Господарський комплекс України

На території економічного району знаходиться і працює близько 30 % електростанцій України. Енергетика працює на місцевому вугіллі, привізному мазуті і газі. Тут створене найбільше в країні енергооб'єднання "Донбас".

На місцевому коксівному вугіллі та рудній сировині Придніпров'я в економічному Донецькому регіоні розвивається чорна металургія, де виробляється майже половина (46 %) металургійної продукції України. Кольорова металургія представлена Артемівським заводом з обробки кольорових металів, Донецьким заводом алюмінієвих профілів, Стахановським заводом феросплавів, ВАТ "Укрцинк" (м. Константинівка), "Донецьквторцвєтмет" тощо.

Машинобудування посідає третє місце в структурі промисловості після вугільної металургії (тут виробляється близько 15 % товарної продукції цієї галузі країни). Переважає важке, металомістке машинобудування, обладнання для вугільної, металургійної, чорнорудноїі харчової промисловостей, розвинуте суднобудування, сільськогосподарське машинобудування. Також функціонують підприємства з виробництва обчислювальної техніки, електротехніки, приладобудування тощо. Є численні центри галузі, які розміщені у більшості міст регіону.

До провідних галузей промисловості регіону належать коксохімія і хімія. Коксохімія працює на відходах чорної металургії і дає понад 50 % продукції коксівної галузі України. Хімія включає гірничо-хімічну промисловість, яка працює на місцевій сировині, - камінній солі, газовому вугіллі, вапні тощо. Тут добре розвинуте виробництво соди, мінеральних добрив і кислот, хімічних реактивів, лакофарбова промисловість. У регіоні також є виробництво капролактану, пластмас, синтетичних смол, гумотехнічних виробів тощо.

Основні центри хімічної промисловості: Лисичанськ (АТ "Лисичанськ нафтооргсинтез", ВАТ "Лисичанська сода"), Сєвєродонецьк (ВАТ "Сєвєродонецкий Оргхім"), Донецьк (ВАТ "Донецький завод хімічних реактивів", АЗТ "Донецький хімічний завод"), Маріуполь (ВАТ "Маркохім") та ін.

У регіоні достатньо розвинута промисловість будматеріалів і будіндустрія. Міжрегіональне значення має виробництво віконного скла, цементу, облицювальних плиток. На місцевий ринок працює, в основному, виробництво залізобетонних виробів, стінових і покрівельних матеріалів, бетонних стінових блоків тощо. Ці підприємства об'єднані у ВАТ "Донецькбудматеріали", ВАТ "Луганськбудматеріали", ВАТ "Слов'янський керамічний комбінат" та ін.

Легка промисловість включає текстильну трикотажну, швейну, шкіряно-взуттєву Основні її центри у великих містах: Донецьку, Луганську, Маріуполі, Макіївці, Артемівську та ін.

Агропромисловий комплекс. Донецький економічний район не забезпечує власні потреби в продовольчій продукції. Однак він має високоінтенсивний агропромисловий комплекс, у структурі якого вирізняються сільське господарство, харчова промисловість і виробничо-соціальна інфраструктура АПК.

Враховуючи специфіку природно-кліматичних умов регіону, сільське господарство Донбасу спеціалізується на вирощуванні зернових (озима і яра пшениця, кукурудза на зерно), технічних (соняшник) культур та на овочівництві, виноградарстві і садівництві, особливо навколо великих міст. Тваринництво представлене молочно-м'ясним скотарством, свинарством, вівчарством, птахівництвом.

Сільськогосподарські угіддя становлять 75,5 % від території регіону - це на 3,3 % більше ніж в середньому по країні. У структурі посівних площ основне місце займають зернові культури (майже 50 % посівів регіону). Регіон не забезпечує власних потреб у виробництві зерна, картоплі, овочів, м'яса, молока, тим більше враховуючи те, що порівняно з 1990 р. виробництво сільськогосподарської продукції скоротилось майже у два рази. Основними причинами такого різкого спаду виробництва стали значне скорочення поголів'я худоби, диспропорція цін на сільськогосподарську продукцію порівняно з промисловою, збитковість виробництва.

Харчова і переробна промисловість регіону включає в себе 16 підгалузей, основними серед яких є м'ясна, молочна, борошномельно-круп'яна, хлібопекарна, кондитерська, рибна, солевидобувна, олійно-жирова. Значна частина продовольчої сировини на переробку поступає із інших регіонів.

Відродження аграрного виробництва в економіці регіону можливе лише в умовах поліпшення загальної ситуації соціально-економічного розвитку країни. В Донецькому економічному регіоні необхідно працювати над програмою збільшення трудових ресурсів в аграрному секторі - за рахунок скорочення їх у вугільній галузі і створення для них відповідних соціально-культурних умов і рівня життя в сільських населених пунктах. Для цього має бути відповідна програма поетапного впровадження її в цю важливу галузь.

Транспортний комплекс. Для економічного регіону є характерним інтенсивний розвиток основних видів транспорту: залізничного, автомобільного, трубопровідного, авіаційного, морського.

Регіон має одну з най густіших мереж залізниць в Україні. їх довжина становить 2832 км, густота - 53 км на 1000 км 2. Загальна довжина автомобільних шляхів становить 13600 км, густота - 255,6 км на 1000 км 2. По території регіону проходять магістральні газопроводи "Союз", Ставрополь-Москва, нафтопроводи Самара-Слов'янські Грозний-Лисичанськ. Великим підприємством морського транспорту є АП "Азовське морське пароплавство", яке здійснює перевезення вантажів власним і орендованим флотом між портами України та інших держав. Головним морським портом на Азовському морі є Маріуполь - великий транспортний вузол і база для суден Азовського морського пароплавства. Обсяг вантажопереробки становить 12 млн. т, щорічно обробляється понад 2000 суден.

Провідну роль у транспортному обслуговуванні відіграє автомобільний транспорт. Щорічно ним перевозиться в середньому до 150 млн. т вантажів і близько 300 млн. пасажирів.

Повітряний транспорт представлений двома авіапідприємствами в Донецьку і Луганську, а аеропорти Донецька, Лисичанська, Луганська і Сєвєродонецька мають міжнародний статус.

Головні напрями розвитку транспортної галузі регіону:

§ оновлення і раціоналізація рухомого складу з урахуванням змін вантажо- та пасажиропотоків;

§ поступове переведення значної частини автомобільного парку на газо- і дизельне паливо;

§ реконструкція залізничних і автомобільних шляхів міжнародного значення для збільшення їх пропускної спроможності;

§ ефективне забезпечення транспортних засобів матеріало-технічними ресурсами.

Інвестування економіки регіону. Динаміка капітальних вкладень з усіх джерел фінансування економіки Донецького регіону за останні роки постійно скорочувалась. Вона скоротилась навіть по відношенню до динаміки середніх капіталовкладень по Україні (1990 р. -16,2 %; у 2000 р. - 15,3 %). Однак загальний обсяг капіталовкладень по Донецькій області в два рази вищий ніж у Луганській.

Основні проблеми, які необхідно вирішувати за допомогою капіталовкладень:

здійснити диверсифікацію виробництва з метою зниження частки гірничодобувної галузі у народногосподарському комплексі;

нарощувати частку наукоємної продукції;

впроваджувати безвідходні технології, що є носіями технічного прогресу, зниження забруднення навколишнього середовища, особливо в промислових районах;

посилити розвиток сільського господарства з метою підвищення його ефективності та більш повного забезпечення продуктами харчування власних потреб;

нарощувати обсяги житлового будівництва, залучати в цю галузь вклади недержавних інвесторів;

збільшити виділення коштів на розвиток комунальної сфери з метою створення відповідних соціально-культурних і духовних умов та сфери послуг для поліпшення рівня життя населення, яке є головною продуктивною силою розвитку народного господарства;

покращити матеріально-технічну базу системи освіти, охорони здоров'я, культури та рекреаційних закладів, що є важливим фактором посилення інтелектуального розвитку людини.

Зовнішньоекономічна діяльність. Економічний район має сприятливі умови для розвитку зовнішньоекономічної діяльності. Сьогодні в регіоні експортні операції здійснюють майже 1,5 тис. підприємств Обсяги експорту становлять близько 3,7 млрд. дол. США, імпорту - трохи більше 1,09 млрд. дол. США, що відповідно становить 25 %, 8 % від загальноукраїнських показників.

У цілому економічний регіон має активний зовнішньо-територіальний баланс, позитивне сальдо і за обсягом експорту продукції займає друге місце в державі після Придніпровського економічного регіону.

Структура як експорту, так і імпорту має виражену сировинну орієнтацію. До основних видів експортної продукції належать чорні метали та вироби з них. Найбільшу частину в імпорті становлять енергоносії, природний газ, нафта, нафтопродукти. Експортні операції здійснюються з багатьма країнами світу: Китаєм, США, Тайванем, Туреччиною, але головним зовнішньоторговельним партнером регіону традиційно є Російська Федерація, частка якої у зовнішньому обороті становить 30 %.

Екологічна ситуація. В сучасних умовах господарювання екологічна проблема є однією з найбільш актуальних. Особливо вона стосується Донецького економічного регіону. Тут, як ніде в Україні, питання екологічної безпеки стоять особливо гостро. Потужний комплекс, що представлений в основному галузями чорної металургії, енергетики, хімічної промисловості, є найбільшим забруднювачем навколишнього середовища. До основних видів забруднення належать викиди в атмосферу пилу, шкідливих газів, скидання у водні об'єкти неочищеної відпрацьованої води, нагромадження великої кількості промислових, часто дуже токсичних відходів.

Регіон споживає майже 17 % свіжої води в Україні. Скидання забрудненої неочищеної води у водосховища становить понад 20 %.

Найбільший вплив на атмосферне повітря здійснюють підприємства чорної металургії та коксохімії. Регіон має найвищу загазованість повітряного басейну не тільки в Україні, а й в Європі. Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення становлять в середньому за рік понад 1,5 млн. т. Це близько 40 % викидів від загальної кількості викидів по Україні.

Зважаючи на складну екологічну ситуацію, що склалася в Донецькому економічному регіоні, подальший розвиток його продуктивних сил має здійснюватися паралельно з проведенням виваженої, науково обґрунтованої екологічної політики. Важливого значення набуває проблема вдосконалення економічного механізму застосування природоохоронних заходів, визначення джерел фінансування, стимулювання ведення екологічного ощадливого природокористування.

Визначити виробничу підсистему регіону (виробничій комплекс)

Донецький економічний регіон є одним з найпотужніших міжрегіональних територіально-виробничих комплексів. Він розташований на крайньому сході України, його площа - 53,2 тис. км 2 (8 % території України, об'єднує Донецьку і Луганську обл.) належить до районів з високим рівнем економічного розвитку. Його вигідне географічне положення, близькість джерел сировини і ринків збуту продукції, багатогалузева промисловість, розвинена мережа транспортних комунікацій, висока густота населення виділяють Донецький економічний район серед інших економічних районів країни. Він має складний комплекс виробництва, який представлений електроенергетикою, кам'яновугільною, металургійною, хімічною промисловістю, а також важким машинобудуванням, легкою та харчовою промисловістю та іншими галузями народного господарства.

Тут розвинуте багатогалузеве сільське господарство, переважно приміського типу (овочівництво і молочне тваринництво). Північна і південна частини спеціалізуються на посівах зернових, соняшника, молочно-м'ясному скотарстві, свинарстві, птахівництві. Структура народногосподарського комплексу характеризується великою перевагою загального обсягу промислового виробництва над сільськогосподарським. Економічний район має добре розвинуту транспортну систему, яка забезпечує внутрішні і міжнародні зв'язки.

В економічному районі найвища густота міського населення і найнижча - сільського. За рівнем техногенного навантаження на навколишнє середовище район посідає одне з перших місць у Європі і світі. Район має одну з найсучасніших в Україні мережу автомобільних і залізничних шляхів загальнодержавного значення. Через територію проходять транзитні нафто- і газопроводи. Завдяки вигідному економічно-географічному положенню Донецький економічний район активно залучений до розвитку міжрегіональних зв'язків, а також до торговельних виробничих та науково-технічних взаємовідносин України з іншими державами, насамперед з країнами СНД, державами Чорноморсько-Середземноморського регіону, Східної та Північної Європи. Район має великі потенціальні можливості для створення промислово-економічних зон, розвитку міжнародної системи торгівлі, транспортних коридорів, сучасних ліній зв'язку. Донецький район - один із найбільш заселених районів України. Чисельність населення району - 7501,0 тис. чол. і становить 15,2 % загальної чисельності населення України. Густота населення перевищує загальнодержавний показник майже в 1,7 рази (141,5 чол/км² порівняно з 77,8 чол/км² по Україні). У Донецькій обл. щільність населення становить 185 чол/км², а в Луганській - 98 чол/км². Розселення населення територією нерівномірне. Найбільше зосередження населення спостерігається у середній частині Донецької і на півдні Луганської області. Тут виділяються міські агломерації: Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієвська, Лисичансько-Сєвєродонецька, Торезо-Сніжнянська та інші. Донецька область характеризується найбільшою питомою вагою міського населення (близько 90 %) у країні. Найменша густота населення у степових сільських районах півночі і південного заходу регіону.



Проаналізуйте організаційні форми територіально-виробничих комплексів

Виробничо-територіальний, або територіально-виробничий, комплекс (ВТК) - форма просторової організації продуктивних сил суспільства, що якнайповніше відповідає завданням їх розвитку в умовах науково-технічного прогресу. ВТК - це сукупність взаємопов'язаних і взаємообумовлених галузей матеріального виробництва на конкретній території. Економічна єдність ВТК створюється виробничими зв'язками підприємств, використанням загальнорайонних природних та економічних ресурсів і умов, а також загальною схемою розселення населення. За ступенем охоплення території ВТК поділяють на глобальні (народногосподарський комплекс держави), регіональні (територіально-господарський комплекс певного регіону) і локальні (економічний вузол). Своєрідними блоками ВТК є територіальні галузеві й міжгалузеві комплекси. Конкретні ВТК - це переважно наслідок складної взаємодії як внутрішніх (щодо меж: виробничого комплексу) джерел розвитку (місцевих природних і трудових ресурсів, нагромаджених фондів промисловості, сільського господарства і транспорту), так і зовнішньо-територіальних відносин (міжрайонні зв'язки) з мобільних елементів виробництва. Кожний із таксономічних рівнів ВТК має свою систему організації виробничо-територіальних зв'язків, ступінь замкнутості. Важливий параметр ВТК - характер територіальної організації основних елементів його структури, передусім промислових вузлів і компактних груп сільськогосподарських підприємств, а також споруд виробничої інфраструктури, які їх об'єднують. Промислові та агропромислові комбінати, що їх утворюють підприємства і які взаємодіють за виробничо-технологічним принципом, комплекси переробних і обробних підприємств, що використовують або спільну сировинну базу, або єдине джерело робочої сили, або працюють на одного споживача, є локальними функціональними елементами ВТК. Територіальне зосередження їх може мати концентрований або дисперсійний характер. У районах з високою концентрацією цінних природних ресурсів активно формуються ВТК загальнодержавного значення на території Північно-Східного району - нафтохімічні комплекси (Кременчук, Суми), агропромислові комплекси, бази будівельної індустрії, машинобудування (Харків, Полтава), система внутріпромислових і магістральних нафтопромислів і газопроводів. У Східному і Придніпровському районах - вугільно-металургійний і машинобудівний комплекси, різноманітні підприємства (об'єднання) хімічної індустрії, агропромисловий комплекс, будівельна індустрія, транспортні системи. В Південному районі - транспортний комплекс (морський і річковий, залізничний і автомобільний, трубопровідний), система портів і портового господарства, машинобудування, агропромисловий комплекс та ін. У Західному районі - хімічний комплекс (Новий Роздол, Калуш, Стебник, Львів, Дрогобич, Червоноград, Новояворівськ), лісопромисловий та агропромисловий комплекси, рекреаційний комплекс, будівельний комплекс і машинобудування. Це найбільший в Україні район видобутку і переробки сірки, виробництва мінеральних добрив тощо. У межах цих економічних районів та наявних у них ВТК існують численні економічні агломерації, вузли й кущі - внутрірайонні таксономічні одиниці, що мають свої особливості розвитку й функціонування. Крім суто територіальної організації, для всіх комплексів та їх таксономічних підрозділів характерна і виробничо-функціональна структура. Елементами ВТК є конкретні галузеві, внутрігалузеві й міжгалузеві виробничі комплекси, народногосподарські комплекси. За конкретними функціями їх можна об'єднати у дві основні групи. Перша - комплекси, що мають виробничий характер, друга - комплекси, що мають соціальний характер. Окремо виділяють комплекси, які мають допоміжний і обслуговуючий характер. Типовоекономічними або виробничо-територіальними комплексами є агропромисловий, лісовиробничий, металургійний, машинобудівний, хімічно-індустріальний, паливно-енергетичний, будівельно-індустріальний, транспортний, водогосподарський, еколого-економічний. Промисловість, сільське й лісове господарство належать до основних галузей народного господарства, решта - до допоміжних і обслуговуючих. До комплексів, що мають соціальний характер, відносять науковий, культурно-освітній, соціально-побутовий, державно-адміністративний. У свою чергу, міжгалузеві комплекси поділяють на галузеві та внутрігалузеві. Але це не означає, що всі міжгалузеві комплекси повинні бути в складі районних чи внутрірайонних комплексів або навіть у народногосподарському комплексі України. Конкретні комплекси в одних випадках містять більше елементів, в інших - менше. Все залежить від природних умов і ресурсів та ефективності їх використання й застосування, історичних особливостей розвитку конкретної території, потреб господарства сусідніх економічних районів і України загалом, а також зарубіжних країн. Основною формою територіальної організації виробництва є територіально-виробничий комплекс (ТВК). ТВК - це система територіально зосереджених і виробничо взаємопов'язаних підприємств різних ланок виробництва та виробничої інфраструктури, яка характеризується певною спеціалізацією та спільним використанням розташованих на цій території природних та матеріальних ресурсів. Характерні риси ТВК:

- багатогалузевість структури;

- ядром більшості з них є промисловість;

- потенційна ефективність;

- спільна територія і близькість основних та допоміжних підприємств;

- спільна інфраструктура.

Отже, ТВК - сполучення підприємств, для якого територіальна спільність є додатковим фактором ефективності. ТВК розрізняються за масштабом, виробничим профілем, зовнішніми і внутрішніми зв'язками, ступенем сформованості, рівнем розвитку, територіальною скомпонованістю тощо.

Види ТВК: територіально-виробничі комплекси економічних районів, областей, вільних економічних зон тощо.

Найбільшими територіально-виробничими комплексами в Україні є:

- Донбаський, основу якого складають промислові вузли: Донецько-Макіївський, Маріупольський, Стахановський, Горлівсько-Єнакіївський, Краматорсько-Слов'янський, Лисичансько-Рубіжанський, Луганський. Даний ТВК спеціалізується на галузях важкої індустрії (енергетиці, металургії, важкому машинобудуванні, хімічній промисловості), а також АПК;

- Придніпровський (Дніпропетровсько-Дніпродзержинський, Запорізький, Криворізький та ін.);

- Причорноморський (Одеський, Миколаївський, Херсонський, Керченський, Сімферопольський);

- Прикарпатський (Івано-Франківський, Чернівецький, Дрогобицько-Бориславський, Стрийський).

Київ, Харків, Львів, Полтава та деякі інші міста є потужними, багатопрофільними центрами з різноманітною спеціалізацією (середнє і точне машинобудування, легка, харчова промисловість і т.д.

Проаналізувати виробничу інфраструктуру регіону

Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Ефективний розвиток міжгалузевого комплексу регіону можливий тоді, коли високому рівню концентрації і спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації і спеціалізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господарської діяльності. Однак, як свідчить досвід, собівартість експлуатації об'єктів виробничої інфраструктури при відомчому її управлінні в 1,5-2 рази вища, ніж при територіально-міжгалузевому.

Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід'ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів і включає в себе комплекс об'єктів і споруд електро-, тепло- і газопостачання, а також підприємства і організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктурного профілю: проектні, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні, ізоляційні, ремонтні, збутові.

Відомче регулювання енергетичної інфраструктури не повною мірою враховує функціональне призначення інфраструктурної діяльності. Кожне відомство має свої інтереси і часто не узгоджує їх з інтересами інших відомств, що управляють суміжними підрозділами. Тому висока ефективність будь-якого з підрозділів енергоінфраструктури не завжди означає, що потреби споживачів у продукції і послугах належно задовольняються.

Підвищити ефективність енергетичної інфраструктури можна передусім при регіональному підході до її регулювання та організації управління. Найбільш ефективним способом реалізації цього підходу є розробка цільової комплексної програми розвитку енергоінфраструктури в країні.

Регулювання комплексного розвитку транспортної системи регіону дає змогу краще використати наявні ресурси, повніше задовольняти потреби господарського комплексу в перевезеннях. До транспортної системи належать: транспортні засоби; шляхи і споруди, що входять до галузевих видів транспорту; засоби технічного забезпечення функціональної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортних шляхів і споруд; система управління транспортними процесами і галузями транспортного комплексу.

Питання функціонування транспортних систем окремих регіонів України, погодження галузевого і територіального управління транспортом, госпрозрахункових взаємовідносин транспортних підприємств з територіальними органами поки що досліджені недостатньо. Дедалі гострішими стають транспортні проблеми на регіональному рівні, розв'язання яких вимагає посилення територіального підходу до управління транспортною системою. Зокрема, необхідно формувати організаційні структури, які відповідають принципу оптимального поєднання галузевого і територіального управління; впроваджувати госпрозрахункові відносини між транспортними підприємствами і територіальними органами управління.

Прогнозування регіонального розвитку транспорту має враховувати пропозиції всіх транспортних підприємств на території цього регіону, а також місцевих органів, що дасть змогу ув'язати показники галузевих і регіональних прогнозів.

Прогнози діяльності підприємств і об'єднань по всіх видах транспорту повинні ґрунтуватись на транспортних балансах регіонів і галузей за видами і напрямами перевезень вантажів. Це дає змогу оптимізувати транспортні зв'язки, створити сітьову модель потреб господарства в перевезеннях. Розробка територіальних балансів створює умови для прогнозування вантажних перевезень всіма видами транспорту за єдиною методологією.

Основними показниками роботи транспортної системи регіону є вантажо- і пасажирообіг, кількість відправлень вантажів і пасажирів. На основі цих даних вивчають інші показники роботи транспорту на перспективу (потреба в рухомому складі, розвитку транспортної мережі, паливі, матеріалах та електроенергії).

Відносну забезпеченість території і населення шляхами можна визначити за коефіцієнтом Енгеля:

К= L /PS

де L - приведена довжина транспортних шляхів; Р - чисельність населення; S - господарськи освоєна територія.

У науковій літературі запропоновано замість традиційної одиниці роботи транспорту - тонно-кілометра застосовувати нову одиницю - тран, яка враховує три одиниці: тонни, кілометри і квадрат швидкості доставки. При оцінці роботи транспорту стає невигідним штучне "накручування" кілометрів, а отже, є змога виробити більш точну і об'єктивну систему оплати транспортних послуг.

Розвиток виробничих зв'язків у регіоні визначається темпами зростання продуктивних сил та характером їх розміщення, рівнем спеціалізації і кооперування виробництва. Основними показниками виробничих зв'язків є: обсяги валової продукції наданих послуг у натуральному вираженні; обсяги капітальних вкладень і введених у дію основних фондів; показники розвитку матеріально-технічної бази зв'язку (кількість відділень зв'язку, довжина ліній зв'язку, потужність міських і сільських АТС, кількість установлених телефонних апаратів та ін.). Обсяг послуг зв'язку на перспективу визначають з урахуванням динаміки чисельності населення та зміни норм послуг зв'язку цього виду на душу населення.

Проблеми, пов'язані з функціонуванням регіональної інфраструктури, слід розв'язувати, виходячи з міжвідомчих інтересів. Успіх їх розв'язання залежить і від координуючої ролі місцевих органів управління.

Дати оцінку економічній сутності кластерів і кластер них механізмів

Кластерні об'єднання - на сьогоднішній день є однією з найефективніших форм організації інноваційних процесів, форм регіонального розвитку, за якої на ринку конкурують вже не окремі підприємства, а цілі комплекси, які скорочують свої витрати завдяки спільній технологічній кооперації компаній. Об'єднання у кластери формують специфічний економічний простір з метою розширення сфери вільної торгівлі, вільного переміщення капіталу та людських ресурсів, а отже, виконують функції структуроутворюючих елементів глобальної системи.

Економіка, що формуються на основі кластерів, - це модель конкурентоздатної та інвестиційно привабливої економіки, що забезпечує високий рівень та якість життя населення. Кластери потрібні бо: процеси інновації вимагають ресурсів і компетенції, які перебувають часто за межами окремо взятої компанії; кластери - це: сполучення конкуренції та співробітництва, "колективна ефективність", "гнучка спеціалізація"; використання ефектів масштабу; полюси зростання; кластери - частина більш широкої концепції конкурентоздатності. Кластерні механізми або локальні мережі територіально-виробничі системи - є джерелами та факторами економічного зростання територій.

Кластерний підхід використовується: при аналізі конкурентоздатності держави, регіону, галузі; як основа політики економічного розвитку; при розробці програм регіонального розвитку; як основа стимулювання інноваційної діяльності; як "магніт" для залучення інвестування; як основа взаємодії великого і малого бізнесу. Основна мета кластера - підвищити внутрішню та міжнародну конкурентоздатність його членів за рахунок комерційного і некомерційного співробітництва, наукових досліджень та інновації, освіти, навчання і заходів політики підтримки.

Україні необхідна регіональна соціально-економічна політика, яка б, стримуючи монополію бізнес-еліти, була здатною вирішувати нагальні питання кожного з регіонів. У процесі реалізації соціально-економічної регіональної політики варто використати й інші позитивні напрацювання, як українські, так і світові. Тут мова йде про кластери, оскільки, крім існуючих будівельного і швейного кластерів та кластеру зеленого туризму, в Україні можуть діяти Й інші потужні кластери, як наприклад кластер чорної металургії. Цей кластер практично вже сформований, але офіційно не визнаний. Він охоплює Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку й Луганську обл., оскільки основні потужності металургійних підприємств розташовані біля основних родовищ сировини (залізної руди, коксівного вугілля). Крім металургійних заводів, у цей кластер входять машинобудівні підприємства, які виробляють устаткування для металургійних заводів і шахт, а також транспортна мережа. Окремі вчені стверджують наявність інших кластерів в Україні. Зокрема, В. Марчок доводить, що у західних областях розташовані кластери нафтохімії і лісопромислового комплексу, а в Харкові розташований кластер сільського машинобудування. Крім того, функціонують південні промислові регіони, які сформовані на базі портів і суднобудівних підприємств.

Поняття "кластер" походить від англ. гроно, букет, блок, пакет або група, скупчення, наприклад людей, предметів. Таким чином, слово "кластер" в українській мові має багато тлумачень, але головною характерною ознакою є об'єднання окремих елементів (складних часток) у єдине ціле для виконання певної функції або реалізації певної мети. Подібно тому, як у пам'яті комп'ютера інформація складається в блоки, пакети, так і у сфері економіки групи успішно конкуруючих фірм утворюють аналогічні поєднання, забезпечуючи конкурентні позиції на ринках - галузевому, національному, світовому Дещо схоже значення вкладається і в економічний зміст (визначення поняття) цього слова.

Кластери в економічній літературі визначаються як індустріальний комплекс, сформований на базі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників і споживачів, пов'язаних технологічним ланцюгом 1.

Вони являють собою галузево-територіальні добровільні об'єднання підприємств, що тісно співпрацюють із науковими установами та органами місцевої влади з метою підвищення конкурентоспроможності власної продукції та економічного зростання регіону.

Кластери можуть об'єднувати підприємства та установи як окремих регіонів, так і різних країн для підвищення ефективності їх діяльності, зростання продуктивності праці та якості продукції, стимулювання конкуренції та інновації, залучення інвестицій, сприяння формуванню нових підприємств, враховуючи їх вигідне географічне розташування Кластери дозволяють підприємствам гнучкіше реагувати на зміну умов ведення бізнесу.

Характерні риси успішної діяльності кластерів:

§ взаємозв'язки між підприємствами, які роблять учасників сильнішими порівняно з тими підприємствами, що працюють поодинці;

§ кооперація та співпраця, які є стимулами до пошуку нових, більш досконалих методів роботи, орієнтація на інновації, залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій;

§ орієнтація на потреби ринку які є головним фактором визначення загальної стратегії підприємств, та забезпечення відповідності стратегії кожного окремого виробництва загальній стратегії розвитку регіону.

Виникнення й розвиток кластерної моделі підтримки регіонального розвитку окремих галузей промисловості має відповідну історію. Вражаючі приклади перспективності функціонування окремих кластерів свідчать про перспективність використання такої моделі для об'єднання підприємницьких структур у різних галузях і регіонах. Особливо ефективними вони можуть виявитися для вітчизняних підприємств під час виходу України з економічної кризи. Впровадження даної концепції можливе на будь-якій території та в будь-якій галузі промисловості. А досягнення успіху базується на цілому ряді переваг, які отримують підприємства, що об'єднуються у кластер.

До суспільно-політичних проблем належать також і проблеми подальшого вдосконалення законодавчо-нормативного поля, оскільки через нерозроблені механізми узгодження дій на різних рівнях управління існує дисбаланс між розподілом капіталів та підтримкою намагань регіонів вирішувати свої нагальні проблеми. Розроблення і затвердження урядом низки державних середньо- та довгострокових програм соціально-економічного розвитку повинне бути спрямованим, у першу чергу, на вирішення найгостріших проблем регіонів.

Питанням вирішення проблем розвитку регіонів присвячена стратегічна програма соціально-економічного розвитку України "шляхом європейської інтеграції", яка розрахована на період до 2015 р. У розділі "Здійснення активної державної регіональної політики" розглянуто питання зміцнення потенціалу розвитку регіонів та їхньої конкурентоспроможності, зокрема:

окреслено стратегію подолання соціально-економічних диспропорцій у регіональному розвитку;

охарактеризовано стратегію вдосконалення міжбюджетних відносин;

обґрунтовано розвиток транскордонного й міжрегіонального економічного співробітництва, відновлення економічної бази таких населених пунктів;

розкрито основні засоби адміністративно-територіальної реформи.

У стратегії програми зазначається, що державна регіональна політика у 2004-2015 рр. повинна забезпечити формування оптимальної високоефективної структури господарства регіонів, яка б сприяла їхньому комплексному розвитку на основі природно-ресурсного, виробничо-економічного і науково-технічного та людського потенціалів, наявної інфраструктури, історико-культурних надбань і традицій з використанням переваг та можливостей геополітичного становища регіонів.

Отже, активна державна регіональна соціально-економічна політика покликана сприяти мобілізації всіх регіональних ресурсів для забезпечення економічного зростання й поглиблення структури економічних трансформацій у державі, зміцненню демократичних основ розвитку українського суспільства. Таким чином, на сьогоднішній день застосування кластерного підходу в Україні є необхідною умовою для відродження вітчизняного виробництва, підвищення ефективності інноваційного розвитку регіонів, досягнення високого рівня економічного розвитку та конкурентоспроможності. Кінцева мета - зайняття Україною гідного місця у глобальній системі економічного та політичного розвитку. Саме для України, особливо в умовах все зростаючої глобалізації та конкуренції, питання скорішого створення та сприяння ефективному розвитку кластерних об'єднань набувають особливої актуальності та мають безумовну перспективу, особливо в умовах змін, що відбуваються у світовій економіці, у якій на перший план виходить володіння якісно новим видом ресурсів, а саме інформацією, інноваціями та інтелектом.

У останнє десятиріччя кластери та регіональна політика, що заснована на них, слугують найбільш успішним інструментом економічного розвитку регіонів у західних країнах. Кластерні ініціативи, що підтримують форми кооперації між підприємствами, державним сектором та інституціями (університетами, дослідницькими центрами), є рушійними силами економічного зростання та зростання зайнятості в багатьох регіонах світу. Для України, яка тільки починає будувати свою регіональну політику представляється особливо актуальним вивчення регіональної політики розвинених країн, заснованої на кластерному підході у світлі орієнтації на європейську інтеграцію.

Визначити сутність, мету та завдання регіональної економічної політики

Державна регіональна економічна політика - це система заходів правового, економічного й організаційного характеру, яка здійснюється державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних та стратегічних цілей.

Її головні напрямки - забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки й удосконалення територіальної структури економіки.

Пріоритетними напрямками регіональної економічної політики являються демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному зростанню регіонів.

Об'єктами регіональної економічної політики можуть бути різні адміністративно-територіальні утворення, їх об'єднання; суб'єктами - органи виконавчої влади і місцевого самоврядування. Фундаментом державної регіональної економічної політики являється Конституція України, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" та інші, а також нормативно-правові акти.

Державна регіональна соціально-економічна політика - невід'ємна складова частина соціально-економічних змін, що здійснюються в Україні, і включає структурну перебудову, поліпшення територіальних пропорцій в регіоні, підвищення ролі місцевої фінансової влади. Виходячи з загальнонаціональних й регіональних інтересів та можливостей, визначених Конституцією й законами України, регіональна соціально- економічна політика передбачає:

- урахування відмінностей в рівнях економічного та соціального розвитку окремих територій, а також її історичних природно-географічних демографічних та етнічних особливостей;

- децентралізацію процесів управління соціально-економічним розвитком регіонів, підвищення відповідності місцевих органів виконавчої влади та їх виконавчих комітетів здійсненню економічної реформи;

- раціональне використання природно-ресурсного потенціалу;

- підтримка внутрішньої регіональної збалансованості економічного розвитку, покрашення екологічного стану та соціально-демографічної ситуації.

Регіональна соціально-економічна політика є інструментом удосконалення територіальної організації суспільства і спрямована на забезпечення умов функціонування територіально-господарських комплексів:

- дотримання пріоритетів загальнодержавного значення;

- органічне поєднання розвитку продуктивних сил регіону із завдання соціально-економічного розвитку держави;

- врахування вимог щодо екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів регіонів та розміщення нових підприємств;

- досягнення економічного ефекту за рахунок територіального поділу праці, раціональної системи природокористування, а також розвитку зовнішньоекономічних зв'язків держави;

- створення необхідних умов для подальшого підвищення економічної самостійності регіонів шляхом чіткого розмежування повноважень між центральними і регіональними органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Основною метою регіональної соціально-економічної політики є створення необхідних правових, економічних, соціальних і культурних умов життєдіяльності, екологічної безпеки, задоволення матеріальних й культурних благ населення.

В економічній сфері - ефективний розвиток і раціональне розміщення продуктивних сил, використання переваг територіального розподілу праці й економічного кооперування виробництва, розвиток міжрегіональних економічних зв'язків.

У соціальній сфері - підвищення добробуту і забезпечення необхідних умов життєдіяльності населення, захист й задоволення матеріальних й духовних інтересів громадян.

В екологічній сфері - досягнення природно-господарської збалансованості регіонів, охорона природного середовища, відтворення природних ресурсів.

Відповідно до мети регіонального розвитку визначають стратегічні й першочергові завдання регіональної політики.

Задачі державної регіональної політики в економічній, соціальній і екологічній сферах. Стратегічний курс регіонального розвитку повинен бути розрахований на тривалу перспективу з метою вирішення великомасштабних завдань. Зокрема:

- структурної перебудови економіки промислових районів та центрів, для яких характерна концентрація підприємств важної індустрії;

- заохочення розвитку експортних та імпортних виробництв у районах, де є для цього сприятливі умови;

- інтенсифікації сільськогосподарського виробництва шляхом його раціональної спеціалізації;

- істотного оздоровлення екологічного середовища;

- раціонального використання рекреаційних ресурсів;

- формування раціональної системи розселення шляхом збереження існуючих та створення нових населених пунктів;

- збереження та відродження культурної спадщини регіонів;

- розвитку регіональної й міжрегіональної інфраструктури, спрямованих на стимулювання і підвищення ефективності територіального розподілу праці;

- забезпечення системи раціонального природокористування в регіонах.

Першочерговими завданнями політики є конкретизація стратегічних напрямків та напрямку, спрямованого на поетапне вирішення назрілих проблем. Серед цих завдань можна відмітити наступні:

- створення методологічної і правової бази управління розвитком регіонів;

- структурна перебудова економіки регіонів України;

- підвищення рівня фінансового, інформаційного, організаційного, кадрового забезпечення регіонального розвитку;

- розробка і реалізація регіональних програм соціально-економічного розвитку окремих територій та видів економічної діяльності;

- сприяння формуванню регіональних ринків, створенню та функціонуванню спеціальних (вільних) економічних зон;

- широкий розвиток прикордонної торгівлі;

- розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічній й науковий потенціал);

- розвиток сільського виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних видів діяльності виробленої сільськогосподарської продукції й сировини;

- більш повно використовувати рекреаційні ресурси для формування у майбутньому розвинених рекреаційно-туристичних та лікувально- оздоровчих комплексів державного й міжнародного значення.

Реалізація довгострокового стратегічного розвитку передбачає вирішення ряду економічних, соціальних й організаційних завдань.

Сучасна державна регіональна економічна політика. Регіональна економічна політика держави на сучасному етапі розвитку базується на наступних основних принципах:

- визначення і дотримання суспільних пріоритетів та забезпечення поєднання завдань соціально-економічного розвитку держави й розвитку продуктивних сил регіону;

- правове забезпечення економічної самостійності регіонів на підставі розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування та підвищення їх відповідальності при вирішенні завдань життєзабезпечення й комплексного розвитку територій;

- дотримання вимог економічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщені нових підприємств. Досягнення економічного та соціального ефекту за рахунок територіального поділу праці. раціонального природокористування, розвитку міжрегіональних зв'язків.

Визначити принципи та пріоритети регіональної економічної політики

Дотримання принципів розміщення продуктивних сил є основою регіональної політики держави. Регіональна політика - це сфера управління економічним, соціальним і політичним розвитком країни у просторовому, регіональному аспекті. Регіональна політика характеризується такими напрямами:

§ співвідношення й взаємодія рушійних сил регіонального розвитку в державному, кооперативному, приватному та інших секторах національної економіки;

§ співвідношення державного й регіонального аспектів розвитку, центрального й регіонального рівнів управління;

§ зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів;

§ регіональні аспекти демографічної, екологічної політики.

Науково обґрунтована політика особливо актуальна для України. За роки існування системи жорсткого централізованого управління економічні й соціальні структури країни дуже деформувалися; це стосується й регіонального рівня. Власне, відомчий підхід до розміщення виробництва ігнорував інтереси регіонів. Через це багато де в Україні посилилась екологічна й соціальна напруженість.

Метою регіональної політики України має бути забезпечення населенню гідних умов життя. Для цього потрібні докорінна зміна структури територіальної організації господарства, технологічне оновлення виробництва.

Основними принципами політики України повинні бути:

§ перевага інтересів регіону над інтересами галузей, відомств, окремих підприємств і організацій;

§ всебічне врахування економічних, технологічних, етнічних, екологічних та соціально-демографічних передумов та факторів розміщення продуктивних сил і розвитку регіону з наданням переваги чинникам соціальним та екологічним;

§ пріоритет інтенсивного, ресурсозберігаючого підходу до розміщення продуктивних сил при обмеженні матеріаломісткого виробництва;

§ потреба поступового зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів.

Засобом регулювання територіальної організації суспільства мають стати державні регіональні програми, які мусять забезпечуватися відповідними грошовими та матеріальними ресурсами.

Сьогодні до пріоритетних напрямів треба включити:

зміцнення економічної та суспільно-політичної єдності держави;

забезпечення єдиних соціальних стандартів на всій території держави;

призупинення поглиблення міжрегіональних диспропорцій за економічними та соціальними параметрами.

Для реалізації цих пріоритетів у соціально-економічному розвитку регіонів необхідно посилити державне управління регіональним розвитком та забезпечити місцеве самоврядування. Це вимагає зростання децентралізації управління соціальним розвитком і активного переходу до регіонального та місцевого самоврядування. Тут важливим є передача територіальним громадам повноважень, матеріальних та фінансових ресурсів з метою самостійного вирішення соціальних і економічних питань місцевого самоврядування. Вимагають поглиблення й розширення правові основи самоврядування регіонів, надання їм науково-методичної, організаційної та інформаційної допомоги з питань місцевого самоврядування і регіонального розвитку. Сьогодні актуальним є створення спеціального загальнодержавного органу з питань територіального розвитку (міністерство, комітет), який би займався питаннями регіонального та місцевого соціально-економічного розвитку. Особливо важливими тут є розробка і впровадження соціальних та економічних нормативів з розрахунку на душу населення, диференційованих за різноманітними соціально-економічними критеріями, за регіонами країни.

Політика економічного зростання на базі ринкових перетворень має бути пов'язана з регіональною соціальною політикою, які разом утворюватимуть комбіновану модель економічного і соціального розвитку. Нова соціально-економічна політика вимагає активізації реформ у соціальній сфері, в основу яких має бути покладена активна дія соціальних чинників у суспільному відтворювальному процесі як передумова економічного зростання. Соціальна політика для регіональних інституцій усіх рівнів повинна стати пріоритетною.

Головними державними механізмами регулювання соціально-економічного розвитку регіонів мають стати:

реалізація програмно-стратегічних документів розвитку регіонів;

удосконалення міжбюджетних відносин з регіонами; 0 посилення інвестиційної політики і її диференціації між регіонами;

розвиток транскордонного і прикордонного співробітництва тощо.

Послідовна підтримка функціонування цих механізмів дасть змогу зменшити поглиблення соціально-економічних регіональних диспропорцій і поетапно розв'язати складні міжрегіональні соціально-економічні проблеми розвитку суспільства в цілому.

Проаналізувати регіонально-економічні форми державного регулювання регіонального розвитку

У рамках ДРЕП у процесі децентралізації управління, роздержавлення та приватизації підприємств державне втручання в економічну діяльність регіонів постійно звужується, а роль територій у проведенні економічних реформ, трансформації форм власності, розвитку ринкової та соціальної інфраструктури, розвитку підприємництва, заснованого на комунальній власності, постійно зростає.

Держава спрямовує й координує діяльність місцевих органів державної виконавчої влади у сфері організації економічної безпеки держави, зміцнення фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного й митного контролю, реалізації загальнодержавної структурно-промислової, науково-технічної політики та інших загальнодержавних пріоритетів та програм.

Об'єктами державного регулювання стають природно-економічні регіони з підприємствами всіх форм власності, що знаходяться на цій території.

Державне регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового, економічного та специфічно-територіального регулювання.

Адміністративно-правове регулювання включає розробку регіональних програм на середньо- та короткостроковий періоди (до 5 років). Програми спрямовано на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону та позитивних змін у соціально-економічній ситуації можуть складатися так звані структурні програми на довго- та середньострокову перспективу (5-10 років). Також розробляється комплексний прогноз економічного і соціального розвитку України (на 10-15 років).

Економічне регулювання передбачає використання економічних регуляторів розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До економічних регуляторів з боку держави належать податкова політика (види місцевих податків, ставки, пільги та об'єкти оподаткування); цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі.



Суб'єкти управління
Верховна Рада	Президент	Кабінет Міністрів	Держадміністрації

Державна регіональна економічна політика

Інструменти регулювання
Система прогнозів, програм, планів	Законодавча база	Фінансова (податкова) система	Грошово-кредитна система
Приватизація державної власності	Інвестиції	Державні закупівлі	Інновації

Об'єкт управління (економіка регіону)
Підприємства, організації, установи всіх форм власності.	Комунально-побутове господарство	Зовнішньоекономічні зв'язки

Рис. 1. Механізм державного регулювання економіки регіону

Така система економічних регуляторів мусить мати цілеспрямований, стимулюючий характер, бути строго обмеженою в часі, особливо щодо пільг і дотацій.

Специфічно-територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів, через проведення типологізації регіонів на макро- і мікрорівні.

Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами: