Культура та краса: від теорії до практики спілкування

Суб'єкт і об'єкт виходили з різних мотивів поведінки, що стало головною причиною суттєвого бар'єра, який виник. Цілком очевидно, розбіжність змістів повинна бути знята. Співрозмовники повинні знайти єдиний значеннєвий контекст, і чим скоріше, тим краще. І отут усе питання полягає в тому, чи готова вчителька прийняти гру, адже всякому зрозуміло, що весь діалог - це гра, і її нав'язав не вчитель, а учень. Отож, чи готова вчителька хоча б на кілька секунд вийти зі стану робочої діловитості? Це дуже істотно не тільки для поточного моменту, але, як часто буває, для подальших контактів з іншими школярами впродовж багатьох років роботи (курйозні моменти передаються школярами з покоління до покоління).

У даному випадку учень не принизив учительку, він, скоріше, піднявся над нею. І його відповідь - красива, красива своєю точністю й усвідомленням почуття власного достоїнства. Його неточна відповідь до того точна, що ”змушує багато думати“ (И. Кант). І не тільки конкретного вчителя, але й усю педагогічну науку. З погляду психології і логіки вчитель мав право втратити рівновагу, так само, як учень - твердо стояти на ногах. З погляду естетики спілкування, мірилом якого виступає прекрасне й потворне, вчинку учня варто віддати перевагу. Мабуть, краса природи підняла його, а вчителя ”заїла“ сіра повсякденність. Аналізуючи це питання, варто мати на увазі й фізіологічний аспект, підсвідомі форми розумової діяльності. А вони красномовно говорять про те, що вже з самого раннього дитинства спостерігається вплив генотипу на особливості характеру й темпераменту. У науці доведено, що вже в ранній період життя в дитини виявляються природжені типи поведінки: активність - пасивність, регулярність - нерегулярність, інтенсивність - слабкість реакцій, контактність - замкнутість, здатність до адаптації - інертність і т.д.

Отже, наведений випадок варто розглядати з різних точок зору, для чого необхідним стає досліджувати моральне, психологічне й біологічне, природне. Естетичне почуття соціальної людини й розвивалося з почуття задоволення і почуття приємного, природних у своїй основі почуттів. Аристотель визначав задоволення ”як деякий рух душі і як швидке і відчутне запровадження в її природний стан“. Аристотель. Риторика. Книга первая. М.: МГУ, 1978. - С. 52. Приємне, на думку древнього мудреця, - це все те, що створює вищевказаний стан. ”Звідси необхідно випливає, що здебільшого приємне запровадження у свій природний стан, і особливо в тому випадку, коли поверне свою природу в те, що, згідно з нею, відбувається.“ Там само, С. 51.

Як бачимо, вчитель і учень знаходяться на різних рівнях не тільки культурного, морального, психологічного, але й природного стану, і це виявилося вирішальним у нашій естетичній перевазі. У педагога й учня різний рівень підсвідомості, і тому почуття задоволення і почуття приємного неоднакові і не можуть бути однаковими. Отут і вікові особливості, і різні життєві цілі, інші естетичні смаки. Перше, що ясно проглядається в даному прикладі, - вирішувати шкільну математичну задачу, значить здійснювати насильство над своєю природою. Для кожного зрозуміло, що все, що обтяжливо, незручно, що не дає радості й насолоди, не відповідає естетичній задачі. Тоді виходить, що всяке навчання при перенасиченій програмі суперечить естетичному?

Щоб вийти з протиріччя, що створилося, ми знову звернемося до Аристотеля: ”Приємні звички тому, що звичне вже одержує значення природного, тому що звичка трохи подібна до природи: поняття ”часто“ близьке до поняття ”завжди“, природа ж відноситься до поняття ”завжди“, а звичка - до поняття ”часто“. Там само, С. 51. Працю учнівську та моральну красу зробити звичкою - це одна з основних умов виховати естетично. Формування звички варто розглядати не як результат механічного повторення одних і тих же операцій. Її супроводжують певні об'єктивно задані мотиви, цілі й задачі. Спілкування протікає тільки при тій умові, коли перед учнем постає задача, що повідомляє спілкуванню мету й напрямок. Ця задача постійно міняється завдяки зміні ефективного прийому на більш раціональний.

І ще один висновок напрошується при аналізі описаного випадку. Учителю, коли він виступає в ролі вчителя, зусиллям волі необхідно підкорити свою власну природу тій дитячій природі, що розвивається, яка представлена в красивому й некрасивому, доброму й злому, веселому й похмурому учні. Педагогу ніколи не слід притупляти контроль над собою, коли він вступає в систему відносин. Уміння бачити пов'язане з умінням визначити ситуацію, у якій перебуває учень-учитель. Якщо в педагога авторитет відсутній, а він тішиться думкою, що є, тоді його найсуттєвіші і найглибші зауваження не будуть мати ніякого значення, а можливо, викличуть і зворотну реакцію чи таку, яку ми навели вище. Особливо дану обставину варто враховувати, коли вчитель намагається побудувати свої відносини ”за законами краси“, що визрівають не тільки у свідомості, але й у підсвідомості.

Аналіз викладених прикладів свідчить про те, що не слід зневажати несвідомим при роздумах над тією чи іншою життєвою ситуацією. ”Багаж несвідомих психічних сфер нашаровується поступово, - пише Л.Т. Левчук. - І кожен новий шар - це, безперечно, результат життєвої активності людини, результат глибоких знань, осягання багатства культурних і наукових завоювань людства протягом усієї його історії”. Левчук Л.Т. Художественное творчество и интуиция. // Марксистско- ленинская эстетика и художественное творчество. М.: Прогресс, 1980. - С. 270. Якщо дійсно обставини визначають свідомість, то вони в такій же мірі й визначають несвідоме. Далі. Якщо мова формується в несвідомому протягом всієї історії не тільки окремої людини, але й певного реґіону, де проживає народ (колективне неусвідомлене), то варто акцентувати увагу на якихось мовних особливостях, закладених у генетичному коді представника кожного народу. Тут розуміється генетичний код, що визначає характер народу не як якийсь уроджений національний дух, а як результат прояву специфічних особливостей народу в його становленні, власне, людських відносин, починаючи з сивої давнини. Історичне минуле кожної людини й кожного народу сформувало емоційно-естетичний досвід, що помітно відбився на всьому їхньому культурному тлі. Саме цю обставину мав на увазі І.П. Павлов, коли писав у вже цитованій праці:”...Потрібно констатувати, що завдяки двом сигнальним системам і завдяки давнім різноманітним способам життя людська маса розділилася на художній, розумовий і середній тип. Останній роз'єднує роботу обох систем належною мірою. Цей поділ дається взнаки як на окремих людях, так і на цілих націях.“ Цитована праця. - С.464.

Дослідники знаходять відмінні риси ірландського характеру від характеру англійців, відмінність росіян від українців. Художнє дослідження відмінних рис культури, мови, характеру того чи іншого народу притаманне всій історії естетичної думки. У Росії - це О.С. Пушкін, М.О.Некрасов,, В.Г. Бєлінський. В Україні - Т.Г. Шевченко, П. Куліш, І.Я. Франко. На фізіологічному рівні, очевидно, пошук вираження змісту проходить у руслі зміни словесної мотивації, контрольованої свідомістю, на машинальні, неусвідомлені. І навпаки. Тобто, фактично відбувається взаємодія лівої півкулі, що "відповідає" за мову, і правої, що зберігає функцію машинальних дій, у тому числі й заучених формул, зазубрених віршів.

Мовна ситуація, що складається в багатьох країнах світу, у тому числі й на теренах колишнього Радянського Союзу, нагадує біблійний міф про Вавілонську вежу. Як і у Вавілонії, усі люди говорили на одній державній мові. Але от вони вирішили побудувати вежу у світле майбутнє. Мета побудови полягала ще й у тім, як оповідає старозавітний сюжет, щоб ніхто не збився зі шляху: на тлі вечірнього заходу сонця кожен мандруючий повинен бачити її з усіх сторін. Робота кипіла. Вежа досягла такої висоти, що людині з будівельним матеріалом за спиною не менше року доводилося добиратися до її вершини. Якщо ж він падав, ніхто про нього не жалів. Люди плакали тільки тому, що шкода було каменю - адже цілий рік треба було нести його догори. (Ах, ці люди! Вічно вони юрбляться між халупою і храмом. Утративши перше й не досягши другого, вони виявляються в землянці).

Бог, звичайно, розгнівався на людей за їхнє криваве зазіхання на його володіння й улаштував цілий ряд непорозумінь, що порушують раніше сформовану злагоду. Скажемо, один будівельник просив в іншого цеглу, а той подавав йому замість цегли розчин. Почалася плутанина, штовханина, вбивства.

Проста тканина біблійної легенди приховує у собі глибокі внутрішні змісти словесного об'єднання, а значить - і захищеності. У світлі багатовікової практики виявилося, наприклад, що людина може говорити на одній, а думати на іншій мові. Ми маємо на увазі не тільки блискуче дворянство Росії минулого століття, що схилялося перед усім французьким, у тому числі й мовою. Річ йде і про сьогоднішні реалії.

Білорус, скажімо, думає білоруською мовою, а говорить російською. Чи навпаки - говорить білоруською, а думає російською. У подібній ситуації виявився Хосе Фернандес, про що писав у своїй книзі ”Слово про слова“ Л.В. Успенський. Виявляється, що юнак, який до п'ятого класу навчався в іспанській школі, всю інформацію, отриману до дванадцяти років, мислить по-іспанськи. ”На цій мові, - продовжує Л.В. Успенський, - він веде усний рахунок в голові, робить додавання, віднімання, множення й ділення. Коли йому доводиться рахувати серед росіян по-російському, він неминуче збивається. Сприймаючи російські фрази по-російськи, цифри, що зустрічаються в них, він розуміє по-іспанськи. Йому нерідко доводиться, говорячи з іспанцями іспанською, раптом ”помилково“ переходити на російську мову. Навпаки, говорячи російською з близькими людьми (але тільки з близькими), він часом ”збивається“ на іспанську мову“.Успенский Л.С. Слово о словах (очерки о языке). К.: Веселка. 1987. - С.40.

Тут знайома ситуація, але чомусь змовчується соромливо в кожній національній республіці. Абсолютно забути знання, тобто слова, отримані в національній школі чи від бабусі, неможливо. Ця золотоносна жила бере початок у надрах історії народу. Тому білорус, потрапляючи в російськомовне середовище, думає білоруською, хоча й вимовляє російські слова. Тобто калькування слова-переклади втрачають ту таємну духовну чуттєвість, що характерна для слова, що вийшло з горна переживання. І особливо в цьому плані примітна заключна думка цитати з JІ.В. Успенського: іспанець, говорячи з близькими людьми (автор підкреслює ще раз у дужках: "але тільки з близькими") переходить на іспанську мову. Чому? Чому більшість білорусів, як показують дослідження, у домашній обстановці говорять рідною мовою? Та тому, що думання в колі родичів не так важливе, як важливе переживання, почуття. Переживання, особливо естетичне переживання, що веде за собою співчуття, співучасть, свідомість, більш глибинне, спирається на підсвідомість.

Уважно, без ідеологічного глянцу, варто подивитися на сімейно-шлюбні відносини. Ми не проводили конкретно-соціологічних досліджень, але впевнені в тім, що сімейні негаразди, які в багатьох випадках ведуть до розлучення, свідчать і про відсутність мовної культури у сім'ях. Мовна культура включається в соціально-психологічні й біопсихологічні фактори життя подружжя і робить на них величезний позитивний заряд. Особливо цінне почуття високого ступеня близькості батьків і їхніх дітей, дотримання обома подружжями зв'язку мовних традицій. А якщо школа не користається рідною мовою дітей, як ”готовим освітнім засобом“, тоді, на думку великого мовознавця і мислителя ХІХ століття О.О. Потебні, ”на місці форм свідомості, що витісняються, запановує мерзенність запустіння і займає це місце доти, допоки мова, що витісняє, не стане своєю і разом з тим не пристосується до нового народу“. Див.: Литературная газета, 9 августа 1989. С. 3. Так, важко ”пристосуватися“ мові до нового народу, у душі якого є свої родзинки. Від такого союзу втрачає новий народ, про що ми говорили, і мова. Особливо тоді, коли люди неросійської національності намагаються говорити краще росіян. Чи не тому російський народ стурбований тим, що його велика мова втрачає ту живу образність, про яку натхненно писав І.С. Тургенєв? Розуміти іншу культуру, не виходячи за межу своєї власної, - ось шлях, яким підуть усі народи, тому що єдиний спосіб ”стерти“ грані між народами - постійно піклуватися про збільшення багатств цих граней.

Слово входить в історико-культурний стиль народу, а не класу, і тим більше - партії. Воно ніколи не було і не буде інтернаціональним, мова, як і вся культура, носить чітко виражені національні риси. Навіть наука, завдяки слову, носить суто народний характер.

Відомий російський учений і філософ П. Флоренский відзначав, якщо, скажемо, ”електромагнітна теорія світла не задовольняє методологічним вимогам французьких фізиків, чи то не означає, що відповідні вимоги виражають лише своєрідний стиль французької думки, але аж ніяк не сутність фізичного знання“. Флоренский П. Символическое описание // Фенікс. М.:1922 , кн.. 1. - С. 82. Мова йде про те, що складові укладу життя являють собою модель відповідного стилю, і це визначає той чи інший напрям думок. Цей стиль і є базою формування наукової картини світу, тобто системи об'єктів науки, у яку органічно вписується визначений порядок зв'язку образів. Тому не можна без застережень приймати поширену думку про те, що результати творчої думки вченого носять інтернаціональний характер. Мабуть, світогляд людини формує не спосіб життя взагалі, а конкретний образ з визначеним набором конкретних життєвих фактів.

Імперська національна політика привела до відмирання десятків мов, отже, народностей як таких. Виявляється, мовна культура - явище дуже тендітне, як і ґрунт Сибіру, куди звозили тих, хто розвивав національну свідомість, тобто представників творчої інтелігенції, які домагалися права націй і народностей на самозахист мови. Особливо гостро таку вимогу висловлюють поети. Кайсин Кулієв, наприклад, писав у вірші ”Ученому мовознавцю“: ”О смерти языка спокойно, без участья, ты речь свою повёл, учёную весьма. Что для тебя язык? Глагол, деепричастья... А для меня он - жизнь. Ты понял? Жизнь сама!“

Частково змінилися і міняються багато існуючих мов. А це не може не позначитися на антропологічному типові. Якщо замість сорока найменувань льоду в балкарів чи тридцяти позначень снігу у ненців залишиться один, то зміниться генотип.

З крахом тоталітарної системи пішла в небуття і теорія, згідно з якою соціальна, а на її основі й біологічна уніфікація людства розширює і збагачує індивідуальні функціональні можливості людини. Тут, звичайно, немає заклику до заборони, якою лякають виборців у часи закінчення президентської каденції. Але захоплюватися можливістю рівності, фактично підриваючи підвалини культури такої рівності, усе одно не варто. Як не варто, утім, доводити наукову міцність біблійної легенди про будівництво Вавилонської вежі і причину її руйнування.

Здається, після таких аргументів можна поставити крапку. Але... З двох правд, що до цього часу існують у нашому суспільстві, ми останнім часом починаємо відмовлятися від тієї, котру придумали тупі земні боги. Ми все більше прагнемо до об'єктивної правди, правди всесвітньої людської духовності. Спробуємо знайти аргументи, що застигли між перемогою і поразкою, тому що без цього пошуку правда успіху незначна.

Як відомо, Вавилон, де відбувалося спорудження вежі, по-єврейськи називається ”Бабель“. ”Виводити його, - вважає англійський учений Д. Фрезер, - від єврейського дієслова balal (по-арамейски balbel) - ”змішувати“ - неправильно. Насправді слово ”Бабель“ походить від вавилонського слова, що зустрічається в написах, Bab-іl чи Bab-іlu, що, очевидно, значить ”врата Бога“. Хто знає, може, ця біблійна версія про Вавилонську башту і відкриває справжній смисл різномовності, різноманіття голосів у єдиному прагненні людства до обріїв культури. У будь-якому випадку прийняті Конституцією України (стаття 10) рішення відкривають шлях до високої моральності, матеріального статку і, звичайно ж, краси. А тепер прийшов час спробувати в теоретичній формулі виразити й позначити той процес народження краси, що перебуває на грані несвідомого й усвідомленого, балансує між першою і другою сигнальною системою.

Через брак кращого терміну, що визначає процес формування внутрішньої краси в підсвідомості, назвемо це явище ендокалос (ендо - внутрішній, калос - краса). Таке визначення дає підставу, як нам здається, відзначити істотні закономірності функціонування педагогічної естетики, глибше розкрити її можливості та структуру діяльності педагога. Адже діалектично зрозуміле відображення об'єктивного світу, починаючи з відчуттів, не зводиться до них, не обмежується відтворенням у голові одних лише явищ, доступних безпосередньо почуттєвому; проходить від явища до сутності й від менш глибокої до глибшої сутності. Ендокалос - це найглибша глибина естетичної свідомості, і його не можна розглядати як абстракцію, як щось далеке від реальної людської діяльності. Ендокалос містить у собі, нехай на рівні підсвідомого, свою власну протилежність, він - зародок естетичної свідомості, початок, що визначає прагнення, момент висхідного поступального розвитку.

У процесі творчого акту постійний розумовий діалог суб'єкта із самим собою чи з уявним опонентом приводить його до вибору естетичної цінності. У ньому пробуджується почуття судді, що примушує повернутися у своїй оцінці чи взагалі відмовитися від обраного шляху творчого пошуку. Це внутрішнє роздвоєння суб'єкта, що, маючи тверді естетичні переваги, у той же час корегує раніше сформовані уявлення. Діалог першого й другого моделює не тільки естетичне почуття, але й весь естетичний акт, примушуючи знайти в ендокалосі такі параметри, які б формулювалися на рівні свідомості в цілком оформлене почуття краси.

Предметне вираження ендокалоса педагога знаходить місце при обмірковуванні задуму навчального заняття, при доборі матеріалу, наочних приладів і т.ін., словом - у процесі уявного конструювання живої тканини лекції чи уроку. У ньому фіксується ”механізм“ естетичного виховання, яке, будучи у своїй основі соціальним, припускає особистісне ставлення до естетичних цінностей, естетичних ідеалів і їхнє вираження у внутрішньому світі педагога у формі мотивів і стимулів творчої діяльності.

Ендокалос, взятий як момент творчості в його інкубаційному періоді, формує активне ставлення до педагогічного процесу. Ендокалос, власне кажучи, передує і супроводжує естетичне виховання, тому що воно у своїй основі діалог, реалізований у сфері зовнішньої комунікації (екзокомунікації), що знаходить своє вирішення у творчому акті.

Поняття ендокалоса дає підставу говорити про існування безпосередньої залежності творчого потенціалу педагога від рівня його самокритичності, від внутрішнього судді, наскільки він здатний переоцінити свої попередні дії і направити навчальний процес у русло оптимальних варіантів. У ході виконання цієї задачі чуттєво-інтуїтивні моменти творчості педагога збагачуються, здобуває уявний зміст усе те, від чого пробуджується, стимулюється, заряджається сама ідея відносин. Іншими словами, користаючись висловом К.С.Станіславського, в ендокалосі виявляється прагнення ”... свідомо примушувати несвідому творчу природу для над свідомої органічної творчості“. Станиславский К.С. Моя Жизнь В искустве. - Собр. соч. у 8-ми т. М.: Искуство, 1958, Т.И. - С.406.

Ми беремо на себе сміливість висловити декілька коротких зауважень щодо технології викладання. Ця технологія застосовна до нашого особистого досвіду і заснована на особистих симпатіях, на власному розумі й емоціях. З цієї причини ми просимо читача не приймати нижченаведений текст за ”керівництво до дії“. Єдиним таким керівництвом можуть бути тільки власні висновки. За умови заключення такої угоди автор буде почувати себе вільним у викладі своїх суджень. Та й чи можливо виробити якісь строгі закони для вимовленого слова? Ми знаємо, що подія під Крутами відбулася в такий-то день такого-то року. Але хто краще читає лекції з естетики - Лариса Тимофіївна Левчук з Київського університету чи Вікторія Костянтинівна Суханцева з Луганського університету, ми точно не знаємо. Та й чи це можливо? Кожен студент це питання повинен вирішувати сам для себе. Дозволити комусь вказувати, хто краще читає лекції - значить обмежити його права. Уже якщо ми в інших частинах нашого життя почуваємо себе обмеженими в правах, то нехай це не прослідковується хоча б тут. ”... Викладання, - писав В.О. Ключевський, - належить до розряду діяльностей, силу яких відчувають тільки ті, на кого звернені вони, на кого безпосередньо спрямована їхня дія; сторонньому важко розтлумачити і дати відчути враження від уроку вчителя чи лекції професора. У викладенні багато індивідуального, особистого, що важко передати й ще сутужніше відтворити... У викладанні найважливіша й найважча справа - змусити себе слухати, вловити цього непосидючого птаха - юнацьку увагу“. Ключевский В.О. Сочинения в восьми томах. - М.: Изд-во Социально-экономической литературы, 1960, Т. 8. - С.254.

Виходячи з того, що викладання є проповіддю і записана лекція може мало що відтворити, читач пробачить нас за банальні поради, які він може знайти в наших нотатках. Попередній аналіз показує, що в процесі спілкування з учнями у естетичного педагога беруть участь усі почуття. Багатство його почуттів залежить не тільки від розмаїтості вражень, але й від широти погляду: чим більший світ носить у собі педагог, тим ”вагоміше“ слово, вимовлене в аудиторії. Таке слово звучне, фізично відчутне, його можна бачити, чути, навіть пощупати (”сірий на дотик пеньок“ Е.Хемінгуей). Тільки в такому випадку слово естетичного педагога може передавати емоції і викликати відповідні переживання у слухача. Якщо викладач має справу з невеликою групою (скажемо, на практичних заняттях в інституті), то йому важливо передати не кількість інформації, а установити концепцію, настроїти розум на визначену точку зору.

Розрізняють науковий виклад, науково-популярний і художньо-образний.

Науковий виклад вимагає напруженого зусилля уяви, тому його не завжди застосовують у старших класах. Ним користаються, в основному, в інститутах. У школі викладання ведеться мовою, близькою до науково-популярної, у якій всі слова зрозумілі, а виклад емоційно-образний. Учитель, що за своїм покликанням є зачинателем усіх начал людської діяльності, у той же час виступає і найпершим пропагандистом наук. Допомагати учням - це підводити їх до глибокого навчання, виходячи з найпростіших і відомих даних, вказуючи за допомогою не занадто складних міркувань чи вдало обраних прикладів головні висновки з цих даних, наштовхуючи учнів на подальші питання.

Популярність можлива, якщо витримано дві умови: 1) конкретність і 2) послідовність викладу, що можуть бути тільки в результаті ретельної підготовки. Який би стиль викладу естетичний педагог не обрав, цей стиль буде доречний, якщо витримано одну умову - ясність. Неясні для даної аудиторії слова не сприяють ні розвитку розуму, ні удосконалюванню почуттів. Зрозуміле слово без особливих зусиль здатно проникнути у свідомість слухача, як проникають промені сонця навіть у заплющені очі.

На кожнім занятті естетичний педагог демонструє багатство слів тієї мови, якою викладає свій предмет. Кращий спосіб придбати таке багатство - вивчення поетичної спадщини класиків. Шевченко, Франко, Леся Українка дають такий багатий словниковий запас, які послужать викладачеві в його пошуках точного вираження змісту предмета чи явища. Адже трапляються висловлювання, зміст яких не знаєш як і розуміти. ”Удар був нанесений тупим предметом, можливо, головою“. От приклад того, як слова, зустрівшись в одному реченні, кусаються, немов ті пси.

Вивчення напам'ять віршованого багатства класичної літератури важливо ще й тому, що в кожнім ораторі, який діє красномовством на своїх слухачів, живе поет. Бісмарк був переконаний, що тільки тоді, коли оратор нагороджений цим даром і коли, подібно імпровізатору, владно повеліває своєю мовою і своїми думками, він пан над тими, хто його слухає. Див.: Об ораторском искусстве. М.: Политиздат, 1958. - С.113. Красномовство - це мистецтво, та воно суттєво відрізняється від поезії. У майстра слова мета покликана практичним інтересом і через те виходить з потреб часу і обумовлена певними обставинами. Поезія - це засіб красномовства, а не мета. Нерідко захоплюючі, патетичні місця ораторської прамови раптом змінюються буденними міркуваннями - публіці (учням, студентам) потрібні не лише гори, а й низини, на яких росте пшениця і виблискують зарибнені голубі ставки.

Таким чином, мова вимагає насамперед ясності застосовуваного слова, його простоти й зрозумілості, змістовної глибини та емоційного заряду. Кожен епітет і порівняння вживаються тільки в тому випадку, коли характеризують предмет, про який йдеться. Дуже часто така точність виявляється вирішальною у навчанні. Мабуть, мають рацію ті дослідники, хто вважає, що важких наук немає, є тільки незграбні викладачі, мова яких недоступна для слухачів. Практика школи показує, що найбільший успіх супроводжує тих педагогів, хто захоплюються красою викладу, тих, хто намагається говорити про свій предмет яскравою, художньою мовою, здатною доторкнутися до душі й серця учнів.

Можна домогтися того, що вчитель не буде вживати слів-паразитів, усе говорити до ладу, а звуки букв постійно сполучати між собою: тверді з м'якими, глухі з дзвінкими. Але це ще не буде красивою мовою, і слово, хоча й дзвінке, не набуде такого аромату та ваги, яке спостерігається при красивій мові. Красива мова, вбираючи в себе всі названі якості, відрізняється ваговитістю, переконливістю, достоїнством. Саме до красивої мови, чудово красивого слова кожен педагог і повинен прагнути.

На закінчення даної теми варто навести ряд практичних порад, що були у вжитку римських імператорів і які впродовж не одного століття залишаються свіжими й нетлінними. В одному з посібників давньоримського оратора мова регламентується:

- екзордіум - кілька вступних зауважень щодо теми;

- експозиція - визначення поняття, характеристика обсягу та важливості теми;

- кауза - логічні аргументи, що підтверджують правильність судження, прямі дедуктивні докази;

- контраріум - непрямі дедуктивні докази;

- симіле - подібні явища в інших сферах, аналогії;

- екземплюм - приклади з історії і повсякденного життя, індуктивні докази;

- тестимоніум - висловлення видатних людей, прислів'я, авторитетні судження;

- конклюзіо - резюме, підсумки, їхнє використання.Див.: Томас Іржі . Мистецтво говорити. Київ.: Видавництво політичної літератури України, 1989, с.192-193.

Такі найважливіші функції слова в естетичній орбіті педагога, який пов'язав свою долю з дітьми.

Причетність до естетичних форм спілкування виявляє кожний з людей, особливо той, хто за своїм професійним покликанням перебуває в ділових відносинах з іншими людьми. І це необов'язково володар слова. Незаперечний авторитет в учнів має фізично розвинутий вчитель. Він легко знаходить спільну мову з учнями в турпоході, на лижній прогулянці, на спортивному майданчику. Спортивна постава вражає і в класі. Фізична культура та спорт допомагають естетичному педагогу бути естетичним педагогом.

До речі, багато інтелігентів любили й люблять спорт не як ”уболівальники“, а як учасники. Звернемо увагу читача на два поетичних імені - Байрона та Лермонтова. Джордж Байрон перепливав Дарданелли (пролив між Європою й Азією), добре їздив на коні, непогано фехтував. У боксі він перемагав навіть Джексона - чемпіона Англії. Любов до боксу М.Ю. Лермонтова допомогла йому описати в деталях бій удалого купця Калашникова й молодого опричника Кирибеєвича. Лермонтов у гусарському полку зустрічався зі своїми друзями в боротьбі на поясах, не раз боксував ”розваги заради“. Він виходив на застиглі водойми на ковзанах, малюючи ”вензелі ногами“. До сказаного варто додати віртуозне володіння поетом рапірою. Це мистецтво врятувало йому життя під час дуелі з французом Барантом.

Отже, можна з повною підставою стверджувати, що естетичний портрет особистості ”малюється“ двома сторонами: фізичною і духовною красою. Обидві сторони краси залежно обумовлені і знаходяться в діалектичному взаємозв'язку. Тенденція знайти взаємозв'язок краси тіла та краси духу простежується з незапам'ятних часів. Відомо, як древні греки піклувалися про поставу, про гармонійні форми свого тіла й плавних рухів. Можливо, і нам через свою зовнішність прагнути до шляхетності духу, до того досягнення зразка, що символізує високу моральність. Адже навіть у наш час, коли мало хто піклується про гармонію і красу, а всі прагнуть до залучення привабливого й разючого, некрасиве виступає як моральна і розумова ущербність, недолік шляхетності й порядності. Сократ, за свідченням Діогена Лаерція, ”рекомендував юнакам якнайчастіше дивитися в дзеркало; прекрасним воно буде нагадувати про те, щоб поводилися відповідно до свого вигляду, а некрасивим, що свою потворність зможуть компенсувати знаннями“'. Див.: Кучиньска Алиция. Прекрасное. Миф и действительность. Переволд с польського. М.: Прогресс, 1977. - С. 94. Мабуть, кожному з нас, педагогів, варто все-таки заглядати в дзеркало не тільки з метою нанести крем на обличчя чи поголитися, але й згадати платонівську тріаду ”прекрасне, добро, істина“, що істотно буде сприяти зміцненню нашої професійної значущості.

Та й учень повинен розуміти естетичну значущість зовнішності. Одна моя студентка згадує такий випадок. Хтось із хлопчиків приніс до класу ілюстрацію оголеної жінки. Цю ілюстрацію прямо на уроці хлопчики передавали один одному та сміялися. Учитель це помітила й делікатно попросила показати, над чим сміються, щоб посміятися всім разом. Демонструючи ілюстрацію, вона сказала: ”Мені дуже прикро, що вам це здається смішним. Хіба, коли ви дивитеся на квітку, ви смієтеся? Набагато смішніше вам буде картина, якщо ми надягнемо на голову ромашки берет і закутаємо її в плаття. Отож, людина - такий же продукт природи, але люди для зручності, для зігрівання надягають одяг. А справжня краса, особливо жіноча, - у її природності“. Це змусило багатьох з нас задуматися“, - закінчила свою розповідь студентка.

Учені всіх часів витрачали чимало зусиль, щоб становити корелятивні зв'язки між статурою людини та психодинамічними її особливостями, характером і поводженням. Незамінну послугу в цій справі грають класифікації і зіставлення Э. Кречмера й У. Шелдона. ”Можливо, - міркує в цьому зв'язку вчений із Прибалтики Ноліс А.Ф. - що такі властивості, як екстра- і інтраверсія, активність, емоційність і ряд інших, знаходяться в якомусь зв'язку з типом структури тіла“. Полис А.Ф. Единство социального и биологического в гармоническом розвитии личности. Рига.: Зинатне, 1981, С. 164. А А.С. Макаренко переконливо доводив необхідність розвивати зір, просто фізичний зір. На його думку, це необхідна для педагога якість допоможе читати на людському обличчі, на обличчі своїх вихованців їхні внутрішні властивості, ознаки щиросердечних переживань. ”Немає нічого хитрого, нічого містичного в тім, щоб по обличчю дізнаватися про деякі ознаки порухів душі“. Макаренко А. С. Соч. Т. У. М.: Изд-во АПН СРСР, С. 268.

Фізична краса обумовлена досконалістю роботи внутрішніх органів, пристосованістю організму до зовнішнього середовища, здатністю мозку до творчості. Немаловажне значення має, як ми сказали, і зовнішня тілесна організація: фігура, обличчя й ін. Фантасти малюють вигляд людини майбутнього набагато іншим від вигляду людини ХХI століття. Доводиться, наприклад, що в людини атрофується на нозі мізинець. Нормальна голова в чоловіків буде лисою. Зникнуть деякі зуби, у першу чергу не стане зубів мудрості. А оскільки ліве око стає усе слабкіше, згодом воно узагалі зникне, а праве переміститься ближче до перенісся.

Звичайно, важко в усе це віриться. Для нас важливо відзначити, що згодом зміняться смаки та естетичні оцінки анатомічних параметрів людини. Сьогодні ж такі приклади неприємні ні для автора, ні для читача. Ми звернулися до них з одною-єдиною метою: на основі передбачених образів наших спадкоємців у нас виникло певне почуття. І ці пророковані образи циклопів можуть пояснити, чому ми поставили на перше місце фізичну красу. Виявляється, фізичне життя людини, його зовнішній вигляд являють собою незамінну та незнищенну цінність людської історії - тілесну організацію особистостей і їх ставлення до іншої природи.

Краса фізична та духовна не мисляться окремо одна від одної і, в цілому, являють собою єдине ціле, суть якого виражається у вчинку. Тому в древній Греції краса та стрункість тіла пов'язувалися зі сміливістю духу та являли собою ідеал для молоді. Без єдності фізичного та духовного естетичного педагога просто не існує. Філологи довели: слово ”краса“ генетично родинно латинському corpus(тіло) і давньоіндійському krp (фігура).

Дослідження фізичної і духовної краси естетичного педагога дає більш міцні орієнтири у визначенні його специфічних рис. До них можна віднести здатність розкривати явища з погляду досконалості. Це стане можливим у тому випадку, якщо в діяльності естетичного педагога буде відсутній безпосередньой утилітарний, практичний підхід до життя. Він не сподівається на якусь винагороду, а робить свою справу з благодійною метою. Крім того, естетичного педагога відрізняє широта розуміння природи дитини та її потреб. Він приймає усі види діяльності дітей, їхнє ставлення до краси в науці та мистецтві, закладеної самою об'єктивною реальністю. Сюди можна віднести особливість почуттєвої здатності сприймати явища, їхній колір, звук, форму, фактуру. Навіть якщо мова йде про математичні формули, логічні поняття, естетичний педагог не може обмірковувати їх інакше, як у вигляді образів просторових конструкцій.

Практика свідчить про те, що в нинішній період, коли з усією очевидністю виявляються симптоми зростаючого домагання особистості на зовнішній ефект, педагог представляє особливий візуальний інтерес, тобто його зовнішній вигляд у статиці й динаміці здатний вплинути на учнів. Чому? Та тому, що почуття людини конкретне й у той же час має кілька рівнів. Кожний з цих рівнів вимагає до себе уваги й обмежувати його вербальною (словесною) дією - значить не задовольняти багатогранну природу людської чуттєвості. Можна навіть провести кожному педагогу такий нескладний експеримент: спробуйте посміхнутися в напруженій ситуації - і учні відразу заспокояться. Питально підніміть брови, коли учень дає неправильну відповідь на поставлене питання - і учень моментально засумнівається у своїх можливостях. Як бачимо, зовнішній вигляд настільки важливий, що в деяких випадках може не тільки уточнити зміст вимовлених слів, але й замінити словесне вираження. За зовнішніми проявами іноземець, який зовсім не володіє мовою того народу, серед якого перебуває, може більш-менш адекватно сприймати оточення. Навіть у певному сенсі корисно перебувати в іншому мовному середовищі. Ми привчаємося менше довіряти словам, голим фразам, які не ”від душі“, а стаємо уважнішими до міміки, жесту та інших тілорухів, які - теж мова.

Численні дослідження говорять про те, що ці два фактори -мовний і немовний - нерозривно між собою пов'язані. Немовний фактор виявляється інколи вирішальним для пояснення змісту слова. Більш того, у немовних аспектах діяльності педагога виявляється його душа та серце. Здатність таким способом передати почуття нерідко дає можливість не слухати слова лектора, а вдивлятися у його тілорухи - саме вони повніше розкривають почуття. У той же час немовні аспекти діяльності педагога не завжди можуть досягти самостійного вираження думки. Повторюємо: мовний і немовний фактори в процесі діяльності педагога доповнюють одне одного.

Завжди варто пам'ятати: у класі, у коридорі, на вулиці всі погляди звернені на педагога. Гарний настрій, незмінний супутник естетичного педагога, приносить різного роду родзинки, про які не заведено писати в наукових книгах. Візьміть те ж плаття. Якщо своїм кольором і кроєм відповідає естетичним смакам вчителя, воно приносить радість. Нехай погода на вулиці похмура, нехай у вас не склалися стосунки в родині, але зодягніть своє улюблене плаття, подивіться в дзеркало, підморгніть собі лівим оком і вимовте так, щоб ніхто не чув: ”А я ще нічого“, і неодмінно з'явиться посмішка, яка не зійде з ваших вуст упродовж цілого робочого дня. Якщо посмішка не ”приклеєна“ до ”кам'яного“ обличчя, вона допоможе одержати відповідь багатьом учням (чи хоча б навіть одному) на питання про таїнство людської краси, про ту наповнюваність душі, що завжди намагається розпізнати таїнство світу. Оптимістична посмішка завжди й у всіх випадках веде до успіху та щастя. Оптимістична посмішка може мати й іншу природу. Вона може бути презирливою, адресованою учню, який може витримати її, не зломитися до кісток, пропікаючи поглядом педагога. Сильного учня буде охоплювати почуття провини людини, не здатної плекати в собі красу, якій не терпиться чекати кращих часів, а видавати радісний лемент, побачивши ілюзорних цінностей мораль.

От до чого може привести просте плаття вартістю в кілька гривнів. Звичайно, у школу не слід вдягатися по-святковому. Але це не означає, що це виключає вдягатися зі смаком і з належною охайністю - на педагога дивиться цілий світ! З особливою старанністю слід продумати форму зачіски. Не слід соромитися погортати моди минулого сезону та стиль одягу майбутнього - це шлях позбавити дітей занудства, а себе - самотності. А як вона, самітність, затишно поселяється в квартирі вчителя, будить його ночами, ставить нерозв'язні питання…

Зовнішні атрибути думки й слова є могутнім локомотивом спілкування, нерідко - передмовою до нього: погляд, вираз обличчя несе в собі первинну інформацію про суб'єкта - правильно мовлено обличчя - дзеркало душі. Цю стару істину особливо переконливо підтверджують майстри пензля. Микола Заболоцький, замилувавшись портретом Струйської художника Рокотова, вигукнув:

Любите живопись, поэты!

Лишь ей, единственной, дано

Души изменчивой прикметы

Переносить на полотно.

Незначна зміна мімічного стану обличчя найчастіше докорінно змінює зміст спілкування. Обличчя будь-якої людини змінюється залежно від несподіваної радості, раптового горя, нарешті, гніву. Ступінь прояву цих змін залежить від психологічного типу особистості. Леонардо да Вінчі помітив несхожість вигину брів при різних причинах плачу й у своєму трактаті про живопис перелічив десять виразних форм носа. Лев Толстой занотував 85 відтінків виразу очей і 97 - посмішок.

Витончене спостереження майстрами слова за характером людини - окрема тема. У даному місці слід звернути хоча б побіжний погляд на ті зовнішні вирази, які можуть бути застосовані педагогом. Майже кожен починаючий педагог не знає, куди ховати руки. Нехай він згадає, як М.Горького дивували руки Левка Толстого. Вони були ”некрасиві, вузлуваті від розширених вен“ і разом з тим руки Толстого особливо виразні, в них прихована могутня творча сила. М.Горький, побачивши самотнього Толстого біля моря, подумав, що він може цієї хвилини встати, махнути своєю чаклунською рукою - і море заспокоїться, стане скляним, а каміння зарухається і заволає, і все кругом оживе, зашумить, заговорить різноголоссям… Руки педагога можуть плакати й сміятись, мовчати чи голосно кричати від гніву, болю, страху. Лессінг не без підстав вважав, що навіть найвиразніше обличчя без поруху рук втрачає свою значущість. Оноре де Бальзак ще точніше визначає руки. На його думку, рука не просто прикріплена до тіла, вона - продовжувач думки, яку треба ”схопити і передати“. Жест руки, на думку Ч. Діккенса, яка зриває квітку чи знищує якийсь предмет, допомагає усвідомити щось жорстоке чи добре в характері. У романі “Людина, яка сміється“ В. Гюго відмічає особливості зубів. На думку письменника, зуби можуть дивитися у такій же мірі проникливо, як очі можуть кусатися.

Враження від зовнішніх порухів педагога настільки значне, що важко їх переоцінити в практичній діяльності педагога. Якщо вчитель говорить про героїку праці і при цьому голова його похилена й повернута вбік, то це просто означає, що він сам не вірить в те, про що каже. При цьому такий настрій може підсилюватися підняттям плечей і підняттям брів.

Велику зорову функцію в естетиці спілкування мають манери. Учитель, що зайшов до класу, тримає себе впевнено й у той же час - скромно. Він не поправляє зачіску, комірець, не застібає ґудзики. У нього відкрите лице, яке випромінює ті думки, котрі зірвались з вуст. Контакт з слухачами порушиться, якщо вчитель буде дивитися у вікно, торкатися квітів, погладжувати лацкани піджаку, опускати, піднімати чи навіть закривати очі. Естетичний педагог спрямовує погляд на слухачів, переводячи з одного ряду на інший. Це складає враження, що педагог звертається саме до конкретної особи та контролює, як він слухає, чи не займається чимось стороннім і т.ін. Учитель може створити атмосферу краси спілкування, якщо він сам, його учні і його вагоме слово зіллються в один цілісний образ.

Учитель, що прагне краси в стосунках, має вільну, нічим не обмежену позу. Він стоїть на місці, у нього ноги на ширині плечей, живіт підтягнутий, плечі розслаблені. Та вчителеві у будь-яку хвилину слід підійти до дошки, до учнів, наочному обладнанню, технічному засобу. Через те, коли він стоїть, одна з ніг у нього виставлена дещо вперед, і в найвиразніших місцях, коли, скажімо, формулює правило, упор робиться на носок, і увесь корпус тіла дещо просувається вперед. Таку позу, чи навіть просування на один крок учитель займає і в тих випадках, коли починає нову думку, ніби попереджує її появу.

До найважливіших мовних законів належать жести, оці виразні засоби трансформації думки. До того ж, якщо до будь-якого слова можна знайти еквівалент, то жест не має синонімічного ряду. Жест вказівним пальцем не можна замінити жестом усією п'ятірнею. Кожний з них має свій лексичний вимір. Отже, жестикуляція - це зовнішнє вираження думки. Навряд чи знайдеться такий учитель, який би заговорив з пафосом і з пристрастю, але не робив при цьому рухів головою, плечима, корпусом і, звичайно ж, руками. Але жести виправдані лише в тому випадку, якщо вони виражають характер, темперамент того, хто говорить. Тільки при цій умові вони підсилюють емоційне звучання слова, додають до нього забарвлення. Слово в цьому випадку стає переконливим, ясним і сильним.

Особливо цінні для вчителя виразні жести руками. Ці жести ніби підкреслюють найголовніші думки матеріалу, що викладається. Описові жести застосовуються в основному на уроках літератури. Автору цих рядків назавжди запам'ятався один жест учителя, що живописав образ світлої трагедії Данко. З усього сказаного пам'ять залишила картину про те, як Данко вириває серце з грудей. Вона запам'яталася тільки завдяки наочному зображенню - учитель схопив руками лацкани піджака і, розсунувши, дістав уявлюване серце, високо піднявши руку над головою, зробив кілька кроків уперед. Для наслідувальної жестикуляції потрібно набувати навичок перевтілення. Уміння перевтілюватися особливо знадобиться вчителю при читанні в класі байок.

До зовнішнього прояву людської краси можна віднести інтонацію, з якою вимовляють слово. Оскільки педагогічна професія вимагає не тільки наукових знань, але й артистичних умінь і навичок, слід скористатися порадами К.С. Станіславського, які він адресував актору театру....Ударне слово - центр уваги. У ньому живе весь зміст фрази, і від сполучення уваги, сили голосу, ступеня почуття, почуття - думка - слово кидається артистом, як ту іскру, від якої запалюється юрба. Беседы К.С. Станиславского в студии Большого театра, записаные Антоновой. М.: Искусство, 1952. - С. 67.

...Голос повинен співати й у розмові, й у вірші, звучати скрипково, а не стукати словами, як горох по дошці. Як домогтися того, щоб звук у розмові був безперервним, що тягнеться, що зливає між собою слова у цілі фрази, що пронизує їх на окремі склади?.. Ось цієї суцільної, що тягнеться, як лінія, ноти нам бракує в нашій мові... Щоб дати якусь ілюзію звучності своєму голосу, банальні читці й вдаються до всіляких голосових фіоритур, що створюють ту потворну умовність, квазіспівучу мову й декламацію, від якої хочеться втекти. Я шукаю природної музичної звучності. Мені треба, щоб при слові ”так“ буква ”а“ співала свою мелодію, а при слові ”ні“ те ж відбувалося з буквою ”і“. Я хочу, щоб у довгому ряді слів одні голосні непомітно переливалися в інші, і між ними не стукали, а теж співали приголосні, тому що й у багатьох з них є свої звуки, що тягнуться, гортанні, свистячі, що дзижчать, вони й складають їхню характерну особливість. От, коли всі ці букви заспівають, - тоді почнеться музика в мові... Коли голос сам співає і вібрує, немає потреби вдаватись до фокусів, а треба користатися ним, щоб просто та красиво говорити думки чи виражати великі почуття...

...Скільки нових можливостей відкриє нам музична мова для виявлення внутрішнього життя на сцені! Тільки тоді ми зрозуміємо, як ми смішні тепер зі своїми доморослими засобами та прийомами мови з п'ятьма-шістьма нотами голосового регістру. Що можна виразити на цих п'ятьох нотах, що стукають? Але ж ними ми хочемо передати складні почуття. Це все одно, що спробувати на балалайці передати Дев'яту симфонію Бетховена. Станиславский К.С. Моя жизнь в искусстве. М.: Искусство, 1962, С. 442- 444.

...Коли актор з добре вправним голосом, що володіє віртуозною технікою вимови, звучно говорить свою роль на сцені, він захоплює мене своєю майстерністю. Коли він ритмічний і мимоволі сам захоплюється ритмом і фонетикою своєї мови, він хвилює мене. Коли артист проникає в душу букв, слів, фраз, думок, він веде мене за собою в глибокі схованки твору поета та своєї власної душі. Коли він яскраво зафарбовує звуком і окреслює інтонацією те, чим живе усередині, він змушує мене бачити внутрішнім поглядом ті образи та картини, про які оповідають слова мови та які створює його творча уява. Станиславский К.С. Сбор. соч., 1955. т. 3, С. 322.

...Слово є найконкретнішим виразником людської думки... На сцені не повинно бути бездушних, байдужих слів. Там не потрібні безідейні, як і бездіяльні слова... Там же. С. 85.

...Беріть частіше книгу, олівець, читайте та розмічайте прочитане за мовними тактами. (Мовним тактом є відрізок мови цілісний за значенням і об'єднаний інтонаційно, він виділяється двома паузами. - А.Ф.)...Розмітка мовних тактів і читання за ними необхідні ще й тому, що вони змушують аналізувати факти та вникають в їхню сутність. Не вникнувши в неї, не скажеш правильно фрази. Звичка говорити за тактами зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою при передачі, але й глибокою за змістом, тому що змусить вас постійно думати про сутність того, що ви говорите на сцені. Там же. С. 96, 97.

...У першу чергу потрібно вибрати серед усієї фрази одне найважливіше слово і виділити його н а г о л о с о м. Після цього варто зробити те ж з менш важливими, але все-таки с л о в а м и, які можна виділити. Що ж стосується неголовних, невиділених, другорядних слів, що потрібні для загального змісту, то їх треба відсунути на задній план і стушувати... Для цього потрібний цілий комплекс наголосів: сильних, середніх, слабких... Там же. С. 125, 123.

... Крапка, кома, знаки оклику й питання та інші мають свої, їм властиві, обов'язкові голосові фігури, характерні для кожного з них. Без цих інтонацій вони не виконають свого призначення. Справді, відніміть від крапки її фінальне, завершальне голосове зниження, і слухач не зрозуміє, що фраза кінчена й продовження не буде. Відніміть від знаку питання характерне для нього особливе звукове ”квакання“, і слухач не зрозуміє, що йому ставлять запитання, на яке чекають відповіді. У цих інтонаціях є якийсь вплив на слухачів, який зобов'язуює їх до чогось: питальна фонетична фігура - до відповіді, оклична - до співчуття і схвалення чи до протесту, двокрапка - до уважного сприйняття подальшої мови і т.д. Там само. С.99.

... Але перед нею (комою - О.Ф.) на останньому складі останнього слова вам захочеться загнути звук догори (не ставлячи наголосу, якщо воно не є логічно необхідним). Після цього залишіть на якийсь час верхню ноту висіти в повітрі. При цьому загину звук переноситься знизу нагору, ніби предмет з нижньої полиці на більш високу... Найчудовіше в природі коми є те, що вона володіє чудодійною властивістю. Її загин, точно піднята для попередження рука, змушує слухачів терпляче чекати продовження незакінченої фрази. Там само. С. 100.

...Природа облаштувалася так, що ми при словесному спілкуванні з іншими спочатку бачимо внутрішнім поглядом те, про що йде мова, а потім уже говоримо про бачене. Якщо ж ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо вухом те, що нам говорять, а потім бачимо оком почуте. Слухати на нашій мові означає бачити те, про що говорять, а говорити - значить малювати зорові образи. Слово для артиста (і для педагога - В.Ф.) не просто звук, а збудник образів. Тому при словесному спілкуванні на сцені звертаються не стільки до вуха, скільки до ока. Там само. С. 88. ”Говорити - означає діяти. Цю активність дає нам задача впроваджувати в інших свої бачення“. Там само. С. 92.

Рекомендації, до яких ми вдалися при викладі деяких зовнішніх форм спілкування, можуть для інформованого читача здатися трохи банальними. Тому не зайве ще раз нагадати про зовнішню культуру педагога. Треба тільки викладені рекомендації знаменитого режисера застосовувати в міру й з належною розмаїтістю, мимоволі та за призначенням. Слово тоді буде мати належні якості, коли воно наповниться почуттям, відіб'є характер і буде відповідати справжньому положенню справ. А це буває в тому випадку, коли до вагомого слова домішується відповідно урочистий жест, а до простого не додається прикраса.

Як бачимо, педагогічна діяльність будується не просто за законами спілкування, а й за законами красивого спілкування: поряд з іншими освоєннями засвоюються естетичні цінності і, насамперед, слово - справа. Сприяти розкриттю людини в усьому її багатстві, починаючи з наймолодшого віку, проникнути в найпотаємніші схованки душі можна тільки за допомогою слова, яке у вустах вчителя може стати справою, красою.