Торгівельна політика України

Щодо структури імпорту товарів, то у січні - серпні поточного року збереглася оптимальна структура імпорту, в якій понад 80% займає сировина та продукція промислово-технічного призначення (енергоносії - 39%, технічна сировина - 17%, продукція машинобудування - 22,4% тощо).

Незважаючи на ефективну структуру імпорту, у січні - серпні 2010 р. порівняно з січнем - серпнем 2009 р. зросли обсяги надходжень м'яса та субпродуктів харчових - у 1,5 рази (на 7,2 млн. дол.); фармацевтичних товарів - на21,7%(на42,5млн.дол.);добрив - у 1,8 рази (на 15,9 млн. дол.); мийних засобів - у 1,3 рази (на 9 млн. дол.); засобів наземного транспорту - у 1,6 рази (на 202,1 млн. дол.) тощо.

З урахуванням тенденцій розвитку торгівлі у січні - серпні, й особливо у липні (зростання експорту товарів до липня минулого року становило 7,9%) та серпні (зростання експорту товарів до серпня минулого року становило 10,5%), обсяг зовнішньоторговельного обороту товарів та послуг до кінця поточного року очікується у сумі 38,1 млрд. дол. із зростанням на 3,7%, у тому числі експорт становитиме 20,6 млрд. дол. із зростанням на 3,9%, а імпорт - 17,5 млрд. дол. із зростанням на 3,4%.

За результатами року очікується позитивне сальдо торгівлі товарами та послугами обсягом 3,1 млрд. дол. (однак його досягнення буде пов'язано із підвищенням у II півріччі ставки за транзит по території України природного газу з Росії від 2,09 дол. за 1000 куб. м на 100 км до 2,46 дол.).

У II півріччі 2010 року прогнозувалося збільшення поставок зернових, рапсу, олійної продукції, що повинно забезпечуватися позитивною кон'юнктурою на світових ринках цих товарів та сезонним попитом. У цьому ж півріччі експорт товарів АПК зріс на 7,5% порівняно з I півріччям 2010 року.

Експорт продукції машинобудівного комплексу (товарні групи 84 та 85) відзначається тенденцією деякої нестабільності, яка у другій половині 2010 р., і його збільшення за рік у цілому становитиме 5 - 5,5%.

2011 рік для України починався дуже вдало. Так, зростання на світових ринках в січні-липні цін на 15-60% в першу чергу на метали, сільськогосподарську продукцію, машини та обладнання тощо, призвели до суттєвого зростання доходів вітчизняних підприємств, які були зорієнтовані на експорт.

В той же час, високими темпами зростали і обсяги імпорту, особливо після того, як в квітні 2011 року Україна вступила в світову організацію торгівлі і суттєво були знижені митні ставки на основні імпортовані товари.

Зазначимо, що таке зростання тривало доти, поки Україну та її основних торгових партнерів не торкнулась світова економічна криза. Після зниження купівельної спроможності населення внаслідок кризи в провідних країнах світу різко знизилися ціни на сировинну продукцію, в першу чергу на метал та сталевий прокат. Це призвело до різкого (від 15 до 70% в різні місяці) скорочення експорту. Незначно в темпах падіння відставав з осені 2011 року і імпорт. Внаслідок суттєвої девальвації гривні в нашій країні імпортована продукція подорожчала приблизно в 1,5 раз і на фоні зниження доходів населення стала неконкурентоспроможною на вітчизняному ринку. На певні види імпортованої продукції (наприклад, автомобілі) попит, і, відповідну обсяги ввезення скоротились в 3-4 рази.

Зазначу, що в 2011 році ситуація змінилася мало. Через введення 13% - ої надбавки до митних тарифів на товари некритичного імпорту обсяги імпорту ще більше скоротилися і вперше з 2008 року стали меншими за обсяги експорту. В той же час, експорт також суттєво відстає від показників, що були 1-2 роки тому. Певне коливання на досить низькому рівні на товари, які є основними експортними статтями нашої держави, не дозволяє що експорт буде зростати в середньостроковій перспективі. Про зростання експортно-імпортних операцій можна буде вести мову тоді, коли буде подолано світову фінансову кризу, причому як в Україні, так і в наших основних торговельних партнерів.

2.2 Аналіз торгівельної політики держави

Аналіз останніх досліджень, у яких започатковано вирішення проблеми. Становлення та реалізація українським урядом чіткої політики щодо формування торгівельної політики регіонів України викликає гострі дискусії у науковому, політичному та економічному середовищі держави. Формування торгової політики України у процесі інтеграції у світове господарство з огляду на особливості перехідних економічних систем та існуючих співвідношень позитивних і негативних ефектів економічної інтеграції, потребує визначення її основних детермінант та вивчення особливостей торгівельного розвитку регіонів. В українській економічній літературі проблеми визначення специфіки формування торгової політики України розглядали : В.Будкін, І.Бураковський, А.Гальчинський, В.Геєць, Ю.Пахомов, В.П'ятницький, А.Філіпенко, В.Черкасов, В.Чужиков. Значний вклад у дослідження проблеми формування торгової політики національних держав внесли такі зарубіжні науковці, як Дж.Вінер, Р.Вернон, М.Емерсон, М.Кемп, П.Кругмен, С.Ліндер, Б.Олін, М.Познер, Д.Рікардо, П.Робсон, П.Самюельсон, А.Сміт, В.Столпер, Е.Хекшер та ін. Однак недостатньо вивченими залишаються детермінанти формування торгової політики України як перехідного суспільства в межах мегарегіональних утворень, що складають систему політичних та економічних взаємозв'язків. Результати їх дослідження дадуть змогу удосконалити торгову політику України. Цілі статті. Основними цілями, поставленими при написанні цієї статті є: дослідити існуючий стан торгівельних відносин України; визначити особливості розвитку торгівельного обороту окремих регіонів та запропонувати напрямки покращення торговельної політики України. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Міжнародна торгівля на сучасному етапі пожвавлення світогосподарських зв'язків залишається основною за вартісними обсягами формою сучасних міжнародних економічних відносин. Ступінь відкритості національної економіки характеризує її рівень, участь у зовнішній торгівлі. Для комплексного аналізу тенденцій розвитку зовнішньої торгівлі України можна використати традиційні показники: відношення експорту до величини ВВП, відношення імпорту до ВВП (Рис.2.2.), а також сальдо зовнішньоторговельної співпраці регіонів України та показник валового регіонального продукту.

Аналізуючи проблему співвідношення зовнішньоекономічної лібералізації і протекціонізму в Україні, необхідно звернути увагу на основний висновок, що міститься в одному з останніх досліджень західноєвропейських вчених з проблем економічної трансформації різних країн, постсоціалістичних зокрема. На ранніх стадіях переходу до ринкової економіки лібералізація зовнішньої торгівлі не тільки не буде сприяти модернізації економіки, але навіть може їй зашкодити. Немає прикладу великої країни, що провела б успішну модернізацію, не вдаючись до поєднання "вільного підприємництва" з державним втручанням. Керування ринком і пряме втручання в ринкові відносини є частиною процесу будування ринку. Якщо просто викинути неконкурентоспроможну галузь у глобальний ринок, то це не приведе до появи конкурентоспроможних фірм, що добре орієнтуються в ринкових відносинах. Спеціалісти заходу рекомендують змиритися з необхідністю тимчасового захисту національного ринку в тих випадках, коли швидка і беззастережна лібералізація загрожує настільки ж швидкою руйнацією виробничого потенціалу і появою перешкод на шляху зростання, пов'язаних із погіршенням стану платіжного балансу.

Висновок: Отже,оптимальне поєднання зовнішньоекономічної відкритості і протекціонізму, повинно стати, на наш погляд, основою формування нової моделі для України в сучасних умовах. При цьому зовнішньоекономічна відкритість повинна являти собою поступовий процес, який має свою етапність, структурні особливості і може розвиватися тільки в тісному зв'язку з загальним ходом перетворення української економіки.

2.3 Оцінка існуючих проблем в розвітку торгівельної політики

Відновлення світової економіки на початку 2010 року, підвищення цін на продукцію чорної металургії та сировинні ресурси сприяли збільшенню обсягів товарного експорту України. Позитивна динаміка експортно?імпортних операцій з товарами поступово відновлюється після різкого падіння внаслідок світової фінансової кризи 2008 року, і особливо відчутним цей процес став у 2010-2011 рр. Так, у 2010 році товарний експорт України збільшився на 29,2 % порівняно з попереднім роком і склав 52,2 млрд дол. США. У розрізі ключових товарних груп найбільший внесок у зростання експорту забезпечено продукцією чорної металургії, обсяги закордонного постачання якої зросли на 42,7 % переважно за рахунок зростання рівня цін. Варто також відзначити зростання обсягів експорту продукції машинобудування на 33,3 %. Насамперед це пов'язано з відновленням зовнішнього попиту: за оцінками експертів МВФ, обсяги світової торгівлі в 2010 році зросли на 12,0 %.

Торгівля послугами продемонструвала значно вищий опір кризовим явищам світової економіки, порівняно з торгівлею товарами. Зростання у 2010 році вартісного обсягу експорту транспортних послуг значною мірою відбулося завдяки збільшенню споживання у країнах Західної Європи російських енергоносіїв, що, в свою чергу, сприяло зростанню рівня завантаження вітчизняних магістральних нафто- і газопроводів: річний приріст експорту трубопровідних послуг склав 43,0 % у 2010 р., забезпечивши 59,3 % від загального приросту експорту послуг. Водночас імпорт послуг до України у 2010 році збільшився лише на 5,2 %, переважно за рахунок отриманих транспортних (14,9 %) і державних послуг (на 33,6%), разом з тим, відбулося скорочення обсягу отриманих фінансових (на 17,8 %) та різних ділових, професійних і технічних послуг (на 44,5 %). Кризове гальмування імпорту послуг дозволило досягти у 2010 році рекордного для України значення активного сальдо зовнішньої торгівлі послугами - 6,2 млрд дол. США, водночас, пасивне сальдо торгівлі товарами на рівні 9,3 млрд дол. США, перекривши здобутки у сфері послуг, обумовило, в цілому, від'ємний результат зовнішньої торгівлі України.

Після світової фінансової кризи 2010-20012 років відбулась зміна тенденцій у географічній та товарній структурах зовнішньоторговельної діяльності України. Характерними рисами сучасного етапу є випереджаюче зростання вектору торговельної співпраці з країнами СНД за одночасного зниження ролі європейського вектору у географічній структурі як експорту, так і імпорту товарів і послуг. Серед країн СНД найбільшим торговельним партнером України традиційно залишається Російська Федерація, частка якої у товарному експорті зросла до 26,1%, а в імпорті - до 36,5%. Тенденції торгівлі товарами з країнами ЄС, у цілому, відображають високий рівень залежності внутрішнього ринку України від домінуючих у імпорті з цього регіону товарів з високим рівнем доданої вартості. У 2010 році, з появою перших ознак відновлення ділової активності, від'ємне значення торгового сальдо торгівлі товарами з більшістю країн ЄС почало зростати.

Аналогічні зміни відбувалися і у сфері торгівлі послугами, зокрема, частка СНД в структурі експорту послуг різко збільшилася, - на 11,8 в.п., - досягши рівня 48 % у 2010 році, що супроводжувалось значним скороченням питомої ваги ЄС (з 34,6 % у 2008 р. до 26,8 % у 2010 р.) та інших країн світу (з 29,2 % у 2008 р. до 25,2% у 2010 р.) Трансформація географічної структури імпорту послуг мала аналогічні тенденції, лише з тією різницею, що на фоні зростання часток країн СНД та всіх інших країн світу, питома вага країн ЄС, хоча і залишалася домінуючою, проте за вказаний період суттєво знизилася (з 59,3 % до 54 %).

Враховуючи той факт, що зовнішньоекономічна політика суттєвим чином обмежена міжнародними зобов'язаннями України у рамках Світової організації торгівлі та в контексті преференційних торговельних угод (чинних та таких, що готуються до підписання), українська влада не вільна вдаватися до різких обмежувальних дій. Таким чином, збільшення імпортних тарифів чи введення інших нових кількісних обмежень імпорту мають бути заходами екстреної та короткострокової дії. Водночас пріоритет має надаватися заходам торговельної політики, що переважно стимулюватимуть експортну активність українських виробників. Такий акцент у торговельній політиці оптимальним чином відповідає загальній стратегічній меті - модернізації національної економіки.

РОЗДIЛ 3. НАПРЯМ ПОДАЛЬШОГО УДОСКОНАЛЕННЯ ТОРГIВЕЛЬНОI ПОЛIТИКИ

3.1 Тенденції щодо розвитку політики протекціонізму

Органічною складовою зовнішньоекономічної політики є політика зовнішньоторговельна, що можна визначити як курс дій урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток торгівлі країни, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів.

Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:

-експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяг співвідношення, динаміка);

- мито і митні податки (елементи митного тарифу - товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок митний склад та рівень митних податків);

- кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);

-нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності,

-валютно-кредитне регулювання тощо); підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо).

Щодо зазначених складових прийнято також говорити планування відповідної державної політики щодо експорту, кількісних обмежень, підтримки національного виробника - експортера тощо.

Національний рівень характеризується розгалуженою системою інструментів регулювання міжнародної торгівлі, які застосовуються при реалізації зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політик. За економічною природою, цілями і впливом на структуру, обсяги та динаміку зовнішньої торгівлі вони поділяються на дві великі групи: протекціоністські та ліберальні, або фритредерські. Відповідно до цього в міжнародних торговельних економічних відносинах прийнято виокремлювати два типи зовнішньоторговельних політик - протекціоністську та ліберальну.

Першими теоретиками і практиками протекціонізму були меркантилісти (від італ. mercante - торговець, купець) У.Стаффорд, Т. Мен, А. Серра (Великобританія), Г. Скаруффі, А. Монкретьєн (Франція), які обґрунтовували необхідність активного втручання держави в зовнішню торгівлю та господарське життя з метою захисту вітчизняної промисловості, купців торговців від іноземної конкуренції та вимагали цього від своїх урядів. Система протекціонізму, яка передбачала високе мито, адміністративне обмеження імпорту та фінансову підтримку молодих галузей національної економіки, була характерна для розвинутих країн у XVI--XVIIIст. За політики протекціонізму сформувалась промисловість Великобританії, стабільні позиції на світовому ринку посіли індустрії Німеччини, США, Франції та деяких інших країн.

В цілому, можна зробити висновок, що в разі застосування політики протекціонізму, тариф має певні переваги над імпортними квотами з точки зору впливу на добробут споживачів. Частково цей висновок пояснюється тим, що мито потенційно стимулює впровадження науково-технічних новацій іноземним постачальником. Внаслідок застосування нових технологій, які ведуть до зменшення видатків виробництва, крива пропозиції імпортних товарів S¹_m зміщується вертикально вниз. У результаті цього закордонні виробники отримують можливість збільшити обсяги реалізації своїх товарів на ринку, тоді як споживачі можуть придбати більше товарів за нижчими цінами порівняно з періодом до підвищення технічного рівня виробництва. При застосуванні квоти економія на видатках виробництва за рахунок підвищення технологічного рівня виробництва також призведе до зсуву кривої S_1m вертикально вниз, але це не приведе до розширення імпорту. Таким чином, введення імпортної квоти значно меншою мірою стимулює технологічні нововведення, оскільки зменшення видатків не сприяє розширенню реалізації товару.

Деякими авторами часто наводиться аргумент, що реалізація протекціоністської політики може з часом вступити в певне протиріччя з економічним ростом. Проблема полягає в тому, що економічний ріст потенційно веде до зростання попиту на імпортні товари, якщо, звичайно, ці продукти не є товарами нижчої економічної якості. У цьому випадку різні інструменти зовнішньоекономічної політики можуть різною мірою вплинути на добробут країни.

Порівняємо наслідки застосування митного тарифу та імпортної квоти, використовуючи традиційну схему з кривими попиту на імпортні товари та пропозиції імпортних товарів. Імпорт обмежується кількістю Q_m1, і на імпортні товари встановлюється ціна Р_m1 (рис. 3.2). Крива S¹_m відображає запровадження специфічного тарифу, а крива АВS¹¹_m -- імпортної квоти.

При збільшенні попиту крива D_m зміщується вгору і займає положення D¹_m. Таке зростання попиту та митний тариф разом зумовлюють підвищення ціни до рівня Р_m3 при ринковій рівновазі в точці Е¹¹. Водночас для задоволення зростаючого попиту збільшується обсяг імпорту: тепер країна ввозить Q_m2 одиниць товару, тоді як раніше вона імпортувала Q_m1. Введення квоти також веде до зростання ціни до рівня Р_m4 і при одночасному збільшенні попиту ринкова рівновага встановлюється в точці Е¹.

Коли з метою регулювання торгівлі застосовується імпортна квота, то зростання попиту на імпортний товар не викликає збільшення його ввозу в країну, але ціни зростають з Р_m1 до Р_m4. Відзначимо, що в цьому випадку споживачі не отримають більшу кількість імпортного товару. Ця кількість залишається на рівні Q_m2, хоча споживачі платять за імпортний товар навіть більшу ціну, ніж у випадку з тарифом. Отже, за умови збільшення попиту та застосування імпортної квоти рівень добробуту споживачів менший порівняно з випадком, коли захист внутрішнього ринку здійснюється за допомогою митного тарифу: при наявності квоти споживач змушений платити більше, але отримує менше товарів, аніж при запровадженні митного тарифу.

Відповідно до вимоги національного вмісту (lоcal оr dоmestіc cоntent requіrements) імпортний товар може продаватися на національному ринку без обмежень, якщо при його виробництві були використані певні комплектуючі частини або певні ресурси національного походження. Інколи вимога національного вмісту передбачає необхідність виготовлення кінцевого продукту на території даної країни. Очевидно, що такі вимоги сприяють розширенню експорту даної країни та підвищенню рівня зайнятості. Такі інструменти дуже поширені в автомобільній промисловості, деяких інших галузях. Вони можуть застосовуватись як індустріально розвинутими державами, так і країнами, що розвиваються. В цілому, можна відзначити, що вимоги національного вмісту при інших рівних умовах призводять до того, що певні товари не обов'язково вироблятимуться в тих країнах, де альтернативні видатки найнижчі. А це означає втрату певної частини виграшу від міжнародної торгівлі. Разом з тим, країни, що розвиваються, можуть за допомогою цього інструменту сприяти розвитку окремих видів виробництв.

Одним з вихідних припущень, що лежать в основі практично всіх концепцій міжнародної торгівлі, є ідея про те, що виробники на зовнішньому ринку намагаються максимізувати свій прибуток, тоді як споживачі використовують можливості зовнішньої торгівлі для максимізації корисності. Але на ринку є специфічна група учасників, поведінка якої не визначається мотивами збільшення прибутку та корисності. Серед таких економічних гравців слід насамперед назвати уряд. По-перше, уряд через відповідні органи може купувати та продавати товари на зовнішньому ринку. По-друге, зовнішньоторговельні операції можуть здійснювати державні підприємства або монополії, діяльністю яких безпосередньо керує держава. Ці дві форми участі держави в міжнародній торгівлі і називаються державною торгівлею (state tradіng) або політикою державних закупок (state prоcurement pоlіcіes). Така політика може реалізовуватися, наприклад, у формі юридично закріплених або неофіційних вимог купувати певні товари для потреб держави виключно у національних виробників.

Іншим обмеженням імпорту можуть слугувати технічні, адміністративні норми, правила та стандарти, які можуть стосуватися певних характеристик товарів, що продаються на національному ринку. Так, практично в кожній державі існують багаточисельні гігієнічні стандарти, вимоги щодо безпечного використання електротоварів тощо. Всі ці норми та правила безперечно впливають на зовнішню торгівлю країни, хоча визначити ступінь такого впливу досить важко.

“Добровільні” експортні обмеження (“Vоluntary” Еxpоrt Restraіnts) застосовуються, виходячи з міркувань політичного характеру. За певних умов країна не вважає за можливе вдатися до митних тарифів або імпортних квот, тому вона проводить переговори з торговельним партнером (або партнерами). Мета таких переговорів -- досягнення угоди про обмеження поставок закордонних товарів на свій внутрішній ринок. Партнер погоджується “добровільно” піти на такі обмеження, бо інакше країна-імпортер може застосувати або імпортні квоти, або підвищити ставки митних тарифів.

Механізм дії добровільних експортних обмежень практично ідентичний механізму імпортних квот.Єдина різниця полягає в тому, що квотну ренту отримає швидше за все закордонний постачальник. Оскільки в цьому випадку кількість товару, що надходить у країну, обмежена та контролюється експортером, то саме він збільшує ціну до Р_m1. Таким чином, можна в принципі говорити про те, що і країна-імпортер, і її торговельний партнер потенційно більше зацікавлені у використанні такого інструменту, як добровільні експортні обмеження, аніж імпортні квоти.

Характеристика інструментів протекціонізму була б неповною, якщо обмежити аналіз його наслідків лише розглядом статичних ефектів. Необхідно підкреслити, що обмеження імпорту потенційно веде до скорочення експорту країни, яка вдалася до протекціонізму. Цей процес пояснюється тим, що внаслідок обмеження імпорту відбувається перерозподіл ресурсів з експортних галузей на користь виробництв, які конкурують з імпортом. До того ж частина цих ресурсів йде на виготовлення товарів -- замінників імпорту, які реалізуються за більш високими відносними внутрішніми цінами. Крім цього, торговельні партнери рано чи пізно вдадуться до відповідних контрзаходів, що знов-таки приведе до скорочення експорту в ці країни.

Таким чином, протекціонізм загалом зменшує рівень реального доходу в країні-імпортері, хоча й сприяє перерозподілу прибутків з експортних виробництв на користь галузей, що конкурують з імпортом. Названі зміни, очевидно, не тільки мають місце в короткотерміновому плані, але й зменшують стимули інвестувати кошти в “уражені” протекціонізмом експортні галузі в довготерміновій перспективі. А це, у свою чергу, призведе до скорочення експортного потенціалу даної країни. У цьому зв'язку слід окремо звернути увагу на те, що така ситуація особливо небезпечна для тих галузей, конкурентоспроможність яких у майбутньому визначається сьогоднішніми інвестиціями в науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки. А оскільки порівняльні переваги в сучасних умовах базуються переважно на досягненнях науково-технічного прогресу, то його гальмування має катастрофічні наслідки для національної економіки.

По-друге, торговельні обмеження впливають на розподіл прибутку між факторами виробництва. Введення митних тарифів у модель Хекшера -- Оліна дає можливість зробити висновок про те, що вигідніше використовувати дефіцитні фактори, ніж надлишкові ресурси. Аналогічним чином, якщо розглянути модель зі специфічними факторами виробництва в умовах протекціонізму, то можна довести, що використання фіксованого фактора в імпорто-конкуруючій галузі (експортному виробництві) супроводжується позитивним ефектом (втратами), тоді як вплив торговельних обмежень на змінний ресурс залежить від структури споживання.

По-третє, слід пам'ятати, що наслідки протекціонізму в окремих галузях можуть бути меншими, якщо аналізувати зміни загальних обсягів імпорту, а не розглядати весь виробничий ланцюг. Мова йде про випадок, коли збільшення внутрішнього виробництва імпорто-конкуруючого товару вимагає імпорту комплектуючих частин та інших проміжних продуктів. У такій ситуації, хоча торговельні обмеження й ведуть до зменшення імпорту товарів, проти яких спрямовані ті чи інші інструменти торговельної політики, але збільшення виробництва продуктів, аналогічних імпортним, вимагає збільшення обсягів ввозу необхідних проміжних ресурсів. Зазначимо в цьому зв'язку, що недооцінка такого непрямого імпорту при плануванні розвитку імпорто-заміщуючих виробництв призводить до серйозних помилок у реалізації стратегії економічного розвитку, вихідним принципом якої є імпортозаміщення.

Коли мова йде про постійний демпінг у формі реалізації товарів за цінами, нижчими від видатків виробництва в країні-імпортері, то очевидно, що фірми не мають стимулу до реалізації подібної стратегії, тому кількість таких випадків у торговельній практиці дуже незначна. Фірми можуть піти на це лише за умови функціонування певної системи компенсації частини своїх видатків виробництва. Сьогодні такі системи найширше розповсюджені в сільському господарстві індустріально розвинутих країн у формі сукупності певних заходів, спрямованих на підтримку цін на сільськогосподарську продукцію. Відзначимо, що функціонування цих систем дає можливість виробникам реалізовувати певну кількість сільськогосподарських товарів за цінами, значно нижчими від реальних видатків виробництва.

Проблема раціонального співвідношення принципів вільної торгівлі і протекціонізму є однією з найбільш гострих і дискусійних у теорії і практиці міжнародних економічних відносин.

Виходячи з цієї теоретичної концепції, ліберальна ідея повинна розглядатися насамперед як основа для формування такої економічної політики, що сприяла б забезпеченню конкурентного економічного середовища, тому що тільки за умови конкурентної боротьби існує необхідність постійного удосконалювання і підвищення ефективності виробництва усіх видів продукції і послуг, що є основою економічного розвитку. У зв'язку з цим економічна політика, метою якої є поліпшення позицій держави на світовому ринку, повинна бути спрямована на підвищення конкурентоспроможності країни, формування національних конкурентних переваг. У цьому полягає головний принцип стратегії просування торгуючої країни у світову економіку.

3.2 Пропозиції щодо удосконалення імпортно-експортної операції

Важливою частиною теорії міжнародної торгівлі є аналіз механізму реалізації зовнішньоторговельної політики та її наслідків для світового співтовариства в цілому та економіки окремої країни, зокрема. Ця проблема має декілька аспектів.

По-перше,всі інструменти зовнішньоторговельної політики мають свої власні механізми дії.

По-друге, реалізація того чи іншого варіанту зовнішньоторговельної політики супроводжується як певними здобутками, так і недоліками. У кожному конкретному випадку це означає, що застосування того чи іншого інструменту впливу на експортні та імпортні потоки приносить одним економічним гравцям реальний виграш, тоді як економічне становище інших погіршується. По-третє, економічні наслідки використання інструментів зовнішньоторговельної політики можна розглядати у двох основних вимірах. Це, по-перше, безпосередні зміни, що відбуваються на ринку того товару, який є об'єктом державної інтервенції. Такі зміни в економічній теорії вивчаються в межах аналізу часткової рівноваги. По-друге, оскільки кожний окремий ринок є елементом національної економічної системи, який тісно взаємодіє з її іншими складовими частинами, то очевидно, що ці частини також реагують на відповідні зміни на ринку окремого товару. Такі вторинні ефекти вивчаються з позицій аналізу загальної рівноваги.

Слід окремо зазначити, що при аналізі економічних наслідків використання різних інструментів зовнішньоторговельної політики з позицій часткової чи загальної рівноваги необхідно враховувати статус країни на світовому ринку конкретного товару -- велика чи мала ця країна з точки зору впливу на міжнародні ціни.

Для детальної характеристики економічних наслідків застосування тих чи інших інструментів торговельної політики в теорії міжнародної торгівлі застосовують такі засоби графічного аналізу, як крива попиту на імпортні товари (demand fоr іmpоrt schedule) та крива пропозиції товару на експорт (supply оf schedule). Доцільність їх застосування в нашій роботі випливає з необхідності системного аналізу можливих наслідків застосування різних інструментів торгівлі та їх впливу на економічне зростання країни.

Для того, щоб побудувати криву попиту на імпорт, накреслимо спочатку криві попиту та пропозиції певного товару в межах окремо взятої країни (індекс h позначає внутрішній ринок).

При ціні P_e (ціна рівноваги) імпорт дорівнює нулю. Якщо ж ціна на внутрішньому ринку внаслідок якихось причин стала Р₁, то національні виробники поставлять на ринок лише Q₂ одиниць товару. Отже, в цьому випадку виникає дефіцит в обсязі Q₁ - Q ₂, що зумовлює необхідність імпорту відповідної кількості даного товару для повного задоволення попиту споживачів. Величина імпорту є не що інше, як різниця між попитом та обсягом національного виробництва (m = D_h - S_h). Можна, очевидно, припустити, що при якійсь певній ціні, наприклад, Р₂, національне виробництво повністю припиняється: в цьому випадку весь попит у кількості Q₄ задовольняється виключно за рахунок імпорту.

При ціні р_е попит та пропозиція взаємно збалансовані, тому експорт даного товару дорівнює нулю. При всіх цінах, вищих за ціну рівноваги, виробники постачають на ринок більше товарів, ніж споживачі готові купити, тому надлишок товару може бути реалізований лише на зовнішньому ринку. При ціні P_e весь вироблений товар повністю споживається. При ціні P₁ виникає надлишкова пропозиція товару у кількості (Q₁- Q₂)_, яка на схемі зображується величиною Q_m1. При ціні P₂ національний попит практично нульовий, тому весь виготовлений національними виробниками товар можна реалізувати лише на зовнішньому ринку. Відзначимо, що, починаючи з точки В, крива експортної пропозиції ідентична кривій пропозиції цього товару, виготовленого національними виробниками. Таким чином, інструментарій графічного аналізу дозволив нам виділити умови, за яких виникає потреба в імпорті або експорті товару. Розглянемо основні інструменти торговельної політики.

Всі інструменти торговельної політики можна розділити на три великі групи: імпортні тарифи, податки на експорт та експортні й імпортні субсидії, інструменти нетарифного характеру. Одразу зазначимо, що цей поділ умовний. Експортні субсидії, наприклад, можна також з повним правом віднести до нетарифних інструментів. Але в нашій роботі субсидії та податки виділені в окрему групу засобів державної політики регулювання зовнішньоторговельних відносин, які безпосередньо впливають на ціну товару.

Імпортні тарифи застосовуються з метою обмеження з різних міркувань ввезення того чи іншого товару. В окремих випадках країна може домогтися скорочення імпорту певних товарів шляхом запровадження спеціальних податків на їх споживання. Експортні податки та субсидії є засобами регулювання економічної поведінки національних виробників, що постачають свою продукцію на експорт. Ці інструменти, як і імпортні тарифи, застосовуються з метою впливу на ціну відповідного товару. На відміну від них, нетарифні інструменти впливають на ціни опосередковано. Протекціоністський характер цих засобів є менш очевидним.

Митний тариф на практиці може приймати дві форми -- специфічне та адвалорне мита. Специфічний тариф являє собою фіксований податок на імпортовані товари, яким обкладається кожна фізична одиниця продукту. Це означає, що за кожну одиницю товару імпортер має сплатити певну суму грошей.

Механізм впливу специфічного мита можна проілюструвати на. На ньому зображені криві імпортного попиту та пропозиції -- відповідно D_m та S_m, точка їх перетину Е характеризує стан рівноваги. Якщо країна вводить специфічний тариф, наприклад, $10 на одиницю товару, то крива імпортної пропозиції змінює своє положення з S_m на S¹_m, тобто зміщується на $10 вгору та паралельно по відношенню до вихідного положення. Внаслідок введення тарифу ринкова рівновага встановлюється в новій точці Е¹. Тепер споживачі сплачують за імпортний товар Р_m1 , купуючи меншу кількість товару Q_m1.

Після запровадження специфічного тарифу іноземний постачальник товару отримує за нього меншу ціну -- Р_m2, ніж раніше (Р_mE). Величина прибутку уряду від застосування імпортного мита визначається площею прямокутника Р_m1 Р_m2 АЕ¹. Цей результат пояснюється тим, що податок веде до зменшення кількості товару, яку купують національні споживачі у іноземної фірми, а отже, і до зменшення ціни. Величина специфічного тарифу в даному випадку становить Р_m1 - Р_m2.

В організаційно-технічному плані застосування специфічних тарифів дозволяє порівняно легко збирати податок, оскільки для цього необхідна лише інформація про кількість товарів, які завозяться до країни, а не грошова вартість імпорту. Але з точки зору саме протекціоністської функції щодо національного ринку, цей тариф має дуже істотну ваду: його захисна дія змінюється в залежності від ціни імпортованого товару, від інфляції. Таким чином, його реальна захисна дія по відношенню до національних виробників в плані обмеження імпорту даного товару зменшується, тоді як негативний вплив мита на добробут споживачів в поєднанні з інфляцією зростає.

Адвалорний тариф (ad valоrem tarіff) -- це податок, величина якого визначається як фіксована частка вартості імпортованого товару, наприклад 10%.

Очевидно, що адвалорне мито позбавлене характерного для специфічного тарифу недоліку: його величина знаходиться у прямій залежності від вартості товару. Разом з тим, і його стягнення пов'язане із цілою низкою проблем. Зокрема, з метою зменшення мита імпортер може занизити вартість товару. З другого боку, митні органи завжди стоять перед спокусою завищити вартість імпорту, оскільки в цьому випадку збільшуються доходи держави.

Крім зазначених, застосовуються також інші форми мита. Преференційні тарифи -- це імпортне мито пільгового характеру, тобто податок, яким обкладаються певні товари за ставками, нижчими за ті, які застосовуються в загальному випадку. За такими зниженими ставками можуть обкладатися митом товари, що походять з певних країн, протягом певного часу або постійно.

Класичним прикладом такого диференційованого підходу є система імперських преференцій або преференцій членам Британської співдружності націй (Imperіal оr Cоmmоnwealth Preference). Вона передбачає застосування зниженої ставки митного тарифу по відношенню до тих товарів, які завозяться до Великобританії з країн -- членів Британської співдружності націй. Нульовий тариф на товари, якими торгують між собою країни -- члени Європейського Союзу, також носить преференційний характер.

У багатьох індустріально розвинутих країнах існує так звана загальна система преференцій (General System оf Preference). Вона передбачає безмитний ввіз в індустріально розвинуті країни певного переліку товарів з окремих країн, що розвиваються. Такий нульовий тариф застосовується навіть у тому випадку, коли аналогічний товар з інших держав (і передусім індустріально розвинутих) обкладається позитивним митом.

Таким чином, характерною рисою таких преференційних систем є диференційований підхід до обкладання імпортним митом товарів, що мають різне географічне походження.

Режим нації найбільшого сприяння (Mоst-favоured Natіоn Treatment) -- торговельний режим, який передбачає надання даній конкретній країні таких же пільг у торгівлі, що й іншим партнерам. Так, якщо в результаті переговорів країна А знизила імпортне мито на товар, який ввозиться з країни В, то вона зобов'язана в тій же мірі (або до такого ж рівня) знизити мито на той же товар країни С у випадку, коли до неї країна А застосовує режим нації найбільшого сприяння. При цьому слід зазначити, що таке зниження проводиться автоматично, тобто, без офіційного звернення країни С.

Іншою формою є система стягнення мита з імпортних промислових товарів, виготовлених з використанням вітчизняних та закордонних компонентів (Offshоre Assembly Prоvіsіоns). Це є своєрідна форма пільгового обкладання імпортним митом, яка застосовується окремими індустріально розвинутими країнами (наприклад, США). Ця система полягає у зменшенні величини імпортного мита, яке стягується не з усієї (повної) ціни товару, а лише з тієї її частини, яка залишається після вирахування вартості використаних компонентів (вузлів, комплектуючих), що виробляються країною-імпортером.

Відзначимо, що ця система більш вигідна споживачам, хоча застосування її викликає дещо суперечливу реакцію інших економічних агентів. Так, деякі категорії працівників вважають, що така система сприяє експорту робочих місць та скороченню зайнятості в країні. Разом з тим, галузі, що виробляють комплектуючі частини, загалом підтримують таку систему, оскільки вона певним чином стимулює закупівлю цих компонентів.

Важливим інструментом регулювання імпорту є імпортні субсидії. Вони фактично являють собою негативний імпортний податок або митний тариф, який виплачується безпосередньо національному виробнику імпортоконкуруючого товару. Надання таких субсидій веде до збільшення виробництва товарів -- замінників імпорту, оскільки субсидія означає зменшення видатків виробництва, а отже, і зменшення ціни.

Експортні податки, як і імпортні мита, можуть бути специфічними та адвалорними, але вплив їх на зовнішню торгівлю практично однаковий. При аналізі механізму їх дії можна скористатися кривими пропозиції товару на експорт та попиту на експортні товари (рис. 3.5). Відзначимо, що друга з названих кривих є нічим іншим, як кривою попиту на імпортні товари в країні -- торговельному партнері. Для спрощення приймемо, що виробники даної країни постачають свою продукцію лише на один закордонний ринок.

До запровадження експортного податку стан ринкової рівноваги характеризувався ціною P_XE та кількістю Q_XE. Після запровадження податку крива експортної пропозиції зміщується вгору паралельно вихідному положенню, коли мова йде про специфічний податок, та непаралельно, якщо вводиться адвалорний податок.

Прямокутник Р_X1Р_X2АЕ¹ характеризує величину доходу держави. Тепер закордонні споживачі змушені платити більш високу ціну за цей товар, а експортери можуть зменшити обсяг реалізації порівняно зі станом вільної торгівлі. Весь доход, який держава отримує від експортного податку, має два джерела: частину його, а саме Р_XEР_X1АВ, сплачують виробники, іншу частину -- Р_XEР_X1E¹B -- іноземні покупці. В цілому, можна зробити висновок, що експортний податок погіршує становище виробників, але вигідний споживачам країни-експортера. Саме це і відрізняє механізм дії цього інструменту торговельної політики від імпортного митного тарифу, оскільки останній вигідний національним виробникам, але невигідний споживачам.

Застосування експортного податку деякими країнами (перш за все країнами, що розвиваються) зумовлюється, як правило, міркуваннями фіскального характеру, оскільки інші форми мобілізації коштів до державного бюджету (податки на прибуток, на нерухоме майно тощо) не забезпечують необхідних надходжень. По-друге, якщо ціни на імпортні товари залишаються без змін, то збільшення ціни експортних товарів дозволяє поліпшити певною мірою умови торгівлі країни. По-третє, експортний податок може використовуватися з метою боротьби з інфляцією. Вартий уваги й такий аргумент, що за допомогою експортного податку можна перерозподіляти прибутки в межах країни.

Експортна субсидія -- це певна сума грошей, яку держава сплачує національному виробникові з метою заохочення експорту товарів та послуг. Експортну субсидію можна розглядати як негативний експортний податок, тому аналіз механізму експортної субсидії аналогічний попередньому

В умовах вільної торгівлі стан рівноваги визначається точкою перетину Е кривих попиту D_X на експортні товари та експортної пропозиції S_X. Експортна субсидія веде до зміщення кривої вертикально вниз паралельно вихідному положенню (за умови, що величина субсидії однакова для кожної одиниці товару).

Очевидно, що виплата експортної субсидії створює стимули для виробника розширити поставки передусім на зовнішній, а не на внутрішній ринок. Внаслідок цього скорочення обсягів реалізації товару на внутрішньому ринку веде до зростання його ціни. Продаючи національним споживачам товари за ціною Р_х2, фірма отримує той же прибуток, що і при реалізації товарів на зовнішньому ринку, оскільки внутрішня ціна являє собою суму експортної ціни та експортної субсидії.

Таким чином, застосування експортних субсидій негативно впливає на добробут національних споживачів: зменшення кількості товару на внутрішньому ринку веде до збільшення його ціни. По-друге, експортна субсидія не приносить жодного прибутку, на відміну від митних тарифів та експортних податків. Величина субсидії дорівнює площі прямокутника Р_X2Р_X1Е₁K. Для того, щоб мати змогу здійснити ці витрати, держава повинна знайти джерела надходження відповідних коштів до бюджету. Такими джерелами можуть бути нові податки або скорочення видатків на інші цілі. Теоретично держава може піти і на дефіцитне фінансування, але при цьому збільшується державний борг, можуть зростати рівні інфляції та відсоткових ставок.

Серед нетарифних інструментів зовнішньоторговельної політики важливу роль відіграють імпортні квоти як засіб, за допомогою якого регулюється кількість товару, що ввозиться в країну.

Розподіл квот здійснюється за допомогою видачі імпортних ліцензій. Ці ліцензії можуть надаватися за плату або безкоштовно. Видача платних ліцензій є джерелом прибутку держави від розподілу квот. Фірма-імпортер, звісно, готова придбати ліцензію, оскільки вона купує товар у закордонного виробника за ціною Р_m2, а реалізує його на національному ринку за ціною Р_m1. Якщо ж ліцензії видаються безкоштовно, тоді фірма-імпортер практично отримує додатковий прибуток. Але тут слід зазначити, що і безкоштовний розподіл ліцензій пов'язаний з певними проблемами. Так, якщо ліцензії будуть надаватися фірмам виходячи з традиційної частки ринку, яку вони мали в попередні роки, то такі фірми постійно отримуватимуть додатковий прибуток. Крім того, безкоштовний розподіл ліцензій потенційно створює грунт для хабарництва.

Коли кількість іноземних фірм-експортерів обмежена, то вони можуть об'єднати свої зусилля у відповідь на введення квоти. У цьому випадку фірми, користуючись своїм монопольним становищем, мають можливість реалізовувати свій товар за ціною Р_m1, а не за ціною Р_m2. У цьому випадку квотна рента надходить до іноземного постачальника.

Обсяги зовнішньої торгівлі України (як експорту, так і імпорту товарів та послуг) поступово зростають, що відповідає загальносвітовій тенденції посилення взаємодії країн у міжнародній торгівлі. В окремі роки спостерігалося випередження темпів росту імпорту товарів, в інші - експорту. За період з 2010 р. по 2013 р. обсяги експорту товарів зросли в 2,6 р., обсяги імпорту - в 3,2 р. Збільшення обсягів експорту свідчить про зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції, однак більш високі темпи імпорту свідчать про підвищення рівня імпортозалежності національної економіки. Аналогічна динаміка простежується і в межах зовнішньої торгівлі послугами: темпи росту обсягів імпорту послуг були вищими порівняно з темпами росту експорту. Як результат, за період з 2010 р. по 2013 р. обсяг експорту послуг зріс у 2,2 рази, імпорту - в 3,3 рази відповідно. Розраховане співвідношення обсягів експорту послуг і товарів для країни складає 1 до 4,4-6,2, що свідчить про слабкий рівень залучення сфери послуг до міжнародної торгівлі. Для порівняння співвідношення між обсягами світової торгівлі товарами та послугами поступово зменшується та складає приблизно 1 до 3. У процесі аналізу зовнішньої торгівлі національної економіки доцільним є дослідження участі регіонів України (областей) у міжнародних економічних відносинах. Серед регіонів, які формують негативне сальдо зовнішньоторговельного обороту, необхідно відмітити наступні області: Дніпропетровська, Полтавська, Луганська, Сумська, Вінницька, Харківська, Київська, Чернігівська, Черкаська та Волинська Регіони з найбільшим показником позитивного сальдо: Одеська обл., м. Київ, Автономна Республіка Крим, Миколаївська обл., м. Севастополь, Запорізька обл. Окрім значення сальдо зовнішньоторговельного обороту, необхідно врахувати частку кожного регіону у виробництві валового регіонального продукту (ВРП). Найбільшу частку ВРП у загальному валовому продукті займають такі регіони як: м. Київ (17,5 %), Донецька обл. (13,3 %), Дніпропетровська обл. (9,6 %), Севастополь (0,7 %), Чернівецька обл. (0,9 %), Тернопільська обл. (1,2 %) . Отже, спостерігається певна диспропорція в розвитку регіонів України. Дніпропетровська область, яка займає значну частку ВРП є регіоном формування негативного сальдо торговельного балансу, така ж ситуація спостерігається і у Полтавській, Харківській та Луганській областях.

Це свідчить про нераціональне використання ресурсів та непродуктивну зовнішньоторговельну співпрацю даних регіонів. З метою виявлення подібних областей за рівнем участі у зовнішньоторговельних відносинах виникає потреба провести групування областей, що дозволятиме розробляти для кожної групи типові заходи державної політики підвищення розвитку регіонів. Здійснене групування найповніше можна представити із застосуванням методів багатомірного порівняльного аналізу. Такий зріз аналізу дає можливість поглибити знання про сформовані класифікаційні групи, виявити закономірності в статистичних сукупностях, одиниці яких описуються відносно великим набором ознак. Шляхом виділення найбільш подібних параметрів (ознак) досягається групування (формування кластерів). Для здійснення дослідження участі регіонів України у зовнішній торгівлі бралися регіональні показники експорту та імпорту товарів і послуг, зовнішньоторговельний оборот, надходження прямих іноземних інвестицій в економіку регіону та інвестиції з регіонів України у 2010 р.

Характеристика кластерів областей України, згрупованих за показниками регіональної активності у зовнішній торгівлі У відповідності з вищенаведеною сегментацією, перший кластер (м. Київ) можна охарактеризувати як лідера за рівнем участі у зовнішньоторговельних відносинах, для якого характерними є високий рівень соціально-економічного розвитку, наявність значних конкурентних переваг і високий рівень ефективності використання наявного потенціалу. Другий кластер - Донецька та Дніпропетровська області характеризується високим рівнем зовнішньоекономічної активності, це зумовлено розвинутою інфраструктурою, високим рівнем конкурентних позицій і значними потенційними перспективами соціально-економічного розвитку. Області цього кластеру використовують наявні переваги високої інвестиційної привабливості.

Для третього кластеру (Закарпатська, Запорізька, Київська, Луганська, Львівська, Одеська, Полтавська, Харківська області) характерними є високі потенційні можливості для участі у сфері зовнішньої торгівлі. Однак, для цього існують значні потреби у фінансових ресурсах, насамперед для розвитку інфраструктури.

Четвертий кластер А(РК, Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області), враховуючи характеристику основних показників зовнішньоторговельної діяльності, можна охарактеризувати як регіони з низьким рівнем участі у активності у здійсненні зовнішньої торгівлі. Це може бути зумовлено як і низьким рівнем прибутків і конкурентоспроможності підприємств, неперспективністю розвитку бізнесу, так і низькою інвестиційною привабливістю областей.Проведене дослідження дозволяє виявити певні диспропорції у розвитку зовнішньоекономічних відносинах регіонів України. Області, які займають значну частку валового регіонального продукту, є регіонами формування негативного сальдо зовнішньоторговельного обороту. Подальше вдосконалення торговельної та економічної політики розвитку регіонів передбачає:

1) для підтримки досягнутого рівня економічного розвитку у регіонах, що входять до першого кластеру, необхідним є здійснення широких програм реінвестицій доходів у розвиток регіону, стимулювання найперспективніших галузей економіки (інноваційної діяльності, телекомунікацій тощо), розширення зовнішньої торгівлі продуктами інтелектуальної власності;

2) для збереження і посилення зовнішньоторговельної активності у регіонах другого кластеру, доцільним є стимулювання зарубіжних інвестицій у високотехнологічне виробництво, націленість на лідерство у розвитку конкурентних позицій;

3) з метою більшої активізації участі у зовнішньо-торгівельних відносинах стратегічним завданням для областей третього кластеру, повинно стати підвищення конкуренто-спроможності внаслідок збільшення обсягів іноземних інвестицій, розвиток інфраструктури та підвищення рівня ефективності використання наявних соціально-економічних та природних ресурсів, як необхідної важливої передумови покращення конкурентних переваг;