Культура та краса: від теорії до практики спілкування

2. Естетика спілкування (інтелігентність, любов)

Діяльність у сфері спілкування педагога може бути неусвідомленою, якщо вона виникає:

- випадково;

- за звичкою;

- під безпосереднім і опосередкованим впливом когось;

- якщо переборює вплив фізичних чи психічних факторів.

Проте, незважаючи на неусвідомленість, діяльність у сфері спілкування має позитивні моменти, якщо здійснюється через працю (практику), інтелектуальні (теоретичні) пошуки, емоційні підйоми. І, звичайно ж, має негативні якості: фізичні лінощі та душевна сліпота, що ведуть до антигромадянських вчинків.

Естетичний педагог прагне будувати свої стосунки з учнями усвідомлено, і в цьому акті виявляється його невичерпне джерело краси й творчості: чим інтенсивніше йде ”забір“ потреб учнів, тим його душа стає, як вода в колодязі, світлішою і чистішою. Мистецтво спілкування та інтелігентність педагога й учнів нерозривно між собою пов'язані, але ми розділяємо їх для зручності аналізу.

Мистецтво спілкування народжується тільки при безпосередньому контакті з учнями, може, тому про нього мало написано. Воно припускає привнесення в зовнішнє вираження (культуру поведінки) почуття, як правило, почуття прекрасного. Почуття прекрасного дає простір фантазії, уяві, сприяє переростанню культури людських відносин у мистецтво цих відносин. Прекрасне у відносинах - це безпосереднє, ніби імпульсивний рух душі. За природою своєю воно безкорисливе, не має ніякого розрахунку.

Досвід виховної роботи з молоддю підказує: якби всі наші заходи, лекції, бесіди хоча б на десять відсотків досягали своєї мети, у нас до нуля звелися б негативні вчинки, що, на жаль, не так уже й рідко зустрічаються. На нашу думку, головним прорахунком усієї виховної роботи є те, що ми будуємо її в кращому випадку з урахуванням розвитку ”середнього“ учня чи студента. Ми слабко орієнтуємося, по-перше, у тім, що цікавить наших слухачів, по-друге, ми не знаємо, яке вони мають ядро культурних цінностей. Утім, ”ядро“ - це трохи невдале порівняння. Запас знань і навичок зручніше уявити у вигляді пелюстків цибулини. Щоб виростити новий пелюсток, потрібні не тільки живлячі сили, але й знання особливостей вже наявних пелюстків: зрілість плоду можлива тільки в послідовності росту. З цих позицій і випливає необхідність конкретних соціологічних досліджень.

Якийсь час нас хвилювало питання: чи можуть студенти дати безпосередню оцінку своїм вчинкам і поводженню з погляду краси? Планування виховної роботи вимагає інформації про рівень розуміння особистістю своєї естетики. Це спонукало нас провести анкету, результати якої ретельно обговорювалися на раді педагогічного (дошкільного) факультету. За результатами дослідження стінна загальноінститутська газета ”Педагог“ розгорнула дискусію, у якій взяли участь викладачі та студенти. Інтерес до цієї проблеми виник тому, що в будь-якому, так званому, здоровому колективі, поряд з комунікабельними, обдарованими й скромними є й такі, хто почуває себе незрозумілим і тому самотнім, хто вразливий і тому коло їхнього спілкування обмежене, хто заздрісний і тому цурається талановитих і оригінальних, хто марнолюбний, котрому інші потрібні для оплесків із приводу і без приводу і т.ін. І ще: анкета покликана була, за нашим задумом, мати виховне значення. Кожен змушений задуматися про свою роль і роль товариша в колективі не тільки в питаннях виробничих, але й у питаннях міжособистісних відносин. Не секрет, таким самоаналізом людина займається не так уже й часто.

Анкета була анонімною і спланована таким чином, що студент змушений дати собі оцінку й хтось інший повинен оцінити його поводження з естетичної точки зору. Незважаючи на те, що для відповіді надавалася достатня кількість часу, багато хто не упорався з завданням, посилаючись на те, що ніколи не задумувався над такими питаннями. Інші не знали, яке спілкування можна вважати красивим, а яке - некрасивим. Відповіді третіх були настільки блідими й незначними, що не дають можливості судити про рівень розуміння ними естетичних відносин.

До слова сказати, якщо мова йде про духовні ціннісні особистості, формування ядра яких завершується, за Сухомлинським, до 16 років, то не завжди можуть зробити та, найчастіше, й не роблять послугу випробувані форми придбання знань, які трансформуються, як правило, на основі повідомлення, словесної чи візуальної, чи звукової інформації. Скільки на нашій пам'яті інформованих, але духовно бідних людей! Уміння, сформовані на практичному рівні спілкування, теж ”не працюють“ на духовний світ людини чи майже ”не працюють“. Духовні цінності, як правило, ”переливаються“ з душі в душу. От чому потенційний гуманізм естетичного ставлення, що формується в процесі живого спілкування, може замінити тільки література та мистецтво, здатні звернутися до емоційного життя людини.

І все-таки 2-3 пари анкет із тридцяти заслуговують на пильну увагу саме в плані досить ясного розуміння поставленої проблеми. Запропонуємо вашій увазі одну з них - майже цілком і з незначною стилістичною правкою: ”х“ - чи красиве моє спілкування?

Відповідь.

”На це питання не можна дати однозначної відповіді. У моєму спілкуванні є красиві і нетерпимі нотки. Красивим моє спілкування можна назвати з тієї причини, що воно - досить рівне, я намагаюся зрозуміти людину і не занадто засуджую її за недоліки. Якщо вони, звичайно, терпимі, через те рідко злюся на своє оточення. Ставлю за мету не обмежувати коло своїх друзів, не усамітнюватися з ким-небудь. Це мені вдається. Не можу терпіти, якщо поруч хтось ”знедолений“, сумний, нещасливий. Намагаюся завжди допомогти, розвеселити, можу терпляче вислухати співрозмовника. Незалежна. Радію радості іншого. Своїм недоліком вважаю нав'язливість, набридливість. Важко стаю на точку зору іншого. Люблю робити друзям зауваження, повчати, за що мене іноді називають занудою. Нерідко моя поведінка залежить від внутрішнього стану, настрою. Нестримана, у суперечках переходжу на лемент. Можу скривдити незаслужено (потім каюся, прошу пробачення). Близько з людьми не сходжуся. Красивим моє спілкування назвати не можна.“

А тепер послухайте, яку оцінку ”х“ дає ”ц“.

"Знаєте, є таке явище: якщо людині дуже подобається хто-небудь, вона починає її мимоволі наслідувати. І от зовсім недавно я з подивом довідалася, що наслідую ”Х“: роблю подібні жести, і слова в моєму лексиконі - її. Це вважаю недобре, тому що втрачаю свою цілісність. Але дивно! Наслідувати ”х“ мені дійсно подобається. Мені дійсно подобається її манера спілкування, думки, слова. Саме до неї, як ні до кого іншого й застосовую термін ”мистецтво спілкування“. Вона не робить так, як усі. Про речі повсякденні, буденні вона вміє розповісти цікаво, з гумором. Це вміння в усьому знаходить особливе, тільки для даної речі характерну властивість і притягає до неї, як до магніту. Слід особливо зазначити, що однаково дружелюбна, весела з усіма, але в той же час вона може сказати людині правду.

Скільки разів я вислухувала від неї критичних зауважень, але робити вона вміє так, що я на неї ніколи не ображаюся. Вона не вміє лицемірити. У ”Х“ є одна погана риса - з нею важко сперечатися. Якщо вона в чомусь переконана, довести їй що-небудь неможливо. Мені дуже подобається, як вона будує свої виступи. Логічні, чіткі, просто заздриш, як грамотно людина може висловити свої думки. Я дуже ревную її, тому що мені здається, що вона спілкується з усіма так само, як і зі мною, але потім з'ясовую для себе, що це не так. Для мене вона припасає щось таємне, таке, що говорить близьким, друзям. Я дуже рада, що маю можливість спілкуватися, дружити з ”Х“. Мені здається, що вона може бути прикладом красивого спілкування. ”Х“ уміє співпереживати, це я знаю так, як, мабуть, не знає ніхто.“

Як бачимо, естетична цінність спілкування полягає в тому, що воно розвиває не тільки естетичний смак, естетичні емоції й інші складові естетичної свідомості, що є похідними естетичної діяльності. Таке спілкування фіксується в гуманістичній орієнтації, у деяких моментах збігається з ідеєю всебічного розвитку особистості. Подібні приклади дуже наочні й повчальні: краса спілкування не тільки в художніх і наукових книгах. Вона - поруч, можна знайти її високі зразки в будь-якому класі чи студентській групі та використовувати як могутній засіб естетичного саморозвитку, естетичного впливу на друзів і товаришів. У чому ж виявилося мистецтво спілкування дівчини, ім'я якої сховане під шифром ”Х“?

- Вона уникає оцінних еталонів, розуміючи об'єктивну необхідність і настійну потребу в розвитку багатства особистостей.

- Постійно націлена на активне осягання краси людей, багатства їхнього внутрішнього світу, зовнішніх засобів вираження внутрішньої краси.

- Співпереживає, розуміє горе й радість інших.

- Виробила в собі почуття відповідальності за свої вчинки, і якщо помиляється, знаходить у собі сили виправитися.

- Недооцінює свій вплив на навколишніх, тому й знаходиться в постійному вдосконалюванні.

Як показує даний приклад, естетиці спілкування можна навчити, це не дарунок божий, а результат естетичного виховання і самовиховання. Глибоко переконані в тім, що естетичний педагог не тільки учням, але й усім своїм колегам є живим прикладом. Він може збудити думку: щодня ставити перед собою ціль краплину за краплиною вносити красу в навколишній світ, стрижневою основою вважати красу людини та досягати такої мети. Адже вищі емоції є особливо важливими й цінними критеріями й інструментами пізнання саме в молодому віці, коли не склався світогляд, не завершилося накопичення певної суми знань, умінь і навичок, а все це сприймається від старшого покоління апріорно. І тут велику роль відіграє наслідування. Однак домагатися ідентифікації з учнями треба з певною обережністю. У книзі американських авторів Н. Міллера і Дж. Доллерда ”Соціальне навчання і наслідування“ наводяться результати дуже цікавих експериментів. Виявляється, діти можуть як навчитися, так і відучитися наслідувати. Вони відучуються наслідувати, якщо воно не заохочується, не обіцяє якихось матеріальних чи моральних вигод.

Отже, в естетичному педагогові повинен відчувати потребу народ, суспільство, держава. ”Важливою умовою навчання шляхом наслідування, - пишуть автори, - є наявність у даному суспільстві чіткої ієрархії індивідів, у якій вони незалежно один від одного навчаються реагувати так, щоб одержати максимум заохочень. Діти різного віку утворять потрібну ієрархію.“ Див. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. Исследования по истории морали. Перевод с польского. М.: Прогресс, 1987. - С. 37. Старші стануть об'єктом наслідування для молодших, що стоять вище в груповій ієрархії - для тих, хто нижче, більш розвинуті розумово - для менш розвинутих, більш охайні й більш товариські - для менш охайних та замкнутих і т.д.

У такому випадку естетичний зразок виробить звичку на все життя. Про те, як позитивна емоційна реакція може стати стійкою на все свідоме життя людини, розкрив І.М. Сєченов на прикладі однієї літньої людини. Вона ”усе життя провела без бур, у достатку, оточена любов'ю і вивчилася робити добро на позитивних його прикладах. Для цієї людини те почуття морального задоволення, що супроводжує будь-яку добру справу, було з дитинства вихователем його вчинків, керівником його дій. Чи дивина, що при таких винятково сприятливих умовах це почуття - безперечно, рід моральної насолоди - перетворилося потроху (від частого відтворення) у потребу й у старості, на відпочинку, коли розум звільнився від мільйонів практичних чвар, що стало панівним у справі визначення відносин старого до людей. У такої людини добрі справи випливають з морального почуття самі собою, фатальним чином, без найменших зусиль з її боку.“ Сеченов И.М. Элементы мысли. М. : Изд-во АНСССР, 1943. - С. 68.

Мистецтво як специфічна форма зображення життя, крім усього іншого, спрямоване на вивчення прихованих механізмів поведінки людини. Воно відбиває в чуттєвому переосмисленні все те, що один може виявити в іншому. Герої здобутків літератури, музики, живопису і т.д. з'являються перед нами як об'єкти пізнання світу та людини, у тому числі й пізнання самих себе. Пізнання самих себе відбувається опосередковано, через ставлення інших, результат взаємин з іншими. За цим принципом і будується ставлення суб'єкта до героя твору, що, будучи ”безмовним“, знаходиться в такій системі художніх зв'язків, які ”виходять“ безпосередньо на читача, на найпотаємніші куточки душі.

У цьому смислі герой Карпенка-Карого Калитка стає суб'єктом, а читач - об'єктом. Варто сказати, що цей акт особливий, відрізняється від спілкування суб'єкта - об'єкта, де у визначені моменти об'єкт стає суб'єктом, а суб'єкт об'єктом і де постійно є присутні два значеннєві полюси - зміст для себе та зміст для інших. Але в художньому творі герой залишається незмінним у змісті закладеної в ньому естетичної інформації. Змінюється лише читач: він, звертаючись до книги, щораз начебто входить у нову воду. У вступній статті до книги Л.С. Виготського ”Психологія мистецтва“ О.М. Леонтьєв відзначає не тільки психологічну, але й естетичну особливість реконструкції перетворення художнього утвору у свідомості читача. На думку О.М. Леонтьєва, ”почуття, емоції, пристрасті входять у зміст твору мистецтва, однак у ньому вони перетворюються. Подібно до того, як художній прийом створює метаморфоз матеріалу твору, він створює і метаморфоз почуттів. Зміст цього метаморфоза почуттів складається... у тім, що вони піднімаються над індивідуальними почуттями, узагальнюються і стають суспільними. Так, зміст і функція вірша про смуток зовсім не в тім, щоб передати нам смуток автора..., а в тім, щоб перетворити цей смуток так, щоб людині щось відкрилося по-новому в більш високій, більш людській життєвій правді". Леонтьев А.Н. Вступительная статья к кн.. Л.С.Выготского ”Психология искусства“. - 2-е изд. М., 1968. - С.8.

Саме таке перетворення чи, як його називає Леонтьев, ”метаморфоз“ дає можливість тлумачити твір мистецтва як могутнє знаряддя і переконливий засіб естетичного впливу, тому що психологічний зміст складає особистісно переломлені естетичні, моральні, духовні, релігійні, а також політичні й матеріальні суспільні відносини" Леонтьев А.А. Искусство как форма общения. - В кн.: Психологические исследования. Тбилиси, 1973. - С.217., на основі яких тільки й можна правильно формувати естетичний аспект людських взаємин у реальному житті.

Мистецтво в людському спілкуванні має велике значення. Не треба витрачати багато зусиль, щоб зрозуміти, чому наші діти вибирають професію саме завдяки наслідуванню героям художніх творів. Останні заводять дружбу з нами, яка відрізняється щирістю, вільною від матеріального інтересу. І не варто вигинатися в компліментах, розписуватися в шанобливості та постійно нагадувати про свою подяку. Проводячи час з Наталкою Полтавкою, нам і в голову не прийде думка про те, що героїня Івана Котляревського подумає про нас. І нікому з людей не варто втрачати зусилля для підтримки дружніх відносин: якщо Остап Вишня смішний, ми сміємося, якщо нам набридло спілкування з українським гумористом чи кваплять інші справи, можна поставити книгу на полицю або, хай проститься мені, покласти на підлогу біля крісла. І ніколи дружба з героями твору не припиниться, тому що вона позбавлена егоїстичних намірів, а краса з'являється оголено відкритою.

У філософсько-естетичній літературі термін ”мистецтво спілкування“ практично не вживається. Рідко користаються ним і педагоги. А якщо й вживають у своїх творах, то тлумачать його як якийсь гібрид моральності й мистецтва: ”моральне виховання через мистецтво“. Ми не можемо погодитися з даним визначенням. ”Моральне виховання через мистецтво“ - це моральне і художнє виховання, які можуть віддалено торкатися питання міжособистісних стосунків. Таким же чином слід тлумачити ”естетичне виховання через мистецтво“. Чи не тому й виникла проблема естетизації навчальних предметів та праці. Звести естетичний розвиток тільки до художнього виховання і у вирішення проблеми спілкування педагогів і дітей, питань шкільного побуту також не можна. Якщо моральність - це деяка середня величина між крайнощами поведінки, то мистецтво, як естетична цінність, завжди уникає середини. Тому дітям ближче до вдачі шпигунські, пригодницькі твори літератури та кіно. Ще Бальзак помітив, що чеснота носить скоріше статичний характер, а порок - динамічний. Зображення пороку дає багато можливостей для міркування. Вада швидше кидається в очі й через те дуже виграшна, чесноту важче розпізнати, вона складається з надзвичайно тонких ліній. Чеснота абсолютна, єдина та неподільна, у той час, як вада різноманітна, багатобарвна, вигадлива. Усе це дає можливість домогтися великої виразності, образної експресії.

Якщо це дійсно так, тоді навіщо випускати серйозну літературу для дітей? Діти не читають ні Коцюбинського, ні Лесю Українку, ні Тичину. І правильно роблять? Не правильно вони роблять. Діалог, прихована полеміка - ось основа витонченого мистецтва. І воно дає можливість осягати найпотаємніші порухи людської душі. Мистецтво - це завжди діалог. Діалог з читачем, який виходить з контексту конкретних ситуацій, що склалися на даний момент. Навіть на полотні живописця, де ”схоплені“ герої в протиборчій статичності, конфлікт той впливає на реципієнта. Зверніть увагу на дитяче мистецтво. Якщо дитина малює чудовиськ, то за наявності хижацьких ознак можна визначити характер дитини. Художня творчість дітей відображає сімейні стосунки: якщо батьки у сварці, на малюнку дитина знаходиться між ними, якщо не у сварці - батьки разом, а дитина себе зображує осторонь.

Можна ґрунтовно та багато міркувати про мистецтво як засіб спілкування. Та у нас ракурс проблеми дещо інший. Нам випадає хоча б пунктирно показати, у чому сутність мистецтва спілкування, за якими ознаками ми можемо про нього судити. Відразу слід наголосити: в основі мистецтва спілкування лежить, насамперед, творче ставлення до праці як основи життєдіяльності, формування в індивідів красивого розуму. На питання, чи можуть існувати взаємини між учителем та учнем, відзначені безкорисливим почуттям поваги, заснованому на єдності поглядів, ми б відповіли позитивно.

Практика показує, що користь, чеснота, задоволення - усі разом є тією складовою, на якій будується мистецтво спілкування. Спілкування є формотворчим середовищем естетичного почуття, що своєрідно регулює ставлення вчителя до учнів. Від того, наскільки в педагога розвинуте почуття, вирощене культурним надбанням і прихильністю, залежить здатність перетворити учнів на своїх друзів чи настроїти до себе вкрай недружелюбно.

Ми говоримо, що культура спілкування починається зі з'ясування якісної сторони спілкування: вибору найбільш раціональної форми, усвідомлене застосування професійної етики, норм загальнолюдських цінностей. Який же ми тоді вкладаємо зміст у поняття ”мистецтво спілкування“? Чи є мистецтво спілкування специфічною формою відображення дійсності, як визначають традиційні види мистецтва (театр, музика, живопис і т.д.)? Іншими словами, чи можна поставити ”мистецтво спілкування“ в один ряд з поняттями: ”мистецтво слова“, ”мистецтво малюнка“, “мистецтво танцю“ і т.д.?

Називаючи спілкування ”мистецтвом“, ми маємо на увазі те спілкування, що носить риси високих зразків художньої творчості й нічого не має загального з усілякими підробками під нього й епігонством. Людина, що володіє мистецтвом спілкування, цікава, як і талановитий художній твір: а) новизною і свіжістю висловленої думки; б)красою у відповідності змісту формі поводження, в) щирістю і вірою в те, що стверджує: слово не повинне розходитися з ділом.

Здатність спілкування майстра-педагога дивно збігається з художньою, естетичною здатністю. Як у безпосереднім спілкуванні, коли між людьми зав'язуються тільки для них зрозумілі ситуаційні моменти, так і в спілкуванні з мистецтвом, залишившись наодинці, скажемо, з картиною, кожний з глядачів сприймає її по-своєму. При спілкуванні поєднуються процеси логічні й нелогічні, раціональні й ірраціональні. У той же час учень, як і художній твір, являє собою ”світ смислів“, у яких може розібратися тільки здатний до співпереживання вчитель. Ця особливість сильно розвинута у творчих натур. У плані нашої теми цікаво згадати епізод, що відбувся з М. Горьким у процесі роботи письменника над повістю ”Городок Окуров“.

Андреєва раптом почула в сусідній кімнаті гуркіт. ”Коли вбігла, побачила, - згадує вона, - що на підлозі біля письмового столу лежить на весь зріст Олексій Максимович, розкинувши руки. Розстебнувши сорочку, розірвала шовкову сітчасту сорочку, щоб компрес покласти, і бачу - із правої сторони від соска вниз тягнеться в нього грудьми рожева смужка... Я тільки потім зрозуміла, що він до такої міри яскраво уявив цей біль, її відчуття, рану цієї жінки (яку, за повістю, у приступі ревнощів убиває чоловік - В. Ф.), що в нього утворилася стигма, яка трималася кілька днів. Покликали доктора - той пояснив мені, що такі випадки бувають в особливо нервових, вразливих людей“.Андреева М.Ф. Переписка, воспоминания, статьи. М., І96І. - С. І64, 327.

Просимо звернути увагу на висновок доктора - такі випадки бувають не обов'язково в письменників; але й у кожного з смертних - вразливі зустрічаються не тільки в середовищі творчої інтелігенції. Письменник проникає в глибини людської природи, але й будь-яка людина, особливо естетичний педагог, може теж перейнятися горем ближнього.

Мистецтво спілкування, мабуть, складається з уміння фіксувати дуже складні компоненти естетичного сприйняття, а це пов'язано з психічним станом і рівнем розвитку всього ансамблю особистісних якостей людини. І не тільки фіксувати, але й впливати на сенсорно-перцептивну організацію людини, яка, зрештою, бере підґрунтя в тих генетичних механізмах, які разом із набутими якостями утворять життєво важливі системи естетичної діяльності.

Набуття магічної сили мистецтва спілкування залежить, насамперед, від бажання, невгамовного прагнення до осягання його таємниць. Кожний із вчителів повинен вірити в те, що красиве спілкування з учнями зробить його кращим, цікавішим. Так, хороший учитель - це той, хто постійно шукає в учнях прекрасне. Сам процес пошуку спонукує в його душі всеперемагаючу любов, почуття відкритої ніжності, прихильність. Тільки через мистецтво спілкування краса набуває суспільних якостей. Діти, яких виховує і навчає вчитель, викликають почуття радості й насолоди. Саме при такій умові виникає ніжність і прихильність до них: йому подобається, щоб вони були біля нього, і він охоче вступає з ними в такі стосунки, які можна визначити як відносини, побудовані за законами мистецтва.

Отже, буде добре, якщо вчитель та учень переконають один одного у своїй власній красі. Для цього варто довести своє естетичне ставлення до предметів. Якщо людина прагне осягнути складну науку мистецтва спілкування, вона буде ставати прекраснішою, бажанішою, любимішою, досконалішою, у неї будуть розвиватися творчі можливості.

Мистецтво спілкування вчителя залежить від того, наскільки він вправно виконує свою рольову функцію. У школі його вважають Вихователем, Ерудитом, Старшим, Авторитетним. Це посадові якості. В ідеалі вони ”очищені“ від будь-яких житійних, повсякденних миттєвостей. Та вчитель - людина, яка не може уникнути тих буденностей, які притаманні усім людям. Від нього очікують Людяності, Доброти, Уваги, Ласки. Посадовий авторитет і авторитет особистий злиті воєдино - от візитна картка естетичного педагога.

Від школярів теж вимагається виконання певної ролі. Учень має бути: Дитиною, Смиренністю, Любов'ю, Увагою, Відмінником. Якщо він, як і вчитель, не виконує якусь з ролей, настає конфлікт. Сила впливу вчителя, отже, полягає в здатності розпізнати роль учня і запропонувати йому свою рольову ситуацію.

І н т е л і г е н т н і с т ь походить від слова інтелігент, що введений у 60-х роках ХІХ століття російським письменником П.Д. Боборикіним. Усіх освічених людей у ті та й пізніші часи називали інтелігентами. Інтелігент - російське слово. У європейську культуру воно увійшло в ХХ столітті. Вільне покоління інтелектуалів епохи Відродження й особливо просвітителі в XVІІІ століття, що створили теорію абстрактного гуманізму, за своїм духом космополітичну теорію, називало себе ”філософами“. Просвітителі Західної Європи, будучи поводирями народу та його слуг (найчастіше в один і той же час), зуміли побачити за респектабельною завісою пануючого суспільства поступальну деградацію людського в людині. Тому на місце старих цінностей вони запропонували свою, як більш гуманну і тому життєздатну. Витончене знання загальнолюдської культури дозволило, наприклад, французьким просвітителям проголосити Розум як єдиний виразник сутності людини. Політична обстановка розколола інтелігенцію Франції на два ворожих крила - ”ліве“ та ”праве“, що склали в суспільстві неміцне, з ідеологічної точки зору, середовище тих, хто ухилився. Потім з цього середовища виділилася невелика купка людей, члени якої виробляли ідеї, які прагнули стати пануючими й ставали ними в суспільстві, охопленого моральною і політичною кризою. Так сталося з ідеями Ж.-Ж. Руссо, німецькою групою ”Буря і натиск“.

Отже, інтелігенти чи, як їх називали в Європі, ”філософи“ відігравали роль локомотива історії, і боротьба з ними означала не що інше, як спроба панівних класів затримати прогресивний розвиток. Цю діалектику не могли не бачити самі інтелігенти, тому й ставили в пряму залежність існування державної машини зі свободою. ”...Якщо держава бажає жити, - писав І.С. Аксаков, - то повинна дотримуватись неодмінної умови життя, поза яким смерть і руйнування; умова життя держави є життя суспільства; умова життя суспільства - свобода слова як знаряддя суспільної свідомості. Тому цензура (а вона накладається не тільки на друковане, але й усне слово - А.Ф.) як знаряддя притиснення слова є небезпечною для державної установи, тому що, не маючи сил зупинити діяльність думки, повідомляє її розвитку характер роздратованої протидії і вносить в область друкованого слова початок неправди і брехні.“ Див.: Мережковский Дмитрий. О воле слова. - Литературная газета, 17 янв. 1990.

Але повернемося до свого вітчизняного древа. Його генеалогія зайвий раз підтверджує: інтелігентність - якість соціальна. Як і будь-який суспільний лад, заснований на диктатурі, так і радянський з підозрою ставився до культури емоцій, культури почуттів, культури мислення, краси людей у капелюхах і з білосніжними манжетами. Але якщо зовнішній вигляд викликав підозру й дратував, то критичне мислення старої когорти наводило на думку про несумісність. І справа не тільки в злочинах Сталіна чи когось іншого. Це закономірний процес знищення людей, що просто не можуть виконувати накази, щоб не осмислювати їх, що не можуть не перетворити свою діяльність у творчість, що не можуть відмовитися від ”старої культури“ і називати, скажемо, калоші ”мокроступами“, вчителя ”шкрабом“ і т.д. Незважаючи на тоталітаризм, під дахом якого жила й умирала інтелігенція, туга за інтелігентністю відчувалася, тому що, робити які-небудь судження про культурно-особистісний стан людини, осягати її внутрішній світ можна тільки в контексті інтелігентності.

Згадаємо: у жорстокі дні режиму, коли мільйони інтелігентів декласовані елементи ”виховували“ у таборах, А.П.Довженко на повний голос заявив про кризу інтелігентності. Сьогодні банальними здаються думки великого кінорежисера: відсутність інтелігентності не може замінити ніяка службова кар'єра, ніякі геройства. Але в ті п'ятдесяті роки сказати так було не тільки сміливо, але й ризиковано. Талановитий кінорежисер, інтелігент першого коліна (батьки були колгоспниками) раніше за всіх побачив вади вищої освіти й з болем вигукнув на всю країну: інтелігентність не дається з дипломом про вищу освіту! У ”Поемі про море“ великий письменник та актор інтуїтивно ”намацав“ головну сутність моральної альтернативи інтелігента: боягуз і той колись прикинеться хоробрим, скупий, хоча б один раз у житті, - щедрим, негідник - добрим, нещасливий - щасливим. Але ніхто не може прикинутися інтелігентним. Кому сподобаються такі думки? Доля А.П. Довженко свідчить, що багатьом не подобалися. І незважаючи на це, головному режисеру ”Мосфільму“ й голові Комітету зі Сталінських премій повезло. Позбавившись в один момент усіх своїх високих посад, він не потрапив ні за колючий дріт, не став і лицеміром. Він до кінця днів своїх не йшов (”інтелігентно“) від правди, чи, як мовив сам, від ”чистого золота правди“ та вимагав забрати всі недовговічні «мідяки правд».

Так, багатьом не до душі інтелігентність. А кому, вибачте, сподобається, якщо школа, середня і вища, буде вчити мислити, прищеплювати навички самостійної розумової роботи? І особливо в зв'язку з соціальним розвитком суспільного життя. Попередні покоління виховувалися під гаслом рівності та братерства. Хоча вони бачили, що фактично не було ні рівності, ні братерства, усе-таки проросла й міцно укорінилася, як у жодній іншій країні, соціальна заздрість. Відомий нарис М. Горького ”В.І. Ленін“ у січні І924 року був ”перероблений“ відповідно до задач ”поточного моменту“. Звернемося до одного ”вилученого“ епізоду, що поряд з іншими був опублікований ”Комсомольською правдою“ (21 січн. 1990р.)

Максим Горький пише: ”Мені огидно пам'ятний такий факт: у 19-му році, у Петербурзі, був з'їзд ”сільської бідноти“. З північних губерній Росії з'явилося кілька тисяч селян, і їх сотні були розміщені в Зимовому Палаці Романових. Коли з'їзд скінчився і ці люди виїхали, то виявилося, що вони не тільки всі ванни палацу, але й величезну кількість найцінніших севрських, саксонських й східних ваз запаскудили, використовуючи їх як нічні горщики. Це було зроблено не через нестаток - убиральні палацу виявилися в порядку, водопровід діяв. Ні, це хуліганство було вираженням бажання зіпсувати, опорочити красиві речі. За час двох революцій і війни я сотні разів спостерігав це темне, мстиве прагнення людей ламати, спотворювати, осміювати, ганьбити прекрасне“.

Можливо, ця ”сільська біднота“ передчувала, що користатися скарбами культури будуть Жданови та іже з ними, які не те що самі не були інтелігентними людьми, але й душили інтелігенцію. В 90-х роках, ”допускаючи“ народ у Будинки відпочинку партійної еліти, історія Зимового палацу царів Романов повторюється. Подібні дії Гегемона породжували й породжують правителів типу Данова: сили зла пішли, але залишилися плоди, і як знати, чи потраплять вони в сприятливий ґрунт? Під час революційного перевороту юрбою була знищена або вигнана (у революції 1905 і 1917 років країну залишило біля двох мільйонів учених, інженерів, літераторів, артистів) інтелігенція, а на її місці не з'явилася нова генерація, тому що для цього не було умов, матеріальних, насамперед. У цей же час сокира сталінської інквізиції пройшлася і по живому древу школи. Інтелігентна людина стала дратувати, без її білих манжетів спокійніше, а її нестандартність та унікальна неординарність заважають ”рівності“. Ось чому в 30-х роках рука тяглася до пістолета, коли чули слово ”інтелігент“. Народному вчителю, у кращому випадку, була недовіра, а на місце репресованих прийшли люди з тих, про які з таким невдоволенням писав уже цитований нами М. Горький. На жаль, начебто до наших поколінь звертався більше ста років тому Ф.М. Достоєвський у ”Щоденнику письменника“: “ Він вважав, що грошима можна набудувати шкіл, але вчителів відразу підготовити неможливо. Учитель - це штука тонка; народний, національний учитель виробляється століттями, тримається переказами, незліченним досвідом. Але, скажімо, за гроші підготувати можна не тільки вчителів, але навіть і вчених; але людини й за гроші не буде. Що в тім, що він учений, коли справи не розуміє? Педагогії він, наприклад, вивчився і буде з кафедри сам відмінно викладати педагогію, а все-таки педагогом не зробиться. Правда, у нас відбулося те, чого не могла передбачити буйна фантазія геніального мислителя - ні грошей, ні шкіл, ні традицій. Та й сам учитель, як й інтелігенція в цілому, впрягався не поперед, а позаду воза й тому не тяжів до цивілізації, а покірно брів за всіма, зрідка викрикуючи заклики, які ніхто не слухав. Не було передумов для розвитку інтелігентності, і це показала доля української творчої інтелігенції. Які плоди освіти пожинаємо ми, що живуть у неправовій державі, можна простежити на прикладі інтелігентності найпрестижнішої частини нашого суспільства - народних депутатів, деякі з яких начебто для того й беруть слово, щоб продемонструвати перед усім світом вузьку життєву стезю.

З'ясувавши в загальних рисах діалектику становлення інтелігенції, слід, нарешті, сказати, яке визначення дає наука досліджуваній соціальній групі. У Великій Радянській енциклопедії читаємо: ”Інтелігенція - суспільний шар людей, які професійно займаються розумовою, переважно складною творчою працею, розвитком і поширенням культури“. Не погоджуючись з уявленням про інтелігенцію як про шар (начебто суспільство уявляє собою пиріг, де ”розумники“ у вигляді мармеладної маси розташовуються між зайнятими в сфері людей фізичної праці), нам разом з тим треба означити, що в даному визначенні ”схоплена“ сутність явища. Ми наполягаємо на тім, що до інтелігенції можна залучити людей розумової праці, до того ж - дуже складної, творчої, котрі за своїм професійним покликанням поширюють досягнення світової і вітчизняної культури.

На жаль, ні у філософської, ні в педагогічній літературі синтетичної роботи на досліджувану тему немає, якщо не вважати численних роздумів про еліту й елітність, вивчення якої може багато чого сказати про інтелігентність. Укладачі капітальної праці ”Мудрість виховання“ у своїх розмислах звертаються до М.О. убакіна, російського письменника, педагога, книгознавця, теоретика самоосвіти. Поради про інтелігентність людини, яка прожила за кордоном велику частину життя та ще й у позаминулому столітті, цікаві лише як історичний підхід. Подивіться, у які шати заганяє М.О.Рубакін інтелігентність: ”...Рамки життя, - писав він, - стають ширше тільки під напором активності, і тому активність в остаточному підсумку зводиться до вміння вести свою лінію, не зважаючи на перешкоди, обходячи їх, а то й усуваючи шляхом боротьби“.Див.: Мудрость воспитания. Книга для родителей. М.: Педагогика, 1988. - С. 249 (Підкреслено нами - А. Ф.) Як страшно звучать ці слова: усувати шляхом боротьби все те, що постає на шляху. Можна боротьбу звести, у кінцевому рахунку, до боротьби з людиною, усунення цієї людини. Для інтелігента грубим звучить улюблене в минулому слово ”принциповий“. У нього вкладається зміст: ”не уступлю“, ”не поступлюся“ і т.ін., сутність яких розходиться з тим, що повинно вкладатися у світ інтелігентної людини.

Світ інтелігентної людини не вкладається в прокрустове ложе її спеціальності. Згадайте універсальність титанів Відродження. Та хіба тільки їх? Кожна епоха народжує видатних людей. Олімпієць Ґете відомий не тільки як геніальний поет, автор ”Фауста“. Він залишив людству філософські, історичні праці. А також роботи з фізики, астрономії, геології, архітектури, геології, літературознавства, живопису, фінансів, юриспруденції і т.д. Бородін, автор ”Князя Ігоря“ і ”Богатирської симфонії“ був ученим-хіміком. Ціолковський був ”по основній своїй роботі“ учителем.

Подібні приклади можна продовжувати. Тут важливо усвідомити: світ інтелігентної людини широкий і різноманітний. Одні дослідники пишуть, що інтелігент - це розумна людина. Інші упевнені в тім, що інтелігент - духовно щедра, порядна, культурна людина. Треті погоджуються з першими й другими та додають нові якості - ”вихованість“ і ”освіченість“. Ні, спохватившись, говорять вони. Це ще не все. Хіба можна вважати інтелігентним політично неграмотну людину? Словом, до цього поняття ”нараховуються“ всі кращі якості й у результаті складається картина загального уявлення, заснованого на інтуїтивному судженні. Намалювавши таким чином контури портрета цієї завжди нової історично самобутньої групи, починаються міркування, що такі люди можуть робити й чого не повинні робити. Принципова сумісність позитивних цінностей неможлива, хіба що таку сумісність створить художник. Немає жодного письменника, артиста, композитора і т.ін., який би тією чи іншою мірою не торкнувся би інтелігентності героїв своїх створінь. Користаючись висловом Л. Толстого, можна сказати, що художник зображує людину інтелігентною у тій мірі, у якій він ”живе своїми думками і чужими почуттями“. У художньому світі письменника інтелігент безкорисливо піклується про щастя людей, А.П. Чехов у ”Дяді Вані“ сказав про інтелігента, що він посадить деревце й уже загадує, що буде від цього підприємства через тисячу років, і вже ввижається йому щастя людське.

Хоча інтелігентність входить у поняття професіоналізму, проте, її не можна відділити від вчительської чи якоїсь іншої професії, головним чином, тому, що її сутнісну основу складає мораль. Тому як аморальним може бути й письменник, і лікар, і актор, і педагог, у такій же мірі він може бути й неінтелігентним. Справа ускладнюється і тим, що покликання й умови, що створюються для реалізації покликання, вступають у протиріччя один з одним. Криза в економічній сфері неминуче веде до духовного убозтва. Порушується гармонія життя, а це провокує роз'єднання людей, озлобленість та інші моральні прірви. І яку треба мати мужність, щоб не розгубити високої культури та постійно перебувати в природному стані інтелігентності.

Ми сказали, що однією з головних особливостей інтелігенції є заняття поширенням культурних цінностей. Певною мірою таким поширенням займаються творчі педагоги, у яких інтелігентність є особистісною рисою, характером, станом душі. Творчий педагог - це індивідуум, що засвоїв і ”всмоктав“ у себе досягнення культури, що увійшла в його ”плоть і кров“. Слухати музику, читати вірші, дивитися картини й поширювати свою думку про них є прямим обов'язком педагога. Тільки його зусиллями та зусиллями суспільства він може (і зобов'язаний) створювати навколо себе культурне середовище, що не дасть можливості йому загрузнути в мулі міщанського егоїзму, а співвідносити свою естетику з іншими людьми. Таке культурне середовище може виникати тільки там, де, починаючи з родини й дитячих ясел, піклуються про духовне становлення, про сердечність, моральність і не згортають роботу з самовдосконалення до самої старості. Система виховання в нашій країні, на жаль, адресується на випуск технократа, людини з широким чолом і горобиним серцем.

І результат прорахунків у вихованні виявляється повсюдно. Це й некомпетентні, а здебільшого - нечесні керівники, які привели Україну до краю економічної прірви й моральної кризи. Це й самовдоволені інженери, з недбалості яких відбуваються катастрофи потягів, падіння літаків, аварії на шахтах. Це й парламентарі, які наліво й направо продають інтереси виборців. Прорахунок у виховній роботі, спрямованої на досягнення успіху, економічного ефекту - це, звичайно, і Чорнобиль, і Афганістан. От розплата за зневагу гуманізацією школи! От показник того, що інтелігентність розвивається тільки під життєдіючими променями інтелігента! От вади особистісної культури почуттів, які виникли від не пережитих суб'єктом знань, а прийнятих на віру. От вам піклування народу, який, неохайно ставлячись до вчителя, неохайно ставиться до свого майбутнього.

Історія дає нам безліч свідчень на рахунок того, що інтелігентність не обмежується умінням зав'язувати краватку. Інтелігентність інтелігенції, у тому числі й інтелігентність педагогів, як ми помітили, мають чимало складових, це настільки тонко вловимі струни душі, що вони залишаються невидимими і, у той же час, від легкого дотику серця мелодійно звучними. Як би це сказати конкретніше? Якщо читача влаштує такий приклад, ми його наведемо. Я не пам'ятаю ні плаття своєї вчительки з літератури, забулося і вираження очей. Але в моїй пам'яті чітко залишилася дуже чарівна людина з білявим волоссям, з легкою, як весняний вітерець, походкою і голосом, що звучить струмочком. Розповсюджуваний інтелігенцією на майдані Незалежності свіжий дух, що має запах свободи і, отже, надихає прогресивні сили в Україні на зміну долі народу. Про це свідчить, насамперед, безпрецедентна боротьба всіх здорових сил суспільства проти корумпованої влади та поширення ідей національної незалежності. Таке, двома словами, загальне значення інтелігенції в суспільстві. Ніякий клас, будь він тричі гегемоном, ніяка партія не можуть виконати роль інтелігенції в суспільстві у справі виробництва й поширення нових політичних ідей, культури, етики.

Отже, ми встановили, що основними ”китами“, на яких стоїть інтелігентність, це: матеріальна база, освіченість, культура спілкування, естетичний смак і, звичайно ж, розум. У тій чи іншій мірі ми торкалися всіх перерахованих питань, крім проблеми формування розумових здібностей. Тепер прийшов час розглянути проблему формування красивого розуму в процесі спілкування з учнями. Ми повинні згадати невиконаний заповіт В.І. Вернадського, який академік залишив сто років тому. Людство, на його думку, вступило в нову стадію еволюції - у стадію керованого розумом розвитку. Разом узяте людство стає могутньою геологічною силою, здатною переоблаштувати біосферу в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Перемога здорових сил в Україні, які зорієнтовані на загальнолюдські цінності будівництва загальноєвропейського дому, - це торжество розуму, гуманізму й краси.

У дослідженні краси розумової діяльності ми прагнули спиратися на діалектико-матеріалістичну теорію відображення і діалектичну логіку. Це дає аргументи не тільки для повсякденної практики педагога з розвитку розумових здібностей, але й у полеміці проти тієї укоріненої ідеї, згідно з якою естетика розумової діяльності пов'язана тільки з мистецтвом. Названу точку зору підсумовує О.Г. Спіркін у ”Філософському енциклопедичному словнику“ (1983): мислення вивчається багатьма науками, у тому числі й естетикою, яка ”аналізує мислення в процесі творення і сприйняття художніх цінностей“. Читач, що приймає ідею естетичного педагога, уже в котрий раз має можливість переконатися, як вузько розуміється предмет естетики в нашій літературі. Зводити естетику до мистецтва, красу розуму виводити із сприйняття художніх творів і т.д. - сьогодні безнадійний консерватизм.

З огляду на недостатню розробленість цієї проблеми читач дозволить нам звернутися до деяких важких питань філософського знання, що стоїть на грані естетики, педагогіки та психології. У загальнометодологічному плані аналіз естетики мислення тільки в зв'язку з творенням і сприйняттям художніх цінностей звужує проблему, і це тією чи іншою мірою позначається на розробці науки естетики, у тому числі й на проблемі естетики спілкування. ”Загальне мислення, - зауважував Гегель, - не є загальне мистецтво, узятого в його красі... Загальне повинно бути дійсно в індивідуумі, як щось найтіснішим чином приналежне йому не як властивість суб'єкта, оскільки в нього є думка, а як властивість його характеру і почуття“. Гегель.Лекции по эстетике. - Соч. т. 12. - С. 184, 185. Даним висловленням ми й обмежимо свою відповідь тим, хто красу розумової діяльності зв'язує тільки з мистецтвом чи тільки з наукою. Розум - це комплекс якостей, і його краса виявляється у взаємодії різних складових цього комплексу.

При оволодінні основними поняттями науки та мистецтва мислення учня набуває концептуального характеру; і якщо закони краси стали основною умовою формування розумових здібностей, то про таких учнів ми будемо говорити, що вони мають красивий розум. І хоча його не можна точно вимірити, як не можна вимірити кожну складову комплексу, ступінь розумності людини визначається не тільки здатністю висувати ідеї, глибоко мислити, відсутністю інертності, але й здатністю до спілкування, почуттям гумору та всім тим, що йде від душі та серця.

Ми часто вживаємо слова ”душа“, ”серце“, і тому читач чекає від нас пояснень. Адже положення про те, що розумові процеси суть матерії, а не душі, започаткувалися у вчених мислителів Відродження, зокрема, у роботах П. Помпонацці, Б. Телезіо, Т. Компанеллі, Леонардо да Вінчі. У ХVІІ сторіччі під впливом розвитку механіки Гоббс дійде висновку про те, що тілесні, як і духовні здібності людини (”здатності душі“), зводяться до руху ”крові і серця“. Крім того, ”здатність душі“ зводиться до того руху, що робить той чи інший об'єкт в органах почуттів, ”у мозку, у тваринних душах чи у внутрішній речовині голови“. Гоббс Т. Избр. призв. в двух т. Т.1, М., 1964. - С.444. Р. Декарт обрав інший шлях виміру даної теми. Він допускав існування двох самостійних субстанцій - протяжної (матерії) і мислячої (душі). Природа наділена тілесною (матеріальною) субстанцією. Що ж стосується людини, то в ній панує дві субстанції: тілесна та духовна. Обидві ці субстанції незалежні одна від одної, хоча одна немислима без іншої: для душі потрібне сіднище, як і для тіла потрібен керівник. У даному місці нам слід звернути увагу на висловлювання деяких художників, які, користаючись своєю ”ненауковою“ термінологією, висловлюються дуже й дуже концептуально. Великі майстри слова, особливо минулих століть, розрізняють не тільки здатність думати головою, але й думати серцем. А. Фет писав Л. Толстому, що крім розуму - інтелекту, можна ”думати“ й ”розумом серця“, ”...а вам спасибі велике, - гаряче відгукнувся Л. Толстой. - Розум розуму і розум серця - це мені багато чого пояснило“. Фет А. Мои воспоминания. Ч. ІІ, М., 1890. - С. 121

У такому ж дусі висловлювалися й наступні письменники, наприклад, згадуваний нами О.П.Довженко. Він малює таку сценку. Двоє читають газету. Залучившись до наукових досягнень, один з них робить висновок: у людини душі немає. Інший глибокодумно заперечує: ”Якщо людина душевна - у неї є душа, а якщо ні - одні рефлекси“.

У освіченого, але естетично нерозвиненого педагога теж одні рефлекси, і тому він далекий від тих якостей, якими означене поняття ”інтелігентність“. Розум - це не стільки інтелектуальне, скільки людське достоїнство. Доброта, великодушність, уміння прощати, такт, вчасно сказане слово - теж входять до складових розуму. ”Нічого немає дурнішого за непрошену мудрість“, - писав Эразм Роттердамський у своїй знаменитій книзі ”Похвальне слово дурості“, і він був правий.

Тому інтелігентність і її значеннєвий показник - естетичний розум, як властивість людини в умінні безкорисливо пізнавати форми явищ, найтіснішим чином пов'язані з практичною діяльністю людини по перетворенню себе й через своє внутрішнє ”я“ перетворення навколишньої дійсності. (Ум, уміння - слова одного кореня).

Продовжуючи дослідження теми, нам варто зазначити: естетика як наука не може самостійно розробити філософію мислення. Але її аспект необхідний, як і аналіз суб'єктивного й об'єктивного, чуттєвого й раціонального в загальній системі філософського дослідження. Адже здатність до розумових операцій - це спочатку здатність сенсорного рівня, потім наочного, потім фаза конкретних операцій, тільки потім уже розвивається здатність абстрагування і концептуального мислення.

Іншими словами, мислення людини не може відриватися від практики, хоча безпосереднього зв'язку між ними немає. У пізнавальній діяльності між мисленням і практикою існує деякий ”перехід“, що вбирає в себе і те, й інше. Зустріч теоретичного та практичного И. Кант трактує в такий спосіб: ця сфера, ”на відміну від здорового глузду, не дає понять, а на відміну від розуму - не дає ідей“. Означена царина - ”сприйнятливість, а саме: почуття задоволення і невдоволення“. Кант И. Собр. соч. Т. 5. - С.125.

Ця сфера лежить між природою і мисленням, а думка про неї ”виникає зі здатності судження“ і називається ”естетичним судженням рефлексії“ Там само. С. 125. . ”Поняття естетичний, - пояснює Кант, - варто застосовувати не до споглядання, не до представлень здорового глузду, а тільки до актів здатності судження.“ Там само. С.126. ”Воно передує почуттю задоволення, мислиться до того, як здійснюється дія, і в цьому плані естетичне належить до вищої пізнавальної здатності - до здатності судження.“ Там само. С.129. Естетична здатність судження і є ”у той же час перехід... від відповідного субстрату... до зрозумілого.“ Там само. С.158. Тобто, за Кантом, формою синтезу теоретичного та практичного виступає певна якісно нова єдність - естетичний смак, у якому в почуттєвій формі представлений категоріальний синтез здатності пізнання (теоретичного ставлення) і здатності бажання (практичного ставлення).

Гегель, власне кажучи, іде слідом за Кантом, синтезуючи теоретичну ідею (істину) і практичну ідею (благо) у категорії краси. ”Я переконаний, - пише він, - що вищий акт розуму, що охоплює всі ідеї, є акт естетичний, і що істина і благо з'єднуються родинними узами лише в красі“. Гегель. Философия пропедевтика. - Работы разных лет. В 2-х т. Т.2. М.: Мысль, 1973. - С.212. У ”Науці логіки“ Гегель резюмує, що в ”абсолютній ідеї“ у цьому результаті пізнання відновлене і з'єднане з практичною ідеєю.“ Гегель. Наука логики. Т.З. М.: Мысль, І972. - С. 287.

Фейєрбах з позицій метафізичного матеріалізму, критикуючи Гегеля за спекулятивне перетворення мислення в абсолютну істоту, ”за тотожність суб'єктивного й об'єктивного“, висуває своє розуміння людини як природно живої, почуттєвої істоти, що має незалежні від нього предмети, почуттєві, дійсні предмети, природну дійсність. Суб'єктом діяльності, за Фейєрбахом, є дійсна та цільна людська істота. ”Що ж стосується ізольованого, у собі замкнутого мислення - мислення без почуттів, без людини, поза людиною, то це абсолютний суб'єкт, що... ніколи не знайде перехід до об'єкта, до буття.“ Фейербах Л. Основные положения философии будущего. - Избр. филос. произв. Т. 1. М.: Наука, 1955. -С. 199-200.

Не мислення без чуттєвості і не чуттєвість без мислення, а мислення в єдності з чуттєвістю і чуттєвість у єдності з мисленням дають об'єктивну істину про предмет. Формою переходу, формою зв'язку між мисленням і буттям, за Фейєрбахом, виступає розум чи універсальне почуття. Мислення, таким чином, не є ні основним, ні універсальним, а лише момент прояву життя суб'єкта, що залежить від багатства її сутнісних сил чи від ступеня розвитку його практичного ставлення до світу.

Можливо, першим, хто визнав розум джерелом людської краси, деяким її принципом, був давньогрецький філософ і вчений Анаксагор (ок. 500-428 до н.е.). Про взаємозв'язок мудрості і краси в їхній діалектичній єдності писав Демокрит (460-370 до н.е.): ”...З мудрості випливають наступні три (здатності): виносити прекрасні рішення, безпомилково говорити і робити те, що слідує“. Античные философы (тексты) М., І935. - С.31. Аристотель (384-322 до н.е.) ставив у залежність від розуму красу всього сущого. ”Розум, за Аристотелем, - дійсна найвища краса. Причому найвища краса полягає не наприкінці життєвого процесу, але на його початку, завдяки чому тільки й здійснюється сам цей життєвий процес“. Див.: История естетичною мысли: в 6-ти т. Т.2. Среднвековой Восток. - М.: Искуство, І985. - С. 195.