Формування інноваційної стратегії на державних підприємствах України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування інноваційної стратегії на державних підприємствах України



Вступ

Основою формування високих якісних та кількісних результатів діяльності підприємства є його інноваційна спрямованість. Сучасний етап розвитку пред'являє нові більш жорсткі вимоги до швидкості та наслідків здійснення нововведень, вимагає використання оновлених інструментів, як на рівні управління підприємством так і з боку державних органів щодо здійснення регуляторних заходів для забезпечення стрибків в економічному зростанні.

Актуальність теми. Сучасні тенденції економічного розвитку переконливо свідчать, що забезпечення сталого довгострокового зростання національної економіки та соціально-гуманітарний розвиток суспільства неможливі без активізації інноваційних процесів, вагому роль у спрямуванні яких відіграє держава. Водночас заходи щодо регулювання та заохочення інноваційного підприємництва у країнах із ринковою економікою та країнах з трансформаційною економікою є відмінними, що обумовлює також і відмінність підходів до формування механізмів їх державного регулювання.

Поступовий розвиток інноваційного підприємництва обумовлює вплив на макроекономічні процеси, виступає одним із факторів економічного зростання. Зазначене актуалізує необхідність вивчення розвитку інноваційного підприємництва як об'єкту державного регулювання. Разом з тим пошук механізмів удосконалення нормативно-правової бази та організаційно-інфраструктурного забезпечення щодо регулювання інноваційного підприємництва в Україні досі залишається актуальним питанням для науковців, політиків, практиків.

Ступінь дослідженості проблеми. Посилення протягом останніх років публікаційної активності вітчизняних дослідників щодо визначення проблематики здійснення контролю інноваційного підприємництва державними органами влади підтверджує, як високий рівень досліджуванності цієї проблеми, так і несформованість єдиних підходів до її вирішення. Незважаючи на глибокий рівень теоретичного розкриття підходів до системного бачення державної політики, щодо регулювання інноваційного підприємництва в Україні та інструментів його здійснення, більшість з дослідників спираються на досвід закордонних науковців.

Натомість, у вітчизняних джерелах практично поза увагою залишаються процеси розвитку в Україні інноваційного підприємництва як явища та фактору впливу на інноваційний розвиток економіки.

Мета і завдання дослідження. Метою дипломної роботи є розкриття теоретичних основ державного регулювання інноваційного підприємництва в Україні, виявлення особливостей та розроблення пропозицій щодо запровадження у вітчизняну практику державного регулювання стимулювання та підтримки інноваційного підприємництва.

Для досягнення цієї мети були поставлені і вирішені наступні завдання:

з'ясувати сутність та особливості інноваційного підприємництва як об'єкту державного регулювання, виявити його роль в економіці, дослідити світовий досвід його державного регулювання;

здійснити аналіз інноваційного підприємництва в Україні, його форми та класифікації, дослідити тенденції ключових проблем його розвитку в економіці та зокрема в промисловості;

з'ясувати нормативно-правові засади державного регулювання та особливості інноваційного підприємництва;

виявлення напрямів вдосконалення державного регулювання інноваційного підприємництва;

обґрунтувати заходи, щодо стимулювання інноваційного підприємництва та державного регулювання;

Об'єктом дослідження є інноваційне підприємництво в Україні.

Предметом дослідження є державне регулювання інноваційного підприємництва в Україні.

Методологічна основа дослідження. Теоретичною і методологічною базою дослідження виступають праці вітчизняних учених з питань державного регулювання інноваційного підприємництва в Україні. В основу дослідження державного регулювання інноваційного підприємництва в Україні, як явища покладено метод наукової абстракції, метод аналізу та синтезу застосовано для визначення спільних та особливих характеристик понять «інноваційне підприємництво», «підприємництво в інноваційній сфері», «інноваційна діяльність підприємств», «інноваційна інфраструктура». У роботі використовувались такі методи наукових досліджень, як спостереження, індукції та дедукції тощо.

Інформаційною базою для написання дипломної роботи стали матеріали Державного Комітету Статистики України, Міністерства економіки України, Державного Комітету України з питань Регуляторної політики та підприємництва та Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України.

1.Інноваційне підприємництво як об'єкт державного регулювання

1.1 Інноваційне підприємництво: сутність та роль в економіці

підприємництво інноваційний довгостроковий

Під інноваційним підприємництвом розуміється процес створення та комерційного використання техніко-технологічних нововведень. Як правило, в основі підприємницької діяльності лежить нововведення в області продукції або послуг, що дозволяє створити новий ринок, задовольнити нові потреби. Інновації служать специфічним інструментом підприємництва, причому не інновації самі по собі, а спрямований організований пошук нововведень, постійна націленість на них підприємницьких структур. П. Друкер відзначає, що «підприємців відрізняє інноваційний тип мислення. Інноваційність - особливий інструмент підприємництва » [22, с.432].

Таким чином, задача підприємця-новатора - реформувати і революціонізувати спосіб виробництва шляхом впровадження винаходів, а в більш загальному сенсі - через використання нових технологічних можливостей для виробництва принципово нових товарів або виробництва старих товарів новими методами, завдяки відкриттю нового джерела сировини або нового ринку готової продукції - аж до реорганізації колишньої і створення нової галузі економіки.

Інноваційне підприємництво - це особливий новаторський процес створення чогось нового, процес господарювання, в основі якого лежить постійний пошук нових можливостей, орієнтація на інновації. Воно пов'язане з готовністю підприємця брати на себе весь ризик по здійсненню нового проекту або поліпшення існуючого, а також виникаючі при цьому фінансову, моральну та соціальну відповідальність.

У загальному плані інноваційне підприємництво можна визначити як суспільний технічний економічний процес, який призводить до створення кращих за своїми властивостями товарів (продукції, послуг) і технологій шляхом практичного використання нововведень. В економічній літературі виділяються три основні види інноваційного підприємництва:

1) інновація продукції;

2) інновація технології;

3) соціальні інновації.

Перший вид інноваційного підприємництва - інновація продукції - представляє собою процес оновлення збутового потенціалу підприємства, що забезпечує виживаність фірми, збільшення обсягу одержуваного прибутку, розширення частки на ринку, збереження клієнтури, зміцнення незалежного положення, підвищення престижу, створення нових робочих місць і т. д.

Другий вид - інновація технології - це процес оновлення виробничого потенціалу, спрямований на підвищення продуктивності праці та економію енергії, сировини та інших ресурсів, що в свою чергу дає можливість збільшити обсяг прибутку фірми, удосконалити техніку безпеки, провести заходи щодо захисту навколишнього середовища, ефективно використовувати внутрішньофірмові інформаційні системи.

Останній вид інноваційного підприємництва - соціальні інновації - являє собою загальний процес планомірного поліпшення гуманітарної сфери підприємства. Застосування інновацій такого роду розширює можливості на ринку робочої сили, мобілізує персонал підприємства на досягнення поставлених цілей, зміцнює довіру до соціальних зобов'язаннях підприємства перед співробітниками і суспільством в цілому.

Підприємництво може бути класичним, спрямованим на максимальну віддачу ресурсів з метою максимізації прибутку та отримання певних конкурентних переваг, і інноваційним, що реалізує основоположну функцію підприємництва - новаторство. У цьому аспекті інноваційне підприємництво - це новаторська підприємницька діяльність, яка охоплює створення інноваційної ідеї, її втілення у певному інтелектуальному продукті - новації, комерціалізацію та впровадження новацій, рутинізацію та дифузію нововведень з метою отримання прибутку та інших вигод[22, с. 433].

Суб'єктами інноваційного підприємництва на мікроекономічному рівні виступають:

а) інноваційні й інноваційно активні фірми, що виконують функції продукування інтелектуального продукту (внутрішньофірмова наука), пошуку і придбання нововведень, їх комерціалізації, впровадження, поширення, управління інноваційним процесом;

б) незалежні учасники зовнішньої інноваційної мережі цих фірм, оскільки, у сучасний період все більш значна кількість стадій інноваційного процесу виноситься у зовнішнє середовище.

Об'єктами інноваційного підприємництва є інтелектуальні продукти - новації, створені або придбані фірмами виробничої сфери. У Законі України «Про інноваційну діяльність» такими об'єктами названі[7]:

а) інноваційні програми й проекти;

б) нові знання й інтелектуальні продукти;

в) виробниче устаткування й процеси;

г) інфраструктура виробництва й підприємництва;

д) організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що суттєво поліпшують структуру і якість виробництва й (або) соціальної сфери;

е) сировинні ресурси, засоби їх видобутку й переробки;

є) товарна продукція;

ж) механізм формування споживчого ринку й збуту товарної продукції [7] .

Варто підкреслити, що інноваційними можуть бути як великі корпорації, так і організації малого бізнесу, особливо ті, що є складниками системи венчурного інвестування.

Можливо виокремити основні види інноваційного підприємництва за критерієм пріоритетного об'єкту інновацій - продукт, процес, сфера:

1) інновація продукції - процес оновлення ринкового потенціалу підприємства, що сприяє збільшенню обсягу прибутку, розширенню частки на ринку, збереженню та розширенню клієнтури, зміцненню незалежного положення, підвищенню репутації тощо;

2) інновація технологій - процес оновлення а) виробничих технологій відповідно до завдань інноваційного процесу, спрямований на підвищення продуктивності праці і економію енергії, сировини та інших ресурсів, що дає можливість збільшити обсяг прибутку фірми; б) управлінських технологій з метою забезпечення організаційно-економічних умов ефективної інноваційної діяльності; в) ринкових технологій, орієнтованих на ефективний продаж інноваційної продукції, поширення нововведень, їх довгострокову прибутковість;

3) соціальні інновації, застосування яких розширює можливості фірми на ринку інтелектуальних ресурсів, насамперед трудових, мобілізує працівників на творчу працю, зміцнює довіру до соціальних зобов'язань фірми перед працівниками і суспільством [26] (Рис. 1.1.)

Рис. 1.1. Основні види інноваційного підприємництва за критерієм об'єкту інновацій складено на основі[26]

підприємництво інноваційний довгостроковий

Важливо підкреслити, що зазначені види інноваційного підприємництва тісно взаємопов'язані: інновація продукції базується на новітніх технологіях та соціальних інноваціях, оскільки потребує оновлення всіх сфер життєдіяльності фірми. Інновація виробничих технологій вимагає соціальних інновацій, оскільки передбачає новий рівень продуктивності праці, та має за мету виробництво інноваційної продукції.

За способом організації інноваційного процесу можна виділити такі моделі інноваційного підприємництва:

1) ієрархічна організація як внутрішньофірмова система вертикальних комунікацій, влади і відповідальності, наказів-команд і розпоряджень;

2) внутрішня організація інноваційного процесу - інновація створюється і освоюється всередині фірми її спеціалізованими підрозділами на базі їх взаємодії - внутрішні мережі;

3) зовнішня організація на базі системи контрактів - певні стадії інноваційного процесу здійснюють незалежні організації - міжорганізаційні мережі;

4) венчури - фірма для реалізації інноваційного проекту засновує дочірні венчурні фірми, що привертають додаткові кошти [26] (Рис. 1.2.).

Рис. 1.2. Моделі інноваційного підприємництва за способом організації інноваційного процесу складено на основі[26]

Ієрархія забезпечує спрямованість діяльності працівників і підрозділів фірми на досягнення цілей бізнесу. Але система наказів-команд та вертикальної підпорядкованості обмежує творчість, без якої інноваційна діяльність неможлива.

Внутрішні і зовнішні мережі, основу яких складають горизонтальні комунікації, самоорганізація, самостійність, довіра і інноваційність, забезпечують розвиток інноваційної культури та мислення.

Внутрішня мережа заснована на групових формах праці співробітників фірми, об'єднаних для розв'язання ключових завдань, що виникають перед інноваційним бізнесом. Центральною ланкою цієї мережі виступає робоча (проектна) команда працівників фірми, діяльність яких спрямована на досягнення загальної мети.

Робоча (проектна) команда як структурна одиниця внутрішньої мережі фірми формується на засадах певних принципів, що забезпечують ефективність її діяльності, як-то: мультидисциплінарність, інтеграція, синергія, спільне сприйняття і спільна діяльність, підпорядкування, довіра, індивідуальне і групове навчання. Зовнішня мережа інноваційної фірми (міжорганізаційна мережа) як система експліцитних і імпліцитних контрактів між формально незалежними економічними агентами з метою оптимального комбінування і використання ресурсів, також і знання, виступає організаційною формою її відносин із учасниками інноваційного процесу .

Венчурні фірми є тимчасовими організаційними структурами, які створюються для вирішення конкретних проблем, пов'язаних із здійсненням інноваційного процесу. Значення венчурної моделі інноваційного підприємництва полягає у тому, що її застосування забезпечує реалізацію інноваційних проектів, комерціалізує наукові дослідження і продукт, збільшує зайнятість висококваліфікованих фахівців, сприяє науково-технічному розвитку певних галузей економіки; удосконаленню управління та організаційних структур. Основною сферою розповсюдження венчурної моделі є новітні наукоємні галузі.

Інноваційне підприємництво здійснюється на базі потенціалу, ефективне створення та реалізація якого є його найважливішим завданням. У сучасній науковій літературі, присвяченій проблемам інноваційної діяльності, не склалося ще єдиного визначення інноваційного потенціалу та його структури.

Інноваційний потенціал визначається як сукупність фінансових, матеріальних і трудових ресурсів, які може використати дана система для реалізації пілотних проектів, тобто таких, які спрямовані на виробництво нових видів продукції; сукупність різних видів коштів, механізмів і ресурсів, включаючи матеріальні, фінансові, інтелектуальні, науково-технічні та інші види ресурсів, у тому числі людський капітал, які необхідні для здійснення інноваційної діяльності; не сума, а впорядковану масу цих ресурсів. Інноваційний потенціал - це інноваційні ресурси бізнесу, включаючи їх зовнішні джерела і внутрішню конфігурацію, «тверді» фінансово-економічні й організаційно-технічні параметри і «м'які» складники, як-то: лідерство, культура, довіра, корпоративне громадянство [31, с. 241].

На думку Д. Кокуріна, інноваційному потенціалу притаманні триєдина сутність: ресурсний рівень (ресурсний потенціал) - сукупність ресурсів, використовуваних у певних соціально-економічних формах для виробництва інноваційної продукції, що задовольняє суспільні потреби; упорядкована їх система у натуральному й вартісному вираженні, використовуваних для створення матеріально-технічної бази інноваційного середовища; результативний рівень -результат реалізації наявних можливостей і внутрішній рівень - здатність ефективно перетворювати ресурси на інноваційний продукт [27, с. 106, 131].

Л.І Федулова пише, що інноваційний потенціал - це здатність системи породжувати і вчасно освоювати новації відповідно до прийнятої стратегії розвитку; сукупність різних видів ресурсів, зокрема матеріальних, фінансових, інтелектуальних та інших, необхідних для здійснення інноваційної діяльності [47, с. 470].

Пріоритетним ресурсом інноваційної діяльності фірми, її інноваційним потенціалом є знання.

Знання, які використовуються в організаціях, бувають спеціальними та загальними. До спеціального знання відносяться ноу-хау, дослідження ринку конкретної продукції, особлива корпоративна культура, специфічні методи управління, оригінальні способи мотивації персоналу та ін.

Спеціальне знання є найбільш вірогідним джерелом конкурентної переваги організації, оскільки формує її відмітні здібності. До спільного знання, яким володіють аналогічні організації в галузі, відносяться знання про способи виробництва продукції, про базові галузеві технології. До спільного відноситься також те знання, яке розділяють всі організації (універсальні принципи, знання про фундаментальні закони та ін.)

Загальне знання необхідно будь-якому бізнесу, але складно створити конкурентну перевагу на базі цього знання.

Залежно від галузі знань можна виділити технологічні знання (знання про технології створення продукту), маркетингові знання (про групи споживачів, цінової політики, способах просування товару тощо), макроекономічні знання (про тенденції зміни курсу валют, зовнішньоекономічних тенденції, перспективи збільшення внутрішнього попиту та ін.). З точки зору носіїв знання існують індивідуальні та групові знання. Те, що знає окрема людина, є його індивідуальним знанням.

Знаннєвий підхід до визначення інноваційного потенціалу складає основу визначення останнього як сукупності потенціалів освоєння, генерування (створення), поширення знань і потенційного попиту на знання [24, с. 103].

1.2 Нормативно-правові засади та особливості державного регулювання інноваційного підприємництва в Україні

Основні законодавчі акти України про здійснення державного регулювання при провадженні інноваційного підприємництва в Україні можна поділити на групи, типові для усього господарського законодавства (табл.1.1.).

Таблиця 1.1. Законодавчі акти України про здійснення державного регулювання при провадженні інноваційного підприємництва в Україні

Рівні нормативно-правових актів	Законодавчі акти України
Перший рівень	Конституція України
Другий рівень	Цивільний кодекс України Господарський кодекс України
Третій рівень	ЗУ «Про інноваційну діяльність» ЗУ «Про інвестиційну діяльність» ЗУ «Про наукову і науково-технічну діяльність» ЗУ «Про наукову і науково-технічну експертизу» ЗУ «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційного підприємництва технологічних парків» ЗУ «Про спеціальну економічну зону «Яворів» та інші.
Четвертий рівень	Постанови Верховної Ради України: - «Про затвердження Державної програми розвитку інноваційних напрямів індустрії моди до 2015 року» від 19 лютого 2004 року № 1530-ІV; - «Про дотримання законодавства щодо розвитку науково-технічного потенціалу та інноваційного підприємництва в Україні» від 16 червня 2004 року № 1786-ІV; - «Про Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України» від 13 липня 1999 року № 916-ХІV;
Пятий рівень	Укази Президента України: - «Про заходи щодо використання космічних технологій для інноваційного розвитку економіки держави» від 6 лютого 2001 року № 73/2001; - «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 року «Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку» від 20 серпня 2001 року № 640/2001; - «Про фінансову підтримку інноваційного підприємництва підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави» від 20 квітня
	2004 року № 454/2004; - «Про підпорядкування Державного інноваційного фонду Міністерству України у справах науки і технологій» від 29 листопада 1996 року № 1132/96; Постанови Кабінету Міністрів України: - «Питання Української державної інноваційної компанії» від 15 червня 2000 року № 979; - «Про Всеукраїнський конкурс інноваційних технологій» від 28 жовтня 2004 року № 1421; - «Про затвердження Положення про Комісію з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів» від 6 серпня 2003 року № 1219; - «Про затвердження Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів» від 22 травня 1996 року № 549; - «Про затвердження Положення про формування та використання коштів Української державної інноваційної компанії» від 28 травня 2001 року № 593; - «Про затвердження Порядку визначення на конкурсних засадах підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, інноваційне інвестування яких здійснюватиметься за рахунок частини коштів, отриманих від приватизації державного майна, розподілу і використання цих коштів» від 26 листопада 2003 року № 1839; - «Про затвердження Порядку використання коштів спеціального фонду Державного бюджету України, що спрямовуються на фінансову підтримку інноваційного підприємництва суб'єктів підприємництва» від 5 жовтня 2004 року № 1316; - «Про затвердження Порядку державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів» від 17 вересня 2003 року № 1474; - «Про затвердження Порядку зарахування і витрачання коштів від сплати підприємствами паливно-енергетичного комплексу заборгованості із зборів до Державного інноваційного фонду» від 10 жовтня 2001 року № 1311; - «Про затвердження Порядку надання фінансової підтримки суб'єктам інноваційного підприємництва за рахунок коштів державного бюджету шляхом здешевлення довгострокових кредитів» від 17 листопада 2004 року № 1563; - «Про затвердження Порядку формування, експертизи та обговорення пріоритетних напрямів інноваційного підприємництва» від 17 липня 2003 року № 1094; - «Про заходи щодо підтримки інноваційно-інвестиційних проектів» від 5 серпня 2002 року № 1106; - «Про заходи щодо погашення заборгованості підприємств за позиками Державного інноваційного фонду» від 5 листопада 1999 року № 2045; - «Про порядок розгляду та схвалення (затвердження) нових інноваційних проектів у технологічних парках та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України» від 17 грудня 1999 року № 2311» від 14 квітня 2004 року № 501; - «Про створення Державного інноваційного фонду» від 18 лютого 1992 року № 77; - «Про утворення Комісії з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів» від 9 серпня 2001 року № 961; - «Про утворення Української державної інноваційної компанії» від від 13 квітня 2000 року № 654; - «Про фінансування інноваційного проекту виготовлення дослідної партії літаків типу Ан-140» від 2 жовтня 1998 року № 1575; - інші постанови. Інші підзаконні нормативно-правові акти.

На вищому щаблі нормативно-правових актів знаходиться Конституція України, якою визначається право громадян та суб'єктів господарювання на здійснення підприємництва (у тому числі і зі здійсненням інноваційного підприємництва) (ст. 42), встановлюється право на захист своїх законних прав та інтересів (ст. 55), передбачається право громадян та суб'єктів інноваційного підприємництва на відшкодування матеріальної шкоди відповідними державними органами (ст. 56), зобов'язання громадян і суб'єктів господарювання (у т.ч. і зі здійснення інноваційного підприємництва) сплачувати податки і збори (ст. 67), визнаються частиною національного законодавства України міжнародні договори (і в першу чергу міжнародні договори на провадження інноваційного підприємництва) (ст. 9) та ін.

Другий рівень інноваційного законодавства представлений Господарським і Цивільним кодексами України. Так, статтею 12 цільові інновації визнані засобами регулювання господарської діяльності, а в статті 48 визначено, що органи державної влади з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва серед іншого стимулюють інноваційне підприємництво, а главою 34 «Правове регулювання інноваційного підприємництва» визначаються засади здійснення інноваційного підприємництва в Україні. Відносини, у частині, не врегульованій Господарським Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

Третю групу нормативно-правових актів з інноваційного підприємництва складають Закони України «Про інноваційну діяльність», «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційного підприємництва технологічних парків», «Про спеціальну економічну зону «Яворів» та інші.

На четвертому рівні знаходяться законодавчі нормативно-правові акти, згідно Постанов Верховної Ради України.

П'ятий рівень представлений:

1) Указами Президента України;

2) Постановами Кабінету Міністрів України;

3) Інші підзаконні нормативно-правові акти.

Крім цих нормативно-правових актів до складу інноваційного законодавства України слід віднести міжнародні договори, підписані і ратифіковані Україною.

Про це свідчить стаття 23 Закону України «Про інноваційну діяльність». Проте, як і в випадку з інвестиційним законодавством взагалі до інноваційного законодавства слід віднести і міжнародні угоди та нормативно-правові акти міжнародних організацій, згода на обов'язковість яких не надана Верховною Радою України, оскільки держава та учасники інноваційного підприємництва у випадку виходу на міжнародні ринки або залучення іноземних інвестицій об'єктивно підпадуть під вплив іноземного законодавства і його норми будуть застосовуватися під час розгляду господарських спорів у різних міжнародних та іноземних судових установах.

Проте, держава як і самі суб'єкти господарювання зацікавлена в активізації інноваційного підприємництва. Вона не може залишатися осторонь перспективних розробок і проектів.

Держава розробляє інструментарій державного регулювання інноваційного підприємництва і намагається їх виконувати.

Головною метою державного регулювання інноваційного підприємництва у наш час є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентноздатної продукції [34, ст. 196].



Рис. 1.3. Принципи державного регулювання інноваційного підприємництва в Україні складено на основі[21, ст..77]

Держава за допомогою своїх органів регулює інноваційне підприємництво шляхом[19, ст..38]:

- визначення інноваційного підприємництва як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики;

- формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів;

- створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційного підприємництва;

- створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційного підприємництва (Рис. 1.4.).

Рис. 1.4. Державне регулювання інноваційного підприємництва складено на основі[19, ст38]

У межах зазначених напрямів державне регулювання інноваційного підприємництва здійснюється шляхом(Рис. 1.5.):

Рис. 1.5. Напрями державного регулювання інноваційного підприємництва складено на основі[19, ст..40]



- визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційного підприємництва державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

- формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційного підприємництва;

- захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційного підприємництва;

- фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

- встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційного підприємництва;

- підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури[19, ст.40].

Законом України «Про інноваційну діяльність» визначається компетенція різних органів з регулювання інноваційного підприємництва, зокрема:

- у пункті 1 статті 7 визначено повноваження Верховної Ради України;

- у пункті 2 статті визначено повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних і районих рад;

- у пункті 3 статті 7 - повноваження представницьких органів місцевого самоврядування - сільських, селищних, міських рад;

- у статті 8 - повноваження Кабінету Міністрів України у сфері інноваційного підприємництва;

- у пункті 1 статті 9 - повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційного підприємництва;

- у пункті 2 статті 9 - центральних органів виконавчої влади;

- у пункті 1 статті 10 - повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій (у межах делегованих їм органами місцевого самоврядування повноважень);

- у пункті 2 статті 10 - повноваження виконавчих органів місцевого самоврядування [7] (Табл.1.2.).

Таблиця 1.2. Компетенцї органів з регулювання інноваційного підприємництва визначена ЗУ «Про інноваційну діяльність»

Отже, зазначені органи відповідно до законодавства можуть надавати суб'єктам інноваційного підприємництва наступну фінансову підтримку шляхом[20,ст. 252]:

- повного безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

- часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і/або інших суб'єктів інноваційного підприємництва;

- повної чи часткової компенсації (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційного підприємництва комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

- надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;

- майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування» ( Рис. 1.6.).

Рис. 1.6. Фінансова підтримка суб'єктів інноваційного підприємництва складено на основі[20,ст. 252]

При цьому зазначена фінансова підтримка інноваційного підприємництва здійснюється за рахунок[20, ст.. 255]:

- коштів Державного бюджету України;

- коштів місцевих бюджетів і коштів бюджету Автономної Республіки Крим;

- власних коштів спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ;

- власних чи запозичених коштів суб'єктів інноваційного підприємництва;

- коштів (інвестицій) будь-яких фізичних осіб і суб'єктів господарювання;

- інших джерел, не заборонених законодавством України (Рис 1.7.).

Рис. 1.7. Джерела фінансової підтримки інноваційного підприємництва в Україні складено на основі[20,ст. 255]

Слід додати, що підтримка інноваційного підприємництва може здійснюватися державою опосередковано шляхом утверення державних інноваційних фінансово-кредитних установ та комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ.

Державні небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи створюються саме для підтримки інноваційного підприємництва суб'єктів господарювання різних форм власності після подання спеціально уповноваженого Кабінетом Міністрів України центрального органу виконавчої влади у сфері інноваційного підприємництва.

Комунальні спеціалізовані небанківські інноваційні фінансово-кредитні установи утворюються для здійснення фінансової підтримки місцевих інноваційних програм органами місцевого самоврядування

Державні інноваційні фінансово-кредитні установи діють на основі затвердженого Кабінетом Міністрів України Положення (статуту) і підпорядковуються спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційного підприємництва. Комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи діють на основі розробленого і затвердженого органом місцевого самоврядування положення (статуту) про них і підпорядковуються виконавчим органам місцевого самоврядування.

Для стимулювання інноваційного підприємництва державні інноваційні фінансово-кредитні установи використовують кошти, сформовані за рахунок коштів Державного бюджету України на відповідний рік, залучених згідно з чинним законодавством вітчизняних та іноземних інвестицій суб'єктів господарювання та фізичних осіб, добровільних внесків суб'єктів господарювання та фізичних осіб, від власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України. Кошти комунальної інноваційної фінансово-кредитної установи формуються за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету, залучених вітчизняних та іноземних інвестицій суб'єктів господарювання та фізичних осіб, добровільних внесків юридичних та фізичних осіб, власної чи спільної фінансово-господарської діяльності та інших джерел, не заборонених законодавством України [17, с. 379].

Суб'єкт господарювання - учасник інноваційного підприємництва, який має намір отримати фінансову підтримку від Державної інноваційної фінансово-кредитної установи або підтримку від комунальної інноваційної фінансово-кредитної установи, по-перше, повинен мати інноваційний проект, занесений до Державного реєстру інноваційних проектів; по-друге, повинен подати до Державної інноваційної фінансово-кредитної установи безпосередньо або до її територіального відділення або до комунальної інноваційної фінансово-кредитної установи інноваційний проект та інші документи, визначені установою чи її територіальним відділенням.

Перед наданням фінансової підтримки суб'єктам господарювання Державна інноваційна фінансово-кредитна установа або комунальна інноваційна фінансово-кредитна установа організовує конкурс інноваційних проектів. Порядок, правила і принципи проведення таких конкурсів визначаються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційного підприємництва. Після отримання по закінченні певного встановленого строку усієї сукупності інноваційних проектів від суб'єктів господарювання Державна інноваційна фінансово-кредитна установа і Комунальна інноваційна фінансово-кредитна установа на засадах прозорості, відкритості та гласності здійснює відбір інноваційних проектів [10].

Суб'єкт інноваційного підприємництва, інноваційний проект якого пройшов конкурсний відбір, залежно від встановленого конкурсною процедурою Державної інноваційної фінансово-кредитної установи або Комунальної інноваційної фінансово-кредитної установи рейтингу може отримати від неї один чи кілька передбачених статтею 17 Закону України «Про інноваційну діяльність» видів фінансової підтримки.

У випадку якщо суб'єкт інноваційного підприємництва потребує отримання кредиту чи намагається отримати майно у лізинг він повинен мати обґрунтовані гарантії повернення коштів у вигляді застави ліквідного майна (оборотних коштів), укладання договорів страхування, банківської гарантії, поруки та/або ін. Фінансова підтримка суб'єктів інноваційного підприємництва може надаватися разово або у вигляді траншів.

Після надання фінансової підтримки суб'єкту інноваційного підприємництва Державна інноваційна фінансово-кредитна установа чи комунальна інноваційна фінансово-кредитна установа здійснює контроль цільового використання суб'єктами інноваційного підприємництва наданих коштів [52].

У випадку виявлення порушень до суб'єкта господарювання може бути застосовано різного роду санкції.

Крім підтримки держава надає суб'єктам інноваційного підприємництва гарантії їхнього захисту, а саме гарантує:

- підтримку інноваційних програм і проектів, спрямованих на реалізацію економічної та соціальної політики держави;

- підтримку створення та розвитку суб'єктів інфраструктури інноваційного підприємництва;

- охорону та захист прав інтелектуальної власності, захист від недобросовісної конкуренції у сфері інноваційного підприємництва;

- вільний доступ до інформації про пріоритети державної економічної та соціальної політики, про інноваційні потреби та результати науково-технічної діяльності, крім випадків, передбачених законом;

- підтримку щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів у сфері здійснення інноваційного підприємництва [10] (Рис 1.8.).

Рис 1.8. Державні гарантії суб'єктів інноваційного підприємництва в Україні складено на основі[10]



1.3 Світовий досвід державного регулювання інноваційного підприємництва

Держава може використовувати різні форми активізації розвитку інноваційної сфери: від програм сприяння поширенню знань до стимулювання трансферу новітніх технологій. Напрацювання розвинутих країн у цій сфері передбачають підтримку інноваційного розвитку за різними сценаріями і напрямами [50].

У розвинутих країнах розроблено конкретні шляхи і форми державної підтримки інноваційного підприємництва. У рамках цього напрямку можна виділити три широкі категорії методів інноваційної політики:

- методи стимулювання пропозиції нововведень (забезпечення фінансової і технічної допомоги новаторам, включаючи створення науково-технічної інфраструктури);

- методи стимулювання попиту на нововведення (урядові закупівлі і контракти, особливо для нових товарів, процесів і послуг);

- методи створення клімату для нововведень (включаючи податкову і патентну політику і державні норми і правила, що регулюють стан економіки, умови і безпека праці й охорону навколишнього середовища).

Зокрема, у Південній Кореї та Японії основними агентами економічного зростання вважають великі промислові групи [15, с.92].

Тому у Південній Кореї держава активно підтримує прагнення підприємців диверсифікувати свою діяльність на основі наукомістких технологій, щоб підвищити частку експорту в загальному обсязі своєї продукції. Ця підтримка особливо відчутна у сфері технічної освіти, для чого розробляють і реалізують різноманітні державні програми, в тому числі ініційовані місцевими органами управління. Так створюють умови для підвищення інтелектуального і креативного рівня працівників, що зумовлює їх зацікавленість у реалізації власних можливостей. Як правило, найкращі умови для цього створені в потужних корпораціях, де акумулюється значний науково-технічний потенціал країни. Це сприяє, з одного боку, технологічному прориву на важливих напрямах науково-технічної діяльності, а з іншого -- наступній диверсифікації вдалих і потенційно продуктивних ідей, на яких ґрунтуються інновації. Таку модель інноваційного розвитку можна з успіхом застосовувати і в Україні, в регіонах, де створені потужні науково-технічні комплекси (Дніпропетровськ, Київ, Харків) [15,с. 94].

Ключову роль у визначенні стратегії розвитку промисловості Японії, розробці промислових НДДКР і їх упровадженні відіграє Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості [45,с.79].

Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості Японії не тільки визначає стратегію розвитку промисловості і зовнішньої торгівлі, але також має у своєму розпорядженні досить значний арсенал засобів і методів, які дозволяють конкретизувати цю стратегію. Окрім традиційних економічних і адміністративних засобів впливу на розвиток експортного виробництва та експорту, таких як пільгове кредитування і страхування експорту, часткове звільнення експортерів від сплати податків, пряме субсидування, державна комплексна допомога експортерам, сприяння їх збутовій діяльності і т.д., японські державні органи широко використовують спектр непрямих методів. До них можна віднести наступні:

- цільовий розподіл фінансових ресурсів, які надаються приватними банками, і зосередження їх в пріоритетних галузях;

- сприяння підприємствам у придбанні передових іноземних технологій;

- контроль за науково-технічним обміном із зарубіжними країнами.

Під егідою Міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості Японії знаходиться і асоціація промислових технологій, що займається експортом та імпортом ліцензій. Є довгострокова програма науково-технічного розвитку країни, здійснюється стимулювання прикладних досліджень і закупівель ліцензій за кордоном. У реалізації НТП ставка робиться на значні корпорації.

Досвід Японії в досягненні високої конкурентоспроможності характеризується вченими як “економічне диво” внаслідок швидкого економічного зростання, надзвичайно гнучкої пристосованості до змін міжнародного ринку і здатності творчо й ефективно здійснювати інноваційну діяльність. Тому серед розвинених країн світу особливо виділяється інноваційна стратегія Японії. Але й у неї є слабкі сторони. Найслабшою ланкою в інноваційній діяльності Японії в середині 90-х років вчені вважають недостатнє фінансування фундаментальних досліджень та недосконалу систему освіти [51].

Основні напрямки інноваційної політики Японії:

1. Підтримання дослідників та вдосконалення науково-технічної бази.

2. Реформування сфери освіти та створення нової сучасної інфраструктури.

3. Збільшення фінансування ефективних досліджень.

4. Усебічна підтримка приватних НДДКР, включаючи субсидування та захист інтелектуальної власності.

5. Підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва.

6. Підвищення якості освіти в технічних вузах.

7. Посилення зв'язків між приватним сектором та університетами.

Контроль за виконанням конкретних напрямів науково-технічного прогресу здійснює керівництво науки і техніки.

Державні витрати на НДДКР збільшилися до 3,5 % ВВП, в основному на фундаментальні дослідження і генерування принципово нових ідей. Політика спрямована на перетворення Японії з імпортера ліцензій в експортера. На зміну витісненню іноземних конкурентів з існуючих ринків за рахунок дешевизни високої якості товарів приходить ще складніше завдання -- сформувати нові ринки, зберігаючи низькі ціни і високу якість нових товарів.Довгострокова мета Японії -- перетворення країни з "імітатора" і "раціоналізатора" у творця технологій. Пріоритетний напрямок -- інформаційні системи, механіка, біо-технології, нові матеріали.

Японська модель інтеграції науки і виробництва, науково-технічного прогресу передбачає будівництво повністю нових місттехнополісів, що зосереджують НДДКР і науко-містке промислове виробництво. Створення технополісів -- один з найважливіших стратегічних напрямків цільової програми японського уряду із завоювання Японією міцних позицій технологічного лідера.

Найбільш поширені форми методів стимулювання інноваційного підприємництва у ряді країн світу відображені в табл. 1.3.

Дещо інший підхід у формуванні умов для інноваційного розвитку використовують в Ізраїлі, де ставку в державній економічній політиці роблять на малий високотехнологічний експортоорієнтований бізнес. Основними агентами економічного зростання вважаються комерційні високотехнологічні фірми, тому державна підтримка зосереджена у сфері їх інкубування і створення фондів початкових інвестицій для фінансування їхньої діяльності. Бізнес-інкубатори тут надають не лише стандартні офісні послуги, а й широкий спектр маркетингового, інформацій-но-технічного консультування та форм фінансової підтримки підприємців, які мають потенційно привабливу науково-технічну ідею. Тим самим створюються умови для виведення перспективних новацій на новий рівень, підвищення їх наукомісткості і конкурентоспроможності. Це забезпечує формування випереджувальної моделі інноваційного розвитку країни загалом. В Україні така модель інноваційного розвитку могла б сприяти виникненню так званих «точок кристалізації» інновацій в усіх регіонах. Однак для поширення практики «інкубування інновацій» необхідна суттєва фінансова підтримка регіональних органів влади.



Таблиця 1.3. Форми державної підтримки інноваційного підприємництва у різних країнах світу[ 47]

У Китаї підтримка економічного розвитку регіонів здійснюється приблизно за таким самим сценарієм, проте умовою надання підтримки (найчастіше у формі початкових інвестицій, які надаються селищною радою) є не вимога високотехнологічності бізнесу, а вміння ефективно використовувати природні ресурси. На так званих сільських підприємствах Китаю зростання обсягів промислового виробництва у 90-ті роки XX ст. було в 3--3,5 раза вищим, ніж на великих державних підприємствах. Отже, йдеться про модель інноваційного розвитку, орієнтовану на використання ресурсної бази певного регіону. В Україні її можна застосовувати в регіонах, що мають специфічні природні ресурси, наприклад рекреаційні, кліматичні чи видобувні.

Заслуговує на увагу і досвід Чилі. Наприкінці 70-х років XX ст. у країні було створено Фонд Чилі, що мав на меті сприяння процесу формування нових агропереробних ланцюжків «приросту вартості», спрямованих «знизу вгору», тобто від виробника сільськогосподарської продукції до її кінцевого переробника. Водночас Фонд Чилі підтримував проектну діяльність (виявлення перспективних напрямів на світовому ринку) і сприяв розвитку технологій (адаптував перспективні агропромислові технології і створював фірми для їх впровадження).

Чилійська модель інноваційного розвитку приваблива для сільськогосподарських областей України, де «ланцюжки приросту вартості» створюються з ініціативи самих агропереробних комбінатів. Однак формування агропромислових груп лише за ознакою технологічної спорідненості не є самоціллю. Мотивом такого об'єднання має бути змога його учасників залучати сучасні агротехнології, що забезпечувало б конкурентоспроможність кінцевої продукції. Якщо ж поширити такі ланцюжки «приросту вартості» і на інші галузі, в тому числі машинобудівного комплексу, то можна створити базу для технологічного поштовху, залучивши у цей ланцюжок наукомісткі технології.

За підтримки (в т. ч. інвестиційної) такого співробітництва регіональними органами управління можна отримати конкурентоспроможні підприємницькі структури, на зразок японських сюданів, які демонструють всьому світові високу ефективність. Членами такого об'єднання є головні фірми великих промислових структур, побудованих, як правило, за принципом вертикальної інтеграції. Стрижнем сюдану є великий банк, який контролює банківську мережу філій і дочірніх банків. Разом з ним і під його контролем працюють інвестиційні та страхові компанії, трасти -- фінансова основа сюдану. Обов'язковим членом сюдану є універсальна торгова фірма. Вона виконує функції універсального «збутовика», «постачальника» і своєрідного «департаменту зовнішніх зносин» . При освоєнні нових сфер діяльності, де фірми сюдану не мають жодних можливостей збуту, ці функції покладаються на універсальні торгові фірми. Вони виступають у ролі першого ешелону при проникненні на ринки нових країн чи регіонів, а також у ролі посередника при пошуку нових партнерів між членами сюдану і зовнішнім середовищем.

Особливістю сюдану є те, що головні фірми створю-ють під своєю егідою спільні підприємства і розробляють спільні інвестиційні проекти для проникнення у нові сфери, забезпечуючи тим самим зростання підприємницької активності підконтрольних структур. Це дає змогу, об'єднуючи фінансові та інші ресурси і ділячи ризик, готувати прориви у нових напрямах тоді, коли потреба в них стає нагальною.

Між японськими сюданами та українськими регіональними фінансово-промисловими групами є дещо спільне. Це встановлення в межах регіонів олігопольних цін на продукцію та послуги, що надаються фірмами -- членами цих структур, взаємопереплетення їх інтересів, ослаблення внутрішньої конкуренції, посилення координації діяльності тощо. Такі групи можуть стати центром координації діяльності дрібного та середнього бізнесу, залучати у технологічний ланцюжок виготовлення кінцевої продукції на умовах субпідряду нові фірми. Орієнтація фінансово-промислових груп не тільки на внутрішні, а й на зовнішні ринки зумовить постійний інноваційний пошук, що сприятиме подоланню технологічної відсталості українських підприємств. Залучення у свою орбіту дрібних та середніх підприємств зміцнюватиме їх ринкові позиції.

В Сполучених Штатах Америки держава стимулює створення венчурних фірм і дослідних центрів. Найбільш наукомісткі й ефективні дослідження, з огляду на їхню складність, високі витрати, ризик, сильну міжнародну конкуренцію, держава повністю фінансує. Широко практикується безкоштовна видача ліцензій на комерційне використання винаходів, запатентованих у ході бюджетних досліджень, і власності державного уряду.

Органи державного регулювання інноваційного підприємництва в США:

- Американський науковий фонд (курирує фундаментальні наукові дослідження);

- Американська наукова рада (курирує промисловість і університети);

- НАСА (Національне космічне агентство);

- Національне бюро стандартів;

- Національний інститут охорони здоров'я;

- Міністерство оборони;

- Національний центр промислових досліджень;

- Національна академія наук;

- Національна технічна академія;

- Американська асоціація сприяння розвитку науки[30].

Останні чотири структури мають змішане фінансування, інші -- із державного бюджету (табл. 1.4.).

Таблиця 1.4 Органи державного регулювання інноваційного підприємництва України та США

Органи державного регулювання інноваційного підприємництва
Україна	США
Національна рада з питань науки, інновацій та сталого розвитку України (ліквідовано) [9]	Американський науковий фонд
Комітет з питань науки та освіти	Американська наукова рада
Департамент інновацій та трансферу технологій	НАСА(Національне космічне агентство)
Департамент науково-технічного та інноваційно-інвестиційного забезпечення

Страница:

•  1 
•  2 
•  3 
•  4 

дипломная работа "Формування інноваційної стратегії на державних підприємствах України" скачать

Подобные документы

• Особливості державного регулювання економіки

  Характер і оцінка впливу державного регулювання на розвиток національної економіки країни. Взаємозв’язок ефективного державного регулювання та сталого розвитку основних напрямів економічної й соціальної діяльності України, шляхи його моделювання.
  
  статья [22,5 K], добавлен 14.08.2017
  

• Особливості національної інноваційної системи України

  Аналіз змісту та особливостей національної інноваційної системи України. Особливості національної інноваційної політики. Перспективні напрямки науково-технічних розробок в Україні. Необхідність державного регулювання національної інноваційної системи.
  
  реферат [26,1 K], добавлен 18.03.2011
  

• Розвиток інноваційного підприємництва в умовах ринкової економіки

  Багатокритеріальна класифікація інновацій. Впровадження прогресивних технологічних процесів у промисловості України в 1991-2009 роках. Нормативно-правове регулювання та фінансово-економічне забезпечення регулювання інноваційного підприємництва в країні.
  
  автореферат [1,4 M], добавлен 14.03.2013
  

• Державні замовлення виробникам як форма регулювання економіки

  Основи формування державного замовлення та контракту в системі державного регулювання економіки. Розрахунки по виконанню державного контракту та замовлення. Відповідальність за невиконання державних контрактів на поставку продукції для державних потреб.
  
  контрольная работа [24,3 K], добавлен 03.09.2010
  

• Підвищення конкурентоспроможності держави як мета державного регулювання національної економіки

  Регулювання національної економіки. Можливість країни в умовах ринкових відносин виробляти товари й послуги. Ефективність використання всіх економічних ресурсів і праці. Мобілізація внутрішніх чинників розвитку національної інноваційної системи.
  
  реферат [20,0 K], добавлен 14.12.2011
  

• Національна економіка України, її стан та основні проблеми

  Стан національної економіки України. Основні проблеми та шляхи їх подолання. Напрями формування систем керування економічними процесами. Досвід інших держав щодо розвитку національної економіки. Стратегії розвитку національної економіки України.
  
  реферат [49,5 K], добавлен 28.03.2011
  

• Інноваційна діяльність та венчурний капітал в системній модернізації національної економіки

  Обґрунтування інверсійних процесів в науково-освітній структурі інноваційної економіки. Особливості державного регулювання венчурного фінансування в світі та Україні. Огляд системи показників оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності.
  
  монография [1,4 M], добавлен 22.04.2013
  

• Державна політика підтримки підприємництва як засіб ліберального регулювання економіки

  Поняття підприємництва. Державне регулювання форм ділового підприємництва, його ефективність в умовах перехідної економіки. Використання сучасних форм фінансування малого та середнього підприємництва. Державна підтримка венчурних (ризикових) підприємств
  
  реферат [354,2 K], добавлен 20.03.2009
  

• Політика економічного зростання. Економічна кон’юнктура

  Теоретико-методологічне обґрунтування економічного росту в Україні. Складові політики економічного зростання. Моделі державного регулювання економічного зростання економіки України. Кон’юнктурні дослідження циклічністі економічного зростання України.
  
  курсовая работа [294,7 K], добавлен 20.03.2009
  

• Державне регулювання економіки

  Політика державного регулювання економіки. Форми та функції державного регулювання економіки. Національні особливості державного регулювання. Основні форми державного регулювання. Становлення економічних функцій Української держави.
  
  курсовая работа [36,6 K], добавлен 10.04.2007
  

Другие документы, подобные "Формування інноваційної стратегії на державних підприємствах України"

• главная
• рубрики
• по алфавиту
• вернуться в начало страницы
• вернуться к началу текста
• вернуться к подобным работам