Господарський комплекс України

Основна хімія є однією з провідних галузей хімічної промисловості України окремих галузей (приблизно 40 % валової продукції), її продукція - мінеральні добрива, кислоти, сода та ін. Розвивається на базі переробки як місцевої (калійні, кухонні і магнієві солі, сірка, фосфорити,

відходи коксохімічного і металургійного виробництв), так і привізної (апатити, природний газ) сировини.

Основою для її розвитку є гірничо-хімічна промисловість. Вона займається видобутком природної хімічної сировини - калійних солей і сірки (Прикарпаття), кухонних солей (Донбас, Крим, Закарпаття), фосфоритів (Середнє Придністров'я, Сумська і Харківська області).

Виробництво мінеральних добрив є провідним серед виробництв основної хімії. В Україні продукують різні види добрив: азотні, калійні, фосфорні, комбіновані.

Азотні добрива виробляють на основі аміаку, який отримують з природного газу та відходів коксохімічного виробництва. Тому підприємства, що виробляють такі добрива, розміщуються вздовж газопроводів (Рівне, Черкаси, Одеса) або в центрах коксохімії (Алчевськ, Горлівка, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ).

Калійні добрива виробляють на підприємствах, що тяжіють до сировини (родовищ калійної солі). Основні центри - Калуш і Стебник. Останнім часом у зв'язку з екологічними та рекреаційними чинниками завод у Стебнику не працює.

Виробництво фосфорних добрив орієнтується у своєму розміщенні на споживача (сільськогосподарське виробництво). Воно розвивається на основі переробки імпортної сировини (апатитів з Росії, фосфоритів з Північної Африки), а також доменних шлаків. Власний видобуток фосфоритів не має промислового значення. Найбільші підприємства зосереджені у Вінниці, Костянтинівці, Одесі, Сумах, Маріуполі.

Серед виробництва кислот провідне місце належить сірчанокислотному, бо його продукція має широке застосування в різних галузях господарства. Дане виробництво розвивається на основі переробки сірки (родовища у Львівській області, найбільше з яких - Яворівське), відходів коксохімічного, нафтопереробного виробництв, кольорової металургії (сірчисті гази). Воно орієнтується у своєму розміщенні на споживача, бо сірчана кислота малотранспортабельна через високу хімічну активність. Основна сфера споживання сірчаної кислоти - виробництво суперфосфату. Головні центри сірчанокислотного виробництва - ті самі, що й виробництва фосфорних добрив, а також Новий Розділ, Новояворівське, Дніпродзержинськ, Рівне. Виробництво соди матеріаломістке, тому розміщується поблизу родовищ сировини - кухонної солі. В Україні виробляють кальциновану, каустичну та харчову соду. Основні підприємства розміщені у Лисичанську, Красноперекопську, Калуші.

Внаслідок економічної кризи підприємства основної хімії, як і інших галузей, значно знизили виробництво продукції. Вони не задовольняють потреб країни, передусім у мінеральних добривах (їх обсяги скоротилися з 5 млн. т у 1985 р. до 2 млн. т у 1998 р.). Значну кількість доводиться ввозити з-за кордону. Усе це вимагає здійснення ряду заходів щодо нарощування виробництва продукції галузей, технічного переоснащення підприємств та ін.

Хімія органічного синтезу представлена заводами, що виробляють напівпродукти для отримання полімерів. Вона використовує, головним чином, нафту і газ. Застосування відходів переробки деревини, сільського господарства і коксохімічного виробництва значно скоротилося. Основною її галуззю є нафтохімічна промисловість з найбільшими центрами у Лисичанську, Кременчуці, Одесі, Херсоні, Дрогобичі, де розміщені потужні нафтопереробні комбінати. Коксосохімічне виробництво розвинене у Горлівці, Сєвєродонецьку, Дніпродзержинську та ін.

Виробництво полімерів розвивається там, де є сировина, електроенергія і вода. Синтетичні смоли і пластмаси виготовляють переважно на нафтохімічних комбінатах та азотно-тукових заводах (Сєверодонецьк, Донецьк, Дніпродзержинськ, Запоріжжя та ін.). Хімічні волокна виробляють у Чернігові, Києві, Черкасах, Сокалі (Львівська область).

Найбільшим виробництвом із переробки полімерів є випуск шин та гумово-азбестових виробів (Дніпропетровськ, Біла Церква).

В Україні добре розвинуті також лакофарбова промисловість (Дніпропетровськ, Одеса, Суми, Вінниця, Дрогобич, Чернівці та ін.), виробництво синтетичних барвників (Рубіжне) та фотохімічних засобів (Шостка).

Фармацевтична (виробництво ліків) та мікробіологічна (виробництво вітамінів, кормових домішок та ін.) галузі орієнтуються на споживача і розміщені у найбільших містах України: у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпродзержинську.

Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому і Прикарпатті.

Дати оцінку деревообробній промисловості регіонів України

Лісова і деревообробна промисловість об'єднує заготівлю і переробку деревини та інших лісових багатств (лікарської сировини, ягід, плодів, грибів); основні її галузі - лісозаготівельна, деревообробна, целюлозно-паперова і лісохімічна.

Частка лісової і деревообробної промисловості в усьому промисловому комплексі України досить низька (менше 2,5 %), галузь не задовольняє потреб національної економіки і населення в багатьох важливих видах продукції. Це пов'язано, насамперед, з обмеженою сировинною базою: невисока лісистість (лісами вкрито 14 % території країни), переважання лісів з обмеженим експлуатаційним значенням, невеликі заготівлі лісу. Потреби галузі покриваються за рахунок власних ресурсів лише на третину, решта деревини завозиться (переважно з Росії).

Основою розвитку галузі є лісове господарство. Воно займається розведенням (насадженням), упорядкуванням, захистом та охороною лісів; розвинене в усіх регіонах України, найбільше - у Карпатах і на Поліссі. Не відповідають потребам і обсяги лісонасаджень; оптимальної лісистості (19 %) в Україні можна досягти, якщо виростити додатково ліси на площі 2,8 млн. га. Це означає, що у найближчі 10 років площі лісів треба щорічно збільшувати на 250-280 тис. га (у 6 разів більше, ніж зараз).

Лісозаготівельна промисловість проводить вирубування, вивіз і первинну обробку деревини, її продукція - ділова деревина, яка використовується у деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості, будівництві. Щорічний обсяг деревини, що заготовлюється в Україні, становить 10-12 млн. м 3. В останні роки зменшилося споживання деревини у промисловості і будівництві, але помітно збільшилося постачання деревини для населення.

Деревообробна промисловість поділяється на лісопильну, фанерну, меблеву, виробництво деревостружкових плит, сірників, будматеріалів. Лісопильна промисловість постачає пиломатеріали і тяжіє у своєму розміщенні до лісозаготівель (Чернівці, Берегомет, Брошнів, Вигода, Рахів, Свалява, Стрий - у Карпатах, Костопіль, Ковель та ін. - на Поліссі).

Фанеру виготовляють з берези, підприємства тяжіють до сировини (Львів, Костопіль, Оржів).

Деревостружкові плити виготовляють для потреб меблевої промисловості переважно в лісових районах, найбільші центри - Свалява, Тересва, Костопіль, Київ.

Меблева промисловість виробляє майже половину продукції деревообробної промисловості. Тяжіє вона до споживача. Центрами виробництва меблів є, практично, всі великі міста держави та ряд середніх і малих міст. Найбільші підприємства розміщені у Києві, Харкові, Львові, Ужгороді, Сваляві, Чернівцях, Дніпропетровську.

Целюлозно-паперова промисловість розвивається в лісових районах, у місцях, де є електроенергія і вода. Найбільші підприємства - Жидачівський картонно-паперовий комбінат (Львівська область), Рахівська (Закарпатська область) і Корюківська (Чернігівська область) картонні фабрики, Понінківська паперова фабрика (Хмельницька область), Херсонський та Ізмаїльський целюлозні заводи, Малинська (Житомирська область) і Дніпропетровська паперові фабрики та ін.

Підприємства галузі задовольняють потреби України у такій продукції тільки наполовину.

Лісохімічна промисловість продукує кормові дріжджі, синтетичні смоли, оцтову кислоту, метиловий спирт, скипидар та ін. Сировиною для неї є відходи від лісозаготівельної і деревообробної промисловості (гілки, живиця, тирса та ін.), тому виробництва зосереджені у лісопромислових районах. Найбільші підприємства розміщені у Карпатах (Великий Бичків, Вигода, Свалява, Перечни), на Поліссі (Славута, Коростень, Клевань).

Основні проблеми розвитку лісової і деревообробної промисловості - дефіцит сировини та її некомплексна переробка. Важливі напрямки розвитку галузі - раціональне використання лісових ресурсів, модернізація підприємств, створення безвідхідних виробництв.

Дати оцінку легкої промисловості регіонів України

Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі підприємства, яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини.

Галузь складається з 17 підгалузей, має виробничий потенціал, здатний виробляти широкий спектр товарів широкого вживання і промислового призначення. Водночас легка промисловість пов'язана з багатьма суміжними галузями і обслуговує весь господарський комплекс країни.

Легка промисловість України - це одна з найбільш соціально значущих галузей промисловості, яка може надати велику кількість робочих місць для населення. Легка промисловість України могла б вирішити проблему зайнятості населення, проте чітко простежується тенденція спаду кількості осіб, працюючих в даній сфері. Якщо на початку 90-х років зайнятість становила 750 тис. осіб, то в 2009 році цей показник скоротився майже у 8 разів. Це пояснюється загальним кризовим становищем галузі. Дешеві низькоякісні імпортні товари, низька конкурентоздатність, проблеми кредитування галузі, скорочення споживчого попиту, система оподаткування - все це призвело до занепаду галузі в Україні, а як наслідок і до скорочення зайнятості в легкій промисловості України [4].

Тривожить ситуація на внутрішньому ринку країни. Його практично заполонила продукція нелегального виробництва, яка ввезена без сплати мита, зборів, або ще гірше - контрабанда з країн з дешевою робочою силою та знецінені товари, що були у вжитку.

За офіційними даними, офіційний імпорт продукції легкої промисловості становить 5 %. Проте більше 80 % продукції галузі потрапляють до України нелегально. Статистика показує, що річний оборот ринку одягу становить 500 млн. дол. США (неофіційні дані обчислюються в 10 млрд. дол. США).

В основному, ринок легкої промисловості України насичений продукцією підприємств Туреччини - 32 %, Китаю - 15 %, країни Балтії, Чехії, Польщі - 15 %, Росії, Білорусі - 9 %, вітчизняними товарами - 13 % та ін.

Досить негативним залишається і той факт, що легка промисловість в Україні є малоприбутковою для пересічних працівників даної галузі. Тут середня місячна зарплата в 2 рази менша, ніж показник заробітної плати загалом по підприємствам промисловості.

Існує низка проблем розвитку легкої промисловості в Україні на сучасному етапі. Найбільші можна виділити такі:

переповнення внутрішнього ринку імпортними товарами із заниженою митною вартістю, товарами групи "секонд-хенд";

відсутність сприятливих умов для закупівлі високоякісного обладнання, яке не виробляється в Україні; низький рівень інвестицій у легку промисловість України, як з боку іноземних інвесторів, так і з боку держави;

поділ великих підприємств галузі на дрібні, які переходять на спрощену систему оподаткування, або на "тіньове" виробництво.

Проте, незважаючи на ряд проблем, які склалися в розвитку легкої промисловості України, все ж таки її варто розглядати як перспективну галузь. За оцінками експертів ринок одягу та взуття входить в 20 найрозвинутіших ринків України, українці витрачають на взуття та одяг приблизно 30-40 % свого місячного доходу, що перевищує показники в країнах Західної Європи. За прогнозами Міністерства промислової політики України об'єм виробництва продукції легкої промисловості в 2011 році збільшиться на 61,5 % або на 2 млрд. грн. у порівнянні з 2007 роком.

Отже, сучасний стан легкої промисловості України можна охарактеризувати як незадовільний і нестабільний. Кризове становище в галузі обчислюється не двома роками, а з 90-х років. Внутрішній ринок заполонили іноземні товари, які є нижчими за якістю і дешевшими, а тому витісняють вітчизняну продукцію з українського ринку. Підприємства не можуть ефективно працювати через брак інвестицій і відповідного високотехнологічного обладнання. Легка промисловість потребує великої підтримки з боку держави у вигляді відповідних державних програм. Легка промисловість України є цікавою для дослідження. Незважаючи на низку проблем в галузі, перспективним є подальше дослідження галузі на території України та інших країн Європи.

Дати оцінку агропромислового комплексу регіонів України

Агропромисловий комплекс (АПК) - це сукупність виробничо взаємопов'язаних підприємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій.

На розвиток АПК і ступінь його ефективності в Україні впливають численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конкурентоспроможності має зміна відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-територіальних зв'язків між складовими АПК.

Серед факторів, які впливають на розвиток АПК України, пріоритетними є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища. Аграрна реформа, що нині здійснюється, передбачає впровадження ринкових відносин, реалізацію земельної та господарської реформи, ефективної цінової і фінансово-кредитної політики в АПК, розвиток сільської місцевості, поліпшення кадрового і наукового забезпечення комплексу.

Велику роль відіграє природний фактор. Вплив природних умов проявляється зонально та опосередковується рівнем розвитку продуктивних сил та науково-технічним прогресом.

Основними агрокліматичними ресурсами є тривалість вегетаційного періоду (тобто, теплової світлозабезпеченості) та зволоженість території. Територіальні характеристики цих процесів дуже відмінні в трьох природних зонах.

В Україні інтенсивність розвитку АПК та розгалуженість структури сільського господарства обумовлена, по-перше, різноманітністю природних умов у зв'язку з наявністю тут трьох природних зон: Полісся, Лісостепу, Степу та гірських масивів Карпат і Криму. Саме агрокліматичні, ґрунтові та водні ресурси є провідними факторами розміщення і спеціалізації сільського господарства. Агрокліматичні ресурси виражають забезпеченість сільськогосподарських культур теплом і вологою, включаючи тривалість вегетаційного періоду. Вони сприяють високому сільськогосподарському освоєнню майже всієї території України, досягаючи максимуму сприятливості в її лісостеповій зоні, на південному березі Криму, в Закарпатті. Ґрунтові ресурси країни дуже різноманітні. Основний їх різновид - родючі чорноземи, які займають більш ніж 60 % площі сільськогосподарських угідь. Їх структура та родючість погіршуються у зв'язку із застосуванням недосконалої, дуже важкої сільськогосподарської техніки, неефективних технологій землеробства і т.д.

До числа провідних економічних факторів, крім високого рівня господарського освоєння земель, входить рівень науково-технічного прогресу, потреб населення у продовольстві, характер розселення, рівень працезабезпечення. Особливу роль відіграє рівень соціально-економічного розвитку сільської місцевості в цілому, забезпечення її об'єктами соціальної, транспортної інфраструктури, альтернативними місцями зайнятості та ін. Саме ці фактори, точніше їх недосконалість, і визначили активний відтік населення з села, різке старіння його в сільській місцевості більшості областей і в результаті - неефективність сільськогосподарського виробництва й АПК у цілому.

Рівень розвитку АПК країни чи регіону визначається на основі аналізу рівня розселення та ефективності розвитку його виробництв. Ознакою ефективності і високого рівня розвитку АПК є забезпечення споживчого попиту населення країни в продуктах харчування відповідно до фізіологічних норм, формування експортного потенціалу цих товарів при раціональному використанні природних ресурсів і збереженні природи.

Якщо територіальні індекси виробництва сільськогосподарської продукції в Україні вищі за середньоєвропейські, то економічна ефективність виробництва набагато нижча.

Це особливо проявилося у дев'яності роки, під час економічної кризи. Майже в два рази знизилися обсяги сільськогосподарської продукції, вітчизняні виробники втратили значну частину внутрішнього ринку продуктів харчування, знизилась участь АПК у формуванні експортного сектора. Дуже гальмує процеси відродження цього комплексу не вирішення питання щодо власності на землю. Без законодавчого забезпечення її впровадження в Україні суттєвого покращання справ в АПК не відбудеться.

Основними ланками АПК є:

1) сільське господарство, включаючи "насінницькі" станції;

2) переробна промисловість.

До складу допоміжних ланок входять:

1) промисловість з виробництва засобів виробництва (машинобудівельна), виробництва хімічних добрив, комбікормів;

2) виробнича інфраструктура із забезпечення основних підприємств паливом, енергією, теплом, транспортними засобами, а також організації сільськогосподарського будівництва;

3) навчально-наукова та управлінська ланка, яка об'єднує управління, спеціалізовані науково-дослідні інститути та навчальні заклади (Аграрна академія).

Дати оцінку міжгалузевим виробничим комплексам в регіонах України та визначити особливості їх розвитку та розміщення

Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування.

Народногосподарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною.

Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв'язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери - виробнича і невиробнича.

Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін.

Сектори (ланки) виробничої сфери поділяють на галузі - крупні і вузькі. Наприклад, промисловість складається з металургійної, хімічної, машинобудівної, сільське господарство - з рослинництва і тваринництва.

У невиробничій сфері виділяють п'ять ланок:

§ апарат органів державного та громадського управління;

§ житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;

§ охорона здоров'я, спорт, соціальне забезпечення;

§ освіта, культура, наука, мистецтво;

§ сфера фінансів, кредитування, страхування.

Галузі можуть не тільки дробитися, але й об'єднуватися у великі функціональні комплекси - важливі ланки функціональної структури виробництва - міжгалузеві виробничі комплекси. МВК - це сукупність декількох галузей, які виробляють взаємозамінну продукцію (паливно-енергетичний), або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування (лісовиробничий, агропромисловий, будівельний), або ж розв'язують важливу загальнодержавну економічну, соціальну чи іншу проблему (військово-промисловий, рекреаційний, продовольчий комплекси). Отже, міжгалузеві виробничі комплекси - це система взаємопов'язаних галузей, об'єднаних певною спільною функцією, узгоджений розвиток підприємств якої забезпечує найбільший ефект. Найчастіше в народному господарстві виділяють такі МВК: паливно-енергетичний, машинобудівний, хімічний, лісовий, будівельно-індустріальний, агропромисловий, транспортний, рекреаційний тощо.

Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відповідно до місцевих природних і економіко-географічних умов.

Основними чинниками утворення комплексів і їх територіальної організації є певні види ресурсів (вугілля, нафта, газ, залізна руда, ліс, енергетика, трудові ресурси тощо). Стимулятором розвитку багатьох міжгалузевих комплексів є локальні природні ресурси.

Це комплекси, що розвиваються на базі переробки мінерально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, сільськогосподарського виробництва та різних промислів.

На базі використання мінерально-сировинних, сільськогосподарських, лісних, рибопромислових та інших ресурсів формуються основні типи міжгалузевих регіональних комплексів: мінерально-промислової, агропромислової, лісопромислової, морепромислової орієнтації. Вони відрізняються природними та економічними умовами формування, положенням відносно джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів та місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та ін.

Виділення в адміністративній області міжгалузевих регіональних комплексів потрібне для посилення цільової спрямованості програм-прогнозів, узгодженості дій усіх учасників виконання одного комплексного завдання (досягнення заданого кінцевого господарського результату чи виробництво будь-якої продукції для місцевих потреб).

Визначились два основних підходи до виділення міжгалузевих комплексів: цільовий і технологічний.

При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) господарського комплексу або окремих виробництв, які поєднані однією програмою і єдиною метою розвитку. В міжгалузевий комплекс у цьому разі включаються галузі, пов'язані між собою реалізацією будь-якої господарської цілі, а також структурні підрозділи виробничої та невиробничої сфер, які потрібні для досягнення поставленої мети. Недолік такого підходу виявляється в непостійності та нестійкості галузевого складу через вузьку спеціалізацію комплексів та різночасову реалізацію господарських цілей.

Технологічний підхід передбачає групування галузей, які пов'язані між собою послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу та однаковим призначенням продукції. За такого підходу комплекс включає в себе весь виробничо-технологічний цикл (від видобутку природних ресурсів до отримання кінцевого продукту).

За вироблюваною продукцією та функціями підприємства і організації, що входять до міжгалузевих регіональних комплексів, поділяються на три групи:

1) безпосередньо зайняті випуском проміжної і кінцевої продукції регіону і є галузями спеціалізації комплексу,

2) виробляють для галузей першої групи сировину, напівфабрикати, устаткування і є комплексоутворювальними галузями цього комплексу;

3) забезпечують нормальну діяльність перших двох груп галузей.

Знання структури і типів міжгалузевих комплексів дає змогу скласти модель районного виробничого комплексу. За допомогою моделі можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування та кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв'язків з огляду на зони сировинних ресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, зумовлені локальними ресурсами, врахувати суміжні капіталовкладення, визначити економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.

Використання міжгалузевих комплексів регіону як об'єктів територіального управління сприяє більш ефективному поєднанню загальногосподарських та регіональних інтересів у розвитку суспільного виробництва, більш глибокому науковому обґрунтуванню прогнозів і розробці на цій основі довгострокової концепції розвитку суспільного господарства регіону.

Визначальним е формулювання головної мети, яке має відображати відтворюваний взаємозв'язок кінцевих, вихідних функціонування виробничих підрозділів міжгалузевого комплексу і несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності комплексу.

На основі цільових установок розробляють виробничі програми міжгалузевих регіональних комплексів. У програмах зазначають завдання, строки їх виконання та виконавців. Таким чином, цільові установки та виробничі програми розвитку міжгалузевих регіональних комплексів набирають форми документа, що використовується з метою регулювання соціально-економічного розвитку регіону.

У структурі цілей міжгалузевого комплексу розрізняють такі їх види.

Науково-технічні цілі. Виражають конкретну спрямованість науково-технічного прогресу в цій групі галузей, функціональну специфіку, відтворювальне значення міжгалузевих комплексів регіону та засоби прискорення його соціально-економічного розвитку. Першочерговими є цілі, пов'язані із створенням нових машин і устаткування, впровадженням інновацій та автоматизованих виробничих процесів, проведенням заходів щодо підвищення якості, надійності та довговічності виробів.

Виробничо-економічні цілі. Передбачають підвищення рівня спеціалізації та організації виробництва у головних галузях комплексу, випуск кінцевої продукції високої якості, яка відповідає світовим параметрам, прискорення реконструкції та поновлення виробничих фондів.

Соціальні цілі спрямовані на виявлення резервів соціально-економічного розвитку трудових колективів у межах міжгалузевих регіональних комплексів та регіону в цілому. Постановка соціальних цілей потребує всебічного врахування потреб людини, пов'язаних з умовами праці, професійною підготовкою, забезпеченістю житлом, медичним устаткуванням, розвитком підсобного господарства та ін. Реалізація соціальних цілей у повному обсязі можлива на загальногосподарському та регіональних рівнях, а на рівні міжгалузевого комплексу регіону та його первинних виробничих підрозділів головна увага приділяється забезпеченню належних соціально-виробничих умов праці, привабливості робочого місця, професійно-кваліфікаційній підготовці кадрів, задоволенню соціально-побутових потреб тощо.

Природно-екологічні цілі. Це розв'язання соціально-економічних проблем природокористування та відтворення природних ресурсів. У досягненні цієї мети основною є реалізація ресурсозберігаючої стратегії інтенсивного розвитку в умовах раціонального суспільного відтворення (здійснення заходів щодо раціонального використання ресурсів, їх охорони та відтворення, очищення повітряного і водного басейнів, запобігання порушенням ґрунтового і рослинного покривів, раціонального використання земель тощо).

Організаційно-управлінські цілі. Включають систему заходів для розробки високоефективної організаційно-економічної структури міжгалузевих регіональних комплексів та перебудови існуючих організаційних форм і методів управління розвитком регіональних підсистем. Це пов'язано з формуванням конкретних господарських органів, які забезпечують ефективне функціонування виробничих підрозділів міжгалузевого комплексу і несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності комплексу.

Визначити, що економіка України - це єдність регіональних соціально-економічних систем

При дослідженні територіальних зв'язків регіон можна розглядати принаймні з двох боків. По-перше, як частину єдиної соціально- економічної системи. По-друге, як самостійне цілісне утворення, яке має свої цільові установки розвитку, свій ресурсний потенціал, свої способи поєднання виробничих ресурсів - факторів виробництва. Кожна з цих сторін має свої особливості, які накладають відбиток на процес управління ходом регіонального розвитку.

При дослідження регіону як частини цілої соціально-економічної системи постають проблеми визначення його місця в системі поділу праці в територіальному розрізі, дослідження відтворювальних циклів та визначення на цій підставі територіальних зв'язків й пропорцій в господарстві країни.

Устрій регіонального блоку "економіка" залежить від організації національної економічної системи. В адміністративно-плановій економічній системі колишнього Радянського Союзу окремий регіон (адміністративно-територіальна одиниця) представляв собою частину національної економіки (єдиного народногосподарського комплексу) і в значно меншій мірі - економічну підсистему (регіональний господарський комплекс). Внутрішні матеріальні й фінансові зв'язки регіону були істотно слабкіші за зовнішні, які регулювалися загальнодержавним плануванням (включало планування виробництва, матеріально-технічного забезпечення і збуту, фінансів, розподіл трудових ресурсів і т.д.). Основні параметри економіки регіону визначалися державним планом і політикою загальносоюзних відомств, а не місцевими потребами. У більшості регіонів через економічну незацікавленість підприємств у вивільнені працівників підтримувалася практично повна зайнятість, а міграція із праценадлишкових регіонів носила в основному сезонний характер. З одного боку, грошові прибутки підприємств й населення жорстко регулювалися центром (перерозподіл фінансових ресурсів та нормування заробітної плати), а з іншого - реалізація доходів обмежувалась через централізований розподіл та дефіцит більшої частини засобів виробництва й споживчих благ. Тому зміна доходів порівняно мало впливала на виробництво, споживання, інвестиції. Таким чином, економіка регіону була слабко пов'язаною економічною підсистемою.

Перехід до ринкової економіки супроводжується тим, тим кожний регіон стає економічною підсистемою, яка характеризується сильною взаємозалежністю своїх основних елементів. Значно зростає вплив прибутків й платоспроможного попиту на регіональне виробництво, споживання і інвестиції, розвиток соціальної сфери, а також вплив виробництва на зайнятість й прибутки. Міжрегіональний обмін здійснюється на ринковій основі, і тому регіон як ринок зазнає впливу зовнішніх конкуруючих й доповнюючих ринків товарів, праці й капіталу.

Укрупнені елементи й зв'язки регіонального економічного механізму в плановій та ринковій економіках в основному співпадають. Однак при переході до ринкової економіки змінюються сутність та сила зв'язків між елементами регіонального механізму й зовнішнього економічного середовища (економіками інших регіонів та світовими ринками). Для внутрішніх й прямих міжрегіональних та міжнародних зв'язків є типовим їх підсилення.

Значна частина фінансових потоків проходить через регіональні та місцеві бюджети і позабюджетні фонди. Так, доходи бюджету складаються із податків (власних і регулюючих), які одержуються від підприємств, що використовують природні ресурсів й населення, а також із надходжень з державного бюджету країни (субвенцій, трансфертів тощо). Джерелами формування позабюджетних фондів є позикові кошти, соціальні збори (страхові та ін.), добровільні зноси, надходження із федеральних позабюджетних фондів тощо. Доходи регіонального та місцевих бюджетів і позабюджетних фондів направляються на фінансування соціальної сфери (особливо освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, житлово- комунального господарства), фінансову підтримку виробництва (головним чином підприємств, які знаходяться повністю або частково в регіональній чи муніципальній власності), інвестиції в регіональне господарство, охорону навколишнього середовища.

Регіон як підсистема національної економіки має економічні зв'язки з державними регулюючими системами (центром), з іншими регіонами та зовнішнім світом. Відношення між регіонами та зовнішнім світом є переважно торговими, хоча останнім часом регіони стають безпосередніми учасниками міжрегіонального й міжнародного ринків кредитних ресурсів, цінних паперів. Регулювання таких фінансових взаємовідносин (особливо міжбюджетних) - однин із головних напрямків державної регіональної економічної політики.

Дати оцінку "Програмі соціально-економічного розвитку Луганської області на 1999-2012 рр.", затвердженою Постановою Кабінету Міністрів України від 11 червня 1999 р. N 1024 Про державну підтримку реалізації Програми соціально-економічного розвитку Луганської області на 1999-2010 роки (Із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 478 від 14.04.2004)

Кабінет Міністрів України відзначає, що незважаючи на складну соціально-економічну ситуацію в Луганській області, обумовлену певним чином структурною перебудовою господарського комплексу, обласною державною адміністрацією вживаються конкретні заходи для розв'язання невідкладних проблем в економічній та соціальній сфері. Підвищилася ефективність діяльності місцевих органів виконавчої влади, посилюється їх вплив на відновлення економічного потенціалу регіону. За чотири місяці ц.р. порівняно з відповідним періодом 1998 року в області забезпечено зростання обсягів виробництва на підприємствах чорної (на 4,5 відсотка) та кольорової металургії (на 63,8 відсотка), хімічної та нафтохімічної промисловості (на 11,8 відсотка). Збільшився випуск чавуну, сталі, готового прокату, синтетичного аміаку, кальцинованої соди, азотних мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин, синтетичних смол та пластмас, будівельного скла. Поліпшилася робота таких підприємств, як відкрите акціонерне товариство "Алчевський металургійний комбінат", акціонерне товариство закритого типу "Завод колінчатих валів" (м. Луганськ), казенний хімічний завод "Зоря" (м. Рубіжне), відкрите акціонерне товариство "Машинобудівний завод" (м. Первомайськ), верстатобудівний завод (м. Луганськ), відкрите акціонерне товариство "Завод феросплавів" (м. Стаханов), відкрите акціонерне товариство "Коксохімічний завод" (м. Алчевськ), акціонерне товариство закритого типу "Швейна фірма "Стиль" (м. Луганськ). З'явилися позитивні ознаки стабілізації роботи в агропромисловому комплексі, зокрема у тваринництві. Порівняно з січнем - квітнем минулого року обсяг продажу худоби та птиці збільшився на 0,3 відсотка, яєць - на 6 відсотків. Поголів'я свиней зросло на 8,4 відсотка. На переробних підприємствах виробництво м'яса збільшилося на 6,3 відсотка, ковбасних виробів - на 2,3, олії - на 65 відсотків. Поширення набувають орендні відносини на селі. Створюються машинно-технологічні станції, принципово нові інтегровані сільськогосподарські структури.

За активної взаємодії місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування розроблено та затверджено Програму соціально-економічного розвитку Луганської області на 1999-2010 роки, якою на основі комплексного підходу визначено пріоритетні напрями стабілізації та розвитку регіону у період до 2010 року, конкретні шляхи структурної перебудови всього господарського комплексу, реалізації завдань державних цільових програм, а також Програми "Україна - 2010".

Разом з тим не подолано негативні тенденції в економіці області, внаслідок чого складною залишається ситуація з погашенням заборгованості із заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат, а також із сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів усіх рівнів.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади не повною мірою реалізують можливості щодо поліпшення роботи підприємств і організацій області, які належать до сфери їх управління.

Проаналізувати загальний стан населення регіону, трудових ресурсів та зайнятості населення. Визначити що міграція населення це складний соціальний процес

Загальна характеристика стану населення регіону. Для вивчення кількості та стану населення країни та окремих регіонів, закономірностей формування населення з врахуванням впливу окремих соціально-економічних та демографічних факторів використовують методичні основи регіональної демографії.

Для виявлення тенденцій у зміні складу населення на території регіону використовують статистичні дані за 10-20 років. На основі багаторічних спостережень встановлюють, як змінюється загальна кількість населення, в тому числі за окремими категоріями, як впливають певні фактори на ці процеси. Зокрема, виявляють вплив стану розвитку продуктивних сил та формування соціально-економічної ситуації в регіоні, враховуючи географічне розташування та кліматичні особливості регіону тощо.

Для дослідження демографічної характеристики регіону використовують такі показники:

* загальна чисельність населення, осіб;

* питома вага населення певного регіону в загальній чисельності жителів України;

* загальна чисельність населення, що проживає у містах та сільській місцевості;

* співвідношення міських і сільських жителів в регіоні;

* народжуваність, смертність та природний приріст населення (кількість народжених, померлих, природний приріст населення);

* коефіцієнти народжуваності, смертності та природного приросту населення (на 1000 чоловік наявного населення);

* коефіцієнти дитячої смертності (померло дітей віком до одного року на 1000 народжених);

* очікувана тривалість життя при народженні, роки;

* чисельність працівників, зайнятих у всіх сферах економічної діяльності, осіб;

* питома вага населення, зайнятого в суспільному виробництві на підприємствах усіх форм власності;

* рівень кваліфікації працівників, зайнятих у суспільному виробництві;

* рівень зайнятості;

* навантаження на 1 вільне робоче місце;

* рівень безробіття;

* показник того, що характеризує стан міграції населення - кількість людей, що виїхали з певної території, чи прибули;

* міграційне сальдо;

* коефіцієнт міграції населення (на 1000 чоловік наявного населення).

Загальна кількість населення, в тому числі міського та сільського-визначає наявність населення на території окремих територій, дає уявлення про розподіл населення в залежності від місця їх проживання.

Населення України розміщене по території дуже нерівномірно.

За абсолютною кількістю населення виділяється Степовий та Донбаський регіони, де проживає відповідно 11,42 та 10,17 млн. чол., де зосереджено 45 % населення України. В складі цих регіонів найбільше заселені Донецька область (4,77 млн. чол.), Дніпропетровська (3,53 млн. чол.), а також Харківська, Луганська та Одеська області.

За період 1989-2003 рр. відмічене загальне зменшення кількості населення України на 3,71 млн. чол. (на 7,2 %), що свідчить про те, що протягом останніх років значно ускладнилася демографічна ситуація, стала серйозним гальмом соціально-економічного розвитку. Найбільші темпи зменшення кількості населення відмічене на території Поліського (на 6,7 %) та Подільського (на 8,5 %) регіонів. Особливо високі темпи зменшення кількості населення на території Чернігівської (на 13,4 %), Житомирської (на 11,6 %), Сумської (на 10,5 %) областей. Тільки в м. Києві, на території Криму та Карпатського регіону кількість населення за період, що розглядається, практично не змінилася.

Для об'єктивної оцінки концентрації населення на території окремих регіонів використовують показник "густота (щільність) населення", який відображає кількість мешканців, що припадає на одиницю площі (чоловік на 1 км²). За цим показником в Україні, де середня густота населення в 2003 р. становила 80 чол./км², виділяються (крім м. Києва) два регіони: Донбаський регіон (120 чол./км²), особливо Донецька область (180 чол./км²) та Карпатський регіон (109 чол./км²), особливо Львівська (120 чол./км²) та Чернівецька (113 чол./км²) області. Значно менша густота населення на території Поліського регіону (51,4 чол./км²), особливо Чернігівська (38 чол./км²) та Житомирська (46 чол./км²) області.

На території Степового регіону, де середня густота населення становить 67 чол./км², виділяється Дніпропетровська область, де середня густота становить 111 чол./км², що на 38,8 % більша середньої по Україні.

Зміна загальної кількості населення протягом тривалого періоду та нерівномірність його розселення по території пов'язані з комплексом різноманітних природно-кліматичних, географічних, соціально-економічних, історико-культурних, екологічних та інших факторів.

Значна увага має бути приділена аналізу стану кількості населення, що проживає в містах та селах на території окремих регіонів. До міського населення відносяться особи, які проживають в міських поселеннях, до сільського - які проживають в сільській місцевості. Міські поселення - це населені пункти, що затверджені законодавчими актами як міста та селища міського типу. Всі інші населені пункти - сільські.

Статистичні дані, що відображають процеси розселення в містах та селах протягом 15 років, свідчать, що в цілому по Україні в містах проживало 67 % населення, співвідношення між міським та сільським населенням з часом практично не змінювалося.

Найбільша концентрація населення в містах відмічена в Донбаському регіоні - 85,9 % від загальної чисельності, в Степовому регіоні - 71,7 % відповідно. Найбільша питома вага сільського населення в загальній кількості на території Подільського регіону - 48,6 %. Останнім часом змінюється чисельність міського населення за рахунок відтоку людей із сільської місцевості, що привело, з одного боку до збільшення чисельності населення міст, з іншого-зменшенню сільського населення. Ці процеси вплинули на збільшення працездатного населення у містах. В селах, навпаки, кількість людей працездатного віку зменшилась.

Урбанізація - процес підвищення ролі міст у розвитку суспільства. Міста визначаються ростом промислового виробництва, наявністю вдосконаленої транспортної мережі, покрашених побутових умов для життя людини. В містах зосереджені центри освіти, культури. В умовах політизації суспільства в містах зосереджений головним чином політичний рух. Розвиток міст сприяє подальшому посиленню територіального розподілу праці. Ці обставини вплинули на притік у міста сільського населення. Створений маятниковий рух населення із сільських населених пунктів в міста, де забезпечено працевлаштування, до закладів науки" освіти, культури. Особливо існує посилений маятниковий рух населення біля невеликих міст.

Трудові ресурси - сукупність здатних до праці людей, становлять основний елемент продуктивних сил суспільства, характеризуються потенційною масою живої праці, що в даний період є в наявності у держави, визначають сучасний стан та перспективний розвиток економіки держави. Відрізняють соціальну та економічну сутність трудових ресурсів.

Соціальну сутність трудових ресурсів становлять люди, зайняті в конкретних виробничих умовах. Економічна сутність визначається робочим часом, необхідним для суспільно корисної праці.

Для оцінки стану трудових ресурсів певного регіону використовують кількісні та якісні показники демографічного, економічного та соціального змісту. Демографічні показники характеризують стан трудових ресурсів в залежності від відтворення населення, враховують такі характеристики як стать, вік, розселення, шлюбність, міграція та ін.

Економічні показники відображають залежність стану трудових ресурсів від розвитку виробництва, впровадження досягнень науково-технічного прогресу, стан конкурентоздатної продукції тощо і відображають загальну кількість населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, формування, розподіл та використання працездатного населення у різних галузях виробничої діяльності, на підприємствах різних форм власності.

Соціальні показники характеризують трудові ресурси з позицій впливу на їх формування соціального стану суспільства, за рівнем освіти, професійної підготовки, плинності, пов'язаної із забезпеченням соціальних потреб.

Вказані показники використовують для оцінки стану трудових ресурсів, а також кількості безробітних - нового прошарку населення, який з'явився у суспільстві в результаті впровадження ринкових відносин.

Стан трудових ресурсів визначають показниками "кількість зайнятого населення" - кількість людей у працездатному віці, а також коефіцієнт зайнятості (в %). Працездатний вік чоловіків становить 44 роки (від 16 до 59 років включно), для жінок - 39 (від 16 до 55 включно). Крім того, враховується кількість працездатних людей (працездатного населення) поза межами працездатного віку - кількість осіб чоловічої та жіночої статі пенсійного віку.

До населення, зайнятого в усіх сферах економічної діяльності, віднесені особи працездатного віку і старші та підлітки, які протягом року були постійно зайняті економічною діяльністю: працювали за найманням на умовах повного (неповного) робочого дня (тижня), роботодавці, самостійно забезпечували себе роботою, включаючи підприємців, безкоштовно працюючих членів їх сімей, служителів релігійних культів та інших.

У кількості зайнятого населення не враховуються: учні працездатного віку, які навчаються з відривом від виробництва, військові строкової служби та жінки, які перебувають у відпустці з вагітності, пологів та догляду за дитиною до досягнення нею віку згідно з чинним законодавством, а також іноземні громадяни.

До населення, зайнятого в галузях економіки, відносять робітників і службовців державних, кооперативних і громадських підприємств, установ і організацій; робітників і службовців у працездатному віці та членів їх сімей зайнятих в особистому підсобному сільському господарстві; особи, зайняті у спільних, приватних підприємствах, міжнародних організаціях, фермерських господарствах.

При вивченні структури трудових ресурсів за віком виділяють такі основні групи:

* молодь (від 16 до 25 років);

* особи віком від 25 до 40 років;

* особи перед пенсійного віку (чоловіки 55-59 років, жінки 50-54 роки);

* особи пенсійного віку (чоловіки 60 років і більше, жінки 55 років і більше).

Вивчаючи вікову структуру трудових ресурсів виділяють загальні закономірності у їх використанні такого змісту:

Люди, що зайняті навчанням, одержують професійну підготовку, приймають участь у військовій службі, включаються в суспільне виробництво після 25 років. Тому найвища трудова активність населення спостерігається у людей віком 25-40 років.

У людей старших 50 років трудова активність, як правило, зменшується. Однак ця категорія людей може активно використовуватись в суспільному виробництві і являє собою значний резерв у загальних обсягах трудових ресурсів регіону.

Особливу групу становлять пенсіонери, які продовжують працювати у народному господарстві. Ці люди можуть раціонально використовуватися в галузях соціально-побутової інфраструктури.

Вивчаючи структуру трудових ресурсів за сферою діяльності, звертають увагу на співвідношення між чоловіками і жінками, які зайняті в суспільному виробництві. Використання чоловіків і жінок може бути різним в залежності від характеру виробництва, розміщення підприємств та інших факторів. Особливу увагу приділяють зайнятості людей на фізично важких і шкідливих для здоров'я роботах.

Під впливом соціально-економічних факторів чисельність трудового населення змінюється. Велика роль і вплив на ці процеси завдає міграція населення, яка викликається потребою працевлаштування.

Міграція - це об'єктивний процес, який характеризується зміною постійного місця проживання окремих людей. На стан міграції впливають різноманітні фактори: стан економічного середовища, природні умови, наявність економічних зв'язків даного регіону з іншими, розвиток міжнародних зв'язків, сімейні зв'язки та інші. Міграція приводить до перерозподілу трудових ресурсів між територіями та галузями народного господарства. У всіх випадках міжтериторіальна рухливість не може бути позитивною, якщо її розміри не відповідають потребам розвитку народного господарства.

Вивчаючи стан міграції протягом певного періоду, вивчають основні тенденції, закономірності та вплив на зміну кількості населення. Міграційні процеси залежать від конкретних політичних та економічних процесів, що відбуваються в країні.

Узагальнення вітчизняного досвіду дозволяє виділити такі найбільш характерні періоди історії та відповідні ознаки міграції: * період індустріалізації, що вплинув на розміри і напрями міграції, коли значна частина населення із сіл переселилася у міста, з одних регіонів в інші. В результаті індустріалізації економіки, будівництва, введення в дію нових потужностей у різних галузях народного господарства виникла потреба у трудових ресурсах. Міське населення не могло задовольнити ці потреби, тому виникла внутрішньорегіональна та міжрегіональна міграція, що стало причиною збільшення чисельності міського населення. Ці процеси супроводжувалися:

* працевлаштуванням людей на новому місці роботи, вирішувалась житлова проблема в результаті розширення будівництва житлового фонду, здійснювалось навчання трудового населення новим професіям, підвищувалась кваліфікація працівників різних галузей економіки;

* період перебудови економічних відносин, ринкова трансформація суспільства, впровадження різних форм власності, коли змінюється характер та інтенсивність внітрішньорегіональної та міжрегіональної міграції. В цей період міграція із сіл в міста зменшується, а в деяких випадках набирає зворотного напрямку. Залишається міграція населення працездатного віку в м. Київ незважаючи на існуючі обмеження у працевлаштуванні та труднощі у забезпечені житлом;

* період міждержавних міграційних процесів, коли значна кількість населення спрямовується в інші країни для тимчасового чи постійного проживання.

В залежності від характеру переміщення населення розрізняють міжрегіональну та міждержавну міграцію. Міжрегіональна міграція відображає переміщення населення із однієї області (району) в іншу, переміщення в системі "місто-село". Одним із напрямків такого виду міграції - це сезонна міграція на літній період для виконання сільськогосподарських робіт.

Міждержавна міграція характеризує переміщення населення з України в інші держави і навпаки.

Враховуючи, що міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період, доцільно визначати сальдо міграції, тобто різницю між кількістю людей, що прибули на певну територію, та кількістю тих, що виїхали. Крім цього, доцільно використовувати такий показник, як коефіцієнт міграції (відповідно міжрегіональної - kмр та міждержавної - kмд9 який визначається як кількість прибувшого населення (або кількість осіб, що виїхало) на 1000 чоловік населення. Відповідно до цього коефіцієнт із знаком "плюс" характеризує приріст населення, із знаком "мінус" - зменшення кількості населення.