- зміна процентних ставок

- очікувані прибутки від інвестицій

- нові технології

- надлишкові потужності

- податки на підприємства

3. Зміни у розмірі урядових видатків

4. Зміни у обсягах виробництва в інших державах

- національний дохід в інших державах

- зміна валютних курсів

Аналізуючи вплив цих чинників на розмір сукупного попиту, необхідно пам'ятати, що вони переміщують криву АD праворуч або ліворуч. Отже, на сукупний попит впливає широкий спектр внутрішніх і зовнішніх чинників. Сила їхнього впливу різна в різні періоди.

9.2 Сукупна пропозиція та її фактори

Сукупна пропозиція описує виробничу та цінову сфери економіки і є основою для розуміння еволюції ділової активності як у короткотерміновому, так і в довготерміновому періодах. У короткотерміновому періоді взаємодія між сукупним попитом і сукупною пропозицією визначає обсяг виробництва, безробіття, використання виробничих потужностей, а також визначає рівень цін.

Сукупна пропозиція (АS) означає той сукупний обсяг продукції, що його готові і спроможні виробляти та продавати упродовж року фірми за кожного рівня цін (за інших однакових умов).

Залежність обсягів виробництва від загального (середнього) рівня цін називають кривою пропозиції.

Крива сукупної пропозиції (АS), формується з трьох сегментів, або відтинків. Горизонтальний (кейнсіанський) відтинок означає економіку неповної зайнятості. Коли існує безробіття і неповне використання виробничих потужностей, можна нарощувати обсяги виробництва, не збільшуючи витрат виробництва і підвищення цін.

Проміжний відтинок означає, що обсяги виробництва можуть бути збільшені, але це супроводжується деяким зростанням цін. Пояснюють це тим, що розширення виробництва відбувається у різних галузях нерівномірно і що підприємствам доводиться здійснювати додаткові витрати.

Вертикальний відтинок означає потенційний рівень реального обсягу національного виробництва за повної зайнятості. Якщо ж сукупний попит зростатиме далі, то наслідком буде лише підвищення рівня цін. Реальний обсяг виробництва не зростатиме, оскільки всі наявні ресурси вже використовуються.

Крім рівня цін, на сукупну пропозицію впливає багато інших чинників, які називають неціновими.

Нецінові чинники сукупної пропозиції

- Зміна цін на внутрішні та імпортні ресурси (земля, капітал, трудові ресурси тощо)

- Зміна у продуктивності (відношення реального обсягу виробництва до витрат)

- Зміна правових норм (податки на підприємства і субсидії, державне регулювання економіки)

Усі ці чинники впливають на витрати виробництва, а, отже, і на обсяги сукупної пропозиції.

Нецінові чинники сукупної пропозиції переміщують криву пропозиції ліворуч і вгору або праворуч і вниз, залежно від вектора їхньої дії.

Переміщення кривої сукупної пропозиції ліворуч відображає зростання витрат виробництва на одиницю продукції і спричиняє інфляцію витрат. Переміщення кривої сукупної пропозиції праворуч відбувається у зв'язку зі зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції і означає збільшення реального обсягу ВВП та зростання зайнятості.

9.3 Модель АD-АS

Перетин кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції визначає рівноважний рівень цін і рівноважний реальний обсяг національного виробництва. Рівноважний рівень реального обсягу національного виробництва означає, що плани всіх споживачів ВВП щодо розміру закупівель збігаються з планами виробників щодо випуску товарів та послуг. Тільки за цих умов відбувається реалізація ВВП за стабільними цінами.

Рівновазі економічної системи макроекономіка приділяє великої уваги, оскільки її порушення може перекреслити реалізацію таких цілей, як досягнення повної зайнятості, стабілізація цін та економічне зростання.

Макроекономічну короткострокову рівновагу ілюструє рис. 2.



Рис. 2. Макроекономічна короткострокова рівновага в моделі АD-А5

Як видно з рисунка, макроекономічна короткострокова рівновага встановлюється у точці перетину кривих АD і АS.

За рівноважного рівня цін покупці прагнуть купити стільки, скільки фірми прагнуть продати. Рівноважним обсяг виробництва може бути як в умовах неповної зайнятості, так і в умовах повної зайнятості.

Переміщення кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції впливає як на рівень цін, так і на реальний обсяг виробництва. Наприклад, на кейнсіанському відтинку, який характеризується високим рівнем безробіття і великим недовикористанням виробничих потужностей, розширення сукупного попиту призводить до зростання обсягу реального національного продукту без підвищення рівня цін. На проміжному відтинку розширення сукупного попиту призводить як до зростання обсягу виробництва, так і до підвищення цін. Збільшення сукупного попиту на класичному відтинку спричиняє лише підвищення рівня цін, тобто інфляцію попиту.

Сукупний попит може не лише зростати, а й зменшуватись. Зменшення сукупного попиту, як показує модель сукупного попиту і сукупної пропозиції, має такі наслідки:

на кейнсіанському відтинку реальний обсяг національного виробництва зменшиться, а рівень цін залишиться незмінним;

на класичному відтинку ціни дещо знизяться, а реальний обсяг національного виробництва залишиться на рівні повної зайнятості;

на проміжному відтинку модель передбачає, що реальний обсяг виробництва і рівень цін знизяться.

Зниження цін у разі зменшення сукупного попиту на класичному і проміжному відтинках відбувається повільно. Життя показує, що ціни легко підвищуються і важко знижуються. Це явище отримало назву "ефект храповика". Причина цього ефекту - негнучкість цін і заробітної плати в короткі відтинки часу.

Із аналізу сукупної пропозиції можна зробити такий висновок: в короткотерміновому періоді, коли ціни негнучкі, крива сукупної пропозиції горизонтальна або висхідна, а зміни сукупного попиту впливають на обсяг виробництва товарів і послуг в економіці.

Інша ситуація складається у довгостроковий період, коли ціни і заробітна плата є гнучкими.

Тема 10. Сучасні економічні проблеми

10.1 Економічне зростання та його чинники

Економічне зростання являє собою збільшення кількості матеріальних благ і послуг, що виробляється в країні. Це розвиток національної економіки протягом певного періоду, який вимірюється приростом чи темпами приросту валового внутрішнього продукту, національного доходу, або темпами приросту цих показників у розрахунку на душу населення. Показники абсолютного приросту використовують для оцінювання темпів зростання економічного потенціалу країни, а приріст на душу населення - для аналізу динаміки добробуту населення країни та порівняння рівнів життя в різних країнах.

Збільшення суспільного виробництва зумовлене зростанням потреб людей або збільшенням їх кількості.

В залежності від чинників, що зумовлюють зростання суспільного виробництва, розрізняють екстенсивний та інтенсивний типи економічного зростання.

Екстенсивний тип економічного зростання досягається шляхом залучення додаткової кількості виробничих ресурсів за їхнього незмінного технічного рівня. За таких умов обсяг ВВП зростає за рахунок збільшення чисельності працівників, обсягу капіталовкладень, сировини, ресурсів, продовження тривалості робочого часу та за незмінної ефективності виробництва.

При інтенсивному типі економічного зростання збільшення обсягів виробництва забезпечується шляхом впровадження новітніх технологій, раціонального використання ресурсів, удосконалення організації виробництва, тобто за рахунок підвищення продуктивності праці та ефективного використання усіх ресурсів.

Економічне зростання може досягатися за наявності певних чинників або факторів. Важливим чинником економічного зростання є фактор попиту, тобто наявність потенційних покупців, готових спожити додатково вироблену в країні продукцію.

Фактори пропозиції відображають реальні можливості економіки, щодо забезпечення економічного зростання. Ці можливості визначаються кількістю і якістю трудових ресурсів та їх освітньо-кваліфікаційним рівнем; відношенням людей до праці; кількістю капітальних благ та їх технічним рівнем; рівнем розвитку технології та організації виробництва; якістю природних ресурсів.

Фактори розподілу відображають вдалість суспільного вибору щодо розподілу і використання наявних ресурсів; структуру народногосподарського комплексу.

На можливість реалізації потенціалу вказаних прямих факторів економічного зростання впливають непрямі фактори: рівень цін на виробничі ресурси, рівень податків, норма позичкового процента, ступінь монополізації ринку, стабільність нормативно-правової бази.

10.2 Циклічність економічного розвитку

Так само як в економіці може спостерігатися зростання обсягів національного виробництва, так і може мати місце зниження обсягів ВВП, тобто важливою особливістю сучасної економіки, яка базується на ринкових засадах, є нестабільність. Довгострокове економічне зростання переривається спадом виробництва, низьким рівнем зайнятості та зростанням цін. Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток носить хвилеподібно-зростаючий, циклічний характер. Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку 19 ст. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства й особливостями сільськогосподарського виробництва.

Економічний цикл - це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто, це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, що характеризується коливаннями обсягу національного виробництва, доходів і зайнятості та постійно повторюється. Його ще називають циклом ділової активності або діловим циклом.

Циклічність як об'єктивна закономірність економічного розвитку за своїм змістом багатоструктурна. Серед критеріїв класифікації циклів слід виділити тривалість, тобто час (місяць, рік) між двома сусідніми вищими або двома сусідніми нижчими точками ділової активності. За тривалістю економічні цикли поділяють на малі (короткі) цикли, які продовжуються 3-4 роки; середні цикли - строком 7-11 років; великі цикли (довгі хвилі), періодичність яких становить 40-60 років.

Кожен економічний цикл є унікальним. Але водночас усі цикли характеризують певні загальні ознаки. Насамперед, це загальна послідовність у зміні фаз циклу. Більшість учених - економістів поділяють цикли на чотири фази: пік, спад (рецесія), дно, піднесення. Пік або вершина є найвищою точкою піднесення, коли в національній економіці досягається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. У цій фазі циклу рівень цін має тенденцію до підвищення, а ріст ділової активності припиняється. Найнижча точка економічного спаду (дно) характеризується тим, що виробництво і зайнятість, досягнувши найнижчого рівня, починають зростати (рис. 3).

Рис. 3. Економічний цикл

Основними індикаторами фази циклу виступають обсяг реального виробництва, рівень зайнятості і рівень безробіття.

Фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, фазою, яка є найвідчутнішою за своїми соціально - економічними наслідками, є фаза кризи або рецесії. Це період, протягом якого реальний ВВП скорочується протягом не менше як шести місяців. Рецесія починається від піку і закінчується найнижчою точкою спаду - дном. Для неї характерними є: перевиробництво товарів порівняно із платоспроможним попитом і зростання запасів нереалізованої продукції; падіння цін на товари; скорочення обсягів виробництва; масове банкрутство торгівельних, промислових фірм і банків; збільшення незайнятості виробничих потужностей; зростання безробіття; зниження рівня номінальної і реальної зарплати, прибутків підприємств та інших доходів; падіння курсу акцій; потрясіння кредитної системи; підвищення норми позичкового процента; зростання соціальної напруженості та ін.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях, у точці "дна", після чого починається пожвавлення і піднесення. Рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає, скорочуються товарні запаси, відбувається значний приріст виробничих інвестицій. В міру економічного піднесення, зростають темпи приросту рівня цін. Піднесення - це фаза, яка характеризується збільшенням обсягів виробництва, зростанням добробуту, при цьому економіка виходить на рівень, який перевищує всі попередні. Різні сектори економіки по - різному підлягають циклічним коливанням. Найчутливішим до них є виробництво інвестиційних товарів, споживчих товарів довготривалого використання та будівництво.

Можна звести різні теорії ділових циклів до двох підходів - теорій, що пов'язують цикли із зовнішніми факторами та теорій, що пояснюють цикли внутрішніми факторами. До внутрішніх факторів слід віднести: коливання інвестицій; зростання доходу і споживання; рішення у грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної кількості грошей або надмірним їх вилученням з обігу невідповідність між сукупним попитом і пропозицією зміни в державних закупках.

Серед зовнішніх чинників циклічності виділяють політичні перевороти, трансформації соціально-економічної системи, війни, високі темпи зростання населення та його міграції, відкриття нових родовищ корисних копалин нових земель, зміни у зовнішніх умовах функціонування національної економіки, наукові відкриття, технологічні інновації, помилки уряду в реалізації економічної політики тощо.

Але безперечним є те, що циклічні коливання викликані суттєвими змінами в сукупному попиті або в сукупній пропозиції.

Політика держави, спрямована на залагодження коливань в економіці, називається антициклічною політикою. Найчастіше виділяють два типи заходів держави, спрямованих на подолання циклічних коливань: політика стримування і політика експансії. Усі заходи держави такого характеру пов'язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюється економічними агентами.

Політика стримування - це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. вони застосовуються у тому випадку, коли економіка перебуває у фазі піднесення. Держава використовує підвищення ставок оподаткування, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки центрального банку та норми обов'язкових резервів тощо.

Політика експансії - це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Збільшуючи рівень сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Для цього вона використовує такі важелі, як зниження податків, збільшення державних витрат, зменшення норми обов'язкових банківських резервів та облікової ставки центрального банку. Політика експансії створює передумови для подолання кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання.

Однак антициклічне регулювання повністю не в змозі подолати циклічний характер суспільного виробництва.

10.3 Безробіття, його види та наслідки

Зайнятість населення, як економічне поняття - це сукупність економічних, правових, соціальних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід. Зайнятість, як економічна проблема, - це співвідношення чисельності працездатного населення і кількості зайнятих, яке характеризує ступінь використання трудових ресурсів та ситуацію на ринку робочої сили. Зайняте населення - це люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, хто мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, відпустку, тощо. Зайняте населення є активною частиною трудових ресурсів, яка задіяна у суспільному виробництві.

Крім зайнятих в структурі працездатного населення виділяють безробітних і добровільно непрацюючих (незайнятих).

Безробітні - це громадяни, які не мають роботи, але активно шукають або очікують її і здатні приступити до неї. Згідно Закону України "Про зайнятість населення", безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи та зареєстровані у державній службі зайнятості.

Незайняті - це люди, що не працюють і не шукають роботу за даного рівня заробітної плати. Це частина дорослого населення, що навчається, перебуває на пенсії, є надто хворими, щоб працювати, або не потребує роботи, у зв'язку з наявністю інших джерел для існування.

Отже, люди, що мають роботу - зайняті; люди, які не мають роботи, але шукають її - безробітні; а ті, що не мають роботи і не шукають її - незайняті. Згідно методики МОП (Міжнародна організація праці - це спеціалізована установа, утворена в 1919 році, працює при ООН, що проголосила своєю метою вивчення і покращення умов праці і життя трудящих шляхом рекомендацій з питань трудового законодавства) усе населення поділяється на економічно активне і економічно неактивне. Економічно активне - це частина населення, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію своєї робочої сили для виробництва товарів і надання послуг. Кількісно воно складається із чисельності зайнятих економічною діяльністю і чисельності безробітних. Економічно неактивне населення - це особи у віці 15 - 70 років. Які не можуть бути кваліфіковані як зайняті або безробітні: учні, студенти, курсанти денної форми навчання, пенсіонери, зайняті домашнім господарством, особи, які не мають необхідності або бажання працювати.

Безробіття - соціально-економічне явище, пов'язане з перевищенням пропозиції робочої сили відносно попиту на неї. Вонро відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення.

Важливою ознакою безробіття є його закономірний характер.

Безробітних у загальній чисельності робочої сили відображає рівень безробіття. Рівень безробіття - це відношення кількості безробітних до величини робочої сили (суми зайнятих і безробітних):

Рівень безробіття = Чисельність безробітних / кількість робочої сили х 100%

У залежності від причин, які викликають безробіття, розрізняють декілька його видів.

Фрикційне безробіття виникає внаслідок зміни робочого місця на краще, у зв'язку з переїздом з однієї місцевості до іншої та закінченням навчального закладу. Це "добровільне" безробіття, оскільки виникає з ініціативи самих працівників. Воно є неминучим, певною мірою бажаним і відносно короткочасним. Перехід із малооплачуваних, малопродуктивних робіт на продуктивніші сприяє підвищенню доходів і кращому розподілу трудових ресурсів.

Структурне безробіття спричинене структурними зрушеннями в економіці, закриттям старих підприємств і виробництв. В результаті змінюється попит на окремі професії і фахи та пропозиція робочої сили щодо них. Робоча сила повільно реагує на зміни в попиті на товари і послуги, зміни техніки і технології виробництва, тому й виникає безробіття. "Структурні" безробітні зможуть працевлаштуватися тільки в результаті перекваліфікації, перепідготовки чи зміни місця проживання.

Різниця між структурним і фрикційним безробіттям полягає в тому, що "фрикційні" безробітні мають навики і фах, які можуть продати на ринку праці, а "структурні" безробітні не можуть отримати роботи без попередньої додаткової перепідготовки, навчання чи зміни місця проживання. Фрикційне безробіття носить короткостроковий характер, а структурне - більш тривалий і тому вважається серйозною проблемою.

Циклічне безробіття - це вивільнення робочої сили, викликане загальним спадом виробництва внаслідок циклічних коливань. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час кризи.

У ринковій економіці, в силу її динамізму, обов'язково існує оптимальний резерв робочої сили і підтримується природна норма безробіття, при якій досягається довготривала рівновага, коли темпи інфляції дорівнюють очікуваному темпу зростання цін. Вважається, що наявність структурного і фрикційного безробіття є передумовою для розвитку економіки. Повна зайнятість визначається як зайнятість, що складає менше 100% робочої сили. Тому фрикційне та структурне безробіття називають природним безробіттям. Повна зайнятість, таким чином, це зайнятість при наявності природного безробіття. Природний рівень безробіття залежить від інформованості населення про можливості зайнятості, системи підготовки та перепідготовки кадрів, міграційних та демографічних факторів, тощо. Вважається, що в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5-6%. За умов, коли фактичний рівень безробіття дорівнює природному безробіттю, фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП. Потенційний ВВП - це максимальний його рівень, що може підтримуватись за даної технології, повної зайнятості, без прискорення інфляції.

Безробіття є серйозною соціально-економічною проблемою оскільки породжує цілий ряд негативних як економічних, так і соціальних наслідків.

За наявності циклічного безробіття в економіці виникають певні втрати. Вони виражаються у відставанні фактичного ВВП від потенційного його рівня. Американський вчений А. Оукен виявив залежність, за якою кожен відсоток циклічного безробіття викликає 2,5% відставання ВВП фактичного від потенційного. Це отримало назву закону Оукена.

Поряд з економічними втратами безробіття має негативні соціальні і психологічні наслідки, а саме: відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення; втрата кваліфікації робітників, що може згодом зумовити значне зниження зарплати чи нові звільнення; погіршення фізичного і психологічного стану робітників; падіння моральних підвалин; громадська і політична напруга в суспільстві.

10.4 Інфляція: суть, види та наслідки

Однією із найважливіших проблем багатьох країн світу, насамперед, тих, що переходять до ринкової економіки, є інфляція.

Інфляція - це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу , що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами.

Інфляція вимірюється за допомогою індексів цін. Індекс цін характеризує рівень інфляції, який показує як змінилися ціни в національній економіці за певний період.

Темп інфляції показує, прискорилась чи уповільнилась інфляція за певний період і визначається за формулою :

It - рівень цін у поточному періоді;

It - 1 - рівень цін у попередньому періоді.

Протилежним до інфляції є явище дефляції, яка спостерігається тоді, коли загальний рівень цін знижується .

Залежно від рівня розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію.

Помірна інфляція має місце тоді, коли річний приріст цін становить до 10%. За такої інфляції ціни відносно стабільні, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб'єктів; люди продовжують заощаджувати гроші. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли ціни зростаю на 20, 50,100 або й більше відсотків за рік. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує грошей, а перетворює їх у товари. Ринки капіталів звужуються, а внутрішні інвестиції скорочуються. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження. Інфляція виходить з-під контролю держави.

Гіперінфляція характеризується зростанням цін на тисячі, десятки тисяч і більше відсотків за рік. Усі прагнуть при цьому позбутися грошей. Гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вона означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно - політичне безладдя. Така інфляція була характерна для економіки України в 1992-1993 рр.

Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін розрізняють інфляцію попиту і інфляцію витрат ( пропозиції ).

Інфляція попиту виникає тоді, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни зростають, щоб врівноважити попит і пропозицію. Виробництво не може швидко зреагувати на надлишковий попит збільшенням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси уже залучені, тому зростають ціни.

Інфляція пропозиції (витрат) спостерігається тоді, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції. Ця інфляція з боку пропозиції, яка означає ріст витрат виробництва, що випереджає ріст реального доходу і продуктивності праці. Збільшення витрат на виробництво одиниці продукції зменшує прибутки та обсяги виробництва, який фірми готові запропонувати за наявного рівня цін. У результаті пропозиція товарів зменшується, а рівень цін підвищується. Ціни при цьому зростають через зростання цін на сировину, паливо, енергоресурси, або коли номінальна зарплата зростає швидше, ніж рівень продуктивності праці.

Поєднання інфляції попиту та інфляції пропозиції утворює інфляційну спіраль.

Крім того інфляцію поділяють на передбачену - яку учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впливів, і непередбачену, коли вона є несподіваною для економічних суб'єктів, наслідком незапланованих змін в сукупному попиті і сукупній пропозиції.

За співвідношенням темпів зростання цін на товари розрізняють:

Збалансовану інфляцію - це інфляція, коли ціни товарів різних товарних груп відносно один одного не змінюються. Ціни підвищуються досить повільно й одночасно на більшість товарів і послуг.

Незбалансовану інфляцію - це інфляція, коли співвідношення цін у різних товарних групах змінюється на різні відсотки і по-різному на кожний вид товару.

Серед головних причин інфляції слід виділити: зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту; дефіцит державного бюджету; мілітаризація економіки; монополії та не обґрунтовані привілеї; особливості структури національної економіки і ін.

Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або гіперінфляції чи є непередбачуваною, негативно позначається на всіх сторонах суспільного життя країни.

Основними соціально - економічними наслідками інфляції є:

по-перше, зниження реальних доходів населення. Це стосується насамперед осіб, що одержують фіксовані номінальні доходи (працівники бюджетних організацій, пенсіонери ін.). Реальні доходи цих людей зменшуються, а реальні доходи осіб, номінальні доходи яких зростають швидше, ніж рівень інфляції, збільшуються;

по-друге, відбувається випадковий перерозподіл доходу і багатства між різними верствами населення; між дебіторами і кредиторами;

по-третє, знецінюються фінансові активи із фіксованим доходом;

по-четверте, знижується мотивація до інвестування довгострокових програм. Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції може суттєво зменшитися в реальному вимірі;

по-п`яте, спотворення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів;

по-шосте, прискорюється матеріалізація грошей. Гроші стають "гарячими", від них намагаються якнайшвидше звільнитися;

по-сьоме, знижується мотивація до праці;

по-восьме, підривається управлінський механізм економіки, знижується ефективність інструментів державного регулювання, а часом навіть інфляція робить недоцільним їх використання.

Дослідження показали, що між безробіттям та інфляцією існує зв`язок. Збільшення безробіття зменшує інфляцію і навпаки. Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса - англійського економіста, який вивчивши дані щодо безробіття і номінальної заробітної плати у Великобританії за останні 100 років, виявив обернений зв`язок між безробіттям і змінами в номінальній зарплаті і цінами, тобто інфляцією (рис. 4).

економічний ринковий попит гроші

Рис. 4. Крива Філліпса.

Крива Філліпса відображає підхід, згідно з яким країна може мати нижчу норму безробіття, якщо є бажання заплатити таку ціну, як вищий темп інфляції.

Ця модель є корисною для аналізу короткострокових змін безробіття та інфляції. В межах тривалих інтервалів часу зв'язок між безробіттям та інфляцією має інший характер. Про це свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х рр. ХХ ст., коли в економіці відбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття - стагфляція. Стагфляція описує таку економічну ситуацію, в якій високий рівень безробіття супроводжується високим сталим темпом інфляції. Отже, в довгостроковому періоді не існує альтернативи між рівнями інфляції і безробіттям, а крива Філліпса набуває вигляду вертикальної прямої.

Тема 11. Економічні функції держави

11.1 Необхідність, суть і форми державного регулювання економіки

В сучасних умовах ринковий механізм не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Він має ряд недоліків і характеризується неспроможністю вирішувати деякі проблеми.

По-перше, ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти нестабільності, циклічності економічного розвитку, а відтак - економічним спадам, зростанню безробіття, високому рівню інфляції.

По-друге, в сучасний ринок характеризується тенденціями до концентрації і монополізації виробництва, тобто не є досконало конкурентним. Монополістичні тенденції обмежують ефективність ринкової економіки. Протистояти монополії ринок неспроможний.

По-третє, Ринок реагує тільки на індивідуальні потреби, що фінансуються окремими суб'єктами, і не має механізмів, здатних забезпечити людей суспільними благами. Ринок не здатен виділити ресурси для виробництва деяких товарів (державне управління, армія, освіта і наука, охорона здоров'я, культура тощо).

По-четверте, ринок породжує побічні наслідки господарської діяльності людей, так звані екстерналії або зовнішні ефекти. До негативних екстерна лій, які слід обмежувати, відносять забруднення довкілля, вичерпання не відтворюваних ресурсів, порушення еколого-економічної рівноваги, відхилення від стандартів якості товарів тощо. Позитивні екстерналії, які треба розвивати і стимулювати, виникають тоді, коли деякі товари виробляються у недостатній кількості. Це пов'язано із переливами ресурсів.

По-п'яте, ринкова економіка є соціально вразливою, постійно виникає проблема ефективності і справедливості, значної диференціації доходів, соціальної нерівності і незахищеності.

По-шосте, ринок неспроможний забезпечити економіку грошовою масою; вирішити такі проблеми, як захист національних інтересів, оборона країни.

Усі ці проблеми можуть бути вирішені тільки за участі держави, шляхом регулюючого її впливу на економіку.

У загальному вигляді основні функції держави в ринковій економіці сформульовані П. Самуельсоном.

Він виділяє три основні функції держави:

- стабільність: забезпечення високих темпів економічного зростання, запобігання і зменшення негативних наслідків циклічності, створення сприятливих умов функціонування ринку, зниження темпів інфляції, зростання зайнятості, розвиток НТП;

- справедливість: зменшення нерівності у розподілі доходів на основі перерозподілу на користь малозабезпечених верств населення, непрацездатних;

- ефективність: сприяння конкуренції, відновлення інформованості суб'єктів, коригування розміщення ресурсів, протидія монополістичним тенденціям, запобігання зовнішнім ефектам.

Таким чином, до функцій держави, спрямованих на регулювання економіки слід віднести:

- визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку;

- забезпечення правової бази ефективного функціонування ринкової системи;

- захист конкуренції, її стимулювання, контроль і обмеження монопольних структур;

- перерозподіл доходів, соціальний захист населення;

- корегування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту, фінансування суспільних потреб;

- стабілізація економіки; контроль рівня зайнятості, темпів інфляції; стимулювання економічного зростання;

- захист, оборона та забезпечення правопорядку в країні;

- вирішення екологічних проблем і проблем захисту довкілля;

- регулювання зовнішньоекономічних відносин.

Держава повинна регулювати національну економіку. Вона не повинна підмінити ринковий механізм, а лише підкорегувати його, спрямувати у напрямку досягнення суспільних цілей. Державний вплив на економіку є ефективним, якщо є відповідний "розподіл" співвідношення між державним регулюванням і ринком. Державне регулювання - це втручання не в ринковий механізм, а в передумови і побічні наслідки його функціонування.

Державне регулювання - це систематична, цілеспрямована діяльність держави щодо створення правових, економічних і соціальних передумов, необхідних для найефективнішого функціонування ринкового механізму і мінімізації його негативних наслідків. Це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.

Основними формами державного регулювання є:

· Правове, тобто визначення правової бази підприємницької діяльності;

· Економічне - це вплив держави на економічні потреби та інтереси господарюючих суб'єктів. Воно передбачає використання прямих і непрямих методів державного регулювання. До економічних регуляторів прямої дії належать цільове державне фінансування і державне замовлення. До економічних регуляторі непрямої дії - бюджетно-податкові, грошово-кредитні, цінові і валютні методи впливу;

· Адміністративне: здійснюється вольовими командними методами через неекономічні методи впливу: державний контроль за монопольними ринками, забезпечення мінімального рівня добробуту і соціального захисту, регулювання експорту, імпорту, встановлення мит, тарифів і т.п., дотримання національних стандартів і норм.

В економічному регулюванні особливе місце займають прогнозування, індикативне планування і програмування. Регулюючий вплив держави проявляється і через функціонування державного сектора економіки.

11.2 Перерозподіл доходів. Нерівність, бідність і ефективність

Неоднаковий рівень доходів домогосподарств або працівників називають диференціацією доходів. Нерівність у розподілі доходів властива усім країнам незалежно від типу їхньої економічної системи. Причинами економічної нерівності людей є відмінності в освіті і особистих здібностях; різні рівні заробітної плати і доходів загалом, які зумовлені рівнем освіти і професійної підготовки; відмінності у становищі на ринку; різне ставлення до ризиків; наявність зв'язків або дискримінації. Особлива роль у поглибленні економічної нерівності людей належить майновим доходам від землі, житла, капіталу, володіння акціями та іншими цінними паперами тощо. В умовах перехідної економіки поглиблення диференціації в доходах зумовлене тим, що окремі суспільні групи поводяться відповідно до законів ринкової економіки, в той час як інші продовжують орієнтуватися на традиції й цінності попередньої системи.

За умов економічної нерівності гостро постає проблема бідності. Розрізняють бідність країни загалом та бідність окремих громадян і сімей. Бідність не піддається точному визначенню. Це рівень доходів, який не дає змоги забезпечити нормальні умови життя людей. Цей загальний принцип у кожній країні конкретизують за допомогою визначення офіційної межі бідності, що нерідко називають прожитковим мінімумом.

Прожитковий мінімум - це мінімальний набір найнеобхідніших життєвих благ, виражений у грошовій формі, що забезпечує нормальні умови для відтворення та функціонування населення. Він визначає нижню межу суспільно необхідного рівня життя за певних соціально-економічних умов. Розрізняють:

Фізіологічний мінімум - вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення фізіологічних потреб;

Соціальний мінімум - мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і духовних потреб.

Прожитковий мінімум зумовлений динамікою цін і кількісною оцінкою набору споживчих благ.

Рівень життя характеризується такими параметрами як:

· мінімальна заробітна плата - встановлений державою норматив заробітної плати у вигляді грошового еквівалента, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації за умов суспільно нормальної інтенсивності праці;

· межа бідності - це той рівень доходу, який забезпечує виживання людей, нижче якого є неможливим задоволення основних потреб. Нині вона встановлюється як частка прожиткового мінімуму на одну особу на місяць.

Рівень бідності - це питома вага сімей, у яких рівень доходів на одну особу нижчий від визначеної межі бідності.

Рівень життя населення визначається: рівнем номінальних і реальних доходів; освітнім рівнем населення; забезпеченістю житлом; рівнем безробіття в країні; структурою витрат бюджету.

Важливим показником економічного розвитку країни є структура витрат сім'ї. Згідно закону Ангеля (німецького статистика, який у ХІХ ст. здійснив аналіз споживання сімей із різними рівнями доходів) із збільшенням доходів населення зменшується питома вага витрат на продукти харчування, незмінною залишається частка витрат на житло, комунальні послуги, одяг і збільшується частка витрат на товари довготривалого використання, освіту, культуру, відпочинок тощо.

Нерівність і бідність у розподілі національного доходу ілюструє крива Лоренца.

11.3 Монетарна політика Центрального банку. Фіскальна політика. Державний бюджет

Монетарна (грошово-кредитна) політика - це комплекс заходів у сфері грошового обігу і кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, високого рівня зайнятості та вирівнювання платіжного балансу. Це політика регулювання пропозиції грошей і відсоткової ставки. Монетарну політику в країні провадить центральний банк, який виступає "банком банків", що регулює пропозицію грошей в економіці. В більшості країн світу центральні банки є державними. В Україні центральним банком є Національний банк (НБУ).

Основні функціями центральних банків є:

· розробка і впровадження разом із Урядом ефективної грошово-кредитної політики;

· здійснення грошової емісії і контроль за грошовим обігом;

· здійснення міжбанківських розрахунків в тому числі і в міжнародних відносинах;

· продаж кредитних ресурсів комерційним банкам та кредитування уряду;

· регулювання та контроль за діяльністю комерційних банків та кредитних організацій;

· здійснення валютного регулювання і забезпечення конвертованості національної валюти;

· зберігання та регулювання золотовалютних резервів;

· управління державним боргом.

Основними інструменти монетарної політики центрального банку є:

- операції на відкритому ринку цінних паперів;

- норма обов'язкових резервів - це та частка банківських активів, яка передається на зберігання в центральний банк;

- норма облікової ставки - це той відсоток, під який центральний банк надає позики комерційним банкам.

Центральний банк може купувати або продавати урядові цінні папери комерційним банкам, нефінансовим фірмам, населенню. В результаті він здатний збільшувати або зменшувати резерви в банківській системі і таким чином впливати на пропозицію грошей.

В умовах надто високих темпів економічного зростання та інфляції центральний банк проводить рестриктивну (стримувальну) політику. Для цього він повинен зменшити надлишкові резерви комерційних банків. Цього можна досягти шляхом продажу державних цінних паперів, підвищення норми обов'язкових резервів, підвищенням облікової (дисконтної) ставки. Внаслідок цього пропозиція грошей зменшиться, а відсоткова ставка зросте. Гроші стануть "дорогими", умови надання кредиту - жорсткішими. Тому така політика називається політикою "дорогих грошей". В результаті сукупний попит зменшується і як наслідок - зменшуються доходи, обсяг виробництва, зайнятість та інфляція.

Якщо економіка перебуває в стані депресії, застою, провадиться стимулююча монетарна політика. Вона передбачає збільшення пропозиції грошей. Для цього центральний банк скуповує цінні папери, знижує норму обов'язкових резервів і облікової ставки. Гроші стають "доступними", а політика називається політикою "дешевих грошей". Зниження ринкової відсоткової ставки в результаті таких дій центрального банку, стимулює зростання інвестицій та інших видатків, чутливих до відсоткових ставок. Це, в свою чергу, збільшує сукупний попит, що сприяє зростанню ВВП і зайнятості.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика держави - система регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків. Основні цілі фіскальної політики: пом`якшення циклічних коливань; забезпечення стійкого економічного зростання; досягнення високого рівня зайнятості за помірних темпів інфляції. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток й стан державного бюджету і тому виконує дві взаємопов`язані функції - стабілізаційну і фіскальну.

Фіскальна політика здійснюється у двох формах: дискреційної та недискреційної. Недискреційна (автоматична) фіскальна політика не потребує спеціальних рішень уряду, тому що заснована на дії вмонтованих (автоматичних) стабілізаторів - механізмів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. До них належать: прогресивна податкова система; виплати у разі безробіття, малозабезпеченості; субсидії фермерам; система участі у прибутках. У фазі циклічного підйому вмонтовані стабілізатори приводять до зростання податкових надходжень до державного бюджету, зменшення соціальних трансфертів і формування його профіциту. Під час спаду відбувається зворотній процес. Це пасивна фіскальна політика.

Дискреційна фіскальна політика - політика уряду, спрямована на зміну у доходах та видатках державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, валютний курс та стан платіжного балансу. Термін "дискреція" означає, що зміна в податках і видатках залежить від свідомих рішень парламенту чи уряду, що приймаються на основі діючих законів. Це активна фіскальна політика уряду. У залежності від мети впливу на сукупний попит фіскальна політика може бути стимулююча та стримуюча. Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика здійснюється для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Уряд створює дефіцит державного бюджету на основі зростання державних видатків або зниження податків, або поєднання цих заходів.

Рестриктивна (стримуюча) проводиться в період підйому і цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок за рахунок зростання податків та зниження державних витрат, або поєднання цих заходів. Всі ці заходи здійснюють вплив як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. На проведення активної фіскальної політики впливають труднощі макроекономічного прогнозування, обумовлені недосконалістю економічної інформації, мінливості економічних очікувань, а також існування значного внутрішнього лагу (час від моменту зміни економічної ситуації до прийняття урядом відповідних рішень і навпаки).

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Державний бюджет - фінансовий план доходів і видатків держави на рік. Державний бюджет виконує такі функції: розподільчу (забезпечує формування та використання грошових коштів держави на задоволення суспільних потреб), контрольну (гарантує формування грошових коштів та використання їх за передбаченими напрямками), стабілізаційну (регулює хід економічного циклу). Розмір державного бюджету, його структура, співвідношення між доходами і видатками визначає можливості фіскальної політики, яка, у свою чергу, впливає на стан державного бюджету.

Бюджетні доходи:

звичайні: податки; збори (акцизні, мито); доходи від держаної власності та держаної торгівлі; внески в державні фонди соціального страхування;

надзвичайні: кошти від приватизації; кошти від поражу прав використання повітряного простору.

Основними джерелами доходів держави є податки (система обов`язкових платежів суб`єктів господарювання державі) та надходження від зовнішньоекономічної діяльності. За економічним змістом податки - це система фінансових відносин між державою та платниками податків щодо наповнення державного бюджету. Податки складають близько 90% надходжень в державний бюджет.

Основними функціями податків є:

- фіскальна (централізація частини національного доходу в державному бюджеті на загальносуспільні та державні потреби);

- розподільча (перерозподіл національного доходу між галузями виробництва, підприємствами та фізичними особами);

- регулююча (вплив податків на величину сукупних видатків і доходів платників).

Податки класифікуються за різними ознаками. Відповідно до порядку стягнення податки поділяються на прямі та непрямі. Прямі стягуються безпосередньо з доходів або майна юридичних та фізичних осіб. Непрямими податками є податки, якими обкладаються ціни на товари та послуги - акцизи, мито, податок на додану вартість. Чим біднішою є країна, тим більше вона покладається на непрямі податки, особливо на податки від зовнішньоекономічної діяльності.

З погляду зміни податкових ставок (розміру податку на одиницю оподаткування) у міру зростання доходу, вони поділяються на:

- прогресивні (середня ставка підвищується у міру зростання доходу);

- пропорційні (середня ставка податку залишається незмінною за будь-яких обсягів доходу);

- регресивні (податкові ставки знижуються у міру зростання доходу).

Виходячи з того, в який бюджет скеровані податкові надходження, податки поділяються на загальнодержавні (надходять до державного бюджету) та місцеві (надходять до місцевого бюджету). Існують ще цільові податки, які стягуються цільовим призначенням на певні потреби (наприклад, будівництво доріг тощо).

Доходна частина державного бюджету є фінансовою основою здійснення соціальних програм підвищення життєвого рівня населення, проведення заходів щодо соціального захисту населення, розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров`я, соціального забезпечення, реалізації інших соціальних програм. Проте податки призводять до зменшення рівноважного обсягу національного виробництва.

Американський економіст А. Лаффер довів, що надмірний податковий тягар підриває стимули до інвестування, знижує трудову активність, сприяє тінізації економіки. Крива Лаффера показує залежність між податковими ставками ї податковими надходженнями до державного бюджету.

Державний бюджет має бути збалансованим, тобто видатки мають дорівнювати доходам. При перевищенні витрат над доходами має місце дефіцит державного бюджету. Якщо доходи перевищують витрати, то формується його профіцит (надлишок). Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називається рівнем дефіцитності бюджету. Безпечними для стабільності економіки вважаються 1-2%. Майже всі країни світу мають дефіцит державного бюджету. Причинами виникнення і зростання бюджетного дефіциту є: економічні кризи, мілітаризація економіки, економічна нестабільність, зростання заборгованості місцевих бюджетів, інші витрати державного бюджету. Зростання бюджетного дефіциту обумовлює інфляційні процеси, кризу державних фінансів, грошової системи, посилення податкового тягаря, зростання диференціації в доходах населення, послаблює мотивацію до праці.

Фінансування бюджетного дефіциту здійснюється шляхом запозичень у населення, у центрального банку, зовнішніх. Тому основними джерелами погашення дефіциту державного бюджету є підвищення податків, додаткова емісія грошей, державні позики.

Державний борг - заборгованість держави щодо внутрішніх та зовнішніх позик, які залишилися після відрахування погашеної їх частини; сума накопичених за попередні роки дефіцитів державного бюджету мінус його позитивне сальдо. Основними причинами формування державного боргу є: надмірні державні витрати; циклічні спади; скорочення податків без відповідного зменшення державних видатків; недостатні надходження від зовнішньої торгівлі; зобов`язання за невиконаними кредитними угодами юридичних осіб, гарантом яких виступив уряд; вплив політичних факторів. Важливе значення має не стільки абсолютний розмір державного боргу (борг зростає у міру збільшення ВВП, на його величину впливає інфляція), скільки відносні показники заборгованості - відношення боргу до ВВП і суми обслуговування боргу до ВВП (так званий "тягар боргу"). Його величина залежить від рівня процентної ставки, що впливає на розмір виплат по боргу; темпів зростання реального ВВП та обсягу первісного бюджетного дефіциту.

Тема 12. Міжнародні економічні відносини

12.1 Міжнародна економіка та основні форми міжнародних економічних відносин

Економіка більшості країн світу є відкритою економікою. Для сучасного світу характерною є взаємозалежність економік країн, які, вирішуючи свої проблеми, спираються не тільки на власні можливості але і на ті можливості, які пов'язані з їх участю у світовому господарстві.

Світове господарство - це внутрішньо суперечлива єдність національних економік, пов'язаних міжнародним поділом праці, торговельно-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв'язками.

Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств окремих країн, об'єднаних всесвітнім поділом праці і системою міжнародних економічних відносин. Світове господарство можна розглядати і як сукупність світових ринків: ринку ресурсів, продуктів, фінансових ринків із відповідною світовою інфраструктурою.

Світове господарство ґрунтується на міжнародному поділі праці. Міжнародний поділ праці - це спеціалізація країн на виробництві певних видів товарів відповідно до їх природнокліматичних, історичних та економічних умов.

Основними чинниками, що зумовили поділ праці між країнами, були відмінності у володінні природними ресурсами, у їх природно-кліматичних умовах, географічному розташуванні, історичних традиціях виробництва та інше. В сучасний період основний вплив на міжнародний поділ праці здійснює продовження поділу праці в середині країни, який охоплює різні види спеціалізації -- міжгалузеву, внутрішньогалузеву і технологічну.

Сучасний етап міжнародного поділу праці характеризується інтернаціоналізацією господарського життя та міжнародною економічною інтеграцією.

Інтернаціоналізація економіки - це формування, розвиток та поглиблення економічних взаємозв'язків між країнами завдяки відкритості національних економік.

Міжнародна економічна інтеграція - процес зближення та взаємопроникнення національних господарств групи країн, спрямований на створення єдиного господарського механізму.

Таким чином, характерною особливістю сучасного світового господарства є його глобалізація.

Під глобалізацією розуміють широкий спектр процесів, що відбуваються в сучасному світі - інтеграцію ринків ресурсів, продуктів і капіталу, появу єдиних для цілого ряду країн валют, уніфікацію стандартів і споживчих смаків, лібералізацію руху капіталів між країнами, введення єдиних правил у сфері регулювання банківських і фінансових операцій та інше.