Сутність і структура грошово-кредитної системи

Необхідність кредитних стосунків в ринковій економіці загальновідома. З одного боку, в окремих фірм, приватних осіб і інших учасників ринкових стосунків виникають тимчасово вільні грошові кошти: надлишки грошових коштів у вигляді амортизаційних відрахувань, тимчасово вільні засоби у зв'язку з неспівпаданням часу реалізації товарів і послуг і часу придбання нових партій сировини, матеріалів і т. д., а також у зв'язку з сезонним виробництвом; засоби, накопичені, але не використані для розширення виробництва, виплати заробітної плати, грошові доходи і заощадження населення. З іншого боку, у учасників ринкових стосунків виникає потреба в додаткових засобах, понад тих, які вони мають на даний момент. Виникає протиріччя, сповна вирішуване за допомогою особливої інфраструктури ринкового господарства - кредитної системи.

При розгляді кредитної системи потрібно враховувати, що вона базується на реалізації складних економічних стосунків, прошедших тривалу історичну дорогу розвитку і що грають консолідуючу роль в структурі всіх економічних взаємозв'язків.

Розрізняють два поняття кредитної системи:

сукупність кредитних стосунків, форм і методів кредитування (функціональна форма);

сукупність кредитно-фінансових установ, що акумулюють вільні грошові кошти і що надають їх в позику (інституційна форма).

У першому аспекті кредитна система представлена банківським, споживчим, комерційним, державним, міжнародним кредитом. Всім цим видам кредиту властиві специфічні форми стосунків і методи кредитування. Реалізують і організують ці стосунки спеціалізовані установи, створюючи кредитну систему в другому (інституційному) розумінні. Провідною ланкою інституційної структури кредитної системи є банки. Проте, кредитна система - ширше і ємке поняття, ніж банківська система, сукупність банків, що діють в країні, що включає лише.

Як було сказане вищим, кредитна система держави складається з банківської системи і сукупності так званих небанківських банків, тобто небанківських кредитно-фінансових інститутів, здатних акумулювати тимчасово вільні засоби і розміщувати їх за допомогою кредиту. У світовій практиці небанківські кредитно-фінансові інститути представлені інвестиційними, фінансовими і страховими компаніями, пенсійними фондами, ощадними касами, ломбардами і кредитною кооперацією. Ці установи, формально не будучи банками, виконують багато банківських операцій і конкурують з банками. Проте, не дивлячись на поступове стирання відмінностей між банками і небанківськими кредитно-фінансовими інститутами, ядром кредитної інфраструктури залишається банківська система.

Вся сукупність банків в національній економіці утворює банківську систему країни. В даний час практично у всіх країнах з розвиненою ринковою економікою банківська система має два рівні.

Перший рівень банківської системи утворює центральний банк (або сукупність банківських установ, що виконують функції центрального банку, наприклад Федеральна резервна система США). За ним законодавчо закріплюються монополія на емісію національних грошових знаків і ряд особливих функцій в області кредитно-грошової політики. Другий рівень дворівневої банківської системи займають комерційні банки. Вони концентрують основну частину кредитних ресурсів, здійснюють в широкому діапазоні банківські операції і фінансові послуги для юридичних і фізичних осіб. Ці банки організовуються на пайових (акціонерних) початках і за формою власності діляться на державних, акціонерних, кооперативних.

Основними функціями комерційних банків є:

мобілізація тимчасово вільних грошових коштів і перетворення їх в капітал;

кредитування підприємств, держави і населення;

випуск кредитних грошей;

здійснення розрахунків і платежів в господарстві;

емісійно-засновницька функція;

консультування, представлення економічній і фінансовій інформації.

Що ж таке комерційний банк? Банк -- це комерційне підприємство, метою якого є максимізація прибули, що збільшує власний капітал банку, що сприяє збагаченню його власників. Проте банк повинен завжди співвідносити прибутковість з міркуваннями безпеки і ліквідності. Банк, що надає надто багато позик або той, що виявляється не в змозі забезпечити ліквідність, необхідну в деяких непередбачених ситуаціях, може виявитися неплатоспроможним. Робота в межах реальний наявних ресурсів, що є засадничим принципом діяльності комерційного банку, означає, що комерційний банк повинен забезпечувати не лише кількісну відповідність між своїми ресурсами і кредитними вкладеннями, але і добиватися відповідності характеру банківських активів специфіці мобілізованих ним ресурсів. Перш за все, це відноситься до термінів тих і інших. Так, якщо банк залучає засоби головним чином на короткі терміни (вклади короткострокові або до запитання), а вкладає їх переважно в довгострокові позики, то його здатність без затримок розплачуватися по своїх зобов'язаннях (тобто його ліквідність) виявляється під загрозою.

Логічно передбачити, що банки не можуть віддати у позику гроші вкладників, що все є у них, оскільки останні мають право відгукнути свої гроші у будь-який момент. Проте банківський досвід показує, що банки можуть не лише надати в кредит майже всі засоби на депозитах, але і задовольнити вимоги своїх вкладників. Проте, для забезпечення власної безпеки банки залишають собі певну фіксовану частину депозитів незадіяною. Ці фонди іменуються банківськими резервами.

Важливим напрямом в діяльності комерційних банків стає робота по залученню засобів населення.

Багато комерційних банок в роботі з населенням використовують не лише традиційні види вкладів і послуг з практики Ощадбанка, пропонуючи клієнтам вигідніші умови, але і знайшли нові форми організації заощаджень і залучення засобів громадян. Наприклад, перерахування заробітної плати працівників підприємств-засновників або інших клієнтів на рахунки в банці дозволило організувати новий вигляд банківської діяльності - самокредитування клієнтів, тобто за рахунок сум, що зберігаються на поточних рахівницях робітників і службовців, підприємства дістають можливість задовольнити свою потребу в позикових засобах по пільговій ставці відсотка по позиці. У вигоді також залишаються і приватні вкладники, оскільки банки прагнуть виплачувати вищі відсотки по поточних рахунках, чим Ощадбанк, виробляти індексацію вкладів відповідно до темпів інфляції, надають можливість скористатися овердрафтним кредитом.

Традиційно банк розглядається як фінансова установа, яка приймає вклади і видає комерційні позики. Ці традиційні банківські операції відносяться або до пасивних, або до активних. Пасивні операції -- операції по мобілізації засобів, а саме: залучення кредитів, вкладів (депозитних, ощадних), здобуття кредитів від інших банків, емісія власних коштовних паперів. Засоби, що отримуються в результаті пасивних операцій, є основою безпосередньої банківської діяльності. Активні операції -- операції по розміщенню засобів. В результаті активних операцій банки отримують дебетові відсотки, які мають бути вище за кредитові відсотки, що виплачуються банком по пасивних операціях. Різниця між дебетовими і кредитовими відсотками (маржа) - одна з найважливіших традиційних статей доходу банку (банківський прибуток формується і за рахунок комісійних зборів за банківські послуги).

Депозитні операції -- це термінові і безстрокові вкладення клієнтів банку. Засоби, що зберігаються на рахівницях до запитання (безстрокові вклади), призначаються для здійснення поточних платежів - готівкою або через банк за допомогою чеків, кредитних карток або акредитивів. Інший вигляд депозитних вкладів - термінові вклади (з певними термінами погашення). По цих вкладах зазвичай виплачуються вищі відсотки, залежні від терміну вкладу, оскільки банки можуть більш тривалий час розпоряджатися засобами вкладника і мають можливість реінвестувати їх. Найчастіше на термінові рахунки поміщаються засоби цільового призначення, наприклад суми, призначені підприємцем для покупки устаткування через 6 місяців.

До пасивних операцій відносяться і різні ощадні операції. Ощадні депозити служать для накопичення засобів клієнта, про що клієнтові видається свідоцтво (ощадна книжка).

Активні операції банків - це операції по видачі (розміщенню) різного роду кредитів. Найбільш виглядом кредиту, що видається банками, що часто зустрічається, є короткострокова позика економічним агентам, зазвичай для фінансування покупки товарно-матеріальних цінностей. Ця позика може видаватися під реальне забезпечення або без нього, але в будь-якому разі для її здобуття необхідна наявність звітних фінансових документів, що характеризують фінансове положення позичальника, з тим, аби банк міг у будь-який момент оцінити вірогідність своєчасного погашення позики.

Функція кредитування підприємств, держави і населення має важливе економічне значення. Пряме надання в позику вільних грошових капіталів їх власниками позичальникам в практичному господарському житті утруднено. Банк виступає як фінансовий посередник, отримуючи грошові кошти у кінцевих кредиторів і даючи їх кінцевим позичальникам. Комерційні банки надають позики споживачам на придбання товарів тривалого користування, сприяючи зростанню їх рівня життя. Оскільки державні витрати не завжди покриваються доходами, банки також кредитують фінансову діяльність уряду.

1.2. Механізм функціонування кредитної системи

2.1 Центральний банк як головний орган державного регулювання економіки

Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тому, що між розміром резервів і банківськими операціями прослідковується відповідний взаємозв'язок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Однак, цей інструмент центрального банку потрібно розглядати не ізольовано, а тільки у взаємозв'язку з іншими монетарними інструментами (операції на відкритому ринку, політика облікової ставки, політика рефінансування комерційних банків). Завдання центрального банку полягає в тому, щоб створити за цих умов зону рівної банківської конкуренції.

Обов'язкові (мінімальні) резерви це безпроцентні вклади комерційних в центральному банку, розмір яких встановлюється у визначеній пропорції до банківських зобов'язань (депозитів клієнтів). Резервні вимоги можуть виставлятись на всі банківські пасиви, або лише на окремі види банківських зобов'язань.

Обов'язкові резерви за своєю сутністю показник кредитної мультиплікації, який визначає рівень “затухання” коливань депозитної емісії, що виникає в результаті переказу коштів з рахунків комерційних банків. За допомогою цього інструменту центральні банки обмежують можливості кредитної експансії та депозитної емісії. Обов'язкові резерви виконують також функцію страхування депозитів.

Режим обов'язкових резервів вперше був запроваджений в США, а потім в інших країнах, наприклад ФРН, Франції. Спочатку він був задуманий як засіб страхування ризику, щоб гарантувати виплати вкладникам, а пізніше він став інструментом грошово-кредитної політики. Застосовуючи процедуру обов'язкових резервів, центральні банки зробили спробу більш тісно пов'язати емісію депозитних грошей з кредитними можливостями комерційних банків.

На сьогодні, політика обов'язкових резервів має подвійне призначення:

· забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Шляхом зміни розмірів обов'язкових резервів центральний банк може блокувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і таким чином впливати на їх діяльність;

· використовується як інструмент центрального банка для регулювання грошової маси. Підвищення норми обов'язкових резервів скорочує кредитний потенціал банків і масу грошей в обігу; зниження, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і масу грошей в обігу.

У світові й банківській практиці немає єдиного ставлення до резервних вимог. У різних країнах, згідно чинного законодавства, по-своєму встановлюється порядок формування обов'язкових резервів, але всі вони мають на меті заставити комерційні банки тримати відсоткову частку від мобілізованого капіталу, яка повинна знаходитись на рахунку в центральному банку. Резервні відрахування комерційних банків вилучаються з обігу, що забезпечує гальмування кредитної емісії грошей.

Центральні банки більшості країн використовують диференційовані норми резервування в залежності від виду, терміну і величини банківських зобов'язань (депозитів). Так, резервні ставки для зобов'язань, що підлягають до оплати за першою вимогою, як правило, найвищі, а для ощадних вкладів найбільш низькі. Наприклад, в США, ФРН норма резерву від вкладів до запитання більш висока, ніж від термінових і ощадних вкладів. Центральні банки мають право змінювати норми резервування виходячи із кон'юнктури грошового ринку, але у рамках визначених параметрів. Маніпулюючи ставками обов'язкових резервів, центральні банки стараються вплинути на пропозицію грошей. Якщо норми обов'язкових резервів високі, то центральний банк обмежує кількість грошей, що знаходяться у розпорядженні комерційних банків. При цьому понижується кредитоспроможність банків і підвищуються відсоткові ставки на кредити.

Зміна норм обов'язкових резервів являє собою регулювання ресурсів комерційних банків, які вони зобов'язані зберігати в центральному банку. Сума коштів, що зберігаються встановлюються у певному процентному відношенні до величини депозитів банку.

Центральний банк періодично змінює норму обов'язкових резервів залежно від ситуації на ринку і типу політики, що ним проводиться. При рестрикційній політиці центральний банк підвищує норми резервування, що відповідно зменшує частину ресурсів, за рахунок яких комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам і населенню, що в результаті призводить до скорочення грошової маси в обігу та зростання процентів за банківськими позиками. Експансіоністська політика, навпаки, передбачає зниження норм обов'язкових резервів, у результаті чого більша частина ресурсів залишається у розпорядженні комерційних банків, що сприяє збільшенню обсягів кредитних вкладень в економіку.

Резервні вимоги є одним із головних інструментів грошової політики центрального банку. Широке застосування даного методу пов'язане по-перше, із гнучкістю організації контролю (простий перегляд параметрів), а по-друге, з універсальністю впливу (охоплює всі банківські установи).

Для дотримання нормативів обов'язкових резервів комерційні банки, як правило, утримують резервні активи на рахунку в центральному банку. При цьому у багатьох країнах (наприклад, США, ФРН, Швейцарії) до обов'язкових резервів зараховується готівка в касах комерційних банків.

Класична схема резервування передбачає розміщення в центральному банку у певному процентному співвідношенні до різних категорій банківських пасивів (здебільшого вкладів до запитання та різних видів строкових депозитів). Розрахунковий період для виконання резервних вимог, як правило, складає один місяць, однак у різних країнах може коливатись в межах від 10 днів (в Іспанії) до 6 місяців (в Англії). Величина ставок обов'язкових резервів також коливається по країнах. Найвищі встановлені в Італії та Іспанії відповідно 25% і 17%, а найнижчі у Японії та Англії відповідно 0,125% і 0,45%. У той же час у країнах з високими ставками обов'язкові резерви не завжди є безпроцентними.

Ефективність встановлення норм обов'язкових резервів залежить від широти охоплення ними різних категорій зобов'язань комерційних банків. Чим вища ступінь такого охоплення, тим менше можливостей мають кредитні установи для того, щоб “обійти” даний інструмент грошово-кредитного регулювання. У країнах, де центральні банки встановлюють жорсткі обмеження зростання грошової маси, від комерційних банків часто вимагається дотримання відповідності між загальними банківськими пасивами і депозитами, що включаються у розрахунок мінімальних резервів.

2.3 Рефінансування

Потрібно врахувати, що комерційні банки мають можливість пом'якшити жорстку політику обов'язкових резервів і значно покращити поточну ліквідність за рахунок активних операцій на відкритому ринку і політики рефінансування, що проводить центральний банк. Наприклад, компенсаційне рефінансування може здійснюватись шляхом перерахування векселів; безпроцентного флотингу (сальдо неоплачених операцій) при безготівкових розрахунках з центральним банком; врахування грошей готівкою при виконанні обов'язкового резерву. Центральний банк для впливу на діяльність комерційних банків може використовувати кредити рефінансування.

Рефінансування охоплює три види кредитів, які надаються комерційним банкам.

Редисконтний кредит пропонується комерційним банкам в обмін на цінні папери.

Ломбардний кредит надається центральним банком для комерційних банків (які мають проблеми з ліквідністю) під заставу цінних паперів.

Кредит рефінансування. Існує два різновиди такого кредиту:

· перший призначається для рефінансування централізованих інвестицій. Це цільовий кредит, який надається лише під вже розпочаті проекти;

· другий має назву “конвертований кредит рефінансування”, який призначається на реструктуризацію комерційного банку.

Відсоткові ставки на кредити рефінансування визначає центральний банк залежно від прогнозованого рівня інфляції та міжбанківського ринку кредитів.

3

Мал. 3. Механізм дії норм обов'язкових резервів

В окремих випадках загальні методи грошово-кредитного регулювання можуть доповнюватися інструментами селективного впливу на діяльність банків.

Селективні способи реалізації грошово-кредитної політики центрального банку можуть включати: регламентацію умов видачі окремих видів позик різним категоріям клієнтів; встановлення кредитних стель і граничних норм річного приросту позик; обмеження окремих видів банківських операцій (наприклад, кредитування угод з цінними паперами); встановлення граничної маржі при проведенні окремих типів кредитних операцій; лімітування операцій з обліку та переобліку векселів; встановлення верхньої межі процентних ставок за вкладами або за кредитами та деякі інші види обмежень. Не рідко для різних банків встановлюються не однакові типи та розміри обмежень, що значно підвищує ефективність грошово-кредитного регулювання, оскільки центральний банк може впливати не лише на обсяг кредитів, а й на їхню структуру. Перевагою селективних методів є також порівняно швидкий вплив на діяльність комерційних банків. Водночас негативними рисами вибіркового регулювання є одностороння спрямованість (виключно на обмеження ділової активності) та зниження рівня конкуренції в банківській справі, що негативно позначається на якості послуг банків різним клієнтам.

Досягнення пріоритетних цілей діяльності центрального банку з використанням розглянутих інструментів пов'язане з вирішенням певних протиріч. Так, експансіоністська політика спрямована на розширення кредитних операцій комерційних банків і зниження процентних ставок, сприяє зростанню виробництва та відповідно забезпечує вищий рівень зайнятості в країні. Однак така політика супроводжується збільшенням грошової маси, що призводить до посилення інфляційних процесів, знижуючи купівельну спроможність національної грошової одиниці. Інфляція нарівні з низькими процентними ставками не стимулює притік капіталів з-за кордону, а навпаки породжує їх відтік, одночасно створюючи сприятливі умови для імпорту, а не експорту товарів. Результатом цих процесів є негативне сальдо платіжного балансу.

Рестрикційна політика центрального банку породжує прямо протилежні тенденції. Низький рівень інфляції та високий курс національної валюти може супроводжуватись економічним спадом та зростанням безробіття. Тому вибір типу грошово-кредитної політики і тих чи інших методів її реалізації визначається центральним банком у кожному конкретному випадку виходячи із стану ринкової кон'юнктури і фази економічного циклу, в якій перебуває країна. У будь-якому випадку перед центральним банком стоїть непросте завдання оптимально поєднати застосування різних інструментів для вирішення поточних проблем з метою досягнення кінцевих стратегічних цілей.

2.4 Незалежність центральних банків

Можливість ефективної реалізації центральним банком грошово-кредитної політики значною мірою залежить від його статусу та рівня незалежності від органів виконавчої влади. Річ у тім, що центральний банк повинен час від часу виступати противагою уряду, який може вирішувати економічні питання, керуючись суто політичними міркуваннями (наприклад, майбутніми виборами) і тому перебувати на популістських позиціях. Незалежність центрального банку при цьому є необхідною умовою забезпечення стабільності національної грошової системи, оскільки уряд може бути зацікавленим у використанні інфляції для досягнення цілей кон'юнктурного характеру зниження рівня безробіття, отримання додаткових доходів від податкових надходжень, збільшення соціальних витрат за рахунок емісійного фінансування бюджету. З іншого боку, незалежність центрального банку у тактичних питаннях регулювання економіки не повинна вступати у протиріччя із стратегічними цілями економічної політики органів державного управління. Тому на практиці розвинуті країни намагаються знайти компромісне вирішення цієї проблеми.

Загалом рівень незалежності центральних банків може визначатися як політичними так і правовими факторами. До числа політичних належать насамперед особливості формування керівництва центрального банку та визначення строків його повноважень. У переважній більшості розвинутих країн керівники банку обираються або призначаються з числа кандидатур, запропонованих урядом, причому на строки, що часто перевищують строки дії мандату виконавчої влади: 14 років у США, 8 в Німеччині, 7 в Канаді, Нідерландах, Австралії. У таких країнах, як Бельгія, Нідерланди, Данія процедура відкликання керівника центрального банку є досить складною, а у США, Англії, Німеччині, Ірландії дострокове припинення повноважень керівника і членів директорату банку неможливе взагалі. Виключення у цьому відношенні складають центральні банки Франції, Італії, Греції, що більш залежні від уряду, а їх керівництво може бути відкликане в будь-який момент.

Політичним фактором незалежності центрального банку є також рівень втручання уряду в його поточну діяльність. У переважній більшості країн центральні банки зобов'язані координувати свої заходи із загальною стратегією державного регулювання. При цьому уряд має право інструктувати центральний банк з приводу напрямів грошово-кредитної політики та здійснювати контроль за його діяльністю. Така ситуація характерна для Англії, Японії, Канади, Нідерландів, Швеції, Іспанії. Найнижчий рівень політичної незалежності серед центральних банків розвинутих країн у Франції та Італії, де центральні банки перебувають під повним контролем уряду. Діаметрально протилежний стан справ у США; ФРН та Швейцарії, центральні банки яких є найбільш незалежними, а держава не має права втручатися у їхню грошову політику.

Правові аспекти незалежності центральних банків пов'язані із законодавчим визначенням цілей їх діяльності, а також наявністю або відсутністю обмежень на кредитування уряду. В більшості промислово розвинутих країн (Японії, ФРН, Франції, Канаді, Швейцарії, Австралії, Нідерландах) основні цілі та сфера діяльності центрального банку відображені у конституції або у спеціальних законах. Так, законодавством ФРН основним обов'язком Бундесбанку визначено забезпечення стабільності національної валюти. При цьому перед центральним банком поставлено три головних завдання: регулювання грошового обігу, регулювання кредитного забезпечення економіки, організація платіжного обороту. Подібні завдання, а також обов'язки щодо підтримання стабільності цін визначено і для інших центральних банків, діяльність яких регламентована законодавством. У той же час даний фактор не відіграє ключової ролі у забезпеченні незалежності центральних банків. Наприклад, у таких країнах, як США, Англія, Італія законодавче формулювання завдань центрального банку або відсутнє, або подане в загальних рисах, однак, рівні незалежності центральних банків у цих країнах не досить сильно відрізняються між собою.

У розвинутих країнах закони здебільшого визначають інституційні характеристики діяльності центрального банку, структуру органів управління, процедури звітності. У той же час проблеми взаємовідносин центрального банку і органів державної влади, а також основи координації їх діяльності законодавчими актами, як правило, не розглядаються.

Більш важливе значення для незалежності центральних банків є законодавчі обмеження можливостей фінансування дефіциту державного бюджету. Центральні банки країн, у яких не діють обмеження на кредитування уряду, можна вважати в більшій мірі залежними у реалізації своєї політики від органів виконавчої влади. У цьому відношенні рівень незалежності центрального банку визначається його спроможністю звести кредитування державного бюджету виключно до меж цільових орієнтирів приросту грошової маси в економіці. Одна більш прийнятним способом для досягнення цієї мети є пряме законодавче обмеження або лімітування парламентом обсягів кредитування уряду, що застосовується, зокрема, у Франції, ФРН, Японії та ряді інших промислово розвинених країн.

Кожен центральний банк проводить свою національну грошово-кредитну політику залежно від історичних, економічних та політичних умов країни. Однак загалом в усіх розвинутих країнах в тій чи іншій мірі реалізується концепція незалежного центрального банку. Запроваджується даний статус з урахуванням національної специфіки та історичних особливостей формування кредитної системи, що включають конкретні механізми взаємодії центрального банку з іншими органами державного регулювання економіки.

3. Грошово-кредитна система України

3.1 Загальна характеристика грошово-кредитної системи України

· емісія грошей та організація їх обігу;

· кредитор останньої надії для комерційних банків;

· організація розрахунків між банками;

· обслуговування державного боргу країни;

· проведення операцій на ринку державних цінних паперів та валютному ринку;

· видача комерційним банкам ліцензій на здійснення банківських операцій та операцій з іноземною валютою;

· контроль за діяльністю комерційних банків.

Національний банк підзвітний Верховній Раді України. Йому належить виключне право випуску готівкових грошей в обіг та їх вилучення з обігу, тобто виконання функцій резервної системи. В зв'язку з цим НБУ:

· визначає порядок ведення касових операцій у народному господарстві;

· організовує виготовлення банкнот і металевих грошей;

· встановлює правила перевезення, зберігання та інкасації готівкових грошей;

· забезпечує створення резервних фондів банкнот та металевих грошей;

· визначає прикмети та порядок плати грошових знаків, також порядок обліку пошкоджених банкнот і монет та їх знищення.

На Центральний банк покладається регулювання грошового обігу в країні, в зв'язку з чим він з певною періодичністю готує для уряду аналіз стану та свої пропозиції з цього питання.

Для регулювання діяльності комерційних банків Національний Банк України визначає для них такі економічні нормативи:

· мінімальний розмір статутного фонду;

· граничне співвідношення між розміром власних коштів банку і сумою його активів;

· показники ліквідності балансу. Визначаються у вигляді нормативного співвідношення між активами і зобов'язаннями банку з урахуванням терміну їх погашення, а також можливості реалізації активів.

· розмір обов'язкових резервів, що розміщуються в Національному банку;

· максимальний розмір ризику на одного позичальника. Визначається в процентному відношенні до загальної суми власних коштів банку. В розрахунок ризику включається вся сума вкладень і кредитів даному позичальнику, а також видані за його дорученням гарантії, доручення та інші зобов'язання.

· Максимальні розміри валютного, процентного та курсового ризиків. Являють собою максимальну суму незбалансованості різних видів активів і пасивів за їх валютною і процентною структурою.

Центральний банк здійснює контроль за дотриманням комерційними банками банківського законодавства. У разі систематичного недотримання комерційними банками цього законодавства Центральний банк може:

· ставити перед засновниками комерційного банку питання про здійснення заходів з фінансового оздоровлення банку (збільшенню власних коштів, зміні структури активів тощо), про організацію чи ліквідацію банку;

· застосовувати санкцію у вигляді стягнення грошового штрафу в розмірі додаткового доходу, одержаного внаслідок неправомірних дій банку;

· підвищувати норми обов'язкових резервів;

· призначати тимчасову адміністрацію для управління банком на термін, необхідний для його фінансового оздоровлення;

· відкликати ліцензію на здійснення банківських операцій.

Центральний банк створює і організовує діяльність Державної скарбниці, забезпечує зберігання резервних фондів грошових знаків, дорогоцінних металів і золотих запасів; представляю інтереси України у зносинах з центральними банками інших країн, у міжнародних банках та інших фінансово-кредитних організаціях, де міжнародне співробітництво передбачене на рівні центральних банків.

Структур Національного банку України становить центральний апарат та його функціональні органи (Центральна розрахункова палата, через яку проходять всі міжбанківські платежі, Центр міждержавних розрахунків, Центральне сховище тощо); Кримське республіканське, обласні управління і розрахункові центри при них, регіональні відділення і розрахунково-касові центри в містах і районах; низка організацій при Національному банку.

Державні фінансові органи -- органи, що разом із Центральним банком виконують регулюючі функції у сфері фінансів. Найголовнішим серед них є Міністерство фінансів, яке займається питаннями планування та виконання державного бюджету і бюджетним фінансуванням; Державне казначейство яке займається збором державних доходів і їх витратою згідно з державним бюджетом.

За станом на 1 листопада 2008 року ліцензію Національного банку України на здійснення банківських операцій мали 182 банки, у тому числі: 152 банки (83,5% від загальної кількості діючих банків) - акціонерні товариства (з них: 113 банків (62,1%) - відкриті акціонерні товариства, 39 банків (21,4%) - закриті акціонерні товариства), 30 банків (16,5%) - товариства з обмеженою відповідальністю.

У стані ліквідації перебуває 13 банків, з них 10 банків ліквідуються за рішеннями НБУ, 3 - за рішеннями господарських (арбітражних) судів.

Філійна мережа банків України складається з 1 325 філій.

За станом на 01.11.2008 власний капітал банків склав 97,5 млрд. грн. або 12,3% пасивів банків.

Власний капітал банків має таку структуру. Сплачений зареєстрований статутний капітал складає 64,6% від капіталу, дивіденди, що спрямовані на збільшення статутного капіталу - 0,3%, емісійні різниці - 3,8%, загальні резерви, резервний фонд та інші фонди банків - 10,3%, результат минулих років - 2,0%, результат поточного року - 9,6%, результат переоцінки основних засобів, нематеріальних активів та інвестицій в асоційовані та дочірні компанії - 9,4%.

Зобов'язання банків за станом на 01.11.2008 становили 694,5 млрд. грн.

Кошти фізичних осіб складають 193,6 млрд. грн., або 27,9% загального обсягу зобов'язань, кошти суб'єктів господарювання - 133,6 млрд. грн., або 19,2%.

Банки мають таку структуру коштів населення з точки зору строковості. Строкові кошти складають 158,7 млрд. грн. або 82,0% від загальної суми коштів населення, а кошти на вимогу - 34,9 млрд. грн. або 18,0%.

За станом на 01.11.2008 активи банків становили 792,0 млрд. грн., загальні активи - 822,4 млрд. грн.

Більшу частину загальних активів складають кредитні операції - 82,2%.

За 10 місяців поточного року прибуток по системі банків, за попередніми даними, склав 9,4 млрд. грн.

Доходи банків склали 90,5 млрд. грн., в т.ч. процентні доходи становили 68,6 млрд. грн. (або 75,8% від загальних доходів), комісійні доходи - 14,2 млрд. грн. (15,7%).

Витрати банків склали 81,1 млрд. грн., в т.ч. процентні витрати - 39,2 млрд. грн. (або 48,3% від загальних витрат), комісійні витрати - 1,7 млрд. грн. (2,1%).

3.2 Грошово-кредитний ринок України. Поточні тенденції