Підприємство і держава

В умовах значного дисбалансу ринків, стрімкого зростання цін та сплесків інфляції в розвинутих країнах широко застосовуються такі методи прямого регулювання, як укладання договорів про ціни між підприємствами і державою та заморожування (блокування) цін на певний період. Ці методи, як правило, супроводжуються стриманням заробітної плати та обмеженням доходів підприємств. Їхнє застосування сприяє стабілізації економіки, призупиненню падіння виробництва і зростання безробіття, стриманню розкручування спіралі «зарплата-ціни» і приборкання на цій основі високої інфляції. У теперішній час нормативно-законодавчими актами України використання таких методів регулювання цін не передбачено.

Важливою метою державного регулювання цін є захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. У кожній країні внутрішні ціни, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво товарів та різницею в системі оподаткування. Якщо внутрішні ціни вищі за світові, то імпорт дешевих іноземних товарів може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва та зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує політику протекціонізму, яка, зокрема у сфері ціноутворення, передбачає дотування національних виробників або підвищення цін на окремі імпортні товари до необхідного рівня за допомогою ввізного мита. Ввізне (імпортне) мито, як непрямий податок на товари, що стягується при їхньому ввезенні на митну територію країни, є основним інструментом регулювання цін на імпортні товари. У світовій практиці його роль поступово зменшується і в наш час середній рівень митного оподаткування в країнах -- членах Всесвітньої торгової організації становить приблизно 5 %.

На сучасному етапі економічного розвитку в усіх країнах основною метою державного регулювання цін є стримання монополізму і забезпечення конкурентного середовища на ринку. Найактуальнішого значення це завдання набуває за умов переходу до ринкових відносин, коли практично відсутня конкуренція, а кожне підприємство, що поводиться як монополіст, підвищує ціни і скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати та прибутку. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі був головною причиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції в Україні. Так, питома вага монополізованих товарних ринків у 1994 р. у галузях чорної та кольорової металургії становила 44,9 %, а в хімічній та нафтохімічній -- 61,9 %. При цьому якщо оптові ціни в промисловості (без податку на додану вартість та акцизного збору) за 1991--1994 р. р. збільшились у 95 тис. разів, то у чорній металургії вони збільшились у 126,3 тис. разів, а в хімічній -- у 136,9 тис. разів.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передусім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприєм-ства, що перебувають у монопольному становищі на ринку. Згідноз діючим законодавством України монопольним визнається становище підприємства, частка якого на ринку певного товару перевищує 35 %. Монопольним може бути також визнано становище підприємця, якщо його частка на ринку відповідного товару навіть менша вказаного відсотка, але Антимонопольним комітетом встановлена наявність у нього ринкової влади. Ознаками такої влади є спроможність підприємця диктувати свої умови під час продажу товару, витісняти з ринку інших товаровиробників або створювати бар'єри їхньому входженню на ринок, скорочувати або обмежувати випуск продукції з метою одержання односторонньої вигоди, підвищувати ціни та підтримувати їх на рівні, який перевищує конкурентний.

Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках -- місцевими органами. Ці установи спільноз Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів загальногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, металорізальні верстати, сільськогосподарські трактори, мінеральні добрива, синтетичні смоли та пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що перебувають у монопольному становищі, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки залізниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, комунальні підприємства водопостачання та водовідведення тощо), так і інші монопольні утворення (хлібокомбінати, підприємства міського електротранспорту, метрополітен та ін.).

Відповідно до «Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи і послуги монопольних утворень» регулювання цін монополістів здійснюється шляхом встановлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних і посередницько-збутових надбавок (націнок), граничних нормативів рентабельності або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. Перелічені методи в основному відповідають світовій практиці, але маючи певні недоліки, з різною мірою ефективності використовуються в ціновому регулюванні. Так, метод установлення фіксованих або граничних цін по-требує значної інформації, що може вплинути на точність їхніх розрахунків, а застосування методу регулювання на основі граничних нормативів рентабельності та граничних рівнів торго-вельних та посередницько-збутових надбавок часто не може зупинити зростання цін, а в деяких випадках навіть сприяє їхньому підвищенню.

Регулювання цін через встановлення норми прибутку понад сто років використовувалось у багатьох країнах (Норвегія, США, Швеція та ін.) в основному при формуванні тарифів на електроенергію, транспортні перевезення та водопостачання. У вітчизняній практиці метод регулювання цін на основі граничного рівня рентабельності, встановленого у відсотках до собівартості продукції, також досить тривалий час мав значне поширення. Згідно з цим методом підприємство не має права перевищувати в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на порушника накладаються штрафні санкції. У короткостроковому періоді такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін. Однак протягом тривалого проміжку часу виявляються негативні риси цього методу, котрі зумовлені пропорційною залежністю розміру прибутку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти зацікавлені не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на виробництво своєї продукції, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефективність виробництва, призводить до підвищення собівартості продукції, а отже, і до постійного зростання цін. У теперішній час використання цього методу обмежено встановленням цін на скраплений газ, платні послуги лікувально-профілактичних та санітарно-профілактичних закладів охорони здоров'я та на продукти дитячого харчування вітчизняного виробництва. Уважається доцільним в основу цього методу покласти граничну норму прибутку не до собівартості продукції, а на інвестований капітал, як це прийнято у світовій практиці. Такий підхід, по-перше, зменшить вплив затратного механізму на ціноутворення, а по-друге, зацікавить підприємства в інвестиціях заради збільшення кінцевого обсягу прибутку.

Зазначені недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни цін означає, що підприємство для підвищення ціни, яка підлягає державному регулюванню, має звернутися у відповідні органи для отримання на це дозволу. Тому в деяких країнах такі ціни називаються «доз-вільними». Для одержання дозволу на підвищення ціни підприємці подають відповідним органам декларацію про її зміну

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до складу якої входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економіки України, а до другої -- управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення безпосередньо здійснюється Управлінням розвитку конкуренції та цінової політики. Його головним завданням є формування організаційно-економічного механізму реалізації цінової політики, у тому числі державної політики цін на енергоносії та продукцію базових галузей промисловості. Управління готує пропозиції щодо визначення пріоритетних напрямів цінової політики та вдосконалення механізму ціноутворення і регулювання цін (тарифів); здійснює моніторинг динаміки цін на продукцію та послуги паливно-енергетичного комплексу й основні товари базових галузей промисловості; визначає економічно обґрунтовані рівні цін та тенденції їхньої зміни на продукцію, що виготовляється за державним замовленням; здійснює порівняльний моніторинг цін світового ринку, цін імпорту та вітчизняного внутрішнього ринку на енергоносії з метою визначення поточних тенденцій та прогнозу їхньої подальшої динаміки; запроваджує тимчасове регулювання цін на окремі види продукції та послуги підприємств-монополістів, які зловживають своїм монопольним становищем; розробляє та впроваджує нормативно-правове та методичне забезпечення реалізації державної цінової політики на енергоносії та продукцію базових галузей, а також забезпечує методологічне керівництво і єдність у визначенні цін у цих галузях та ін.

Основні повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. Їхнє управління з питань цінової політики відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» мають право встановлювати (регулювати) ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, скраплений газ, торф паливний, газ освітлювальний), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію, послуги водопостачання та водовідведення, що надаються населенню і всім іншим споживачам, незалежно від форм власності; тарифи на послуги вивезення та знешкодження побутових відходів; граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком Міністерства охорони здоров'я); тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському транспорті (метрополітен, автобус, трамвай, тролейбус), який працює у звичайному режимі руху.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких належать міністерства і відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими державними організаціями (Національним банком, Пенсійним фондом, Міністерством фінансів). Так, Міністерство транспорту встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, автобусами міжміських і міжобласних маршрутів, а також аеронавігаційні та аеропортові збори за обслуговування повітряних суден. Міністерство зв'язку встановлює тарифи на основні послуги зв'язку як у межах України, так і міжнародні; Національна комісія регулювання електроенергетики - тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб, граничний рівень оптових цін підприємств та роздрібні ціни на природний газ, тарифи на транспортування магістральними трубопроводами природного газу, нафти, нафтопродуктів, аміаку та етиленових речовин; Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров'я та інші міністерства, до сфери управління яких належать навчальні заклади - граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках. У цілому перелік продукції та послуг, ціни (тарифи) на які підлягають державному регулюванню, постійно зменшується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери економіки.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Під державною дисципліною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами і документами вимог щодо формування, установлення та використання цін за умов регульованої економіки. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема, Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської місцевих державних адміністрацій. Головним завданням Держінспекції є здійснення контролю за додержанням центральними та місцевими органами влади, підприємствами та організаціями вимог щодо формування, установлення та застосування цін і тарифів. Відповідно до покладених на неї завдань, Державна інспекція з контролю за цінами проводить моніторинг цін і тарифів на товари та послуги споживчого ринку і готує пропозиції щодо вживання заходів до стабілізації цінової ситуації; перевіряє додержання порядку встановлення цін та їхнього економічного обґрунтування; надає органам виконавчої влади, підприємствам та організаціям усіх форм власності методичну допомогу з питань додержання порядку формування та застосування цін; бере участь у розробленні проектів нормативно-правових актів з питань контролю за цінами тощо.

Держінспекція має право проводити в органах державної влади, на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності перевірки документів, які пов'язані з формуванням та застосуванням цін і тарифів; обстежувати у встановленому порядку виробничі, складські, торговельні та інші приміщення, що використовуються для виготовлення, зберігання та реалізації товарів; розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з невиконанням вимог щодо порядку формування та застосування цін і тарифів тощо.

У разі виявлення фактів неправильного встановлення цін і тарифів державні інспекції з контролю за цінами застосовують до порушників штрафні санкції. Уся сума виручки одержана в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню до відповідного бюджету. Крім того, з порушника стягується штраф у двократному розмірі незаконно одержаної суми виручки. Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій поширюється на всіх суб'єктів господарювання, які перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та комерційну діяльність.

Крім державних інспекції, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають також інші установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів. Права зазначених органів вужчі, ніж права інспекцій з контролю за цінами. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати рішення щодо застосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через податкові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю за цінами матеріали та акти перевірок для подальшого їхнього розгляду.

ТЕМА 23: ЗАГАЛЬНА СТРАТЕГІЯ ЦІНОУТВОРЕННЯ

У ціноутворенні можуть бути вибрані дві протилежні стратегії: стратегія "зняття вершків" або стратегія "проникнення". Обидві стратегії є ефективними, але лише там, де існує відповідна ринкова та рекламна програми.

Суть стратегії зняття вершків означає, що на перших етапах встановлюється дуже висока ціна, щоб зняти вершки найбільш прибуткової частини бізнесу до того, як почнеться конкуренція. Завдяки цьому підприємці інвестують оновлення виробництва, науково-технічні розробки, маркетинг, створення нових та розширення наявних ринків збуту.

Суть стратегії проникнення полягає у відносно низькому рівні встановлюваних цін. Це дає можливість завоювати більш широкий ринок за короткий час. Інколи ціни встановлюють навіть нижче повних витрат, але вище змінних, що стимулює попит. При розширенні збуту постійні витрати розподіляються на все більший обсяг продажу і зрештою досягається прибутковість. Якщо попит в подальшому залишиться досить високим, то ціну можуть і підвищити.

Якщо ціни базуються на витратах, то завжди стоїть питання про склад цих витрат. Витрати, як зазначалось у попередніх підрозділах, включають:

--змінні витрати;

--витрати виробництва при повному використанні виробничих потужностей (фіксовані);

--дискреційні витрати (фіксовані).

При системі калькуляції витрат з повним їх розподілом необхідно дотримуватись обережності при включенні до собівартості продукту тих чи інших витрат. Є випадки, коли підприємці, які успішно працюють, встановлюють ціни нижче "повних витрат", але завжди вище змінних чи питомих змінних.

Надлишкові запаси. Інколи підприємство виробляє продукції більше, ніж може реалізувати за конкурентними цінами. Можна у цьому випадку розглянути більш низьку ціну для скорочення запасів, що приведе до економії на зберіганні й інших, пов'язаних з ним, витратах.

Надлишкові виробничі потужності. Якщо простоює обладнання, то може бути правомірним знизити ціну для його повного завантаження. Це приведе до розподілу фіксованих витрат на більшу кількість продукції. В окремих випадках (короткострокові комерційні рішення) ціна може бути встановлена навіть нижчою за рівень повних витрат, але не меншою за змінні. Довгострокове встановлення цін нижче за рівень повних витрат може себе не окупити, хоч у деяких випадках і є доцільним.

Доповнююча продукція. Часто підприємство продає продукт, який вимагає продажу разом з ним і іншого продукту. Деякі компанії, що займаються продажем фотоапаратів, встановлюють на них більш низьку ціну, а на плівку та інгредієнти для її проявлення -- більш високу. Тобто компанія, яка виробляє повний комплект продукції, може розробляти, виходячи з цього, більш гнучку стратегію ціноутворення.

Замінююча продукція. Інколи компанія оцінює свій продукт досить низько, забезпечуючи мінімальний прибуток. Якщо ця продукція вимагає ремонту, то на деталі встановлюється досить висока ціна. Так, якщо зібрати з нових деталей таку саму продукцію, то її вартість може перевищувати серійну в десятки разів. Наприклад, якщо закупити всі деталі на автомобіль, то вони в сукупності перевищать вартість нового автомобіля в десять і більше разів.

Престижна продукція. У багатьох випадках люди хочуть купити виріб за вищою ціною лише тому, що він належить до престижних. Так, шуба з хутра коштує набагато дорожче, ніж пальто з вовни, хоч собівартість цих виробів відрізняється не більше, ніж у два рази.

Можна сказати, що основною інформацією про витрати для потреб ціноутворення відомості про те, яким чином змінюються витрати з зміною об'єму продажу. Таким чином, розуміння структури витрат (чи є витрати простими або постійними при продажу додаткових об'ємів продукції) просто необхідне розуміння для встановлення рентабельного поєднання граничного рівня ціни та розмірів сегменту ринку. Тому, перш за все, при зміні ціни слід визначити дійсну природну вартість продукції, тобто, які саме витрати було зроблено, якщо товар купили і які, якщо товар так і не купили. То ж витрати, які не змінюються, не впливають на рентабельність ціноутворення. Звичайно, постійні витрати важливі, в першу чергу для визначення кінцевої рентабельності, але вони, разом з тим, не впливають на зміни рентабельності, пов'язані з підвищенням або пониженням цін. Керівники можуть встановити граничний рівень ціни продукції , визначивши дійсну вартість продажів. Про це можна довідатись, віднявши від ціни приросту змінну вартість. Звідси можна розрахувати точку беззбитковості при зміні об'ємів продажу. Таким чином:

% зміни точки беззбитковості = зміни в ціні витрати - граничний рівень зміненої ціни

Використовуючи цю формулу, можна одночасно згладити і конфлікти між відділами фінансів та збуту. Так, наприклад, якщо управлінець з відділу збуту хоче знизити ціну, щоб стимулювати продаж товарів, то за цією формулою він може визначити, наскільки слід збільшити об'єм продажу, щоб досягти тих же рівнів у фінансових результатах..

ТЕМА 24: ФІНАНСОВИЙ РЕЗУЛЬТАТ ТА ЙОГО СКЛАДОВІ

Фінансові результати відображають мету підприємницької діяльності, її доходність і є вирішальними для підприємства. Для визначення фінансового результату діяльності підприємства за звітний період необхідно порівняти доходи звітного періоду і витрати, понесені для одержання цих доходів.

У ринковій економіці метою будь-якого підприємства є отримання прибутку. На підставі розміру отриманих доходів визначається економічна стратегія підприємства з питань управління матеріальними трудовими та фінансовими ресурсами, а також із питань, пов'язаних із інвестуванням у розвиток підприємства.

Прибуток - це частина виручки, що залишається після відшкодування усіх затрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства.

З розвитку ринкових відносин відбувається розширення традиційного розуміння прибутку, що зводився до різниці між доходами і витратами. В економічній теорії та господарській практиці розрізняють економічний прибуток, бухгалтерський прибуток і нормальний прибуток.

Загальний дохід = Економічний прибуток +економічні витрати = явні + неявні витрати, включаючи нормальний прибуток

Бухгалтерський прибуток + бухгалтерські витрати = явні витрати

Валовий прибуток являє собою суму прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг), основних фондів, іншого майна підприємства і доходів від позареалізаційних операцій, зменшених на суму витрат по цих операціях:

Пв = Прп + Прф + Ппз

Балансовий прибуток включає три основні елементи:

- прибуток (збиток) від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг;

прибуток (збиток) від реалізації основних засобів, їхнього вибуття, реалізації іншого майна підприємства;

- фінансова результати від позареалізаційних операцій.

Прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) - це фінансовий результат, отриманий від основної діяльності підприємства, що може здійснюватися в будь-яких видах зафіксованих в статуті і не заборонених законом. Прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається як різниця між виторгом від реалізації продукції (без ПДВ і акцизів) і витратами на виробництво і реалізацію що включається в собівартість продукції:

Прп = Вд - ПДВ - А - В

При визначенні прибутку від реалізації основних фондів і іншого майна підприємства для цілей оподаткування враховується різниця між продажною ціною і первісною (чи залишковою) вартістю цих фондів і майна (збільшеної на індекс інфляції). При цьому залишкова вартість майна обчислюється стосовно до основних фондів нематеріальних активів і швидкозношувальних предметів. Прибуток від реалізації основних фондів і іншого майна підприємства складає:

Ін.ф.м. = В р.ф.м. - Сф.і * Jінф.

Прибуток від реалізації продукції = Прибуток у нереалізованих залишках річної продукції на початок року +Прибуток від випуску товарної продукції звітного періоду + Прибуток у залишках нереалізованої продукції на кінець року

Прибуток (збиток) від реалізації основних засобів і іншого майна підприємства являє собою фінансовий результат , не зв'язаний з основними видами діяльності підприємства.

До складу доходів(витрат) від позареалізаційних операцій включаються:

- Доходи одержані від пайової участі в діяльності інших підприємств;

- Від здачі майна в оренду ;

- Доходи по акціях , облігаціях та інших цінних паперів;

А також інші доходи (витрати) від операцій ,безпосередньо не зв'язаних з виробництвом продукції (робіт, послуг) і їх реалізацією ,включаючи суми ,отримані і сплачені у виді санкцій і відшкодування збитків.

Прибуток від позареалізаційної діяльності :

Пви = Дв - Впз

Фінансові результати від позареалізаційних операцій - це прибуток (збиток) по операціях різного характеру , що не відноситься до основної діяльності підприємства і не зв'язаним з реалізацією продукції ,основних засобів ,іншого майна підприємства ,виконання робіт ,надання послуг. До складу позареалізаційних прибутків (збитків) включається сальдо отриманих і сплачених штрафів ,пені ,неустойок і інших видів санкцій ,а також інші доходи :

- Прибуток минулих років ,виявлених у звітному році;

- Доходи від дооцінки товарів;

- Надходження сум у рахунок погашення дебіторської заборгованості ,списаної в минулі роки;

- Позитивні курсові різниці по валютних ринках і операціям в іноземній валюті;

- Відсотки ,отримані по коштах ,що числиться на рахунках підприємства.

До них також відносяться доход від пайової участі в статутному капіталі інших підприємств, що представляють собою частину чистого прибутку , що надходять засновникам у заздалегідь обговореному чи розмірі у вигляді дивідендів по акціях ,якими володіє засновник.

Крім того ,до позареалізаційних результатів відносяться витрати і втрати :

- Збитки по операціях минулих років;

- Нестача матеріальних цінностей ,виявлених при інвентаризації;

- Негативні курсові різниці по валютних рахунках по операціях в іноземній валюті;

- Некомпенсовані втрати від стихійних лих з урахуванням витрат по запобіганню і ліквідації стихійних лих і т.д.

Чистий прибуток утвориться після сплати з валового прибутку податків та інших обов'язкових платежів .Чистий прибуток залишається у повному розпорядженні підприємства.

Економічний зміст рентабельності та її показники

Для того, щоб точно обчислити прибутковість підприємства , потрібно зіставити прибуток з витратами підприємства ( собівартістю ) або з обсягом виробничих фондів підприємства ( основних фондів і оборотних засобів ). Таке зіставлення характеризує рентабельність . Рентабельність показує прибутковість , доходність підприємства .

Є два варіанти визначення . Якщо прибуток відносять до собівартості продукції, визначають рентабельність продукції

Р=П/Сб

Ця формула дає можливість визначити, яка продукція більш прибуткова, тобто вигідніша для виробництва.

Відношення прибутку до виробничих фондів характеризує рентабельність підприємства, її можна визначити:

Р = ( П / (Фо + Фо. з.)) *100

У підприємства, яке виробляє один вид продукції, показники рентабельності, що розглядаються, пов'язані між собою через показник швидкості обороту авансованих вкладень.

Перший варіант рентабельності показує відношення прибутку до використання фондів. Собівартість - це використані фонди.

Другий варіант рентабельності характеризує відношення прибутку до авансованих фондів.

При одному обороті авансованих фондів протягом року норми рентабельності, обчислені обома способами збігаються. Якщо час обороту перевищує рік, то норма рентабельності, обчислена за авансованими фондами, буде меншою, ніж норма рентабельності за поточними витратами.

При кількох оборотах на рік норма рентабельності за фондами перевищить норму рентабельності за поточними витратами.

Якщо взяти прибуток на одиницю продукції як різницю між ціною на неї і собівартістю, позначити обсяг продукції як V, вартість основних виробничих фондів - Фо, а матеріальних оборотних фондів - Фоб, то розглянута формула рентабельності матиме такий вигляд у відсотках:

Р = (( V * Ц - Сб) / (Фо + Фо б )) * 100

Рівень рентабельності прямо пропорційний обсягу виробленої продукції та обернено пропорційний вартості використаних фондів та оборотних засобів. У зв'язку з цим рентабельність є інтегральним показником ефективності роботи підприємства. Зростання рентабельності відповідає інтересам як підприємства, так і суспільства в цілому.

Рентабельність характеризує результативність діяльності підприємства. Показники рентабельності дозволяють оцінити який прибуток отримує підприємство з кожної вкладеної в активи гривні.

ТЕМА 25: ЗОВНІШНЬО-ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

Зовнішньоекономічна діяльність підприємства -одна із сфер його господарської діяльності, пов'язана із виходом на зовнішні ринки та функціонування на них, створення спільних підприємств, здійснення валютно-фінансових операцій.

Підприємства мають право самостійно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, мають рівні права щодо будь-яких її видів незалежно від форми власності та інших ознак після державної реєстрації їх як учасників зовнішньоекономічної діяльності.

До такого виду діяльності належать:

- експорт та імпорт товарів, капіталів , робочої сили;

- надання послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності;

- наукова, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами діяльності;

- міжнародні фінансові операції;

- спільне підприємництво;

- інвестиційне співробітництво та інше.

Основним видом зовнішньоекономічної діяльності підприємств України є зовнішньоторговельна діяльність підприємства.

Організація такої діяльності розпочинається з пошуку та вибору іноземного партнера. Необхідно оцінити потенційного партнера на фоні інших фірм, тобто провести аналіз його діяльності. Також аналізують ємність та структуру ринку, на який планується вихід. Вибір потенційних партнерів здійснюється на основі дослідження показників діяльності фірми, які поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютні показники характеризують масштаб операцій фірми, її виробничу потужність, прибуток, обсяг продажу.

Відносні показники відображають співвідношення абсолютних показників або одержані розрахунковим шляхом(рентабельність продажу, рентабельність капіталу).

Важливим елементом зовнішньоекономічної діяльності є вивчення кон'юнктури світового ринку. Це результат взаємодії чинників, які впливають на становище підприємства на конкретному світовому ринку. для того, щоб одержати максимальний економічний ефект , треба знати, у який момент і на якому ринку бути експортером чи імпортером того чи іншого товару. З цією метою потрібно планувати, прогнозувати ситуацію в окремих галузях економіки. Показники кон'юнктури вивчають за групами:

- виробництво,

- попит і споживання,

- торговельно - економічні показники,

- ціни,

- місткість ринку.

Зовнішньоторговельні операції можуть здійснюватись як безпосередньо між експортером та імпортером, так і за участю посередників.

У міжнародній торгівлі існує 4 основних види операцій:

1. Експорт - вивіз товару, робіт, послуг з території країни.

2. Імпорт - ввіз товарів, робіт, послуг на територію країни.

3. Реекспорт - зворотній вивіз раніше ввезеного з-за кордону товару.

4. Реімпорт - зворотній ввіз раніше вивезеного із країни товару, який не піддався переробці за кордоном.

Супутніми до основних операцій є :

- забезпечення просування товару від продавця до покупця;

- своєчасне надання послуг - транспортних, страхових, банківських;

- здійснення платіжно -розрахункових операцій;

- збір та аналіз комерційної та фінансової інформації про зовнішні ринки.

Важливим є організація ділових контрактів з іноземними партнерами. Комерційні переговори будуються на складних психологічних відносинах учасників. Тому дуже важливо створити атмосферу доброзичливості і взаємної довіри, але водночас слід уникати встановлення атмосфери панібратства.

До початку самих переговорів складають і узгоджують із функціональними відділами підприємства поректи протоколів, угод і контрактів. Вивчають усе попереднє ділове листування з партнером , погоджують з ним можливі шляхи вирішення претензій і розбіжностей.

Зовнішньоекономічні відносини здійснюються за допомогою укладення угоди(контракту) між контрагентами.

Під договором розуміють матеріально обумовлено угоду двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності , спрямовану на встановлення , зміну або припинення їх взаємних прав та обов`язків.

Такі контракти мають певну форму:

- преамбула(номер, місце, дата );

- предмет контракту;

- ціна та загальна сума контракту;

- термін постачання товару;

- умови платежів;

- пакування і маркування товарів;

- претензії та санкції;

- форс-мажор;

- арбітраж;

- інші умови;

- юридичні адреси сторін.

Необхідною умовою чинності контракту є додержання письмової форми, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України. У разі , якщо договір підписується фізичною особою, потрібен тільки підпис цієї особи. Типовий контракт друкується друкарським способом і містить найбільш характерні права і обов'язки сторін при торгівлі певним видом товарів та наданні послуг.

За своїм змістом договір має бути складений за схемою, яка визначена Положенням про форму зовнішньоекономічного договору, затвердженим наказом Міністерства зовнішніх зв'язків і торгівлі України.

Для підписання зовнішньоекономічного договору не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, за винятком випадків , передбачених законами України.

У міжнародній практиці при здійснені зовнішньоторговельних угод використовують такі форми розрахунків:

1. Банківський переказ - це форма розрахунків, при якій покупець дає доручення обслуговуючому його банку перевести певну суму в іншу країну і виплатити одержувачеві переказ. При платежах після поставки товару для експортера існує ризик несплати за відправлений товар. При авансових платежах імпортером існує ризик недопоставки товару після його передоплати.

2. Інкасо - вилучення певної заборгованості через банк продавцем належних йому сум з покупця після пред'явлення документів. Це досить надійна форма розрахунків, але є певні ризики:

- для продавця ризик полягає в тому, що у продавця на момент відправки товару немає гарантій, що покупець платоспроможній і готовий платити;

- для покупця ризик полягає в тому, що він оплачує не одержаний товар.

3. Акредитив - зобов'язання, яке бере на себе за розпорядженням замовника банк і яке включає в себе виплату певної суми продавцеві за умови пред'явлення певного набору документів у встановлені терміни . Ця форма розрахунків прийнятна при угодах між партнерами, котрі недостатньо довіряють один одному. Для продавця основна перевага полягає в тому, що він у більшій мірі захищений від ризику неплатоспроможності покупця, оскільки одержує платіжне зобов'язання банку. Для покупця перевага в тому, що платіж здійснюється тільки після відправки товару одержувачеві.

4. Відкритий рахунок - використовується дуже рідко, коли партнери мають тривалі стосунки і повністю довіряють один одному. Продавець і покупець відкривають рахунки, на яких враховується заборгованість. Після відвантаження товару продавець відсилає покупцеві товарні документи і записує суму відвантаженого товару. Покупець одержує документи і товар і погашає заборгованість протягом певного терміну, направляючи банку платіжне доручення на переказ суми на рахунок продавця. за такої форми розрахунків продавець не має ніяких гарантій платежу, оскільки оплата товару проводиться після того , як всі права на нього перейшли до покупця.

На відміну від внутрішніх розрахунків, міжнародні розрахунки мають деякі особливості:

- більш складні відносини, пов'язані із оформленням і оплатою рахунків;

- повинні відповідати прийнятим міжнародним правилам, які регулюють порядок здійснення розрахунків;

- мають, як правило документальний характер, що означає здійснення розрахунків при наявності документів.

Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладення. Угода , яку укладено за кордоном, не може бути визнана недійсною внаслідок недодержання форми, якщо додержано вимоги законів України.

ТЕМА 26: АНТИКРИЗОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА

Нині в Україні спостерігається стійка тенденція до збільшення кількості фінансове неспроможних підприємств. У 1999 році, без огляду на певні позитивні зрушення в економіці, тенденція до збільшення кількості збиткових підприємств збереглася: понад половина підприємств працювали збиткове.

У ринковій економіці банкрутство підприємств - нормальне явище. Із кожних 100 новостворених підприємств на ринку залишається від 20 до 30.

Банкрутство підприємств - це наслідок глибокої фінансової кризи. Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини. Фінансову кризу на підприємстві характеризують за трьома параметрами: джерела (фактори) виникнення; вид кризи; стадія розвитку кризи. Ідентифікація вказаних ознак уможливлює правильне визначення діагнозу фінансової неспроможності підприємства та підбір найефективніших санаційних заходів. Для цього передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання. Фактори, які можуть зумовити фінансову кризу на підприємстві, заведено поділяти на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:

* спад кон'юнктури в економіці в цілому;

* зменшення купівельної спроможності населення;

* значний рівень інфляції;

* нестабільність господарського та податкового законодавства;

* нестабільність фінансового та валютного ринків;

* посилення конкуренції в галузі;

* криза окремої галузі;

* сезонні коливання;

* посилення монополізму на ринку;

* дискримінація підприємства органами влади та управління;

* політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств-постачальників сировини (споживачів продукції);

* конфлікти між засновниками (власниками).

Можна виділити велику кількість ендогенних факторів фінансової кризи. З метою систематизації, їх можна згрупувати в такі блоки:

1. Низька якість менеджменту.

2. Дефіцити в організаційній структурі.

3. Низький рівень кваліфікації персоналу.

4. Недоліки у виробничій сфері.

5. Прорахунки в галузі постачання.

6. Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції.

7. Прорахунки в інвестиційній політиці.

8. Брак інновацій та раціоналізаторства.

9. Дефіцити у фінансуванні.

10. Цілковитий брак контролінгу або незадовільна робота його служб.

Типовими наслідками впливу названих причин та факторів на фінансово-господарський стан підприємства є:

* утрата клієнтів та покупців готової продукції;

* зменшення кількості замовлень та контрактів з продажу продукції;

* неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;

* зростання собівартості та різке зниження продуктивності праці;

* збільшення розміру неліквідних оборотних засобів та наявність понаднормових запасів;

* виникнення внутрішньовиробничих конфліктів та збільшення плинності кадрів;

* зростання тиску на ціни;

* суттєве зменшення обсягів реалізації та, як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.

Виділяють такі види криз:

* стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал та бракує довгострокових факторів успіху);

* криза прибутковості (перманентні збитки "з'їдають" власний капітал і це призводить до незадовільної структури балансу);

* криза ліквідності (коли підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Розрізняють три фази кризи:

а) фаза, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);

б) фаза, яка загрожує дальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

в) кризовий стан, який не сумісний з існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

Безпека підприємництва - це сукупність організаційно-правових, режимно-охоронних, технічних, технологічних, економічних, фінансових, інформаційно-аналітичних та інших методів, спрямованих на усунення потенційних загроз та створення умов для забезпечення ефективного функціонування суб'єктів підприємницької діяльності відповідно до їх цілей та завдань.

За джерелом походження загрози безпеці підприємництва можна поділити на внутрішні та зовнішні.

До зовнішніх загроз у сфері підприємницької діяльності можна віднести:

- роботу спеціальних служб іноземних держав щодо здобуття інформації про економічні процеси у сфері підприємництва з метою здійснення антиконкурентних заходів;

- роботу служб безпеки суб'єктів підприємницької діяльності, як вітчизняних так і зарубіжних, з метою подавлення конкурентів, заволодіння ринками збуту чи майном конкурентів;

- протиправну діяльність організованих злочинних формувань та окремих осіб з метою заволодіння майном суб'єктів підприємницької діяльності.

До внутрішніх загроз безпеці підприємництва слід віднести:

- протиправні чи інші негативні дії персоналу суб'єкта підприємницької діяльності, що загрожують функціонуванню та розвитку підприємництва;

- порушення встановленого режиму захисту інформації з обмеженим доступом для сторонніх осіб;

- порушення порядку використання технічних засобів;

- інші порушення правил режиму безпеки, діловодства тощо, які створюють передумови для реалізації протиправних цілей злочинних елементів чи інших зацікавлених фігурантів;

- низький рівень кадрового, організаційно-правового, інформаційно-аналітичного забезпечення управління потенційними ризиками як у контексті внутрішніх, так і зовнішніх загроз.

За напрямами роботи ризик потенційних загроз можна умовно поділити ще на дві великі групи - економічні та режимно-охоронні.

Розподіл загроз у сфері підприємницької діяльності за джерелами походження та напрямами роботи допоможе нам у подальшому на системному рівні визначити їх джерела, потужність загроз, а також розробити притаманні їм системи та методи своєчасного виявлення, попередження та усунення.

Перед переходом до детального аналізу наведених класифікаційних груп загроз слід визначити завдання системи економічної безпеки підприємництва. Вони спрямовані на:

- захист законних прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності та їх співробітників;

збір даних, їх аналіз, оцінка і прогнозування оперативної обстановки та різноманітних ризиків на підприємстві, в організації, установі;

- вивчення та перевірка партнерів, клієнтів і конкурентів;

- своєчасне виявлення можливих посягань на об'єкт чи його співробітників з боку джерел зовнішніх загроз безпеці;

- недопущення проникнення на об'єкт структур промислового шпіонажу, злочинних формувань чи осіб із протиправними намірами;

- протидію технічному проникненню на об'єкта чи його комунікаційні системи;

- захист співробітників об'єкта від насильницьких посягань;

- виявлення, попередження можливої протиправної чи іншої негативної діяльності співробітників суб'єкта підприємництва на шкоду його безпеці;

- збереження матеріальних цінностей, відомостей з обмеженим доступом;

- пошук та здобування необхідної інформації для прийняття оптимальних управлінських рішень з питань стратегії і тактики подальшої підприємницької діяльності;

- фізичну і технічну охорону будов, споруд, територій, транспортних засобів;

- формування в засобах масової інформації у партнерів та клієнтури позитивного іміджу про суб'єкт підприємницької діяльності, що повинно сприяти реалізації бізнес-проектів;

- відшкодування матеріальних та моральних збитків, спричинених неправомірними діями юридичних чи фізичних осіб;

- контроль за ефективністю функціонування системи безпеки.

У структурі типових служб безпеки повинні обов'язково бути підрозділи, до функцій яких входять такі елементи системи безпеки, як:

1) розвідка, контррозвідка з економічних та інших питань;

2) внутрішня безпека, режим діловодства, моніторинг факторів ризику;

3) режим проходу на об'єкт та охорону його будівель, територій і споруд;

4) фізична безпека персоналу;

5) протипожежна безпека;

6) технічна безпека, до якої входять:

- робота охоронно-технічного обладнання;

- захист засобів зв'язку, комп'ютерних систем та інших комунікаційних мереж;

7) радіаційно-хімічна безпека, цивільна оборона;

8) безпека перевезень;

9) інформаційно-аналітична робота;

10) психолого-соціологічна робота;

11) рекламно-пропагандистське забезпечення діяльності суб'єкта підприємництва;

12) експертна перевірка механізму системи безпеки.

Для ефективного виконання перерахованих функцій важливо врахувати такі допоміжні елементи системи безпеки, як:

1) система повідомлення про екстрений збір;

2) типове планування дій особового складу служби безпеки (далі - СБ), персоналу організації в критичних ситуаціях;

3) нормативне регулювання питань безпеки;

4) режим ділових зустрічей та переговорів;

5) взаємодія з правоохоронними органами;

6) навчальна підготовка особового складу СБ;

7) навчальна підготовка персоналу об'єкта з питань безпеки.

ПИТАННЯ ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ МАТЕРІАЛУ І САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ:

1. Яке місце в економічній системі сучасного суспільства займає підприємство?

2. Назвіть основні документи, що регулюють діяльність підприємства.

3. Дайте визначення підприємству згідно з Господарським кодексом України.

4. Види та організаційні форми підприємств.

5. Класифікація підприємств за різними ознаками.

6. Назвіть переваги господарських товариств.

7. Основні переваги та недоліки акціонерного товариства.

8. Переваги і недоліки функціонування об'єднань підприємств в Україні.

9. Охарактеризуйте основні функціональні підрозділи великого підприємства.

10. Що розуміють під виробничою структурою підприємства?

11. Види виробничої структури підприємства.

12. Охарактеризуйте можливі шляхи вдосконалення виробничої структури підприємства.

13. Малий бізнес: переваги і недоліки.

14. Види малого підприємництва.

15. Значення малого бізнесу в країнах з розвинутою ринковою економікою.

16. Розвиток малого бізнесу в сучасних умовах. 3. Сфера діяльності малих підприємств.

17. Джерела формування фінансових ресурсів підприємства.

18. Кредитування малого бізнесу в Україні.

19. Фінансово-кредитна підтримка малого бізнесу.

20. Планування діяльності та визначення перспективи розвитку малих підприємств.

21. Сутність бізнес-плану.

22. Планування як початок виробничої діяльності.

23. Можливості бізнес-плану.

24. Функції бізнес-плану.

25. Цілі розробки та функції бізнес-плану.

26. Класифікація бізнес-плану.

27. Фактори, що впливають на зміст та структуру бізнес-плану

28. Структура бізнес-плану.

29. Аналіз і прогнозування попиту населення.

30. Етапи дослідження і оцінювання факторів конкуренції.

31. Етапи ринкових досліджень.

32. Показники конкурентоспроможності.

33. Характеристика стратегій ціноутворення.

34. Структура виробничого плану.

35. Основні складові фінансового плану.

36. Основні типи ризику.

37. Важливість бізнес-плану в сучасних умовах.

38. Дайте визначення поняття "управління підприємством".

39. Які основні принципи управління?

40. Охарактеризуйте елементи системи управління.

41. Перелічіть основні функції управління.

42. Які Ви знаєте методи управління підприємством?

43. Які з методів управління є найважливішими для діяльності підприємства?

44. Опишіть основні організаційні структури управління підприємством.

45. Які переваги і недоліки мають різні організаційні структури?

46. Дайте визначення корпоративного управління.

47. Поняття, види та значення нематеріальних ресурсів.

48. Характеристика об'єктів промислової власності.

49. Особливості об'єктів, що охороняються авторським правом і суміжними правами.

50. Специфіка нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності та їхнє значення для сучасної системи господарювання.

51. Сутність і класифікації нематеріальних активів підприємства.

52. Визнання та оцінювання нематеріальних активів підприємства.

53. Поняття про комерційну таємницю.

54. Механізм нарахування амортизації нематеріальних активів.

55. Які існують типи інновацій?

56. Дайте характеристику інновацій за різними ознаками.

57. Хто може бути суб'єктами інноваційної діяльності в Україні?

58. Технологічний парк, технопарк, технополіс, бізнес-інкубатор -- охарактеризуйте ці поняття.

59. Що таке інноваційні процеси?

60. Що може бути об'єктами інновацій?

61. Дайте визначення науково-технічного прогресу.

62. Організаційний прогрес та його тенденції

63. Народногосподарський та внутрішньогосподарський економічний ефект: їх сутність та показники визначення.

64. Якими нормативними актами визначаються пріоритетні напрями інноваційної діяльності України?

65. Визначте головні цілі науково-технологічного та інноваційного розвитку України.

66. Основні завдання фінансової діяльності.

67. Особливості зовнішнього фінансування.

68. Сутність фінансового результату підприємства.

69. Сутність і види прибутків підприємства.

70. Фінансовий план підприємства.

71. Сутність планування прибутку підприємством.

72. Методи розрахунку прибутку підприємства від реалізації продукції.

73. Прибутковість підприємства та його показники.

74. Методика розрахунку точки беззбитковості підприємства.

75. Чистий прибуток підприємства та методика його розрахунку

76. Механізм визначення ефективності підприємства.

77. Оцінювання фінансового стану підприємства.

78. Тарифна система оплати праці.

79. Альтернативні форми оплати праці в Україні і за кордоном.

Размещено на Allbest.ru