Господарський комплекс України

- географічне положення; кліматичні умови;

- наявність природних ресурсів;

- рівень економічного й соціального розвитку;

- структура господарства;

- рівень розвитку виробничої та соціальної інфраструктури;

- рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Після основного розподілу регіонів за типами можна додатково виділити регіони з різною демографічною ситуацією, різним соціально-психологічним кліматом тощо.

З урахуванням наявного природно-ресурсного й науково-виробничого потенціалу та необхідності структурної перебудови економіки країни для кожного з економічних регіонів ДРЕП визначає головні перспективні напрямки розвитку господарських комплексів регіонів.

Наприклад, для Донецького регіону перспективними визнано:

* структурну перебудову народногосподарського комплексу через збалансування розвитку основних галузей спеціалізації (вугільна, металургійна та хімічна промисловість) з потребами України, запровадження сучасних технологій та техніки, нових безвідходних виробництв, випереджального розвитку галузей, пов'язаних із задоволенням потреб населення;

* удосконалення структури металургійного комплексу, скорочення виробництва чавуну, нерафінованої сталі, вогнетривів і збільшення виробництва електросталі, тонколистової продукції, розвиток вторинної та переробної кольорової металургії, випуск нових видів напівпровідників;

* удосконалення структури машинобудівного комплексу, зокрема перепрофілювання частини підприємств ВПК на виготовлення технічно-складної цивільної продукції та товарів народного споживання;

* поліпшення екологічної ситуації перепрофілюванням окремих виробництв, технічним переоснащенням підприємств, здійсненням комплексу природоохоронних заходів;

* інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва, зокрема тваринництва м'ясо-молочного напрямку;

* забезпечення ефективної зайнятості населення шляхом диверсифікації виробництва та створення нових робочих місць.

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях є обласні, районні та міські держадміністрації. Вони забезпечують реалізацію законів України, Указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представницьких органів регіонального самоврядування.

Отже, для виконавчої влади - Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств - держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів.

Регіональні державні адміністрації мають широкі повноваження в галузі соціально-економічного розвитку; в галузі бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та підприємництва; в галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту та зв'язку; у галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля; у галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин.

Для виконання функцій управління територією, реалізації загальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні служби - комітети (департаменти), управління економіки. Функції цих служб досить широкі й виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.

Основними завданнями управлінь економіки місцевих державних адміністрацій є:

- реалізація ДРЕП на місцях;

- забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку регіону;

- сприяння проведенню економічних реформ;

- забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових ресурсів;

- здійснення методичного керівництва економічною роботою в регіоні.

Управління економіки виконують також певні функції щодо використання й охорони земель, природних ресурсів, навколишнього середовища, в галузі обслуговування населення, міжнародних та зовнішньоекономічних зв'язків.

Проаналізувати регіональну політику щодо реформування міжбюджетних відносин

Складовим елементом ДРЕП є державна регіональна фінансова політика (ДРФП), тобто сукупність державних фінансових заходів для розв'язання фінансових проблем регіонів.

ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між Державним бюджетом і місцевими бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов'язків, які виконують центральні та місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

Основними інструментами забезпечення цієї політики є частка закріплених за територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної системи, місцеві податки і збори, нормативи відрахувань від загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також дотації, субсидії та субвенції, що надаються місцевим бюджетам.

Проведення ДРФП передбачає застосування відповідної системи бюджетного регулювання, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюджетної системи (по вертикалі і по горизонталі) з урахуванням рівнів забезпечення територій країни об'єктами соціальної інфраструктури та застосування фінансових нормативів забезпеченості потреб населення. Важливим щодо цього є створення й використання загальнодержавних, регіональних і місцевих цільових фондів для вирівнювання доходів територій наданням відповідних дотацій, субсидій і субвенцій.

Усі заходи ДРФП спрямовано на зміцнення доходної бази депресивних територій, адміністративно-територіальних одиниць у сільській місцевості, розширення повноважень і відповідальності представницьких органів і органів місцевого самоврядування у сфері управління місцевими фінансами та на посилення державного контролю за їх раціональним використанням.

Регіональні органи управління з метою виконання власних функцій та для фінансування витрат з реалізації ДРЕП наділяються певними майновими і бюджетно-фінансовими правами. Ресурсним забезпеченням цих прав стають так звані муніципальні фінанси.

До складу муніципальних фінансів входять місцеві бюджети територіально-адміністративних одиниць і фінанси суб'єктів господарювання, що використовуються для задоволення територіальних потреб.

За допомогою муніципальних фінансів держава активно проводить соціальну політику, здійснює фінансування освіти, охорони здоров'я, будівництво та утримання доріг, комунальне обслуговування. Також з їх допомогою держава вирівнює соціальний і економічний розвиток регіонів, які з різних причин відстали від інших регіонів країни. Для подолання депресивності регіонів розробляються спеціальні програми, кошти на виконання яких формуються за рахунок доходів місцевих бюджетів і за рахунок держави.

Бюджетні та майнові права, що надані адміністративно-територіальним одиницям різного рівня, дають їм можливість розробляти, затверджувати й виконувати свої бюджети, розпоряджатися підпорядкованими підприємствами й отримувати від них доходи.

Через місцеві бюджети до населення доводяться кінцеві результати виробництва, розподіляються суспільні фонди споживання між окремими верствами населення, фінансується розвиток галузей виробничої сфери передовсім місцевої та харчової промисловості, комунального господарства.

Основними функціями місцевих бюджетів є:

* формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;

* розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;

* контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств, організацій, установ, підвідомчих органам місцевого (регіонального) самоврядування.

За своєю структурою місцеві бюджети складаються з дохідної та видаткової частин.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих джерел доходів. Термін "власні (закріплені) доходи" означає, що ці кошти належать суб'єкту бюджетного права або повністю, або у твердо фіксованій частці і надходять до місцевого бюджету, обминаючи бюджети вищого рівня.

Основу власних доходів становлять місцеві податки і збори, відрахування від державних податків. У такий спосіб здійснюється бюджетне регулювання, тобто система відрахувань із вищих бюджетів нижчим, з метою узгодження доходів з витратами.

Саме в балансуванні доходів і витрат регіонів виявляється державне регулювання місцевих бюджетів.

Регулюючі доходи охоплюють всю сукупність грошових коштів, що передаються з державного бюджету на місця: проценти відрахувань від державних податків, дотації, субвенції, кошти, отримані з держбюджету (або вищих бюджетів) за взаєморозрахунками.

Власні доходи місцевих бюджетів формуються за допомогою місцевих податків і зборів. Усі чинні місцеві податки і збори можна класифікувати за двома ознаками: за механізмом дії та за ознакою податкової ініціативи.

За механізмом дії виділяють ті податки, які встановлюються й вилучаються лише на даній території та дублюють загальнодержавні податки, і ті, що є місцевими надбавками до загальнодержавних податків.

За ознакою податкової ініціативи виокремлюють податки, запровадження яких санкціонується центральною владою чи погоджується з нею, і ті, що їх установлюють органи регіонального (місцевого) самоврядування самостійно.

Чинна система державного регулювання місцевих бюджетів уможливлює забезпечення регіонів необхідними коштами для виконання ними завдань ДРЕП незалежно від продуктивності місцевих джерел доходів, створює передумови для вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів, стимулює місцеві органи влади до виконання планів мобілізації державних і місцевих податків. Недоліком цієї системи можна вважати елементи суб'єктивності у формуванні регулюючих доходів, можливе необ'єктивне визначення нормативів відрахувань для різних регіонів. Хоч дотації та субвенції як джерела поповнення місцевих бюджетів позбавлені стимулюючого впливу на пошуки додаткових джерел надходжень, але повністю скасувати їх поки що неможливо, бо це може призвести до ускладнення фінансування регіональних програм.

Видаткова частина місцевих бюджетів найбільш яскраво відображає економічні й соціальні процеси, що відбуваються в регіонах.

Рис. 2. Регулюючі доходи місцевих бюджетів

Основну діяльність місцевих органів влади пов'язано з реалізацією планів економічного й соціального розвитку підвідомчих їм територій. Понад три чверті бюджетних витрат, як правило, спрямовується в соціальну сферу. Витрати на соціальний захист становлять до сорока і більше процентів, постійно зростає частка дотацій з місцевого бюджету на утримання комунального господарства та транспорту. Статті доходів та видатків місцевих бюджетів показано на рис 3. Як порівняти з розвинутими європейськими країнами, то такий рівень витрат, пов'язаних із соціальним захистом населення, є високим.

Бюджетна система України реформується способом її децентралізації, що узгоджується з досвідом інших європейських держав. Кількість держав, що розширюють бюджетно-податкові повноваження органів регіонального (місцевого) самоврядування, постійно зростає.

Місцеві бюджети є автономними і не входять до складу бюджетів вищих рівнів.

Дати оцінку ролі місцевих органів влади у регіональному розвитку

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях, є обласні, районні та міські держадміністрації. Вони забезпечують реалізацію законів України, указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представницьких органів регіонального самоврядування.

Отже, у виконавчої влади - Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств - держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів.

Регіональні державні адміністрації мають широкі повноваження: в галузі соціально-економічного розвитку; у сфері бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та підприємництва; у галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту та зв'язку; у сфері використання та охорони земель, природних ресурсів та охорони довкілля; у галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин.

Для виконання функцій управління територією, реалізації загальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні служби - комітети (департаменти) управління економікою. Функції цих служб є досить широкими і виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.

Основними завданнями управління економікою місцевими державними адміністраціями є:

§ реалізація державної регіональної економічної політики на місцях;

§ забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку регіону;

§ сприяння проведенню економічних реформ, забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових ресурсів;

§ здійснення методичного керівництва економічною роботою в регіоні.

Роль органів місцевого самоврядування в період здійснення регіональної економічної політики має вирішальне значення. Від самоврядування, в першу чергу, залежить мобілізація людських і сировинних ресурсів на організацію ефективної ринкової економіки, створення нових робочих місць, повніше використання наявного соціально-економічного потенціалу у кожному регіоні, місті, селі.

Постійне зростання соціально-економічних потреб суспільства вимагає об'єднання зусиль та ефективної взаємодії центральних та регіональних органів управління у вирішенні невідкладних проблем. Центральна державна влада має право втручатися у діяльність органів місцевого самоврядування, але лише у встановлених законодавством випадках.

Регіони обласного рангу повинні виконувати організаційні функції у використанні природно-сировинних і людських ресурсів. Область є основною територіальною ланкою взаємодії суспільства і держави. Вона об'єднує первинні територіальні утворення (села, селища та міста) як складові частини структури територіальної організації суспільства.

Держава зберігає за собою функцію контролю за дотриманням законності дій виконавчої влади на регіональному рівні, вирішує найважливіші питання стратегії і тактики економічних реформ, здійснює управління основними сферами соціально-економічного розвитку країни.

Самоврядування в управлінні сільською місцевістю не повинно бути самоціллю, яка може призвести до самоізоляції. Розширення прав місцевих органів управління не означає, що вони у вирішенні економічних і соціальних проблем повинні спиратися лише на власні сили. Допомога "згори" потрібна тоді, коли загальмовані процеси самовідтворення, не поновлюються внутрішні ресурси тощо.

Проаналізувати механізм реалізації державної регіональної політики

Сутність механізму реалізації державної регіональної економічної політики. Механізм реалізації державної регіональної економічної політики:

- це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється структура їх господарського комплексу.

Основними складовими механізму державної регіональної економічної політики являються:

- відповідна нормативно-законодавча база;

- бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку;

- прогнозування й програмування;

- розвиток різних форм територіального функціонування продуктивних сил.

Законодавча база визначає взаємовідносини держави та регіонів й відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами.

Механізм державної регіональної економічної політики поєднує методи прямого та опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. Ці методи можуть бути заохочувальними і обмежувальними, активними і пасивними. Методи прямого економічного регулювання - цільове фінансування. пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій. Методи опосередкованого економічного регулювання - важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики держави.

Елементом регіональної економічної політики виступає розробка довгострокових і середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку й державний регіональних програм, за допомогою яких досягається плановість у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси видів економічної діяльності і територій.

У регіональній економічній політиці особлива увага приділяється економічному стимулюванню розміщення нових об'єктів, здатних виробляти конкурентоздатну продукцію та швидко реагувати на зміни ринкової кон'юнктури.

Особливе місце займають різні форми міжрегіонального та прикордонного співробітництва; зони активної науково-технічної діяльності, які передбачають організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів, технополісів. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється питомою вагою державних прибутків та витрат у внутрішньому валовому продукті. Їх висока питома вага свідчить про значний вплив держави на економіку.

Механізм державного регулювання регіонального соціально- економічного розвитку в нових умовах повинен забезпечувати:

- активізацію господарської діяльності в регіонах на підставі нових виробничих відносин, покращення використання природно-ресурсного та економічного потенціалу;

- поглиблення спеціалізації територіально-господарських комплексів з урахуванням загальнодержавних інтересів;

- забезпечення прискореного розвитку прогресивних видів економічної діяльності господарства і створення сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій;

- створення сприятливого середовища для життєдіяльності населення України та ліквідації зон надзвичайних екологічних ситуацій в окремих регіонах.

Регулювання розвитку економічного району буде здійснюватися відповідно до планів економічного й соціального розвитку державних регіональних програм шляхом формування різних типів спеціальних економічних зон, застосуванням бюджетного регулювання. Будуть широко використовуватися економічні методи, як то: пряме інвестування, субвенції, створення спеціальних фондів для фінансування програм, залучення іноземного та вітчизняного приватного капіталу, пільгове кредитування й оподаткування, використання позабюджетних коштів.

Ключовим у механізмі регіонального розвитку є формування та розподіл фінансових ресурсів між державним й місцевим бюджетами. Визначення оптимальних пропорцій буде залежати від чіткого розмежування функцій між державою і місцевим самоврядуванням. Потребує подальшого удосконалення податкова система як на центральному, так і місцевому рівнях, що може бути здійснено шляхом встановлення стабільних норм або ставок податкових надходжень з державного й місцевого бюджетів. З централізованих джерел у першу чергу повинні фінансуватися витрати на нове будівництво й великомасштабну реконструкцію в базових видах промисловості, агропромисловому комплексі, а також витрати на прискорений розвиток видів діяльності господарства, здатних у стислі строки забезпечити стабільне надходження валютних коштів та збільшення випуску товарів народного споживання. Регіонам, у промисловій структурі яких високу питому вагу складають підприємства військово-промислового комплексу, буде надаватися цільова державна допомога на реконструкцію та диверсифікованість виробництва.

Основні етапи реалізації державної економічної політики України до 2010 року. Здійснення регіональної соціально-економічної політики - це довгостроковий процес виконання практичних заходів. У всякому разі, він поділяється на три етапи:

- 1999-2000 рр. На цьому етапі проводиться поглиблена оцінка й діагностика ситуації, створення нормативно-правової та методологічної бази механізму управління територіальним розвитком (розробка нормативних актів щодо функцій й повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та їх економічних комітетів; розробка цільових, виробничих та інших регіональних програм у плані економічного і соціального розвитку; кадрове забезпечення);

- 2001-2005 рр. На цьому етапі буде здійснюватися реалізація державних регіональних програм, спрямованих на удосконалення структурної перебудови територіально-господарських комплексів, підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіонів, поліпшення міжрегіональних зв'язків;

- 2006-2010 рр. і на більш віддалену перспективу проводити роботу із забезпечення відповідно до місцевих умов і економічно виправданого рівня комплексу соціально-економічного розвитку регіонів з використанням прогресивних форм виробничої й територіальної організації суспільного виробництва та системи розселення населення, відродження малих міст й поліпшення соціальних умов життя населення регіонів.

Для досягнення поставлених цілей необхідно створити ефективний механізм управління соціально-економічними процесами в регіонах, сформувати гарантовану законодавством фінансову базу регіону, яка зможе забезпечити реалізацію поставлених цілей самоорганізації, самозабезпечення та недоторканості обласного й місцевого бюджетів; визначити пріоритети й оптимізувати витрати бюджетних коштів на соціальні потреби; розвивати підприємництво, сприяти розвиткові малого та середнього бізнесу; сприяти формуванню конкурентного середовища у виробництві та управління територіально-господарським комплексом й соціальною сферою; сформувати механізм цивілізованого внутрішнього та зовнішнього ринку, щоб забезпечити умови розвитку виробництва товарів промислового й особистого споживання; привести структуру регіонального управління у відповідність до сучасних вимог концепції адміністративної реформи України.

Сучасна концепція розміщення продуктивних сил по регіонах України. Сучасна концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх постійного розвитку і передбачає:

- подолання існуючих диспропорцій в територіальній структурі національної економіки;

- максимальне використання переваг територіального поділу праці, особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів;

- удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;

активізація господарської діяльності в регіонах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку видів економічної діяльності, що випускають конкурентоздатну продукцію, і залучення іноземних інвестицій в регіони, де існують для цього сприятливі умови; створення нормальних умов для життєдіяльності населення і ліквідація в окремих регіонах зон надзвичайних екологічних ситуацій.

Проаналізувати структуру господарського комплексу України та регіонів

Господарський комплекс України, його виробнича структура складалися протягом багатьох сторічь. Після здобуття незалежності Україна безпосередньо увійшла до світової системи суспільно-географічної організації праці.

У сучасний період в Україні активізуються зусилля з створення сприятливих умов для переходу до ринкової економіки. Вони включають три найважливіші складові:

- вільний пошук продавців та покупців на основі об'єктивного попиту та пропозиції;

- державне регулювання ринкових процесів;

- система державного і соціального захисту.

Господарство країни має територіальну, функціональну та виробничу структури. Вони взаємозалежні, взаємодіють між собою й спільно утворюють систему суспільно-географічної організації продуктивних сил.

Господарський комплекс України сформований на засадах системи виробництва, обміну, розподілу та споживання. В єдине ціле його поєднує транспортна система, система розселення, управління та зв'язку.

Інтегральним показником оцінки економічного розвитку держави є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку економіки, особливості її структури, ефективність функціонування окремих видів діяльності, рівень участі країни у світових інтегральних процесах. Структура суспільного виробництва визначається натуральними та вартісними показниками (ВВП, чисельність зайнятих, вартість основних засобів - основного капіталу).

Пропорції, які характеризують структуру суспільного виробництва, наступні:

- відтворювальні - між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання, у використанні ВВП на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу і власного споживання та накопичення;

- виробничі - співвідношення між різними видами економічної діяльності;

- територіальні - розміщення виробництва по економічних регіонах;

- зовнішньоекономічні - увезення продукції з різних регіонів та вивіз продукції різних видів діяльності і районів за кордон.

Територіальна, функціональна та виробнича структура господарського комплексу України [1].

Територіальна структура народного господарства країни це співвідношення різних таксономічних одиниць територіальної організації виробництва - інтегральних і виробничих економічних районів, промислових вузлів, центрів, пунктів у їхньому просторовому відношенні. Вона віддзеркалює структуру територіальної організації продуктивних сил (ТОПС).

У науковому розумінні ТОПС - взаємозалежне і взаємовигідне розміщення виробництва у виді територіальних сполучень, що дозволяє одержувати додатковий економічний ефект, завдяки комплексуванню виробничої діяльності на основі раціонального використання матеріальних, природних, трудових ресурсів.

Територіальна організація народногосподарського комплексу України може розглядатися на трьох рівнях: у масштабах усієї країни (макро-рівень), у розрізі окремих її регіонів (мезо-рівень), окремих низових адміністративних районів, міст (мікро-рівень).

Функціональна структура народного господарства, як і територіальна, значною мірою пов'язана й зумовлена територіальною організацією продуктивних сил. Вона віддзеркалює комбінацію взаємозалежних виробництв, що утворюють каркас господарського механізму, територіальні частини якого виконують певні функції в технологічному процесі. На цій основі виділяються "поверхи" виробничої діяльності, де економічно відсталі регіони (у тому числі і цілі країни), займаючи "нижні поверхи" створюють умови для роботи "верхніх поверхів", що належать економічно розвинутим регіонам (країнам).

"Нижні поверхи" виробляють сировину, паливо, напівфабрикати, комплектують їх відправляють на "верхні поверхи" для подальшої обробки і переробки, аж до випуску кінцевої продукції. (В умовах ринковій економіці кожній країні у світовому господарстві постійно доводиться вести боротьбу за "володіння верхніми поверхами"). Усередині країн ця боротьба згладжується завдяки цілеспрямованій державній регіональній політиці та стратегічному плануванню.

Вдале місцеположення, структурно-функціональна організація та взаємозв'язок на базі виробничих і технологічних відносин можуть відігравати значну позитивну роль в підвищені ефективності суспільного виробництва. На це вказували праці засновників відомої теорії штандартів та розробки радянських вчених в сфері економічного районування. Посилення боротьба на сучасних світових ринках, прагнення підвищити конкурентоспроможність товарів та послуг примушують вчених та практиків знов звертатися до положень теорії штандартів і створення нових форм територіальної організації виробництва.

Як і національні господарства більшості країн світу, господарство України має кілька підрозділів, що іменуються у світовій практиці секторами економіки. Виділяють первинний, вторинний, третинний і четвертинний сектори.

Первинний сектор економіки складається з видів діяльності, що займаються збором і видобутком матеріалів, які даються природою. Сюди відноситься розробка і видобуток корисних копалин, сільське, лісове, водне господарство, заготівля дикоростучих трав і плодів, полювання, рибальство, аквакультура.

Вторинний сектор економіки включає види діяльності, що перетворюють матеріали, отримані в первинному виробництві у готову продукцію. Сюди зазвичай включаються вся переробна промисловість, промислове і цивільне будівництво, електроенергетика.

Третинний сектор економіки складається з видів діяльності, що надають виробничі, розподільчі й особисті послуги.

Четвертинний сектор економіки включає управління, освіту, науку, охорону здоров'я, культуру.

Названі сектори економіки віддзеркалюють її функціональну структуру, що у практиці стратегічного планування і управління підрозділяється на сфери виробництва, тобто окремі види діяльності, що уявляють собою групи виробництв, об'єднаних спільністю технологічних процесів або кінцевої продукції.

Великими підрозділами (сферами виробництва) народного господарства є: промисловість, сільське господарство, транспорт і зв'язок, будівництво, лісове і водне господарство, а також невиробнича сфера - житлово-комунальне господарство, побутове обслуговування, охорона здоров'я, освіта і наука, торгівля, система управління і правопорядку, фінансово-банківська система.

Виробнича структура господарства відображає процес суспільного поділу праці, вказує на функціональні відміни між окремими видами економічної діяльності.

Види діяльності, які відносяться до виробничої сфери, наступні:

- створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво);

- доставляють створені матеріальні блага споживачам (транспорт та зв'язок матеріального виробництва);

- пов'язані із продовженням процесу виробництва в сфері обертання (торгівля, матеріально-технічне забезпечення, заготовки, громадське харчування).

Невиробнича сфера - це сукупність видів економічної діяльності, які надають послуги нематеріального характеру суспільству та населенню. До них належать:

- послуги житлово-комунального господарства, побутове обслуговування населення, транспорт, зв'язок по обслуговуванню населення;

- соціальне обслуговування - освіта, охорона здоров'я, культура та мистецтво, наука та наукове обслуговування;

- види діяльності, що включають кредитування, фінанси й страхування.

Показники, які характеризують структуру видів економічної діяльності: кількісні - визначаються питомою вагою видів діяльності в загальному обсязі випущеної продукції, загальною чисельністю робітників, вартістю основних засобів; - структурні зрушення - зрушення в питомій вазі видів діяльності і темпів їх розвитку; - виробничі зв'язки (зовнішні та внутрішні) - використовуються показники частки продукції виду діяльності, яка направляється для подальшої переробки до інших видів діяльності і частка внутрішнього споживання продукції.

Дати оцінку трансформації господарського комплексу України в ринкових умовах

Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості тощо. Крім того, Україна є потужним виробником електроенергії.

Ряд галузей економіки України вирізняє високий технологічний рівень розвитку. Налагоджено виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником військової техніки - танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.

Господарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування. Господарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною.

Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв'язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери - виробнича і невиробнича.

Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін.

У невиробничій сфері виділяють п'ять ланок:

- апарат органів державного та громадського управління;

- житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;

- охорона здоров'я, спорт, соціальне забезпечення;

- освіта, культура, наука, мистецтво;

- сфера фінансів, кредитування, страхування.

Україна має значний економічний потенціал. Провідна галузь економіки нашої держави - промисловість, у якій створюється основна частка національного доходу. Народногосподарський комплекс країни включає такі її види як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості тощо.

Для економіки України останніх років характерні два взаємопов'язані процеси: становлення її як економіки незалежної держави та трансформація від планово-централізованої до регульованої ринкової. Ці процеси як і в інших державах Східної і Центральної Європи супроводжуються кризовими явищами: падінням обсягів виробництва основних видів продукції, зростанням безробіття та зниженням рівня життя населення. Вихід з кризи Україна вбачає у переході до ринкових відносин, у формуванні відкритої для зовнішнього світу господарської системи. Саме на це й спрямовані реформи, які нині проводяться в економіці.

Сьогодні Україна як незалежна держава має всі передумови для економічного розвитку. Цьому сприяють не лише природні умови, а й вигідне географічне розташування на перехресті торгових шляхів.

Промисловість України - це складний комплекс з усіма притаманними сучасній індустрії галузями. Всього індустрія республіки налічує близько 300 галузей. Населення України становить близько 1 відсотка усього населення Земної кулі, а ним виробляється 5 відсотків індустріальної продукції планети. На Україну припадає 1/10 світового виробництва чавуну, 1/11 - сталі, 1/12 - кам'яного вугілля.

У промисловості України велика питома вага галузей важкої промисловості, особливо чорної металургії, вугільної промисловості, машинобудування. Значну частку становить й продукція військово-промислового комплексу, де зараз розгортаються процеси структурної перебудови та конверсії.

Україна є виробником ряду конкурентоспроможних на міжнародному ринку товарів і володіє значним банком унікальних технологій та наукових розробок, реалізація яких відкриє резерв нових можливостей для власного і світового прогресу. Запуск супутника Землі "Січ" ввів Україну до клубу космічних держав. Літак "Мрія" та інші вироби заводу ім. О. Антонова, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни та дизельні двигуни - все це є на виробничому конвеєрі України. Як і висококласні тепловози, автомобілі багатьох класів і різного призначення.

Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ і Одеса - це визнані у світі центри науки. Генна інженерія і біотехнології, монокристали і штучні алмази, дослідження в галузі матеріалознавства, зокрема і радіаційного, в галузях надтвердих матеріалів та технології зварювання, в тому числі й космічного, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології та хімії - все це ставить Україну до ряду передових високорозвинених країн із значним науково-технічним потенціалом.

У лютому 2007 р. проти відповідного місяця 2006 р. обсяги промислового виробництва зросли на 11,0 %, за період з початку року - на 13,4 %. Приріст продукції одержано за всіма основними видами промислової діяльності, крім виробництва та розподілення електроенергії, газу та води.

У добувній промисловості обсяги виробленої продукції порівняно з січнем-лютим 2006р. збільшились на 5,7 %. На підприємствах з добування металевих руд приріст продукції становив 11,7 %, вуглеводнів - 1,4 %. Водночас у добуванні вугілля і торфу випуск продукції скоротився на 1,1 %.

У переробній промисловості за січень-лютий 2007р. одержано приріст виробництва - 16,0 %.

У виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів обсяги продукції зросли на 13,5 %. Збільшення випуску продукції спостерігалось на підприємствах з перероблення та консервування овочів та фруктів (на 25,2 %), м'ясної промисловості (на 20,9 %), з виробництва напоїв (на 18,8 %), жирів (на 11,3 %), кондитерської, тютюнової, молочної промисловості (відповідно на 11,5 %, 8,2 % та 4,3 %). Поряд з цим зменшили обсяги продукції підприємства з виробництва макаронних виробів (на 19,7 %) та борошномельно-круп'яної промисловості (на 1,9 %).

На підприємствах з оброблення деревини та виробництва виробів з деревини, у целюлозно-паперовому виробництві і видавничій діяльності випуск продукції у січні-лютому 2007р. збільшився порівняно з аналогічним періодом минулого року відповідно на 40,0 % та 9,1 %.

У хімічній та нафтохімічній промисловості приріст продукції проти січня-лютого 2006 р. становив 9,8 %. Збільшення випуску продукції відмічалось у хімічному виробництві (на 8,7 %), з нього у виробництві основної хімічної продукції (на 8,4 %), фармацевтичному виробництві (на 8,6 %), виробництві мила та миючих засобів, засобів для чищення та полірування, парфумерних та косметичних засобів (на 16,2 %), штучних і синтетичних волокон (на 6,4 %), лаків та фарб (на 3,6 %). Зросли обсяги продукції на підприємствах з виробництва пластмасових виробів (на 26,0 %). Водночас у виробництві гумових виробів спостерігалось скорочення випуску продукції (на 11,4 %).

У металургії та виробництві готових металевих виробів обсяги продукції збільшились на 18,9 %, у т.ч. на підприємствах з випуску чавуну, сталі та феросплавів - на 18,1 %, інших видів первинного оброблення сталі - на 23,5 %, з виробництва труб - на 32,3 %, готових металевих виробів - на 26,7 %, металевого лиття - на 24,8 %, кольорових металів - на 1,8 %. Підприємства з випуску коксу та продуктів нафтоперероблення перевищили рівень виробництва січня-лютого 2006р. на 0,5 %. Приріст забезпечили підприємства з виробництва коксу, які збільшили обсяги продукції на 5,1 %. Водночас у нафтопереробленні спостерігалось скорочення виробництва продукції на 1,3 %.

У машинобудуванні суттєво наростили обсяги продукції проти січня-лютого 2006 р. підприємства з виробництва автомобільного транспорту (на 56,3 %), машин та устаткування для сільського та лісового господарства (на 52,6 %), контрольно-вимірювальних приладів (на 43,2 %), машин для добувної промисловості і будівництва (на 42,2 %), залізничного машинобудування (на 29,2 %), електричних машин та устаткування (на 24,0 %). Зріс випуск продукції у виробництві верстатів (на 17,3 %), машин та устаткування для перероблення сільгосппродуктів (на 21,4 %), побутових приладів (на 13,0 %), машин та устаткування для металургії (на 7,9 %), апаратури для радіо, телебачення та зв'язку (на 6,8 %). Водночас спостерігалось скорочення обсягів продукції на підприємствах з виробництва офісного устаткування та електронно-обчислювальних машин (на 8,7 %).

Дати оцінку природним ресурсам регіонів України та визначити їх роль у розвитку продуктивних сил

До складу природно-ресурсного потенціалу відносяться мінеральні, земельні, лісові, водні, фауністичні і природно-рекреаційні ресурси.

Мінеральні ресурси. Мінеральні ресурси - це сукупність запасів корисних копалин з певними хімічними властивостями, які використовуються людиною у господарській діяльності різних галузей народного господарства. Вони суттєво впливають на розвиток економіки, навколо них вирують політичні пристрасті і виникають різні конфлікти.

Мінеральні ресурси поділяються на:

§ рудні (руди чорних, кольорових, рідкісних, розсіяних, благородних металів);

§ нерудні (флюси, вогнетривкі глини, апатити, кам'яна і калійна солі, сірка, фосфорити, флюсові вапняки, азбест, тальк, графіт, слюда, крейда, вапняки, глина, гіпс, бутовий камінь, бетоніти, мергель, граніт, мармур, бурштин, самоцвіти);

§ паливні (вугілля, нафта, природний газ, горючі сланці, торф).

Серед держав світу Україна характеризується, як країна з потужною мінерально-сировинною базою. Адже займаючи лише 0,4 % території світу та 0,8 % кількості його населення, наша держава має близько 5 % загальносвітових мінеральних ресурсів.

У її надрах знайдено понад 200 видів корисних копалин, відкрито близько 20000 їх родовищ, половина з цих видів корисних копалин мають промислове значення.

За запасами природних ресурсів Україна займає одне із провідних місць в Європі, зокрема перше місце - за запасами марганцевої руди та сірки, в числі перших - за запасами кам'яного вугілля й кам'яної солі. В її надрах знайдено до 60 % європейських запасів облицювального каміння.

Рудні корисні копалини. До їх складу входять залізні і марганцеві руди, руди кольорових, рідкісних і благородних металів.

Залізні руди. В Україні запаси залізних руд становлять близько 26,3 млрд. т. Основні родовища - Криворізький басейн Дніпропетровської області, Кременчуцький басейн Полтавської області, Бєлозерський басейн Запорізької області, Керченський басейн Автономної Республіки Крим.

Марганцеві руди. В Україні запаси марганцевої руди становлять - 2,3 млрд. т. Основні родовища розташовані у Дніпропетровській і Запорізький областях. Видобуток руди здійснюється переважно відкритим способом. В Україні марганцеві родовища відкриті також в Одеській, Івано-Франківській областях та в Карпатах.

Руди кольорової металургії. Кольорові метали є незамінними в машинобудуванні та в ракетобудуванні, а також широко використовуються в електронній, електротехнічній, радіотехнічній і приладобудівній промисловості.

В Україні відкриті і розробляються родовища сировинних ресурсів - алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті тощо.

Алюмінієві руди - алуніти, нефеліни, боксити і каолінові глини. Боксити є у Черкаської області та Дніпропетровської області. Родовища алунітових руд є на Закарпатті, а нефелінових - у Приазов'ї.

Поклади каолінів мають високу якість і можуть використовуватись для виробництва алюмінію хімічним способом. Вони залягають на великих площах. їх видобувають у Вінницькій, Запорізькій, Житомирській областях. Найбільшим у світі родовищем каолінів є Просянівське в Дніпропетровській області.

Титанові руди. Титан входить до складу майже 70 різних мінералів (ільменіт, рутил, титаномагнетит тощо). Великими родовищами титанових руд є Самотканське (біля міста Вольногорськ Дніпропетровської області), а також Іршанське і Стремигородське та Володимир-Волинське Житомирської області, які багаті па камінь габро з якого витягують концентрат титану.

Нікелеві руди. Нікель використовують для виробництва бронзи, латуні, особливих сортів сталі та для покриття металів, як антикорозійний матеріал. В Україні найбагатше Побузьке родовище Кіровоградської області.

Ртутні руди. Основне родовище залізно-ртутних руд Микитівське розташоване в межах м. Горлівка Донецької області. Родовища ртуті є також у Закарпатті та в Криму.

Запаси золота. Виявлено 10 родовищ в Закарпатській, Кіровоградській, Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Черкаській та Одеській областях. Мужиївське родовище Закарпатської області вже освоєно і там ведеться промислове добування золота. Золото є у відходах гірничо-збагачувальних комбінатів. Розроблена і технологія його відокремлення.

Нерудні корисні копалини. Широко використовуються в хімічній промисловості, будівництві та інших галузях народного господарства.

Кухонна (кам'яна) сіль. її запаси в Україні понад 23 млрд. т. Основні родовища - Артемівське Донецької області, Романське Сумської області, Єфрамівське Харківської області та Солотвинське Закарпатської області. Великі запаси кухонної солі є у воді озера Сиваш.

Калійна сіль. Запаси її 3,5 млрд. т. Основні родовища - Калуське і Тростянецьке Івано-Франківської області та Стабниківське Львівської області.

Фосфорити. Розвідані їх запаси біля 400 млн. т, а прогнозують біля 1,1 млрд. т. Основні родовища - Кролівецьке Сумської обл., Ізюмське Харківської області, та Покрово-Керченське Автономної Республіки Крим.

Апатитові руди, комплексні апатито-титанові і апатито-рідкіснометалеві виявлені в родовищах Приазов'я.

Самородна сірка. За розвіданими її запасами Україна займає одне із перших місць у світі і перше місце серед країн СНД. Сірка зосереджена в багатьох родовищах, які простягаються від Яворова (на заході від Львівщини) вздовж Дністра. Найбільші родовища - Немирівське, Яворівське, Язівське Львівської області, Подорожненське Івано-Франківської області, Роздольське Тернопільської області.

Бентонітові глини. Основне родовище - Черкаське. Це родовище вважається одним з найбільших у світі. Запаси цього родовища практично невичерпні, потужність пласта залягання - 25 м. Бентонітові глини використовують для виготовлення форм відливання деталей машин, а також у нафтовій, харчовій, текстильній, нафтопереробній, миловарній та інших галузях промисловості.

Графіт широко використовується в атомній енергетиці, у виробництві олівців, фарб, темного скла, підшипників. В Україні залягають поклади графіту світового значення. Найбільші поклади цієї мінеральної сировини в Завалівському родовищі Кіровоградської області. Є поклади графіту також у Петрівському та Водянському родовищах Запорізької області.

Вогнетривкі глини використовуються для виробництва вогнетривкої цегли, при будівництві доменних і мартенівських печей та пристосування для розливу сталі їх запаси в країні 2,5 млрд. т. Основними родовищами вогнетривкої глини вважаються Донецька область, Запорізька область, Кіровоградська область.

Флюсові вапняки використовуються при виплавленні чавуну. Основні родовища - Докучаєвське і Ново-Троїцьке Донецької області та Балаклавське - Автономної Республіки Крим. їх запаси 2,8-3,0 млрд. т.

Крейда. її запаси сконцентровані у Новгород-Сіверському районі Чернігівської області, Здолбунівському - Рівненської області та у Краматорську Донецької області.

Вапняки. Основні їх родовища: Розводівське і Волощанське Львівської області, Гуменецьке Хмельницької області та Григорівське Миколаївської області.

Гіпс. Поклади гіпсу є у 16 областях України і в Автономній Республіці Крим. Основні родовища: Львівська область, Донецька область, Луганська область, Хмельницька область, Автономної Республіки Крим, Полтавська область, Вінницька область, Закарпатська область, Тернопільська область.

Мергель. Основні родовища - Амвросіївське Донецької області і Бахчисарайське Автономної Республіки Крим.

Граніт. Запаси понад 3 млрд. т. Основні родовища: Житомирська область, Київська область, Черкаська область, Запорізька область, Кіровоградська область, Вінницька область, Рівненська область.

Мармур видобувають у Донецькій області, в Карпатах, Автономній Республіці Крим та у Житомирській області. За кольором та якістю український мармур вважають одним з найкрасивіших у світі.

Бурштин. Родовище його є поблизу селища Клесів Рівненської області.

Самоцвіти. На Житомирщині є родовища топазів, тигрового ока, аквамарину, яшми, опалу. Володарсько-Волинська рудня видобуває "винні" топази, димчастий кварц різних відтінків. На південному березі Криму, в районі згаслого вулкану Карадаг, є розсипи агату, яшми, гірського кришталю, аметисту, цитрину, сердоліку.

Паливні ресурси. До складу паливних ресурсів входять:

§ кам'яне і буре вугілля - питома вага складає 60 %, щорічний видобуток - 80 млн. т;

§ нафта - питома вага складає 7 %, щорічний видобуток - 4 млн. т;

§ природний газ - питома вага складає 25 %, щорічний видобуток - 19 млрд. м³;

§ горючі сланці та торф - щорічний видобуток - 0,6 млн. т.

Кам'яне вугілля. Запаси кам'яного вугілля 43,2 млрд. т, в тому числі детально розвідані 16,8 млрд. т. Основні його родовища розташовані в Донецькому та Львівсько-Волинському басейні. На Донецький басейн приходиться 98 % запасів вугілля, на Львівсько-Волинський басейн - 2 %.

Буре вугілля. Його запасів в Україні близько 3 млрд. т. Найбільші родовища є в Житомирській області, Черкаській обл., Кіровоградській обл. Деякі його запаси є у Харківській, Полтавській, Вінницькій, Донецькій та Закарпатській областях.

Нафта. В Україні розвідано 278 родовищ нафти, з яких експлуатується - 178. Обсяги промислових запасів становлять близько 240 млн. т. Найбільші запаси нафти є у Прикарпатті, Придніпров'ї та у Причорномор'ї.

Придніпровський регіон включає родовища Прилуцьке у Чернігівській області, Рибальське і Качанівське у Полтавській області.

Найбільші сучасні нафтопроводи України - це нафтопроводи Доліна - Дрогобич (Львівська область), Качановка - Охтирка (Сумська область); Гляденці - Прилуки (Чернігівська область), Кременчук (Полтавська область) - Херсон; Самара (Росія) - Лисичанськ (Луганська область) - Кременчук - Херсон, відвід через Снігурівку (Полтавська область) на Одесу. Через північні області України проходить транснаціональний нафтопровід "Дружба" з Росії (Тюмень) у Західну Європу. Нафтопровідний транспорт України має всього 12 нафтопроводів, загальної довжини 2,6 тис. км, діаметр труб складає до 70 мм. Останнім часом завершене будівництво нового нафтопроводу Одеса - Броди (Польща).

Природний газ. Основні регіони, в яких є значні запаси природного газу, - це Передкарпаття, Дніпровсько-Донецький регіон і Причорномор'я.

Крім природного газу в Україні є умови для промислового видобутку газу метану в Донецькому вугільному басейні. Ресурси метану в басейні тільки у вугільних пластах до глибини до 1800 м, складають 1,2 трлн м 3. Цей розмір дорівнює запасам найкрупніших газових родовищ світу.

Найбільші газопроводи України - це Шебелинка - Харків, Шебелинка - Брянськ, Шебелинка - Дніпропетровськ - Кривий Ріг - Одеса - Кишинів, Шебелинка - Диканька - Захід України. Загальна довжина газопроводів досягає 33 тис. км.

Торф - цінна сировина для паливної та хімічної промисловості. З нього одержують рідке паливо, феноли, аміак, спирт, а також виробляють ізоляційні плити. В Україні розвідано 2500 родовищ з геологічними запасами торфу 2,2 млрд. т. Його запаси зосереджені переважно на Поліссі: у Львівській, Івано-Франківській, Волинській, Рівненській та поліських районах Хмельницької, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей.

Горючі сланці - їх поклади оцінюють в 3,7 млрд. т. Товщина шарів 1-6 м. Найбільше родовище Бовтиське у Карпатах. Родовища горючих сланців відкриті також поблизу Олександрії Кіровоградської області та Флоріанівське в Хмельницькій області.

Дати оцінку земельним ресурсам України: стан та їх використання