Торгівельна політика України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Змiст

ВСТУП

РОЗДIЛ 1.ТОРГIВЕЛНА ПОЛIТИКА, ЇЇ СУТЬ ТА РОЛЬ В ПРОЦЕСАХ ЕКОНОМIЧНОЇ IНТЕГРАЦIЇ ДЕРЖАВИ

1.1 Сутність та концепція розвитку торгівельної політики

1.2 Нетарифні методи регулювання зовнішньоторговельних зв'язків

1.3 Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі

РОЗДIЛ 2. ТОРГIВЕЛЬНА ПОЛIТИКА УКРАЇНИ НА СУЧАСТНОМУ ЕТАПI

2.1 Умови розвитку економіки країни на сучасному етапі

2.2 Аналіз торгівельної політики держави

2.3 Оцінка існуючих проблем в розвитку торгівельної політики

РОЗДIЛ 3.Напрям подальшого удосконалення торгівельної політики держави

3.1 Тенденції сучасного розвитку протекціонізму та лібералізму у зовнішній торгівлі

3.2 Пропозиції щодо удосконалення імпортно-експортної операції

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНО ЛIТЕРАТУРИ

Вступ

зовнішньоторговельний політика протекціонізм лібералізація

Характерною особливістю сучасного етапу розвитку системи світогосподарських зв'язків є поглиблення процесів взаємозалежності різних національних економік і активізація їх участі в сучасному міжнародному поділі праці. Домінантою економічного розвитку країн світу стала ринкова система господарювання, яка продемонструвала свою ефективність, спроможність стимулювати економічне зростання, забезпечувати мотивацію до праці, мобілізувати і раціонально використовувати матеріальні, природні, фінансові та інші ресурси.

Перехід України до ринкової економіки відкриває широкі можливості для інтеграційного розвитку країни, участі в міжнародному поділі праці та світогосподарських процесах. У зв'язку з цим, особливої актуальності набувають проблеми формування і налагодження зовнішньоекономічних зв'язків, організації і управління зовнішньоекономічною діяльністю, розробки і реалізації ефективної зовнішньоторговельної політики.

Проблема створення нової системи організації та управління зовнішньоекономічними зв'язками стає предметом особливої уваги державної економічної політики. Саме від якості управління зовнішньоекономічною діяльністю і ефективності її державного регулювання залежать перспективи міжнародної конкурентоспроможності економіки України.

У вітчизняних і зарубіжних наукових дослідженнях, в яких аналізуються основні закономірності розвитку зовнішньоекономічної діяльності України в умовах перехідної економіки, зовнішньоторговельна політика розглядається переважно крізь призму стратегії системних перетворень. Проте, проблеми оптимізації зовнішньоекономічних зв'язків, структура та інструменти сучасної зовнішньоторговельної політики, механізм її розробки та реалізації, співвідношення протекціонізму і лібералізму в зовнішньоекономічній політиці, роль регіонального фактору в поліпшенні конкурентних переваг України на світовому ринку, впровадження сучасної ефективної моделі розвитку зовнішньоекономічної політики України потребують більш детального аналізу.

Метою курсової роботи є виявлення теоретичних основ розвитку торгівельної політики держави та визначення напрямів подальшого іі удосконалення механізму зовнішньоторговельної політики в умовах ринкової трансформації та визначення основних напрямів підвищення ефективності зовнішньоторговельної політики України в умовах поєднання протекціонізму та лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків.

Завдання курсової роботи є визначення суті та концепції розвитку торгівельної політики держави.

Обґрунтування методів регулювання зовнішньоторговельних зв'язків.

Аналіз торгівельної політики держави на сучасному етапі розвитку торгівлі.

Об'єктом мого дослідження є вивчення торгівельної політики України та оцінка існуючих проблем у розвитку її торгівлі.

РОЗДIЛ 1. Торговельна політика, її суть та роль в процесах економічної інтеграції держави

1.1 Сутність та концепції розвитку торгівельної політики

Сучасний етап розвитку світового господарства характеризується поглибленням світогосподарських зв'язків, які ґрунтуються на принципах взаємовигідного економічного співробітництва, взаємоузгоджених економічних інтересів. У цих умовах простежується тенденція тісного зближення національних господарств, що належать до різноманітних економічних систем, з метою поглиблення інтеграційних зв'язків і проведення узгодженої внутрішньої і зовнішньоекономічної політики.

Розвиток сучасних форм міжнародних економічних відносин, диверсифікація зовнішньоторговельних зв'язків у процесі міжнародного розподілу праці визначають підвищення регулюючої ролі держави в цій важливій сфері економіки.

Механізм запровадження зовнішньоторговельної політики у сучасній економічній літературі розглядається як взаємозв'язок двох елементів: національного та міжнародного. Національну складову визначають як цілеспрямований вплив держави на сферу зовнішньоторговельної діяльності. Характер і напрями такого впливу обумовлені багатьма факторами, зокрема, рівнем розвитку та масштабами національного господарського комплексу, ступенем його інтеграції у світове господарство. Міжнародна складова частина цього механізму являє собою систему узгодженого впливу двох або більше держав на зовнішньоторговельну діяльність або на її окремі сфери (зовнішню торгівлю, експорт та імпорт капіталу, міжнародну міграцію робочої сили тощо). Провідне місце в системі зовнішньоторговельної політики займає національна складова. Це випливає передусім з тієї ролі, яку відіграє держава у регулюванні економіки. Крім того, національний рівень є вихідним моментом у формуванні міжнародної підсистеми механізму регулювання зовнішньоторговельних зв'язків.

В усіх країнах, хоча й різною мірою, держава бере активну участь у розвитку зовнішньоторговельної діяльності . Вона стимулює чи обмежує розширення цього сектора в цілому, торговельні операції з певними країнами або ж окремі сфери господарства, види продукції та послуг.

Швидке розширення зовнішньоторговельних зв'язків держав світу, яке відбиває процеси поглиблення міжнародного поділу праці, обумовило розвиток і вдосконалення зовнішньоторговельної політики. У сучасних умовах зовнішньоторговельна політика як складова частина економічної політики набуває дедалі більшого значення. Підвищення її ролі узгоджується із розвитком світогосподарських зв'язків в умовах інтернаціоналізації виробництва та капіталу, поглиблення залежності національних економік від зовнішнього ринку. За допомогою зовнішньоторговельної політики держава регулює різноманітні зовнішньоторговельні аспекти її економічних відносин з іншими країнами.

В умовах науково-технічної революції економічний розвиток будь-якої країни все більше залежить від її участі у міжнародному поділі праці. Наочним прикладом цього є процеси, що відбуваються на Заході, де промислово розвинені країни свідомо йдуть на стирання економічних, а часто і політичних кордонів, створюють управлінські надбудови, основним завданням яких стає, у тому числі, формування сприятливих умов для досягнення свободи руху товарів, капіталів, технологій, послуг, робочої сили і т.п. з метою вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих країн на основі спеціалізації і науково-технічної кооперації.

Процес інтернаціоналізації господарства та розширення міжнародних зв'язків, з одного боку, виражається у збільшенні їх масштабів, з іншого - призводить до розвитку традиційних і виникнення цілком нових форм здійснення зовнішніх економічних відносин.

Однак, реалізація переваг міжнародного поділу праці, як і раніше, здійснюється в основному за допомогою каналів зовнішньої торгівлі, яка, у свою чергу, нерозривно пов'язана з іншими формами зовнішньоекономічної діяльності, такими, як кооперація і спеціалізація виробництва, створення спільних підприємств різних видів і форм, науково-технічне співробітництво, економічне і технічне сприяння тощо.

Міжнародний поділ праці здійснюється за допомогою зовнішньоекономічних зв'язків з метою економії суспільної праці в процесі виробництва і обміну його результатами між різними країнами. Економічний зміст зовнішньоторговельного обміну полягає в тому, що участь у міжнародному обміні товарами доцільний для країни лише тоді, коли вона витрачає на виробництво експортних товарів менше суспільної праці, ніж вона має витратити на виробництво товарів імпортованих на кошти, які отримані від експорту.

На нашу думку, сучасна зовнішньоекономічна політика -- це система заходів, що спрямовані на досягнення економікою даної країни певних переваг на світовому ринку й одночасно передбачають захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів. Її результати часто є підставою для досягнення певних політичних цілей, і тому вона є невід'ємною складовою зовнішньої політики держави.

У різні періоди свого розвитку окремі держави проводили ту зовнішньоторговельну політику, яка найбільшою мірою відповідала конкретній політичній та економічній ситуації, що існувала в даній країні.

Узагальнення теоретичних здобутків, що стали основою розвитку міжнародної торгівлі на різних етапах міжнародних економічних відносин, дозволяють нам виділити основні етапи еволюції поглядів на зовнішньоторговельну політику: класичні описові концепції міжнародної торгівлі (до XIX століття включно); регулятивні теорії розвитку зовнішньоекономічної політики (три чверті XX століття); сучасні концепції системного підходу до управління міжнародним бізнесом (кінець XX століття).

Практичний досвід, здоровий глузд, стійкі традиції і торговельні порядки -- все це обумовлювало невеликий обсяг міжнародної торгівлі на першому етапі та формування наукових підходів, що носили описовий характер.

Відмінною рисою другого етапу є посилення втручання держави у міжнародні ділові операції. Значною мірою на цей процес вплинули дві світові війни і розкол світу на дві протилежні соціально-економічні системи. Природньо, що кожна з них вдавалася до активного використання держави як важливого інструменту реалізації своїх інтересів у сфері міжнародного бізнесу. Міжнародні ділові операції стали об'єктом ретельного планування. Для забезпечення успіху цих операцій обидві системи створюють різні державні і міжнародні інститути (Рада Економічної Взаємодопомоги, Європейський Союз та ін.). При цьому формуються наукові погляди, які доводять доцільність державного регулювання зовнішньоекономічної сфери і визначають основні напрями цього регулювання.

Особливістю третього, сучасного етапу розвитку зовнішньоекономічної політики стало усунення соціально-політичного протистояння двох систем у сфері міжнародного бізнесу. Ряд західних компаній активно проводить ділові операції в постсоціалістичних країнах і в Україні, зокрема. З іншого боку, багато українських підприємств активно діють на зовнішніх ринках. Саме корпоративний менеджмент міжнародних компаній стає вирішальним чинником розвитку міжнародного бізнесу і розширення зовнішньоекономічних зв'язків країн. Менеджментський аспект є відчутним у сучасних теоріях регулювання зовнішньоекономічних відносин.

З огляду на той факт, що основою економіки феодального суспільства був купецький капітал, для якого синонімом багатства виступали гроші, була сформульована і відповідна політика, що одержала назву меркантилізму. Її прихильники виходили з того, що багатство держави, яке вони ототожнювали з грошовим капіталом, залежить від максимально можливого накопичення грошей (золота і срібла). Тому, вважали вони, зовнішня торгівля повинна бути орієнтована на накопичення дорогоцінних металів шляхом проведення політики обмеження імпорту і розширення експорту за допомогою втручання держави і її контролю за станом зовнішньої торгівлі.

Основним засобом обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок були мита. Одночасно в колонії могли ввозитися товари тільки з метрополії. На шляху постачань з інших країн зводилися обмежувальні, а часто і просто заборонні бар'єри.

З розвитком продуктивних сил і переходом до мануфактурного, а згодом і до капіталістичного способів виробництва, політика меркантилізму поступово трансформувалася в політику протекціонізму, що означало захист національної економіки за допомогою мит, кількісного обмеження імпорту, а іноді й експорту.

З розвитком капіталістичного способу виробництва політика протекціонізму вступала в усе більше протиріччя з інтересами капіталістичного виробника, що прагнув до експансії і захоплення нових ринків збуту. Особливо гостро ця проблема постала після промислового перевороту в Англії. Застосування перших машин привело до скорочення витрат і збільшення обсягу виробництва. Однак на шляху реалізації різкого зростання обсягів більш дешевих товарів стояли створені політикою протекціонізму перешкоди, що привели на практиці до поділу світової торгівлі на сектори, які об'єднували метрополії і зв'язані з ними колоніальні країни.

Ці об'єктивні потреби розвитку капіталістичного способу виробництва призвели до виникнення нової концепції, так званої теорії свободи торгівлі класиків англійської політичної економії А.Сміта і Д.Рікардо. Головна ідея їх вчення полягала в тому, що найбільшу вигоду одержують країни, які беруть активну участь у міжнародному поділі праці на підставі переваг витрат виробництва або, за їх термінологією, праці (абсолютних -- за А. Смітом, порівняльних - за Д. Рікардо). Надалі погляди А.Сміта та Д. Рікардо були розвинуті шведськими вченими 3. Хекшером і Б. Оліним, що сформулювали так звану теорію факторів виробництва, а також цілим рядом інших вчених -- прихильників неоліберальної школи.

Суть поглядів прихильників "вільної торгівлі" прямо суперечила поглядам меркантилістів і представників протекціонізму, тому що представники ліберального напрямку рекомендували державі максимально обмежити втручання в економіку, у зовнішню торгівлю тощо. Воно допускалося лише у виключних випадках, задля забезпечення безпеки і зміцнення обороноздатності країни, або для нейтралізації державної підтримки експорту.

У зовнішньоторговельній практиці широко використовуються обидва напрямки зовнішньоекономічної політики -- як протекціонізм, так і свобода торгівлі. При цьому в "чистому вигляді" вони практично ніколи не застосовуються. Позиція держави в проведенні тієї або іншої політики визначається особливостями соціально-економічного розвитку країни, її місцем і роллю в міжнародному поділі праці. Політика протекціонізму проводилася в ті періоди, коли внутрішня економіка даної країни або її окремі галузі були не досить конкурентоспроможні на світовому ринку, а тому потребували допомоги держави, яка створювала систему захисту слабких галузей, використовуючи для цього визначений набір торговельно-політичних засобів. Навпаки, коли економіка однієї з країн виривалася вперед у своєму розвитку в порівнянні з іншими державами, її представники виступали з вимогою усунути перешкоди на шляху руху товарів, у першу чергу мита та квот, тобто, виступали під гаслом свободи торгівлі.

Донедавна основним напрямом зовнішньоекономічної політики більшості держав був протекціонізм, однак створення великих монополістичних об'єднань (концернів, трестів тощо) привело до серйозних змін у політиці протекціонізму, з'явилися нові напрямки так званого зверхпротекціонізму. Якщо протекціонізм, як правило, був спрямований на захист від іноземної конкуренції найбільш слабких, неконкурентноспроможних галузей економіки, то монополістичний зверхпротекціонізм почав захищати саме найбільш розвинені, потужні, найбільш монополізовані галузі. Мета такого роду політики полягала в тому, щоб ті сектори економіки, які знаходилися під захистом, мали можливість за рахунок високого рівня цін одержувати на внутрішньому ринку монопольно високий прибуток, а на світовому ринку за допомогою низьких цін вести боротьбу з метою витіснення конкурентів. Такого роду політика одержала назву наступального або агресивного зверхпротекціонізму.

У зовнішньоекономічній політиці переплітаються інтереси різних монополій, фінансових, торгових, професійних та інших груп. Тому сучасна зовнішньоекономічна політика - це складна система, що формується під впливом процесів, які відбиваються на всій системі міжнародних економічних відносин. У першу чергу йдеться про науково-технічну революцію, яка різко посилила взаємозалежність господарств окремих держав. Об'єктивні вимоги інтернаціоналізації економіки мали як наслідок інтеграційні процеси, що нині мають місце у сучасній світовій економіці і значно впливають на формування зовнішньоторговельної політики. У будь-якої країни в результаті діяльності інтеграційних угрупувань відбувається формування єдиної для них системи регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, яка одержала назву колективного протекціонізму. Характерною для нього є більш-менш повна лібералізація взаємної торгівлі (свобода торгівлі) при одночасному проведенні узгодженої єдиної протекціоністської політики по відношенню до країн, що не беруть участі в цих економічних об'єднаннях. Найбільш характерним прикладом цього є Європейський Союз (Європейські Співтовариства, Спільний ринок).

У формуванні зовнішньоекономічної політики активну участь, крім держави, беруть монополістичні угруповання і створені ними різні асоціації, об'єднання, комітети тощо. У більшості країн існують значні об'єднання національного капіталу: національні асоціації промисловців, галузеві об'єднання підприємців, торговельні палати та інші організації, що впливають на формування зовнішньоекономічної політики країни. З огляду на існуючі між представниками різних груп підприємців протиріччя, конкретна політика регулювання зовнішньоекономічного обороту є ніби рівнодіючою різних тенденцій. У ній знаходять також відображення як компроміси між інтересами національно відокремлених капіталів, що виражають прагнення забезпечити надійний захист від іноземної конкуренції, так і об'єктивні потреби забезпечення міжнародного спілкування в умовах підвищення ступеня інтернаціоналізації виробництва і капіталу.

У промислово розвинутих і нових індустріальних країнах ефективна зовнішньоекономічна стратегія стала основою безкризового розвитку економіки, високих темпів економічного зростання і становлення нової системи багатостороннього регулювання і національного управління зовнішньоекономічними зв'язками.

З другої половини XX століття, коли міжнародний обмін набирає рис “вибухового характеру”, світова торгівля починає розвиватися високими темпами. У період 1950-1994 р. обсяг світової торгівлі збільшився у 14 разів. За оцінками західних фахівців Г. Хаберлера (Haberler G.) та Х. Джонсона (Jоhnsоn H.), період між 1950 і 1970 роками можна охарактеризувати як “золоте століття” у розвитку міжнародної торгівлі. Саме тоді було досягнуте щорічне семивідсоткове зростання світового експорту. Однак, уже в 70-ті роки воно знизилося, ще більше скоротившись у 80-ті роки. Наприкінці 80-х світовий експорт продемонстрував помітне пожвавлення (до 8.5% зростання у 1988 р.). Після явного спаду на початку 90-х, у середині 90-х років він знову демонструє стійкі високі темпи зростання.

Відзначені зрушення зумовили виникнення сучасних концепцій управління міжнародним бізнесом. Вони належать представникам вищого менеджменту головних транснаціональних корпорацій. Найбільш поширеним серед них є ресурсний підхід. Оскільки компанії мають у своєму розпорядженні обмежені ресурси, вони повинні вирішити, використовувати їх усередині країни або на міжнародному рівні. Тільки переконавшись у тому, що можливості на міжнародному ринку можуть виявитися більшими, ніж на вітчизняному, компанії спрямовують свої ресурси в закордонний сектор.

Важливим напрямом розвитку сучасних концепцій зовнішньоторговельної політики є концепція експортних можливостей. В її основі лежить використання надлишкових потужностей. Часто компанії мають у своєму розпорядженні виробничі потужності, що в поточних або довгостроковому періодах не користуються адекватним внутрішнім попитом. Це можуть бути розвідані запаси природних ресурсів або конкретні потужності для виробництва певної продукції, які важко переключити на виробництво інших товарів, що мають, можливо, відповідний внутрішній попит. При цьому помітне прагнення малих країн торгувати набагато ширше і в більших масштабах, ніж великих. Одна з причин полягає в тому, що технологія виробничого процесу може дозволити фірмі рентабельний випуск продукції лише при великосерійному виробництві, у більших обсягах, ніж це потрібно для задоволення попиту у своїй країні. Для прикладу візьмемо автомобільну промисловість: у “Вольво” (Vоlvо) потреба експорту з невеликого шведського ринку значно більша, ніж у “Дженерал Моторс” -- із значного американського.

Теоретики-економісти особливу увагу звертають на концепцію зниження витрат виробництва. Дослідження показали, що компанії можуть знижувати свої витрати на 20-30% у тих випадках, коли подвоюється випуск продукції. Це явище відоме як “економія масштабу” (ecоnоmy оf scale), а також описується кривою накопичення досвіду (ехрегіеnсе curvе). Таким чином, при 20% рівні зниження витрат виробництва і початкових витратах в 100 дол. на одиницю продукції собівартість другої одиниці продукції буде дорівнювати 80 дол., третьої -- 64 тощо. Зниження може бути пов'язане з декількома факторами: зменшенням умовно-постійних витрат за рахунок випуску більшого обсягу продукції; підвищенням ефективності за рахунок досвіду, придбаного при виробництві великих партій продукції; масовими закупівлями матеріалів і перевезенням їх значними партіями. Тому очевидно, що лідер ринку може одержати переваги у відношенні зниження витрат виробництва перед своїми конкурентами.

Заслуговує на увагу також концепція підвищення прибутковості. Виробник може у певних умовах продавати ту саму продукцію з більшою вигодою за кордоном, ніж у себе вдома. Це може бути пов'язане з відмінністю конкурентного середовища на закордонному ринку щодо вітчизняного, тому що там товар знаходиться на іншому етапі життєвого циклу. Таким чином, етап зрілості усередині країни може привести до зниження внутрішніх цін, у той час як етап зростання за кордоном може звести нанівець актуальність зниження цін. Підвищення прибутковості може також відбутися у зв'язку з розходженнями державних заходів усередині країни і за кордоном, що впливають на прибутковість (наприклад, розходження в оподатковуванні прибутків або регулюванні цін).

Розподіл ризику став основою наступної концепції зовнішньоторговельної політики. Виводячи збут за межі ринку тільки однієї країни, виробник має можливість звести до мінімуму коливання попиту, оскільки цикли ділової активності країн знаходяться в різних фазах, а ті самі товари знаходяться на різних етапах життєвого циклу. Ще один фактор розподілу ризику за допомогою експорту полягає в тому, що виробник зможе залучити більше клієнтів, зменшуючи свою вразливість при втраті якогось одного або декількох клієнтів.

Основою сучасної теорії зовнішньоторговельної політики може стати концепція імпортних можливостей. Імпульс до участі в торгівлі може надійти або від експортера, або від імпортера. У будь-якому випадку повинні бути як продавець, так і покупець. Імпульс від імпортера полягає в тому, що фірма шукає більш дешеві і високоякісні сировинні й інші матеріали, комплектуючі або готові вироби, щоб використовувати їх на своїх виробничих підприємствах. Або ж вона може активно шукати нові товари, розроблені за кордоном, щоб доповнити наявні асортиментні групи. Це дозволить компанії більше продукції запропонувати на продаж, а імпортеру -- використовувати надлишкові потужності своєї торгово-розподільної мережі.

Якщо міжнародні постачання сировини, матеріалів і комплектуючих знижують витрати виробництва або підвищують якість готових виробів, компанія, що закуповує, має більшу стійкість проти конкуренції з боку імпортованих готових виробів або ж сама може більш ефективно конкурувати на експортних ринках. Автомобільна промисловість являє собою приклад глобальної конкуренції, що залежить від субпідрядників, у тому числі іноземних, стосовно зниження витрат виробництва.

Імпортер, як і експортер, має можливість розподілити свої операційні ризики. Розширюючи коло постачальників, фірма буде менше залежати від диктату або долі єдиного постачальника. У США, наприклад, багато значних споживачів, зокрема, автомобільна промисловість, яка диверсифікувала свою закупівлю сталі з залученням європейських і японських постачальників. Ця стратегія знизила ризик недостатнього постачання американської автомобільної промисловості у випадку виникнення страйку серед сталеливарників США, але одночасно створила нові проблеми у сталеливарній промисловості країни.

Вищерозглянуті концепції розвитку зовнішньоторговельної політики дозволяють сформулювати найбільш загальні положення, що характеризують сучасні тенденції і особливості зовнішньоекономічної політики країн з розвинутою ринковою економікою і які можуть бути покладені в основу розробки зовнішньоторговельної стратегії країн з перехідною ринковою економікою:

- державна політика більшою мірою орієнтована на вільну торгівлю в економічно розвинутих країнах, що досягли високого рівня конкурентоспроможності своєї продукції на зовнішніх і внутрішніх ринках;

- політика орієнтується переважно на вільну торгівлю в країнах, де ввезена продукція не конкурує з внутрішнім виробництвом або є сировиною для важливих галузей;

- протекціонізм, як правило, використовується для захисту національних інтересів і економічної безпеки країни, стимулювання зростання національного виробництва та підвищення його конкурентоспроможності;

- найбільш широко протекціоністська політика застосовується в країнах, де здійснюються структурні і ринкові перетворення економіки, або де мають місце економічна депресія і швидке зростання конкуруючого імпорту.

Ці загальні закономірності варто було б враховувати при виборі найбільш прийнятної для України моделі зовнішньоекономічної стратегії. Одночасно повинні братися до уваги специфічні особливості нинішнього етапу розвитку української економіки і роль зовнішньоекономічного фактора у становленні ринкового господарства відкритого типу.

Як було зазначено вище, політика протекціонізму і вільної торгівлі має деякі особливості в розвитку економічних політик держав. Перші спроби створення стрункої концепції в галузі економічного розвитку держави і зовнішньоторговельної політики мали місце в період ліквідації феодальної роздробленості в Європі, створення централізованої держави й утворення національного ринку.

Сьогодні в систему регулювання зовнішньоекономічних зв'язків активно включилися міждержавні офіційні і напівофіційні інститути. Найбільше значення мають саміти країн “Великої сімки” (США, Японії, Німеччини, Італії, Франції, Великобританії і Канади), що скликаються регулярно з 1975 р., створене в 1974 р. Міжнародне енергетичне агентство (МЕА), Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ/СОТ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та інші.

Сучасна зовнішньоекономічна політика здійснюється за допомогою цілого ряду засобів, що контролюють, регулюють і стимулюють зовнішньоекономічні зв'язки. До них відносяться митні тарифи, кількісні обмеження, різного роду перешкоди для збуту і споживання товарів на ринку країни-імпортера. Одночасно за допомогою експортних кредитів і державних гарантій по них, кредитів міжнародних фінансових організацій, експортних премій, товарного і валютного демпінгу, умовно безмитного ввозу і вивозу, повернення мит і податків, інших податкових пільг здійснюється стимулювання експорту товарів. Важливу роль у вигляді засобу розширення експорту грає також вивіз капіталу.

У складному комплексі торгово-політичних методів в останні роки спостерігається тенденція до розширення форм державного регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою засобів, що впливають на функціонування внутрішньої економіки. Внутрішні економічні й адміністративні важелі використовуються більш широко з метою регулювання ввозу і вивозу праці і капіталу і у такий спосіб доповнюють традиційні методи прикордонного контролю. Філії і дочірні фірми ТНК, великі компанії і їхні відділення зв'язані між собою системою угод про розподіл ринків, про ціни і умови продажу, захисту торгових марок і патентів. Таким чином, хоча ТНК і не зводять торговельно-політичних бар'єрів, згадані угоди створюють не менш відчутні перешкоди для імпорту, ніж ті, що утворюються за допомогою звичайних торговельно-політичних бар'єрів. Цей приватномонополістичний протекціонізм, який є однією зі специфічних рис сучасної зовнішньоекономічної політики, одержав назву “обмежувальної практики монополій”.

Певну увагу необхідно приділити специфіці зовнішньоекономічної політики, яка проводилася у свій час Радянським Союзом та соціалістичними країнами. Мова йде про політику монополії зовнішньої торгівлі, що визнавала виключне право держави на здійснення зовнішньоекономічних зв'язків країни.

Введення монополії зовнішньої торгівлі обумовлювалося плановим характером економіки радянської держави і переслідувало дві мети: по-перше, захист народного господарства від тиску через кордон і, по-друге, забезпечення акумуляції прибутків від товарного обміну з закордонними контрагентами в державному бюджеті з метою їхнього використання відповідно до потреб і інтересів народного господарства. На практиці це означало, що всі зовнішньоторговельні операції повинні були здійснюватися від імені держави спеціально на те уповноваженими органами відповідно до державного плану.

Численні спроби ряду радянських державних і партійних діячів (Г.Я.Сокольникова, М. І. Бухаріна, Г. В. Пятакова та інших) домогтися послаблення монополії успіху не мали, тому що наштовхувалися на завзятий опір керівників держави. У результаті монополія держави на зовнішню торгівлю у модифікованих формах зберігалася аж до початку 90-х років ХХ ст. Підсумком цього був повний відрив монопольних виробників усередині країни від зовнішнього ринку, що не могло не стати гальмом на шляху переходу економіки до інтенсивних методів розвитку, широкого використання досягнень науково-технічного прогресу. Внутрішній виробник не тільки був відірваний від світового ринку і в результаті не міг співвідносити свої витрати зі світовими, він був не зацікавлений у виготовленні якісної продукції на експорт, а також у раціональному використанні імпортних товарів.

Перші кроки на шляху реформування зовнішньоекономічних зв'язків, розпочаті в 1986 р., формально були спрямовані на відновлення розірваного ланцюга : “виробник -- світовий ринок - виробник”. Однак Постанова КМУ від 19 серпня 1986 р. "Про заходи щодо удосконалення зовнішньоекономічних зв'язків" підтверджувала монополію держави у сфері регулювання зовнішньоекономічних зв'язків. Контроль держави в даному разі полягав у видачі дозволів на ведення зовнішньоекономічної діяльності Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків. Лише у квітні 1991 р. з прийняттям Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” в Україні були дозволені усі форми зовнішньоекономічної діяльності для всіх юридичних осіб, що фактично означало початок ринкової трансформації і лібералізації зовнішньоекономічної політики України.

Перед дилемою вибору характеру зовнішньоторговельної національної політики -- фритредерства (вільної торгівлі) або протекціонізму -- рано або пізно стають всі держави. Сьогодні ці два взаємозалежні напрямки так само, як і декілька століть тому, визначають сучасний механізм розвитку зовнішньоекономічної політики.

У зв'язку з цим особливо актуальним залишається аналіз інструментарію зовнішньоекономічної політики і дослідження проблеми співвідношення лібералізму і протекціонізму в зовнішньоекономічній політиці країни.

1.2 Нетарифні методи регулювання зовнішньоторговельних зв'язків

Існують наступні нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі: кількісні обмеження квотування (контингентування, ліцензування, “добровільні” обмеження експорту);

- приховані методи торгової політики (технічні бар'єри, внутрішні податки і збори, політика держзакупівель, вимога про використання місцевих компонентів);

фінансові методи торгової політики (субсидії, експортні кредити, демпінг);

- неекономічні методи регулювання (торгові договори, правові режими).

Самими традиційними є квотування імпорту, експортні субсидії і компенсаційні мита, а також демпінг. За своїми наслідками імпортні квоти аналогічні митному тарифу, тобто вони ведуть до зменшення обсягу міжнародної торгівлі та зростання внутрішніх цін. Досить широка поширеність цього способу регулювання зовнішньої торгівлі обумовлена, мабуть, тим, що це більш гнучкий, ніж тарифи, метод, а також тим, що він здатний досить просто позитивно впливати на платіжний баланс у випадку його дефіцитності. Наслідків уведення імпортних квот багато, вони залежать від характеру ринкової ситуації. В умовах стабільної конкуренції квота дійсно подібна тарифу.

Ми спостерігаємо, що обсяг чистих витрат для нації дорівнює областям b і d, і розширення вітчизняного виробництва до оцінки S1.Більш серйозний результат квотування імпорту виникає, коли воно приводить до монополізації внутрішнього ринку.

Значне місце в торговій політиці багатьох країн займає регулювання експорту. Найчастіше використовуються експортні субсидії і компенсаційні мита. Застосовують і оподатковування експорту з метою переключення частини експорту на внутрішній ринок і зниження внутрішніх цін. Субсидії в експортні галузі здорожчують національну валюту і тим самим сприяють зростанню імпорту. Субсидування експорту є сховане субсидування імпорту. Субсидований експорт може бути обкладений компенсаційними митами. Світове співтовариство не вітає експортне субсидування, тому що воно призводить до надлишкової міжнародної торгівлі і появи збитків через непотрібну розтрату виробничих ресурсів. Уведення компенсаційних мит дозволяє не змінювати обсяг світової торгівлі і викликає втрати для платників податків країни-експортера.

Періодично на світових ринках спостерігається явище, назване демпінгом.

Демпінг означає продаж товару на зовнішньому ринку за цінами, значно нижчими цін світового ринку і внутрішнього ринку країни-виробника.

До демпінгу вдаються звичайно фірми, що, будучи монополістами на своєму внутрішньому ринку, підтримують високі ціни. Для максимізації прибутку такі фірми прагнуть розширити обсяг продажу за кордоном і встановлюють там низькі ціни. Тут власне кажучи фірма проводить цінову дискримінацію: споживачі різних країн купують її товар за різними цінами. Наслідки демпінгу звичайно неоднозначні: дешевина для покупця, збиток для конкуруючих з імпортом галузей. Якщо конкуренти підозрюють демпінг, то уряд проводить спеціальне розслідування. Якщо демпінг доведено, звичайно вводять антидемпінгове мито.

І останнє важливе зауваження, що стосується торгових обмежень. Лібералізація торгівлі розвиває міжнародну конкуренцію і ставить на порядок денний для багатьох країн необхідність структурної перебудови. Така перебудова вимагає значних витрат. Їх наявність обумовлює поступовість зняття торгових бар'єрів.

1.3 Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі

Ідея вільної торгівлі в дослідженнях сучасних економістів є більш розповсюдженою й аргументованою, ніж торговий протекціонізм. Лібералізація зовнішньої торгівлі в загальному випадку з погляду вигод, отриманих нацією, краща. Разом з тим економічна теорія і практика виявили випадки, коли політика торгових обмежень є обґрунтованою й ефективною. Торговельні обмеження варто вводити, коли країна може обсягом свого експорту (чи імпорту) впливати на рівень світових цін.

У цьому разі, використовуючи так названий “оптимальний тариф”, вона може отримати значні вигоди. Іноді виправдане використання “субоптимального тарифу” для вирішення специфічних внутрішніх проблем.

Торговельні обмеження можна умовно поділити на дві групи: мито і нетарифні методи обмеження міжнародної торгівлі.

Мито звичайно безпосередньо впливає на ціну товару і виступає у формі тарифів, податків, акцизних та інших зборів. Серед них найбільш розповсюдженими є митні тарифи, що повинні виконувати наступні функції:

-сприяння одержанню додаткових фінансових ресурсів;

-регулювання зовнішньоторговельних потоків;

-захист національних виробників.

Пріоритет цілей залежить від того, чи є це держава, що розвивається, або індустріально розвинута.

Мита поділяються на імпортні, експортні і транзитні в залежності від того, на який товар вони накладаються - імпортований, експортований або той, що проходить транзитом.

Для адекватної оцінки впливу тарифу важливо знати не тільки його номінальний рівень, але й фактичний. Номінальний рівень митного захисту цікавий насамперед споживачу даного товару. Фактичний рівень захисного тарифу важливий для виробника, що приймає управлінські рішення.Фактичний рівень захисного тарифу оцінює вплив на виробника не окремого тарифу, а всієї діючої тарифної системи. По суті, тут оцінюється вплив тарифу на доходи зайнятих у даній галузі, тобто на додану вартість.

Фактичний рівень захисного тарифу інакше називають рівнем ефективного митного захисту чи рівня ефективного протекціонізму.

Фактичний рівень захисного тарифу розраховується за формулою:

де t - номінальний рівень мита на імпорт кінцевого продукту;

а1 - частка вартості імпортованої сировини в ціні кінцевого продукту при відсутності митного тарифу;

t1 - номінальний тариф на імпортну сировину.Одна з головних закономірностей ефективного протек-ціонізму полягає в тому, що якщо кінцева продукція захищена більш високим митом, ніж проміжна, то фактичний рівень захисту буде вище номінального.

Зупинимося більш детально на впливі митного тарифу на добробут нації в цілому, використовуючи такі добре знайомі інструменти економічної теорії, як надлишки споживача і виробника.

Припустимо, що внутрішня ціна на продукт за відсутністю тарифу відповідала світовий і дорівнювала 200 дол. за єд. продукції. Уведення митного тарифу 20 дол. за штуку піднімає внутрішню ціну до 220 дол. Це призводить до скорочення імпорту з обсягу М0 до обсягу М1. Поміркуйте, які будуть наслідки введення тарифу для вітчизняних споживачів цієї продукції, її виробників і держави як отримувача митних доходів?

Спробуємо проаналізувати. Споживчий надлишок зменшиться на величину площі фігури a + b +c + d за рахунок збільшення ціни і скорочення обсягу споживання. У той же час надлишок виробника збільшується на величину а. Крім того, держава отримала в скарбницю тарифний доход, рівний с. Чистий результат для нації отримуємо такий: (a + b + c + d) + a + c = - b - d. Економічна інтерпретація цього результату:

витрати b виникають через те, що вітчизняні виробники розширюють виробництво при більш високих граничних витратах. Це розглядається як неефективне використання ресурсів, що були “притягнуті” з інших галузей. Ці втрати називають виробничим ефектом тарифу.

Витрати d виникають у результаті відсутності на ринку обсягу продукції D0 - D1. Цей обсяг продукції взагалі не споживається. Це споживчий ефект тарифу.

Відзначимо, що використаний графічний метод визначення тарифного ефекту найбільш простий і наочний, але далеко не самий точний. Практика застосовує більш складні прийоми. Які, на вашу думку, переваги і недоліки традиційного регулювання зовнішньої торгівлі?

Розвиток світового господарства призів до того, що домінуючою тенденцією лібералізації торгівлі стало розширення взаємних торгових угод. Два основних шляхи лібералізації торгівлі варто виділити особливо: через діяльність ГАТТ-ВТО і через створення міжнародних інтеграційних угруповань. Йде поступове зниження митного обкладання, зростає роль нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі. Це зробило актуальної проблему скасування багатьох нетарифних способів впливу на міжнародну торгівлю, а також обумовило необхідність вироблення норм і принципів міжнародної стандартизації і сертифікації продукції.

РОЗДIЛ 2. Торгівельна політика України на сучасному етапі

2.1 Умови розвитку економіки країни на сучасному етапі

Перехід України до ринкової економіки відкритого типу, кардинальні зміни її геополітичних позицій унаслідок розпаду СРСР створили принципово нові умови для зовнішньоекономічного розвитку країни. Наслідки змін як для економіки України, так і для її становища у світі носять далеко неоднозначний характер.

Насамперед, істотно зросла роль зовнішньоекономічного фактора в національній економіці. Крім далекого зарубіжжя, зовнішньоекономічними стали для України господарські відносини з колишніми союзними республіками.

Радикально змінився і сам характер української зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД). З ліквідацією державної монополії на зовнішньоекономічні операції прямий вихід на зовнішні ринки одержали десятки тисяч українських підприємств і підприємницьких структур. Для багатьох із них ЗЕД стала невід'ємною частиною повсякденної господарської практики. Інтереси суб'єктів господарства виступають нині в якості вирішального фактора, що визначає стан українського експорту й імпорту. В їхньому розпорядженні концентрується також основна частина прибутків від зовнішньоекономічних операцій.

Зовнішньоекономічна політика, що проводиться Україною, стала каталізатором ринкових перетворень в країні. У той же час вона сприяла вирішенню деяких поточних господарських завдань, пов'язаних головним чином із підтримкою української економіки в умовах кризи. Для багатьох українських виробників експорт став головним джерелом "виживання".

За рахунок імпорту вдалося наповнити торгові прилавки в нашій країні різноманітними, дефіцитними в минулому товарами.

Лібералізація українських зовнішньоекономічних зв'язків створила потенційні можливості для подолання колишньої автаркії і реальної інтеграції країни у світове господарство. Кон'юнктура і вимоги світових ринків стали важливим фактором, що визначає ціни і пропорції відтворення, загальногосподарську ситуацію в країні. У міжнародних економічних організаціях Україна визнана країною з перехідною економікою, що полегшує її доступ до фінансових ресурсів Заходу і відкриває шлях до зняття дискримінаційних обмежень у торгівлі, що практикуються розвинутими країнами.

З іншого боку, склався ряд факторів, що негативно впливають на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків і роблять важкими умови для її рівноправної інтеграції у світове господарство.

Під впливом економічної кризи, яка викликала різкий спад виробництва і платоспроможного попиту усередині країни, відбулося згортання торгово-економічного обміну із закордонними країнами, особливо із ближнім зарубіжжям. Загальний зовнішньоторговельний оборот України хоча і почав зростати після різкого падіння в 1992 р., був у 1998 р з країнами СНД у 4,6 рази меншим, ніж у 1991 році, а у 1999 році порівняно з 1996 роком скоротився в 2.3 рази. Істотно змінився й зміст зовнішньоекономічних зв'язків. У нових умовах виявилася нежиттєздатною значна частина колишньої системи виробничої спеціалізації і кооперації, науково-технічного обміну, технічного сприяння та інвестиційного співробітництва.

Хитким є і валютно-фінансове становище України. Головним показником фінансової кризи в Україні є бюджетний дефіцит країни, який виявляється в незбалансованості макроекономічних показників. Криза фінансів виливається у великий бюджетний дефіцит та значний державний борг. Неконтрольований дефіцит бюджету веде до жорсткої податкової політики, спаду виробництва, зростання цін та збільшення грошової емісії. Причому, бюджетний дефіцит в Україні йде паралельно з товарним дефіцитом, наслідком чого має місце заповнення внутрішнього ринку імпортними товарами, що ще більше поглиблює негаразди вітчизняного виробника. Темп зростання обсягів промислового виробництва за період січень-вересень 2000 р. у процентах до відповідного періоду попереднього року досяг 11.9%, приріст споживчих цін за десять місяців 2000 р. становив 23.3% (у відповідному періоді 1999 р. -- 11.3%). Номінальний обсяг валового внутрішнього продукту передбачається на рівні 137 млрд. грн.

З 1994 року держава, формуючи єдиний для всіх суб'єктів господарювання механізм регулювання ЗЕД, час від часу вносила до нього певні зміни, що давали перевагу деяким галузям, підприємствам і регіонам у формі індивідуалізованих пільг по сплаті мит, податку на додану вартість (ПДВ) і продажу валютного виторгу від експорту. Зазначені пільги були прихованими дотаціями із бюджету зовнішньоекономічних операцій окремих виробничих і комерційних структур. Ламаючи один із найважливіших ринкових принципів -- рівність умов для всіх суб'єктів, пільги до того ж скорочували доходну частину бюджету і давали можливість їхнім одержувачам проводити дуже прибуткові зовнішньоторговельні операції. Скасування зовнішньоекономічних привілеїв, які були проголошені державою у 1998р., так і не були доведені до кінця.

Одна з головних причин "відпливу" капіталу -- несприятливий інвестиційний клімат у країні. Водночас, відсутність митно-валютного контролю в перші роки реформ, слабка взаємодія між митною службою і банківською системою створили умови для посилення відтоку капіталу через легальні канали -- експортні, імпортні і бартерні операції.

Гострою проблемою стала також "доларизація" грошового обігу країни. За останні роки в Україну ввозяться десятки мільярдів доларів готівкової валюти. За цей рахунок оплачуються "човникові" операції і закордонні поїздки, відбувається "відмивання" кримінально нажитих капіталів. Це, природно, підриває контроль держави за грошовим обігом на фінансовому ринку країни.

Наростає загроза витіснення України і з ринків ближнього зарубіжжя. У ставленні до України розвинених держав, що стали її основними торговими партнерами, чітко виявляється прагнення максимально використовувати у своїх інтересах сировинний потенціал і трудові ресурси країни, не допускаючи в той самий час перетворення її на конкурента на світових ринках, особливо в наукомістких видах продукції.

Стосовно України, то обсяги зовнішньої торгівлі в 2010-20012 роках та першій половині 2013 року неухильно зросли. Так, на початку 2010 року прогнозувалося неминуче падіння основних показників зовнішньої торгівлі. Дійсно, ще на старті розвиток зовнішньої торгівлі дещо гальмувався. Однак подальший її розвиток спростував скептичні прогнози. Особливо у липні - серпні 2010 р. ситуація почала поліпшуватися.

За січень - вересень зовнішньоторговельний оборот товарів та послуг збільшився на 4,6% й досяг рівня 25 млрд. дол., у тому числі експорт зріс на 4% та становив 13,6 млрд. дол., а імпорт - на 5,3% і становив 11,4 млрд. дол. Сальдо зовнішньої торгівлі склалося позитивним у сумі 2,1 млрд. дол. Слід зазначити, що баланс торгівлі товарами склався позитивним у сумі 409,8 млн. дол. проти 642,5 млн. дол. за аналогічний період 2009 року.

У січні - серпні 2010 р. тривав процес диверсифікації зовнішньої торгівлі України.

Питома вага країн СНД у зовнішній торгівлі товарами та послугами зменшилася у січні - серпні 2010 р. до 40,3% проти 44,1% у січні - серпні 2009 р., тоді як питома вага інших країн світу збільшилася з 55,9% у січні - серпні 2009 р. до 59,7% у січні - серпні поточного року.

Зростання експорту товарів на 3,2% відбулося за рахунок збільшення поставок до країн Європи на 5,7%, Азії - у 1,3 рази, Африки - у 1,1 рази. У результаті питома вага інших країн світу в експорті товарів та послуг у січні - серпні 2010 р. становила 69,3% проти 64,3% у січні - серпні 2009 р. За рахунок зменшення експорту товарів до Російської Федерації на 24,3%, або на 635,8 млн. дол., питома вага країн СНД в експорті товарів та послуг у січні - серпні 2010 р. зменшилася до 30,7% проти 35,7% за аналогічний період минулого року.

Щодо імпорту, то у січні - серпні 2010 р. відбулося збільшення питомої ваги інших країн світу в структурі імпорту товарів та послуг внаслідок збільшення поставок із країн Азії в 1,3 рази, із країн Європи - на 12,5%, із країн Америки - у 1,3 рази, Австралії та Океанії - у 1,4 рази. Водночас за рахунок зменшення імпортних поставок товарів з країн СНД на 0,4% їх питома вага в імпорті товарів та послуг у січні - серпні 2010 р. становила 51,6% проти 54,2% за аналогічний період минулого року.

У структурі експорту товарів сталися певні зрушення, а саме збільшилася питома вага мінеральних продуктів (головним чином за рахунок збільшення обсягів експорту нафтопродуктів) з 10,2% у січні - серпні минулого року до 12,6% у січні - серпні 2010 року. В експорті товарів простежувалося збільшення питомої ваги продукції агропромислового комплексу та харчової промисловості з 9,2% у січні - серпні 2009 р. до 11,3% у 2010-му році (за рахунок збільшення експорту зернових культур). Разом з тим зменшилася питома вага продукції машинобудування і металообробки з 14,9 до 13,8% та продукції чорної металургії, яка у січні - серпні 2010-го року в експорті товарів становила 33,8% проти 36,0% у січні - серпні 2009 р.

Експорт товарів у січні - серпні 2010 р. зріс на 3,2%. Зростання експорту здійснювалося переважно за рахунок збільшення експорту зернових культур (у 4,5 рази, або на 369,1 млн. дол.), нафтопродуктів (у 1,4 рази, або на 275,7 млн. дол.), інструментів (у 1,9 рази, або на 209,7 млн. дол.), а також за рахунок збільшення виробництва продукції харчової промисловості на 11,2%, або на 31,2 млн. дол., виробів із чорних металів - на 0,5%, або на 15,9 млн. дол., локомотивів залізничних - у 2,1 рази, або 88,3 млн. дол., приладів і апаратів - у 2,4 рази, або на 59,9 млн. дол.

Саме завдяки вищезазначеним товарним групам вдалося досягти помірного приросту загального експорту.

Незадовільним у січні - серпні поточного року був експорт виробів з чорних металів, обсяги яких скоротилися на 27,8%, або на 131,8 млн. дол., що викликано скороченням експорту виробів з чорних металів до Російської Федерації більш ніж у 1,6 рази, або на 168,8 млн. дол., передусім через скорочення попиту на сталеві труби на російському ринку.

Останнім часом у зв'язку з пожвавленням Азіатського та Близькосхідного ринків практично відновилася торгівля чорними металами, тобто якщо за січень - червень експорт чорних металів був меншим за аналогічний період минулого року на 2,8%, то за січень - серпень він був більшим на 0,5%.

Скоротився експорт продукції хімічної промисловості на 152,2 млн. дол. (на 12,7%). Тенденція скорочення експорту зазначеної продукції спостерігається протягом останніх двох років, що пов'язано, по-перше, з уведенням потужностей з виробництва аналогічної продукції в країнах - основних імпортерах української продукції (Китай, Росія) та загальним погіршенням світової кон'юнктури на окремі види товарів хімічної промисловості (продукти неорганічної хімії, екстракти дубильні та красильні, аміак, інші хімічні сполуки).