Основні, а в деяких випадках і допоміжні, виробничі процеси протікають у різних стадіях (або фазах).

Стадія -- це відособлена частина виробничого процесу, на якій предмет праці переходить в інший якісний стан. Наприклад, матеріал переходить у заготівку, заготівка -- деталь і т. д.

Основні виробничі процеси протікають у таких стадіях: заготівельна, обробна, складальна і регулювально-налагоджувальна.

Заготівельну стадію призначено для виробництва заготівок деталей. Вона характеризується досить різноманітними методами виробництва. Наприклад, розкрій або різання заготівок деталей з листового матеріалу, виготовлення заготівок методами лиття, штампування, кування і т. д. Основна тенденція розвитку технологічних процесів на цій стадії полягає у наближенні заготівок до форм і розмірів готових деталей. Знаряддями праці на цій стадії с відрізні верстати, пресово-штампувальне устаткування, гильотинні ножиці й ін.

Обробна стадія -- друга в структурі виробничого процесу -- включає механічне і термічне оброблення. Предметом праці тут є заготівки деталей, знаряддями праці -- в основному різні металорізальні верстати, печі для термічного оброблення, апарати для хімічного оброблення. У результаті виконання цієї стадії деталям надаються розміри, що відповідають заданому класу точності.

Складальна (складально-монтажна)-- це стадія виробничого процесу, в результаті якої виходять складальні одиниці (дрібні складальні одиниці, підвузли, вузли, блоки) або готові вироби. Предметом праці на цій стадії є деталі і вузли власного виготовлення, а також отримані зі сторони (комплектуючі вироби). Розрізняють дві основні організаційні форми складання: стаціонарне і рухливе. Стаціонарне складання -- це коли вироби виготовляються на одному робочому місці (деталі подаються). За рухливого складання вироби створюються у процесі його переміщення від одного робочого місця до іншого. Знаряддя праці тут не такі різноманітні, як на обробній стадії.

Основними з них є усілякі верстати, стенди, що транспортують і направляють пристрої (конвеєри, електрокари, роботи й ін.). Складальні процеси, як правило, характеризуються значним обсягом робіт, виконуваних вручну, тому їх механізація й автоматизація -- головна задача удосконалювання технологічного процесу.

Регулювально-налагоджувальна -- заключна стадія в структурі виробничого процесу, що проводиться з метою одержання необхідних технічних параметрів готового виробу. Предметом праці тут є готові вироби або їх окремі складальні одиниці, знаряддя праці, універсальна контрольно-вимірювальна апаратура і спеціальні стенди для іспитів.

Складними називаються процеси, в яких шляхом з'єднання частин виходять готові продукти праці тобто складні вироби (верстати, машини, прилади і т. д.). Рух предметів праці у виробничому процесі здійснюється так, що результат праці одного робочого місця стає вихідним предметом для іншого, тобто кожен попередній у часі й у просторі дає роботу наступному.

Від правильної і раціональної організації виробничих процесів (особливо основних) залежать результати виробничо-господарської діяльності підприємства, економічні показники його роботи, собівартість продукції, прибуток і рентабельність виробництва, величина незавершеного виробництва і розмір оборотних коштів.

ТЕМА 15: МЕТОДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА

Методи організації виробництва -- це певні способи виконання виробничого процесу, що передбачають сукупність відповідних заходів та прийомів. Основні методи організації виробництва базується на послідовному розгляді мотивацій підприємницької поведінки фірми від моменту її заснування до етапу її відтворення на засадах інвестицій та інновацій.

Розглядаючи методи організації виробництва їх можна розділити на три категорії. Перші мають відношення до самого виробничого підприємства формування його структури, вирішення юридичних, фінансових, кадрових та інших проблем. Їх в свою чергу можна розділити на такі розділи:

• Концепція підприємництва.

• Ринкова концепція виробництва.

• Стратегія і тактика підприємництва.

• Сучасні форми виробничого підприємництва.

• Інформаційне забезпечення підприємництва.

• Формування виробничого потенціалу фірми.

• Виробничі ресурси фірми.

• Вартісне регулювання підприємництва.

• Фінансовий менеджмент для фірми.

• Інновації та інвестиційна політика фірми.

• Бізнес-план фірми (методологія складання плану і розрахунки).

Є два метода організації виробництва: потоковий і непотоковий.

Непотоковому виробництву властиві такі ознаки:

-на робочих місцях обробляються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, бо кількість кожного з них невелика і недостатня для нормального завантаження устаткування

-робочі місця розташовані однотипними робочими групами без певного зв'язку з послідовністю виконання операцій.

-предмети праці у процесі обробки переміщуються складними маршрутами, внаслідок чого існують великі перерви між операціями.

Непотоковий метод має наступні модифікації: одинично-технологічний, партійно-технологічний, предметно-груповий.

Потокове виробництво - високоефективний метод організації виробничого процесу.

Потокове виробництво має такі ознаки:

-за групою робочих місць закріплюється обробка або складання предмета одного найменування або обмеженої кількості найменувань.

-робочі місця розташовуються послідовно за ходом технологічного процесу

-технологічний процес має високу коопераційну диференціацію, на кожному робочому місці виконується одна або декілька подібних операцій.

-предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невеликими партіями згідно з ритмом роботи.

ТЕМА 16: БІЗНЕС-ПЛАН І ЙОГО СТРУКТУРА

У ринковій економіці бізнес-план є робочим документом, який використовується в усіх сферах підприємництва.

Бізнес-план -- це письмовий документ, у якому викладено сутність підприємницької ідеї, шляхи й засоби її реалізації та охарактеризовано ринкові, виробничі, організаційні та фінансові аспекти майбутнього бізнесу, а також особливості управління ним.

Бізнес-план -- це обґрунтування програми проведення бізнес-операції, угоди; система раціонально, планомірно організованих заходів, дій, розрахованих на одержання позитивного результату.

Виробнича діяльність будь-якої підприємницької структури починається з планування. Якщо раніше плани часом були формальними, бо працівники не були зацікавлені в них та й не завжди знали, що там і як планується, то бізнесмен, власник, організатор справи не може бути байдужим до свого підприємства. Він повинен чітко знати сильні і слабкі сторони підприємства (фірми) та вміти спланувати його роботу. У разі нехтування, ігнорування планування його очікує повільна, ділова смерть. Тому кожний бізнесмен повинен складати бізнес-план, який:

-- дає можливість визначити життєздатність підприємства (фірми) за умов конкуренції;

-- містить орієнтири, відповідно до яких бізнесмен буде діяти на етапі становлення та розвитку підприємства (фірми);

-- прогнозує процеси розвитку виробництва;

-- конкретизує шляхи досягнення мети і подолання перешкод;

-- є важливим інструментом виробничої діяльності підприємства (фірми);

-- є фактором, що стимулює інтереси потенційних інвесторів у їх пошуках вкладення коштів на розвиток виробництва.

Планування може бути довгостроковим (на 5 і більше років), середньостроковим (на 2--3 роки), поточним (на І рік, півроку, квартал).

Бізнес-план (рис. 1) повинен бути детальним. Він не обмежується обсягами, хоча лаконічність його викладання необхідна.

праця антикризий капітал ціновий



Рис. 1. Можливості бізнес-плану

Складання бізнес-плану -- нагальна потреба, продиктована виробничою діяльністю. Складати його повинні фахівці, професіонали при безпосередній участі бізнесмена. Робота над планом -- це робота над організацією виробничої діяльності. Вона допомагає керівникові краще все обміркувати, зважити. При розробці бізнес-плану можна дійти висновку про те, що перешкоди на шляху до успіху надто серйозні. Зрозуміло, цей висновок краще зробити раніше, ніж тоді, коли будуть втрачені гроші і час.

У бізнес-плані формулюються перспективи та поточні цілі реалізації ідеї, оцінюються сильні і слабкі сторони бізнесу, наводяться результати аналізу ринку та його особливостей, викладаються подробиці функціонування підприємства за цих умов, визначаються обсяги фінансових і матеріальних ресурсів для реалізації проекту. Мета розробки бізнес-плану таке.

По-перше, бізнес-план -- це інструмент для залучення зовнішнього капіталу, необхідного для реалізації підприємницького проекту.

По-друге, на початковій стадії реалізації підприємницького проекту бізнес-план є основним інструментом комунікації між підприємцем і майбутніми постачальниками, продавцями та робітниками.

По-третє, бізнес-план -- це спосіб моделювання системи управління майбутнім бізнесом.

По-четверте, бізнес-план -- це спосіб попереднього визначення перешкод та запобігання виникненню проблем на шляху до успіху.

По-п'яте, бізнес-план -- це спосіб розвитку особистих управлінських якостей підприємця.

По-шосте, бізнес-план дає змогу перевірити реалістичність підприємницької ідеї ще до її практичної реалізації.

Бізнес-план у ринковій системі господарювання виконує дві найважливіші функції:

а) зовнішню -- ознайомлення різних представників ділового світу із сутністю та основними аспектами реалізації конкретної підприємницької ідеї;

б) внутрішню (життєво важливу для діяльності самого підприємства) опрацювання механізму самоорганізації, тобто цілісної, комплексної системи управління реалізацією підприємницького проекту.

Традиційно бізнес-план розглядається як інструмент залучення необхідних для реалізації проекту фінансових ресурсів. Такий план мас переконати потенційних інвесторів у тому, то підприємницький проект має чітко визначену стратегію успіху та заслуговує на фінансову підтримку.

Не менш важливою є і внутрішня функція бізнес-плану, в межах якої виділяються два напрями його застосування:

а) як інструменту стратегічного планування та оперативного управління діяльністю підприємства;

б) як механізму аналізу, контролю й оцінювання діяльності підприємства.

Специфіка бізнес-плану полягає в тому, що це комплексний документ, який відображає всі основні аспекти підприємницького проекту. У ньому розглядається широке коло проблем, на які може натрапити підприємець і визначаються способи розв'язання цих проблем. Водночас слід зазначити, що принципи управління за допомогою бізнес-плану передбачають необхідність урахування в процесі розробки конкретного бізнес-плану багатьох специфічних для даного підприємницького проекту факторів. Відтак з'являється можливість класифікувати бізнес-плани за певними ознаками:

а) за сферою бізнесу (виробництво, будівництво, роздрібна та оптова торгівля, надання послуг, посередницька діяльність тощо);

б) за масштабами бізнесу (великий, середній, малий);

в) за характеристиками продукту бізнесу (традиційний, принципово новий, виробничо-технічного чи споживчого призначення).

Крім того, залежно від типу інвестиційної ситуації в межах кожної класифікаційної ознаки можна виділити:

а) повний бізнес-план комерційної ідеї або інвестиційного проекту -- виклад для потенційного партнера або інвестора результатів маркетингового дослідження, обґрунтування стратегії виходу на ринок, очікуваних фінансових результатів;

б) бізнес-план фірми -- виклад перспектив розвитку фірми на плановий період для ради директорів або зборів акціонерів, де обґрунтовуються необхідні обсяги інвестицій чи інших результатів;

в) бізнес-план структурного підрозділу -- виклад для витого керівництва компанії плану розвитку господарської діяльності підрозділу для обґрунтування обсягів ресурсів, що централізовано виділяються з підрозділу, або обсягів прибутку, що залишаються в розпорядженні підрозділу.

На зміст і структуру бізнес-плану суттєво впливають розміри бізнесу й обсяги фінансових потреб, специфіка сфери майбутнього бізнесу.

Зміст і структура бізнес-плану залежать і від інших факторів, зокрема:

-- конкретних характеристик майбутнього продукту бізнесу та стадії його життєвого циклу;

-- ступеня конкуренції в галузі;

-- можливостей розширення бізнесу в майбутньому.

Структура бізнес-плану не може бути однаковою в усіх випадках, але процес формування структури бізнес-планів різних типів має багато спільного. Зокрема, в структурі будь-якого бізнес-плану можна виділити три блоки.

Перший блок -- це опис ключових, найважливіших та найзначніших аспектів майбутнього бізнесу; опис того стану бізнесу, якого прагне досягти підприємець стосовно всіх компонентів менеджменту.

У другому блоці мають бути кількісно охарактеризовані заходи, які передбачається здійснити, щоб досягти поставлених цілей.

Третій блок узагальнює результати розрахунків, зроблених у другому блоці, за допомогою фінансових показників, які, зрештою, і стають найважливішими критеріями оцінювання привабливості конкретного підприємницького проекту.

Найскладнішою та найбільш повною щодо висвітлення питань є процедура розробки бізнес-плану для виробничої діяльності. Тому далі розглядатимемо структуру, зміст і методику розробки бізнес-плану, орієнтованого на залучення інвестицій у виробничу діяльність.

Бізнес-план може мати таку структуру:

1. Титульний аркуш.

2. Зміст бізнес-плану.

3. Резюме.

4. Галузь, фірма та її продукція.

5. Дослідження ринку продукції та послуг.

6. План і стратегія маркетингу.

7. План виробництва продукції.

8. Організаційно-юридичний план.

9. Фінансовий план.

10. Оцінювання і страхування ризиків.

11. Додатки.

ТЕМА 17: ПРОГНОЗУВАННЯ ТА ВИРОБНИЦТВО ПРОДУКЦІЇ

Прогноз означає спробу визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання прогнозу називають прогнозуванням.

Прогнозування розвитку підприємства - це процес наукового обґрунтування можливих кількісних та якісних змін його стану в майбутньому. Прогнозування має дати відповіді на такі питання:

- Чого слід очікувати в майбутньому?

- Яким чином необхідно змінити нинішні умови, щоб досягти бажаного результату?

Процес прогнозування базується на таких основних принципах:

1. науковість - врахування вимог законів та світового досвіду;

2. системність - побудова прогнозу на основі системи методів і моделей;

3. альтернативність - виявлення можливих варіантів розвитку об'єкта;

4. багаторівневий опис - характеристика об'єкта як цілісного явища та як певної складної структури.

Ефективне функціонування економіки передбачає необхідність державного регулювання, тобто ступінь державного впливу на розвиток господарства, окремого підприємства.

Основними формами державного регулювання є належна фінансова й кредитна політика, від лагоджена податкова система, кредитування, державні пільги, дотації тощо.

В Україні запроваджена єдина державна регуляторна політика у сфері підприємництва - діяльність, спрямована на досягнення оптимального регулювання державою підприємницької діяльності, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права підприємства на підприємницьку діяльність. Необхідно впорядкувати нормативно - правові акти, щоб забезпечити ефективність і досягнення позитивних результатів діяльності підприємства.

Результатом діяльності підприємства є виготовлена продукція, виконана робота, наданні послуги. За економічним призначенням продукція підрозділяється на :

- засоби праці;

- предмети споживання.

Продукція вимірюється в :

1. Натуральних (фізичних) одиницях - штуках, тоннах, метрах тощо.

2. Вартісних (грошових ) - продукція валова, товарна, чиста, реалізована, вартість робот , послуг.

Товарна продукція - це продукція, прийнята відділом технічного контролю і здана на склад готової продукції.

Реалізована продукція - це продукція, доставлена споживачам, гроші за яку надійшли на розрахунковий рахунок постачальника.

Згідно чинного законодавства, датою реалізації продукції вважається дата передачі права власності на вказану продукцію незалежно від термінів оплати. Товарна і реалізована продукція за своїм складом однорідні. Кількісно вони відрізняються на величину зміни залишків нереалізованої готової продукції на початок і кінець планового періоду.

Валова продукція - це вартість усієї продукції підприємства незалежно від ступеня її готовності. Вона включає товарну продукцію і зміну залишків незавершеного виробництва.

Незавершене виробництво - це незакінчена у виготовлені продукція , що знаходиться в процесі виробництва на різних його стадіях. Розміри незавершеного виробництва залежать від обсягів виробництва і тривалості виробничого циклу.

Чиста продукція - це вартість, створена на підприємстві, або додана вартість

Планування виробництва і реалізації продукції є основним розділом поточного або перспективного плану підприємства.

Обсяг виробництва продукції в натуральних вимірниках встановлюють на основі обсягу поставок:

ОВ = ОП - Зп + 3к, натур. один.,

де ОП - обсяг поставок у натуральних одиницях;

Зп, Зк - запаси продукції на складі, відповідно, на початок і кінець року.

Запаси готової продукції на початок планового періоду визначаються з їх фактичної величини на кінець звітного періоду. Величина запасу готової продукції на кінець планового періоду визначається виходячи із терміну зберігання продукції на складі і тривалості планового періоду, тобто:

Зк = ОП * Тзб / Д

де Тзб - середній термін зберігання певного виду продукції на складі;

Д - тривалість планового періоду, днів.

Вартісними показниками виробничої програми є:

- обсяг товарної продукції, до неї включають готову продукцію, послуги, ремонтні роботи, капітальний ремонт свого підприємства, напівфабрикати і запчастини на сторону, роботи з освоєння нової техніки, тару, що не входить в вартість виробу

п

ТП = У Ni * Ці + Р, грн.,

і=1

Ni - випуск продукції і-го виду в натур, одиницях;

Ці - гуртова ціна одиниці виробу і-го виду, грн.;

Р - вартість робіт і послуг на сторону, грн.;

п - кількість видів продукції.

- валова продукція, до якої включають всю продукцію в вартісному виразі, незалежно від ступеня її готовності:

ВП = ТП - (НЗВп - НЗВк) - (Іп - Ік), грн.

НЗВп, НЗВк - вартість залишків НЗВ на початок і кінець року;

Іп, Ік - вартість інструменту для власних потреб на початок і кінець року.

- реалізована продукція - це продукція, яка відвантажена споживачеві і за яку надійшли кошти на розрахунковий рахунок підприємства або мають надійти у зазначений термін:

РП = ТП + (Гп - Гк) + (Внп - Вик), грн.

Гп, Гк - залишки готової нереалізованої продукції на початок і кінець року, грн.; Внп, Внк - залишки продукції, відвантаженої, за яку термін оплати не настав, і продукції на відповідальному зберіганні у покупців, на початок і кінець року;

- чиста продукція визначається:

ЧП = ТП - (М + А), грн.,

ЧП = Зо + Зд + Пр, грн.,

М - матеріальні витрати на виробництво продукції, грн.;

А - сума амортизаційних відрахувань, грн.;

Зо, Зд - заробітна плата, основна та додаткова, грн.;

Пр - прибуток підприємства, грн.

ТЕМА 18: ФОРМИ МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИРОБНИЦТВА

При здійсненні господарської діяльності підприємство використовує різноманітні матеріально - технічні ресурси: сировину, матеріали, паливо, енергію, комплектуючі тощо. В процесі виробництва вони перетворюються на продукцію і підлягають постійному поповненню. Необхідні для виробництва ресурси підприємство купує на ринку у підприємств - виробників або у посередників. Коло основних постачальників може бути стабільним , особливо за умови масового та серійного виробництва, коли існує постійна потреба у великій кількості однакових матеріалів. Але періодично виникають нові завдання, які потребують нових ресурсів і нових постачальників. Вибирати постачальника необхідно за певними критеріями (репутація постачальника, якість та ціна матеріалу, територіальна віддаленість, умови розрахунків, можливість кредитування тощо).

Цією діяльністю займаються працівники відділу МТЗ, які складають план закупівлі необхідних для виробництва ресурсів.

Організація МТЗ складається з таких етапів:

· визначення видів необхідних ресурсів;

· визначення норми витрат ресурсів;

· встановлення потреби у матеріальних ресурсах для виготовлення певної кількості продукції;

· вибір постачальника ресурсів;

· укладення договору поставки ресурсів;

· організація поставки та прийому ресурсів на підприємстві;

· поставка ресурсів на виробництво;

Ефективному використанню матеріальних ресурсів сприяє їх нормування.

Норма витрат матеріальних ресурсів - це граничнодопустима кількість сировини, матеріалів, палива, енергії, яка може бути використана для виробництва одиниці продукції визначеної якості.

Основні та деякі допоміжні матеріали нормуються на одиницю продукції, допоміжні матеріали для обслуговування обладнання нормуються на одиницю часу його роботи.

Норми витрат матеріальних ресурсів розробляються, як правило, самими підприємствами, інколи науково-дослідними установами на замовлення підприємств. Норми витрат повинні бути прогресивними та технічно - , економічно обґрунтованими.

Складовою частиною річної потреби підприємства в матеріальних ресурсах є їх потреба на утворення виробничих запасів сировини і матеріалів. Створення необхідних запасів повинно забезпечувати безперервну роботу підприємства і прискорення оборотності оборотних засобів.

Норматив ресурсів в запасах визначається шляхом множення деної потреби у певному виді ресурсу(Д) на норму запасу(З) (в днях):

Н = Д * 3

Денна потреба визначається за формулою:

Д = Мзаг / 360,шт.грн., де

Мзаг - загальна річна потреба в даному виді ресурсу:

М = У Nі * qі

Де qі - маса (площа) заготовки однієї деталі і-го виду.

Nі - обсяг продукції.

Виробничі запаси залежно від їх призначення поділяються на:

- транспортний запас (3 тр) - це час знаходження товарно-матеріальних цінностей в дорозі від постачальника до споживача ;

- підготовчий запас (3 підг) - це час приймання , перевірки якості й складу вання матеріалів;

- технологічний запас (3 техн) -- на час підготовки сировини, матеріалів до виробничого споживання.

Кожен з цих видів запасів обчислюється множенням даної потреби в матеріальних ресурсах (Д ) на відповідну величину запасу, в днях,

- поточний запас ( 3 пот ) - для забезпечення безперебійного процесу виробництва матеріальними ресурсами між двома черговими поставками:

Зпот =Д * Т

Де Т -- період поставки даного матеріалу ,в днях.

Середній поточний запас обчислюється : Зсер.пот = Д * Т / 2

страховий запас (3 стр ) -це мінімальний запас на випадок непередбачених перебоїв у постачанні:

Зстр = Д * Т зр.пост

Де Т зр.пост---період зриву поставки , дні.

Максимальний виробничий запас обчислюється:

З max =3тр +3підг + Зтехн + Зпот + Зстр

Мінімальний виробничий запас:

Зтіп =3тр + Зпідг +3техн + Зстр

Задоволення запитів споживачів передбачає не лише виготовлення продукції, але і здійснення діяльності щодо сприяння покупцям у виборі і придбанні продукції, забезпечення високого рівня якості обслуговування. Запорукою ефективної організації збуту є використання принципів і методів маркетингу.

Процес маркетингу - це впорядкована сукупність етапів і дій по виявленню попиту, розробленню, виготовленню, розподілу і збуту продукції, що відповідає вимогам покупців і можливостям ринку. До основних функцій маркетингу належать:

маркетингові дослідження, планування, ціноутворення, розподіл і просування продукції, організація управління маркетингом.

Головною метою маркетингового дослідження є з'ясування ринкових можливостей підприємства, тому вивчають ринковий попит, розраховують прогноз його змін та місткість певного ринку. Після цього визначають частку свого підприємства на ринку.

Планування політики в галузі виготовлення і асортименту продукції полягає в розробленні товарної політики, виробничої програми, розробленні нової продукції та інш. При плануванні збуту продукції враховують життєвий цикл товару - неперервний у часі процес перетворення ідеї, матеріальних і інших ресурсів у продукцію, включаючи її реалізацію, експлуатацію.

Життєвий цикл товару визначає послідовність періодів існування товару:

1. Впровадження;

2. Зростання;

3. Насичення;

4. Занепаду.

На практиці кількість функцій маркетингу та їх обсяг визначаються залежно від техніко - економічних показників діяльності підприємства. Для того, щоб виготовлена продукція була завжди конкурентоспроможною, необхідно здійснювати багато маркетингових рішень, які стосуються товарної, цінової, збутової, комунікативної політики.

Товарна політика є основою маркетингових рішень, пов'язана з формуванням конкурентних переваг і створення таких характеристик продукції, які роблять її корисними для споживача і забезпечують підприємству прибуток.

Цінова політика - ц е формування таких цін , щоб встановленні цілі підприємства були досягнуті.

Збутова політика є сукупністю дій і методів підприємства щодо визначення , вибору, залучення споживачів. Забезпечення якості та вартості сервісу є приоритетним завданням збутової політики, яка може бути забезпечена різними каналами збуту (прямий продаж, із залученням посередників).

Метою комунікативної політики є забезпечення конкурентних переваг продукції підприємства в процесі її просування на цільові сегменти ринку через систему маркетингових комунікацій. Просування продукції здійснюється шляхом залучення споживачів до процесу купівлі продукції через їх інформування та стимулювання. Діяльність з маркетингового сприяння збуту продукції забезпечує виконання таких основних завдань:

формування іміджу та підвищення рейтингу товаровиробника, його торгової марки;

інформування про властивості виготовленої продукції;

стимулювання попиту;

повідомлення про участь в ярмарках та виставках тощо.

Маркетинг - система організації діяльності сучасного підприємства в процесі товарного відтворення, у якій в основі прийняття господарських рішень покладені вимоги ринку, реальні запити, потреби покупців у товарах та послугах та виробничо - збутові можливості даного підприємства. Його значення полягає в тому, що підприємства повинні виробляти те, що потрібно споживачам, а не те , що вони хочуть або можуть виробляти. Для успішного ведення бізнесу служба маркетингу всебічно вивчає ринок товарів для визначення оптимального асортименту та обсягу продукції.

Постачальницько-збутова політика підприємства визначається як невід'ємна частина органічно єдиного комплексу діяльності, спрямованої на задоволення нестатків і потреб покупця продукції підприємства. Підлегле таким цілям виробництво, його постачання матеріальне - технічними ресурсами і збут продукції є складовими частинами єдиної маркетингової політики підприємства.

Постачальницько-збутова політика підприємства полягає в її інтеграції в сукупність економічних відносин , у здійсненні взаємозалежних функцій керування підприємством.

Проведення постачальницько-збутової політики спирається насамперед на визначення її цілей на даному підприємстві, адекватних показників ефективності й обраної стратегії діяльності підприємства. Для досягнення цих цілей виробляються і застосовуються специфічні засоби прогнозування, планування, координації, регулювання, контролю, обліку й аналізу роботи з постачання і збуту. Підприємство забезпечує проведення постачальницьке - збутової політики у взаємозв'язку з удосконалюванням економічного механізму підприємницької діяльності, роботи по підготовці і висновку договорів (контрактів), інформаційних зв'язків і технічного оснащення структурних підрозділів, що здійснюють функції керування підприємством, раціоналізацією своєї організаційної структури.

При здійсненні своєї постачальницьке - збутової політики підприємству доцільно взаємодіяти з відповідними підрозділами органів виконавчої влади суб'єктів України, використовувати послуги консалтингових структур, маркетингових фірм і наукових організацій.

Однієї з задач керування діяльністю підприємства є здійснення заходів по підвищенню культури керування маркетингом, навчанню працівників підприємства методам аналізу і прогнозу ринкової кон'юнктури, по удосконалюванню й освоєнню ефективного використання інфраструктури товарних ринків, а також по залученню для цих цілей сучасних організаційно технічних засобів.

Придбання (постачання) є питанням вибору (за ціною, якості, умовам оплати і доставки, по інших факторах) потрібного товару, пропонованого в багатьох випадках досить широким колом продавців. Продаж (збут) виробленої підприємством продукції відбувається в умовах твердої конкуренції продавців, і для досягнення успіху від підприємства потрібно подолання багатьох проблем, зв'язаних зі збутом своєї продукції, рішення яких залежить від вибору секторів і сегментів ринку, асортименту виробленої продукції, вибору регіонів продажів, а також ефективності організації і технології виробництва.

Ефективна постачальницьке - збутова політика проводиться на основі маркетингу. Ціль маркетингу - вивчення потреб ринку з метою максимального задоволення потреб споживачів і забезпечення умов одержання найбільшого прибутку підприємства від збуту зробленої їм продукції. Відповідно до цієї мети до складу функції маркетингу входять наступні основні задачі:

· аналіз стану і прогнозування розвитку ринку;

· організація покупки матеріалів, сировини і напівфабрикатів, необхідних для виробництва продукції;

· організація продажу продукції підприємства;

· розвиток ринку, залучення нових покупців, вивчення потреб у інших типах послуг з боку підприємства;

· організація ефективного зворотного зв'язку від споживачів до виробництву, включаючи розгляд претензій споживачів.

У сучасних умовах функція маркетингу стає основою діяльності підприємства. У зв'язку з цим рекомендується не обмежувати функцію маркетингу винятково спеціалізованими підрозділами усередині підприємств. Задача керівництва підприємства - створити в кожного працівника ясне представлення про споживача, його запитах; утягнути максимальна кількість працівників у безпосередні контакти зі споживачем; створити умови, що змушують кожного працівника піклуватися про розширення збуту продукції свого підприємства.

Побудова функції маркетингу залежить від розмірів підприємства, розмаїтості виробленої ним продукції, а також ринків, на яких воно оперує. Для середніх і великих підприємств рекомендується застосування наступних форм маркетингу: стратегічний, оперативний і тотальний маркетинг.

Стратегічний маркетинг включає:

1) аналіз положення підприємства на ринку;

2) виявлення й аналіз діяльності існуючих і потенційних конкурентів;

3) складання прогнозів розвитку ринку;

4) аналіз існуючих збутових мереж;

5) аналіз існуючої системи постачання;

6) формування перспективних задач для фінансових, технічних, виробничих, збутових, науково - дослідницьких і конструкторських підрозділів по поліпшенню положення підприємства на ринку;

7) складання бізнес - плану діяльності підприємства.

ТЕМА 19: ІННОВАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ ТА НТП

Інноваційні процеси -- це сукупність прогресивних, якісно нових змін, які безперервно виникають у часі й просторі.

Слід розрізняти поняття "новини" і "нововведення". Новини виникають як результат інноваційних процесів, як втілення творчої думки людини у певну економіко-виробничу проблему, а впровадження новин у господарську практику -- це нововведення.

Оцінювання, прийняття і реалізація нових рішень у галузях техніки, технології, організаційних форм та методів господарювання становлять суть інноваційних процесів. Інноваційні процеси починаються в певних галузях науки, а завершуються у виробництві.

За сферою застосування інноваційні процеси поділяють на такі характерні види:

- технічні новини і нововведення -- нові вироби, технології, засоби виробництва;

- організаційні інновації -- нові методи і форми організації всіх видів діяльності підприємства, форми суспільного виробництва;

- економічні інновації -- удосконалені методи господарського управління підприємством (прогнозування, планування, фінансування, ціноутворення, мотивація та оплата праці);

- соціальні інновації -- форми активізації людського фактора в діяльності підприємства (професійна підготовка і підвищення кваліфікації персоналу, стимулювання творчої активності, підтримування високого рівня безпеки праці, охорона здоров'я людей, охорона довкілля, створення комфортних умов життя);

- юридичні нововведення -- регулювання всіх видів діяльності підприємства на основі нових і змінених законів, а також нормативно-правових документів.

За масштабністю і силою впливу інновації поділяють на локальні й глобальні. Локальні новини сприяють еволюційним перетворенням у діяльності підприємства і неістотно впливають на ефективність його функціонування та розвитку. Глобальні новини здебільшого революційні, тобто принципово нові, що кардинально підвищують організаційно-технічний рівень виробництва, забезпечують суттєві позитивні зрушення в економічних і соціальних процесах. Особливості сучасного НТП:

- перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства;

- скорочення проміжку від наукового відкриття до його практичної реалізації;

- випереджаючий розвиток науки;

- розширення меж охоплення сучасного НТП і масштабність цього процесу.

Будь-яка держава з метою забезпечення високого рівня економіки і подолання відставання власного розвитку від розвитку інших країн повинна здійснювати єдину державну науково-технічну політику -- цілеспрямовані заходи забезпечення комплексного розвитку науки і техніки, упровадження ефективних результатів у практику виробництва. Отже, держава на кожному етапі розвитку визначає основні напрями НТП і забезпечує умови для їх здійснення.

Загальні напрями НТП:

- створення нових і вдосконалення існуючих технологій, засобів праці та кінцевої продукції;

- створення нових і поліпшення якості застосовуваних матеріалів;

- автоматизація виробництва.

Пріоритетні напрями сучасного НТП розглянемо детальніше.

Електронізація народного господарства. Електронізація -- це забезпечення сфер виробництва і суспільного життя високоефективними засобами обчислювальної техніки, новими поколіннями супут-никових систем зв'язку тощо.

Комплексна автоматизація всіх галузей народного господарства. Автоматизація -- це впровадження у виробничі процеси гнучких автоматизованих виробничих систем, промислових роботів, багатоопераційних верстатів з ЧПУ, систем автоматизованого проектування, автоматизованих систем управління.

Створення і використання нових матеріалів. Такі матеріали мають нові властивості, які широко застосовують у певних галузях науки і промисловості: надпровідність, радіаційна стійкість, стійкість до зношення, надчисті матеріали із заданими властивостями.

Освоєння принципово нових технологій -- мембранної, лазерної, плазмової, вакуумної, детонаційної.

Прискорений розвиток біотехнології. Біотехнологія базується на промисловому застосуванні створених живих систем, насамперед мікроорганізмів. Біотехнологія сприяє створенню безвідходних технологій, нарощуванню обсягів виробництва сировини і продовольчих ресурсів.

Рівень НТП оцінюється великою кількістю показників, серед яких основними є показники технічного рівня виробництва, що відображають обсяг фактичного впровадження у виробництво досягнень науки, техніки, технології, організації праці й управління.

1. Фондоозброєність праці:

де Соф -- вартість основних виробничих фондів;

Ч -- середня чисельність промислово-виробничого персоналу.

2. Технічна озброєність праці:

де Cакт -- вартість активної частини основних виробничих фондів.

3. Електроозброєність праці:

де е -- кількість спожитої електроенергії.

4. Коефіцієнти оновлення і вибуття основних фондів, а також їх активної частини:

5. Коефіцієнти вводу та ліквідації основних фондів.

Рівень НТП може також характеризуватися допоміжними показниками: коефіцієнтами електрифікації, механізації, автоматизації виробництва, спожитою на технологічні цілі часткою електроенергії та ін. Інтенсивність інноваційних процесів на виробництві можна оцінити, обчислюючи показники, пов'язані з рухом основних фондів підприємства.

Організаційний прогрес полягає в удосконаленні існуючих та застосуванні нових методів і форм організації виробництва й праці. Якщо НТП створює можливості для інноваційної діяльності, то організаційний прогрес їх реалізує. Порівняно з НТП організаційний прогрес значно дешевший. Іноді він обмежується адміністративними заходами.

Організація праці в часі дає можливість встановити раціональний режим праці. Організація праці у просторі сприяє закріпленню персоналу за відповідними робочими місцями.

Сучасні тенденції організаційного прогресу:

- прискорення темпів розвитку окремих суспільних форм організації виробництва (деконцентрації, кооперування, конверсії, диверсифікації) і посилення їх взаємозв'язків;

- посилення безперервності та гнучкості виробництва на підприємствах багатьох галузей завдяки широкому застосуванню автоматизації, робототехнічних систем, гнучких виробничих систем, що сприяє мінімізації витрат часу й підвищенню продуктивності праці. Ефективність НТП характеризує результативність інвестицій і є відношенням ефекту від здійснення заходів НТП до витрат на них.

ТЕМА 20: ТАРИФНА СИСТЕМА, ЇЇ ОСНОВА

Тарифне нормування оплати праці як складова організації заробітної плати здійснюється за допомогою тарифної системи. Вона являє собою сукупність фіксованих норм оплати за роботу в межах норм праці (трудових обов'язків), а також норм оплати праці за роботу понад норму праці.

Тарифна система використовується для диференціації розмірів заробітної плати працівників залежно від їхньої кваліфікації, відповідальності, умов праці (тобто її шкідливості, складності, інтенсивності, привабливості тощо), її кількості та результатів. З допомогою тарифної системи установлюються співвідношення між низько- і високооплачуваними категоріями трудящих.

Тарифна система відображає поділ працівників за професіями, спеціальностями і кваліфікацією.

Професія характеризує трудову діяльність і зайнятість працівника відповідно до одержаної ним підготовки, придбаних теоретичних знань і практичних навичок (наприклад, токар, слюсар, шахтар).

Спеціальність відображає внутрішньопрофесійний поділ праці. Це поняття вужче порівняно з поняттям «професія» (наприклад, токар-карусельник, слюсар-водопровідник, слюсар -- ремонтник устаткування). Отже, спеціальність потребує глибоких знань і надання практичних навичок з вужчого кола робіт.

Кваліфікація -- сукупність виробничих знань, умінь, певних практичних навичок. Вона виражає ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій обумовленої складності. З її допомогою визначається необхідна кількість працівників відповідної кваліфікації чи спеціальності, а також співвідношення заробітної плати різних категорій працівників.

Тарифна система є основою для установлення правильного співвідношення між темпами зростання продуктивності праці та середньої заробітної плати працівників. У зв'язку з тим, що норми затрат праці установлюються нормуванням, тарифна система є сполучною ланкою між нормуванням та системами заробітної плати. Основними елементами тарифної системи є довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників, тарифні сітки та ставки і схеми посадових окладів, або єдина тарифна сітка. Формування заробітків на основі тарифної системи передбачає використання всіх її елементів.

У сучасних економічних умовах підприємства, реалізуючи свої права самостійності в розробленні умов оплати праці працівників, поступово відмовляються повністю або частково від використання загальнодержавних підходів до оплати і переходять до розроблення автономних тарифних систем та інших умов оплати праці, орієнтованих на специфіку конкретних підприємств та їхні економічні можливості, дотримуючись державних гарантій і вимог генеральної, галузевої, регіональної тарифних угод згідно з чинним законодавством.

Організація оплати праці відповідно до внутрішньофірмової тарифної системи може здійснюватися:

- на основі роздільних умов тарифної оплати для робітників, з одного боку, і керівників, фахівців, службовців, з іншого;

- на основі єдиного підходу до тарифікації всіх працівників за внутрішньофірмовою тарифною сіткою.

ТЕМА 21: РОЗПОДІЛ ЗАРОБІТКУ В УМОВАХ КОЛЕКТИВНОЇ ОПЛАТИ ПРАЦІ

При використанні цієї системи спочатку розраховується заробіток всієї бригади (3бр) як при прямій відрядній системі, використовуючи бригадний розцінок. Потім цей заробіток розподіляється між членами бригади одним із таких методів:

1) Метод година-коефіцієнтів. Використовується тоді, коли всі члени бригади працюютв в однакових умовах.

Розподіл бригадного заробітку згаданим методом проводиться в такій послідовності:

а) визначають загальну кількість годино-коефіцієнтів (Г-Кбр), відпрацьованих бригадою, за формулою

Г - Кбр. = Тфі Кі

де Тфі, - фактична кількість годин відпрацьована і-тим робітником, год/міс;

Кі - тарифний коефіцієнт по розряду і-го робітника;

т - кількість членів бригади, чол.

б) знаходять суму бригадного заробітку, що припадає на один годино- коефіцієнт ( 31г-к):

31г-к = , грн.

в) заробіток і-го робітника (члена бригади) ( 3і) обчислюють:

Зі=ТфіКіЗ1 г-к ,грн.

2) Метод коефіцієнту виконання норм. Використовується за умови, що члени бригади працюють в різних умовах.

Послідовність розподілу бригадного заробітку така:

а) визначають заробіток бригади у випадку стопроцентного виконання норм виробітку ( 3бр100%) за формулою:

З бр100%.=ТфіСгі, грн.

де Сгі - годинна тарифна ставка і-го робітника, грн/год;

б) знаходять коефіцієнт виконання норм ( Квн ):

Квн =

ТЕМА 22: ЦІНОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Найефективніше свої регулюючі функції ціна може виконувати лише тоді, коли вона формується під впливом ринкових чинників, тобто лише за умов вільного ціноутворення. Але практика свідчить, що вільна ціна не здатна враховувати всієї різноманітності цілей та умов соціально-економічного розвитку країни і тому не може бути універсальним засобом регулювання економічних процесів. Так, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може забезпечуватись тільки за умов зрілого ринку, де обмежена недобросовісна діяльність монополій, панує вільна конкуренція та ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне ціноутворення може відігравати навіть негативну роль, породжуючи такі явища, як падіння виробництва, зростання безробіття, високу інфляцію тощо. Крім того, вільні ринкові ціни реагують на ті зміни в економіці, які відображені в платоспроможному попиті. Тому вільні ціни не враховують такі соціально-економічні проблеми, як пенсійне забезпечення громадян, утримання непрацездатних, безплатну освіту, екологію, оборону країни та ін. Урахування всіх цих обставин можна забезпечити тільки за допомогою державного втручання в процеси ціноутворення шляхом розроблення відповідної цінової політики.

Цінова політика держави - це діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, яка спрямована на досягнення трьох основних цілей: послідовного проведення цінової лібералізації, державного регулювання цін (тарифів) на окремі види товарів (послуг) та здійснення контролю за їхнім додержанням. Розроблення цінової політики як невід'ємної частини загальної економічної та соціальної політики держави є однією з найважливіших складових реформування економіки. Її впровадження сприяє розвитку ринкових відносин, зменшенню інфляції та пом'якшенню її негативних соціально-економічних наслідків, веде до підвищення якості продукції та розвитку конкуренції і, зрештою, сприяє зростанню ефективності ринкової економіки. Проведення державної політики цін у країні забезпечує Кабінет Міністрів України, який визначає перелік продукції, товарів і послуг, на які затверджуються фіксовані та регульовані ціни і тарифи, а також повноваження органів державного управління в галузі встановлення контролю за цінами (тарифами).

Світовий досвід показує, що в країнах із стабільною ринковою економікою уряд, як правило, мало втручається у процеси ціноутворення, але повної свободи в питаннях формування цін нема і державне їхнє регулювання в тій чи іншій мірі існує в кожній з них. Ступінь, форми та масштаби державного втручання в ціноутворення залежить від стану економічного розвитку країни, інтенсивності інфляційних процесів, ступеня монополізації та конкуренції, питомої ваги державного сектора та інших чинників. В усіх країнах державне регулювання цін не є разовою дією, а відбувається постійно з чередуванням періодів його посилення та послаблення. Під час кризових ситуацій, руйнування грошово-фінансових систем, значного дефіциту товарів і великого надлишку грошей в обігу, державне втручання в цінові процеси є більш жорстким та об'ємним. Так, у перші післявоєнні роки у Великобританії державне регулювання цін охоплювало до 60 %, а в Австрії - практично 100 % товарів та послуг.

За умов стабілізації економічної ситуації і переходу до розвинутого ринку державне втручання в ціни поступово зменшується і в основному обмежується відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного ціноутворення. Але і після проведення лібералізації, уряди розвинутих капіталістичних країн продовжують здійснювати регулювання цін на товари та послуги, що мають особливе значення для підтримки життєвого рівня населення (електроенергія, газо- та водопостачання, поштові, телекомунікаційні та транспортні послуги, окремі ключові споживчі товари). Питома вага регульованих цін у різних країнах коливається від 5 до 20 %. Так, у Франції, де повна лібералізація цін була досягнута в 1986 р., під контролем держави перебуває до 20 % цін на споживчі товари та послуги, а в Канаді і США - у межах 5 -- 10 %.

В усіх країнах державне регулювання цін здійснюється спеціальним законодавством, зокрема, в Італії -- Законом з контролю за цінами (1973 р.), у Франції -- Постановою про лібералізацію цін (1986 р.), у Швеції -- Законом про ціни (1956 р.), у США -- Антитрестовськими законами Шермана (1890 р.) та Клейтона (1914 р.),а також Законом про фермерські ціни (1985 р.) В Україні цей процес регламентується законами «Про ціни та ціноутворення» (1990 р.), «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (1992 р.), та «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.) з відповідними змінами та доповненнями. Закони у сфері ціноутворення встановлюють основні правила формування цін у країні, методи їхнього регулювання, порядок контролю за цінами та відповідальність за його порушення, права та обов'язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для практичного використання зазначених законів вони доповнюються й конкретизуються спеці-альними рішеннями парламенту, указами Президента чи постановами уряду. До таких актів, зокрема, належать постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» (1996 р.), «Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного при-значення, товари народного споживання, роботи та послуги монопольних утворень» (1995 р.), «Про удосконалення порядку формування цін» (1998 р.) та ін.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни, введення податкових платежів з метою вилучення частки доходів у виробників і споживачів, державна підтримка цін через дотації. Перелічені форми втручання здійснюються за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі та непрямі (опосередковані).

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли в економіці виникає кризова ситуація. До прямих методів регулювання цін належать:

-встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги;

-застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їхнього підвищення;

-декларування зміни цін;

-заморожування (блокування) цін на певний період;

-введення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних надбавок;

- укладання договорів про ціни між державою та підприємствами.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується сповна. За допомогою цих методів держава не диктує порядок чи способи визначення цін, а лише регулює поведінку суб'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення. До основних непрямих методів регулювання цін належать:

- застосування граничних нормативів рентабельності;

- зміна рівнів та диференціація ставок товарних податків;

- пільгове оподаткування та кредитування;

- диференціація ставок ввізного мита.

Державне регулювання цін спрямоване на досягнення певних цілей економічної політики країни. Серед них можна виділити найтиповіші, кожній з яких притаманні відповідні методи державного впливу на процеси ціноутворення. Перша -- запобігти руйнівному впливові цін на економіку та стримати інфляцію. Така мета, як правило, ставиться за умов переходу країни від командно-адміністративної до ринкової економіки або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями. У цей час в економіці порушено господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін.За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, шляхом установлення фіксованих цін на основні види товарів та послуг з одночасним датуванням їхніх виробників.