Український Донбас: проблеми регіонального розвитку на сучасному етапі націєтворення

На жаль на відміну від академічних досліджень, такого роду книжки видавалися тисячними накладами, супроводжувалися потужними рекламними кампаніями, розповсюджувалися серед громадськості та в навчальних закладах Донбасу.

Прикрих випадків видання, тиражування та безперешкодного розповсюдження прекрасно видрукованих, багато ілюстрованих видань які отруювали місцевих мешканців ідеями штучної радянської гордості, нацьковували одних українських громадян на інших, сприяли реабілітації Сталіна, на жаль, не мало. Чого лише варті замітки заслуженого журналіста Михайла Рєзнікова про свято організації радянської торгівлі в голодуючому Донецьку за участі А. Мікояна й про те, як його стараннями в новорічні свята 1934 р. донбаські дітлахи отримали батумські мандарини та солодощі Резников М.В. Донбасс торговый. История торговли Донецкой области: записки журналиста. -- Изд. 2-е, юбилейное. -- Донецк: Донеччина, 2007. -- С. 83-86. Див. наприклад, Бойко Я.В. Заселение Южной Украины. Формирование этничес-кого состава населения края: русские и украинцы (конец XVПI -- начало ХХ! в.). Этностатистический очерк. Выпуск 1. -- Черкассы: “Вертикаль”, 2007.. І це -- після двох років жахливого голодування (!). На жаль і в історіографічному полі траплялися роботи, що практикували виразно антиукраїнські концепти .

Не варто занадто перейматися конспірологією та відшукувати сили, в інтересах яких такі праці потрапляли в інформаційний обіг Донбасу, але й не слід робити вигляд, що вони були випадковими. Маніпулювання історичними фактами та міфами, не професійно вихопленими з контексту, а то й відверто фальсифікованими, стало прикметною ознакою діяльності низки напівімпортованих рухів та організацій. Повідомлення про всілякі презентації політичних/ політологічних видань, конференції та круглі столи, організаторами яких виступали ініціатори і автори “Хартії возз'єднання народу Росії, України і Білорусії”, активісти громадських рухів “Український вибір”, “Інтернаціональна Росія”, “Донбас за Євразійський союз”, “Донецька республіка”, Інститут країн Співдружності незалежних держав тощо, були явищем звичним у суспільно-політичному житті та інформаційному просторі регіону.Детальний аналіз подібного ґатунку заходів зайняв би кілька десятків сторінок. Обмежимося лишень згадуванням окремих із них: лютий 2012 р. -- в Луганську відбувся круглий стіл “Майбутнє Донбасу”, в якому взяли участь громадські організації та представники експертного співтовариства Донецької, Луганської та Ростовської областей. За результатами круглого столу було оголошено про створення українсько-російської громадянської ініціативи “Донбас за Євразійський союз (ЕАС)”, прийнято рішення про подачу заявки на входження її членів до складу руху “Інтернаціональна Росія”; 13 травня 2012 р. в Донецьку учасники ініціативи “Донбас за ЕАС” провели пікет “Донбас за “перезавантаження” відносин України з Росією”; 4 листопада 2012 р. в Донецьку відбувся захід під назвою “Російський марш”, організований активістами громадських організацій “Донецька Республіка”, “Народний Собор”, “Слов'янська єдність”. “Російський марш” був приурочений до російського свята -- Дня народної єдності. Учасники маршу несли прототипи прапорів нинішньої “ДНР” (щоправда, без слова народна ) .

Прикладом такого роду форумів може слугувати міжнародна науково-практична (виділення наше. -- Авт.) конференція “Донбас в євразійському проекті” (м. Донецьк, 24-25 листопада 2012 року) Хто і як створював “ДНР”: старт у 2011році та слід ФСБ ... // www.stina.in.ua/hto-i- yak-stvoryuvav-dnr-start... В її роботі, згідно з відомостями інтернету, брали участь “общественники из Москвы, Ростова, Белгорода, Киева и Одессы”.. Учасники конференції, ухваливши резолюцію про референдум щодо приєднання України до Митного союзу, задекларували своє основне завдання -- утворення “Євразійського союзу”. Підтримуючи ініціаторів “Хартії возз'єднання народу Росії, України і Білорусії”, учасники конференції вимагали проведення тристороннього одномоментного загальнонаціонального референдуму в названих країнах. “Донбас може і повинен стати стартовим майданчиком і опорним регіоном для запуску дійсно євразійського проекту, -- заявили учасники конференції. -- Будучи геополітичним та історичним продуктом і наслідком російської лінії розвитку, наш край являє собою оптимальну міжрегіональну модель майбутньої інтеграції. Наш регіон -- органічна частина “русского мира”, епіцентр Новоросії -- останнього оплоту і запоруки єднання України і Росії. У теперішніх умовах актуальною стає проблема перетворення Донбасу із суто соціально-економічної реальності в політичний фактор” Донбасс против амнезии [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.versii.com/news/278318; Донбасс -- становление Евразийского Союза [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://komitet.net.ua/article/95401.

Пройде якихось п'ять місяців, і співавтор книги “Донбасс: Русь и Украина” С. Бунтовський на її презентації 29 квітня 2013 р. (зрозуміло, що праця була підготована заздалегідь до “русской весны”. -- Авт.) заявить: “Донбас не втратив своєї самоідентифікації... Донбасу потрібен новий проект, і ми здатні здивувати весь світ. Але ми не можемо реалізувати його в складі сучасної України” Там само.. Що це за проект і за яких умов він може бути реалізованим?

Слід відзначити, що більш ранні аналогічні висловлювання, що вкладалися в вуста “авторитетних” і не зовсім суспільних діячів як українського, так і російського походження, свідчать про те, що впродовж тривалого часу мешканці регіону жили в якісно відмінному від решти України інформаційному середовищі, яке значною мірою підготувало сприятливий ґрунт для бурхливої реакції на черговий майдан та російської спецоперації під гаслами “русского мира”. Водночас не слід ототожнювати сепаратизм місцевих еліт та широкої регіональної спільноти як такої.

Трагічні події в Києві, низка захоплень держадміністрацій по всій країні, акти вандалізму та суспільної агресії, що їх супроводжували, втеча В. Януковича та його заяви, розтиражовані та гіпертрофовані українськими та російськими медіа, справили в Донбасі ефект детонатора. Спроба скасування Закону “Про основи державної мовної політики” на хвилі революції Гідності, “зрада” В. Януковича довершили справу і стали каталізатором наростання масового невдоволення мешканців Донбасу. Слід визнати, що в ті вирішальні для української державності дні і тижні Російській Федерації вдалося інформаційно цілком відрізати Донбас від України, занурити його у потік пропаганди і створити засобами масової інформації паралельну реальність, в якій зміна політичного керівництва в Києві сприймалася місцевим населенням не інакше як передвісник апокаліпсису. За активної участі спеціально підготовлених осіб, осередків лівих партій та активної підтримки управлінців-регіоналів політичне протистояння щодо зовнішньо- та внутрішньо-політичних перспектив між новою центральною владою і місцевою владою в Донбасі та АРК вилилося в низку проросійських та сепаратистських мітингів. Проте не слід забувати і того, щопопри шалену пропаганду нечувана для Донбасу частка донеччан (суттєво більша за інсценовані сепаратистами мітинги) вийшла на вулицю, щоб засвідчити єдність з Україною, з гаслами “Донбас + Україна = Ми разом!”, “Російські солдати, вас чекають вдома!”, “Україна єдина!”, “Донбас і Крим -- Україна!”Донецьк прокинувся // Донеччина. -- 2014. -- № 15. -- 7 березня..

Події весни 2014 р., з легкої руки кремлівських масмедіа поіменовані поетичною назвою “русская весна”, заскочили донбасівський соціум зненацька. Так, попри звичні заспокійливі мантри всі розуміли, що різниця між Донбасом та рештою України є, і суттєва. Це не було секретом ані для громадськості, ані для політикуму, що впродовж незалежності звично існували в контексті політичного дискурсу “двох Україн”. Тим більше вони не були секретом для пересічних мешканців, шквал коментарів яких у соцмережах розставляв, що називається, всі крапки над “і” щодо реального стану речей у сфері, в якій за радянської влади панувала “дружба народів”.

В круговерті подій і потрясінь, які розпочалися із розстрілу київського Майдану, втечі В. Януковича та його “команди”, “ленінопаду”, штурмів адміністрацій та відповідно -- політичної кризи, що спричинила вакуум влади як у центрі, так і на місцях, проблема протистояння “двох Україн” на короткий час втратила свою актуальність. До анексії Криму різниця між регіонами сприймалася швидше за все як важіль політичного тиску, аніж перепустка у безодню. Вимоги донецьких пенсіонерок підключити російське телебачення із улюбленими шоу сприймалися як курйоз, а виступи широковідомого у вузьких колах “новообраного” Донецького губернатора П. Губарева на тлі С. Тарути, виглядали як першоквітневий жарт.

Мірою ускладнення ситуації, розгортання кримського сценарію спочатку в Слов'янську, згодом в Горлівці і, врешті, з перетворенням “гібридної війни” та самопроголошених республік на характерну прикмету політичного життя Східної України, “національна карта” розігрувалася чимдалі активніше. Врешті “російське питання” перетворилося на універсальний важіль зовнішньополітичного тиску РФ, що стояла за бурхливою політичною активністю ватажків віртуальних “народних” республік.

11 серпня 2014 р. Голова МЗС РФ С. Лавров заявив: “Складається враження, що мета так званої антитерористичної операції полягає в тому, щоб зрівняти із землею південний схід, щоб усі росіяни звідти пішли і, напевне, щоб потім його заселити тими, хто вже буде ставитися по-іншому до історії та до культури, до дружби, до багатовікових зв'язків наших народів” ua.korrespondent.net > Україна > Політика.. Згодом офіційний представник слідчого комітету РФ В. Маркін повідомив, що порушено кримінальну справу про геноцид російськомовного населення південного сходу України СК Росії порушив справу “про геноцид російськомовних ... // www.ukrinform.ua/.../ sk_rosiii_porushiv_sprav.... У міру наростання гуманітарної катастрофи, в яку занурювався російськомовний Донбас, суспільство і науковці змушені були осмислювати гасла, під супровід яких вона поглиблювалася, і минувшину, в якій шукали витоки сьогоденних проблем.

Впродовж десятиліть незалежності мовне питання залишалося найбільш гострим аспектом суспільно-політичного життя України. Навколо нього оберталися передвиборні платформи практично усіх політичних партій. Жодна з них не оминула спокуси підвищити свій рейтинг, проголосивши, що саме вона вирішить мовне питання в Україні раз і назавжди. Тим часом вирішити мовне питання в принципі неможливо, бо це питання не політики, а щоденної комунікативної та культурної практики. Політтехнологи перетворили мовне питання на важіль політичної боротьби, безпосередньо не пов'язаний із реальною сферою етномовного життя. Саме воно в часи передвиборчих гонок використовувалося як потужний мобілізаційний фактор, але, що вкрай важливо, негативний за своїм навантаженням -- такий, що активізував архетипічні матриці мислення, архетипічні форми соціальної організації та поведінки. Саме в такий спосіб, питання, що впродовж років перебувало на маргінесі рейтингу життєвих пріоритетів донбасівців, раптово перетворилося на альфу й омегу “Русской весны”.

Тим часом мовне, а в ширшому сенсі етнокультурне життя Донбасу в роки незалежності пройшло складний, суперечливий шлях цілком у руслі загальноукраїнських трендів. Повсякчасне балансування поміж Західним та Східним цивілізаційно-культурним контекстом на тлі деіндустріалізації та поглиблення соціальної кризи, відсутності матеріальних підвалин розвитку істотно утруднювало культурний поступ регіону. Нині важко оцінити, скільки можливостей було втрачено, внаслідок загальної соціокультурної деградації, дегуманізації простору монопрофільних міст, формалізації та бюрократизації діяльності місцевих культосвітніх закладів і повсякчасного “перетягування канату” в питанні українсько-російської етнокультурної конкуренції. Та попри всі негаразди самобутній поступ Донбасу культурного не припинився. Віддзеркаленням тих складних культурних пошуків, що повільно, але виразно відбувалися в Донбасі впродовж незалежності, ставлячи із регіональною різкістю й пристрастю світоглядні й ідентичнісні питання, важливі для його мешканців, стала особлива донецька (донбаська) російськомовна літературна школа. За визначенням Володимира Рафеєнка Володимир Рафеєнко -- автор романів “Московский дивертисмент” і "Демон Декарта”, лауреат конкурсу “Русская Премия”., в своїх сутнісних особливостях і образотворчих прийомах -- “гоголівська школа -- відтворення життя через метафізику. Метафізика -- це український контекст; те, чого ... у російських письменників немає” Донбас, якого ви не знали: любов і поезія під час війни // top.novostimira.biz/ news_6566639.html Кононов І.Ф. Донбас та Галичина: причини напруженості в стосунках та пошук історичного компромісу // Стосунки Сходу та Заходу України: минуле, сьогодення та майбутнє. -- Луганськ, 2006. -- С. 8.. Луганськ став колискою потужної соціологічної школи, що передовсім асоціюється із постаттю Іллі Кононова. Чого лише варті здобутки донецької та луганської історичних шкіл, які попри всі матеріальні негаразди, ідеологічні війни та ціннісні переорієнтації заклали підвалини реальної історії Донбасу. Як засвідчили минулорічні загальноукраїнські талант-шоу, зокрема “Голос України”, Донбас залишається батьківщиною талантів європейського рівня. Світового визнання набули Донецька школа лікування онкології та травматичної хірургії. Усіх здобутків й не перелічити.

Звісно, не слід забувати і тяжких уроків “русской весны”, яка пройшлася мечем по родинах і долях, зробила вигнанцями сотні тисяч пересічних громадян, у тому числі тих, хто є гордістю України. Але, якими болючими не були б ті уроки, вони роблять Україну сильнішою. Варто лише звернути увагу на той рівень культурного та духовного спротиву, який протиставили вихідці з регіону російській пропаганді.

Впродовж років перебіг суспільно-політичних та етнокультурних процесів у регіоні, час від часу фіксований соціологічними опитуваннями, живив невтішні висновки про те, що сформована під виразним впливом протилежних тенденцій економічна модель Донбасу мала у своїй основі клієнтельну організацію економічних груп на основі особистих залежностей. Як зауважував І. Кононов: ”Ця модель стимулювала глибоке соціальне розшарування, ієрархічну підпорядкованість більшості населення незначній меншості та постійну інтенцію насильства . Що ж до власного проекту організації політичного простору, то його місцева еліта не виробила. Федералізм, який після 2004 р. частина її обрала своїм прапором, став не більш як ситуаційною реакцією на програш.

За тих умов, як і попереджали соціологи, чималий інтелектуальний і соціокультурний потенціал регіону виявився практично незатребуваним. Вразливість Донбасу Б. Попов вбачав у тому, що його культурна інфраструктура має яскраво виражений техно- центричний характер. Зокрема, він зауважував у 2006 р., що своїми силами Донбас навряд чи зможе створити регіонально-зорієнтовані розробки в галузі соціокультурології, ідеології, соціології, в усіх галузях гуманітарного знання, тобто саме те, що, на його думку, становить зміст постіндустріальної парадигми

Втім, події останніх років і підтверджують висновки соціологів і водночас демонструють просто-таки космічні темпи подолання місцевою інтелектуальною та мистецькою елітою стану своєрідної багаторічної “замороженості”. З одного боку, вона ніколи не була самостійною та самодостатньою, перебуваючи не лише під потужним впливом харизми очільників місцевих олігархічно-управлінських кланів, а й живучи за рахунок їх фінансової підтримки. З позицій обслуги навряд чи можна щось генерувати чи синтезувати. З іншого боку, події “русской весны” поставили перед нею екзистенціальні питання, які стали локомотивом стрімкої мобілізації та потужної внутрішньої роботи щодо осмислення якісно нового концепту регіональної ідентичності та регіональної парадигми в геополітичній системі координат. В цій ситуації варто наголосити, що рівень смислового та гуманістичного наповнення ідей, що генерує частина інтелектуалів, яка перебуває на платформі “Єдина Україна”, неспівставно перевищує за якістю інтелектуальний продукт, як апологетів платформи “Єдина Росія”, так і платформи “Донбас понад усе”.

Репрезентантами цієї напруженої роботи інтелекту й вдачі Донбасу стали Сергій Жадан, Олена Стяжкіна, Олена Степова, Денис Казанський, Валентин Торба. Живе й міцніє українське літературне слово, поставлене подіями останнього часу під безпосередній удар. Найбільш яскравим унаочненням його є Олексій Чупа Верменич Я.В. Донбас як порубіжний регіон: територіальний вимір. -- С. 54-55. “69” (2011), “Кома” (2015), і трьох книг прози: “10 слів про Вітчизну” (2014), “Бомжі Донбасу” (2014), “Казки мого бомбосховища” (2014). -- український поет, прозаїк, засновник донецького слему.Певне, найголовніший на тепер результат “русской весны” полягає не в трагічних наслідках суспільного протистояння, не в зневірі та розчаруванні, не в болі від непоправних втрат, а в раптовій і осяйній силі любові, яка під її впливом прокинулася в сотнях тисяч сердець, що перед тим її не відчували. Принаймні, так гостро.

Йдеться про любов до батьківщини. Ту любов, про яку Олена Стяжкіна казала так: “О любви, осознание которой для меня стало неожиданностью. Жила-была страна, а оказалось -- Родина. Украина. В этой любви нет ничего от материнской парадигмы. Никакого “Родина-мать зовет”. Есть детское. Родина как дитя. Как всякое позднее дитя -- пока слабенькое. Много чего не может, не умеет еще. Спать не дает совсем. Плачет. И сердце сжимается так, что нет сил дышать. Когда-нибудь вырастет и, наверное, как все дети -- разочарует. Но верю, что даст повод и для радости тоже. Без этой веры с детьми -- никак. Без веры и той самой любви, что долготерпит, не раздражается, не мыслит зла, не радуется неправде, а сорадуется истине. Все покрывает, всему верит, всего надеется, все переносит . І цілком очевидно, що нема різниці, якою мовою про неї йдеться. Це відкриття рано, чи пізно доведеться зробити й мешканцям Донбасу, навіть попри те, що воно буде пов'язане із чи не найстрашнішою драмою в його новітній історії.

Размещено на Allbest.ru