція грошей, і процентна ставка. І навпаки, зі зменшенням попиту на гроші зменшується пропозиція грошей і знижується процентна ставка.

Вибір варіанту монетарної політики залежить від причин змін попиту на гроші. Якщо збільшення попиту на гроші пов”язане з інфляційним зростанням цін, то центральний банк застосовує жорстку монетарну політику, яка стримує зростання пропозиції грошей.

Залежно від характеру впливу на основні макроекономічні змінні - обсяг національного виробництва, рівні інфляції та безробіття - економісти розрізняють два види монетарної політики - стимулювальну і стримувальну.

Політику, що спрямована на обмеження зростання цін у національній економіці, називають стримувальною монетарною політикою, або політикою „дорогих грошей”. Цю політику центральний банк може проводити, продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, збільшуючи норму резервування та підвищуючи облікову ставку. Ці заходи, як відомо, зменшують резерви комерційних банків або розмір грошового мультиплікатора, а отже пропозицію грошей, а відтак сукупні видатки, що стримує темпи зростання цін.

Політику, що спрямована на підвищення рівня зайнятості, і, відповідно, на прискорення економічного зростання, називають стимулювальною монетарною політикою, або політикою „дешевих грошей”. Для збільшення сукупних видатків, щоб залучити незайняті ресурси, центральний банк повинен збільшити пропозицію грошей. Цього він може досягти через купівлю цінних паперів на відкритому ринку, зниження облікової ставки або зменшення норми резервування. У перехідних економіках значення монетарної політики як одного з механізмів регулювання національної економіки безперервно зростає.

2.2 Ефективність монетарної політики