Український Донбас: проблеми регіонального розвитку на сучасному етапі націєтворення

Донбас почав нагадувати колоніальну країну, що віддає свої природні багатства за безцінь та живе в безправ'ї і злиднях. Парадокс полягав у тому, що метрополією у цьому випадку була не конкретна держава, а група (чи, правильніше сказати, -- угруповання) осіб. Які патронували масштабну тіньову галузь економіки та використовувала її в своїх інтересах. Розкрадання донецьких надр стало таким буденним процесом, що в самих шахтарських містах, які найбільш від нього потерпали, ніхто його не вважав злочином. Тисячі шахтарів, що добували вугілля в лісопосадках та на пустирях, не розуміли, що фактично повторюють долю індіанців, які обмінювали природні багатства своїх земель на непотрібні скляні намиста” .

Наслідки масового відродження копанок та перетворення їх на основний виробничий сектор провінції були чи не другим (після невдалої реструктуризації) за мірою негативного впливу фактором, що знівечив соціальне життя регіону. Власне, йшлося про тотальнукриміналізацію та цивілізаційний “відкат” на багато десятиріч назад. Запустилися механізми культурного розтління суспільства, що вели до архаїзації масової свідомості. Вони відкидали регіональну спільноту в стан соціальної й культурної архаїки та з невідворотністю створювали відчуття відсутності політичного та соціального вибору. Мізансцена картини художника-передвижника Миколи Ка- саткіна (1859-1930) “Збирання вугілля бідними на відпрацьованій шахті” (1894 р.) з усією кричущою упізнаваністю стала звичною “окрасою” донбасівського пейзажу. По суті, в новому історичному контексті реконструювалася неприваблива реальність низки робітничих поселень Донбасу. Різниця полягала в тому, що учасники мізансцени були одягнені не в домоткані світки та лапті, а в китайський “ширпотреб”. Оборотною стороною цього процесу стало посилення, а згодом і домінування ірраціонального в масовій свідомості.

У новітніх працях іноземних авторів часто мовиться про настання постіндустріальної ери в житті Донбасу. На наш погляд, правильніше було б говорити про деіндустріалізацію регіону -- спонтанну, непідготовлену й болісну, як і колишня індустріалізація. Варто згадати, що Г. Юз, закладаючи в голому степу свою промислову імперію, відводив на її існування трохи більше півсторіччя. Історія відвела на юність і зрілість Донбасу майже сто років. З середини 1970-х рр. зірка “Всесоюзної кочегарки”, як зазначалося, почала поступово згасати. Нині ж даються взнаки всі економічні прорахунки, усвідомлена жорстокість і нехтування інтересами людей, політичний авторитаризм та екологічний вандалізм, що були властиві процесу господарського освоєння Донбасу (власне, саме, промисловому осердю Донеччини і Луганщини) завжди, але найбільш рельєфно виявилися саме впродовж його радянської історії.

Сьогодні і регіон, і Україна “пожинають плоди” штурмівщини сталінської модернізації та повоєнного відновлення, хаотичних хрущовських експериментів, брежнєвської переорієнтації на Кузбас та Самотлор, системного нехтування інтересами народу і витворювання тимчасових симулякрів замість повноцінних міських середовищ, колоніального за своєю суттю принципу розміщення виробничих потужностей.

За системне використання народу як розмінної монети суспільно-політичних та соціальних експериментів розплачується народ, який, слід зауважити, не розуміє ані причин свого нинішнього становища, ані його справжніх винуватців. У Донбасі в усій своїй відразливості виявляється надзвичайно рідкісне соціально-економічне явище, невластиве цивілізованому світу: економічна і соціальна архаїзація, що повертає колесо історії в зворотному напрямі. Постапокаліптичний пейзаж низки монопрофільних міст із зникаючими промисловими та соціальними об'єктами, що розбираються мешканцями на металобрухт, вторсировину та будматеріали є нічим іншим, як унаочненням переходу до привласнюючого типу господарювання в його новітній версії.

Щодо характеру існування місцевого середовища впродовж років, то він характеризується словами “соціальна криза”. Наступним етапом, за відсутності відповідних змін у соціальній політиці, буде соціальна деградація. Досвід закордонних аналогів Донбасу не віщує в змальованій ситуації нічого доброго. Різниця полягає лише у тому, що мешканці Руру, Сілезії, Пітсбургу -- попри всі негаразди, що випали на їхню долю у контексті переходу до постіндустріального суспільства -- мали за своїми плечима значно міцнішу державну конструкцію із неспівставно дієвішими важелями її регулювання. На відміну від Польщі Донбас переживає проблеми аналогічні тим, із якими зіткнувся в пострадянські часи Верхньосілезький промисловий район (GOP): промислова деградація, порпання у териконах і копанках (польською -- biedoszyb), болюча економічна та ідентифікаційна криза. В обох випадках напружені, підчас конфронтаційні відносини із центром (Києвом -- Варшавою), регіоналізм (“сілезький ізоляціонізм”) стали вирішальною ознакою полі-тичного життя регіонів. Аналогічно донбаським деградуючим робітничим селищам “сілезькі гетто” (як їх називає Радек Коб'єрський) “застигли в комуністичних часах”. Перспективи змін і розвитку регіону в контексті світових і загальнопольского трендів пов'язані не з людьми старшого та середнього віку, а з молоддю, яка намагається вибудувати новий імідж регіону, спираючись на його етнокультурні особливості, заво-дячи своєрідну “моду” на сілезьке. Про те, що донбаський ізоляціонізм не є чимось унікальним в історії свідчить, зокрема, спільна пресконференція макіївського пись-менника Олексія Чупи та його сілезького колеги -- Радека Коб'єрського. Ментальні підоснови сілезького регіоналізму польський письменник Радек Коб'єрський висловив наступним чином: “Сілезьці пишаються своїм регіоном, своїм футбольним клубом, Гордість тут, також, більш звернена у минуле, ніж теперішнє. Звичайно, є такий особ-ливий поділ на ханисів (від нім. імені Ганс) і на ґоролів (від полськ. ґураль), тобто на своїх і приїжджих, часто це переростає в агресію. Окрім того, за комунізму Сілезію спихали на маргінес. Нівельовано сілезький діалект, в регіон приїхало багато пере-селенців. І коли сілезець виїжджав за межі свого регіону, то на нього завжди дивилися скоса. Сілезьців уважали за суворих, грубих і сильних”. -- Див.: Євгенія Резниченко. Донбас -- Верхня Сілезія: постіндустріальна реальність та література // zakladynka. com.ua/.../donbas-verhnya-sileziya-..., Німеччини, а тим більше -- США, Україна, враховуючи рівень зношеності потужностей Донбасу та гостроту внутрішніх соціально-економічних проблем регіону, фактично була спроможна забезпечити життя населення лише на найнеобхід- нішому рівні. Тим часом розтягнене в часі “повільне вмирання” промислового велетня саме по собі перетворилося на катастрофунадзвичайної сили. Якщо великі багатогалузеві міста (зокрема, Донецьк та Маріуполь) спромоглися використати час із користю і останнім часом виявляли явні ознаки вдалого перепрофілювання, перетворення на великі центри ділової та фінансової активності, то монопрофільні міста й поселення перетворилися на “другий світ”, своєрідне гетто (за висловом С. Тарути Див.: Тарута С. Ринат більше не олігарх. А я -- банкрот // lb.ua/news/2015/01/05/ 290927_sergey_taruta_rinat_bolshe.html) -- і, слід додати, напрочуд густо заселене, як для України. Соціальна чорна діра, на яку вони перетворилися, стали найбільш вразливим місцем Донбасу як у соціальному, так і в суспільно-політичному сенсі.

Аналіз подій весни 2014-2015 рр. виявляє, що найбільш відразливі прояви “русской весны” були пов'язані саме із містами та містечками, які впродовж останнього десятиріччя невпинно сповзали у прірву соціально-економічної деградації. Як приклад візьмемо Костянтинівку. У 1991 р. населення міста складало 107 тис. осіб, напередодні “русской весны” -- близько 76 тис. Отож, людність скоротилася на 31 тис. Більш як наполовину зменшилася кількість дитячих садочків: з 39 до 18. І не випадково -- показники народжуваності в місті давно і незворотньо переможені показниками смертності: у 2013 р. на 674 народжених припало 1 462 померлих (!). ВВП міста, колишнього центру скляної промисловості СРСР На заводах міста вироблялося близько 23% радянського скла., скоротився в кілька разів. Впродовж 2000-х рр. зупинилися через банкрутство практично всі заводи Костянтинівки, зокрема й найбільший -- “Автоскло” Відомий тим, що на ньому виготовлені зірки кремлівських веж та саркофаг Леніна. Константиновка. Бунт в разрушенной промзоне // Четвертая власть. -- 2015. -- 30 марта. з 8-ма тисячами працівників. 2005 р. збанкрутував “Укрцинк”, наслідком діяльності якого є найвищий рівень засмічення ґрунтів важкими металами. В 2007 р. збанкрутував Костянтинівський металургійний завод. Найдовше, до 2012 р., протрималися заводи “Кварсит” та “Будскло”, які спеціалізувалися на випуску побутової продукції. Нині міський пейзаж переважно нагадує постапокаліптичні кадри. Триває агонія хімзаводу, заборгованість із заробітної плати працівникам видають за рахунок здачі на лом цехових конструкцій. Величезна частка городян змушена жити, збуваючи колишні промислові конструкції на будматеріали та метал .

Бездумна “деіндустріалізація”, винних за яку не знайти, перетворила місто на позбавлений сенсу та перспектив соціальний простір: роботи нема, руїни підприємств відновити вже не можливо, їхній демонтаж та рекреація земель не підйомні не тільки для українського, а й для європейського бюджету. Зона соціальної деградації, кладовище кинутих “Палаців культури” і зруйнованих шкіл, садочків і заводських гуртожитків, в яких давно ніхто не живе, -- такими словами можна охарактеризувати нинішній стан Костянтинівки. На жаль, ця картина є типовою для регіону.

Релігійний фактор. Попри те, що значна частина дослідників сучасних процесів відзначають, що Донбас належить до регіонів із низьким рівнем релігійності , яка поєднується із низьким рівнем етнічної самоідентифікації переважної більшості населення У переліку життєвих цінностей населення Сходу (а також Центру) релігія посі-дала 17-те місце із 19 запропонованих для відповіді позицій, тоді як на Заході -- 9-те місце. -- Див.: Релігія і влада в Україні: Проблеми взаємовідносин. Інформаційні матеріали до Круглого столу на тему: “Державно-конфесійні відносини в Україні станом на 2013 рік: рух до партнерства держави і Церкви чи до кризи взаємин?”, 22 квітня 2013 р. -- К.: Центр Разумкова, 2013. -- С. 35. Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 305., варто відзначити, що процес подолання пострадянського синдрому, зокрема й у сфері духовних практик, не можна визнати безперспективним. Це проявляється як і в доволі високих як для індустріальних регіонів показниках релігійності (66% у 2010 р., 59% у 2013 р.), так і в значному розповсюдженні західних віровчень (представлених різними течіями протестантизму), за якими Донбас впевнено тримає першість серед решти регіонів України. В 2013 р. просто християнами себе тут називали 15,2% населення (по Україні -- 8,6%, на Західній Україні -- 4,3%). Із доданням тих 1,2%, що задекларували себе послідовниками протестантських та євангелічних церков, набирається доволі представницька група, що цілком врівноважує групу тих, хто не відносив себе до жодного з віросповідань (16,3%) Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 306-307; Релігія і влада в Україні: Проблеми взаємовідносин. Інформаційні матеріали до Круглого столу на тему: ” Дер-жавно-конфесійні відносини в Україні станом на 2013 рік”. -- С. 27..

Протестантизм представлений найрізноманітнішими організаціями, як традиційними для регіону, так і новопосталими. Як зазначалося, традиції протестантизму в Донбасі були доволі міцними і в радянські часи. В умовах деіндустріалізації, поглиблення соціальної депресії та демонтажу комуністичної ідеології місцева спільнота виявилася найбільш податливою для ідей зарубіжних місіонерів Докладніше про місіонерську діяльність новохристиянських церков див.: Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 354-366., що розгорнули тут в перше пострадянське десятиліття надзвичайно активну діяльність. Діяльнісний характер їхніх практик, культовий аскетизм, традиції взаємодопомоги стали опорою для значної кількості донбасівців у найскладніші часи економічної кризи.

Станом на 1 січня 2013 р. в Донецькій області діяло 38 конфесійних напрямів. 95,2% усіх релігійних організацій області становили християнські конфесії. Громади УПЦ (юрисдикції Московського патріархату) становили 87,4% від загальної кількості православних громад. Протестантські спільноти набирали 34,7%, євангелічні/харизматичні -- понад 12%, етноконфесійні -- понад 3% (серед них найчисельнішими були ісламські організації -- 37 громад) Інформаційний звіт про стан та тенденції розвитку релігійної ситуації, державно- церковних відносин у Донецькій області за 2012 рік Відділу у справах релігій Управління у справах національностей і релігій Головного управління взаємодії з гро-мадськістю та у справах національностей і релігій Донецької облдержадміністрації. -- С. 1-4; Інформаційний звіт. Донецька область. 2012 р. -- В Донбасі сконцентрована друга за чисельністю мусульманська громада України. Станом на початок 2005 р. на Донеччині діяли 19 мусульманських організацій включно з єдиною в Україні медресе.. Релігійна мережа Луганської області була представлена 45 віросповідними напрямами. Із загальної кількості релігійних громад 58,6% становили православні (вісьмох православних юрисдикцій), 23,8% -- протестантські, 15,4% -- нетрадиційні та новітні, 1,6% -- іудейські, 1,5% -- мусульманські, 0,6% -- громади українських греко-католиків, 0,1% -- римо-католиків Інформаційний звіт з питань релігій та державно-конфесійних відносин в Луган-ській області за 2012 рік Відділу у справах національностей і релігій Луганської облдержадміністрації. -- С. 1. Далі: Інформаційний звіт. Луганська область. 2012 р..

Православ'я в регіоні представлене кількісно неспівмірними, ідеологічно і політично конкуруючими організаціями. Найбільша за кількістю зареєстрованих громад Українська православна церква (УПЦ) перебуває в юрисдикції Московського патріархату і для чіткішого визначення свого становища серед решти православних конфесій іноді неофіційно вживає після назви УПЦ у дужках абревіатуру “МП” (Московський патріархат). Друга за чисельністю зареєстрованих громад -- Українська Православна Церква Київський Патріархат (УПЦ-КП). Третя -- Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Останні (“національні”, “українські”) не лише полемізують, а й активно протидіють церкві “московській”, “російській”. Відповідно УПЦ пропагує не лише серед своїх вірних, а й у суспільному дискурсі тезу про “націоналізм”, “етнофілетизм” своїх опонентів Варто зазначити, що жодна з православних конфесій -- в силу різних обставин -- не має чіткого визнання свого канонічного статусу Православним світом. В силу недостатньої обізнаності з особливостями проблем історії та канонічного права пра-вославної церкви досі серед багатьох дослідників історії церкви, релігієзнавців, політиків, громадських діячів та віруючих в Україні існує переконання в “канонічності” УПЦ-МП та “неканонічності” інших православних конфесій.. Тим часом як основою її іміджу проголошується ідея власної “руськості”, належності до так званого “русского мира”. УПЦ у Донецькій області має дві єпархії: Донецьку і Маріупольську (створена 1991 р.) та Горлівську і Слов'янську (1994 р.). У Луганській області функціонує три єпархії: Луганська (1991 р.); Сєверодонецька (2007 р.) та Ровеньківська (2013 р.) Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 311..

Дещо інший вектор християнських релігійних практик складають структури УПЦ Київського патріархату, що з 1992 р. демонструють стабільні ознаки кількісного зростання, однак, за рівнем суспільного впливу залишаються неспівставними із своїм опонентом. Впродовж 1990-х рр. кількість громад зросла з 7 до 68, духовенства -- з 5 до 58 осіб, недільних шкіл -- з 3 до 15, з'явилось церковне періодичне видання. Водночас УПЦ КП -- доволі молода структура -- не мала на Донбасі ані монастирів, ані монашества Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 321..

На відміну від УПЦ Московського патріархату, попри всі складності утвердження і зростання, УПЦ Київського патріархату демонструє властиво християнський характер спільності, що будується на засадах, власне, церкви, а не бізнес-структури. У факті, що для єдиного у цій церкві соціального будинку для людей похилого віку -- символічно розміщеного неподалік від малої батьківщини глави церкви у с. Греково-Олександрівка Тельманівського р-ну Донецької області, -- гроші збирали всією Україною Голос православ'я. -- 2013. -- № 22 (листопад). -- С. 3. Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 329., ми схильні бачити не стільки ознаки “фінансової несамодостатності структур УПЦ КП у

регіоні , скільки ознаки живого здорового церковного життя. Власне, відділена від держави церква мусить жити не за рахунок адміністративного ресурсу місцевих еліт, а за рахунок пожертв прихожан.

Тим часом, багато зафіксованих засобами масової інформації та Комітету у справах релігій фактів свідчать про втягнення церковних ієрархів у системні корупційні зв'язки, що не розглядаються остан-німи як щось протиправне Див.: Васін М. Огляд порушень права на свободу совісті і віросповідання та фактів перешкоджання діяльності релігійних організацій в Україні у 2005 році [Елект-ронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php? option=com_ content&view=artide&id=70%3 A1 &catid=3 7%зAart&Itemid=64&lang =Л. Клановий характер побудови регіональної політичної та церковної верхівки, яскраво унаочнений подіями 2014-2015 рр. Чисельно домінуючі в регіоні основні християнські конфесії впродовж років демонструють втягненість не лише в протистояння політичних еліт, а й геополітичне протистояння. Воно тим більш увиразнювалося, чим більш активно зрощені бізнесово-політичні групи привселюдно демонстрували підтримку тієї чи іншої конфесії, перетворюючи вірян церков на заручників брудної політичної гри.

Як ілюстрацію можна навести випадок, що набув розголосу. Випадок цілком суголосний партійно-радянським практикам суботників/недільників, хоча й приправлений сакральним змістом: йдеться про те, як робітників підприємств м. Димитрова місцева влада намагалася змусити перераховувати одноденний заробіток на будівництво храмів УПЦ МП.

Особливістю церковного життя УПЦ МП на Донбасі став його відвертий зв'язок із сусідньою державою, що демонстративно проявляється як на особистому, так і на організаційному рівні. Цілком не випадково Донбас, як зауважують В. Войналович та Н. Кочан, виявився найбільш сприйнятливим стосовно новітніх релігійних організацій і рухів, зокрема, (нео-) орієнтальних, синкретичних, рідновірсько-язичницьких Войналович В.А., Кочан Н.І. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. -- К.: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2014. -- С. 140.. Пострадянська моторошна реальність сама собою генерувала причини виникнення і формування низки альтернативних універсумів, на загал передапокаліптичного спрямування. Саме тут зародилося біле братство ЮСМАЛОС У 1993 р. Біле Братство подавало документи на реєстрацію в Луганській області., що оголосило про настання Армагеддону 20 листопада 1993 р. на Со- фіївській площі в Києві, куди скликало на акцію масового самоспалення тисячі своїх прибічників.

В 1990-х рр. на Луганщині постали неоорієнтальні громади Трансцедентальної медитації, вчення Шрі Чинмоя, Руху Сант Мат, Сурат Шабд йога. Згодом виникли громади забороненої у Китаї течії Фалуньгун. На Луганщині синкретичні релігійні рухи представлені, зокрема, громадою Зоресвітне християнство -- вільна релігія Таолан (1992 р.). З 1999 р. в області діють громади течії Віри Багаї.

Луганщина є батьківщиною Порфірія Іванова, вчення якого переросло у культ Вчителя, розділеного на дві течії (івановців та пор- фиріївців) з центрами в с. Верхньому Кондрючому (місце його поховання) та селі Оріхівці (місце народження) Лугутинського району. В області практикують також (квазі)релігійні спільноти: групи послідовників ідей Реріхів, Ошо Раджнеша, Рона Хаббарда (Церква сайєнтології). Спільноти сповідують медитативні практики, містицизм, цілительство, абсолютизацію здорового способу життя, альтернативну медицину, екологізм, підвищену увагу до паранор- мальних явищ, практики вдосконалення особистих якостей і формування “лідерських навичок” членів тощо. Відносно новий напрям становлять українські язичники-рідновіри: Рідна українська національна віра (1999 р., Стаханов) та давньослов'янська релігійна громада (Луганськ) Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 395-396. Там само. -- С. 398..

Згадані практики, як цілком слушно зауважує Н. Кочан, “не стільки впливають на місцеве релігійне життя, скільки збурюють доволі традиціоналістську громадську думку” . Не менш важливо, що вони унаочнюють складність та болісність процесів компенсації духовної кризи, що спіткала місцевий простір у пострадянські часі. Зважаючи на нижчий, порівняно із рештою регіонів, рівень релігійності, саме тут вони набули доволі контроверсійного характеру. Процес цей далекий від завершення. Власне, ідеться про те, що пошук моральних домінант та орієнтирів у соціально та етнічно розбалансованій системі триває. Ідеї “русского мира” в цій ситуації стали одним із багатьох викликів, на які місцева спільнота не спромоглася дати швидку адекватну відповідь.

Як переконливо показали В. Войналович та Н. Кочан, упродовж років незалежності регіональна влада вміло використовувала церковний ресурс для власної легітимації та зміцнення. Не випадково в якості основного передавального паса суспільної мобілізації була використана найчисельніша і найбільш потужна громада УПЦ (Московського патріархату). У свою чергу безпосередній зв'язок останньої через патріархію із Кремлем врешті відіграв фатальну роль в подіях весни 2014 р.

Рівень владної підтримки УПЦ (МП) насправді вражав. Згідно з інформацією прес-служби Кабінету міністрів України за підтримки В. Януковича у 1996-2002 рр. на Донбасі було побудовано 63 храми і35 реставровано Прес-служба Кабінету Міністрів України. 29 липня 2004 р. [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article7art Ш=7627635, виділено земельну ділянку під будівництво Свято- Преображенського кафедрального собору в центрі Донецька (1991 р.). Стараннями керівників церкви та регіональних еліт на український та східноєвропейський центр духовного життя та паломництва поволі перетворилася Свято-Успенська Святогірська лавра, створена 2004 р. на місці закритого в 1922 р. Святогірського монастиря. Лавра виступила натхненницею та промоутером нового регіонального, ба ширше -- східнослов'янсько-православного соціокультурного та політичного проекту, що згодом отримав оформлення в концепції “руського мира”. Тим часом рівень публічної підтримки УПЦ та демонстрація своєї прихильності до неї з боку вищих посадових осіб України виходили далеко за межі діючого в Україні правового поля.

Суспільно-політичне життя. Не менш суперечливі процеси мали місце у суспільно-політичному житті регіону в добу незалежності. Взявши високий старт на її зорі, регіональна спільнота згодом зробила виразний поворот вліво. Стрімка економічна та соціальна деградація підготувала ґрунт для розповсюдження популістської демагогії наступниці КПРС. Донбаська ідентичність цього часу багато в чому нагадувала радянську. Тут майже 10 років після отримання незалежності домінували комуністичні електоральні на- строї Дацишин М. “Економіка провінції”: проблеми місцевого розвитку // Регіональна політика України: формування соціокультурних пріоритетів розвитку. -- К., 2006. -- С. 68-69.. На виборах 1998 р. за них проголосувало 39% виборців регіону, що було істотно вище, ніж в середньому по Україні (24,7%). “Золота доба” комуністичного бренду на Донбасі добігла кінця на початку 2000-х років. Низка вдалих економічних рішень дещо пожвавили економічне життя регіону. На хвилі економічного зростання постали нові соціальні і політичні лідери, що формували якісно нове політичне обличчя Донбасу.

За В. Головком Головко В. Українські фінансово-промислові групи в модернізаційних процесах 1991-2009 рр.: монографія. -- К.: Институт истории Украины НАН Украины, 2012; Головко В. Олигархи из города роз. Становление и развитие крупного капитала Донбасса (1991-2014 гг.). -- К.: Институт истории Украины НАН Украины, 2012., із 2000-х рр. “новим героєм” донецької ідентичності стає бізнесмен -- більше того, бізнесмен від металургії, що пов'язано насамперед із занепадом вугільної галузі. Хоч у металургії виробництво також скорочувалося, зайнятість тут підтримувалася штучно і була у 2000 р. більшою, ніж за радянських часів. Відтак вплив патерналістської системи відносин у регіоні зростав. Але вже з середини 90-х рр. донбаські еліти зіткнулися з неможливістю нарощування свого впливу, бо виявилися відсунутими на другі ролі дніпропетровськими. Утім, за принципом пружини ареал впливу донецької ідентичності розширювався, хоч паралельно відбувалися процеси дистанціювання луганчан від донецької ідентичності. Популярними стали твердження про те, що більша частина Луганської області не має жодного стосунку до Донбасу.

Наслідком складних багатовекторних процесів становлення регіональних еліт став вихід на загальнореспубліканську політичну сцену нового потужного гравця. Нею стала оновлена (реформована) наприкінці 2001 р. Партія регіонів (ПР) -- колишня Партія регіонального відродження України, яка значно зміцніла за рахунок кількох політичних сил та фінансової підтримки місцевого лобі. З приходом у велику політику В. Януковича (очолив партію в квітні 2003 р.) політсила бере виразний курс на всеукраїнський владний олімп. З цього ж часу й сепаратистська риторика перетворюється на своєрідну “візитку” регіоналів, хоча протиставлення регіональної ідентичності Донбасу національній виявлялося на тому етапі не так у прагненні автономізації, як у бажанні посилення статусу регіону у рамках України. Упевненість у власній винятковості стимулювала ідеї “перетворення України на колонію Донбасу” (Б. Бахтєєв). Ідея виявилася напрочуд життєвою і з часом опановувала все більшою електоральною аудиторією та місцевим політикумом.

Втім, було б неправильно казати, що Донбас був цілковито на стороні комуністів чи то регіоналів. На початок 1998 р. в Донецькій області було зареєстровано 30 обласних організацій політичних партій з тих 53, що на той час існували в Україні. Ліве крило було представлене КПУ, Соціалістичною партією України (СПУ), Союзом комуністів України (СКУ), Фронтом трудящих України та ін. Серед центристських партій найбільш впливовими були Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Ліберальна партія України (ЛПУ), Партія труда (ПТ), Партія слов'янської єдності України (ПСЄУ). Український національно-демократичний сегмент був представлений Українською республіканською партією (УРП), Народним Рухом України, Демократичною партією України (ДемПУ), Партією зелених (ПЗУ) та ін. Врешті були присутні й партії радикального характеру: Конгрес Українських націоналістів (КУН), Українська національна асамблея (УНА), Українська національна самооборона (УНСО), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНУ). Врешті як відповідь на них, попри малочисельність складу та малопомітність на полі-тичному небосхилі регіону виникли й партії російського націоналістичного спрямування.

Наприкінці 1990-х рр. місцеві організації переважної більшості партій були нечисленними і не мали суттєвої підтримки в середовищі суспільства, що перебувало в стадії болючої трансформації.

Процеси відродження, що поряд із системною кризою характеризували сутність 1990-х рр., викликали суперечливу реакцію у середовищі суспільного загалу Донбасу. Не можна всерйоз стверджувати, що масове створення низки національних суспільних організацій та рухів, що спостерігалося в ті часи, було передусім реакцією етнічних меншин на загрозу українізації. Варто наголосити, що бурхливі процеси національного самоусвідомлення, з'ясування роками замовчуваних етнокультурних проблем та підрахунку соціокультурних втрат охопили практично всі етнічні громади Донбасу. Це був загальний процес, характерний для СРСР у переддень його розвалу. Попри те, що на той час ні засновники тих організацій, ні їх звичайні симпатики не усвідомлювали всю глибину проблем, цей рух набув масового характеру. Він був віддзеркаленням процесу етнонаціонального пробудження, який спричинила “гласність” та правда про глибинну суть радянського “інтернаціоналізму”, замішаного на крові жертв Великого терору та депортацій за національною ознакою.

23 грудня 1989 р. у Донецьку відбулась установча конференція Республіканського товариства греків України (РТГУ) з широким представництвом делегатів від Донецька, Маріуполя, Одеси, Києва, селищ Донецької області. На конференції було ухвалено статут та програму товариства, обрано голову об'єднання (І. Ялі). 10 лютого 1990 р. на установчій конференції, у якій взяли участь 87 делегатів з Макіївки, Тельманового, Артемівська, Волновахи, Донецька було засноване Донецьке обласне об'єднання німців (ДООН) “Відерґебурт” (“Відродження”). Майже синхронно постали громадсько-політичні та культурницькі організації, що проголосили себе виразниками російськомовного загалу Донеччини, наголошуючи на загрозі з боку українського націоналізму та необхідності збереження СРСР (Інтер- рух Донбасу, Демократичний рух “Русь”).

Роки незалежності дали бурхливий приріст мережі національно- культурних товариств, об'єднань, асоціацій тощо. Значна частина користувалася державною підтримкою, але більшість існувала на благодійні пожертви та завдяки підтримці представництв іноземних дипломатичних місій та фондів. Якщо восени 1990 р. в Україні нараховувалося 84 таких об'єднання, на початку 1995 р. -- 260, то у 2004 р. -- 1 067. 33 з них були загальнодержавними, решта -- регіональними. Станом на 1995 р. у Донецькій області діяло 31 громадське формування етнічних меншин, у 2002 р. -- 94, у 2005 р. -- 137, у 2007 р. -- 148, а в 2009 р. -- 158. На перший погляд менш бурхливо інституалізація суспільно-політичної активності етнічних меншин відбувалася в Луганській області: у 1990-х рр. було створено 15 обласних національно-культурних товариств, а у 2008 р. їхня кількість збільшилася до 40 Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 289.. Слід погодитися із думкою О. Богом олова та О. Литвиненко, які, зазначали: ще у 2012 р. Луганськ за кількістю проросійських організацій наближався до вдвічі більшого від нього Донецька; рівень проросійських симпатій місцевого населення, власне, й визначав рівень російських “інвестицій” у регіон Богомолов О., Литвиненко О. Російська м'яка влада в Україні: і слово, і діло // Критика. -- № 1-2 (січень-лютий). -- 2012. -- С. 21.. Можна додати, що впливовість російського лобі на місцях була прямо пропорційною російським інвестиціям у місцеву економіку і рівню залежності останньої від російського ринку збуту. На жаль, цей факт не розцінювався як виклик державному суверенітету.

Найбільшу, і слід відзначити, найактивнішу частину мережі громадських об'єднань створили маріупольські греки -- 44 товариства. Саме на Донеччині сформувався центр грецького національно- культурного руху України, повноваження якого зі створенням 1995 р. у Маріуполі Федерації грецьких товариств України, яка набула всеукраїнського статусу, перейшли до Союзу греків України (Донецьк). Завдяки організаторським здібностям керівництва Федерація грецьких товариств України на кінець 1990-х рр. стала лідером у національному русі. Високий рівень громадської активності демонстрували також Донецька обласна єврейська громада та Донецьке обласне відділення товариства німців “Відерґебурт”. Загалом грецька, єврейська та німецька меншини мають найвищий, порівняно з іншими подібними структурами, ступінь самоорганізації та найбільш розгалужену систему місцевих осередків Громадські організації у Донецькій області за 2001-2005 рр.: Статистичний бюлетень № 4 Держкомстату України; головне управління статистики у Донецькій області. -- Донецьк, 2005. -- С. 57..Доволі динамічно на Донеччині розгортався російський вектор із типовими вимогами щодо підвищення статусу російської мови, встановлення тісних відносин із Росією тощо. Згідно із класифікацією А. Шайхатдінова організації російської меншини в Донецькій області були представлені громадсько-політичними об'єднаннями (Інтеррух Донбасу, Громадянський конгрес, Конгрес російських організацій України (особливо активно виступали у 1990-х рр.), Російський рух (кінець 1990-2000-і рр.), “Донбаська Русь” (кінець 2000-х рр.) тощо, і тісно пов'язані з ними товариства росіян “Русь” (функціонує з 1991 р.), Російська громада (кінець 1990-х -- 2000-і рр.), Російський дім у Донбасі (кінець 2000-х рр.)), а також політичними партіями та їх донецькими осередками національного штибу -- Слов'янська партія, Російський блок, партія Російсько- український Союз “Русь”. Незважаючи на помітне місце російських організацій у суспільно-політичному житті Донеччини, їх діалог зі спеціалізованими органами влади, що займалися етнічними меншинами, був мінімальним66. Лише нині стають зрозумілими причини самоізоляції названих партій. Слід відзначити, що російські політичні партії, які закордонні спонсори виразно намагалися перетворити на агентів свого впливу на місцевих та парламентських виборах, впродовж років демонстрували, м'яко кажучи, непоказні результати. Так, на позаминулих парламентських виборах в регіоні “Русский блок” отримав 0,51%, а партія “ЗУБР” з подібною програмою -- 0,45% підтримки виборців. Наведені цифри, здається, набагато красномовніші за агітки кремлівських пропагандистів.

У Луганській області відповідно до вимог українського законодавства зареєстровано 40 національно-культурних товариств, з них -- 21 має обласний статус. Це, зокрема -- національно-культурне вірменське товариство “Крунк”, товариство греків “Форос”, благодійний фонд “Центр грузинської культури”, національно-культурне товариство “Дагестан”, єврейська громада, культурно-просвітницьке товариство німців “Відерґебурт”, товариство любителів польської мови та культури “Варшава” ім. Марцелі Река, спілка поляків “Полонез”, національна громадська організація “Русская община”, центр російської культури ім. В. І. Даля, комітет біженців з Афганістану “Хевад”, Африканське товариство, товариство культурних та економічних зв'язків “Україна -- Білорусь”, болгарське дружество, російський центр, громадська організація греків “Еллада”, товариство “Русское наследие”, товариство українців,746

переселених з Польщі, “Ватра”, громадська організація “Ведийське товариство Українсько-індійської культури”, благодійний фонд міжнаціональних культурних зв'язків ім. Ю. Богатикова, Ромське національно-культурне товариство “Ромале”. Етнічний спектр організацій, як бачимо доволі різнобарвний і представляє строкату палітру Луганщини: як найбільші традиційні етнічні меншини (росіяни, євреї, роми), так і етнічні громади новочасних мігрантів, що перебувають у стадії становлення (вихідці з Африки, Індії, Дагестану тощо). 14 організацій в Луганській області мають статус міських (Луганська громадська організація “Русская община”, Стахановське, Сєвєродонецьке, Краснолуцьке товариства німців “Відерґебурт”, Стаханівський центр польської мови, культури й економічних зв'язків “Краків'янка”, Свердловське міське ромське культурно-просвітнє товариство “Романо дром”, відділення Луганського обласного благодійного фонду “Хесед Нер” у містах Луганську, Алчевську, Ста- ханові, Сєверодонецьку, Рубіжному, Красному Лучі, Лисичанську, Первомайську), а дві організації мають статус районних (Старо- більське товариство любителів польської мови та культури “Міст надії”, Кремінська ромська громадська організація “Бахтало дром”). За ініціативи керівників національно-культурних товариств регіону у 2002 р. з метою задоволення та захисту національно-культурних, соціальних та інших інтересів представників етнічних меншин в області було створено Асамблею народів Луганщини Матеріали відділу у справах національностей та релігій облдержадміністрації до єдиного дня інформування населення області на тему: “Реалізація державної етно- національної політики та забезпечення прав національних меншин у Луганській області” [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: www-old.al.lg.ua/ content/town/conference/g08/ .../n_17_12_08_02.doc..

Привертає увагу доволі висока затребуваність різновидів неоко- зацького міфу та відповідних рухів у повноті етнічних та регіональних модифікацій: запорозького, донського, азовського, чорноморського та кубанського. Будучи носіями новітніх версій ідеологем “захисту Вітчизни”, “захисту віри православної”, “оборони засад традиційності”, вони, відповідно до політичної ситуації, сформулювали безліч інтерпретацій як терміну “Вітчизна”, так і поняття “традиції” (діапазон був широким -- від російського самодержавства до радянсько-сталінської величі). На впливовий фактор регіонального життя, як показали події останніх років, перетворилися створені ними парамілітарні організації, використовувані різними політичними силами задля зміцнення власних позицій. До таких слідвіднести створене в 2002 р. Українське реєстрове козацтво (УРК) Гетьманом УРК став ректор Донецького Інституту штучного інтелекту МОН та НАН України А.І. Шевченко., що підтримувало на виборах до Верховної Ради 4-го скликання блок “За єдину Україну”. Засадами діяльності цієї організації виголошувалося повернення до автентичних українських коренів, відновлення незалежності Київського патріархату. Отож, цілком зрозумілим стала його позиція в контексті подій весни 2014 р. З початком гібридної війни на Донбасі батальйон УРК поповнив ряди ЗСУ.

Донецьке обласне об'єднання козаків України ім. І. Сірка, перебувало на засадах необхідності відтворення традицій українського козацтва. Характерно, що значну частку, попри виразні етнічні орієнтації, в обох рухах складали російськомовні та білінгварні мешканці Донбасу.

В опозиції до українського політичного проекту перебувала низка організацій опікуваних УПЦ (МП), що підтримували тісні взаємини із донськими й терськими козаками РФ, сповідуючи ідеї “руського мира”, єдності “братів слов'ян захисників православ'я” та протистояння “західній загрозі”. Наслідком реалізації політики Росії з підтримки прикордонних козацьких формувань стало створення у 2009 р. в Луганській області місцевого округу у складі козацької області, що знаходилася по інший бік державного кордону -- на прилеглій території Російської Федерації. В установчих зборах, на яких був присутній тодішній заступник голови Луганської обласної ради, брав участь 71 представник українських донських козаків. У 2011 р. було створено козацький підрозділ Всевеликого війська Донського зі станицею у Сєвєродонецьку. Створюючи його, неоко- заки посилалися на історичний прецедент існування Донської республіки (травень 1918 р. -- початок 1920 р.), згодом названої Всевеликим військом Донським -- невизнаної держави на чолі з генералом Білої армії П. Красновим, до складу якої входили території сучасних Ростовської та Волгоградської областей Російської Федерації, Донецької та Луганської областей України Войналович В.А., Кочан Н.І. Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія і сучасність. -- С. 182..

Сформована у переддень подій 2013-2014 рр. структура, що перебувала абсолютно поза правовим полем України і декларувала антидержавні гасла, мала б, за логікою, зацікавити структури держбезпеки. Але цього із зрозумілих причин не сталося. До зміцнення Всевеликого війська Донського, що фактично дублювало державницькі структури, СБУ не виявляла жодної цікавості навіть попри те, що за федеральним Законом “Про державну службу російського козацтва” (5 грудня 2005 р.) до кола його повноважень у Росії віднесені такі функції, як організація державної служби, духовне і патріотичне виховання козачої молоді, шефство над підрозділами російської армії, політична і суспільна діяльність . В контексті визначених повноважень та тієї обставини, що глава Всевеликого війська Донського призначається персонально президентом РФ, увиразнюються очевидні екстраполяції в дорадянську дійсність із тією лише різницею, що цей привілейований стан донського козацтва підпорядковується не монарху, а президенту. Не менш виразними виявляються і намагання протиставити донське козацтво українському, використавши його на користь утвердження не лише неоімперського міфу, а й неоімперської державності.

В подіях “русской весны” місце цих парамілітарних організацій, що протиставлялися державному контексту України і виходили далеко за межі її правового поля, стали цілком очевидними. Саме донські козаки -- піддані України -- а згодом і прибулі їм “на допомогу” донські козаки Росії склали кістяк охоронців обласної держадміністрації від імовірного захоплення прибічниками Євро- майдану Там само. -- С. 182-183. Ведернікова І. Партія без регіонів. -- Дзеркало тижня. -- № 3 (31 січня -- 7 лютого). -- 2014 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://gazeta.zn.ua/intemal/ partiya-bez-regionov-_.html Макаренко В. Атаман, академик и князь [Электронный ресурс] // Новая газета (18.07.2014). -- Режим доступа: http://www.novayagazeta. ru/society/64479.html; Герои “Новороссии”... (13.10.2014) [Электронный ресурс]. -- Режим доступа: http://sprotyv. info/ru/news/6389-geroi-novorossii-begushchiy-maroderkozicyni-vsevelikoe-voysko- degeneratov. Під час військових дій на Донбасі у 2014 р. саме загони Всевеликого війська Донського, як українські, так і російські, на чолі з отаманом М. Козіциним, громадянином РФ, брали активну участь у бойових діях на південному сході Луганської області. Козаки М. Козіцина влітку 2014 р. утримували в полоні 15 заручників- спостерігачів ОБСЄ, за що останній потрапив до санкційного списку Європейського Союзу. На Донбасі загони М. Козіцина виступали як організовані бандитські формування, що тероризували й грабували цивільне населення на окупованих територіях .

Участь неокозаків у так званій гібридній війні унаочнює виразні аналогії з часами першої української революції. Обернена в минуле за допомогою інструментів новітнього часу спроба повернути хід історії за допомогою козацтва та “реконструкторів-білогвардійців”, приречена на поразку. Не лише через очевидну оперетковістьреконструкторів та відносну нечисленність козацтва, яке в Україні не є соціальним прошарком, а являє собою, скоріше, хобі представників низки соціальних верств різного ступеню освіти й культури, а й передовсім через соціально-економічну та ідеологічну архаїчність феномену як такого.

Тим часом перші акти названої вистави виглядали більш ніж упевнено. Блискавичне поширення на Донбасі перед тим невластивих йому ідей “русского мира” виглядало як інсценізація одного з новомодних російських серіалів про бравих російських ГРУшників. За повідомленнями ЗМІ, просування проекту “Ново- росії” та ідей “русского мира” на Донбасі, а також фінансування незаконних військових формувань спонсорував російський олігарх Константин Малофєєв (засновник інвестгрупи “Маршал Капітал”, найбільший міноритарій і член Ради директорів Ростелекому, голова спостережної ради Фонду Василія Великого). ЗМІ характеризували К. Малофєєва як особу “щиро й серйозно звихнуту на духовності, державності, військовій історії”. Слід зауважити, що саме в “Маршал Капітал” працювали найбільш помітні фігури “русской весны” -- колишні співробітники ФСБ РФ полковник І. Гіркін (після участі в анексії Криму на чолі групи диверсантів організував й очолив сепаратистський заколот у Слов'янську, певний час був “міністром оборони” самопроголошеної “Донецької народної республіки”) та генерал-майор О. Бородай (виконував обов'язки “прем'єр-міністра” “ДНР”) Русский нацизм: фашисты, власовцы и белогвардейцы на службе ДНР (18.08.2014) [Электронный ресурс]. -- Режим доступа: http://argumentua.com/ stati/russkii-natsizm-fashisty-vlasovtsy-i-belogvardeitsy-na-sluzhbe-dnr; Васильченко Ю. Портрет врага. Кто он, “православный” спонсор бойни на Донбассе (27.07.2014) [Электорнный ресурс]. -- Режим доступа: http://sprotyv.info/ru/ news/2614-portret-vraga- kto-pravoslavnyy-sponsor-boyni-na-donbasse; [б.а.] Что общего у православного олигарха- маркшейдера, кремлевского патриарха Гундяева и вора в законе Кости-Грека, или Кто ставит Донбасс на колени (11.09.2014) [Электронный ресурс]. -- Режим доступа: http://sprotyv.info/ru/ news/ 4816-chtoobshchego-u-pravoslavnogo-oligarha-marksheydera- kremlevskogo-patriarha-gundyaeva-i. Діяльність такого роду вершителів людських доль та їх підручних “реконструкторів”, слід визнати, знаходила давно підготований грунт на місцях.

Детальний аналіз медійного простору Донбасу доби незалежності, здійснений Ю. Ніколайцем, дає об'єктивні підстави для висновку, що регіональні масмедіа (що перебувають у власності олігархічних груп та провідних політичних партій) відіграли важливу роль у формуванні не лише світоглядної картини місцевих мешканців та того сурогату історичної пам'яті, що видається за її реальний прототип, а й базових складових фіксованої різними соціологічними опитуваннями регіональної ідентичності Донбас в етнополітичному просторі. -- С. 452-508.. Колаж із заміток про Донецько-Криворізьку республіку (найвище політичне досягнення місцевого населення -- “власну державу” “народу Донбасу”) Корнилов В.В. Была такая республика // Жизнь. -- 1993. -- 23 февраля; Корнилов В.В. Забытая страна // Донецкий кряж. -- 1998. -- 19 февраля; Корнилов В.В. Однажды была такая страна // Салон Дона и Баса. -- 2004. -- 10 декабря. -- Варто уваги, що святкування 96-ї річниці утворення ДКР, в рамках якого представники політичних партій та громадських організацій зібралися у Донецьку поблизу пам'ятника Артему із гаслами: “Ні -- євроколонізації", “Галицьким фашистам не місце на Донбасі", “Катам з ОУН-УПА -- вічне прокляття народів", “Донецько-Криворізька республіка -- територія Російської Федерації", “За правду! За землю російську! За віру православну!". Причому під час цієї акції всім бажаючим роздавали “паспорти Донецько-Криворізької республіки", а активісти засудили дії українських урядовців, які, на їхню думку, вико-нують вказівки керівництва країн Заходу. -- Див.: [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://comments.ua/politics/451176-donbasse-razdayut-pasporta-donetskoy.html, програмних матеріалів Партії регіонів та неприхованої реклами її ставлеників у місцевих владних структурах, шельмування історії ОУН-УПА, фальсифікату шовіністичного та антифашистського звучання Чого лише варті назви публікацій: Дмитриевский А. Дурман националистических иллюзий // Донецкий кряж. -- 2013. -- 12-18 апреля; Гордеева Л. Фашизм на Украине: угроза или реальность // Донецкий кряж. -- 2013. -- 26 июня -- 4 июля; Поскребышев В. Фашизм пора остановить! // Донецкий кряж. -- 2013. -- 14-20 июня; Михайлова Е. Интернационалист против неофашистов // Донецкий кряж. -- 2013. -- 21-27 июня., міцно замішаного на гаслах пролетарського інтернаціоналізму та російського месіанства -- таким був далеко не повний перелік медіаприводів місцевої преси та телебачення. Відкритий інформаційний простір та свобода слова в Україні були використані для потужної ідеологічної інтервенції, наслідком якої стала тотальна дезорієнтація регіональної спільноти. Характерно, що досить часто думки про перетворення України на федерацію, розміщені на сторінках видань Донбасу, висловлювалися російськими політологами або працівниками Української філії Інституту країн СНД Донбас в етнополітичному вимірі. -- С. 471.. Повідомлення ЗМІ про рівень життя населення, скорочення населення Донбасу сприяли формуванню критичних настроїв у суспільстві, посилюючи незадоволення станом справ в Україні в цілому, і владою зокрема, породжуючи сумніви у здатності української держави змінити життя на краще Там само. -- С. 479-480.. Культивування нігілізму, а не просто критичного ставлення до центральної влади (за винятком тих періодів, коли її очолювали представники ПР),власне і було міною уповільненої дії під українською державною конструкцією.

Слід відзначити, що аналогічні тенденції відзначалися не лише в засобах масової інформації, а у місцевому науковому та науково- популярного дискурсах.

Під впливом рішень сєверодонецьких з'їздів утворилася громадська організація “Донецька республіка”, яка, за словами її організаторів, об'єднала “перші вогнища опору ... фашистському режиму Віктора Ющенка” і виступила із закликом “до повалення окупаційної влади” Донецкая республика [Електронний ресурс]. -- Режим доступу:

https://sites.google.com/site/donrespublika. В одному із “звернень до громадян Донбасу” говорилося: “Громадяни Донбасу, у нас є своя історія, своя культура, своя рідна російська мова, свої герої і свій президент “Президентство” Артема само по собі є історичним анекдотом, не кажучи вже про решту слів цитованого речення. Артем. Ніякого стосунку до Грушевського, “української” мови, УПА і Ющенка ми не маємо” Донецкая республика [Електронний ресурс]. -- Режим доступу:

https://sites.google.com/site/donrespublika. До справи воскресіння з мертвих і наповнення перед тим невластивим сакральним змістом міфічної держави міфічного донбаського народу зацікавлені сили підійшли професійно.

До яскравих образчиків літератури, що популяризувала ідеї особливого історичного шляху Донбасу та особливої місії донбасівців належить книжка тодішнього керівника Української філії Інституту країн СНД (в 2006-2013 р.) Після виїзду з України очолив Центр євразійських досліджень. Володимира Корнілова “ДонецкоКриворожская республика: расстрелянная мечта” Корнилов В. Донецко-Криворожская республика. Расстрелянная мечта. -- Х.: Фолио, 2011. -- 603 с.. Щедро приправлена масмедійними маніпулятивними інструментами, книжка, що претендувала на роль історичної сенсації, підпорядковувалася, власне, одній ідеї -- вивести дискурс про “сенсаційну” ДКР на рівень всезагальності. Стараннями Інтерруху Донбасу банальна і давно відома історія ДКР (утворена “народом Донбасу” у Харкові -- Авт.) була перетворена на знамено майбутнього політичного проекту, замішаного на гаслах “єдності земель руських”.

2010 роком датоване так зване науково-популярне видання, що побачило світ за ініціативою та за підтримки “Народно-патріотичного блоку “Донбас” та його партнерів. В якості видавця виступив голова блоку й депутат Донецької обласної ради Ігор Жи- тинський. “Украинский национализм и Донбасс. Историческая ретроспектива. Сборник материалов” Украинский национализм и Донбасс. Историческая ретроспектива: сб. мате-риалов. -- Донецк: Астро, 2010. -- 349 с. Варто зауважити, що йдеться про непоодинокі спроби. Такого ж штибу матеріал вийшов двома роками раніше під назвою “Украинский фашизм. Взгляд из Донбасса” (Донецьк, 2008). -- під такою назвою в регіональний соціальний організм була запущена чергова порція ідеологічної отрути, приурочена до 65-річчя Перемоги.