Національне бюро стандартів

Департамент інвестиційної та інноваційної діяльності

Національний інститут охорони здоров'я

Дер. агентство України з інвестицій та інновацій

Міністерство оборони

Нац. центр промислових досліджень

Національна академія наук

Національна технічна академія

Амер. асоціація сприяння розвитку науки



Діяльність інвестиційних фондів в США має спрямування на підтримку як дрібних фірм-інноваторів, так і окремих винахідників-одиночок. Важливу роль в інвестуванні малих фірм відіграє Національний науковий фонд США, що не тільки кредитує інноваційні фірми, але і займається видачею грантів -- безплатних цільових субсидій.

Істотний момент прямої підтримки інноваційного підприємництва -- формування державної інноваційної інфраструктури. Держава може створювати мережі центрів для поширення нововведень і консультаційних центрів, що надають ділові послуги інноваторам, сприяє формуванню ринку інновацій (інформація в державних виданнях, виставки, біржа, ярмарки і т. ін.), сама виступає його агентом, наприклад при покупці та продажу ліцензій.

Державні органи США покликані здійснювати моніторинг і прогнозування інноваційних процесів у країні і за кордоном, а часто і пошук найбільш ефективних передових технологій для широкого впровадження. Особливе місце посідає державна експертиза інноваційних проектів, оскільки окремим організаціям, що здійснюють нововведення, важко оцінити усі їхні можливі ефекти в загальноекономічному масштабі. Інноваційним організаціям можуть надаватися пільги з оплатою державних послуг: зв'язку, тепло-, електроенергії.

Серед факторів прямого державного регулювання насамперед слід виділити податкові пільги. Пільгове оподаткування прибутку реалізується як шляхом скорочення податкової бази, так і шляхом зменшення податкових ставок, відрахування з податкових платежів.

У США велика увага приділяється прогнозуванню, стандартизації, оптимізації управлінського рішення, державній експертизі інноваційних проектів, веденню державної статистики інновацій.

Національний науковий фонд США широко використовує позавідомчу експертизу проектів при розподілі свого бюджету, постійно удосконалюючи цей процес. Організаційно процес оцінювання запропонованих проектів НДДКР є поетапним. Всі пропозиції вивчаються керівництвами відповідних програм, потім розсилаються найбільш кваліфікованим спеціалістам у даній галузі, в т. ч. і закордонним. Відповіді експертів мають бути складені за формою, що додається, і містити всі необхідні зведення, включаючи внесок проекту НДДКР у розвиток національної науки і економіки. На другому етапі проводяться наради незалежних експертів і приймаються рішення Національним науковим фондом. Подібне оцінювання можливих ефектів у загальноекономічному масштабі проводиться раз у три роки.

Головною метою інноваційної політики Євросоюзу є прискорення і спрощення процесів утілення результатів наукових досліджень у готових продуктах на національному і наднаціональному рівнях, а також сприяння поширенню інновацій. Стимулювання інноваційного підприємництва в Євросоюзі здійснюється приблизно на тих самих принципах, що застосовуються у світовій практиці.

Німеччина, Англія, Франція є провідними країнами у складі Євросоюзу, до якого входили в 1997 році ще 12 країн: Австрія, Бельгія, Данія, Греція, Ірландія, Італія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Швеція. Для розбудови динамічної економіки ЄС у 2000 році були об'єднані національні інноваційні системи країн ЄС в єдину мережу. Одночасно з цим проголошена концепція створення єдиного дослідницького простору в Європі з метою об'єднання зусиль вчених різних країн.

Особливостями країн Євросоюзу є висока ціна робочої сили і природних ресурсів, землі, висока густота населення, високий технологічний рівень виробництва та інформатизації; уважне ставлення до творчості, культури, здорового способу життя, старості, історичних традицій; державне регулювання цін на найважливіші продовольчі товари; застосування в управлінні та виробництві міжнародних європейських стандартів; сертифікація продукції; індикативне планування інноваційного підприємництва; розвиток наукомістких галузей народного господарства; високий рівень концентрації і кооперування виробництва. І, як правило, в цих країнах високий рівень життя населення.Велика увага приділяється активізації інноваційного підприємництва. До основних напрямків інноваційної політики Євросоюзу належать:

- розробка єдиного антимонопольного законодавства;

- використання системи прискореної амортизації устаткування;

- пільгове оподаткування НДДКР;

- заохочення малого наукомісткого бізнесу;

- пряме фінансування підприємств для заохочення інновацій у сфері новітньої технології;

- стимулювання співробітництва університетської науки і фірм, що виробляють наукомістку продукцію;

Країни з традиційно високим рівнем науково-технологічного розвитку (Фінляндія, Швеція, Німеччина) пріоритетне значення надають заходам прямої фінансової підтримки. На відміну від опосередкованих методів стимулювання фінансова допомога в цих країнах має цільовий характер. За таких умов держава, а не ринок, визначає, в яких випадках додаткове стимулювання необхідне, а в яких - ні.

Підтримка інноваційного підприємництва у європейських країнах виходить за національні межі і дедалі більшою мірою стає прерогативою ЄС, який застосовує декілька інструментів інноваційної політики та залучення інвестицій для фінансування інноваційного підприємництва. Серед яких виділяють: створення сприятливої для інноваційного підприємництва інфраструктури; пряме державне фінансування, в першу чергу шляхом виділення грантів, кредитів, субсидій тощо; фіскальні або податкові стимули, надання державних гарантій, спеціальні схеми підтримки ризикового фінансування [29, с.39].

У країнах з рівнем науково-технологічного розвитку більш низьким, ніж у середньому по ЄС, як правило, застосовують заходи загального характеру, які дозволяють підтримувати широке коло напрямків в усіх секторах економіки. У цьому випадку уряд орієнтується на заходи фіскального стимулювання, які відрізняються тим, що дають можливість ринку і його учасникам самостійно вирішувати, які галузі економіки необхідно розвивати.

Варто також відзначити, що у різних країнах використовуються певні форми підтримки досліджень і розробок, такі, як знижки з податку, тарифні й нетарифні бар'єри, державні закупівлі, позики й субсидії (табл.1.3.). Так, зокрема, у Великій Британії підтримують низький рівень оподаткування корпорацій, вважаючи це потужним стимулом для ризикових технологічних змін.

У Німеччині, Іспанії та Італії низькі ставки базових податків доповнені спеціальними системами стимулювання впровадження ризикових проектів. У Франції застосовують іншу комбінацію: високі податки для всіх і різні спеціальні стимули в інноваційному підприємництві [59].

Система підтримки розвитку інноваційного підприємництва в економічно розвинутих країнах охоплює також амортизаційні пільги, пільги щодо стимулювання НДДКР, формування резервних фондів, податкові кредити. Наприклад, у Великобританії інструменти урядової політики варіюються від 100% звільнення від податку витрат на дослідження і розробки до надання ризикового фінансування чи субсидій (грантів)[35, с. 18].

Проте останніми роками в багатьох країнах виникли сумніви щодо ефективності інвестиційних податкових пільг, оскільки такі пільги ставлять у нерівні умови галузі і фірми. Внаслідок цього в цих країнах почали широко застосовувати скорочення податкових пільг із суттєвим зниженням ставок прибуткового оподаткування юридичних осіб.

Крім того, промислово розвинені країни використовують такий механізм активізації інвестиційної діяльності комерційних банків як дотацію до ставки відсотка за кредит, яка надається державою банкам за умов інвестування пріоритетних галузей і виробництв. Також може бути використаний закордонний досвід зі створення цільових інституційних інвесторів - банків довгострокового кредитування. Ці заходи можна використовувати і в Україні [45, с. 127].

У табл. 1.4. згруповані найбільш поширені в країнах світу засоби стимулювання інноваційних процесів.

Таблиця 1.5. Найбільш поширені засоби стимулювання інноваційних процесів [48]



Характеризуючи українську модель підтримки інноваційного підприємництва, варто відзначити, що вона більше тяжіє до англо-американської моделі, оскільки Уряд більше покладається на ринкові механізми стимулювання інноваційного підприємництва, ніж на пряму підтримку інноваційного процесу.

Разом з тим варто акцентувати увагу на тому, що жодна з визначених вище моделей не може застосовуватися у чистому вигляді, що обумовлено специфікою формування інноваційного середовища в окремих країнах. Виходячи з чого, окремі інструменти інноваційної політики та механізми їх використання ефективні в одній країні та зовсім непридатні для використання в іншій. Тому більшість держав, як правило, реалізують державну політику в інноваційній сфері, комбінуючи методи прямого та опосередкованого впливу, рівень застосування яких залежить від того, до якого напряму тяжіє національна інноваційна політика.

Отже, видами інноваційного підприємництва як орієнтованої на отримання прибутку новаторської діяльності в ринкових умовах, що охоплює створення інноваційної ідеї, її втілення у певному інтелектуальному продукті-новації, комерціалізацію та впровадження новацій, рутинізацію та дифузію нововведень з метою отримання прибутку та інших вигод, за критерієм пріоритетного об'єкту інноваційної діяльності є: інновація продукції; інновація технологій (виробничих, управлінських, ринкових; соціальна інновація. До моделей інноваційного підприємництва за способом організації інноваційного процесу належать внутрішні мережі, міжорганізаційні мережі, венчури. Онову новаторського бізнесу становить його інноваційний потенціал - сукупність знаннєвих ресурсів та здатність інноваційного підприємництва генерувати, поширювати, освоювати знання, а також, формувати і задовольняти попит на знання та інновації.

Світова економічна практика накопичила значний арсенал механізмів державного сприяння розвитку інноваційного підприємництва. Україна, незважаючи на не зовсім сприятливий загальний економічний клімат, може використати досвід ряду нових індустріальних країн, яким вдалося досягти значних успіхів у розвитку інноваційного підприємництва і підвищенні конкурентоспроможності своїх національних економік. Зокрема, доцільно було б перейняти досвід Франції щодо створення технологічних парків; Америки - щодо особливостей організації венчурного бізнесу; Японії - щодо особливостей фінансування інноваційних проектів; ЄС - щодо формування спільного інноваційного простору. Подолання Україною індустріальної зацикленості можливе лише за умови розроблення дієвих механізмів управління інноваційним розвитком, в основу якого мають бути покладені існуючі у світовій практиці інструменти.

Особливу увагу слід приділити формуванню регіональних фінансово-промислових комплексів, які мають не лише орієнтуватися на ресурсні можливості регіону, а й бути джерелом його інноваційного розвитку.



2.Аналіз інноваційного підприємництва в Україні

2.1 Класифікації та форми інноваційного підприємництва

Досить часто інноваційне підприємництво сприймається виключно як освоєння нових продуктів, впровадження нових технологій у виробництво, доставку та реалізацію продукції, тобто розглядаються продуктові та процесні технологічні інновації. Тому значна кількість класифікаційних ознак інноваційного підприємництва, залишаються не вирішеними, що не сприяє розумінню їх сутності та визначенню сфер реалізації.

Існують різні підходи і ознаки класифікації інноваційного підприємництва. Їх критичний аналіз і узагальнення дозволили створити систему класифікації, яка містить класифікаційні ознаки в залежності від [60]:

1. Способу організації інноваційного процесу

2. Виду інновацій:

3. Організаційно-правової форми інноваційного підприємництва.

Таблиця 2.1 Класифікація інноваційних підприємств в залежності від способу організації інноваційного процесу



Таблиця 2.2. Класифікація інноваційних підприємств в залежності від виду інновацій

Таблиця 2.3. Класифікація інноваційних підприємств в залежності від організаційно-правової форми інноваційного підприємництва.



Завданням інноваційного центру (бізнес-інкубатора) є створення умов для виникнення, функціонування і розвитку підприємств малого бізнесу.

Головне призначення інкубаторів -- підтримка малого (переважно інноваційного) бізнесу, допомога підприємцям, які бажають, але не можуть розпочати свою справу. Останні отримують в інкубаторі пільговий доступ до виробничих приміщень, наукового обладнання, фондів венчурного капіталу, різних послуг тощо.

Згідно з законодавством України, технологічний парк -- юридична особа або об'єднання на підставі договору про спільну діяльність юридичних осіб (учасників), головною метою яких є діяльність щодо виконання інвестиційних та інноваційних проектів, виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та конкурентоспроможної на світових ринках продукції [56].

Головною метою діяльності технологічних парків є комплексна організація наукоємного виробництва шляхом максимального сприяння створенню та запровадженню нових технологій та стимулювання розвитку творчого потенціалу фахівців. Концентруючи наукові, виробничі та фінансові ресурси технопарки забезпечують відтворення повного життєвого циклу інновацій: дослідження - розробка - упровадження - масовий промисловий випуск наукоємної високотехнологічної конкурентоспроможної на світових ринках продукції.

Технопарки є зонами економічної активності, які поєднують потенціал університетів, науково-дослідних структур, промислових підприємств та суб'єктів інноваційної інфраструктури регіонального загальнодержавного та міжнародного рівнів.

За останні роки і в Україні, і в усьому світі технопарки або територіально-виробничі наукові комплекси стали найбільш ефективною організаційно-економічною формою інтеграції науки і виробництва серед усіх інших інноваційних структур.

Технологічний парк є саме тією інноваційною структурою, яка здатна до найбільш ефективного використання такого найважливішого в сучасних умовах чинника конкурентоспроможності як ресурсне забезпечення.

В розвинених країнах сучасні організаційно-економічні механізми розробки та упровадження інновацій на державному рівні можуть бути прямої та опосередкованої дії. До механізмів опосередкованої дії відносяться податкові, фінансово-кредитні, амортизаційні та інші впливи на процес упровадження інновацій.

До механізмів прямої дії відносяться:

адміністративно-відомчі шляхом прямого державного дотаційного фінансування досліджень;

здійснення державних цільових програм різного рівня шляхом виділення коштів на підставі контрактів, укладених з переможцями відповідних конкурсів;

створення державою або за участю держави інноваційних структур, а саме: технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів, інженерних центрів тощо.

Ефективність використання сучасних організаційно-економічних механізмів розробки та упровадження інновацій на загальнодержавному, корпоративному та мікро-рівнях і є визначальним щодо темпів розвитку національної економіки на інноваційній основі.

В Україні вже створена система технологічних парків, діяльність якої може слугувати одним із прикладів успішної реалізації державної інноваційної політики. Формування цієї системи розпочалося у 2000 році реєстрацією таких технологічних парків як Інститут монокристалів та Інститут електрозварювання імені Є.О.Патона. Згодом з'явились: 2001 рік - Вуглемаш; 2002 рік - Напівпровідники, Інститут технічної теплофізики, Укрінфотех; 2003 рік - Київська політехніка та Інтелектуальні інформаційні технології та інші. Станом на вересень 2015 року в Україні вже зареєстровано 12 технопарків та ще 4 проходять процедуру реєстрації.

Короткий аналіз процесу становлення в Україні цих інноваційних структур засвідчує про зниження на сьогодні динаміки їх розвитку та функціонування, хоча практика роботи технопарків протягом останніх дев'яти років підтверджує їх доцільність та ефективність у активізації інноваційної діяльності.Загалом на початок 2015 року 17 чинних свідоцтв проектів технопарку, з них 5 зареєстровані в рамках технопарку “Київська політехніка”, по 3 - “Інститут монокристалів” та “Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, решта технопарків - по одному проекту(Рис. 2.1.).

Рис. 2.1. Розподіл проектів за технопарками,що мають чинні свідоцтва станом на 01.01.2015 складено за даними Державного комітету України з питань Регуляторної політики та підприємництва [55].

підприємництво інноваційний довгостроковий

Практика діяльності технологічних парків протягом останніх десяти років утверджує доцільність, необхідність та ефективність їх існування. У рамках виконання інноваційних проектів технологічних парків з 2001 по 2015 рік обсяг реалізованої інноваційної продукції склав 12,17 млрд. грн. За 2015 рік загальний обсяг реалізованої інноваційної продукції дорівнює 341,717 млн. грн., що на 509,79 млн. гривень менше, у порівнянні з 2014 роком. Динаміка зменшення обсягів реалізованої інноваційної продукції відображає припинення державної підтримки технологічних парків (Рис.2.2.).



Рис. 2.2.Обсяг реалізованої інноваційної продукції при реалізації технологічних парків складено за даними Державного комітету України з питань Регуляторної політики та підприємництва [55].

Платежі до державного бюджету України та державних цільових фондів від реалізації проектів технопарків склали 37,5 млн. гривень (за аналогічний період у 2014 році - 66,2 млн. гривень). А всього за час діяльності технопарків було перераховано до бюджетів та цільових фондів майже 1 млрд. грн. Проте слід зазначити, що з 2013 року в даному процесі спостерігається динаміка зменшення (Рис.2.3.).

Рис. 2.3. Перераховано платежів до бюджетів та державних цільових фондів при реалізації проектів технологічних парків складено за даними Державного комітету України з питань Регуляторної політики та підприємництва [55].



Витрати на НДДКР зросли втричі до 74 млн. гривень проти 23 млн. гривень у 2013 році. В період з 2001 по 2015 рік, в рамках дії спеціального режиму діяльності технологічних парків, на спеціальні рахунки було перераховано 511 млн. гривень, у 2015 році було перераховано трохи більше 1,067 млн. грн., що на 373 тис. грн. менше у порівнянні з 2014 роком - 1,44 млн. грн. (Рис. 2.4.).

Рис. 2.4. Витрати,які зараховані на спеціальні рахунки у 2007=2015 роках складено за даними Державного комітету України з питань Регуляторної політики та підприємництва[55].

Приклади реалізації українськими технопарками проектів світового рівня[56]: 1.Технопарк ІЕЗ ім. Є. О. Патона:

- вперше у світі високочастотне зварювання м'яких живих тканин. На сьогоднішній день в Україні успішно прооперовано більше 10 тис. хворих. Американські фахівці назвали цей проект “проривом у хірургію XXI століття”, робота одержала Державну премію України, захищена патентами України, США, Австралії;

- найкращі у світі машини для стикового контактного зварювання високоміцних рейок швидкісних залізниць, що займають лідируюче положення на світових ринках та захищені 42-ма патентами. Виграно тендер на реконструкцію залізниць Китаю;

- не мають аналогів у світовій практиці технології виплавки високоякісних зварювальних флюсів, що дозволяє наполовину замінити дефіцитну й дорогу імпортну сировину шлаковими відходами вітчизняної металургії; 70 % продукції йде на експорт;

- сучасне енергозберігаюче устаткування для дугового зварювання, більше 70 % якого йде на експорт.

1. Технопарк інститут монокристалів:

- сучасні медичні гама-камери для вітчизняної системи охорони здоров'я ;

- високо чуттєві монокристалічні детектори для контролю багажу та вантажу при митному догляді, а також для контролю рівня радіації, виявлення радіоактивних матеріалів ;

- гама сучасного енергозберігаючого компресорного устаткування для шахт и промислових підприємств.

3.Технопарк Інститут напівпровідників:

- розробка та організація випуску вітчизняних енергозберігаючих (в т.ч. світлодіодних) джерел світла.Технопарк разом з іншими технопарками виступив ініціатором створення Державної науково-технічної програми „Енергозберігаючі світлодіодні джерела світла та освітлювальні системи на їх основі”.

Технополіс - це науково-промисловий комплекс, створений для виробництва нової прогресивної продукції або розроблення нових наукоемких технологій на базі тісних відносин з університетами і науково-технічними центрами. У ньому поєднуються наука, техніка і підприємництво, здійснюється тісне співробітництво між академічною наукою, підприємцями, місцевими і центральними органами влади [56].

Функцією технополісу є максимальне використання унікального науково-виробничого та трудового потенціалу великого міста, його зручного економіко-географічного положення через формування життєво важливої для інноваційної діяльності інфраструктури.

Основою технополісу є його науково-дослідний комплекс. Він готує радикальні прориви в технології на основі фундаментальних наукових досліджень міжгалузевого характеру, які визначають перспективи розміщених у ньому виробництв.

Технополіси істотно різняться за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників. До складу технополісів можуть входити: науково-дослідні організації та установи;промислові підприємства;культурно-побутові об'єкти; комунальні та інформаційні мережі; проектно-конструкторські центри та дослідні виробництва; фінансово-кредитні установи;торговельні, посередницькі, консультаційні та інші структури.

Технополіс характеризує гнучкість для формування нових структур, перерозподілу ресурсів, утворення нових суб'єктів наукової, науково-технічної та промислової діяльності. Науково-дослідні, промислові та інші організації в ньому самоорганізуються на основі спільної інфраструктури та інформаційної мережі, певної спеціалізації, а роль органів управління обмежується створенням базової інфраструктури, вирішенням різних організаційних питань, стимулювання науково-дослідної діяльності та сприятливого економічного клімату.

Зазвичай технополіси створюються в місцях розташування найбільших співтовариств учених та університетів; поряд із найбільшими промисловими компаніями і в місцях концентрації висококваліфікованих фахівців; на перетині найбільших авто- і повітряних шляхів; у місцях із сприятливими природними та кліматичними умовами, високим культурним рівнем населення[56].

Щодо функціонування в Україні такої інноваційної структури, як технополіс, можна зазначити наступне. Дотепер жодного технополісу в Україні не створено.

Науковий парк - науково-виробничий комплекс, до якоговходить дослідний центр і виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані наукоємні фірми. Однак сучасні засоби комунікації, в т. ч. Інтернет, Е-mail, сучасні системи зв'язку та передачі інформації, дозволяють об'єднати просторово розрізнені елементи парку в одне ціле, не збираючи їх територіальне, тому можна очікувати появи "віртуальних" об'єднань як самостійних і впливових сегментів, кластерів.

Інноваційні бізнес-інкубатори - дієвий механізм соціально-економічного розвитку. Бізнес-інкубатор є ефективним засобом для створення дієздатних нових підприємств. У подальшому вони можуть використовувати інші дієві форми підтримки та самоорганізації підприємництва як технопарки, технополіси, кластери, ділові мережі, стратегічні альянси, франчайзингові схеми, вільні економічні зони, території пріоритетного розвитку, єврорегіони тощо.

Разом з тим в Україні за сьогодні статистикою працює біля 76 бізнес-інкубаторів, та й то ефективно - не більше 10. Основними перешкодами на шляху розвитку бізнес-інкубаторів є: відсутність законодавчої бази діяльності бізнес-інкубаторів; відсутність належних приміщень; низька інформованість місцевих керівників про можливості бізнес-інкубаторів у розвитку підприємництва регіону;

небажання керівників вузів займатися проблемами працевлаштування студентів, застосовуючи методики та технології бізнес-інкубації тощо.

Згідно даних UBICA, найбільш активними бізнес-інкубаторами в Україні є:

1. Бізнес-інкубатор Славутича

2. Львівський національний політехнічний університет

3. Київський національний економічний університет

4. Київський національний університет технологій і дизайну (студентські інновації)

5. Київський національний торгово-економічний університет

6. Бізнес-інкубатор в м. Хмельницький

7. Технологічний центр розвитку малого бізнесу в Харкові

8. Бізнес-інкубатор в м. Біла Церква

9. Бізнес-інкубатор в м. Києві

10. Бізнес-інкубатор в м. Тернопіль

Загалом в Україні відчувається нестача підтримки створення нових інноваційних компаній. Багато бізнес-інкубаторів в першу чергу не зосереджені на інноваційній складовій.

Оскільки, технопарки виявились найбільш успішною формою інноваційного розвитку в сучасній Україні. Деякі технопарки успішно впроваджували у виробництво та комерціалізували технології, що розроблялись в університетах та науково-дослідних інститутах, де розміщувались технопарки. Всі правові ініціативи, що стосуються технопарків, наразі «заморожено». Один проект закону про технопарки було повернено до парламентського комітету для внесення суттєвих змін. Інший проект, запропонований Держінформнауки, ще не розглядався парламентом. Кількість проектів технопарків значно скоротилася за останні роки, а доходи знизилися більш ніж вдесятеро у 2011-2015 роках.

Необхідно забезпечити ефективну державну підтримку діяльності технопарків на основі належного моніторингу та оцінювання, що мають проводитись незалежними експертами, уповноваженими державним органом з моніторингу та оцінювання. Розвинути інфраструктури підтримки інновацій (технопарки, наукові парки, бізнес-інкубатори, тощо) та окреслити їхні ролі, організаційно-правові форми, а також спектр діяльності в національній інноваційній системі та підтримці фірм. Важливо якнайшвидше провести нову редакцію закону про технопарки задля попередження повного занепаду залишків системи підтримки інновацій. Необхідно зосередити зусилля на створенні умов для здійснення контролю над комерційною діяльністю та привілеями технопарків. Необхідно чітко обмежити кількість (до 5-7) технопарків „українського” типу, і вони повинні працювати в рамках механізму контролю, що унеможливить нецільове використання пільг для інноваційних проектів іншими (не інноваційними) суб'єктами економічної діяльності. Як свідчить досвід 1999-2004 рр., технопарки „українського” типу можуть суттєво збільшити обсяги виробництва інноваційної продукції.

2.2 Дослідження тенденцій розвитку інноваційного підприємництва в економіці

У 2015р. в Україні вдруге проводилося обстеження інноваційної діяльності за період 2013-2015рр. відповідно до програми CIS (перше - у 2014р. за період 2011-2013рр.).

Протягом 2013-2015рр. частка інноваційно активних підприємств порівняно з попереднім періодом зросла на 3,0 в.п. в основному за рахунок збільшення частки підприємств, які займалися організаційними та маркетинговими інноваціями(Рис2.5).

Рис.2.5. Розподіл підприємств України за типами інноваційної діяльності ( % до загальної кількості підприємств) розраховано за даними Державного комітету статистики України[57].

Із загальної кількості обстежених підприємств 4,5% займалися лише технологічними інноваціями, 11,2% - лише організаційними та маркетинговими інноваціями (нетехнологічними інноваціями), 5,3% - технологічними й нетехнологічними інноваціями. Разом з тим частка підприємств із технологічними інноваціями зменшилася на 1,8 в.п(Табл.2.4).

Таблиця 2.4. Розподіл підприємств і організацій за типами інновацій (у % до загальної кількості підприємств)

Згідно з даними обстеження 2013-2015рр. рівень інноваційної активності підприємств усіх видів економічної діяльності, зокрема, впровадження технологічних інновацій, помітно зріс: частка інноваційних підприємств у сфері інформатизації зросла з 21,7% до 31,8%, у фінансовій діяльності - з 19,7% до 25,6%, інших послугах - з 16,0% до 19,9%(Рис. 2.6.).

Рис. 2.6 Частка підприємств з технологічними інноваціями в загальній кількості підприємств відповідно виду діяльності,% розраховано за даними Державного комітету статистики України[57].

Один з основних напрямів інноваційної діяльності підприємств України полягав насамперед у придбанні машин, обладнання та програмного забезпечення для виробництва нових або значно поліпшених продуктів і послуг, про що повідомили майже три чверті підприємств із технологічними інноваціями. Досить вагома частка підприємств проводила навчання та підготовку персоналу для розроблення і/або впровадження ними нових або значно вдосконалених продуктів і процесів, здійснювала ринкове запровадження інноваційних продуктів та послуг, уключаючи ринкове дослідження і проведення рекламної кампанії, здійснювала процедури та технічну підготовку до запровадження нових або значно вдосконалених продуктів і процесів, які ще не були ніде представлені, виконувала науково-дослідні роботи (НДР). При цьому укладанням договорів про придбання результатів їх виконання в інших компаній (уключаючи підприємства їхньої групи підприємств), державних або приватних науково-дослідних організацій і придбанням інших зовнішніх знань (придбання або ліцензування патентів і непатентованих винаходів, ноу-хау та інших типів знань у інших організацій) було зайнято біля 11% підприємств із технологічними інноваціями(Рис. 2.7.).

Рис. 2.7. Розподіл інноваційних підприємств за видами інноваційної діяльності (% від усіх підприємств із технологічними інноваціями) розраховано за даними Державного комітету статистики України[57].

У 2015р. інноваційні підприємства спрямували на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення понад третину загального обсягу витрат, що є найвищим показником серед інших видів витрат. На виконання внутрішніх НДР і для придбання інших зовнішніх знань було спрямовано по 10,1% витрат, хоча власні НДР уключають не лише заробітну плату дослідницького персоналу та пов'язані з нею витрати, а й капітальні витрати на споруди та спеціальне обладнання для їх виконання. Набагато менше, ніж на виконання внутрішніх НДР, використано коштів для придбання зовнішніх НДР, що стратегічно може бути краще для тих підприємств, які підтримують виконання власних НДР(Рис. 2.8).

Рис.2.8. Розподіл витрат підприємств із технологічними інноваціями за видами витрат(% від усіх інноваційних витрат)

В Україні протягом 2013-2015рр. 22,5% підприємств із технологічними інноваціями співпрацювали з іншими підприємствами й організаціями (університетами, державними науково-дослідними інститутами тощо).

Оскільки завданням держави є посилення взаємозв'язків між підприємницьким сектором і двома іншими секторами (державним і сектором вищої освіти), отримані результати досить цікаві.



Рис.2.9. Розподіл підприємств із технологічними інноваціями,які здійснювали інноваційне співробітництво за типами співробітництва протягом 2013-2015 років,%

Найважливішими партнерами по співробітництву інноваційних підприємств є насамперед постачальники обладнання, матеріалів, компонентів або програмного забезпечення (17,1%), а також клієнти або споживачі (9,9%). Ці форми співпраці спрощені завдяки вже існуючим комерційним зв'язкам між задіяними у спільному виробництві партнерами. Те ж сааме можна сказати і про партнерів, які визначаються як "підприємства в межах групи підприємств", яких 3,3%(Рис.2.9.).

Три типи партнерів, діяльність яких насамперед спрямована на розробку нових продуктів або процесів (консультанти, комерційні лабораторії або приватні НДІ, університети та інші вищі навчальні заклади, державні НДІ), зазначили від 6,0% до 3,4% підприємств. При цьому установи державного сектору знаходяться серед тих партнерів, які найменше використовуються для співробітництва, і зв'язок підприємств із державним сектором і сектором вищої освіти видається досить слабким.Однією з умов створення і впровадження інновацій є проведення досліджень і розробок на підприємстві або придбання їх результатів у сторонніх організацій. Отож кожне десяте інноваційно активне підприємство було задіяне у виконанні внутрішніх НДР, 5,0% - придбали їх результати у інших підприємств і організацій. Суттєво на активність у цьому типі інновацій впливає розмір підприємства: якщо підприємство намагається бути постійно активним у виконанні НДР і, як наслідок, інноваційно активним, йому треба мати необхідну чисельність персоналу. Значна частина технічних продуктів вимагає довгих років досліджень, а більшість малих і середніх підприємств не в змозі тримати у своєму штаті працівників, які б займалися лише виконанням НДР і працювали б неповний робочий день.

Рис.2.10. Частка інноваційних підприємств,задіяних у виконанні внутрішніх результатів і придбанні зовнішніх НДР(% загальної кількості підприємств із технологічними інноваціями)

Було запропоновано чотири групи чинників для оцінки їх впливу. У таблиці 2.6 представлено частку підприємств, які вважали, що ці фактории суттєво впливали на їхнє рішення розвивати інноваційні проекти або стримували здійснення інноваційної діяльності протягом трьох років.

Перші три з них є фінансовими: занадто високі інноваційні витрати, недостатність коштів у межах організації або групи підприємств і поза її межами. У більшості випадків інновація є дорогим заходом і підприємства, що виконують НДР, повинні вкладати кошти в технічне обладнання та заробітну плату висококваліфікованого персоналу. Ці витрати є досить високими і не гарантують швидку окупність. Якщо, наприклад, створюється винахід, виникає необхідність його захистити, при цьому методи захисту також потребують коштів.

Наступні чотири - це фактори, які взаємопов'язані зі співробітництвом та інформацією, а також із наявністю кваліфікованого персоналу. Ще два фактори відносяться до ринкових чинників: домінування певних підприємств (сильні конкуренти), невизначений попит на інноваційні товари або послуги. На багатьох ринках дуже жорстка конкуренція і цикл виробництва скорочується. Деякі ринки насичуються, і досить важко безперервно знаходити нові ідеї для виробництва нової продукції або послуг.

Таблиця 2.6 Розподіл підприємств за найбільш суттєвими чинниками, що перешкоджали здійсненню інновацій (% від загальної кількості обстежених підприємств)

Необхідно прийняти до уваги, що ці результати оцінені в цілому по Україні та показують лише тенденції, що склалися. Ситуація може дещо відрізнятися на рівні виду діяльності й навіть на рівні підприємств, а також з огляду на те, що перелік і значущість перешкоджаючих факторів може залежати від віку, розміру, галузі та інноваційності підприємства.

Сучасний стан інноваційного підприємництва в Україні характеризується наступними тенденціями:

Збереження низького рівня інноваційної активності промислових підприємств. Частка підприємств, що займалися інноваційною діяльністю, в Україні є суттєво меншою, аніж у країнах, для яких інноваційний розвиток економіки є пріоритетним завданням економічної стратегії.

Звуження інноваційного потенціалу інвестицій. Відсутня помітна кореляція між інвестиційною діяльністю та фінансуванням інноваційних проектів. Активізація інноваційних процесів не супроводжується відповідним зростанням витрат на інноваційну діяльність.

Недосконалість структури інноваційних витрат. Найбільшу частку у загальних витратах на інноваційну діяльність становили витрати на придбання машин та обладнання, пов'язані з впровадженням інновацій; на дослідження і розробки; придбання нових технологій. Таким чином, зростає орієнтація підприємницьких структур на придбання готових технологічних рішень, при цьому знижується зацікавленість до самостійної розробки нових товарів і технологій - частка витрат на дослідження і розробки.

Невідповідність структури фінансування інвестиційної діяльності пріоритетам інноваційного розвитку економіки. Інвестиційний процес в Україні не виконує інноваційну функцію, кінцевим результатом реалізації якої мала б стати структурна перебудова національної економіки у напрямі формування виробництв з довгостроковими інноваційними конкурентними перевагами, спроможними ефективно реагувати на посилення зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих чинників.

Зниження інноваційної ефективності інвестицій в основний капітал. Показник інноваційної ефективності інвестицій розраховано як відношення обсягів реалізації інноваційної промислової продукції галузі до обсягів, сформованих і залучених нею інвестицій в основний капітал.

До числа найбільш важливих проблем, що мають системний характер і стримують розвиток інноваційних процесів в національній економіці, а звідси - й розвиток інноваційного підприємництва, необхідно віднести наступні:

- недосконалість нормативно-правового забезпечення інноваційної діяльності, особливо в частині стимулювання такої діяльності;

- відсутність чіткої і стабільної державної науково-технологічної політики, що унеможливлює залучення недержавних інвестицій у реалізацію інноваційних проектів, особливо з тривалим циклом освоєння;

- слабкість економічних мотивацій в учасників інноваційного бізнесу (розроблювачів, виробників, інвесторів), а також недосконалість механізмів державної підтримки суб'єктів інноваційної діяльності і концентрації їхнього потенціалу на стратегічно важливих для суспільства напрямках;

- нерозвиненість інноваційної інфраструктури і ринку інтелектуальної власності;

- відсутність державної політики міжнародного співробітництва у сфері інноваційно-технологічної діяльності.

2.3 Аналіз та ключові проблеми інноваційного підприємництва в промисловості

Сучасний етап розвитку інноваційного підприємництва в Україні слід визнати таким, що не відповідає потребам економіки та рівневі розвитку інноваційних процесів у промислово розвинених країнах. Продовжує зростати зношеність основних засобів та виробничої інфраструктури, залишається низьким технологічний рівень виробництва, зумовлюючи його високу енерго- та матеріаломісткість. Із загального обсягу капіталовкладень в економіку України лише 10-15% спрямовується на фінансування інноваційних і науково-технічних процесів [32, с. 217].

В Україні прийнято цілу низку законів, що регулюють інвестиційну та інноваційну діяльність, проте динаміка залучення інвестицій та впровадження інноваційних продуктів свідчить про відсутність позитивного досвіду їх застосування.

Основними причинами такої складної ситуації в Україні є:

- відсутність дієвих засобів державної підтримки інноваційного підприємництва;

- скорочення реальних обсягів фінансування науково-технічного комплексу;

- спрямування суб'єктів господарювання на товарно-продуктові, а не на ресурсні та техніко-технологічні нововведення;

- недооцінка ролі людських ресурсів;

- зниження платоспроможного попиту населення і відповідно “вузькість” ринків;

- низький рівень рентабельності підприємств;

- висока частка збитковості суб'єктів господарювання;

- нерозвиненість інституційних інвесторів;

- збільшення обсягів інтелектуальної міграції тощо.

З метою здійснення оцінки стану інноваційного підприємництва в Україні, перш за все, проаналізуємо результативність функціонування вітчизняних промислових підприємств, що впроваджували інновації (рис. 2.11., табл. 2.7.).

Якщо у 2000 році вона становила 14,8 %, то у 2011 р. - 10 % , у 2012 році збільшилася до 11,5 %, у 2014 році знизилась до 10,7 %, досягнувши у 2015 році рівня 2012 року. Така нестійка тенденція пояснюється тим, що початковими редакціями деяких законів України (зокрема, Закону України “Про податок на додану вартість”, Закону України “Про інвестиційну діяльність”, Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”)[7] були передбачені значні пільги, спрямовані на стимулювання інноваційного підприємництва.

Проте, починаючи з 2003 року, дія цих пільг була тимчасово призупинена Законами України “Про Державний бюджет України” на відповідний рік. У 2005 році положення про пільги щодо оподаткування вільних економічних зон, територій пріоритетного розвитку, технологічних парків у своїй більшості були вилучені.

Рис. 2.11. Частка вітчизняних промислових підприємств, що впроваджували інновації, %

Як видно з рис.2.11. частка інноваційно-активних підприємств у загальній їх кількості протягом аналізованого періоду була незначною та не характеризувалася стійкою тенденцією до зростання.

Таблиця 2.7. Види інновацій, що впроваджувались вітчизняними промисловими підприємствами у 2005-2015 рр.

Вид інновації	Рік
	2010	2011	2012	2013	2014	2015
Впроваджено нових технологічних процесів, од. у т.ч.	1808	1145	1419	1647	1893	2043
Маловідходні, енергозберігаючі	690	424	634	680	753	479
Освоєно виробництво інноваційних видів продукції, найменувань, з них	3152	2408	2526	2446	2685	2408
Нові види техніки	657	786	881	758	641	663
Частка реаліз. інноваційної продукції в загальному обсязі промислової, %	6,5	6,7	6,7	5,9	4,8	3,8



Варто зауважити, що більшість показників впровадження інновацій у розрізі їх видів у 2011 році відносно попереднього суттєво знизилися, що пов'язано із відміною цілого ряду пільг, котрі були передбачені для інноваційних підприємств (табл. 2.7). Так, кількість впроваджених нових технологічних процесів зменшилася на 663 одиниці або на 58 %, кількість інноваційних видів продукції - на 744 найменування або на 63 %.

Протягом 2011-2015 років спостерігається стійка позитивна динаміка аналізованих показників, окрім освоєння нових видів техніки, спад за якими у 2015 порівняно 2014 роком склав 15%.

Однією з причин скорочення впровадження нових видів техніки, нових технологій є вичерпання наукового заділу, який не поповнюється через занепад прикладної та галузевої науки. Збільшуються обсяги інтелектуальної еміграції. Щорічно з України емігрує 36 докторів і 105 кандидатів наук. Частка робіт виконана вітчизняними науковцями на замовлення зарубіжних фірм внаслідок зниження попиту вітчизняної сфери матеріального виробництва зросла з 11 до 21 % [42, с. 9].

Щодо частки реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі реалізованої промислової продукції, то слід відзначити, що вона є незначною. У 2013 році даний показник становив 5,9 %, у 2014 - 4,8 %, а у 2015 - лише 3,8%. Як бачимо, відзначається зниження частки інноваційної продукції у 2015 році порівняно з 2012 роком, яке склало 2,9%. За даними міжнародних фінансових організацій, Україна належить до країн із дуже низьким рівнем високотехнологічної продукції в експорті (5%), тоді як у середньому цей показник у світі досягає 21% (Філіппіни 65, США 32, Ірландія 41, Росія 13%) [30, с.40].



Таблиця 2.8. Структура фінансових ресурсів вітчизняних промислових підприємств, інвестованих у інноваційне підприємництво у 2005-2015 рр. [30]

Вид витрат	Рік
	2005	2011	2012	2013	2014	2015
Загальна сума витрат на реалізацію інновацій, млн.грн	5751,6	6160,0	10850,9	11994,2	7949,9	8045,5
У % до загальної суми	100	100	100	100	100	100
У тому числі за напрямами
· дослідження та розробки, млн. грн	612,3	992,9	986,5	1243,6	846,7	996,4
У % до загальної суми витрат	10,6	16,1	9,1	10,4	10,7	12,4
· придбання нових технологій, млн. грн	243,4	159,5	328,4	421,8	115,9	141,6
У % до загальної суми витрат	2,4	2,6	3,0	3,5	1,5	1,8
· підготовка вир. до впровадь. інновацій, млн. грн	991,7	954,7	-	-	-	-
У % до загальної суми витрат	17,2	15,5	-	-	-	-
· придбання машин та обладнання пов'язані з впров. інновацій, млн. грн	3149,6	3489,2	7471,1	7664,8	4974,7	5051,7
У % до загальної суми витрат	54,8	56,6	68,9	63,9	62,9	62,7
· 62,7інші витрати	754,6	563,7	2064,9	2664,0	2012,6	1855,8
У % до загальної суми витрат	13,2	9,2	19,0	22,2	25,3	23,1

Аналіз структури фінансових ресурсів вітчизняних промислових підприємств інноваційного характеру протягом 2005-2015 років дозволяє констатувати, що абсолютна величина інноваційних витрат з 2005 до 2013 року мала тенденцію до зростання (табл. 2.8.).

У 2015 році у зв'язку з фінансовою кризою ця величина різко зменшилася - на 4044,3 млн. грн. або більше ніж на третину. Загалом за 2010-2015 роки загальна сума витрат на реалізацію інновацій зросла більше ніж у 1,5 разу. На перший погляд представлені дані відбивають позитивні тенденції, проте, якщо порівняти розмір інноваційних витрат промислових підприємств із розміром їх операційних витрат, то останні у 2015 році були більшими аж у 128 разів [57].

Аналіз структури інноваційних витрат у 2015 році показує, що найбільшу частку серед витрат інноваційного характеру склали витрати на придбання машин та обладнання, пов'язаних з упровадженням інновацій (62,7%), друге місце посідають інші витрати (23,1%), третє - витрати на дослідження та розробки (12,4%). Витрати на придбання нових технологій складають лише 1,8% від загальної суми витрат на реалізацію інновацій.

Основним джерелом фінансування інноваційного підприємництва протягом 2010 - 2015 років були власні кошти суб'єктів господарювання (рис.2.12). Так, у 2015 році на реалізацію інноваційних проектів вітчизняними промисловими підприємствами було спрямовано 5169,4 млн. грн., що на 2094,6 млн. грн. менше ніж у 2014 році у зв'язку з фінансовою кризою[54].

Рис. 2.12. Структура фінансування інноваційної діяльності підприємств в Україні, %[54]

Як бачимо в рис. 2.12., частка коштів, що виділяється з державного та місцевого бюджетів на інноваційне підприємництво протягом аналізованого періоду була незначною і коливалася в діапазоні 0,5 - 2,8%. У 2015 році вона склала 1,1% загального обсягу грошових коштів, спрямованих на фінансування інноваційного підприємництва.

Недостатній рівень фінансування державою науково-технічної сфери призвів до зниження частки обсягу виконаних наукових та науково-технічних робіт вартості ВВП у 2007 - 2015 роках. У 2015 році дана частка в Україні наблизилась до рівня видатків та склала 0,9%. Такий обсяг бюджетних асигнувань на науку обумовлює загрозу втрати Україною можливостей розвивати свою економіку на інноваційних засадах. Особливо небезпечний такий рівень науково-технічної діяльності у контексті інтеграції української економіки у європейський простір. Тим більше, що Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України, прийнятою Верховною Радою України ще у 1999 році передбачалося довести мінімальний обсяг бюджетних асигнувань на науку у 2000 році до 1,7% ВВП, у 2003 - до 2,5%. [38, с. 32].

Характерною ознакою сучасної економіки є створення та використання нових знань, перетворення їх на повноцінний чинник виробництва. Інноваційне підприємництво в Україні характеризується структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних, економічних та соціально-ціннісних аспектів.

Можна виділити такі системні проблеми, які стримують інноваційне підприємництво в Україні.

Найперша проблема - нормативно-методологічна. Тривалий час інноваційному законодавству України була властива певна фрагментарність та непослідовність. У загальному вигляді законодавчі та нормативно-правові акти, що регулюють діяльності інноваційного підприємництва, які були прийняті в останні роки минулого століття, можна об'єднати у три основні групи, які регулюють такі питання:

- Внутрішньо-економічні відносини щодо інноваційного розвитку, здійснення інноваційної діяльності в різних сферах господарської, науково-технічної, інформаційної та інших видах діяльності;

- особливості провадження інноваційного підприємництва в межах окремих інноваційних структур;

- питання інтелектуальної власності і механізм інформаційного забезпечення інноваційного підприємництва.

Системний підхід щодо формування законодавчої бази інноваційного підприємництва в Україні закладено Законом України "Про інноваційну діяльність". Водночас більшість механізмів фінансової підтримки та податкового стимулювання, передбаченого цими актами, не можуть бути застосовані в повному обсязі. Відсутність системного підходу та єдиної цілі науково-технологічної та інноваційної політики не компенсується збільшенням кількості законодавчих і нормативно-правових актів, численними змінами та доповненнями до них. Як світовий, так і вітчизняний досвід свідчать, чим частіше змінюються правові норми, тим гірше вони виконуються.

Друга проблема - розпливчастість пріоритетів. Спроби визначити пріоритети інноваційної діяльності з точки зору державного стимулювання вже проводились. Так, Постановою ВРУ "Про концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку країни" (затверджено перелік пріоритетних напрямів інноваційного розвитку. Дещо пізніше було зроблено другу спробу. Так, 16 січня 2003 р. було ухвалено Закон "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні". Встановлено, що найбільш важливі для держави роботи з реалізації інноваційних пріоритетів загальнодержавного та галузевого рівнів здійснюються на конкурсних засадах через державне замовлення. Проте затверджений перелік не охоплює всіх передових галузей світової науки і техніки, що володіють широкою палітрою напрямів, тому і є нереальними з огляду на сьогоденні обмеженні можливості держави щодо їх фінансового забезпечення. Цим законом пріоритетними визначено 41 сферу. Для порівняння: у Росії - 8 наукових пріоритетів, у Німеччині - 5 при незіставних бюджетах і бюджетному фінансуванні в Україні, Росії та Німеччині. Практично всеосяжний характер пріоритетів не дає можливості сконцентрувати обмежені ресурси на тих справді проривних точках, що поки що можуть забезпечити українські наука і виробництво. Подальше нераціональне використання обмежених коштів, їх розпорошення загрожує негативними наслідками.

Необхідно в найближчому часі розробити гнучку систему пріоритетів інноваційної сфери, що забезпечуватимуться державними інвестиційними ресурсами, для того, щоб вкладання коштів у пріоритетні напрямки забезпечило їх використання як локомотива розвитку інноваційного підприємництва країни, що спроможний активізувати і підтягнути за собою інші напрямки інноваційної сфери.

Третя проблема - інфраструктурна. Забезпечення економічного зростання на інноваційній основі вимагає створення відповідних інституційних структур, що впливають на ступінь активності інноваційної діяльності та забезпечують впровадження її результатів у практичну діяльність [42, с. 7].

Інституційні перетворення повинні бути спрямовані на плавний перехід від наявних форм організації інноваційного процесу до нових - більш ефективних і адекватних щодо ринкових умов. Оскільки інноваційне підприємництво у сучасній Україні має чітку лінійну будову з відмежуванням і спеціалізацією його учасників на різних ступенях - фундаментальні, прикладні дослідження і т.д. - а сучасній ринковій економіці притаманна більш інтерактивна модель, то створення нової інноваційної структури повинне передбачати можливість перебудови інноваційного підприємництва в більш сприятливі форми.