Основні питання теорії економічної науки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1. Економічна теорія як наука

1.1 Виникнення і історичний розвиток економічної теорії як науки

Економічні явища і процеси завжди привертали до себе увагу вчених та всіх освічених людей, тому що давали можливість пояснити мотиви господарської діяльності людей.

Перші спроби вивчення економічних явищ, процесів мали місце ще в працях мислителів Давнього Єгипту, Вавилону, Китаю, Індії. Значний внесок у розвиток економічної думки зробили вчені Античної Греції та Риму. Отже, економічна теорія як наука зародилася ще у IV-ІІІ ст. до н. е.

Зокрема, Ксенофонт вперше вводить поняття "економія" (oicos - домашнє господарство; nomos - закон, правило), що означало закони ведення домашнього господарства. Особливо слід підкреслити внесок Аристотеля в економічну теорію як науку. Він вказує, що економіка вивчає виробництво і споживання для задоволення потреб. Науку про багатство він розділив на економіку і хрематистику (вчення про збагачення, накопичення грошей через лихварство).

Еволюція економічної думки, викликана історичним розвитком суспільства та його господарського середовища, змінювала і погляди на предмет економічної науки. Античні вчені (Ксенофонт і Аристотель) під економікою розуміли "науку про домашнє господарство".

Формування перших шкіл належить до часів нової історії, коли товарне господарство почало набувати загального характеру, в період зародження капіталізму. Меркантилісти - представники першої економічної теоретичної школи(XVI-XVII), які відображали інтереси торгівців епохи первісного нагромадження капіталу, предметом своїх досліджень вважали багатство (грошове, у золоті і сріблі), а його джерелом - торгівлю, насамперед, міжнародну.

Як дисципліна і предмет викладання економічна теорія виникла у кінці ХVII- на початку ХVIII ст., спочатку як політична економія. У 1615р. французький економіст А. Монкретьєн (представник школи меркантилізму) вводить термін "politicos оіconomia" (рoliticos - державний, суспільний). Предметом політичної економії є організація і управління суспільним господарством, або закони ведення господарства у державі.

Економічна теорія сформувалась як суспільна наука, оскільки вона вивчає господарську діяльність людей. З часу її появи економічна теорія як наука значно еволюціонувала. До кінця ХІХ ст. вона існує як політична економія.

Школа фізіократів (ХУІІІ ст.) перенесла предмет дослідження у сферу виробництва. Згідно уявлень фізіократів, предметом політичної економії є національне багатство, під яким розуміли продукти землеробства.

Англійська класична політична економія (ХУІІІ-ХІХ ст.) розширила предмет науки до дослідження умов виробництва і нагромадження (А. Сміт), а також розподілу (Д. Рікардо) національного багатства, створюваного в усіх галузях матеріального виробництва, що проявляється в економічних законах і виробничих відносинах. К. Маркс і Ф. Енгельс (ХІХ ст.) предметом політичної економії вважали систему виробничих відносин - відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ і відповідну систему економічних законів.

У другій половині ХІХ ст. створюються передумови для зміни економічної науки. Зокрема сформувалася система ринкової економіки і економісти починають досліджувати конкретні проблеми економії і максимізації вигоди від використовуваних рідкісних ресурсів. При цьому залучають нові методи аналізу, такі як граничні величини, графіки, інтегральне та диференціальне числення.

У надрах маржиналізму, або неокласичної економічної теорії, в кінці ХІХ ст.. з'явилась нова назва економічної науки. У 1890 р. Альфред Маршалл вводить термін економікс у своїй праці "Principlles of Economics".

Економікс зосереджує увагу на з'ясуванні кількісних взаємозв'язків між елементами господарської системи. Її предметом є дослідження багатства і економічної поведінки раціонального економічного суб'єкта щодо виробництва необхідних для споживання матеріальних і нематеріальних благ. Увага зосереджується на ізольованому суб'єкті економіки, його стимулах до дії, тобто підкреслювалась роль людини в економіці.

Дж. М. Кейнс (30-і роки ХХ ст.) значно розширив предмет економікс, перенісши центр досліджень на рівень всієї економічної системи, тобто на рівень макроекономіки.

Найпоширенішим визначенням предмету економічної теорії як науки є наступне: це наука про те, як люди і суспільство вибирають спосіб використання дефіцитних ресурсів для того, щоб виготовити різноманітні товари, розподілити їх зараз і в майбутньому для споживання поміж різними індивідуумами і групами людей для найповнішого задоволення потреб.

Розрізняють два рівні економічного аналізу: мікро- і макроекономічний. Мікроекономіка вивчає поведінку окремих економічних суб'єктів, а макроекономіка - функціонування національної економічної системи, особливості ведення господарства в межах держави.

Економічний аналіз передбачає дві сторони - позитивну і нормативну. Позитивна сторона полягає у проведенні абстрактного (теоретичного) дослідження економічної системи та її елементів і виведення закономірностей, принципів, теорій, а нормативна сторона - у підготовці загальних рекомендацій для раціональної економічної поведінки усіх суб'єктів економічної системи. Нормативна політична економія є науковою основою для розробки економічної політики держави.

1.2 Економічні категорії та економічні закони

Результатом економічного аналізу, систематизації і узагальнення економічних процесів і явищ є виведення економічних теорій, категорій, законів.

Економічні категорії - це наукові терміни, узагальнюючі поняття, які відображають найсуттєвіші сторони реальних економічних явищ, процесів та предметів. Наприклад: товар, ринок, капітал, прибуток, робоча сила та ін.

Економічні закони - це найсуттєвіші, стійкі, причинно-наслідкові зв'язки в системі економічних відносин, між економічними процесами і явищами. Економічні закони - це суспільні закони, які діють через поведінку людей, які мають певні цілі, інтереси. Ці закони мають конкретно історичний характер, змінюються разом із зміною суспільства. Вони діють як тенденції, що виникають у результаті взаємодії різноспрямованих інтересів, цілей, як усереднення явищ, відхиляються у той чи інший бік. Економічні закони є умовними, тобто діють тільки за певних конкретних умов.

Економічні закони у своїй сукупності утворюють систему економічних законів розвитку суспільства, яка включає різні групи і види законів. Розрізняють загальні (діють в усіх економічних системах), особливі (діють в частині економічних систем) і специфічні (діють в окремі економічній системі) економічні закони.

1.3 Метод економічної теорії

Методологія економічної теорії - це комплекс способів, прийомів, засобів і принципів наукового дослідження її предмету.

Економічна теорія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для даної науки методи пізнання економічних процесів і явищ.

Основні методи економічної теорії: діалектика, наукова абстракція, аналіз і синтез, індукція і дедукція, економічне моделювання, економічний експеримент, статистичний, математичний, порівняльний, графічний, системний, функціональний та інші прийоми аналізу.

Діалектика як метод - загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Він базується на використанні законів і принципів філософії, обґрунтованих видатним німецьким філософом Георгом Гегелем, сутність яких полягає у пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому взаємозв'язку та взаємозалежності, у безперервному розвитку, у розумінні того, що накопичення кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.

Наукова абстракція, як метод, полягає в поглибленому пізнанні реальних економічних процесів шляхом виокремлення основних, найсуттєвіших, сталих сторін певного явища, очищених (абстрагованих) від всього випадкового, неістотного. Результатами застосування методу наукової абстракції є формування понять, економічних категорій, виявлення і функціонування законів.

Аналіз і синтез як метод дослідження застосовується в єдності двох його складових.

При аналізі об'єкт дослідження розкладається на складові частини, кожна з яких вивчається окремо; при синтезі відбувається об'єднання різних елементів, сторін об'єкта в єдине ціле з урахуванням взаємозв'язків між ними.

Індукція та дедукція. Індукція - це метод пізнання від окремого до загального, від знання нижчого ступеня до знання вищого ступеня. Дедукція - метод пізнання від загального до одиничного, від теорії у вигляді гіпотези до фактів. Метод індукції і дедукції забезпечує діалектичний зв'язок одиничного, особливого і всезагального.

Історичний і логічний методи використовуються економічною теорією для дослідження економічних процесів у єдності. Історичний метод вивчає всі процеси у тій історичній послідовності, в якій вони виникали, розвивалися і змінювалися один за одним у житті. Логічний метод досліджує економічні процеси в їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від історичних випадковостей, зиґзаґів і подробиць, не властивих цьому процесові.

Економічне моделювання - це формалізований опис і кількісний вираз економічних процесів і явищ (за допомогою математики й економетрики), структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя. Економічні моделі дають можливість наочно і глибше дослідити основні риси й закономірності розвитку реального об'єкта пізнання. Види економічних моделей: макро- і мікроекономічні; абстрактно-теоретичні і конкретно-економічні; статичні і динамічні; графічні, математичні, статичні, комп'ютерні.

Економічний експеримент - штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою вивчення їх оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій, щоб попередити помилки і провали в економічній політиці держави.

1.4 Економічна теорія та економічна політика

Економічна теорія виконує ряд важливих функцій: пізнавальну; теоретико-методологічну; аналітичну; практичну; світоглядну.

Практичне значення економічної теорії полягає у тому, що знання одержані нею, ведуть до передбачення, а передбачення - до дії. Теоретична економіка_ - це не набір правил про те, як стати багатим. Вона не дає готових відповідей на усі питання. Теорія - лише інструмент, спосіб осмислення економічної діяльності. Володіння цим інструментом, знання економічних основ зможуть допомогти кожному зробити правильний вибір у багатьох ситуаціях господарської діяльності.

Економічна політика - цілісна система заходів держави у сфері виробництва розподілу, обміну і споживання суспільного продукту, покликана відображати інтереси всього суспільства і окремих його груп, спрямована на подолання або передбачення і уникнення економічних проблем, на розвиток національної економіки. Вона має визначати оптимальні варіанти вирішення економічних проблем.

Економічна політика передбачає:

- чітке визначення мети і цілей економічної політики;

- аналіз варіантів досягнення поставленої мети;

- передбачення наслідків реалізації програми щодо даної мети;

- оцінку ефективності і результатів обраних економічних заходів.

Цілями економічної політики є економічне зростання; повна зайнятість ресурсів; економічна ефективність; економічна стабільність; економічна свобода; справедливість; позитивний платіжний баланс.

Тема 2. Суспільне виробництво. Фактори виробництва. Поняття суспільного виробництва і його структура

1. Суть і структура суспільного виробництва.

2. Фактори виробництва і ефективність їх використання.

3. Науково-технічний прогрес і його роль у підвищенні ефективності суспільного виробництва.

4. Технологічний вибір в суспільстві. Зростаючі витрати. Альтернативна вартість.

2.1 Суть і структура суспільного виробництва

Суспільне виробництво - це сукупність усіх сфер діяльності людей, які забезпечують стабільне функціонування суспільства, де створюються усі товари і послуги, необхідні для задоволення потреб людей.

Матеріальне виробництво - це сфера діяльності людей, результатом якої є конкретні матеріальні блага і матеріальні послуги. Воно об'єднує промисловість, сільське господарство, будівництво, транспортний зв'язок тощо.

Нематеріальне виробництво - це сфера людської діяльності, результатом якої нематеріальні блага та послуги. Воно об'єднує: освіту і науку; культуру і мистецтво; спорт і охорону здоров'я; оборону і управління.

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг.

Життєве благо, створене у суспільному виробництві є продуктом виробництва.

Процес виробництва, який повторюється, поновлюється і є безперервним, називається відтворенням. Воно поділяється на три види: просте, розширене та звужене (спадне).

Просте відтворення - це таке, за якого обсяги виробництва залишаються незмінними, що відбувається тоді, коли в процес виробництва залучається незмінна кількість факторів виробництва.

Розширене відтворення має місце, коли відбувається збільшення обсягів виробництва у кожному наступному періоді. Воно характерне у період економічного зростання.

Залежно від шляхів здійснення є:

- інтенсивне розширене відтворення;

- екстенсивне розширене відтворення.

При інтенсивному розширеному відтворенні збільшення обсягів виробництва забезпечується підвищенням продуктивності праці на основі впровадження у виробництво НТП.

При екстенсивному розширеному відтворенні збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок залучення додаткової кількості ресурсів.

Звужене (спадне) відтворення характеризується зменшенням обсягів виробництва із кожним наступним циклом. Такий тип відтворення відбувається в період економічної кризи.

2.2 Фактори виробництва і ефективність їх використання

Процес виробництва можна представити як поєднання факторів виробництва.

Фактори виробництва - це всі чинники виробництва, що залучені до господарської діяльності людей, це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. Вони - основа, причина і рушійна сила виробничого процесу. Суть виробництва полягає у використанні виробничих ресурсів і створенні на цій основі економічного продукту. (Слово "ресурс" французького походження і означає "засіб", "запас", "можливість". Латинське "фактор" перекладається як " той, що здійснює, виробляє", тобто - це причина, чинник певного процесу.)

Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: землю, капітал, працю, підприємницькі здібності, а також науку, інформацію, екологію.

Земля, як фактор виробництва - це всі природні ресурси, які використовуються під час виробництва. Цей фактор характеризується з трьох позицій:

1. Земля є безпосереднім ресурсом у сільськогосподарському виробництві (с/г угіддя);

2. Земля, як джерело мінеральних, водних, лісових, біологічних, рекреаційних ресурсів;

3. Земля - місце для будівництва усіх об'єктів виробничого невиробничого призначення.

Все вищесказане дозволяє зробити висновок про те, що землю як специфічний та не відтворюваний фактор виробництва необхідно берегти та раціонально використовувати.

Капітал - це інвестиційні ресурси, тобто усі матеріальні чинники виробництва, що створені працею людей і використовуються ними для виробництва товарів і послуг. Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально-речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили. У цьому випадку капітал опосередковано бере участь у процесі виробництва.

Праця як фактор виробництва - це сукупність усіх фізичних сил і розумових здібностей людей, що використовуються у виробництві життєвих благ, тобто здатність людей до праці. В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства, особливий, специфічний фактор виробництва.

Людський капітал - сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною повний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва.

Підприємницькі здібності (хист) - це здатність людей організувати поєднання ресурсів для виробництва товарів і послуг, ухвалювати відповідні рішення, здійснювати інновації і йти на ризик. Підприємницькі здібності - особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг.

Специфіка цього фактора полягає в особливому типі поведінки господарюючого суб'єкта, якому притаманні ініціатива, новаторство, гнучкість, певний ступінь ризику та відповідальності. Підприємницькі здібності керівника забезпечують розвиток та вдосконалення виробництва, цього постійне оновлення, створення інноваційного середовища, зміну традиційних стереотипів в управлінні процесом виробництва та відкривають дорогу новому. Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю порівнюється до витрат висококваліфікованої праці.

2.3 Науково-технічний прогрес і його роль у підвищенні ефективності суспільного виробництва

Науково-технічний прогрес (НТП) забезпечує зростання ефективності суспільного виробництва. Його суть полягає у якісних змінах, що відбуваються в науці і техніці.

Наука - це особливий вид людської діяльності, спрямований на отримання нових знань про природу і суспільство.

Техніка - це сукупність усіх засобів праці, що використовується у виробничих цілях і для задоволення виробничих потреб.

НТП здійснюється у двох формах:

1) еволюційна форма НТП - коли техніка і технологія, що застосовуються у виробництві, вдосконалюються на снові уже відомих знань;

2) революційна форма НТП - це перехід до технічних і технологічних засобів, що побудовані на принципово нових знаннях, наукових ідеях.

Науково-технічна революція (НТР) - це якісний стрибок у розвитку продуктивних сил на основі докорінних зрушень у науці. Таким чином, наука перетворилася на безпосередній елемент продуктивних сил, вона є новим джерелом економічного зростання.

2.4 Технологічний вибір в суспільстві. Зростаючі витрати. Альтернативна вартість

Невідповідність потреб людей і можливостей їх втамування внаслідок обмеженості виробничих ресурсів змушує усіх людей, їх груп, суспільства в цілому вирішувати, які потреби необхідно задовольнити негайно, а які можна відкласти на потім. Обмежені ресурси можна використати на задоволення різних потреб, тобто одні й ті ж фактори виробництва можна витратити на створення різних життєвих благ. Тобто виробничі ресурси є альтернативними. Це все створює проблему економічного (технологічного) вибору, суть якого полягає в тому, як слід розподілити обмежені ресурси, щоб виробити ті блага, які є найнагальнішими для суспільства сьогодні. Правильний економічний вибір дозволить найповніше задовольнити зростаючі потреби людей, а хибний приведе до значних втрат ресурсів і зниження рівня задоволення потреб. Ціною технологічного вибору є та кількість інших товарів і послуг, від яких ми відмовляємося в процесі вибору, ціна тих потреб, які залишилися невтамованими, від задоволення яких відмовились, надавши перевагу суттєвішим із них. Витрати також є альтернативними і кожне благо має альтернативну вартість.

Альтернативна вартість - це ціна тих благ, від яких слід відмовитися в процесі вибору на користь даного блага. Вона визначається тією кількістю одного товару, від якої слід відмовитися, щоб одержати додаткову кількість іншого товару.

Проблема економічного вибору і альтернативність витрат виробництва зумовлюють пошук способів використання виробничих можливостей підприємства, галузі, регіону, чи економіки загалом.

Виробничі можливості суспільства визначаються:

1. кількістю і якістю виробничих ресурсів;

2. рівнем розвитку технологій та організації виробництва;

3. вдалістю економічного вибору у суспільстві щодо розподілу наявних факторів;

4. законом спадної доходності (віддачі) ресурсів. Згідно з цим законом збільшення кількості певного змінного ресурсу при незмінній кількості інших ресурсів веде до зменшення віддачі (кількості виготовлених благ) в розрахунку на кожну його додаткову одиницю.

Проблему технологічного вибору ілюструє крива виробничих можливостей, або крива трансформації.

Крива виробничих можливостей або трансформації показує різні комбінації виробництва двох альтернативних товарів за умов повної зайнятості ресурсів, повного обсягу виробництва при незмінній кількості ресурсів та незмінних технологіях.

Для ілюстрації технологічного вибору за допомогою кривої трансформації припускають, що:

1. економіка функціонує за умов повної зайнятості і досягає повного обсягу виробництва;

2. кількість і якість ресурсів залишається незмінною;

3. технологія виробництва є постійною;

4. в економіці виготовляється два продукти ( комп'ютери і піца).

Крива відображає різноманітні варіанти вибору стосовно двох товарів

В майбутньому, у результаті збільшення кількості ресурсів та впровадження досягнень НТП у виробництво, можна збільшити виробництво обох альтернативних товарів, при цьому крива трансформації зміститься праворуч. Таке зміщення означає економічне зростання в суспільстві

Динаміка трансформації суспільства (зміщення кривої трансформації) залежить від розподілу ресурсів між інвестиційними товарами, витратами на науку та споживчими товарами, витратами на поточне споживання.

Крива трансформації ілюструє, що за умов повної зайнятості збільшення обсягу виробництва одного продукту означає відмову від певної кількості іншого (крива нахилена вправо і вниз, опукла). Це пов'язано із дією закону зростання альтернативної вартості. Його суть полягає в тому, що із збільшенням виробництва одного блага (піцци) на додаткову одиницю, доводиться відмовлятися від щоразу більшої кількості іншого блага (комп'ютерів).

Криву трансформації використовують для ілюстрації одного із найважливіших економічних законів, зокрема, закону спадної віддачі (доходності). Даний закон визначає залежність між витратами виробництва і його результатами. Згідно із законом спадної доходності послідовне збільшення кількості використовуваного одного із виробничих факторів при незмінній кількості інших, забезпечуватиме все менший приріст обсягу виробництва. Слід зауважити, що за незначних обсягів виробництва збільшення змінного ресурсу спричинятиме зростання приросту обсягу виробництва ( зростаючу віддачу), але тільки до певної межі. Тобто, закон спадної віддачі діє лише після залучення деякої кількості певного ресурсу і підтверджується для всіх технологій.

Таким чином, закон спадної віддачі (доходності) вказує, що збільшення частки одного з факторів виробництва за решти незмінних факторів призводить до збільшення обсягів виробництва.

Проте з деякого моменту зумовлений цим приріст обсягу виробництва стає все меншим і меншим. При цьому витрати виробництва зростають. Витрати зростають як за рахунок зміни структури виробництва, так і подорожчання факторів виробництва, а їх зменшення (зокрема за рахунок досягнень НТП), зумовлює зростання доходності.

Тема 3. Центральні проблеми економічної організації

3.1 Економічні потреби суспільства та їх структура. Економічні інтереси

Основною рушійною силою суспільного прогресу є людина, яка є водночас і діючим суб'єктом економічної системи та системи економічних інтересів. Тільки реалізуючи свої інтереси, людина суттєво й активно впливає на економіку загалом, бере участь у всіх галузях і сферах суспільного життя. Визначальним чинником доцільної поведінки економічних суб'єктів є все зростаючі потреби. Побудувати ефективну, раціональну систему господарювання, досягти вагомих успіхів у соціально-економічному зростанні суспільство може, виходячи з певних інтересів людини, лише реалізуючи найрізноманітніші потреби людей.

Потреби - це відчуття необхідності в тих чи інших благах, бажання володіти ними, тобто у той чи інший спосіб усвідомлене внутрішнє спонукання до певного блага. Потреби можна характеризувати як нужду у чому-небудь, необхідному для життєдіяльності і розвитку кожної людини зокрема і суспільства загалом.

Потреби розвиваються разом із поступальним розвитком суспільного виробництва, прогресом в науці тощо. Потреби людей є безмежними, вони постійно змінюються, вдосконалюються, на місце одних потреб завжди приходять інші. Безмежність потреб зумовлена: фантазіями людей; конкуренцією між виробниками; розвитком інформації; розвитком науки і техніки; модою.

Потреби у своїй різноманітності утворюють складну систему, яку можна структурувати за різними критеріями. Розрізняють: біологічні потреби і соціальні потреби; за характером виникнення: базові (первинні), що зумовлені фізіологією людини і вторинні, що породжені розвитком цивілізації; за нагальністю задоволення: першочергові і вишукані (другорядні); за засобами задоволення: матеріальні і нематеріальні; за суб'єктами вияву: індивідуальні, колективні (групові), суспільні; відносно виробництва: виробничі і невиробничі; за можливістю задоволення: насичені, вгамовані і ненасичені, невгамовні. Потреби в економічних благах (обмежених, обсяги яких менші за існуючі потреби, які створюються в результаті виробничої діяльності людей) називають економічними потребами.

За критерієм нагальності потреб визначають їх ієрархію. Найпоширенішою такою моделлю є піраміда потреб А. Маслоу.

Усвідомлення потреб і прагнення задовольнити їх зумовлюють мотивацію поведінки людини. Формою вияву потреб є інтерес.

Економічний інтерес є сукупністю тих потреб певного суб'єкта господарювання, реалізація яких забезпечує відтворювальну діяльність. Економічні інтереси - це усвідомлені потреби, для задоволення яких люди обирають певний вид економічної діяльності. Суб'єктами економічних інтересів є окремі індивіди, сім'ї, колективи, групи людей, суспільство загалом, держава, а об'єктом - економічні блага.

Розрізняють:

Ш особисті інтереси - інтереси індивідів;

Ш інтереси підприємств, організацій, фірм;

Ш інтереси окремих груп людей;

Ш загальнодержавні інтереси.

Інтереси не лише збігаються, але й вступають у суперечність. Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації. Однією із дієвих форм узгодження економічних інтересів є узгодження їх по вертикалі: суспільство - підприємство - працівник. Механізм узгодження інтересів визначається сутністю економічної системи.

3.2 Фундаментальні проблеми організації економіки

Жодне суспільство не має безмежних можливостей. Блага є обмеженими, тоді як потреби є безмежними. Недостатність благ стосовно потреб людей зумовлена обмеженістю ресурсів. Іншими словами ресурси є рідкісними, тобто має місце закон рідкості (обмеженості) ресурсів. Згідно із ним блага є обмеженими, оскільки немає достатньо ресурсів, аби виробляти всі блага, що їх люди потребують для задоволення потреб.

У зв'язку із безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів, перед будь-яким суспільством постає три фундаментальні, взаємопов'язані проблеми організації економіки:

1. Що і в якій кількості потрібно виробляти? Скільки кожного з товарів повинна виробляти економіка і які та скільки послуг має бути запропоновано? Які із благ слід виробляти негайно, сьогодні, які в майбутньому? Чи це мають бути блага для широкого кола споживачів, чи вишукані, дорогі товари і послуги? Чи слід виробляти більшу кількість товарів споживчого призначення чи виробничих товарів?

2. Як виробляти? Хто повинен виробляти ті чи інші товари? Як процес виробництва впливатиме на довкілля? Це вибір технології виробництва, постачальників сировини, організаційно-правових форм підприємств, вибір організації виробництва. Вирішення даної проблеми сприятиме досягненню найбільшої ефективності виробництва.

3. Для кого виробляти? Хто буде споживачем вироблених життєвих благ? Визначається система розподілу вироблених благ між різними людьми, сім'ями, підприємствами. Чи дане суспільство прагне мати більше багатих людей і менше бідних? Як забезпечити існування непрацездатних?

Що, як і для кого виробляти - це найважливіші, найуніверсальніші економічні проблеми, притаманні будь-якій економіці. усі вони повинні вирішуватись у виробництві, результативність якого значною мірою залежить від технології. При цьому різні суспільства використовують різні підходи для їх вирішення.

Шукаючи відповідь на ці питання, виникає проблема технологічного вибору.

Тема 4. Поділ праці, товарне виробництво і гроші

4.1 Виникнення товарного виробництва та його історичний розвиток. Товар і його властивості

Форма суспільного виробництва - це певний спосіб організації господарської діяльності.

Людство пройшло довгий історичний шлях розвитку і знало дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну і товарну. Історично першою формою суспільного виробництва було натуральне господарство.

Натуральне (самодостатнє) виробництво - це такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми і призначені для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками.

Його ознаки:

- виробництво здійснюється для власних (внутрішніх) потреб виробника;

- замкненість економічної діяльності (економічно самостійне господарство опирається на власні ресурси і забезпечує себе усіма життєвими благами);

- нерозвинений поділ праці (універсалізація праці);

- переважає ручна праця, примітивні засоби виробництва та найпростіша організація праці;

- визначальна роль у збільшенні обсягів виробництва належить приросту ресурсів;

- відсутність, або випадковий характер обміну;

- примітивність, рутинність виробництва.

На зміну натурального господарства прийшло товарне виробництво, розвиненіша і ефективніша форма суспільного виробництва.

Товарне виробництво - це такий тип організації виробництва, за якого продукти виробляються для продажу на ринку, для їх обміну, який базується на суспільному поділі праці та економічній відокремленості виробників.

Основні передумови і ознаки товарного виробництва:

- суспільний поділ праці;

- економічна відокремленість виробництва на основі приватної власності;

- ринковий зв'язок між виробником і споживачем;

- еквівалентність обміну;

- виробництво для задоволення не власних потреб, а для обміну;

- економічна конкуренція.

Розрізняють два типи товарного виробництва: просте і розвинене. Просте товарне виробництво - при якому процес виробництва здійснюється власниками засобів виробництва. Це дрібне виробництво самостійних ремісників і селян, що працюють на ринок. Гроші, отримані від продажу своєї продукції використовують для задоволення власних потреб у певних товарах. Розвинене товарне виробництво базується на найманій праці і машинній індустрії. Це вищий і ефективніший ступінь товарної організації господарства, притаманний капіталістичному суспільству.

Усі результати товарного виробництва виступають у формі товарів.

Товар - продукт виробництва, виготовлений для продажу, а не для власного споживання; це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну. Він характеризується:

Ш споживчою вартістю - здатністю задовольняти певну потребу;

Ш вартістю - витратами праці на його виробництво. Вартість товару проявляється у своїй зовнішній формі - міновій вартості. Це певне кількісне співвідношення, у якому один товар обмінюється на інший.

Наведена характеристика властивостей товару узгоджується із теорією трудової вартості, вона була започаткована класичною політичною економією, а згодом розроблялась марксистською політекономією.

Вартість за трудовою теорією визначається уречевленими в товарі суспільно необхідними витратами праці. Споживча вартість у класиків є об'єктивною, абстрактною якістю будь-якого товару або послуги, щоб задовольняти потреби людей.

Закон вартості є законом функціонування і розвитку товарного виробництва, він регулює зв'язки між товаровиробниками, а також розподіляє і стимулює суспільну працю в умовах товарного виробництва.

Закон вартості - це закон, який передбачає, що виробництво і обмін товарів можуть здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.

4.2 Спеціалізація і поділ праці в сучасних умовах

Основою переходу від натурального до товарного виробництва стали суспільний поділ праці і економічна відокремленість виробників.

Поділ праці - історичний процес відокремлення, закріплення, видозміна окремих видів господарської діяльності, спеціалізації виробників, який проходить у формі диференціації і співіснування різноманітних видів трудової діяльності.

Суспільний поділ праці - спеціалізація виробників на виконанні окремих видів діяльності, на виробництві тих чи інших товарів і послуг.

Історично розрізняють три великих поділи праці, які заклали основи товарного виробництва. Перший великий поділ праці - відокремлення скотарів від землеробів; другий - виділення класу ремісників; третій - виділення купців і формування торгівельного капіталу. Така спеціалізація обов'язково передбачає обмін продуктами праці.

З точки зору рівня самостійності, спеціалізації, економічних і технологічних зв'язків між різними видами виробництва виділяють три основні форми суспільного поділу праці:

- загальний поділ праці - відокремлення великих видів (сфер) діяльності, які вирізняються між собою формоутворенням продукту (промисловість, с/г);

- частковий поділ праці - відокремлення окремих галузей в межах великих видів виробництва, випуск готових однорідних і однотипних продуктів, об'єднаних техніко-технологічною спільністю (металургія, машинобудування та ін.);

- одиничний поділ праці - виділення окремих технологічних операцій, виробництво окремих складових компонентів, продуктів (подетальний).

Суспільний поділ праці і спеціалізація мали надзвичайно велике значення у розвитку людського виробництва. Вони забезпечують підвищення продуктивності праці. Подальше поглиблення поділу праці є передумовою збільшення обсягів суспільного виробництва, нагромадження національного багатства, підвищення рівня реального споживання.

4.3 Суть, функції та види грошей. Грошові агрегати

Як відомо, розвиток товарного виробництва і обміну включає виникнення особливого механізму для покращення процесу обміну. Таким механізмом стають гроші. Вони є одним з найдавніших економічних явищ, що впливають на всі сторони життя людей ("гроші рухають світом"). Це складний і один із найважливіших елементів ринкової економіки.

Гроші мають тисячолітню історію. Існують дві основні концепції, що пояснюють причини виникнення грошей: раціоналістична і еволюційна.

Товарні гроші - це торговий еквівалент, що використовувався як засіб обміну, але він міг вступати в обмін і як звичайний товар.

Товарними грошима були: худоба, міра зерна, шовк (Китай),шкіра хутрових звірів (у мисливців Півночі), какао боби (Центральна і Південна Америка), перлини, корали, мушлі (побережжя Африки і Азії), хутро куниці чи бобра (південна Європа, північна Америка), хутро соболя (Сибір), ікла моржів, шкури тюленів (Чукотка, Аляска).

А потім роль грошей стало відігравати золото (властивості найвдаліші для цього).

Із розвитком обміну і ринку гроші втрачають товарну природу. З'являються паперові гроші, вони не мають внутрішньої вартості, а купівельну спроможність їм надає держава, яка гарантує обіг паперових грошей на своїй території. Вони є символічними грошима, вартість яких (купівельна спроможність) значно перевищує витрати на їх виробництво.

Таким чином, гроші - це загальний еквівалент, за допомогою якого здійснюється обмін товарами.

Гроші виконують ряд функцій, що дозволяють повніше розуміти їх суть.

1. Гроші - міра вартості: у певній кількості виявляється вартість товарів та їх ціна. Ціна - це грошова оцінка товару, тобто, це та кількість грошей, яку необхідно заплатити за одиницю товару.

2. Гроші - засіб обігу і платежу, тобто, вони є посередником у обміні товарів, виступають засобом купівлі-продажу товарів і здійснення різноманітних платежів (перші паперові гроші, прообраз сьогоднішніх, виникли в Китаї у ХІІІ ст.).

3. Гроші - засіб нагромадження, тобто гроші мають здатність до нагромадження, не втрачаючи своєї цінності. Ця функція пов'язана зі здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

Із розвитком ринкових відносин та процесу демонетизації золота деякі функції грошей еволюціонували. Процес еволюції функцій грошей та їхніх форм триває дотепер, породжуючи нові форми і якісні особливості їхнього прояву.

Розрізняють такі види грошей:

- Готівка (банкнота, розмінна монета);

- Безготівкові (кредитні) гроші. Кредитні гроші - це знаки вартості, які функціонують на основі кредитної угоди і виражають відносини між кредитором і боржником. Існують такі види кредитних грошей як вексель, чек, банкнота, кредитна картка, електронні гроші.

Вексель - письмове боргове зобов'язання, завірене відповідним чином, яке видається боржником кредитору при купівлі товару в кредит і є інструментом комерційного кредиту. У ньому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право власника 9 векселедержателя) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу при настанні встановленого терміну. Вексель використовується для розрахунку замість грошей, в результаті чого виникає вексельний обіг. Векселі бувають простими і переказними. Простий вексель - це вексель, підписаний однією особою на ім'я іншої, який не може бути переданий третій особі. Переказний вексель (тратта) - це вексель, який може передаватися третій особі для отримання ним боргу з векселедавця у визначений строк.

Банкнота - це вексель банку, за яким пред'явник може в будь-який час одержати гроші і яким банк замінює комерційний вексель.

Чек (з'явилися на основі чекових розрахунків) - це грошовий документ, який видається власникові чекового рахунку в банку в оплату за куплені товари і послуги. Це письмове розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунку на інший рахунок певної суми грошей.

Кредитна картка - це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника рахунка в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою.

В сучасних умовах дедалі більше поширюються електронні гроші. Це магнітні носії платіжної інформації, які замінюють паперові гроші, чеки та інші грошові документи у безготівкових розрахунках між клієнтами і банками за допомогою електронно-інформаційних систем.

Сукупність усіх залишків грошових засобів у всіх їхніх формах (готівковій і безготівковій), що знаходяться в економіці у певний період часу і забезпечують реалізацію товарів, послуг і всі нетоварні платежі, називається грошовою масою. Вона включає декілька елементів (агрегатів), залежно від рівня ліквідності грошових засобів.

С (М0) - це готівкові гроші: монети, банкноти, що перебувають в обігу поза банками;

М1 = М0 + поточні чекові рахунки в банках;

М2 = М1 + заощаджу вальні рахунки і невеликі строкові депозити в комерційних банках і ощадних установах;

М3 = М2 + особливо великі строкові банківські рахунки і внески у спеціалізованих установах (депозитні сертифікати тощо).

4.4 Система грошового обігу. Закон грошового обігу

Форма організації грошового обігу, яка історично склалася у даній країні і закріплена законодавчо називається грошовою системою.

Грошова система включає такі елементи:

Ш Найменування національної грошової одиниці;

Ш Види грошей і характер їхнього забезпечення;

Ш Порядок емісії грошей, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг;

Ш Форми і умови безготівкового платіжного обігу;

Ш Порядок обміну національної грошової одиниці на іноземні, встановлення курсу національної валюти;

Ш Наявність державних фінансових інституцій, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні.

Історично відомі два типи грошової системи: металева і паперово-кредитна. Металева система поділяється на два види:

- Біметалізм - це система, за якої роль загального еквівалента законодавчо закріплюється за двома благородними металами - золотом і сріблом.

- Монометалізм - це система, в якій роль загального еквівалента закріплюється тільки за одним металом - золотом. Розрізняють такі види золотого монометалізму:

- система золотомонетного стандарту ( проіснувала до Першої світової війни);

- система золото зливкового стандарту (Англія, Франція), яка передбачала вільне карбування золотих монет і обмін їх на банкноти. Обмін банкнот проводився лише на золоті зливки.

- система золотодевізного стандарту (Німеччина, Австрія, Норвегія, Данія та ін.), при якій зв'язок грошей із золотом здійснювався через іноземну валюту (девізу), яка мала золоте забезпечення;

- система золото доларового стандарту, за якої розмін національних валют на золото був відмінений у всіх країнах, а обмін доларів США на золото здійснювався лише для урядів та центральних банків країн - членів МВФ. У 1971 році було припинено обмін доларів на золото.

З 1976 року за результатами Міжнародної конференції на Ямайці (м. Кінгстон) здійснено перехід до системи паперово-кредитного обігу, основу якої становлять кредитні гроші, що не обмінюються на золото. Відповідно до цієї системи було юридично закріплено демонетизацію золота; скасовано масштаб цін; припинено виконання золотом ролі загального еквівалента; золото перетворилося у звичайний товар, який продається і купується на світових ринках дорогоцінних металів за ринковою ціною; впроваджено перехід до плаваючих валютних курсів.

Рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і послуг та нетоварні платежі називають грошовим обігом. Він здійснюється на основі певних законів. Одним із найважливіших є закон грошового обігу, який визначає кількість грошей, необхідних для обігу. Він передбачає, що в обігу протягом певного періоду має бути об'єктивно зумовлена кількість грошей і відображає внутрішні зв'язки між грошовою масою і кількістю товарів, рівнем цін, швидкістю обігу грошей.

Для визначення грошової маси, згідно неокласичної теорії, застосовується рівнянням обміну, запропоноване американським економістом І. Фішером ( рівняння грошового обігу Фішера):

М *V = Р * Q,

де

М - маса грошей в обігу( включає готівку і чеки);

V - швидкість обігу грошової одиниці;

Р - рівень цін на товари і послуги;

Q - кількість товарів і послуг на ринку, тобто реальний ВВП.

З цього рівняння можна визначити кількість грошей, необхідних для обігу:

М = (Р * Q)/ V

Тема 5. Економічні системи сучасного світу

5.1 Загальна характеристика економічних систем сучасного світу

Економічна система - це форма організації національної економіки, яка базується на відповідній їй формі власності на виробничі ресурси, характеризується специфічною метою виробництва та його управлінням; це певним чином впорядкована система взаємозв'язків між виробником і споживачем суспільних благ. Вона включає сукупність інститутів та механізмів, які здійснюють регулювання економічних процесів в державі та забезпечують її розвиток.

Основні риси (ознаки) будь-якої економічної системи:

- панівна форма власності;

- мотиви господарської діяльності, спосіб координації і управління нею;

- характер розподілу створеного продукту.

Власність - це категорія, яка відображає відносини між людьми з приводу володіння, розпорядження і користування об'єктами власності. Відносини власності виражаються через суб'єкти і об'єкти власності. Суб'єкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності. Основними суб'єктами власності є окрема особа (індивідуум), юридичні особи (організації, підприємства, установи, об'єднання усіх організаційно-правових форм), держава в особі органів державного управління і органів місцевого управління та самоврядування, об'єднання держав. Об'єкти власності - це все, що можна привласнити чи відчужити. Відчуження - це позбавлення суб'єкта власності права на володіння, розпорядження і користування тим чи іншим об'єктом власності. До об'єктів власності належать засоби виробництва, нерухомість, особисте майно, природні ресурси, гроші, цінні папери, продукти духовно-інтелектуальної діяльності, культурні та історичні цінності, робоча сила. Власність має юридичний аспект, який реалізується через право власності.

Приватна власність - це тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній особі. Вона виражається у формі одноосібної або сімейної власності.

Суспільна (колективна) власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Вона існує у формі державної (загальнодержавної і муніципальної) і колективної власності. Державна власність характеризується виключним правом на управління і розпорядження власністю інститутів державної влади.

Колективні форми власності - це акціонерна або корпоративна, кооперативна, партнерська власність, власність громадських організацій чи трудового колективу.

На основі поєднання різних форм власності виникає змішана форма власності.

Виходячи із найбільш поширеного підходу до класифікації економічних систем сучасного світу, можна виділити такі їх основні форми:

- адміністративно-командна, яку інколи називають соціалістичною;

- ринкова економіка, яка виросла із капіталістичної та зберегла її окремі ознаки;

- традиційна економіка. Вона характерна для слаборозвинених країн, де релігійні та національні цінності домінують над економічною вигодою. Власність на засоби виробництва, розподіл продуктів та доходів відповідають національним традиціям. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання. Широким застосуванням ручної праці, бідністю населення тощо.

- перехідна економіка. Характерна для країн, в яких здійснюється перехід з однієї форми в іншу. Найчастіше стосується країн, в яких здійснюється перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки;

- змішана економіка, яка передбачає поєднання приватної форми власності і державного регулювання економіки, тобто є між ринковою і командною економіками.

5.2 Адміністративно-командна система та її основні риси

Теоретичною основою адміністративно-командної системи (АКС) послужила марксисько-ленінська ідеологія. Адміністративно командна система сформувалася в 20-х рр. ХХ ст. спочатку в країнах СРСР, а потім поширилась на всі країни соцтабору.

Визначальними ознаками цієї системи є:

панівна (домінуюча) власність держави на землю, інші природні ресурси, фабрики та заводи, підприємства транспорту та зв'язку, банки та інші фінансові інститути, оптову та значну частину роздрібної торгівлі, об'єкти соціальної інфраструктури та ін.

економічні рішення, які обумовлюють діяльність суб'єктів господарювання (що, скільки, для кого і як виробляти), приймались партійними та державними органами. Розподіл природних ресурсів та продукції виробничого призначення між виробниками здійснювався не за допомогою ринкових механізмів, а чиновниками. Всі підприємства працювали на основі директивних, обов'язкових до виконання планів, які були основною метою їх роботи;

встановлення державних цін на всі види товарів (крім тих, які продавались на колгоспному ринку) та послуг. В основі формування цін були галузеві витрати на виготовлену продукцію;

повний контроль державою за зовнішньоекономічною діяльністю;

державне фінансування всієї соціальної сфери - освіти і науки, охорони здоров'я, культури, житлового будівництва та ін. Поглиблювались диспропорції між різними галузями, виробництвами, регіонами, між попитом та пропозицією. На ринку панував дефіцит на одні товари, іншими були переповнені складські приміщення. Державна форма власності виключала конкуренцію, у підприємств не було достатніх стимулів до використання досягнень НТП, зниження витрат, та нарощення обсягів виробництва, яке характеризувалось високою енерго- та матеріаломісткістю, низькою конкурентоспроможністю, низькою була мотивація до праці. Життєвий рівень переважної частини населення був досить низький, його споживання не відповідав існуючим для цього періоду нормам.

Усі ці ознаки вказують на недостатню життєздатність командної системи, що закономірно призвело її до кризи, а потім і розпаду.

Економіка країн, де відбувається перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки називається перехідною або трансформаційною.

Трансформаційна економіка є особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально - економічних форм. Перехідна економічна система - це складне явище. Зміст перехідної економіки полягає у формуванні нових елементів та їх системоутворення , яке дає можливість зайняти новому панівне місце в ієрархії підсистем та системи як цілого. Перехідна економіка характеризується: нестійкістю; невизначеністю; високою ризиковістю; альтернативністю (багатоваріантністю) розвитку; виникненням і функціонуванням перехідних економічних форм; особливим характером суперечностей; ієрархічністю перехідних економік.

В умовах перехідного періоду від адміністративно-командної до ринкової економіки необхідно вирішити ряд невідкладних завдань:

· докорінно змінити відносини власності, шляхом роздержавлення і приватизації, запровадження різних форм власності.

Роздержавлення - це обмеження втручання держави в економічне життя суспільства аж до вилучення, відмова від прямого управління держави економікою.

Приватизація - це перехід у приватну власність значної частки державної власності;

· сформувати ринкову інфраструктуру і сприяти поширенню товарно-грошових (ринкових) відносин;

· лібералізувати ціни (вивільнити ціни з державного контролю);

· демонополізувати економіку і створити конкурентне середовище;

· здійснити структурну перебудову економіки;

· створити умови для фактичної реалізації особистої та економічної свободи на основі відповідної нормативно-правової бази;

· реформувати соціальну політику;

· здійснити стабілізацію грошово-кредитної системи;

· забезпечити макроекономічну стабілізацію. Тобто сприяти мінімізації дефіциту державного бюджету, припиненню надлишкової грошової емісії та пільгового кредитування.

· Основними концепціями трансформації адміністративно-командної економіки у ринкову є інституціонально- кейнсіанський варіант еволюційних змін та ліберально- монетарний варіант радикальних змін (політика "шокової терапії").

5.3 Ринкова економічна система. Її ознаки, механізм функціонування та еволюція