Процес розвитку та становлення українського грошового ринку та його інститутів

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом державної власності та перебуває у його повному господарському віданні. Статутний капітал банку є державною власністю і слугує для забезпечення зобов'язань банку.

Згідно з чинним законодавством передбачена така система (структура) Національного банку: центральний апарат, територіальні управління в областях і Кримській автономній республіці, розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця, Центральне сховище грошей, спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпечення діяльності банку.

Першочерговою проблемою банківського законодавства є визначення статусу центрального банку, рівня його залежності (чи незалежності) від органів державної влади. Згідно з законом "Про Національний банк України" органи законодавчої і виконавчої влади не мають права втручатись у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні. Крім того, НБУ надано право підтримувати економічну політику уряду доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.

Істотне значення для посилення незалежного статусу НБУ має положення Закону, яке забороняє банку надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Здійснювати операції з державними цінними паперами НБУ дозволено лише на вторинному ринку, що також спрямовано на обмеження тиску на банк з боку уряду, який прагне вирішувати проблеми з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок емісійних коштів НБУ.

Національний банк підзвітний Президенту та Верховній Раді України, які наділені повноваженнями стосовно призначення на посаду і звільнення з посади Голови Банку та формування Ради банку. Голова НБУ інформує Президента та Верховну Раду про діяльність банку та стан грошового ринку в країні. Згідно з Законом Рада НБУ щорічно вносить Верховній Раді основні засади грошово-кредитної політики для інформування. Рахункова палата Верховної Ради здійснює перевірки НБУ в частині руху коштів Державного бюджету та виконання кошторису.

Закон України "Про Національний банк України" визначає функції банку. НБУ як емісійний центр готівкового обігу започаткував емісію українського карбованця у 1992р., коли Україна вийшла із співдружності держав, які використовували у грошовому обігу рубль, і почала проведення грошової реформи. По завершенні грошової реформи у 1996 р. НБУ здійснює емісію національної валюти -- гривні і копійок.

Для виготовлення грошей в Україні створені Банкнотно-монетний двір і Фабрика банкнотного паперу. НБУ розробляє дизайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Як емісійний центр країни він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обігу на території України. НБУ прогнозує готівковий обіг, установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, інкасації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій.

НБУ як кредитор комерційних банків поступово за період незалежності освоїв методи кредитування, що є загальноприйнятими у світовій банківській практиці. Протягом 1991-1993 pp. НБУ за завданням уряду розподіляв свої кредити головним чином серед колишніх державних банків і спрямовував їх на підтримку переважно державного сектора економіки, тобто проводив селективну політику адресного рефінансування комерційних банків.

Починаючи з 1994 р. з метою забезпечення рівного доступу для усіх банків до кредитів центрального банку НБУ запровадив проведення кредитних аукціонів -- цінових, за американською моделлю. Розвиток ринку державних цінних паперів дав змогу НБУ запровадити, починаючи з 1996p., ломбардне кредитування комерційних банків під заставу облігацій внутрішньої державної позики. Характерною особливістю ломбардних кредитів є надання їх банкам переважно для короткострокової підтримки їх ліквідності -- до 10 днів. У 1997р. Національний банк запропонував ще один спосіб рефінансування -- операції з цінними паперами на умовах угоди РЕПО, які стали додатковим джерелом підтримки ліквідності комерційних банків.

Існуюча в Україні система рефінансування комерційних банків спрямована переважно на управління ліквідністю грошового ринку. Що стосується підтримки центральним банком ресурсної бази комерційних банків з урахуванням попиту на середньо- та довгострокове фінансування потреб реального сектора економіки, то ця проблема в Україні не вирішується. Більшу частину грошей (платіжних коштів) НБУ емітує в обіг шляхом проведення операцій з державними цінними паперами (ОВДП), тобто кредитуючи уряд з метою вирішення бюджетних проблем. Так, за період з 1992 по 2004р. вимоги НБУ до уряду зросли з 17,5 до 19,7 млрд. грн., а вимоги до комерційних банків -- з 18,7 млн. грн. до 3,6 млрд. грн.

Щодо третьої складової інститутів грошового ринку України то вони розвивались досить суперечливо. Найбільшого поширення на Україні набули кредитні спілки, страхові компанії та ломбарди. Щодо інвестиційних фондів та фінансових компаній, то вони знаходяться лише на початковому етапі свого розвитку. Хоча варто зауважити, що останнім часом їх кількість починає зростати по мірі стабілізації економічної ситуації в країні.

За наявності нерозвиненого фондового ринку не відзначається активним розвитком і сфера різного роду фінансових посередників, що спеціалізуються на діяльності з цінними паперами. Найактивніше брокерські та дилерські контори працюють в найбільших містах: Київ. Харків, Львів, Одеса та ін.

Приватні пенсійні фонди прогнозуються для створення у недалекому майбутньому, коли буде чітко врегульовано дане питання на законодавчому рівні.

Висновки до розділу 1

Отже, підсумовую чи вищесказане, на нашу думку, можна зробити наступні висновки:

1) грошовий ринок -- це сукупність усіх грошових ресурсів країни, що постійно перемішуються (розподіляються та перерозподіляються) під впливом попиту і пропозиції з боку різних суб'єктів економіки. Грошовий ринок складається з багатьох потоків, за якими грошові кошти переміщуються від власників заощаджень до позичальників та інвесторів. В загальному, грошовий ринок із притаманною йому системою фінансових інституцій (банки, парабанки, фондові біржі) -- це те середовище, в якому реалізуються відносини власності, формуються фінансові джерела економічного зростання, концентруються і розподіляються ресурси;

2) головні учасники грошового ринку -- комерційні банки, які постійно або перемінно можуть виступати продавцями, покупцями або посередниками. Комерційні банки мобілізовують тимчасово вільні грошові кошти клієнтів (депозити), частка залучених коштів становить фонд обов'язкових резервів, які комерційні банки зобов'язані зберігати в центральному банку у визначених пропорціях до вартості своїх зобов'язань (пасивів). Решта коштів може бути використана для здійснення операцій на міжбанківському та відкритому ринках;

3) держава також виходить на грошовий ринок як позичальник, розміщуючи та реалізуючи державні цінні папери. Ці функції держава покладає на свого агента -- центральний банк. Центральний банк на ринку грошей майже завжди виступає в ролі позикодавця. Його завдання -- надавати комерційним банкам позики, щоб останні, у свою чергу, могли позичати гроші іншим економічним агентам. Національний банк кредитує комерційні банки через викуп цінних паперів, кредитні аукціони та дисконтні операції з векселями;

4) крім традиційних учасників, на ринку грошей функціонують посередницькі організації. Це -- позабіржові маклери, котрі зводять кредиторів і позичальників і одержують за це комісійні, які їм виплачують позичальники; ділингові контори, облікові доми, що мають статус банків і здійснюють грошові операції, позичаючи в одних учасників ринку, щоб дати в борг іншим, вони отримують прибуток у вигляді різниці процентних ставок.

РОЗДІЛ 2. ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ ТА АНАЛІЗ ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТІВ ГРОШОВОГО РИНКУ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ ДО РИНКОВИХ УМОВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

2.1 Банківська система як основа розвитку грошового ринку

Основним елементом грошового ринку будь-якої країни є банківська система. Саме за її посередництва відбувається основна маса платежів, розрахунків та інших грошових потоків між суб'єктами грошового ринку.

В науковій літературі під банківською системою розуміють сукупність банківських установ, що функціонують на території України. Основними функціями банківських установ є кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян через залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення и інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування економіки держави, валютні й інші банківські операції. Банки є юридичними особами, економічно самостійними та повністю незалежними від виконавчих і розпорядчих органів державної влади у вирішенні питань, пов'язаних з їх оперативною діяльністю. [35, с.70 - 71]

Практика знає декілька типів банківської системи:

-- розподільна централізована банківська система;

-- ринкова банківська система;

-- система перехідного періоду.

На противагу розподільній системі банківська система ринкового типу характеризується відсутністю монополії держави на банки. Кожен суб'єкт відтворення найрізноманітнішої форми власності (не тільки державної) може утворити банк. У ринковому господарстві функціонує множинність банків з децентралізованою системою керування. Емісійні і кредитні функції розділені ними між собою. Емісія зосереджена в центральному банку, кредитування підприємств і населення здійснюють різні банки -- комерційні, інвестиційні, інноваційні, іпотечні, ощадні й ін. Банки не відповідають по зобов'язаннях держави, так само як держава не відповідає по зобов'язаннях комерційних банків; комерційні банки підкоряються своїй Раді, рішенню акціонерів, а не адміністративному органу держави.

Сучасна банківська система України являє собою систему перехідного періоду. Вона містить компоненти ринкової банківської системи, однак їхня взаємодія ще недостатня розвинута. Відомо, що та чи інша система так чи інакше формується з попередньої, тому містить «рідні елементи» минулого. Ринкова система, що виникла з централізованої системи, проходячи становлення в умовах перехідного періоду, повинна бути в умовах України ще «наповнена» ринковою ідеологією. У складі елементів банківської системи і їхній взаємодії повинні повніше враховуватися особливості й умови ринкової економіки. [30, с.278]

Як відомо, банківська система України є дворівневою і складається з Національного банку та комерційних банків різних видів і форм власності.

Національний банк є центральним банком України, її емісійним центром. Він здійснює єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, сприяє зміцненню грошової одиниці, забезпечує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи загалом, визначає курс національної грошової одиниці щодо валют інших країн. Йому належить монопольне право на випускання в обіг грошей, а також друкування та карбування національних грошових знаків. Національний банк організовує діяльність державної скарбниці, зберігає резервні фонди грошових знаків, коштовні метали та золотовалютні запаси.

Комерційні банки різних видів і форм власності створюються на акціонерних або пайових засадах. Засновниками, акціонерами, учасниками комерційних банків можуть бути юридичні та фізичні особи, окрім рад народних депутатів усіх рівнів, їх виконавчих органів, політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів. Частка будь-якого засновника, акціонера чи учасника не повинна перевищувати 35 % статутного фонду комерційного банку.

Як відомо, в Україні реформа банківської справи почалася з 1987р., яка закінчилась ухваленням у березні 1991р. Закону України ”Про банки і банківську діяльність ”. Згідно з цим законом в Україні було закладено основи класичної дворівневої банківської системи.

Після проголошення Декларації про державний суверенітет України у1991 році постало питання щодо створення власної фінансово-кредитної системи України.

Постановою Верховної Ради України від 20 березня 1991 року “Про порядок введення в дію Закону України “Про банки і банківську діяльність” було оголошено власністю України Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку ”Укрпромбанк”, Український республіканський банк Ощадного банку СРСР, Український республіканський банк, Зовнішньоекономбанку СРСР з їх мережею, обчислювальними центрами, з усіма активами і пасивами. Згідно з цією постановою, на базі Українського республіканського банку Держбанку СРСР було створено Національний банк України з його регіональними управліннями.

За час свого існування банківська система пройшла три етапи:

-- 1 етап (1991 - 1993рр.) -- етап активного становлення та розвитку банківської системи;

-- 2 етап (1993 - 1998рр.) -- етап стагнації та зростання банківської кризи.

-- 3 етап (1998 - по сьогоднішній день)

Характерним для першого етапу є кількісне зростання тобто збільшення кількості банків, збільшення працюючого персоналу, збільшення обсягу клієнтів. Динаміка кількості банківських установ другого рівні відображена у табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Динаміка розвитку банківської системи України на протязі 1992 - 2004 рр. [20, с.133 - 134]

Роки	Кількість банків за реєстром	В т. ч. зареєстровано протягом року	За організаційно-правовою формою господарювання
			Акціонерні товариства	З них:	ТзОВ	Державні
				закриті	відкриті
1992р.	133	60	--	--	--	--	--
1993р.	211	84	--	--	--	--	--
1994р.	228	28	159	63	96	67	2
1995р.	230	3	169	50	119	59	2
1996р.	229	10	177	52	125	50	2
1997р.	227	8	184	51	133	41	2
1998р.	214	3	178	53	125	34	2
1999р.	203	--	173	49	124	28	2
2000р.	195	1	137	38	99	17	2
2001р.	189	3	136	41	95	17	2
2002р.	182	5	136	42	94	20	2
2003р.	179	5	157	39	94	24	2
2004р.	182	3	160	40	92	28	2

Як ми можемо бачити з даних таблиці, кількість банків активно зростала протягом першого періоду та аж до 1995 року. Практично кожного року створювались десятки нових банків. Піком зростання кількості банківських установ в Україні став 1993 рік, коли за один рік було сформовано 84 нових банки. Динаміка щорічного приросту кількості новостворених банків відображена на рис. 2.1.



Рис. 2.1. Динаміка щорічного приросту кількості новостворених банків

Отже, як ми можемо бачити, період найбільшого приросту кількості банків припадає на перший та на початок другого етапу формування національної банківської системи.

Фактично цей етап пов'язаний зі створенням нових банків, що залучають значний приватний капітал, капітал спільних і малих підприємств, акціонерних товариств тощо. Цей період в історії України як незалежної держави пов'язаний з появою і подоланням об'єктивних економічних труднощів перших кроків на шляху до створення ринкової економіки в умовах несприятливої зовнішньої економіко-політичної ситуації, крім того, із затримками на рівні уряду в прийнятті рішень і втіленні непопулярних макроекономічних рішень, непослідовністю в проведенні економічних реформ та ін. У цей час на тлі розвитку жорстокої інфляції з ознаками гіперінфляції та обвального скорочення обсягів виробництва в Україні було створено значну кількість дрібних комерційних банків, орієнтованих на обслуговування попиту на короткотермінові кредити для торгівлі та здатних отримувати прибуток від гри на інфляційних процесах в економіці. Протягом 1993 р. в Україні було створено до сотні дрібних, так званих «кишенькових» комерційних банків такого типу. [23, с.35]

Також варто зауважити, що на даний етап припадає період надзвичайно низької капіталізації банківської системи України: станом на кінець 1992 року загальна сума сплаченого статутного капіталу становила 0,5 млн. грн., а на кінець наступного -- 15 млн. грн.

Отже, на нашу думку, негативними наслідками першого етапу були:

-- реформування банківської системи випереджало реформування економіки і як наслідок -- тіньові обороти капіталу, відплив капіталу за кордон;

-- призупинено створення законодавчої бази щодо банківської системи;

-- НБУ не створив системи страхування депозитів і кредитів.

Для другого етапу є характерним якісне зростання тобто формування дворівневої структури, акціонування та приватизація банків, створення законодавчої бази, нагромадження досвіду НБУ щодо регулювання монетарної сфери, впровадження нових банківських технологій.

На даному етапі призупинилось стрімке зростання кількості новостворених банків: найбільша кількість створених банків припадає на 1996 рік -- 10 банківських установ, найменше було створено у 1995 та 1998 роках -- по 3 банківські установи.

В цей час стрімко продовжує зростати капіталізація банківської системи в цілому (рис. 2.2).



Рис. 2.2. Динаміка капіталізації банківської системи України за період 1992 -- 2004 роки [20, с.133 - 134]

Як ми можемо бачити на другий етап становлення національної банківської системи припадає період стабільного нарощування банками своїх статутних фондів. З 1993 по 1998 роки капіталізація банківської системи зросла з 15 до 2107 млн. грн., тобто на 2092 млн. грн. або в 139 раз. По світовим міркам цей показник є незначним, але для української банківської системи це значний крок в її розвитку.

На даному етапі формування банківської системи значною мірою був використаний досвід першого періоду розвитку економіки незалежної України. На даному етапі відбулося проголошення курсу на радикалізацію і прискорення проведення економічних реформ адміністрацією Президента України. Початковий період проведення радикальної економічної реформи був пов'язаний із застосуванням монетарних методів управління економікою і зумовив злам у розвитку найнебезпечніших негативних явищ національної економіки. Протягом 1994 -- 1996 рр. НБУ встановив і ввів у практику єдині правила діяльності комерційних банків країни.

Але також варто відзначити, що саме на цей період припадає криза 1998 року, яка мала негативний вплив на розвиток банківської системи України.

Отже, до негативних наслідків цього етапу можна віднести:

-- скорочення кількості банків;

-- гальмування зростання банківського капіталу;

-- погіршення фінансового стану банків.

Третій етап -- це етап стабільного розвитку національної банківської системи. Активно зростає банківський капітал, що дало змогу Національному банку підвищити обов'язків норматив адекватності регулятивного капіталу з 8 до 10 %. Правда в НБУ спочатку побоювались, чи зможе національна банківська система провести таку докапіталізацію, були навіть прогнози щодо падіння значної кількості малих та середніх банків. Але цього не сталося -- банківська система України змогла виконати вимоги Нацбанку і наростила власний капітал.

Отже, як відомо, сильна банківська система країни є запорукою ефективного функціонування національного грошового ринку.

Банківські установи постійно або перемінно можуть виступати продавцями, покупцями або посередниками. На грошовому ринку між банками ведеться оперативна, пожвавлена торгівля, де окремі банки відчувають тимчасову потребу в грошових коштах, а інші мають тимчасовий надлишок ліквідних коштів і намагаються їх прибуткове розмістити. Ринок міжбанківських кредитних ресурсів як складова грошового ринку набув активного розвитку і в Україні (табл. 2.2).

Як ми можемо бачити з даних таблиці, динаміка розвитку міжбанківського ринку кредитних ресурсів в Україні має чітку позитивну тенденцію, що особливі чітко проявилося останніми роками. При цьому активно розвивається кредитування як в національній, так і в іноземній валютах, правда останнім часом частка довгострокових кредитів в іноземній валюті в сукупних довгострокових кредитах істотно зменшилась (рис. 2.3). Що говорить про зростання довіри зі сторони українських банкірів до національної грошової одиниці.

Наведені дані свідчать про досить стрімкий розвиток міжбанківського ринку кредитних ресурсів в Україні та про встановлення стабільних кореспондентських відносин між банківськими установами. Зростання обсягів міжбанківського кредитування свідчить про зростання ролі українських банків як грошово-кредитних посередників на національному грошовому ринку.

Таблиця 2.2

Динаміка міжбанківського кредитування (без врахування централізованих кредитів НБУ) [20, с.94]

Роки	Усього	В національній валюті	В іноземній валюті
		Усього	За строками	Усього	За строками
			Короткострокові	Довгострокові		Короткострокові	Довгострокові
1993р.	11	11	--	--	--	--	--
1994р.	253	253	--	--	--	--	--
1995р.	242	242	--	--	35	--	--
1996р.	320	320	--	--	139	--	--
1997р.	297	297	292	5	248	248	0
1998р.	292	292	290	2	152	141	11
1999р.	425	425	412	13	236	229	7
2000р.	839	839	794	45	587	563	24
2001р.	891	891	860	31	477	450	27
2002р.	2231	2231	2161	70	1207	1195	12
2003р.	2958	2958	2807	150	1738	1653	85
2004р.	4867	2777	2476	301	2091	1971	120

Отже, як відомо, комерційні банки мобілізують тимчасово вільні грошові кошти клієнтів (депозити), частка залучених коштів становить фонд обов'язкових резервів, які комерційні банки зобов'язані зберігати в центральному банку у визначених пропорціях до вартості своїх зобов'язань (пасивів). Решта коштів може бути використана для здійснення операцій на міжбанківському та відкритому ринках. Саме ці кошти і є джерелом практично всіх активних операцій банківських установ. Здатність банків нагромаджувати та вкладати вільні кошти здійснює важливий вплив як на грошовий ринок, так і на економіку країни в цілому, так як є джерелом розширеного відтворення. Як ми можемо бачити роль банків в Україні активно зростає. Саме банківська система є основою повноцінного функціонування грошового ринку.

Рис. 2.3. Динаміка довгострокового міжбанківського кредитування в національній та іноземній валютах

2.2 Формування небанківських кредитних інститутів та аналіз їх діяльності

Ідея обмеження й витіснення товарно-грошових відносин в економіці радянського типу вилилась у руйнування системи кредиту та заборону діяльності кредитних інститутів. Виняток склав лише державний банк, тому кредитну систему ототожнювали з банківською. Проте в будь-якій ринковій економіці кредитну систему творять різноманітні кредитні установи. Значну питому вагу в обсязі їх операцій становлять різноманітні небанківські фінансово-кредитні установи. їх сукупність і взаємодія в мобілізації коштів та кредитуванні учасників господарського життя відображається в категорії «парабанківська система».

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (СКФІ) складають ту частину парабанківських установ, які обслуговують певні групи клієнтів, що вважаються ризиковими для комерційних банків. Зокрема, споживачів кредитних ресурсів із сфер сільського господарства, будівництва, малого підприємництва та ін. Особливий різновид спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів становлять поштово-ощадні банки, які традиційно акумулюють дрібні заощадження і здійснюють кредитно-розрахункове обслуговування населення, надають кредитні послуги іншим кредитно-фінансовим установам і державі.

Небанківські установи не тільки орієнтуються на задоволення потреб певних типів клієнтів. Вони нерідко надають кредитно-фінансові послуги на пільгових засадах, а свою фінансову діяльність здійснюють, не випускаючи власних боргових зобов'язань. Основним видом їхніх цінних паперів стали власні акції. Тому всі ризики зміни вартості активів і пасивів на фінансовому ринку небанківські установи розподіляють серед своїх акціонерів. [29, с.364]

Загалом, до складу сучасної парабанківської системи входять чисельні спеціалізовані кредитно-фінансові інститути і поштово-ощадні установи типу: інвестиційних компаній і фондів, лізингових компаній, факторингових компаній, брокерських і дилерських фірм, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії, ломбардні установи, кредитні товариства й асоціації, трастові компанії тощо.

Основні напрями діяльності сучасних спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів пов'язані з акумуляцією заощаджень населення залученням коштів на вклади, випуском власних акцій, облігацій, продажем страхових полісів; кредитуванням певної сфери економіки, видів господарської діяльності, груп населення; наданням іпотечних кредитів; організацією пенсійного та соціального забезпечення населення; здійсненням операцій із кредитної взаємодопомоги.

На Україні одними з найбільш розвиненіших спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів є кредитні спілки.

Кредитні спілки займають суттєве місце фінансово-кредитних системах різних країнах світу. Найбільш розвинутими є в Ірландії, США, Канаді, Австрії, Франції, Кореї. Будучи не прибутковими фінансовими установами та специфічними формами фінансової взаємодопомоги, вони займають особливе місце серед суб'єктів фінансового ринку розвинутих країн.

Кредитні спілки та комерційні банки в розвинутих країнах є конкурентами. В Україні, кредитні спілки є "союзниками банкірів". Банки надають послуги, як правило, юридичним особам, кредитні спілки - фізичним. Вони працюють в різних секторах фінансового ринку.

В науковій літературі кредитні спілки характеризують як кооперативні організації, що створюються з метою акумуляції заощаджень своїх членів та їх взаємного кредитування. [26, с.461]

У відповідності до чинного законодавства України, кредитні спілки -- це громадська організація, головною метою якої є фінансовий та соціальний захист її членів шляхом залучення їх особистих заощаджень для взаємного кредитування. [2, с.4]

Членами кредитної спілки, в тому числі її засновниками можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Членами кредитної спілки стають добровільно. Кредитна спілка -- це відкрита для вступу організація, всім особам, котрі визначаються полем членства. Члени кредитної спілки користуються послугами і розділяють відповідальність перед нею з іншими членами кредитної спілки.

Об'єднання громадян у кредитні спілки може здійснюватись за професійною, релігійною, територіальною або іншою ознакою, тобто ініціаторами їх утворення можуть бути підприємства, профспілки, релігійні громади, місцеві органи самоврядування. Спільність інтересів осіб, що формують кредитну спілку, визначається потребою одержання доходу на тимчасово вільні власні кошти та можливістю оперативного отримання кредиту.

Активний розвиток кредитних спілок в Україні розпочався останніми роками. Крім традиційного формування кредитні спілки почали створюватись при банках (наприклад, кредитна спілка при банку Промінвестбанк “Веско”). Динаміка кількості кредитних спілок в Україні відображена на рис. 2.4.

Лише за період 2001 - 2002 роки кількість кредитних спілок виросла з 280 до 360. За цей період було створено 80 спілок. Активний розвиток даної сфери спостерігався і в наступні роки. У 2003 році їх кількість склала вже 435, а 2004 році -- 456 одиниць.

На даний час стрімке зростання кількості кредитних спілок в Україні припинилось. Основні лідери в даній сфері вже сформувались і саме вони завоювали основну частину ринку. Варто зауважити, що в даній сфері на сучасному етапі відіграє важливу роль питання фінансової стабільності, що автоматично витісняє “слабких” учасників з поля конкуренції.

 Рис. 2.4. Динаміка кількості кредитних спілок в Україні [40, с.13]

Ресурси кредитних спілок формуються за рахунок вступних пайових внесків членів, а також їхніх наступних періодичних внесків (рис. 2.5).

Як ми можемо бачити, динаміка формування кредитними спілками капіталу є позитивною, але загальний його розмір є ще досить незначним щоб дати їм можливість здійснювати суттєвий вплив на національний грошовий ринок.

Варто, на нашу думку, зауважити, що кредитні спілки можуть формувати власні ресурси і іншими методами. У США, наприклад, кредитні спілки випускають особливі акції, еквівалентні за змістом ощадним вкладам. Крім того, кредитні спілки можуть користуватися кредитами комерційних банків, а також випускати власні боргові зобов'язання. В Україні позичковий фонд кредитної спілки утворюється за рахунок вступних та членських внесків і використовується для надання позик членам спілки. Кредитна спілка може приймати до позичкового фонду пожертви фізичних та юридичних осіб.



Рис. 2.5. Динаміка формування капіталу кредитними спілками в Україні [40, с.13]

На членські внески розподіляється пропорційна частка доходу. У разі припинення членства з ініціативи члена спілки йому сплачується вартість частини майна спілки, пропорційна його частки в майні.

Член спілки може взяти позичку у розмірі що визначається статутом Спілки. Позика у частині, яка перевищує грошовий внесок члена спілки, надається під заставу майна чи майнових прав в установленому порядку. Кредитна спілка може мати й інші положення щодо видання позик, котрі повинні бути визначені в статуті або окремими положеннями органів управління спілки.

Активні операції кредитних спілок полягають у видаванні позик своїм членам на різноманітні споживчі потреби. Забезпеченням виданих кредитів можуть бути різні види майна та доходів. Кошти, не залучені у позичкові операції, кредитні спілки можуть депонувати на окремих рахунках у комерційних банках або інвестувати їх у короткострокові державні боргові зобов'язання.

Динаміка розвитку кредитування кредитними спілками наведена на рис. 2.6.



Рис. 2.6. Кредитні портфелі кредитних спілок за 2001 - 2004 роки [40, с.13]

Отже, як ми можемо бачити, динаміка кредитування кредитними спілками своїх клієнтів активно зростала на протязі останніх чотирьох років. Найстрімкіший ріст відбувався саме у 2002 та 2004 роках. За цей період кредитні вимоги зросли з 28 млн. грн. у 2002 році до 130 млн. грн. у 2004 році.

Маючи здебільшого статус некомерційних громадських організацій та відповідні пільги щодо оподаткування, кредитні спілки можуть забезпечити членам спілок дещо вищий рівень дохідності на внески своїх членів та дешевші, ніж у комерційних банках, кредити. Основна відмінність кредитних спілок від інших кредитно-фінансових установ полягає в тім, що кредитні спілки здійснюють операції практично тільки для своїх членів.

Наступним видом спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів, що набули активного розвитку в Україні є страхові компанії. Страхові компанії утворюються і діють для відшкодування можливих збитків у результаті непередбачених економічних і фінансових ризиків, настання стихійних лих та інших випадків за рахунок страхових внесків громадян та юридичних осіб, що придбали страхові поліси. Кошти страхового фонду, як правило, набагато перевищують щорічні внески страхових відшкодувань. Внаслідок цього страхові компанії нагромаджують значні грошові ресурси, які вкладають переважно в облігації промислових компаній.

Страхові компанії здебільшого спеціалізуються на якомусь одному виді страхування, а саме:

-- майновому (або загальному) страхуванні, об'єктом якого є різноманітні цінності -- будівлі, споруди, обладнання, машини та інше майно (різновидом такого страхування є транспортне -- морське, автомобільне, авіаційне);

-- особистому страхуванні, за якого об'єктом страхових відносин є події у житті фізичних осіб (вік, здоров'я, працездатність людини), а саме страхування має на меті як матеріальну допомогу за несприятливих обставин, так і звичайну організацію заощаджень до певного віку, встановленого строку або на певні цілі;

-- страхуванні відповідальності, предметом якого є відповідальність перед третіми особами за можливими зобов'язаннями з відшкодування збитків (наприклад, гарантії банкам і фінансовим компаніям у разі неплатоспроможності позичальника);

-- перестрахуванні, що полягає у страхуванні вже застрахованих об'єктів з метою зниження ризику та перерозподілу відповідальності щодо оплати страхових збитків. [26, с.454]

Спеціалізуючись на одному з видів страхування, страхові компанії мобілізують кошти шляхом отримання страхових внесків (страхових премій) від юридичних і фізичних осіб на підставі укладення з ними договорів відшкодування збитків або виплату певної суми за умов настання страхового випадку. Тривалі строки нагромадження коштів, що інколи сягають десятків років, дозволяють страховим компаніям залучені страхові внески та власний капітал вкладати в акції та облігації приватних корпорацій та у державні боргові зобов'язання, у надання довгострокових кредитів підприємствам різних галузей економіки, переважно у формі іпотечного кредиту та вкладень у нерухомість. На цій підставі вони конкурують з інвестиційними банками, фондами та іншими інститутами кредитної системи, що оперують на ринку довгострокових капіталів. [29, с.268]

На даний час в Україні стоїть питання про створення ще одного виду найпоширеніших закордоном спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів -- пенсійних фондів.

Пенсійні фонди -- це державні чи приватні організації, які діють з метою забезпечення населення коштами у період після виходу на пенсію. Кошти пенсійних фондів формуються за рахунок багаторічних внесків працюючих і роботодавців, що використовуються для пенсійних платежів учасникам та вкладаються у акції та облігації підприємств і фірм. Пенсійні фонди можуть бути приватними і державними. їхні кошти формуються за рахунок регулярних внесків із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також внаслідок прибутку від операцій самого пенсійного фонду. Зокрема, процес нагромадження значних сум і на тривалі строки дозволяє пенсійним фондам здійснювати довгострокові інвестиції. Ось чому в структурі активів цих закладів найбільшою є частка цінних паперів приватних підприємств, корпорацій, державних боргових зобов'язань. Оскільки майбутні виплати з пенсійних фондів достатньо точно можна розрахувати, на відміну від малопрогнозованих виплат за пасивами страхових компаній, то пенсійні фонди володіють значно вищим рівнем фінансової стійкості і більшими можливостями підтримувати мінімальну власну ліквідність. З іншого боку, вони здатні проводити активну інвестиційну політику у найприбутковіші цінні папери і довгострокові кредитні операції, що на момент платежу пенсії суттєво збільшує її розмір. Таким чином пенсійні фонди активно конкурують з банками, відіграючи не менш важливу роль на грошовому ринку. [30, с.342]

Не менш суттєву роль на грошовому ринку відіграють інвестиційні фонди. Інвестиційні фонди -- це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції й облігації різних підприємств у власній країні та за кордоном.

У зв'язку з тим, що значна частина інвесторів не має можливості й належних знань для того, щоб регулярно стежити за станом ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення, вони звертаються до спеціалізованих організацій -- інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд узяв на себе управління його коштами, має придбати цінні папери, що їх випускає фонд (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їхніх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у різні інструменти фондового ринку. Це суттєво мінімізує ризик інвесторів унаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали в найбільш перспективні підприємства й галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні особливості й переваги.

Кошти, акумульовані випуском акцій, відкриті й закриті інвестиційні фонди вкладають у різні види цінних паперів - переважно акції й облігації приватних корпорацій, а також у деякі види державних цінних паперів. Як правило, інвестиційний фонд самостійно вибирає той тип цінних паперів, згідно з яким він визначає напрям своєї спеціалізації, а принцип диверсифікації активів стосується насамперед різних емітентів таких паперів.

Отже, інвестиційні фонди пропонують своїм клієнтам диверсифіковані портфелі інвестицій, які важко сформувати одному дрібному інвестору. Маючи апарат досвідчених фахівців, інвестиційні фонди можуть здійснювати відносно ризиковані, але водночас і високодохідні інвестиції, структура яких постійно перебуває під професійним контролем. Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами (дивіденди на акції, проценти на облігації, курсова різниця) та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції. Ринкова вартість акцій інвестиційного фонду безпосередньо залежить від ринкової вартості його активів. Інакше кажучи, якщо зростає ринкова вартість цінних паперів, які є у власності інвестиційного фонду, то зростає й ринкова вартість акцій самого фонду, і навпаки. [26, с.459]

Також варто сказати про фінансові компанії, що є різновидом небанківських інститутів кредитної системи, які спеціалізуються на кредитуванні продажу споживацьких товарів з відстроченням платежу. Кошти фінансових компаній формуються за рахунок випуску власних боргових зобов'язань -- облігацій чи векселів, отримання короткострокових кредитів від комерційних банків.

Механізм функціонування фінансової компанії ґрунтується на забезпеченні взаємодії покупців і продавців товарів. Придбавши товар, покупець, як правило, сплачує частину його вартості у межах 20%, а на решту суми бере торгівельний кредит. Фінансова компанія, на підставі попередньо укладеного договору з торговою фірмою та поданих нею документів про отримання товарів, переказує продавцеві обумовлену суму ціни товару за мінусом вже сплаченої частини. Свою заборгованість щодо придбаного товару покупець погашає фінансовій компанії протягом обумовленого договором строку (1-4 роки) щомісячними внесками з виплатою відповідних процентів. Як правило, величина такого процента дещо вища, ніж за звичайними позиками комерційних банків на аналогічний термін, - від 10% до 30%, що пов'язане з більшим ризиком непогашення кредиту. У деяких випадках фінансові компанії здійснюють лізингові й факторингові операції, надають іпотечні послуги і навіть деякі види страхування.

Існує ще один вид спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів -- ломбард. Ломбард -- кредитна установа, що здійснює видачу позик під заставу рухомого майна (цінних речей).

Як правило, вартість заставленого в ломбарді майна має перевищувати суму наданого кредиту на 20-50%. Позичальник зберігає право власності на заставлене майно протягом певного періоду часу. Воно засвідчується заставною квитанцією або іншим документом, що фактично замінює кредитний договір. В разі неповернення кредиту адміністрація ломбарду отримує право реалізувати заставлене майно, щоб компенсувати з виручки суму боргу разом з нарахованими процентами.

Специфікою ломбардних позичкових операцій є видача позичальникам невеликих сум на відносно короткі строки (переважно до трьох місяців), приймання речей (в основному ювелірних виробів та речей антикваріату) на зберігання за певну плату, продаж на комісійних засадах цінностей клієнтів, що не повернули кредит. Крім використання власних коштів у ломбардних операціях можуть бути задіяні кредити комерційних банків.

Отже, як ми можемо бачити, існує досить багато видів спеціалізованих фінансово-кредитних інститутів, які, конкуруючи з банками, суттєво впливають на грошовий ринок країни.

Іншим, найвпливовішим учасником грошового ринку є держава. Розглянемо динаміку даного впливу в Україні у наступному питанні.

2.3 Державна політика на грошовому ринку

Як ми вже зазначали вище, активним учасником грошового ринку країни є держава. Держава виходить на грошовий ринок як позичальник, розміщуючи та реалізуючи державні цінні папери. Ці функції держава покладає на свого агента -- центральний банк.

За своїми ознаками такі цінні папери характеризуються високою номінальною вартістю, емісією у формі торгів (аукціонів) із обов'язковим записом на окремий рахунок у центральному банку.

Для забезпечення ліквідності цінних паперів і капіталізації державного боргу запроваджується механізм використання державного майна, тобто основних фондів, землі, рудників, золота, валюти тощо. [26, с.102]

Центральні банки за своїм статусом є фінансовими агентами уряду і виконують у цій сфері певний спектр операцій:

-- розміщення та погашення державного боргу;

-- ведення поточних рахунків уряду;

-- касове виконання державного бюджету;

-- обслуговування уряду при здійсненні ним розрахунків з іншими країнами тощо.

Отже, як вже зазначалось вище, внутрішній державний борг України складається з випущених державних цінних паперів у вигляді облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), інших зобов'язань у грошовій формі, гарантованих урядом України, одержаних ним кредитів, а також частини боргових зобов'язань СРСР, які взяла на себе Україна.

Національний банк є безпосереднім учасником ринку ОВДП і виконує обов'язки генерального агента Міністерства фінансів України з обслуговування розміщення облігацій та проведення платежів за ними; депозитарію за облігаціями, випущеними у вигляді записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів; контролюючого органу та дилера на вторинному ринку. Обов'язками Міністерства фінансів за дорученням уряду є здійснення випуску ОВДП і гарантії своєчасності сплати доходу за ними та їх погашення.

Національний банк як фінансовий агент уряду посідає основне місце на ринку державних облігацій, оскільки здійснює їх розміщення, депозитарне та розрахункове обслуговування обігу і погашення цінних паперів уряду, а також нагляд за діяльністю учасників ринку. Окрім того, НБУ використовує ОВДП як інструмент регулювання грошового ринку.

Динаміка розміщення на первинному ринку ОВДП за період 1995 - 2004 років відображена у дод. А

На основі даних дод. А розглянемо розвиток первинного ринку державних цінних паперів (рис. 2.7).

Рис. 2.7. Динаміка розміщення ОВДП на первинному ринку [20, с.128]

Як ми можемо бачити з даних рис. 2.7, динаміка розміщення ОВДП на первинному ринку останнім часом набула спадних тенденцій. Найбільший пік випуску ОВДП припадає 1997 - 1998 років, тобто на період кризових явищ в економіці країни. За умов нерозвиненості вторинного ринку державних цінних паперів активізація емісії ОВДП в даний період дали змогу Національному банку України зменшити грошову масу в обороті, тобто первинне розміщення ОВДП стало одним з інструментів, за допомогою якого НБУ зміг стабілізувати ситуацію на грошовому ринку країни.

Про активізацію первинного ринку державних цінних паперів у 1998 році також свідчить динаміка відсотковими ставками за ОВДП (рис. 2.8).

Рис. 2.8. Динаміка відсоткової ставки за ОВДП [20, с.128]

Як ми можемо бачити, Національний банк суттєво підняв рівень ставки за ОВДП у 1998 році, що, по-перше, зумовлено різким зростанням рівня інфляції, та, по-друге, дало можливість НБУ розмістити наймасштабнішу емісію за період незалежності України.

Також, на нашу думку, варто зауважити, що останніми роками в Україні активно розвивається вторинний ринок держаних цінних паперів (дод. Б).

Розглянемо динаміку угод на торгах організаторів торгівлі та на позабіржових торгах на основі даних рис. 2.9.



Рис. 2.9. Динаміка торгів ОВДП на вторинному ринку [20, с.129]

Дані рисунка говорять про те, що обсяги торгів організаторів торгівлі в основному займають незначну питому вагу в загальних обсягах укладених угод. Проте варто відзначити, що 2001 рік відзначився значною активізацією торгівля на торгах організаторів. У 2001 році обсяг укладених угод перевищив обсяг угод, укладених на позабіржових торгах майже в 7 разів і досяг рівня 7626,2 млн. грн. Наступний 2002 рік також відзначився активізацією даного сегмента ринку. У цьому році обсяги укладених угод на торгах організаторів торгівлі склали 4171,5 млн. грн., що майже в 4 рази більше, ніж обсяг угод, укладених на позабіржових торгах.

Найвищого піку позабіржовий ринок зазнав саме у минулому -- 2004 році. Обсяг укладених угод досяг рекордного рівня за весь період незалежності України -- 8105,1 млн. грн., що перевищило ринок організаторів торгівлі майже в 13 раз.

Крім агентських функцій Національний банк на ринку грошей майже завжди виступає в ролі позикодавця. Його завдання -- надавати комерційним банкам позики, щоб останні, у свою чергу, могли позичати гроші іншим економічним агентам. Національний банк кредитує комерційні банки через викуп цінних паперів, кредитні аукціони та дисконтні операції з векселями.

Кредитні відносини між НБУ та комерційними баками пройшли складний період становлення. З початку створення Національного банку України (1991 р.) кредитні відносини між ним і комерційними банками мали не ринковий, а суто адміністративний характер. Національний банк здійснював кредитні емісії і спрямовував кошти на завершення розрахунків шляхом заліку взаємної заборгованості між підприємствами, на покриття дефіциту державного бюджету, надання кредитної допомоги підприємствам окремих галузей державного сектора економіки. Це відбувалося або безпосереднім кредитуванням Національним банком окремих суб'єктів (кредити уряду, іншим органам державного управління), або продаж ресурсів комерційним банкам (кредити на завершення рахунків шляхом заліку). [48, с.83]

Кредитні емісії здійснювалися відповідно до постанов Верховної Ради України, указів Президента України та рішень Кабінету Міністрів України.

Першу кредитну емісію було здійснено Національним банком 31 березня 1992 року відповідно до п. З Постанови Верховної Ради України від 05.03.1992 р. № 2165-ХІ, в якій зазначалося: "...прийняти пропозицію Національного банку України про надання банкам емісійних кредитів терміном до 1 листопада ц. р. в сумі 20 млрд. карбованців для проведення міжбанківського заліку". [59, с.234]

Кредит на завершення заліку було видано 31.03.1992 р. Агропромбанку, Укрсоцбанку та комерційним банкам 10 областей на загальну суму 14,5 млрд. карбованців за плату 13 % річних строком до 1 листопада 1992 року.

Емісійні кредити надавалися в той час за пільговими процентними ставками, які були значно нижчими, ніж темпи інфляції, що створювало процес обезцінення грошей.

Кредити надавалися на строк від 2 до 5 років. Плата за кредит під цільові виробничі потреби визначалася в кожному конкретному випадку Кредитним комітетом Національного банку України. Маржу для комерційних банків за кредитами під цільові виробничі програми визначав Національний банк України.

Після 1993 р. згідно з рішенням найвищих державних організацій обсяги кредитних емісій почали зменшуватися, і з 1994 року було розпочате запровадження економічно обгрунтованої системи регулювання грошового ринку з відповідними інструментами і завдяки цьому стабілізувати грошово-кредитний ринок; інфляцію, а відтак -- кількість національних грошей. Поступово почали запроваджувати операції, спрямовані на підтримання ліквідності комерційних банків через кредитні аукціони, ломбардне кредитування та операції репо. [59, с.83]

Кредити комерційним банкам для підтримання їхньої ліквідності до 1994 р. надавалися переважно опосередковано: відповідно до рішень законодавчих та виконавчих органів централізовані цільові кредити одержували безпосередньо клієнти (підприємства та організації). Такі кредити нерідко потрапляли неплатоспроможним клієнтам, які підтримувалися державою, і досить часто не поверталися. Це ускладнювало стан з ліквідністю комерційних банків і вимагало нових емісійних кредитів.

Практика надання емісійних кредитів неплатоспроможним клієнтам була припинена із запровадженням у 1994 р. кредитних аукціонів, через які ресурси надходили в комерційні банки, далі -- в економіку. У 1995 р. Національний банк відмовився від кредитування суб'єктів господарювання, що також сприяло зміцненню економічних відносин з комерційними банками. НБУ припинив також виділення ресурсів комерційним банкам для кредитування на пільгових умовах, тобто під пільгову процентну ставку.

З 1995 р. почала запроваджуватися практика проведення цільових кредитних аукціонів з продажу кредитів комерційним банкам для кредитування підприємств, що потребують державної фінансової допомоги.

У 1996 р. НБУ в механізмі кредитування комерційних банків застосував ломбардне кредитування під заставу державних цінних паперів та угод репо. Це стало можливим лише в умовах створення і розвитку ринку державних цінних паперів, який перші кроки зробив у 1995р.

Отже, Національний банк, по суті, припинив пряме кредитування дефіциту державного бюджету і перейшов до ринкового механізму регулювання грошово-кредитних відносин, у якому чільне місце належить кредитним відносинам з комерційними банками та іншими кредитними установами. [59, с.84]

У зв'язку з необхідністю запровадження ринкових методів управління, а також з метою створення однакових умов доступу для всіх комерційних банків до отримання кредитів Національного банку України та впровадження в практичну діяльність Національним банком випуску в обіг платіжних засобів через комерційні банки Національний банк із 20.05.1994 р. за рішенням Правління Національного банку України № 97 розпочав проводити закриті кредитні аукціони. Загальне положення про проведення таких аукціонів передбачало, що основні функції з організації кредитних аукціонів покладалися на Аукціонний комітет.

За період 1994--1997 рр. було проведено 54 аукціони, через які розміщено кредитні ресурси на загальну суму 1664,6 млн. грн.

У зв'язку із введенням у дію більш цивілізованих та ефективних інструментів рефінансування комерційних банків із 1998 р. кредитні аукціони практично не проводились. Але свою позитивну роль у регулюванні грошово-кредитного ринку вони все ж таки відіграли.

Для ефективного регулювання грошово-кредитного ринку, управління ліквідністю банківської системи, виконання функції кредитора останньої інстанції Національний банк з урахуванням поточної ситуації на грошово-кредитному ринку застосовує рефінансування банків через операції на відкритому ринку через:

-- короткострокове рефінансування банків (на строк до 14 днів);

-- середньострокове рефінансування банків (на строк до 180 днів);

-- довгострокове рефінансування (на строк до 3-х років);

-- використання постійно діючої лінії рефінансування для надання банкам кредитів "овернайт";

-- через операції репо;

-- через стабілізаційний кредит.

Національний банк здійснює рефінансування банків через операції на відкритому ринку тільки під забезпечення державних цінних паперів, векселів суб'єктів господарської діяльності -- резидентів України і векселів Державного казначейства України, що враховані банком за дисконтною ставкою, не нижчою, ніж облікова ставка Національного банку.

Проаналізувати розвиток кредитних відносин Національного банку України з комерційними банками можна на основі даних дод. В.