- прибуток і заробіток є економічним стимулом вкладу сил і засобів, як для підприємства, так і для окремих осіб;

- відсутність в ринковому середовищі жодних обмежень стосовно росту доходів фізичним та юридичним особам;

- інновації як рушійна сила прогресу.

ТЕМА 7: КАДРОВА ПОЛІТИКА ПІДПРИЄМСТВА

Кадрова політика - це сукупність соціально-правових, організаційно-економічних і психологічних заходів в держави з формування. Використання і відтворення трудового (кадрового) потенціалу.

Кадрова політика має за головну мету забезпечення сьогодні та у майбутньому кожної посади і робочого місця персоналом належної кваліфікації. Основними завдання кадрової політики є:

- своєчасне забезпечення підприємства (організації) персоналом необхідної якості й у достатній кількості;

- забезпечення умов реалізації передбачених трудовим законодавством прав і обов'язків громадян;

- раціональне використання трудового потенціалу;

- формування і підтримання ефективної роботи трудових колективів;

Основні різновиди кадрової політики:

- політика добору кадрів;

- політика профнавчання;

- політика оплати праці;

- політика формування надрових процедур;

- політика соціальних відносин.

Кадровою політикою традиційно вважають систему правил і норм, що приводять людські ресурси організації у відповідність до стратегії компанії. Тому методи роботи з персоналом фірма (підприємство) використовує згідно з обраною концепцією бізнесу.

Метою кадрової політики є забезпечення збалансованості процесій поновлення та збереження кількісного та якісного складу кадрів. Безумовно, що основними факторами впливу на кадрову політику фірми є стан зовнішнього середовища та ситуація на ринках послуг і праці.

Кадрова політика фірми багато у чому залежить від організаційної культури.

Кадрове планування на підприємстві має такі розділи:

- планування потреб в персоналі;

- планування підвищення кваліфікації;

- планування кар'єри;

- планування використання працівників;

- планування втрат працівників (вихід на пенсію, вступ до навчальних закладів, до збройних сил і таке інше);

- планування витрат на реалізацію всього комплексу кадрових завдань.

Рис. 1. Основні елементи кадрової політики фірм

Основними елементами кадрової політики (рис. 1) є відбір та наймання персоналу, підготовка працівників до роботи та їх .подальше періодичне навчання, мотивація і організація праці, планування службового зросту.

Про ефективність кадрової політики, її вплив на загальний стан компанії можна говорити, якщо в організації наявні:

планування ресурсів (оцінка наявних трудових ресурсів, визначення майбутньої потреби у кадрах та способів пошуку кандидатів на вакантні посади, оцінки результативності минулого набору);

відбір та адаптація персоналу (оцінка результативності відбіркових процедур та адаптаційних заходів);

система стимулювання (атестація, персоніфікація заробітків, моніторинг рівня оплати на ринку праці);

ротація персоналу (система кадрового моніторингу, певний соціально-психологічний клімат, внутрішні комунікації, оцінка результативності методів планування кар'єри).

Кадрова політика в організації може відігравати пасивну, превентивну та активну роль.

Пасивна роль кадрової політики зводиться до ліквідації негативних наслідків конфліктів, коли керівництво врегульовує суперечку без прагнення виявити ти усунути її причину.

Превентивна роль базується на діагностиці персоналу та прогнозуванні кадрової політики па середньостроковий період.

Активна роль кадрової політики надає можливість розробки цільових кадрових програм, їх корекції на основі постійного моніторингу службової ситуації та відповідно до змін зовнішнього середовища.

ТЕМА 8: УПРАВЛІННЯ ОСНОВНИМ КАПІТАЛОМ

Ринковий напрямок розвитку економіки України головною метою має забезпечення стійкого функціонування суб'єктів господарювання та підвищення рівня життя населення, що передусім пов'язано з відновленням ефективності процесів виробництва та обігу капіталу

Будь-яка організація, що веде виробничу чи іншу комерційну діяльність, повинна мати визначений капітал, що являє собою сукупність матеріальних цінностей і коштів, фінансових вкладень і витрат на придбання прав і привілеїв, необхідних для здійснення його господарської діяльності. Власність виступає як капітал, який є базою створення і розвитку підприємства й у процесі функціонування забезпечує інтереси держави, власників і персоналу.

Капітал посідає одне з головних місць в системі соціально-економічних та політичних відносин суспільства. Через недосконале управління капіталом як на макро- так і на мікрорівні, економіка України доволі повільно долає кризовий стан. Прискорити процес виходу з кризи можна за допомогою управління, що відповідає сучасним умовам, спирається на досягнення науки та враховує практику. Саме тому проблема управління капіталом набуває особливої актуальності на сучасному етапі розвитку економіки України.

Управління капіталом - це система принципів і методів розробки і реалізації управлінських рішень, пов'язаних з оптимальним його формуванням з різноманітних джерел, а також забезпеченням ефективного його використання у різних видах господарської діяльності підприємства.

Управління капіталом підприємства скероване на вирішення таких основних завдань:

1. Формування достатнього обсягу капіталу, що забезпечить необхідні темпи економічного розвитку підприємства.

2. Оптимізація розподілу сформованого капіталу за видами діяльності та напрямами використання.

3. Забезпечення умов досягнення максимальної доходності капіталу при запланованому рівні фінансового ризику.

4. Забезпечення мінімізації фінансового ризику, пов'язаного з використанням капіталу, при запланованому рівні його дохідності.

5. Забезпечення постійної фінансової рівноваги підприємства у процесі його розвитку.

6. Забезпечення достатнього рівня фінансового контролю над підприємством з боку його засновників.

7. Забезпечення достатньої фінансової гнучкості підприємства.

8. Оптимізація обороту капіталу.

9. Забезпечення своєчасного реінвестування капіталу.

Однією із важливих передумов ефективного управління капіталом підприємства є оцінка його вартості. Існує кілька методів розрахунку капіталу. В українській практиці капітал підприємства часто розділяють на капітал активний і пасивний. Такий підхід є причиною недооцінки місця і ролі капіталу в бізнесі і приводить до поверхневого розгляду джерел формування капіталу. Капітал не може бути пасивним, тому що є вартістю, що приносить прибавочну вартість, яка знаходиться в русі, у постійному обороті. Тому більш обґрунтовано тут застосовувати поняття джерел формування капіталу і функціонуючого капіталу (чи активів).

Слід зазначити, що на сучасний момент, як за рубежем, так і в нас, в Україні, на практиці переважає утилітарний, вузько направлений підхід до аналізу капіталу. У той же час необхідно відзначити, що капітал є категорією, що має складну економічну природу, і показники його не відбиваються прямо у фінансовій звітності підприємства. Тому одержання показників капіталу можливо тільки з застосуванням розрахункових і аналітичних методів. Дані обставини, у свою чергу, і визначають гостру необхідність у розробці і використанні при проведенні оцінки й аналізу капіталу системи показників, що найбільше повно характеризують його стан, рух і ефективність використання.

У цьому зв'язку актуальним є питання забезпечення чіткої класифікації цих показників по найбільш істотних ознаках з визначенням їхнього взаємного зв'язку і відображення в інформаційній моделі підприємства.

Система показників капіталу повинна формуватися в трьох основних напрямках:

1. Показники джерел формування капіталу.

2. Показники функціонуючого капіталу.

3. Показники результатів функціонування капіталу.

У процесі аналізу джерел капіталу, насамперед, необхідно визначити частку власних і позикових джерел у загальній масі капіталу.

Визначення вартості джерел капіталу є непростою задачею, про що свідчить безліч часом суперечливих думок, що є в науковій літературі по даному питанню. Для забезпечення об'єктивної оцінки вартості окремих джерел капіталу їх необхідно вимірювати в абсолютних показниках, одержуваних з даних бухгалтерського обліку. Дане питання є одним із основних питань управління власним капіталом підприємства є визначення оптимальної структури капіталу, тобто такого співвідношення власних і позикових коштів, яке забезпечує максимізацію ринкової вартості компанії.

Під час визначення оптимальної структури капіталу виникає дилема "незалежності" і "прибутковості", яка потребує вибору компромісу між ризиком та дохідністю і ґрунтується на постулаті, що:

- зростання частки позикового капіталу підвищує фінансовий ризик;

- вище значення частки позикового капіталу забезпечує зростання доходності на власний капітал, підвищує рентабельність власного капіталу підприємства і величину прибутку.

Тому для визначення оптимальної структури капіталу слід використовувати модель організаційно-функціонального механізму впливу на процес формування капіталу .

Важливою задачею управління основним капіталом підприємства є також забезпечення максимальної відповідності технічного рівня виробництва вимогам ринку. Для її вирішення необхідно постійно аналізувати процеси морального і фізичного зносу виробничого устаткування; виявляти відповідність існуючих і необхідних параметрів стратегічного потенціалу підприємства; визначати потреби підприємства в забезпеченості його прогресивними засобами технологічного оснащення; розробляти цільові програми технічного переозброєння і реконструкції виробництва і забезпечувати їхнє виконання.

ТЕМА 9: НЕМАТЕРІАЛЬНІ РЕСУРСИ ПІДПРИЄМСТВА

Нематеріальні ресурси підприємства - це складова частина потенціалу підприємства, яка забезпечує економічну користь протягом тривалого періоду і має ту особливість, що в них відсутня матеріальна основа здобування доходів та не визначені майбутні розміри цих доходів.

За походженням нематеріальні ресурси виникають або завдяки новим унікальним знанням або у зв'язку з рідкістю ресурсів. Використання таких ресурсів або робить їхніх власників єдиним виробником продукції , або забезпечує зменшення витрат проти інших виробників.

Поняття нематеріальних ресурсів фактично ототожнюється з поняттям об'єктів інтелектуальної власності, які можуть включати:

1. Об'єкти промислової власності. До них належать - винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, фірмові найменування.

2. Об'єкти , що охороняються авторським та суміжними правами - це твори науки, літератури та мистецтва незалежно від їх обсягу, жанру, призначення, , які можуть існувати в письмовій, усній, образотворчій формах.

3. Нетрадиційні обєкти інтелектуальної власності - це результати творчої діяльності людини, які не належать до перших двох складових об'єктів інтелектуальної власності (раціоналізаторські пропозиції, „ноу-хау”, комерційна таємниця).

Передача прав власності на використання нематеріальних ресурсів здійснюється у формі ліцензійної угоди, тобто договору, згідно з яким власник нематеріального ресурсу передає іншій стороні ліцензію (дозвіл) на використання об'єкта.

Нематеріальні активи - це права власності і захист доступу до нематеріальних ресурсів підприємства та їх використання в господарській діяльності з метою одержання доходу.

До складу нематеріальних активів включаються:

- права, що з'являються внаслідок володіння підприємством патентами на винаходи, корисні моделі, промислові зразки; свідоцтвами на знаки на товари і послуги, фірмове найменування;

- права , що виникають внаслідок володіння підприємством об'єктами авторського права та суміжних прав;

- права на використання на підприємстві нетрадиційних об'єктів інтелектуальної власності;

- права на користування земельними ділянками і природними ресурсами;

- монопольні права на використання рідкісних ресурсів;

- права ,що з'являються внаслідок укладання з іншими суб'єктами ліцензійних угодна використання об'єктів інтелектуальної власності.

Суміжні права виникають при реалізації, використані вже обнародуваних творів літературами та мистецтву. Наприклад, поет написав слова пісні, композитор музику до неї, а доніс до слухачів виконавець - співак, то в цьому випадку творчість співака вважають суміжною діяльністю з реалізації самої пісні.

До суміжних прав належать : права виконавців, ; права виробників фонограм, ; права організацій мовлення. Реалізація цих правил не може порушувати права автографів, чиї твори виконують.

Основними ознаками нематеріальних активів є:

- відсутність матеріально - речової структури,

- використання протягом тривалого часу,

- здатність бути корисними підприємству,

- невизначеність розмірів можливого у майбутньому прибутку завдяки їх використанню.

Нематеріальні активи мають грошову оцінку. Придбаний або отриманий актив відображається в балансі підприємства, якщо:

- існує ймовірність одержання майбутніх економічних вигод від його використання,

- його вартість може бути достовірна визначена.

Нарахування амортизації нематеріальних активів здійснюється протягом строку їх корисного використання, який установлюється підприємством при визнані цього об'єкта активом, але не більш як 20 років.

При визначені строку корисного використання об'єкта нематеріальних активів слід враховувати:

- строки корисного використання подібних активів;

- моральний знос, що передбачається;

- правові або інші подібні обмеження щодо строків його використання.

Метод нарахування амортизації нематеріального активу обирається підприємством самостійно, виходячи з умов отримання майбутньої економічної вигоди. Якщо такі умови визначити неможливо, то амортизація нараховується із застосуванням прямолінійного методу.

Розрахунок амортизації при застосуванні відповідних методів нарахування здійснюється згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 „Основні засоби”.

Під час розрахунку вартості, яка амортизується, ліквідаційна вартість нематеріальних активів прирівнюється до нуля, крім випадків:

- коли існує зобов'язання іншої особи щодо придбання цього об'єкта наприкінці строку його корисного використання;

- коли ліквідаційна вартість може бути визначена на підставі інформації наявного активного ринку і очікується, що такий ринок існуватиме наприкінці строку корисного використання цього об'єкта.

Нарахування амортизації починається з місяця, що настає за місяцем, у якому нематеріальний актив став придатним для використання і припиняється починаючи з місяця, що настає за місяцем вибуття нематеріально активу.

ТЕМА 10: ЛІЗИНГ МАЙНА

Як свідчить світова практика, своїм розквітом багато відомих фірм та компаній зобов'язані лізингу. А посадові особи, зокрема США, Німеччини, називають цей вид діяльності обов'язковою умовою для зміцнення економіки. Як відомо, і в постсоціалістичних країнах, зокрема Білорусії, Росії, серед заходів щодо подолання кризи передбачений лізинг.

Підвищенню інвестиційної активності суб'єктів підприємницької діяльності сприяє прийнятий у грудні 1997 року Закон України "Про лізинг". Він дає можливість значно прискорити процес оновлення виробництва, отримати споживачами на вигідних умовах обладнання, оздоровити фінансовий стан підприємств-товаровиробників.

Привабливість лізингу полягає ось у чому:

-- по-перше, лізинг дає можливість отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, причому не в грошовому вигляді, що викликає певні ускладнення, а в машинах та устаткуванні, які потрібні для виробничої діяльності;

-- по-друге, до лізингових операцій залучаються великі кошти банківських установ, страхових, акціонерних та інших товариств, що знаходяться безпосередньо в Україні;

-- по-третє, лізинг більш привабливий для українських споживачів і дає можливість підприємствам, господарським товариствам, що не мають достатнього капіталу для купівлі обладнання, отримати його шляхом оренди (на вигідніших умовах, ніж за контрактами купівлі-продажу).

Лізинг вигідний і орендодавцю, бо передбачає стовідсоткове покриття всіх капітальних та інших витрат і отримання прибутку не меншого, ніж від інших операцій.

Лізинговий бізнес дуже позитивно впливає на економіку країни: сприятливо діє під час перехідного періоду, який характеризується спадом виробництва, нестабільністю фінансового сектора, кризою банківської системи.

Лізинг -- це підприємницька діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів і полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність за дорученням і погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливостей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів -- фінансовий або оперативний.

Об'єкт лізингу -- це будь-яке нерухоме і рухоме майно, яке може бути віднесене до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами.

Об'єктами лізингу не можуть бути:

-- об'єкти оренди державного майна, визначені в статті 4 Закону України "Про оренду державного майна", крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств;

-- земельні ділянки та інші природні об'єкти. Суб'єктами лізингу можуть бути:

-- лізингодавець -- суб'єкт підприємницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, який передає в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

-- лізингоодержувач -- суб'єкт підприємницької діяльності, який одержує в користування об'єкти лізингу за договором лізингу;

-- продавець лізингового майна -- суб'єкт підприємницької діяльності, що виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, яке є об'єктом лізингу.

Види лізингу:

1. Фінансовий лізинг-- це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

2. Оперативний лізинг -- це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладання договору.

Форми лізингу:

1. Зворотний лізинг -- це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу цього майна йому у лізинг;

2. Пайовий лізинг -- це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може становити більше 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна;

Міжнародний лізинг -- це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або в разі якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

Договір лізингу має бути укладений у письмовій формі та повинен відповідати вимогам законодавства України.

Істотними умовами договору лізингу є:

-- найменування сторін;

-- об'єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки;

-- строк, на який укладається договір лізингу;

-- розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх перегляду;

-- умови переоцінки вартості об'єкта лізингу згідно із законодавством України;

-- умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача;

-- умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об'єкта лізингу та надання інформації щодо його технічного стану;

-- умови реєстрації об'єкта лізингу та умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору;

-- умови дострокового розірвання договору лізингу;

-- умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача;

-- відповідальність сторін;

--дата і місце укладення договору.

За згодою сторін у договорі лізингу можуть бути передбачені й інші умови.

Лізингодавець має право:

-- здійснювати за власний рахунок контроль за умовами експлуатації та цілеспрямованим використанням об'єкта лізингу лізингоодержувачем згідно з умовами договору лізингу, вимогами та інструкціями продавця щодо експлуатації об'єкта лізингу, а також відповідно до законодавства України;

-- вимагати повернення у безсуперечному порядку майна, переданого в лізинг, якщо лізингоодержувач не сплатив лізингові платежі протягом двох чергових строків;

-- вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності, відповідно до умов договору.

Лізшігодавець зобов'язаний:

-- передати належне йому на праві власності майно в користування лізингоодержувачеві або за дорученням лізингоодержувача відповідно до його вибору та визначеної ним специфікації укласти договір купівлі-продажу майна з відповідним продавцем і передати майно в користування лізингоодержувачеві;

-- не втручатися у вибір лізингоодержувачем продавця майна та у визначення специфікації об'єкта лізингу;

-- набуваючи майно для лізингоодержувача, повідомити продавця про те, що майно призначене для передачі в лізинг конкретній особі;

-- своєчасно та в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов'язання перед лізингоодержувачем щодо утримання об'єкта лізингу (ремонт, технічне обслуговування тощо) відповідно до умов договору;

-- прийняти об'єкт лізингу від лізингоодержувача після закінчення строку договору лізингу, якщо об'єкт не буде викуплено лізингоодержувачем.

Лізингоодержувач має право:

-- відмовитися від прийняття об'єкта лізингу, який не відповідає умовам договору, затримувати належні лізингодавцеві платежі до усунення ним виявленого порушення умов договору за умови попереднього повідомлення лізингодавця;

-- вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, завданих внаслідок його дій або бездіяльності при виконанні договору лізингу, відповідно до умов договору;

-- лізингоодержувач має право пред'являти продавцеві об'єкта лізингу всі права та вимоги, що випливають із договору купівлі-продажу цього майна, зокрема щодо його якості та комплектності, строків передачі, гарантійних ремонтів тощо. Однак лізингоодержувач не має права припиняти дію договору купівлі-продажу між лізингодавцем і продавцем або змінювати його умови.

Лізингоодержувач зобов 'язаний:

-- прийняти та належним чином користуватися об'єктом лізингу, утримувати його відповідно до погоджених сторонами умов договору, згідно з якими воно було передано, з урахуванням природного зносу та змін стану майна;

-- своєчасно та в повному обсязі за погодженим з лізингодавцем графіком виплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору;

-- у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця повернути йому об'єкт лізингу;

-- у зазначені договором лізингу строки відповідно до його умов надавати лізингодавцю відомості про технічний стан об'єкта лізингу та свій фінансовий стан, доступ для перевірки об'єкту лізингу та умов його експлуатації;

-- у разі, якщо він не реалізує свого права викупу об'єкта лізингу та не продовжить строк його використання після припинення дії договору, повернути об'єкт лізингу лізингодавцеві у стані, зазначеному в договорі.

Право лізингоодержувача на ремонт і технічне обслуговування об'єкта лізингу може визначатися окремим договором, укладеним з продавцем.

Об'єкт лізингу, який потребує реєстрації в державних наглядових органах (транспортні засоби, обладнання підвищеної небезпеки тощо), реєструється за домовленістю сторін на ім'я лізингодавця або лізингоодержувача у встановленому законодавством України порядку.

При фінансовому лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором лізингу.

При оперативному лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, крім витрат, пов'язаних з його експлуатацією та поновленням використаних матеріалів, несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу.

ТЕМА 11: ОЦІНКА ВИБУТТЯ ТА НОРМУВАННЯ ОБОРОТНИХ КОШТІВ

Норматив оборотних коштів - мінімальна сума грошових коштів, яка постійно необхідна для виробничої діяльності.

Нормування оборотних коштів здійснюється по кожному виду оборотних коштів за нормами запасу.

Норми запасу вимірюються:

- у днях (по матеріалах, паливу, запасних частинах);

- грошовими одиницями на одного робітника (мбп);

- натуральними одиницями на одну одиницю (тис кв м, 100 квартир - матеріали для ремонту будинку).

Нормативи оборотних коштів вимірюються у грошовому виразі за формулою

Н = N * В

де N - норма оборотних коштів;

В - одноденні витрати.

Відомі три методи розрахунку нормативів оборотних коштів:

- аналітичний;

- метод коефіцієнтів;

- прямого рахунку.

Аналітичний метод передбачає ретельний аналіз наявних товарно-матеріальних цінностей з наступним коригуванням фактичних запасів та вилученням з них надлишкових.

Метод коефіцієнтів полягає в уточненні чинних на початок розрахункового періоду нормативів власних оборотних коштів згідно зі змінами в цьому періоді показників виробництва, що впливають на величину цих коштів.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається множенням середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі на норму їхнього запасу в днях.

На підприємствах існує кілька видів запасів:

- транспортний;

- підготовчий (технологічний);

- поточний;

- резервний (страховий).

1. У транспортний запас, що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття вантажу на склад підприємства.

2. Підготовчий запас створюється на період часу, необхідного для приймання, складування та підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів.

3. Найбільший за розміром є поточний запас сировини (матеріалів) та інших елементів оборотних фондів (предметів праці).

Його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів матеріальних ресурсів (наприклад, за умовами договору між постачальником і споживачем передбачене надходження матеріалів один раз на місяць, то їхній поточний запас має забезпечувати 15 днів роботи).

4. Визначення резервного (страхового) запасу може здійснюватися двома способами :

- за середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених договором;

- за періодом, необхідним для термінового оформлення замовлення та доставки матеріалів від виробника до споживача.

Норматив власних оборотних коштів у виробничих запасах

1. Паливо

Норматив за цим елементом розраховується для всіх видів палива, які використовуються на підприємстві, крім газу, за формулою

Нпал = N * ( В пал дн - В газ дн ),

N = N трансп + N підг + N пот + N рез

2. Матеріали

При нормуванні матеріалів оборотні кошти поділяють на дві групи:

А) Основні матеріали та матеріали, які мають у вартості продукції питому вагу 70-80 %. Норматив розраховують методом прямого рахунку, по кожному виду матеріалів з урахуванням норми запасу та одноденних витрат матеріалів

Н мат = N * В одн .

Б) Для другої групи норматив оборотних коштів розраховують аналітичним способом на підставі фактичних даних за звітний період

N = З зв / В зв

де З зв - середній залишок матеріалів у звітному періоді;

В - одноденні витрати.

3. Запасні частини

Розраховується методом прямого рахунку для деталей, які мають значну питому вагу в устаткуванні

Н з.ч. = N з ч * ( n м * n д * k * Ц ) / Т т.с.,

де N м - кількість механізмів, які мають запасні частини даного виду;

N д - кількість деталей в одному механізмі;

K - коефіцієнт, що враховує пониження потреби в запасних частинах по однорідних деталях у зв'язку з тим, що при наявності великої кількості взаємозамінюваних та одноіменних деталей і однотипних механізмів потреби в поточних залишках запасних частин знижуються;

Ц - ціна однієї деталі;

Т - строк служби деталей.

4. Малоцінні і швидкозношувані предмети

Норматив для цієї групи розраховується за формулою

Н мбп = N мбп * Ч,

N = (В зв - З нос) / Ч

де N мбп - норма запасу МШП, у гривнях на 1 робітника;

Ч - середньооблікова чисельність робітників;

В зв - фактична вартість МШП у звітному періоді;

З нос - знос МШП.

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві

Норматив оборотних коштів у незавершеному виробництві можна визначити за формулою

Н ок нв = V д * Т ц * К нв

де V д - середньодобовий випуск продукції за її виробничою собівартістю;

Т ц - середня тривалість виробничого циклу у днях;

К нв - коефіцієнт наростання витрат (собівартість незавершеного виробництва).

Норматив оборотних коштів у інших нормованих елементах

1. Витрати майбутніх періодів

Розраховується, виходячи із залишку коштів на початок періоду та суми витрат протягом розрахункового періоду з відрахунком величини наступного погашення витрат за рахунок собівартості продукції,

Н мп = В поч + В пл - В пог.пл

де В поч - залишки коштів на початок періоду;

В пл - сума витрат, які слід буде зробити в плановому році;

В пог.пл - сума майбутнього погашення витрат за рахунок собівартості продукції.

2. Готова продукція

Н гп = В д * З дн

де В д - одноденний випуск продукції за виробничою собівартістю;

З дн - норма запасу готової продукції в днях.

3. Розрахунки зі споживачами

Комунальні підприємства авансують упродовж пільгового періоду своїх абонентів на суму одноденних доходів

Н аб = N л * Q одн

де N л - сума пільгового строку сплати за спожиту продукцію, дн;

Q одн - одноденний обсяг реалізованої продукції.

ТЕМА 12: ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ В УКРАЇНІ

Світовий досвід свідчить, що країни з перехідною економікою не в змозі розвивати господарство без залучення й ефективного використання інвестицій. Акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, забезпечуючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, інвестиції не тільки сприяють формуванню національних інвестиційних ринків, але й пожвавлюють ринки товарів та послуг. Крім того, інвестиції, як правило, сприяють заходам макроекономічної стабілізацї та дозволяють вирішувати соціальні проблеми трансформаційного періоду.

До початку 90-х років в Україні категорії „інвестиції” не знаходилось місця як у теорії, так і на практиці. Уперше - це поняття у вітчизняній економічній літературі почало зустрічатися, коли підмінялось поняттям „капітальні вкладення”. Інвестиції розглядались, як правило, в якості найважливішого економічного інструменту, який характеризував діяльність будівельного комплексу. В цьому випадку капітальні вкладення (іноді - інвестиції) аналізувались у двох аспектах: як економічна категорія та як процес, пов'язаний з рухом грошових коштів (ресурсів).

Поступово, із формуванням в Україн основ ринкових відносин починають змінюватися наукові світогляди сутності інвестицій (капітальних вкладень), виникають та розвиваються чисто ринкові підходи до їх оцінки та прогнозуванню форм, методів та принципів здійснення інвестиційної діяльності.

На відміну від бухгалтерського обліку, історія якого нараховує не одне тисячоліття, інвестуваня як самостійна наука сформувалась відносно недавно. Окремі розробки з теорії велись ще до другої світової війни. Проте вважається, що початком цього процесу була перша половина 50-х років, коли М.Марковіц у своїх роботах заклав основи сучасної теорії інвестиційного портфеля. Таким чином, по суті, була викладена методологія прийняття рішень в області інвестування, а також був запропонований відповідний науковий інструментарій.

Варто зауважтити, що формування західної наукової думки щодо інвестування здійснювалось на основі вчення про фінанси. Саме в рамках теорії фінансів сформувалась прикладна дисципліна інвестиційний менеджмент як наука, яка присвячена методології та технійці управління інвестиціями коипанії та, яка включає три взаємопов'язаних напрямки, які складають серцевину процесу управління інвестиціями компанії:

- інвестиційна політика (тобто дії, пов'язані з розміщенням інвестиційних ресурсів);

- управління джерелами коштів (тобто звідки брати кошти і якою повинна бути оптимальна структура джерел фінансування);

- дивідентна політика (у яких обсягах та в якому вигляді виплачувати дивіденти).

У свою чергу на Україні значний імпульс для розвитку теорії інвеситцій був даний становленням системи приватного підприємництва та конкуренції. Піком досліджень можна назвати 90-ті роки, коли проблемам теоретичного осмислення категорії „інвестиції” та пов'язаних із цим поняттям процесам приділялося особливо багато уваги.

В Україні теоретичне пізнання категорії інвестицій знайшло своє відображення в Законі України від 18.09.91 р. «Про інвестиційну діяльність» та в Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» (від 22.05.97 р.). Проте. Варто відмітити, що в цих Законах у визначення «інвестиція» вкладається різний зміст Так у Законі України «Про інвестиційну діяльність - «…інвестиціями є усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

У Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про опдаткування прибутку підприємств» - «Інвестиція - це господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяють на капітальні, фінансові та реінвестиції».

Отже, інвестиції - це складне та змістовне поняття, що інтегрує в собі різні економічні процеси, які впливають на виробництво, розподіл, обмін і споживання національного продукту, тобто вони є фундаментальною основою суспільного відтворення.

Інвестиції класифікують за певними ознаками:

1. За об'єктами вкладання коштів (майна) розрізняють інвестиції реальні і фінансові. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів (майна) у реальні активи - матеріальні та нематеріальні (інновації). Фінансові інвестиції - це вкладення коштів у фінансові інструменти (активи), переважно цінні папери.

2. За характером участі у справах підприємства розрізняють прямі та портфельні інвестицї. Згідно Закону України «Про оподаткування підприємств» від 22.05.1997 р. №283/97 - ВР пряма інвестиція - це господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна в статутний капітал (фонд) юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою. Портфельні інвестиції - це господарська операція, яка передбачає придбання цінних папері, деривативів та інших фінансових активів за грошові кошти на фонодовому ринку.

3. За періодом інвестування інвестиції поділяють на короткострокові, довгострокові. Короткострокові інвестиції - це інвестиції на період до одного року. Довгострокові інвестиції - це інвестиції, на період більше одног року.

4. За формами власності інвесторів інвестиції поділяють на приватні, державні, іноземні і спільні. Приватні інвестиції здійснюють фізичні особи, а також юридичні особи з приватним капіталом, державні - державні та місцеві органи влади, державні підприємства з бюджетних фондів, іноземні - фізичні та юридичні особи іноземних держав, спільні - суб'єкти певної держави та іноземних держав.

5. За регіональною ознакою інвестиції поділяють на внутрішні інвестиції, які здійснюють об'єкти інвестування в межах держави, та зовнішні - поза її межами.

Наведена класифікація інвестицій відображає найбільш суттєві їх ознаки, а при необхідності вона може бути поглиблена залежно вд підприємницької або дослідницької мети.

У відповідності до Закону України від 18.09.91 р. «Про інвестицйну діяльність» № 1560 - ХІІ інвестиційна діяльність визначена як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб та даржави щодо реалізації інвестицій. Вона здійснюється на основі:

- інвестування, яке здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, а також громадськими та релігійними організаціями;

- державного інвестування, яке здійснюється органами влади й управління України, а також державними підприємствами та установами;

- іноземного інвестування, яке здійснюється іноземними державами, юридичними та фізичними особами;

- спільного інвестування, яке здійснюється громадянами та юридичними особами України та та інших держав.

Інвестиційна діяльність часто розглядається як інвестиційний процес, стадіями якого є:

· мотивація інвестиційної діяльності;

· прогнозування та програмування інвестицій;

· обгрунтування доцільності інвестицій;

· страхування інвестицій;

· державне регулювання інвестиційного процесу;

· планування інвестицій;

· фінансування інвестиційного процесу;

· проектування та ціноутворення;

· забезпечення інвестицій матеріально-технічними ресурсами;

· освоєння інвестицій;

· підготовка до виробництва продукції;

· попередня здача в експлуатацію;

· кінцева здача об'єкта в експлуатацію.

Звичайно, інвестиційний процес розпочинається з мотивації інвестиційної діяльності. Основним мотивом такої діяльності є надлишок коштів у суб'єкта господарювання або приватної особи, яких не влаштовують відсотки за банківськими депозитами. Інвестор, що є власником цих нагромаджень (збережень), прагне придбати на інвестиційному ринку фінансові активи або інвестиційні товари (реальні активи), тобто здійснити інвестиції.

При виборі об'єкта інвестування проводиться низка передінвестиційних досліджень: вивчаються всі інвестиційні ризики, проводяься маркетингові дослідження, оцінюються напрямки інвестування.

Для інвестування, як правило, не вистачає власних коштів інвестора і тому він прагне одержати позичковий, або залучений капітал, тобто використати інші джерела фінансування, крім власних. Визначення джерел фінансування (інвестиційних ресурсів), обгрунтування їх структури передує інвестуванню, воно необхідне для переконання й залучення до проекту інших учасників інвестиційного процесу.

Ресурсне забезпечення об'єкту інвестування здійснюється також за допомогою інших учасників інвестиційної діяльності, як правило, на контрактних засадах.

Освоєння інвестицій означає їх капіталізацію, тобто створення реальних та фінансових активів. Унесенням в експлуатацію не закінчується реалізація інвестиційного проекту. У процесі експлуатації проект потребує нових інвестицій для підтримки виробництва і його розвитку, таким чином починається знову процес передінвестиційних досліджень.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди й оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

ТЕМА 13: КАПІТАЛЬНЕ БУДІВНИЦТВО

Формування виробничої і соціальної інфраструктури підприємства здійснюється в процесі капітального будівництва.

Капітальне будівництво -- це процес створення нових, реконструкції, розширення та технічного переозброєння діючих об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури. Для цього процесу характерні довготривалість виробничого циклу, значна різноманітність об'єктів будівництва (реконструкції, розширення), здійснення виробничого процесу на місці майбутнього функціонування основних фондів.

До сфери капітальною будівництва відносяться:

- спорудження будівель та об'єктів виробничого та невиробничого призначення;

- монтаж устаткування; - проектно-пошукові, бурові та інші роботи, що пов'язані зі спорудженням відповідних об'єктів;

- капітальний ремонт будівель і споруд.

Планування капітального будівництва

Основу планування капітального будівництва складають розрахунки введення в дію виробничих потужностей, основних фондів і кошторисної вартості будівництва (реконструкції, розширення) об'єктів.

Головна мета і кінцевий результат капітального будівництва -- введення в дію виробничих потужностей.

Планування його обсягів на підприємстві здійснюється в такій послідовності.

1. Уточнюються розрахунки балансу виробничих потужностей підприємства за відповідною номенклатурою продукції. З цією метою перевіряються: наявність виробничих потужностей на початок планового періоду; розрахунки їх використання; терміни освоєння проектних потужностей раніше введених об'єктів.

2. Оцінюються можливості приросту діючих виробничих потужностей за рахунок проведення організаційно-технічних заходів, технічного переозброєння та реконструкції.

3. Визначаються необхідні обсяги введення в дію нових виробничих потужностей за рахунок розширення діючих об'єктів та нового будівництва. Вони розраховуються як різниця між запланованим збільшенням обсягів виробництва відповідної продукції та максимально можливим приростом потужностей на діючих об'єктах за рахунок їх технічного озброєння та реконструкції.

В процесі планування капітального будівництва важливо визначити не тільки обсяги введення в дію виробничих потужностей, але і витрати, що з цим пов'язані. Це необхідно для того, щоб обґрунтувати економічну доцільність будівництва (розширення, реконструкції), вибрати оптимальний варіант здійснення капітальних вкладень, вести розрахунки за виконані будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування тощо.

З цією метою розраховується кошторисна вартість робіт, яка слугує ціною на спорудження певного об'єкту.

Кошторисна вартість будівництва -- це виражені у грошовій формі нормативні (проектні) витрати на будівельно-монтажні роботи, на придбання устаткування, інструментів, інвентаря, на проведення проектно-пошукових робіт, а також на покриття інших витрат, що пов'язані з будівництвом.

При цьому всі витрати, що передбачаються у кошторисах вартості будівельно-монтажних робіт, поділяються на:

* прямі витрати (основна заробітна плата робітників, вартість будівельних матеріалів, деталей, конструкції, витрати на експлуатацію будівельних машин і механізмів);

* накладні витрати (витрати на обслуговування та управління будівництвом);

* планові накопичення (нормативний прибуток будівельних організацій, що встановлюється у процентах до суми прямих і накладних витрат).

Розрахунки кошторисної вартості здійснюються за допомогою існуючих норм та нормативів витрат трудових і матеріальних ресурсів на виконання будівельних робіт.

Завдання введення в дію основних фондів визначаються як різниця між кошторисною вартістю будівництва об'єктів, що будуть введені в дію у плановому періоді, та витратами, що не утворюють вартості основних фондів.

Конкретизація завдань плану капітального будівництва і доведення їх до виконавців здійснюється за допомогою титульних списків будівель (об'єктів).

Титульний список -- це плановий документ, в якому встановлені терміни початку та закінчення будівництва (розширення, реконструкції) об'єктів, їх потужність, загальні витрати на спорудження, будівельно-монтажні роботи, щорічні розміри зведення в дію основних фондів, а також зазначені підрядні та проектні організації, що виконують відповідні роботи, організації та підприємства-постачальники устаткування.

Проектування виробничих об'єктів

Початковим етапом капітального будівництва є його проектування.

Проект як кінцевий результат процесу проектування являє собою комплекс документів, в яких обґрунтовується технічна можливість та економічна доцільність будівництва певного об'єкту.

Процес проектування здійснюється, як правило, спеціалізованими територіальними проектними і пошуковими організаціями і охоплює два послідовних етапи робіт:

1) збір та підготовка необхідних матеріалів для проектування;

2) безпосереднє опрацювання проектів та розрахунки кошторисів.

Етапи і стадії проектування виробничих об'єктів підприємства

На першому етапі розробляється техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) необхідності та доцільності будівництва (розширення, реконструкції) відповідного виробничого об'єкту.

Зокрема ТЕО містить:

* обґрунтування потреб у продукції об'єкту, що передбачається будувати;

* характеристику проектної потужності, структури та , спеціалізації об'єкту;

* обґрунтування джерел забезпечення сировиною, матеріалами, напівфабрикатами, паливом, енергією, водою, робочою силою;

* вибір територіального розміщення об'єкту (за умови будівництва нового);

* орієнтовні розрахунки обсягів капітальних вкладень та їх економічної ефективності;

* найважливіші проектні техніко-економічні показники діяльності об'єкту.

На базі затвердження ТЕО замовник разом з проектною організацією складає завдання на розробку технічного Проекту, в якому наведена вся необхідна інформація для проектування. Завдання, зокрема, містить показники ефективності виробництва та капітальних вкладень, вимоги щодо використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Другий етап -- етап проектуванню, в залежності від розмірів і складності об'єкта, що проектується, може здійснюватися в одну або дві стадії. Для великих та складних об'єктів процес проектування розбивається на дві стадії: розробка технічного проекту та опрацювання робочих креслень.

До складу технічного проекту входять декілька розділів, найважливішими з яких є: економічна частина, генеральний план та транспорт, технологічна частина, будівельна частина, організація будівництва, кошторисна документація. Технічний проект разом із зведеними кошторисно-фінансовими розрахунками (після його затвердження керівництвом замовника) є основою для фінансування будівництва, замовлення устаткування та опрацювання робочих креслень. За виготовленими робочими кресленнями безпосередньо здійснюються будівельно-монтажні роботи.

Для об'єктів, будівництво яких ведеться за типовими проектами, або для невеликих і технічно не складних об'єктів, проектування здійснюється в одну стадію -- шляхом розробки техно-робочого проекту, тобто технічного проекту з опрацюванням робочих креслень.

Спосіб ведення будівельно-монтажних-робіт

Капітальне будівництво може здійснюватися двома способами: підрядним та господарським.

Підрядний спосіб будівництва -- це метод ведення робіт постійно діючими підрядними монтажними та будівельними організаціями (підрядники), які виконують роботи для різних замовників за договорами підряду. Згідно з підрядним договором підрядник приймає на себе обов'язки виконати своїми силами та засобами будівництво об'єкту у відповідності до проекту та вимог діючих будівельних норм та правил. Замовник зобов'язаний надати підряднику будівельний майданчик, затверджену проектно-кошторисну документацію та забезпечити своєчасне фінансування будівництва, постачання технологічного устаткування, прийняти збудовані об'єкти та своєчасно сплатити їх.

Для виконання окремих комплексів робіт підрядник має право залучати інші спеціалізовані підрядні організації, підписавши з ними договори субпідряду. При цьому відповідальність перед замовником за виконання всіх робіт несе основний (генеральний) підрядник.

Господарський спосіб будівництва -- це метод ведення робіт безпосередньо самим забудовником (підприємством чи організацією) власними силами та засобами. Підприємство-забудовник у цьому випадку одночасно виконує ролі керівника будівництва та виконавця будівельних робіт. З цією метою воно створює на період (будівництва необхідний апарат управління та виробничу базу, здійснює на тимчасовій основі набір робітників та залучення будівельної техніки.

ТЕМА 14: ВИДИ ВИРОБНИЧИХ ПРОЦЕСІВ

Виробничий процес -- це сукупність взаємозалежних основних, допоміжних і обслуговуючих процесів праці і знарядь праці з мстою створення споживчих вартостей -- корисних предметів праці, необхідних для виробничого або особистого споживання. У процесі виробництва робітники впливають на предмети праці за допомогою знарядь праці і створюють нові готові продукти, наприклад, верстати, автомобілі, товари народного споживання і т. д. Предмети і знаряддя праці, будучи речовинними елементами виробництва, на підприємстві знаходяться у визначеному взаємозв'язку один з одним: конкретні предмети може бути оброблено тільки визначеними знаряддями праці; вже самі по собі вони мають системні властивості. Однак жива праця повинна охопити ці речі і тим самим почати процес перетворення їх у продукт. Таким чином, виробничий процес -- це насамперед трудовий процес, оскільки ресурси, використовувані людиною на його вході, як інформація, так і матеріальні засоби виробництва є продуктом попередніх процесів праці. Розрізняють основні, допоміжні та обслуговуючі виробничі процеси (рис.1).

Рис. 1. Структура виробничого процесу

Основні виробничі процеси -- це та частина процесів, у якій відбувається безпосередня зміна форм, розмірів, властивостей внутрішньої структури предметів праці і перетворення їх у готову продукцію. Наприклад, на підприємстві сільського машинобудування процеси виготовлення деталей і складання з них підвузлів, вузлів виробів у цілому.

До допоміжних виробничих належать такі процеси, результати яких використовуються безпосередньо в основних процесах, для забезпечення їх ефективного здійснення. Прикладами таких процесів є: виготовлення інструментів, пристосувань, засобів механізації й автоматизації власного виробництва, запасних частин для ремонту устаткування.

Обслуговуючі виробничі процеси -- це процеси праці з надання послуг, необхідних для здійснення основних і допоміжних виробничих процесів. Наприклад, транспортування матеріальних потужностей, складські операції усіх видів, технічний контроль якості продукції й ін.

Основні, допоміжні й обслуговуючі виробничі процеси мають тенденції розвитку й удосконалення. Так, багато допоміжних виробничих процесів може бути передано спеціалізованим бригадам, що в більшості випадків забезпечує більш ефективне їх виконання. З підвищенням рівня механізації й автоматизації основних і допоміжних процесів, обслуговуючі процеси поступово стають невід'ємною частиною основного виробництва, відіграють організуючу роль в автоматизованих і особливо у гнучких автоматизованих виробництвах.