Український Донбас: проблеми регіонального розвитку на сучасному етапі націєтворення

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

економіка донбас народногосподарський

Український Донбас: проблеми регіонального розвитку на сучасному етапі націєтворення

Економіка Донбасу в народногосподарському комплексі: проблеми, напрямки змін, перспективи

У ході пропагандистської кампанії, активісти Народного руху розклеювали статистичні таблиці з даними про виробництво головних видів промислової продукції і національного доходу на душу населення України. Таблиці були переконливі, але не показували всієї глибини її залежності щодо енергоносіїв з інших регіонів СРСР.

Упродовж двох останніх перед проголошенням незалежності десятиліть нафта і газ надходили в Україну у великих кількостях з інших регіонів. При цьому нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Командна економіка могла собі дозволити такі диспропорції, але платила за це майже цілковитим браком енергозберігаючих технологій.

За 1970-1990 рр. український енергобаланс зазнав вражаючих змін. У 1970 р. УРСР давала понад 250 млн. тонн умовного палива, а споживала тільки 210 млн. У 1990 р. вона вже була паливоде- фіцитною і завозила нафту й газ у величезних кількостях: в перерахунку на світові ціни -- до 15 млрд. доларів США Кучма Л. Вірю в український народ. -- К., 2000. -- С. 73, 400.. З перетворенням союзних республік на незалежні держави і зникненням монополії зовнішньої торгівлі, що існувала в СРСР, Україна стала змушеною платити справжню, тобто світову ціну за спожиті нафту і газ. Замінити куповане в Росії і Туркменістані паливо вітчизняним було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно пристосували для споживання нафти і газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток на Донбасі не зростав, а скорочувався. По-третє, після Чорнобильської катастрофи були переглянуті плани використання атомної енергії в бік істотного зменшення. В результаті дії цих факторів споживання енергоносіїв стало найвужчим місцем вітчизняної економіки.

Не менш важливою причиною труднощів, з якими зустрілася українська економіка після розпаду Радянського Союзу, був високий ступінь її мілітаризації. В радянські часи за директивами з центру промисловість республіки розвивалася в інтересах передусім військово-промислового комплексу. На задоволення потреб внутрішнього ринку спрямовувалося не більше п'ятої частини промислової продукції власного виробництва. Структурна перебудова такої промисловості, переорієнтація її на задоволення попиту широкого споживача вимагали великих капіталовкладень і тривалого часу. Ні коштів, ні часу на масштабну реструктуризацію промисловості не знайшлося. Більше того: той сегмент промисловості, який задовольняв потреби внутрішнього ринку, почав стрімко занепадати. З відкриттям кордонів попит населення на промислову продукцію став задовольнятися імпортом більш дешевих і якісних іноземних товарів.

На перший погляд, так звані “базові галузі” української промисловості, передусім вугледобувна і металургійна, були винятково розвинутими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів. За випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед європейських країн. Насправді, однак, технічний рівень цих галузей був низьким. В умовах відкритого ринку величезний індустріальний потенціал України виявився вкрай недосконалим та вразливим. Базові галузі спромоглися вийти на міжнародний ринок тільки з напівфабрикатами, які нерідко продавалися за цінами нижче собівартості. Така торгівля була економічно невигідна, але приносила тверду валюту.

Трансформація командної економіки в ринкову також відбувалася з величезними труднощами. При цьому наслідки дезінтеграції єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу меншою мірою позначилися на Росії, і більшою -- на інших республіках, які істотно поступалися їй за територією та економічним потенціалом. Ця особливість випливала із самої суті командної економіки: ступеня її централізованості. Адже союзні відомства в усіх республіках будували підприємства-гіганти. Їм було зручно управляти заводами та фабриками, продукція яких задовольняла потреби великого регіону або навіть усієї країни. Промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім714

організмом і не залежала у фінансовому та техніко-економічному відношеннях від території, на якій розміщувалася. Основна, на чотири п'ятих, частина промислової продукції УРСР складалася з напівфабрикатів та комплектуючих виробів, що використовувалися у виробничому процесі в інших республіках, або з готових виробів, які розподілялися за межами республіки. Після розпаду СРСР промисловість загальносоюзного підпорядкування перетворилася на тіло без голови. Певний час ще підтримувалися налагоджені роками виробничі зв'язки, хоча одразу почалися труднощі з фінансуванням. Незабаром стали відчуватися перебої з матеріально-технічним постачанням.

Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків ініціювала не Росія, яка була зацікавлена утримати колишні союзні республіки всередині свого економічного організму хоча б з політичних причин. Він був зумовлений більшою мірою прагненням політичного керівництва України утвердити незалежність новонародженої держави переорієнтацією економіки на Захід. Проте продукції українських підприємств на світових ринках ніхто не чекав, вона була, як правило, неконкурентоспроможною. Припинення або скорочення традиційних зв'язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно -- й без фінансування. Падіння виробництва в Україні у 1993 р. порівняно з 1990 р., прийнятим за 100%, становило по валовому суспільному продукту 75,2 %, по обсягу промислової продукції -- 82,2%, по обсягу сільськогосподарської продукції -- 78,2%. Не менш як на третину недобір продукції зумовлювався скороченням зв'язків з колишніми союзними республіками Шляхом радикальних економічних реформ. Матеріали до доповіді Президента України про основні засади економічної і соціальної політики. -- К., 1994. -- С. 3, 7..

Економічна криза 90-х рр. була успадкована в багатьох своїх компонентах від радянських часів. Однак чим далі, тим більше на тяжке економічне становище накладали глибокий відбиток недоліки в політиці українського керівництва. Воно не знало, як реагувати на конкретні прояви кризи, або не мало політичної волі для адекватної реакції, або, нарешті, було нездатним внаслідок внутрішніх розбіжностей опрацювати послідовну економічну політику. Верховна Рада і Президент України надто часто демонстрували замість продуманої політики хаотичні й суперечливі дії. Українська політична еліта не мала досвіду і несміливо приймала власні рішення (раніше її привчали тільки виконувати вказівки союзного центру). Ринкові перетворення були позбавлені інтелектуального забезпечення, яке враховувало б національні інтереси. Найчастіше вони здійснювалисяшляхом сліпого копіювання рішень, опрацьованих або в Росії, або в країнах розвинутого ринку. Як правило, закони, що приймалися за порадами західних експертів, були відірваними від життя. Невідповідність між новим законодавством і економічною практикою призводила до істотного послаблення, а подекуди й фактичного усунення впливу держави на розвиток економіки. Так в Україні створювалося поле для криміналізації економічного життя. Дрібні й великі функціонери могли безперешкодно привласнювати “нічийну” власність, користуючись владними повноваженнями.

Тривалий етап перебування української економіки у стані на- півколапсу -- напівхаосу пояснювався не тільки недосвідченістю лідерів, але й злою волею багатьох представників колишньої компартійно-радянської номенклатури, яка гарячково міняла владу на власність. Відсутність запобіжників, здатних попередити використання влади в інтересах особистого збагачення, не була випадковим явищем. Компартійно-радянська номенклатура, яка зберегла свою владу після розпаду Радянського Союзу, особливо не переймалася катастрофічним станом справ в економіці. Ситуація, що склалася, була сприятливою для використання державної власності в інтересах особистого збагачення а суспільство не реагувало на дерибан власності у захмарних масштабах, тому що було призвичаєне до планово-директивної економіки і не довіряло приватній ініціативі, коли вона почала проявлятися.

Олігархічна Україна виникла через те, що їй дозволили виникнути. Той народ, що дозволив, був вдячний олігархам, які дали йому можливість працювати, щоб заробляти на життя. Адже директивна економіка раптом і цілком неочікувано для всіх припинила існування. Люди опинилися в зовсім іншому середовищі, як риби у водоймі, раптом позбавленій води. Наскільки вони були наївні в азбучних істинах ринку, показує історія МММ і десятків інших “лохотронів” -- фінансових пірамід, в яких відсотки по вкладах більш ранніх інвесторів сплачувалися за рахунок дерибану вкладу тих, хто прийшов пізніше.

Олігархами ставали ті, хто не розгубився в ситуації економічного хаосу і навіть спромігся обернути його собі на користь. Зрозуміло, що для успішної підприємницької діяльності були потрібні або стартовий капітал, або міцні зв'язки в коридорах влади. На перше місце у середовищі олігархів слід поставити представників компартійно- радянської номенклатури, передусім її комсомольської гілки. Успіх супроводжував тих, хто мав підприємницьку жилку і, звичайно ж -- везіння. На другому місці опинилися представники здебільшого технічної інтелігенції, які спромоглися зорієнтуватися в ситуації економічного колапсу, скористатися новими законами про підприємництво і шпаринами в них, щоб обійти законодавство у випадку необхідності, налагодити корупційні зв'язки з владними структурами і знайти найбільш перспективні горизонти для бізнесу, особливо в сфері експортно-імпортних операцій. Серед олігархів знайшлися також найбільш успішні підпільні комерсанти, які сформувалися у тіньовій радянській економіці.

Вплив олігархів на економічне життя не можна малювати чорно- білими фарбами. Американський професор шведського походження Андерс Аслунд, який працював економічним радником у російському (1991-1994) і українському (1994-1997) урядах, не бачив в олігархах аж надто серйозної загрози для позитивних змін в суспільстві. “В Україні, -- підкреслював він, -- олігархи сильніше, ніж будь-де, проте їхня непослідовність вражає. Олігархи приходять і йдуть, і їхня велика різноманітність показує, що між ними точиться дуже серйозна боротьба за владу. Врешті-решт, олігархи навряд чи зупинять перехід України до нормальної ринкової економіки, щонайменше -- лише уповільнять його” Асмунд Андерс. Розбудова капіталізму у країнах колишнього радянського блоку. -- К., 2003. -- С. 13.. Не варто закликати до націоналізації майна олігархів, щоб не повторити з віковим інтервалом вже випробувані методи досягнення соціальної справедливості. Взаємодія суспільства і держави у справі встановлення рамок підприємницької діяльності повинна полягати в тому, щоб виключити випадки неймовірно великого збагачення окремих осіб завдяки використанню корупційних схем. Якщо збагачення вкладається в рамках закону, суспільство не мусить ставитися до олігархів недружньо. Власне, у цьому випадку для позначення дуже багатих людей доведеться підшуковувати інший термін.

Майже всі українські олігархи походили з Донецько-Придніпровського економічного району. Незважаючи на спільність походження, між донецькими і дніпропетровськими олігархічними кланами відбувалася боротьба. Спочатку перед вели дніпропетровці, потім на першому плані опинилися так звані “донецькі” -- Ю. Звя- гільський, С. Тарута, Р. Ахметов та інші.

Аналізуючи важку індустрію Донбасу в роки незалежності, слід зазначити основне: на тлі властивих всій українській промисловості кризових проявів трансформаційного періоду її стан слід характеризувати як особливо важкий. У свою чергу, стан вуглевидобутку в Донбасі на тлі всієї донецької індустрії виглядав зовсім катастрофічним. Не випадково ще в радянські часи уперше пролунали поодинокі голоси про доцільність припинення вуглевидобутку. Науковці, які тоді задумувалися над тим, що чекає вугільний Донбас через кілька десятиліть, звертали увагу на багато факторів: високий рівень травматизму під час добування вугілля; великий тягар для загальносоюзного бюджету, на який оберталася необхідність підтримувати в дієздатному вигляді цю галузь промисловості; негативні екологічні наслідки видобування і споживання кам'яного вугілля порівняно з іншими видами палива; невигідні показники економічної ефективності вуглевидобутку порівняно з ефективністю видобутку нафтогазової сировини; особливо невигідні показники ефективності добування донецького вугілля порівняно з видобутком вугілля в інших регіонах Радянського Союзу та в інших країнах Старыкович М.А., Синяк Ю.В. Исследования дальних перспектив развития энер-гетики // Вести Академии наук СССР. -- 1986. -- № 4. -- С. 46-54. Амоша О.І., Стариченко Л.Л., Череватський Д.Ю. Стан, основні проблеми і пер-спективи вугільної промисловості України. Наукова доповідь. -- Донецьк, Інститут еко-номіки промисловості НАН України, 2013. -- С. 14..

Справді, запасів донецького вугілля вистачить на сотні років, але понад 80% цих запасів зосереджено в шарах потужністю не більше 1,2 метра, наскрізь газоносних, небезпечних за раптовими викидами вугілля та газу і, що є найважливішим, -- розміщених на великих глибинах. Такі шари вугілля у багатьох країнах взагалі не виймаються через відсутність ефективних засобів виймання і дорожнечу. До того ж донецьке вугілля має великий вміст сірки (від 2 до 4%), що не відповідає усталеним нормам (від 1 до 1,2%). Це обмежує попит на нього як на сировину для виробництва коксу і як на енергетичне паливо .

Могутня паливно-металургійна промисловість Донецького басейну впродовж багатьох років розвивалася завдяки високоякісним антрацитам, що видобувалися в шахтах неглибокого залягання або взагалі відкритим способом -- в розрізах. Проте такого вугілля більше не існує. За останні десятиліття потужна індустріальна інфраструктура, в якій задіяні мільйони людей, почала залежати від неякісного й одночасно дорогого місцевого вугілля. Побороти цю залежність керівники загальносоюзної, аз 1991 р. -- української промисловості намагалися по-різному: удосконаленням технічних засобів видобутку палива; будівництвом вуглезбагачувальних фабрик; технічною реконструкцією підприємств-споживачів вугілля; завезенням на Донбас вугілля, видобутого в інших регіонах; переведенням металургійних комбінатів та інших споживачів вугілля на нафту і газ. Кількість діючих шахт скорочувалася, а вугільні розрізи після вичерпання промислових запасів вугілля, що виходило на поверхню, зовсім закрилися. Закриття шахт призводило за загострення соціальних проблем, оскільки зависали у повітрі цілі міста, що виникли внаслідок розгортання вуглевидобутку і не мали інших робочих місць. Проте ніхто з політиків і господарників ніколи не ставив питання про припинення вуглевидобутку на всьому Донбасі. “Донбасс порожняк не гонит!” -- з гордістю говорили мільйони людей, які жили у цьому регіоні з яскравою і героїчною історією. Вони знаходилися в атмосфері радянського “застою”, ностальгійно згадуючи своє провідне становище у тогочасному суспільстві і ретельно зберігаючи всі його зовнішні ознаки включно з трудовими традиціями та топонімікою, а навколишній світ ставав іншим. Олігархічна, тобто капіталістична у першому поколінні Україна ретельно підтримувала радянську гомогенність регіону, намагаючись підрівняти під нього всі інші регіони й тим самим законсервувати в усій Україні стан “дикого капіталізму”. Олігархи цінували те, що відбувалося навколо них тут і зараз, не бажаючи розуміти, що економіка вугілля і сталі у XXI ст. позбавлена перспектив.

Кількість діючих шахт на Донбасі постійно скорочувалася, і в останні роки особливо стрімкими темпами: в 2010 р. -- до 147, в 2013 -- до 131. Найбільш перспективні шахти ставали приватною власністю. Ті з них, де видобуток був неможливим без вагомих бюджетних дотацій, залишалися в державному секторі. Показники роботи кам'яновугільної промисловості по секторах були такими Стариченко Л.Л., Фокіна І.В. Сучасний стан та перспективи розвитку вугільної промисловості України // Економічний вісник Донбасу. -- 2014. -- № 2 (36). -- С. 47.:

Державна дотація на покриття збитків при видобутку вугілля зросла з 5 807 млн. грн. в 2010 р. до 13 279 млн. в 2013 р., а витратидержави, пов'язані із закриттям шахт -- з 1 059 до 1 215 млн. грн. Існуюча динаміка дала можливість економістам запропонувати лише такий вихід: прискорити виведення з експлуатації, переважно шляхом консервації, найбільш збиткових малопотужних шахт і здійснювати їх дальше роздержавлювання .

Подібні висновки були природними напередодні нинішніх подій на Донбасі. Тоді терміном “реструктуризація” позначалося виведення збиткових шахт з експлуатації. Ніхто навіть думати не наважувався, що замість “реструктуризації” галузі, яка залишала за бортом економічного життя багатомільйонне населення шахтарських поселень, потрібно здійснювати реструктуризацію регіону -- так, як це робили, наприклад, в Німеччині або у Великій Британії. Щоб створити новітні галузі промисловості в депресивному регіоні, потрібні були десятки й десятки мільярдів американських доларів. Де було взяти ці велетенські суми і кому можна б було віддати їх на освоєння, якби їх знайшли? Та головним в такій головоломці було навіть не це. Вимагалося визнати, перш за все, що Донбас -- це депресивний регіон. Чи можна було таке чекати від партій, які посідали домінуючі позиції в регіоні?

Регіональна спільнота в контексті процесів становлення державності

На початку “перебудови” донбаські шахти давали понад 20% загальносоюзного видобутку вугілля, зокрема 35% коксівного вугілля та 60% антрацитів Там само. Уголь Украины. -- 1990. -- № 6. -- С. 2.. -- Порівняно попереднім періодом, коли від донбаського вугілля залежала вся країна, в масштабах СРСР це вже були не “цифри”. Вочевидь союзний уряд гадав, що відмовитися від дорогих і занадто обтяжливих послуг Донбасу в контексті переходу на інші види енергоносіїв можна буде безболісно і без небажаних для влади наслідків. Це, власне, доволі швидко стало очевидним і для керівників шахтарського руху. Тому вже на Першому Всесоюзному з'їзді шахтарів (Донецьк, 11-15 червня 1990 р.) зазвучали пропозиції утворити республіканське управління вугільної промисловості і державний комітет у справах з вугілля. Корпоративні інтереси шахтарської верстви на цьому етапі політичної історії співпали із інтересами національно-демократичних сил. Це у свою чергу, створило прецедент могутнього політичного альянсу, який стояв у витоків українського державного суверенітету.

Липневий страйк, оголошений шахтарським з'їздом, підтримали робітники понад сотні підприємств України в семи областях. Оперті на платформу демократизації, страйкуючі від економічних проблем перейшли до вимог стосовно зміни партійно-радянського апарату та системи державного управління, департизації виробництва, правоохоронних органів, армії. Вже під час липневого страйку (тобто за рік до проголошення незалежності) страйкарі підтримали гасло негайного прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Виступаючи з вимогами, які проголошували не реформування системи, а її повалення, липневий страйк, зважаючи на його масовість, сигналізував про формування класичної революційної ситуації Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 160.. Саме тому загальний липневий страйк 1990 р. виступав не лише тлом подальшої демократизації суспільно-політичного життя України, а й потужним каталізатором процесів її фактичної суверенізації.

16 липня 1990 р. поіменним голосуванням Верховна Рада УРСР 355-ма голосами проти чотирьох (не голосували 26) ухвалила остаточний текст Декларації про державний суверенітет України. 18 липня головою Верховної Ради УРСР було обрано Л. Кравчука. Тим часом ситуація на Донбасі лише загострювалася через адміністративне регулювання цін. Почалися затримки з виплатою заробітної плати. Матеріальне становище трудящих різко погіршилося. Навесні 1991 р. це спричинило нову хвилю страйків. У 1991 рік шахтарські страйкоми вступали, маючи ваговий досвід страйкової боротьби, який вони здобули під час липневих подій 1989 р. (число страйкарів досягло 300 тис. осіб), політичного страйку 11 липня 1989 р. (у ньому брали участь колективи 147 шахт) Російський державний архів новітньої історії (РДАНІ). -- Ф. 1. -- Оп. 10. -- Спр. 17. -- Арк. 85.. Ініціатива проведення весняного страйку належала Регіональній спільці страйкових комітетів Донбасу, яка 5 лютого розробила план дій у випадку відмови української влади підвищити зарплату шахтарям у 22,5 рази та розширити список шахтарських професій, які давали право пільгового виходу на пенсію. Робітничим комітетам та страй- комам було рекомендовано підготувати припинення відвантаження вугілля з 20 лютого, а якщо буде потреба, вести підготовку шахт до повної зупинки з 1 березня.Вихід із замкненого кола суперечностей шахтарі вбачали у суверенізації України. Страйкарі шахти ім. Стаханова, зокрема, висунули вимогу конституційно закріпити Декларацію про державний суверенітет України. Йшлося також про прийняття закону про індексацію доходів населення у зв'язку із зростанням цін. Шахтарі висунули також вимоги республіканському керівництву і продемонстрували серйозність своїх намірів у принципово новий для радянської дійсності спосіб: у квітні 1991 р. відбувся шахтарський марш на Київ. Після чергової хвилі страйків на Донбасі шахтарі Червоноармійська, Селідового, Макіївки, Донецька та Чер- вонограда вирушили до української столиці, щоб передати свої вимоги Верховній Раді УРСР. Перспективна мета учасників маршу полягала в тому, аби підняти всеукраїнський страйк, проводячи масові акції протесту, допоки керівництво республіки не відкличе ухвали і рішення, які суперечать Конституції. 18 квітня 1991 р. було підписано взаємоузгоджений протокол парламентської комісії Верховної Ради УРСР, уряду республіки та представників страйкомів. Уряд зобов'язувався розробити проект Конституції незалежної України, гарантував компенсацію втрат у зарплаті учасникам страйку, непереслідування страйкарів, покращення умов роботи та ін. Поступово гірники вийшли з пікетів і стали до роботи.

Весняний страйк висвітлив низку проблем усередині страйкового руху. Попри бажання піднести його як загальний, єдності в таборі страйкарів не спостерігалося. Шахтарський рух виявився розколотим на радикальний (страйковий) і поміркований. Страйкували усі колективи ВО “Укрзахідвугілля”, ВО “Павлоградвугілля”. Шахти ВО “Олександріявугілля” не припиняли роботи. У Луганській області стабільно працювали 70 колективів (75% від загальної маси). В розпал акції в Донецькій області на 72 шахтах (60% від їхньої кількості) не було ані тривалих, ані короткострокових страйків. Зі 121 шахти області зупинилися лише 11, а 91 працювала у звичайному режимі. Частка страйкарів серед донеччан становила 17% працівників шахт, або 24% промислово-виробничого персоналу. Помірковану позицію стосовно страйку зайняли також інженерно- технічні працівники. Вважаючи основну частину економічних та політичних вимог страйкарів обгрунтованими, ІТР між тим зазначали, що “суспільство, яке вирішує власні проблеми шляхом розвалу економіки, є приреченим” Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 165-166. “Руководствуюсь здравым смыслом” // Трудовая слава (орган трудового коллек-тива шахтоуправления им. газеты “Социалистический Донбасс”). -- 1991. -- 18 июня..

Затяжний характер виступів негативно позначився на психологічному стані робітників. Місцеві газети запістрявіли замітками про розпивання спиртних напоїв на території шахт, безлад у побутових приміщеннях. Різко зросли показники злочинності в регіоні Пономарчук С. Обстановка напряженная // Западный Донбасс (региональная общественно-политическая газета). -- 1991. -- 6 апреля.. Втім, це швидше за все було пов'язане не із моральною деградацією учасників страйків, а з різким погіршенням матеріального становища мешканців монопрофільних містечок, яким місяцями затримували виплату зарплати. Всі соціальні проблеми суспільства напередодні кардинальних змін загострилися. “Вагонетка” під назвою “СРСР” зірвалася, і ніякі страйки не здатні були зупинити чи полегшити її стрімке падіння.

Більшість вимог страйкарів не була виконана. Це зблизило про- тивладні позиції робітничого та національно-демократичного рухів, зокрема, і в ставленні до питання про державний суверенітет України. Власне, дискусія щодо майбутнього нового Союзного договору перетворилася на альфу й омегу тогочасного суспільно- політичного життя. Спробою спільного пошуку платформи договору стала зустріч у Ново-Огарьово (Підмосков'я) М. Горбачова з керівництвом Російської Федерації, України, Білорусі, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану та Туркменістану. Учасники переговорного процесу дійшли згоди про винесення питання про майбутнє СРСР на всесоюзний референдум.

17 березня 1991 р. на референдумі відповідь “Так” дали 22,1 млн. громадян України, або 70,2%. У голосуванні із запитання, поставленого Верховною Радою УРСР, “Так” відповіли 25,2 млн. осіб, або 80,2%. Таким чином, доволі суперечливі результати референдуму давали широкий люверс для трактування його наслідків як на користь суверенізації, так і проти неї. Суттєво вищими за пересічноукраїнські показники були результати в Донбасі. Участь у голосуванні на Всесоюзному референдумі взяли 3 037 911 осіб, з них у голосуванні з першого, всесоюзного запитання, відповідь “Так” дали 84,55% жителів Донецької області та 88,83 -- Луганської Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 163-165..

24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт про проголошення незалежності України. 1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України. На референдум було винесено одне питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” За результатами референдуму 83,90% населення Донеччини та 83,86%

Луганщини проголосували за незалежність України. Пересічно по Україні показник сягнув 90,32%. “Проти” проголосували 12,58% мешканців Донецької області, 13,41 -- Луганської, 7,58% -- пересічно по Україні ЦДАВО України. -- Ф. 1. -- Оп. 28. -- Спр. 144. -- Арк. 6..

Зростання показників неявки на дільниці для голосування в обох областях та зростання частки незгодних, порівняно із весною того ж року, унаочнили наростання явищ соціальної апатії та розчарування етапом революційних потрясінь весни-літа 1991 р. Чимдалі більше увиразнювалися кризові явища у провідній галузі регіону -- вуглевидобувній. Страйки лише ускладнили її становище і боляче зрикошетили на добробуті кожної шахтарської родини. Гіперінфляція, “згорання” багатолітніх заощаджень та дефолт довершили етап болючих трансформацій.

“У грудні 1991 року незалежна Україна постала як спільна держава совєтських і антисовєтських українців; тих, що вважали себе за “майже один народ” із росіянами, і тих, що вважали Росію та росіян за головного Іншого; тих, що прийняли незалежність України як fait accompli, і тих, що справді мріяли про цю незалежність і навіть за неї боролися, ризикуючи при тому здоров'ям, свободою або й життям” Микола Рябчук. Дві України: кінець амбівалентности? // krytyka.com/.../dvi- ukrayiny-kinets-ambivalent..., -- згодом напише про ті події М. Рябчук. Втім на той момент вододіл між прибічниками та супротивниками суверенізації проходив далеко поза межею етнонаціонального дискурсу. Ані мовне питання, ані проблеми націєтворення перед найбільш послідовним союзником національно-демократичних сил -- донбасівським шах- тарством -- не стояли. Для них питанням номер один порядку денного було збереження вугільної промисловості. Вирішення цього питання вони пов'язували із унезалежненням від союзного керівництва, всерйоз налаштованого на згортання галузі в Донбасі. Розлад у таборі “совєтських і антисовєтських українців” обумовлювався не відмінностями національної самоідентифікації (“вважали себе за “майже один народ” із росіянами, і тих, що вважали Росію та росіян за головного Іншого”). Він розпочався відтоді, як почали з'ясовувати, який тип держави будуватиметься. Проблема полягала не в тому, що радянський лад залишився основою державотворення, а в тому, що бідність 90% громадян стала визначальною ознакою суверенної України. Люди, голосуючи за незалежність у 1991 р., не просто прагнули жити незалежно від Росії, вони прагнули жити краще, ніж в СРСР. І саме цього не сталося.

Варто зауважити, що витверезіння від страйкарської ейфорії було тяжким. Дефолт, знецінювання “спадку СРСР”, економічна дезінтеграція та господарський колапс, разом із низкою неквалі- фікованих управлінських рішень привели до катастрофічного погіршення соціально-економічного становища населення Донбасу. Власне, обтяжена валом катастрофічних проблем молода українська державність не мала ані адміністративних, ані фінансових ресурсів для вирішення давно назрілих проблем модернізації та реконструкції застарілих виробничих потужностей регіону.

І все ж слід віддати належне її тогочасним спробам. Хоч якими непослідовними, обмеженими, половинчастими не були заходи українських урядів, спрямовані на підтримку вуглевидобувної галузі Донбасу (власне, відсутність продуманої і послідовної стратегії перетворила їх на низку суперечливих маневрів, спрямованих на збереження статус-кво у взаєминах між центром та буремним регіоном), слід зауважити -- Київ ніколи не переступав меж людяності. Питання з неприбутковими шахтами в Росії вирішували значно радикальніше. Так, скажімо, коли на шахті селища Кадикчан, що виникло у воєнні роки стараннями в'язнів (серед яких, до речі, був Варлам Шаламов), у 1996 р. сталася масштабна катастрофа, шахту і селище вирішили закрити. При цьому мешканців виселили, будинки відключили від комунікацій, приватний сектор спалили, аби позбавити мешканців можливості повернутися. У непривабливому вигляді нині перебуває російська частина Донбасу. Там, власне, вугільна промисловість давно не існує. Російський Донбас прискорено деградує як у соціальному, так і в демографічному плані.

Однак і ціна, яку заплатив український Донбас за роки болючої пострадянської руїни, виявилася завеликою. Кримінальна війна, яка понад п'ять років точилася в 1990-і рр. в Донбасі навколо перерозподілу його виробничого потенціалу, закінчилася не на користь місцевих трударів. Завершилася вона утвердженням корупційних горизонтально-вертикальних структур, які зв'язали в єдине ціле всю його колишню потугу. При всій зовнішній подібності до державних інституцій, вони такими не були, оскільки внутрішньо суперечили як Основному Закону України, так і всім його похідними. Народ, як суверенний носій влади, був насправді відсторонений від прийняття будь-яких важливих рішень. Його місія, як і в радянські часи, полягала лишень у створенні видимості легітимності дій справжніх “господарів” Донбасу.

Про масштаби падіння промисловості регіону йшлося вище. Варто зауважити лише, що в регіоні з огляду на його урбанізо- ваність та рівень залучення населення у промислове виробництво, економічна криза перетворилася по суті на соціальну катастрофу. В чому ж полягали її найприкметніші ознаки?

На вагому проблему народногосподарського комплексу Донбасу, що справляє потужний вплив на щоденне життя мешканців, перетворився невідповідний його потребам розвиток сільськогосподарського сектору (кваліфікованими працівниками сільського господарства в Донецькій області на межі тисячоліть були лишень 1,1%, у Луганській -- 1,3% населення) Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 240.. Слід зауважити, що обвальне скорочення виробництва всіх видів сільськогосподарської продукції у зв'язку із розвалом колгоспно-радгоспного сектору відзначалося вже в середині 1990-х рр. У 1996 р. навіть порівняно із 1991 р. виробництво овочів та м'яса скоротилося уп'ятеро, молока -- в 2,5 рази, яєць -- утричі. За загальними показниками сільське господарство регіону повернулося до показників середини 1950-х рр. (!) Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- С. 184.. З огляду на чисельність наявного населення гостро постала продовольча проблема. В умовах руйнування союзних зв'язків, кризи неплатежів та хронічних заборгованостей по заробітній платні вона вирішувалася за рахунок дешевої харчової сировини іноземного походження та гуманітарної допомоги. Символом епохи в свідомості мешканців Донбасу залишилися так звані “ніжки Буша” та турецькі солодощі.

Проблема катастрофічного скорочення обсягів споживання та його якості підсилювалася внаслідок неконтрольованого підвищення споживчих цін, проблем монетарної політики, натуралізації виробничих відносин. Про глибину тогочасної катастрофи нагадають такі цифри: тільки у порівнянні із попереднім роком в 1995 р. ціни на продовольчі товари в Донецькій області зросли в 5,6 раза, непродовольчі -- 4,3, послуги -- 7,8 рази. Загалом же впродовж найтяжчих 1991-1996 рр. споживчі ціни зросли в 60 тис. разів, а зарплата в державному секторі -- в 13 тис. Тобто, за підрахунками А. Саржана, вона знецінилася уп'ятеро Саржан А . А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- С. 212.. Галопуюча інфляція залишила глибокий слід у свідомості донбаських трударів, які впродовж довгих років не могли “вибити” зароблені тяжкою працею гроші ані страйками, ані мітингами, ані голодуваннями. Багаторічна заборгованість по зарплаті змушувала їх шукати додаткових джерел існування. Саме в ці роки була зафіксована раптова переорієнтація сімейних бюджетів: якщо в пізньорадянські часи понад 90% бюджетів становила зарплата, на 1996 р. її частка впала до 68%. Відповідно докорінним чином змінилася і структура витрат: власне, родини виживали вскладчину, часто-густо за рахунок пенсії літніх родичів. Витрати на соціалізацію та навчання підростаючого покоління були зведені до мінімуму. Значно зросла частка витрат на комунальні послуги. Для переважної більшості мешканців нова структура витрат сімейного бюджету і досі лишається ментально неприйнятною, підживлюючи соціальну апатію та напруження.

Наслідком господарської руїни стала затяжна демографічна криза, що в обох областях розпочалася в 1994 р. і тривала до подій 2014 р. Свого “дна” крива депопуляції в Донбасі сягнула 2001 р. (найбільш разючим даний процес був у Луганській області -- (-53)тис. осіб). Відтоді -- на тлі економічної стабілізації -- до 2009 р. -- популяція виявляла виразні ознаки відродження, втім рівня 1994 р. Донбас так і не досяг. З 2010 р. показники обох областей знову демонструють негативну динаміку Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 185.. Крім того, населення регіону прискорено старіє.

Донецька та Луганська області разом із Житомирською, Кіровоградською та Хмельницькою нині входять до другої групи старих областей (частка людей літнього віку тут становить 22,9-24%). Найбільш “молодим” (частка старших осіб становить 15,5-19,3%) було населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 193. Загалом в Україні коефіцієнт ста-ріння (питома вага осіб старше 60 років) зріс з 18% у 1989 р. до 21% у 2005 р. і означає за Е. Россетом дуже високий рівень демографічного старіння. За шкалою ООН кое-фіцієнт старіння населення України дорівнював 16% і відповідав рівню старого насе-лення (за класифікацією ООН, населення вважається старим, якщо частка осіб віком старше 65 років становить 7%). (Див.: Демографічна криза в Україні: причини і на-слідки. -- К., 2003. -- С. 68).. Ця ситуація, слід зауважити, стала неприємною несподіванкою для регіону-реципієнта трудових ресурсів, населення якого постійно омолоджувалося за рахунок трудових мігрантів. Нагадаємо, що в 1959 р. частка осіб віком 60 років і старше на Донбасі становила 8,5%, що було найнижчим показником в Україні. Промислова деградація різко зменшила притік “свіжої крові”, і навпаки -- запустила процеси депопуляції низки монопрофільних міст, які почали активно експортувати трудові ресурси, зокрема до Росії. В результаті, за період 1959-2001 рр. питома вага представників вказаної групи (понад 60 років) зросла більше ніж у 2,5 раза і дійшла до 23%. Відповідно катастрофічно впала народжуваність: нетто-коефіціентвідтворення населення в Донецькій області становив 46,7, Луганській -- 46,9 Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 201..

Власне, не лише Донбас демонстрував типову поведінку вимираючих регіонів, але в ньому процеси депопуляції виразно пов'язані передовсім із деіндустріалізацією. В цьому немає нічого протиприродного, навпаки, увиразнюється характерна для такого типу регіонів (із стрибко-подібною історією економічного зростання, ґрунтованого на ресурсній економіці, що вичерпали природний ресурс) картина поступового і незворотного процесу деіндустріалізації. В таких регіонах чисельність населення, яка впродовж десятиріч визначалася потребами промисловості в робочих руках, зменшується передовсім не внаслідок депопуляції як такої, а через звуження ринку зайнятості. Молодь шукає щастя деінде, старше покоління тиражує стратегію “доживання” Див.: Жизненные стратегии граждан Донбасса: Переходное состояние. Социоло-гическое исследование. -- Донецк, 2000.. Власне, повернення Донбасу в стан більш врівноваженого і співвіднесеного із загальноукраїнськими трендами промислового та соціального розвитку не мало альтернатив до подій “русской весны”. Інша справа, що мешканці регіону сприймали цю безальтернативну з історичної точки зору тенденцію як апокаліпсис, винним за який “призначили” Київ.

Проблеми деіндустріалізації пострадянського Донбасу істотно підсилювалися власне радянським спадком. Короткозорість радянських управлінців сталінської, хрущовської та брежнєвської доби, які заклали в степу десятки монопрофільних промислових поселень та міст, не задумуючись над долею їх населенням через кількадесят років, далася взнаки в 1990-і рр. Тогочасна господарська деградація була тим більш болючою, що ці поселення, насамперед у Центральному Донбасі, створювали суцільний масив населених пунктів, що перетікали один у другий. Демографічне навантаження на територію переходило критичну межу. На 1 січня 2014 р. в Донецькій області нараховувалося 52 міста (із них 28 -- зі спеціальним статусом), 131 селище міського типу, 253 сільські ради, 1 118 сільських населених пунктів. У Луганській -- 37 міст (з них 14 -- зі спеціальним статусом), 109 селищ міського типу, 206 сільських рад та 780 сільських населених пунктів. Отже, вони тримали абсолютну першість в Україні за рівнем урбанізації. Від них суттєво відставала навіть столична Київська область, в якій нараховувалося 26 міст (з них 13 із спеціальним статусом), 30 селищних рад, 605 сільських рад та 1 126 сільських населених пунктів.

Як зазначає В. Мамутов, “Донецький мегаполіс -- найбільший після Москви на великій Східноєвропейській рівнині і один з найбільших у Європі. Він ненабагато поступається за кількістю мешканців Рейнсько-Рурському мегаполісу в Німеччині і є порівнянним з Південно-Каліфорнійським у США” Мамутов В. Донбасс -- сгусток цивилизации. Что из этого следует? Проблемы региональной идентичности Донбасса: сборник аналитических статей. -- Донецк, 2011. -- С. 85.. Загалом у Донбасі налічується 7 міських агломерацій: Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єна- кієвська, Краматорська (Північно донбаська) і Шахтарська (Торезь- ка) (Донецька область), Центрально-Луганська (Алчевсько-Стаха- новська), Південно-Луганська (Краснолуцька) та Лисичансько- Сєвєродонецька (Луганська область). На карті міських населених пунктів України північна частина Донецької і південна частина Луганської областей утворюють єдине поліцентричне Донецько- Луганське скупчення міських агломерацій, фактично -- єдину урбанізовану зону із населенням близько 5 млн. осіб. На відміну від деяких інших великих українських міст чи міських агломерацій, які історично формувалися навколо єдиного центру шляхом його поступового розширення (наприклад, Київська, Харківська, Одеська), Донецько-Луганська міська агломерація сформувалася з поселень при виробництвах, які “кочували” за виробничими потужностями. Спад виробництва із невідворотністю запустив низку негативних процесів у соціальній та демографічній сферах переважної більшості монопрофільних поселень, що виявилися неспроможними адекватно відреагувати на виклики часу.

Невесела статистика, що характеризує темпи деградації, проявляється в таких даних. Протягом останніх семи років Донецька область за сукупним рівнем людського розвитку регіону посідає останнє, 27-ме місце серед усіх регіонів України (25 областей, міста Київ і Севастополь). Луганщина за той самий період посідає чи передостаннє, чи третє місце з кінця Регіональний людський розвиток: Статистичний бюлетень. -- Державна служба статистики України. -- Київ, 2012. -- С. 22.. При цьому Донеччина має один з найвищих показників матеріального добробуту (3-тє місце в Україні). Рівень оцінки умов життя в регіоні системно знижують болючі проблеми -- демографічна ситуація (23-тє місце в Україні), умови проживання населення (24-те місце) та стан навколишнього середовища (27-е місце). Місце Луганської області у трійці аутсайдерів обумовлюється незадовільними показниками демографічного розвитку, умов проживання населення та рівня освіти, важкою екологічною ситуацією та непоказним розвитком соціального середовища.

І все ж в основі найболючіших соціальних проблем Донбасу перебуває, власне, його специфіка. Донбас -- це індустріальний регіон із давно зношеними основними фондами, вугільною промисловістю, що перебуває в стані хронічної кризи, застарілими коксохімічними та металургійними виробництвами, низьким рівнем охорони здоров'я та соціальних стандартів. Місцеве населення, яке потерпає від низького рівня життя та соціальних негараздів , переконане, що “Донбас годує Україну”, а наявний у країні розподіл доходів і ресурсів є несправедливим.

Цікаво, що така прикмета масової свідомості сформувалася і затвердилася всупереч статистиці. Згідно з висновками експертів, частка Донецької області у ВВП України у 2010 р. становила 12%, загальна ж частка субсидій, поточних і капітальних трансфертів сягала 20,9%. У 2011 р. цей показник становив уже 27%. При частці у розмірі 4% від ВВП України витрати на Луганську область дорівнювали 7,8% у 2010 р. та 11% у 2011 р. Загалом же, згідно з даними Лабораторії законодавчих ініціатив, у 2011 р. три регіони -- м. Київ Надзвичайно гостро на Луганщині стоїть проблема водопостачання. Вода по-дається за графіком. Найбільші водні артерії області перетворилися на резервуари для шкідливих викидів місцевих підприємств. Екосистеми річок перебувають на межі екологічної катастрофи. Станом на 01.01.2009 р. близько 57% суми заборгованості з виплати заробітної плати за видами економічної діяльності в Україні припадало в основному на промис-ловість (677,0 млн. грн.), а в регіональному розрізі (на 01.01.2010 р.) -- на Донецьку (266,2 млн. грн.), Луганську (132,4 млн. грн.), Харківську (119,5 млн. грн.) області та м. Київ (140,4 млн. грн.). Щоправда частка Києва у ВВП та частка дотацій практично рівнозначні., Донецька і Луганська області отримали 56% від усього обсягу субсидій й трансфертів, які в сукупності становили 31,2 млрд. грн. Донеччина, Київ, Луганщина отримують більше половини всіх субсидій і капі-тальних трансфертів. Лабораторія законодавчих ініціатив [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://parlament.org.ua/index.php?action=news& аЈ=0&аг_Ш=2725#аг2725. За відсутності рішучих дій стосовно модернізації основних фондів ситуація тільки б погіршувалася. Вугільна та металургійна галузі є одними з найбільш фінансовоємних. Із урахуванням рівня зношеності виробничих потужностей і, відповідно, невпинного падіння інвестиційної привабливості місцевих промислових об'єктів, дотаційний зашморг на шиї українського господарського комплексу від року в рік ставав би тільки міцнішим. Реструктуризація неприбуткових підприємств та переорієнтація напрямів господарського розвитку Донбасу не була вже такою фантастичною справою, але дорогоцінна чверть століття, впродовж якої можна було закласти міцні основи позитивних змін на майбутнє, втрачена незворотно. Цей час області та регіони України та їхні еліти витратили нерівноцінно. У Дніпропетровській області, скажімо, ситуація протилежна: при частці 11% у ВВП України у 2010 р. розмір субсидій і трансфертів становив лише 2,5%, у 2011 р. -- 3,8%.

Загальна політична криза другої половини 1990-х р. разом з економічною кризою стали причиною наростання складних гуманітарних проблем. За 15 років (з 1995 р. по 2010 р.) кількість учених у Донецькій області зменшилася в 2,5 рази. В 2010 р. в області залишилося 6 510 вчених, тоді як у 1995 р. в науковій галузі працювало 15 838 фахівців. Відповідно знижується і кількість впроваджуваних на підприємствах технологій. Якщо в 1995 р. донецькі вчені впровадили 275 нових технологічних процесів, зокрема 112 -- енергозберігаючих, то в 2010 р., оголошеному в Донецькій області “Роком інновацій”, -- 74 і 43, відповідно Науково-технічний потенціал Донецької області стрімко падає [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://tyzhden.ua/News/23545..

Питома частка наукових співробітників серед тих, хто працював у науковій сфері в регіоні, сягала 21% й істотно поступалася се- редньоукраїнським показникам (38%), не кажучи вже про розвинені країни. Так, скажімо, питома вага науковців у населенні тут в 5,5 разів була меншою за показники США Саржан А.А. Социально-экономические и политические процессы в Донбассе (1945-1998 гг.). -- С. 208.. До того ж наявний науковий потенціал був суворо профільованим -- понад половину наукових кадрів були орієнтовані на галузеву промисловість, що унеможливлювало їх використання на інших напрямах. Невпинно падав рівень інвестиційної привабливості як науково-дослідних, так і виробничих підприємств регіону.

На жаль, негативні тенденції тривалий час мали місце і в освітній сфері. На початок 2007 р. мережа закладів вищої освіти Донбасу складалася зі 128 вузів, серед них: 15 університетів, 3 академії, 19 інститутів, 8 коледжів, 56 технікумів, 29 училищ. За кількістю студентів, що припадали на 10 тис. населення, Донецька область посідала 13 В Донецькій області на 10 тис. населення приходилося 475 студентів, Луганській --

508., а Луганська -- 10-е місце в Україні КравчукІ.М. Розвиток вищої освіти в Донбасі у XX столітті: дис. ... канд. іст. н. -- Донецьк, 2008. -- Арк. 153.. Показникцей є не тільки нижчим від середнього для України (597 студентів на 10 тис. мешканців), а й, що найважливіше, суттєво поступається аналогічному показнику великих міст. У Києві, приміром, він сягає 2 250, Харківській області -- 1 022, Львівській -- 641, Сумській -- 542, Полтавській -- 499 Там само. -- Арк. 154..

Не в кращому становищі впродовж років перебувала середня школа, що хронічно фінансувалася за залишковим принципом. Це, у свою чергу негативно позначалося не лише на побутових умовах навчальних закладів, а й навчальному процесі. Так, школярі Макіївки ще донедавна вивчали українську літературу за підручниками 70-х рр. ХХ ст. Донбас: рік потому. Думка експертів Алиса Рябчик 18.03.2015 // pravda.com/.../ donbas-rik-potomu-dumka-eks...

Перспективи регіону суттєво звужуються внаслідок тривалого в часі процесу культурної деградації: катастрофічне падіння престижу освіти як такої, вищої освіти, зокрема, призвело до критичного рівня зниження загальноосвітнього рівня населення регіону в тому, що стосується його якісного наповнення. Прискорена комерціалізація освітньої галузі разом із відсутністю можливостей її соціальної конвертації в регіоні спричинила катастрофічне падіння престижу освіти. Якщо в радянські часи найбільш потужним гальмом соціального розвитку Донбасу виступала так звана “барачна культура”, нині на таке ж гальмо перетворилася культура депресивних міст і містечок, унаочнювана постатями “тітушок”.

Подальший дрейф Донбасу в напрямі тотальної пролетаризації населення трудового віку, є одним із найвагоміших наслідків пострадянської деіндустріалізації, як це не парадоксально. В роки економічної депресії в розряд робітництва перейшла велика частка колишньої технічної та гуманітарної інтелігенції -- власне, оточуюча реальність та мізерність місцевих бюджетів не залишали їм вибору. Згідно з даними сучасних дослідників, на початок ХХІ ст. близько десятої частини населення Донбасу було задіяно в сфері управління та менеджменту, майже третину становили висококваліфіковані робітники нефізичної праці, 11,5% працювали в сфері обслуговування та торгівлі, майже 40% були зайняті кваліфікованою фізичною працею, понад 13% були представниками найпростіших професій. Загалом частка робітничих професій у структурі зайнятості місцевого населення перевищувала 50%, що суттєво по-732

ступалося показникам розвинених країн, вказуючи на низький рівень інтенсифікації виробництва та його технічне відставання Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 238-239. Денис Казанський. Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі. -- К.: Темпора, 2015. -- С. 214-215..

Ситуація, яка склалася, зрозуміло, внесла вагомі корективи у стратегії виживання, що їх практикувало місцеве населення. Після невдалої реструктуризації вугільної промисловості і закриття низки “неперспективних” шахт величезна частка виробничого життя регіону перемістилася в тіньовий сектор. Не надпотужні шахти- мільйонниці, а невеликі замасковані копанки, що підходили під вікна та стіни житлових будинків, стали обумовлювати життя мешканців донбасівської провінції -- прихованої від допитливих очей столичних гостей. Механізм життєдіяльності цього виробничого організму в цілому вірно, хоча й емоційно, змальований Денисом Казанським: “Вагони з нелегальним вугіллям тягли з забутих станцій у різні куточки країни і навіть за кордон, але бюджети шахтарських міст і селищ не отримували нічого з цього потоку. За традицією податків ніхто нікому не платив, і тому, незважаючи на зростання доходів населення і деяке пожвавлення торгівлі та сфери послуг, інфраструктура депресивних територій далі деградувала і вмирала. Міста, які в буквальному сенсі слова стояли на золоті, ще більше занепадали, ставали непридатними для життя, поки тисячі відбійних молотків і кирок щодня стукали в їхніх надрах, видаючи на-гора цінну копалину.