Фінанси

У Франції прийнята Хартія прав та обов'язків платника податку, яка надається кожному з них, де також суттєво розширений перелік гарантій, що забезпечуються законодавчими та нормативними актами при перевірці платників.

Наведені приклади свідчать про те, яке велике значення мають у зарубіжних країнах проблеми урегульованості взаємовідносин платника податку з податковими органами, що, насамкінець, є головним фактором ефективності всієї системи оподаткування.

Те, що податкові системи різних країн склалися під впливом різних економічних, політичних та соціальних умов, пояснює їхню недосконалість. Це, в свою чергу, зумовлює ту обставину, що в різних країнах ведеться постійний пошук оптимальних варіантів у галузі оподаткування. На думку багатьох економістів Західної Європи, податкова система оптимальна, якщо наслідує такі принципи:

1) витрати держави на утримання податкової системи та витрати платника, пов'язані з процедурою сплати, повинні бути максимально низькими;

2) податковий тягар не можна доводити до такого рівня, коли він починає зменшувати економічну активність платника;

3) оподаткування не повинно бути перешкодою ні для внутрішньої раціональної організації виробництва, ні для його зовнішньої раціональної орієнтації на структуру попиту споживачів;

4) процес отримання податків треба організувати таким чином, аби він більшою мірою завдяки накопиченню фінансових ресурсів сприяв реалізації політки кон'юнктури та зайнятості;

5) цей процес повинен впливати на розподіл доходів у напрямку забезпечення більшої справедливості;

Наукове визначення місцевих фінансів як сукупності теоретичних положень і певної суми знань і вмінь остаточно сформувалося наприкінці ХІХ ст. Це явище об'єктивне й зумовлене розвитком демократичних засад у суспільстві.

Слід зазначити, що саме визначення місцевих фінансів постійно змінювалося. Найпоширенішим є визначення місцевих фінансів як "місцевого фінансового господарства" адміністративних одиниць, або як "сукупності матеріальних засобів", які перебувають у розпорядженні цих одиниць для досягнення їхніх цілей. Є також визначення місцевих фінансів як "господарства місцевих спілок".

В Україні місцеві фінанси перебувають нині на стадії нового становлення й розвитку. На сьогодні вже створено певне правове підгрунтя. У Конституції України 11 розділів присвячені місцевому самоврядуванню, де зазначено, що матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є власністю територіальних громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності.

Конституцією передбачено, що органи місцевого самоврядування можуть об'єднувати на договірних засадах кошти бюджетів для виконання спільних проектів. Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування та фінансово його підтримує.

Місцеві фінанси сконцентровані в місцевих бюджетах, до яких відносяться: обласні, міські, районні, сільські і селищні бюджети.

В Україні нараховується більше 13 тисяч місцевих бюджетів. Найбільш числення група - це міські, сільські і селищні бюджети. Конституція України не передбачає існування обласних бюджетів, хоча в ній міститься нагадування про них. Відповідно до ст. 143 Конституції України обласні бюджети формуються так званим двоканальним чином із:

- коштів Державного бюджету для відповідного розподілу між територіальними общинами або для виконання спільних проектів;

- коштів, залучених на договірних засадах із місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних програм.

Найбільше значення серед місцевих бюджетів приділяється міським бюджетам, тому що Україна - надзвичайно урбанізована держава - займає 3 - е місце в Європі по кількості міст, у містах проживає 3/5 усього населення України.

За допомогою міських бюджетів здійснюється розподіл і перерозподіл коштів між суб'єктами бюджетних відносин. Вони є інструментом управління економічними процесами на місцевому рівні.

Місцеві бюджети виконують наступні функції:

- формування грошових фондів;

- розподіл цих фондів між галузями економіки, що фінансуються з місцевих бюджетів і наступне використання цих коштів;

- контроль за фінансово-господарською діяльністю суб'єктів економічної діяльності, які фінансуються з місцевих бюджетів.

Економічна сутність місцевих бюджетів виявляється у формуванні грошових фондів, які є фінансовим забезпеченням діяльності місцевих рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій, розподілі та використанні цих фондів на фінансування, утримання й розвиток соціальної інфраструктури, місцевого господарства.

Доходи республіканського бюджету АР Крим, обласного, міського (міст Києва та Севастополя):

1) частина податку на додану вартість та акцизного збору, яка визначається Законом про державний бюджет України на наступний рік, але не менше 20%;

2) податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм підпорядкування й власності (крім комунальної) в розмірі, що становить 70% від ставки, передбаченої чинним законодавством для відповідної категорії платників, та 100% податку на прибуток підприємств і організацій комунальної власності цього рівня;

3) частина прибуткового податку з громадян;

4) податок на майно підприємств і організацій усіх форм підпорядкування і власності;

5) плата за землю до обласних бюджетів і 70% - до бюджетів міст Києва й Севастополя;

6) надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, ще провадяться за рішенням відповідних представницьких органів влади згідно із Законами України;

7) частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається Законом про державний бюджет на рік;

8) відрахування, дотації та субвенції з державного бюджету України;

9) надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;

10) дивіденди, одержані на акції та цінні папери, що належать державі в акціонерних підприємницьких структурах, створених за участю підприємств комунальної власності цього рівня.

З місцевих бюджетів здійснюються видатки на такі цілі:

1) фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що перебувають у підпорядкуванні виконавчих органів влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

2) утримання представницьких і виконавчих органів влади АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя та органів місцевого самоврядування;

3) фінансування підприємств і господарських організацій, що входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

4) інші заходи, що фінансуються відповідно до чинного законодавства України з бюджетів АР Крим, міст Києва і Севастополя.

Усі ці витрати безпосередньо пов'язані з інтересами широких верств населення й суттєво впливають на загальні соціальні процеси в державі й насамперед на рівень його добробуту, освіченості, забезпеченості медичними послугами, а також послугами в галузі культури, спорту, соціальної захищеності на випадок непередбачуваних обставин.

Найактуальнішою проблемою для зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування і насамперед дохідної частини місцевих бюджетів є чітке розмежування доходів і видатків між місцевими і державним бюджетом України.

Фонди фінансових ресурсів цільового призначення є самостійною ланкою фінансової системи. Необхідність їх створення зумовлена потребою в наданні певних соціальних гарантій населенню.

Державні цільові фонди - це форма перерозподілу і використання фінансових ресурсів, що залучаються державою для фінансування деяких суспільних потреб. За допомогою них можна впливати на процес виробництва через фінансування, субсидування і кредитування підприємств; забезпечувати природоохоронні заходи; надавати соціальні послуги населенню.

Залежно від цільового призначення державні фонди поділяються на економічні і соціальні, а відповідно до рівня управління на державні і регіональні. Цільові фонди можуть бути постійними і тимчасовими.

Принципи організації централізованих фондів фінансових ресурсів:

відрахування до фондів централізовано визначаються державою;

відрахування до фондів є обов'язковими платежами і можуть стягуватися примусово;

витрати з фондів здійснюються лише на певні потреби, які передбачені законом.

В Україні створені такі основні державні цільові фонди:

1) Пенсійний фонд

2) Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності

3) Фонд соціального страхування на випадок безробіття

4) Фонд соціального страхування від нещасних випадків

5) Фонд захисту інвалідів.

Основну групу серед цільових фондів становлять фонди державного соціального страхування.

Соціальне страхування - це самостійна галузь страхування, що охоплює сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодування за постійної чи тимчасової втрати працездатності або місця роботи.

Пенсійний фонд відображає страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії. Його кошти не входять до бюджету держави і не можуть бути використані на інші цілі.

Бюджет цього фонду формується передусім за рахунок коштів, що вносять роботодавці в установлених законодавством розмірах. Відрахування до Пенсійного фонду відносять на собівартість продукції, а в бюджетних установах це передбачено окремою статтею кошторису. Крім того, до надходжень фонду належать обов'язкові страхові внески громадян, які працюють, у розмірі 1-5% від нарахованої заробітної плати, а також кошти державного бюджету на виплату окремих видів пенсій та допомоги, добровільні внески та пожертвування фізичних і юридичних осіб.

ПФУ має право займатися комерційною діяльністю, зокрема:

вкладати кошти у цінні папери, в т. ч. державні, до комерційних банків;

приймати участь у комерційному страхуванні;

проводити грошово-речові лотереї, благодійні вечори, рекламно-інформаційні заходи.

Кошти фонду використовуються на:

виплату пенсій за віком, інвалідністю, у разі втрати годувальника, соціальні пенсії; виплату допомоги по догляду за дитиною;

підвищення пенсій у зв'язку зі зміною індексу споживчих цін і зростанням заробітної шати;

реалізацію державних, регіональних програм соціальної підтримки пенсіонерів;

фінансування поточної діяльності та утримання органів управління фонду;

- відтворення коштів фонду, зміцнення його матеріально-технічної бази.

Управління коштами фонду здійснює Пенсійний фонд України, касове обслуговування АППБ"Аваль".

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є некомерційною самоврядною організацією, що здійснює захист прав громадян на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім'ї), вагітності та пологів, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною, смерті громадянина або члена його сім'ї. Гарантом його діяльності є держава.

Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:

страхові внески роботодавців;

страхові платежі найманих працівників;

страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою самостійно
(особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріальною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності);

страхові платежі громадян У країни, які працюють за межами України;

донараховані страхові внески, та штрафи;

благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

асигнування з Державного бюджету України;

інші надходження.

Платниками страхових внесків є страхувальники та застраховані особи. Розмір страхових внесків щорічно встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Кошти Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:

1) виплату застрахованим особам допомоги у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, у разі народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

2) фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих осіб;

4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

Управління Фондом здійснюється на паритетних засадах державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Фонд соціального страхування на випадок безробіття є самостійною фінансовою системою, яка має створювати відповідні умови для фінансування витрат, пов'язаних із за забезпеченням зайнятості населення.

Джерелами формування коштів Фонду є: страхові внески страхувальників-роботодавців; страхові внески застрахованих осіб; асигнування з Державного бюджету; суми фінансових санкцій і адміністративних штрафів; благодійні внески підприємств, організацій, установ та фізичних осіб; інші надходження.

Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України.

Кошти Фонду використовуються на:

- виплату допомоги у зв'язку з безробіттям;

- фінансування витрат і а перекваліфікацію робітників і службовців;

- фінансування витрат на працевлаштування;

- фінансування витрат на утримання та забезпечена діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, матеріальної та інформаційної бази;

- створення резерву коштів Фонду.

Фонд є некомерційною самоврядною організацією. Кошти фонду не включаються до складу Державного бюджету України і не можуть бути використані на будь-які інші цілі. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної і моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов'язковим і добровільним.

Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється за рахунок: внесків роботодавців у розмірі 0,84-13,8 % фактичних витрат на оплату праці найманих працівників залежно від класу професійного ризику виробництва; прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках; штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці.

Використовуються кошти Фонду страхування від нещасних випадків на:

виплату пенсії по інвалідності;

виплату пенсії у зв'язку з втратою годувальника;

виплати втраченого заробітку;

виплати одноразової допомоги потерпілому і членам сім'ї потерпілого;

фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу потерпілим.

Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна організація - Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України, обслуговуються органами Державного казначейства.

Фонд захисту інвалідів створено з метою фінансування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел: грошових коштів, які передаються з Державного бюджету для здійснення державних заходів щодо соціального захисту інвалідів; надходжень від підприємств і організацій, що не забезпечують дотримання встановлених нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів; благодійних внесків організацій, трудових колективів і громадян; інших надходжень.

Використання коштів Фонду захисту інвалідів спрямовано на фінансування заходів, що створюють інвалідам умови й можливості участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, забезпечують їх соціальний захист.

Відділення загальнодержавних цільових фондів створюються також на місцевому рівні.

Держава на свої потреби може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У такому випадку вона є позичальником коштів, а населення і підприємницькі структури - кредиторами. Головною причиною існування державного кредиту в умовах трансформації економіки є нестача бюджетних коштів. І, тому, перш за все, кошти, що залучаються за допомогою державного кредиту, передаються органам державного управління для покриття бюджетного дефіциту. Така практика є більш доцільною у порівнянні з емісією грошей, наслідком якої є посилення інфляції.

Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його повернення та сплати процентів є доходи бюджету, а не прибутки від вигідних обсягів кредиту.

Державний кредит за своєю економічною суттю - сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами - з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом.

Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави.

Державний кредит є зворотним, терміновим і платним.

Призначення державного кредиту виявляється у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. Державний кредит є також джерелом збільшення прибутків власників цінних паперів.

Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції:

1) розподільчу,

2) регулювальну

3) контрольну.

Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній державний кредит виступає у таких формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення в державні позики, запозичення коштів недержавного позикового фонду, казначейські позики, гарантовані позики.

Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризується тим, ще тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.

Міжнародний державний кредит являє собою сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку з ролі позичальника або кредитора. Ці відносини отримують форму державних зовнішніх позик.

Форми державного кредиту:

1. Товарна (наприклад, хлібні позики перших років Радянської влади. В надзвичайних ситуаціях - в умовах стихійного лиха, катастрофи, війни тощо - запозичення транспортних засобів, іншого майна в населення. У сучасній практиці фактично не використовується).

2. Грошова:

- ощадна справа (використання ощадних вкладів населення);

- державні позики;

- запозичення КМУ фінансових коштів із позикового фонду НБУ для покриття дефіциту бюджету (призводить до стимулювання зростання інфляції);

- грошово-речові лотереї.

Класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:

за правовим оформленим розрізняють державні позики, що оформляються підписними зобов'язаннями або надаються на підставі угод (безоблігаційні), і забезпечені випуском цінних папері з (облігаційні);

залежно від місця розміщення позик їх поділяють на внутрішні і зовнішні;

за правом емісії розрізняють державні й місцеві позики;

за характером використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові позики;

залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на заставні та без заставні;

відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові, середньострокові і, довгострокові;

за характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні;

за характером погашання заборгованості розрізняють одноразову виплату і виплату часинами;

залежно від зобов'язань держави в погашенні боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення.

Залучення позик повинно засновуватись на двох чинниках: мінімізації вартості позики та встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку. Мінімізація вартості досягається за рахунок процентної політики а також умов випуску і погашення. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є індикатором ринку. Привабливість позик досягається за рахунок гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Випуск позик засновується на передумовах:

- наївність кредиторів;

- довіра до держави;

- заінтересованість кредиторів,

- можливість держави своєчасно і помістю повернути борг і виплати доходів.

Джерелами погашення державних позик можуть бути:

найбільш реальне - доходи від інвестування коштів у високоефективні проекти;

додаткові надходження від податків;

економія коштів від зменшення видатків;

ефективне джерело - емісія грошей;

залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).

Існування державного кредиту зумовлює появу державного боргу. Внутрішні та зовнішні запозичення, які на певний період часу оформляються у вигляді державного боргу, є не тільки індикатором фінансового стану країни, а й показником її конкурентоспроможності.

Бюджетним кодексом України встановлено, що основний обсяг державного боргу не повинен перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП України.

Державний борг - це сума заборгованості за всіма борговими зобов'язаннями держави, відсотки за нею і невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки.

Загальна сума державного боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язані, держави і відсотків за ними, включаючи надані іноземним позивальникам гарантії за кредитами місцевим органам влади і держави-їм підприємствам. Крім того, до державного боргу включаються неоплачені державні замовлення, заборгованість з заробітної плати перед бюджетниками, невідшкодований податок на додану вартість та ін.

Головна характеристика боргової залежності країни є співвідношення суми зовнішнього державного боргу ВВП (МБРР встановив критичний рівень цього показника 80-100%). Є науковий висновок, що розмір річних державних запозичень дорівнює капітальним вкладенням в економіку.

Державний борг поділяють на поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг.

Поточний борг - сума й належні до сплати відсотки, що підлягають погашенню в поточному році.

Капітальний борг - загальна сума заборгованості і відсотків по них.

Внутрішній - борг кредиторам у даній країні.

Зовнішній - за межами країни.

Управління державним боргом - це комплекс заходів, що здійснює держава в особі її уповноважених органів з визначенням умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення платоспроможності держави. В управлінні державним боргом виділяють такі принципи: безумовності, єдності, зниження ризиків, оптимальність структури, збереження фінансової незалежності, зниження вартості обслуговування державного боргу, прозорості.

Процес управління державним боргом включає такі етапи:

1) залучення коштів,

2) використання коштів,

3) повернення боргу і виплата відсотків.

Мета політики управління боргом - одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

З метою забезпечення платоспроможні держави використовують такі методи коригування позикової політики: рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості.

Іншими методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й анулювання позики.

Управління державним боргом включає також комплекс заходів щодо його обслуговування - це погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргу визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу - це відношення всіх платежів із заборгованості до валютних надходжень держави у відсотках. Сприятливим є показник 25%.

0бсяг зовнішніх запозичень визначається двома факторами:

1) скільки капіталу держава може поглинути;

2) який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи платежів.

Зовнішній борг має використовуватись виключно для інвестицій, причому прибуток за інвестиціями повинен перевищувати вартість залучення капіталу.

Управління державним внутрішнім боргом здійснюється Мінфіном з погодження НБУ.

Обслуговування зовнішнього боргу здійснюється в процесі виконання Державного бюджету. Розрахунки належних до сплати сум виконуються в доларах США. Перерахунок у національну валюту проводиться за прогнозним курсом валют до гривні. Оплату здійснює Державне казначейство.

Обслуговування внутрішнього боргу здійснюється Мінфіном за допомогою банківської системи України проведенням операцій із розміщення ОВДП, їхнього погашення та виплати доходу за ними у вигляді відсотків.