Економічні аспекти інтеграції науки, освіти і виробництва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Економічні аспекти інтеграції науки, освіти і виробництва

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи інтеграції освіти, науки і виробництва

1.1 Наука і освіта як об'єкти економічного дослідження

1.2 Принципи інтеграції науки, освіти та виробництва

1.3 Типи інтеграційних процесів і форми організації

Розділ 2. Світовий досвід інтегрованого розвитку освіти, науки і виробництва

2.1 Організація науково-дослідних робіт у вищих закладах освіти США

2.2 Особливості інтеграційних процесів у Європі

Розділ 3. Інтеграція науки і вищої освіти в Україні: сучасний стан та перспективи

3.1 Причини виникнення проблеми у сфері ІНОВ

3.2 Основні напрямки підвищення ефективності співпраці наукових, освітніх установ та бізнесу

3.3 Практика інтеграційного співробітництва НОВ в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У другій половині XX - початку XXI ст. передові країни світу почали перехід до нового типу суспільства й економіки - постіндустріального (інформаційного), який характеризується переважанням інтелектуальної праці над індустріальною, кардинальною зміною обсягів виробництва товарів і послуг у бік останніх, розвитком нової техніки і технологій. Такі тенденції стали можливими завдяки інтенсивному зростанню обсягів нових знань і темпів їх використання для вирішення економічних і соціальних проблем сучасності. Виробництво інформації і нових знань здійснюють наука і освіта. Але самі по собі, без зв'язку з виробництвом наука й освіта не є чинниками розвитку економіки, оскільки наука, що породжує нові знання, й освіта, яка готує кваліфікованих спеціалістів для народного господарства, перш за все створюють необхідні умови для розвитку економіки, а реалізація цих умов здійснюється лише в процесі виробництва [35].

Розширення наукомістких виробництв обумовлює необхідність постійної перепідготовки кадрів і висуває нові вимоги до рівня освіти фахівців. З одного боку, наука і освіта приводять до перетворення виробництва в технологічний додаток науки, як загальної виробничої сили, до подальшого розвитку спеціалізації, кооперації, концентрації, становленню інтегрованої системи "наука - техніка - виробництво - освіта". З іншого боку, цей процес призводить до індустріалізації науки і освіти як сфер виробничої діяльності, породжує нові форми її організації та інтеграцію з виробництвом, наприклад, технопарки і технополіси, різного роду науково-виробничі комплекси. Це й актуалізує тему обраного дослідження.

В Україні процеси інтеграції освіти, науки і виробництва розвиваються менш активно, ніж у західних країнах. Це обумовлено тим, що університети повільно адаптуються до ринкової ситуації і не можуть належним чином задовольнити попит науки і бізнесу у фахівцях, спроможних працювати в економіці знань.

Питання співробітництва освіти, науки і виробництва завжди були об'єктом досліджень вітчизняних і зарубіжних учених. Сьогодні окремі аспекти інтеграції науки й освіти між собою та з виробництвом подані у працях як українських, так і російських науковців. Зокрема, Ю. Левицький [28] розкриває значення та місце освіти у зв'язках з наукою й виробництвом, О. Голіченко [11] розглядає процес інтеграції з позицій налагодження ефективних схем кооперації та спеціалізації між учасниками цього процесу, О.Амоша, А.Землянкін, Г.Моісєєв [1] пропонують удосконалити взаємодію науки, освіти і промислового виробництва шляхом створення науково-освітніх або освітньо-наукових комплексів асоціативного типу із залученням підприємств промисловості.

Актуальність теми зумовлюється нагальною необхідністю проведення аналізу передового досвіду інтегрованого розвитку вищої освіти, науки та виробництва і впровадження його з урахуванням вітчизняних традицій в Україні.

Мета дослідження - визначення змісту, основних форм і економічних відносин, які виникають у процесі інтеграції науки, вищої освіти та виробництва як визначального ресурсу сталого економічного розвитку.

Відповідно до мети дослідження розв'язувалися такі завдання:

Ш виявити природу і характер економічних відносин у сфері вищої освіти, науки і виробництва;

Ш виділити загальні цілі, завдання, принципи та організаційно-економічні форми інтеграції;

Ш узагальнити і систематизувати світовий досвід інтегрованого розвитку науки, вищої освіти та виробництва;

Ш проаналізувати основні причини недостатнього рівня інтеграції освіти, науки і виробництва в Україні;

Ш вивчити здобутки України у вирішенні даного питання та розробити систему заходів щодо поліпшення інтеграційних процесів в нашій країні з урахуванням передового світового досвіду.

Об'єкт дослідження - процеси інтеграції науки, вищої освіти та бізнесу в сучасному глобалізованому світі.

Предмет дослідження - економічні відносини, які виникають у процесі інтеграції освіти, науки і виробництва.

Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи дослідження: діалектичний, метод переходу від абстрактного до конкретного, системного підходу, порівняння, аналогії та узагальнення.

Розділ 1. Теоретико-методологічні основи інтеграції освіти, науки і виробництва

1.1 Наука і освіта як об'єкти економічного дослідження

На сучасному етапі в більшості країн наука і освіта вважаються найважливішими пріоритетами національної стратегії виживання й розвитку. Одним із загальновизнаних світових пріоритетів у становленні постіндустріального суспільства - "суспільства знань" - є розвиток системи підготовки фахівців, яка базується на принципі єдності освіти і науки, що забезпечує поєднання цінностей фундаментальної освіти і можливості гнучкого реагування на потреби в кадрах для розвитку актуальних наукових напрямків і наукомістких технологій [40]. Основними характеристиками суспільства, побудованого на знаннях, є здатність створювати й ефективно використовувати наукові знання, перетворювати їх у джерело прибутку, що має визначальне значення для стійкого економічного розвитку і підвищення життєвого рівня населення країни [33].

Для побудови інноваційної економіки необхідне досягнення тісної взаємодії і співробітництва між освітою, наукою та виробництвом, забезпечення їх інтеграції в загальну систему, яка органічно поєднає в умовах ринкового господарства функціонування кожної із цих сфер людської діяльності, що, врешті, дасть змогу поліпшити життя людей, а суспільство, в якому вони живуть, більш гармонійно й стабільно розвиватиметься [40].

Інтеграція науки і освіти полягає у подоланні розриву між науковими і освітніми установами при виконанні суспільно значущих функцій виробництва, передачі і розповсюдження знань. Це передбачає акумуляцію ресурсів для забезпечення стійкого розвитку науково-освітньої системи країни, створення науково-освітніх комплексів, здатних діяти результативно й успішно вирішувати як дослідницькі, так і освітні завдання.

Інтеграція бізнесу і освіти відображає сучасні тенденції розвитку компаній, пов'язані з практичною реалізацією ідей, які виникають під час навчання протягом усього життя. Цей процес передбачає розподіл відповідальності за розвиток системи професійної підготовки і перепідготовки між установами освіти і бізнесу, а також означає створення навчально-виробничих комплексів, здатних задовольняти потреби роботодавців у висококваліфікованих робітниках.

Тристороння інтеграція науки, освіти і бізнесу відображає ключовий вектор розвитку економіки знань, оскільки дозволяє ефективно вирішувати завдання комплексного забезпечення інноваційних процесів. В економіці знань традиційні сфери матеріального виробництва трансформуються, їх технологічна база радикально змінюється. Виробництво, яке не базується на нових знаннях, виявляється нежиттєздатним. Такі якісні зміни матеріальної бази можливі лише за умови, коли наукові розробки випереджають потреби ринку і коли створені реальні механізми їх впровадження. Таким чином, лише тісна інтеграція науки і виробництва дозволяє досягти інноваційного ефекту, але цього замало. Досвід промислово розвинутих країн показав обмеженість установки лише на стимулювання нововведень шляхом спрямування фінансових та інформаційних потоків окремим науковим центрам. Важливим фактором становлення сучасної економіки є активне сприйняття нових ідей, систем та технологій, готовність до їх практичної реалізації, що потребує постійного оновлення матеріальної бази виробництва та неперервної самоосвіти працівника впродовж усього його життя [30] .

Як правило, центром такої інтеграції виступають університети. Із трьох складових так званої тріади "освіта-наука-виробництво" саме освіта розглядається як ключова ланка впливу на процес інтеграції на державному рівні. Як інститут соціалізації освіта має високу соціальну значущість, а також значні матеріально-технічні та людські ресурси. На базі університету реалізується інноваційна тріада з освітнім, науково-дослідницьким і виробничим компонентами. У цьому випадку кожна сторона має виграш:

Ш університет отримує гарантоване сплачене замовлення на підготовку фахівців, можливість розвитку експериментально-дослідницької бази, підвищення рівня матеріальної підтримки викладацького складу і стимулювання його професійного зростання;

Ш наукові організації отримують можливість розвитку матеріально-технічної бази і прискорення комерціалізації наукових розробок. Завдяки взаємодії з університетом вони "вирощують" професіоналів високого рівня;

Ш компанія-замовник отримує можливість готувати на базі університету кваліфіковані кадри, що відповідають її запитам. До того ж випускники можуть залучатися у виробничий процес з мінімальним терміном адаптації і без додаткового перенавчання. Крім того, компанії отримують прямий доступ до розробок, необхідних для створення конкурентоспроможної продукції, а також вони можуть коригувати створення цих розробок відповідно до потреб;

Ш випускники отримують гарантоване працевлаштування за обраним фахом із заздалегідь відомими перспективами кар'єрного зростання;

Ш держава отримує можливість ефективніше розподіляти обмежені ресурси та активізувати економічне зростання [30].

Взаємні вигоди всіх учасників інтеграційних процесів свідчать, що розвиток науки, освіти і виробництва визначається потребами суспільства.

Рис. 1. Суспільство та інтеграція науки-освіти-виробництва

Вищенаведена схема свідчить про те, що сутність інтеграції науки, освіти і виробництва полягає в їхній взаємопов'язаній діяльності з метою досягнення єдиної кінцевої мети. Для повнішого задоволення потреб суспільства перед виробництвом висуваються нові задачі, розв'язання яких слугує стимулом для розвитку науки. А наука, в свою чергу, виступає засобом удосконалення техніки, технології виробництва, методів та методології освіти. Основне завдання освіти, в тому числі вищої, полягає в розповсюдженні наукових і техніко-технологічних знань, їх передачі наступному поколінню, у розвитку в людей здібностей використовувати свої знання в роботі і житті [34].

Однак глобалізація економіки, демократизація суспільства, посилення конкуренції на ринку освітніх послуг створюють значні труднощі для вищої освіти і науки в ринкових умовах. Головними проблемами на сьогодні є:

Ш недостатність інтеграції науки з навчальним процесом у більшості вищих навчальних закладів, що гальмує належну підготовку висококваліфікованих фахівців;

Ш низька соціально-економічна привабливість роботи наукових і науково-технічних працівників, великий обсяг навчального навантаження викладачів, тенденція до сумісництва основної професійної діяльності з іншими видами діяльності;

Ш недостатній попит на результати науково-дослідної роботи, особливо щодо вищої школи;

Ш обмежене фінансування освіти і науки, фізичне та моральне старіння матеріально-технічної бази;

Ш порушення партнерських зв'язків навчальних закладів з роботодавцями - підприємствами, установами та організаціями регіону;

Ш розрив між потребами у висококваліфікованих спеціалістах на ринку праці та якістю підготовки таких фахівців у вищих навчальних закладах.

Розв'язання зазначених проблем потребує скоординованих дій органів законодавчої, виконавчої влади та місцевого самоврядування і прийняття низки організаційно-управлінських рішень. Тож основними завданнями в галузі інтеграції науки та вищої освіти є:

Ш створення і підтримка діяльності інтегрованих науково-дослідних структур, університетських і міжуніверситетських комплексів, науково-навчально-виробничих центрів для консолідації зусиль і ресурсів, розвитку міжнародного співробітництва і міжнародної кооперації в інтересах підготовки кваліфікованих кадрів у науковій, науково-технічній та інноваційній сферах;

Ш розвиток сучасних інформаційно-телекомунікаційних та інших наукомістких технологій і втілення їх у наукову, науково-технічну діяльність і навчальний процес;

Ш спільне використання наукової, дослідницько-експериментальної бази академічного, вузівського та галузевого секторів науки в дослідницькому та навчальному процесі [22].

Зарубіжні та вітчизняні науковці постійно приділяють увагу проблемам інтеграції науки, освіти і виробництва. Незважаючи на спільні проблеми і завдання. науково-дослідні сегменти ВНЗ розвинутих країн світу і країн Східної Європи розвиваються за дещо різними організаційно-правовими моделями кооперації науково-дослідних установ та ВНЗ.

В усьому світі і в Україні, зокрема, дослідницький сектор у ВНЗ аж до кінця 80-х років ХХ століття був досить значним, але надалі обсяги бюджетного фінансування витрат на науку мали тенденцію до суттєвого питомого (у розвинених країнах) та абсолютного (у країнах Східної Європи) скорочення, відбулося "вимивання" категорії наукових співробітників. Зараз іде повільне відродження наукових підрозділів ВНЗ. Ключовим питанням у цьому напрямку є вдосконалення інфраструктури сфери досліджень. Без розвиненої інфраструктури неможливий повноцінний розвиток наукових досліджень. Досвід показує, що коли спеціальна підготовка студентів ведеться в тісній кооперації з НДІ і КБ, то відразу відбувається зміна характеру знань, які отримують студенти.

Сучасні форми спільного інвестування у науково-технічну діяльність ВНЗ, участь у грантах, наукових програмах припускають обґрунтовану організаційно-технічну, інформаційну підтримку інфраструктури наукових досліджень. Ця допомога особливо необхідна вищим навчальним закладам для повноцінної участі в дослідницькій роботі викладачів, аспірантів, студентів з огляду на різнопланову тематику їхніх наукових інтересів. В умовах обмежених ресурсів планована інтеграція науки і освіти повинна призвести до кращої координації робіт, виконуваних у ВНЗ і академічних наукових установах, усунення непотрібного дублювання, концентрації фінансових коштів на пріоритетних напрямках досліджень і підготовки кадрів.

У світовій практиці відомі приклади, коли на базі університетів організовувалася система підготовки фахівців всіх освітніх рівнів, а також виконувалися фундаментальні та прикладні дослідження практично для всіх галузей промисловості, економіки і соціальної сфери. Така система освіти існує в США та інших високорозвинених країнах [40].

Вартими уваги в галузі розвитку відносин у системі НОВ є процеси міжнародної інтеграції науки та освіти. Виконання сумісних наукових досліджень з вузами-партнерами спрямоване в першу чергу на створення мультинаціональних наукових колективів. Характерною особливістю наукової співпраці є не опрацювання спільних наукових тем, а виконання самостійних наукових досліджень в спільних сферах науки. Це дозволяє розробляти ширший спектр наукових проблем та створювати сприятливі умови для обміну науковими дослідженнями, а також це сприяє обміну науковими ідеями щодо подальшого розвитку досліджень у конкретній галузі. А найголовніше, такий підхід дозволяє створити працездатний міжнародний науковий колектив, спрямований на вирішення проблем української економіки та науки з урахуванням досвіду науково-дослідної установи партнера.

Підсумовуючи, варто зазначити, що питання інтеграції науки, освіти й виробництва можна вирішити на основі поєднання у єдиному комплексі освітніх установ різного рівня - від школи до організацій професійної перепідготовки, а також науково-виробничих структур. Така інтеграція дозволить ефективніше використовувати матеріальні і кадрові ресурси, забезпечить більш швидку й гнучку адаптацію системи професійної освіти до змін ринку праці, реалізацію великих науково-технічних проектів і програм регіонального та державного рівня [40].

1.2 Закономірності і принципи інтеграції науки та вищої освіти

Залежно від відомчої належності суб'єктів інтеграції розрізняють міжгалузеву і внутрішньогалузеву інтеграцію. Міжгалузева інтеграція передбачає співробітництво наукових організацій і вищих навчальних закладів різної відомчої належності. Формами міжгалузевої інтеграції наукової і освітньої діяльності є, наприклад, здійснення вищими навчальними і науковими організаціями, Академією наук, галузевими академіями наук спільної діяльності (проведення спільних наукових досліджень, підготовка навчально-методичної літератури); участь наукових співробітників у педагогічній діяльності ВНЗ; залучення студентів, аспірантів до науково-дослідницької діяльності наукових організацій; спільне користування інформаційною, експериментальною базою наукових організацій. Важливою організаційно-правовою формою міжгалузевої інтеграції визнано створення міжвідомчих науково-освітніх структур (навчально-наукових комплексів, науково-освітніх центрів тощо), а також спільних центрів колективного користування інформаційними і матеріально-технічними ресурсами.

Внутрішньогалузева інтеграція передбачає взаємодію наукової і освітньої діяльності в рамках однієї установи, організацію або здійснення спільної діяльності науковими і освітніми установами однієї галузевої належності як сфери освіти, так і сфери науки [41].

Реалізація таких форм співпраці сприятиме залученню молоді до наукової діяльності, підвищенню рівня освіти та науки, а відтак їх конкурентоспроможності на міжнародному ринку.

Сазонова З.С, досліджуючи теоретико-методологічні основи інтеграції науки, освіти і виробництва, з'ясувала сутність і закономірності інтеграційних процесів в освіті, які створюють єдиний освітній простір у поєднанні з виробництвом та наукою. Тож закономірності інтеграції освіти, науки і виробництва такі:

Ш продуктивність інтеграції досягається за умови якісних взаємовідносин освітніх, наукових закладів і виробництва;

Ш ефективність інтеграції підвищується за умови росту її структурно-ізоморфних складових;

Ш високий рівень якості підготовки фахівців досягається за умови виконання вимог суб'єктів інтегративної взаємодії освіти, науки і виробництва;

Ш конкурентноздатність майбутніх фахівців і зорієнтованість їх на роботу у відповідній галузі забезпечується за умови вбудованості інтеграції освіти, науки і виробництва у зміст підготовки [41].

Процес взаємозв'язку освіти, науки і виробництва здійснюється на основі таких загальних принципів інтеграції:

1) принцип симбіозу (грец. symbiosis - сполучення), направленого на дослідження і посилення взаємозв'язків між освітою, наукою і виробництвом з метою розвитку їх взаємодії і формування системної цілісності;

2) принципу взаємності розвитку освіти, науки і виробництва, який забезпечує доцільність змін їх структурно-ізоморфних складових;

3) принципу релевантності (англ. relevant - значимий), який припускає формування і розвиток інтегративних форм взаємодії соціальних інститутів освіти, науки і виробництва шляхом об'єднання в єдине ціле раніше відособлених частин і елементів;

4) принципу функціональності, який передбачає формування системної цілісності "освіта-наука-виробництво" при одночасному розподілі між ними функцій;

5) принцип комутації (лат. сommutation - зміни), який означає, що зміни в освітній, науковій чи виробничій діяльності впливають на трансформацію системної цілісності "освіта-наука-виробництво", динаміку розвитку освіти;

6) принцип сумісності, у відповідності з яким формується нове поєднання освітньої, наукової і виробничої діяльності на основі інформаційних обмінів з метою оптимізації підготовки сучасних фахівців різних галузей знань [41].

Дотримання таких закономірностей і принципів сприятиме налагодженню тісних взаємовигідних відносин між закладами освіти, науки і виробництва.

1.3 Типи інтеграційних процесів і форми організації

Світовий досвід інтегрованого розвитку академічної і вузівської науки передбачає різноманітні варіанти організаційно-економічного механізму створення і функціонування інтегрованих структур. Зупинимося детальніше на найефективніших формах організації співпраці установ вищої освіти, наукових організацій і підприємств:

1. Створення університетських інтегрованих комплексів. Університетські інтегровані комплекси являють собою організаційно-педагогічну систему засвоєння студентами програм професійної освіти різного рівня і напрямку, яка органічно поєднує теоретичне навчання і практичну діяльність в обраній професійній сфері. Важливо, що університетські інтегровані комплекси не обмежуються лише освітніми завданнями, вони також організовують інноваційно-технологічні центри, перш за все технопарки, які надають робочі місця випускникам, акумулюють їх наукові ініціативи. Університетському інтегрованому комплексу притаманні такі особливості:

а) багатосуб'єктність. Суб'єктами взаємодії в рамках університетського інтегративного комплексу виступають університет із філіями і представництвами, регіональні партнери університету, базові підприємства, навчальні заклади середньої професійної освіти, галузеві і академічні науково-дослідницькі інститути. Поєднання зусиль зацікавлених партнерів навколо університету як навчально-методичного і наукового центру здійснюється на добровільних засадах без втрати статусу "юридичної особи" кожного учасника; економічні відносини учасників - партнерські.

б) договірні відносини. Діяльність партнерів по університетському інтегративному комплексу регулюється договірними відносинами, які визначають мету, завдання, зміст спільної діяльності, ступінь участі партнерів у здійсненні освітньої, наукової чи виробничої діяльності, а також фінансові взаємовідносини.

в) неперервність освіти. Розробляється і реалізується неперервна система професійної освіти: початкової, середньої, вищої і післядипломної - за основними і додатковими програмами.

г) можливість працевлаштування випускників у високотехнологічному секторі економіки. Молоді фахівці здатні і готові працювати в інноваційних фірмах.

д) створення спільних структурних підрозділів. Для ефективного виконання поставлених завдань в межах партнерської взаємодії суб'єктами університетського інтегративного комплексу можуть створюватися спільні структурні підрозділи за такими формами:

Ш відкриття філій спеціалізованих кафедр ВНЗ, які знаходяться на самому підприємстві. Філія кафедри приймає студентів старших курсів на виробничу практику, яка включає в себе підготовку студентів за спеціальністю, розробку дипломного проекту, що відповідає актуальним проблемам даного виробництва. Головним результатом інтегрованої підготовки є практично стовідсоткове працевлаштування випускників і задоволення потреби підприємства в молодих перспективних кадрах. Також змінюється навчальний процес: його зміст узгоджується з конкретними потребами виробництва, а організація стає більш гнучкою, сприйнятливою до інновацій;

Ш створення навчальних станцій і полігонів, які, з одного боку, залишаються підрозділами ВНЗ, а з іншого - виробничими майданчиками і дозволяють реалізувати на конкретних об'єктах нову освітню технологію підготовки висококваліфікованих кадрів, забезпечують проходження студентами навчальної практики у відповідності з потребами сучасних технологій, можливість придбання і оновлення університетського навчального обладнання на принципах самофінансування;

Ш створення експериментально-дослідних заводів і майстерень. Експериментально-дослідні заводи створюються з метою розробки дослідних зразків нової техніки. Така форма взаємодії науки і бізнесу дозволяє акумулювати наукові досягнення і впроваджувати їх у виробництво.

2. Формування навчально-науково-виробничих комплексів (ННВК). Розвиток цієї форми ініціює здебільшого ВНЗ, який має власні традиції в галузі прикладних наукових розробок і їх впровадження, включаючи співробітництво з прикладними НДІ і підприємствами-партнерами. Пріоритетними в цій справі є технічні університети, які здатні забезпечити кадрами декілька галузей регіональної економіки, мають стійкі зв'язки з регіональними елітами (за рахунок співробітництва з військовими підприємствами і держструктурами, які забезпечують національну безпеку). Це забезпечує сприятливі умови для формування ННВК, в яких на договірних засадах поєднуються юридично самостійні організації або їх підрозділи. Завдяки такій формі інтеграції досягається синергетичний ефект використання можливостей промислового обладнання в навчальному процесі і обмін знаннями між вченими, викладачами і виробниками. Досвід різних університетів демонструє багатопланове інтегративне співробітництво: поєднання факультетів з профільними підприємствами як в освітній, так і в науково-виробничій сфері діяльності; створення спеціального підрозділу у вищому навчальному закладі, завданнями якого є, наприклад, сприяння кафедрам і факультетам у пошуку стратегічних виробничих партнерів, розробка цільових програм і організаційно-економічного механізму їх реалізації, інформаційно-аналітична підтримка цих програм [30].

3. Створення навчально-наукових центрів. Навчально-науковий центр (ННЦ) розглядається як організаційна одиниця, здатна поєднати в єдине ціле дослідницький і освітній процес. Основним принципом підготовки фахівців в таких центрах є забезпечення пріоритету наукових досліджень (для класичних університетів - фундаментальних). Для створення ННЦ вимагається дотримання двох основних умов: співробітництво факультету ВНЗ (або ВНЗ в цілому) з науковою організацією, в тому числі академічною; до наукових досліджень повинні бути залучені студенти, аспіранти, молоді вчені. Найчастіше співробітництво здійснюється на рівні "кафедра - лабораторія". Створення ННЦ дозволяє підвищити рівень освіти завдяки новій організації співпраці - більш комплексної, узгодженої, з розширеним колом учасників, завдяки забезпеченню доступу до новітнього наукового обладнання, а також швидкому впровадженню результатів досліджень у навчальний процес.

4. Формування науково-освітніх центрів (НОЦ). Науково-освітні центри, як правило, створюються в системі природничо-наукової підготовки кадрів. Проте дана організаційна форма цілком прийнятна і ефективна для підготовки фахівців соціально-гуманітарного спрямування. В НОЦах взаємопов'язано розвиваються три напрямки: наукові дослідження, освітня діяльність і зв'язки з науковими, освітніми, промисловими та іншими вітчизняними і зарубіжними організаціями і підприємствами. Перевагами НОЦ як організаційної форми інтеграції науки і освіти є: висока мотивація молоді до наукової і викладацької діяльності; поєднання матеріальних, інформаційних ресурсів різних організацій, внаслідок чого можна користуватися дорогим обладнанням та інформаційними ресурсами, які недоступні кожному із учасників окремо; швидке освоєння наукових результатів викладачами і студентами.

5. Створення навчально-науково-інноваційних комплексів (ННІК). Навчально-науково-інноваційні комплекси створюються, як правило, в педагогічних університетах. Вони демонструють приклад ефективної інтеграції освітніх закладів середньої, середньої спеціальної, вищої освіти, дозволяють досягти єдності наукових досліджень в галузі педагогіки і підготовки фахівців даного напрямку. Завдяки ННІК створена система, яка відповідає завданням переходу на багатоступеневу систему освіти. Вона забезпечує неперервну освіту на основі формування варіативних освітніх планів, а також на основі ефективного впровадження результатів колективних наукових досліджень в педагогічну практику.

6. Діяльність корпоративних університетів, покликаних сприяти адаптації отриманих знань працівниками до виробничих процесів конкретної компанії, впровадженню сучасної системи розвитку управлінського потенціалу керівників і кадрового резерву, формуванню єдиних корпоративних цінностей, розвитку корпоративної культури. Це своєрідна система внутрішньофірмового навчання персоналу, об'єднана єдиною концепцією в рамках стратегії розвитку організації і розроблена для всіх рівнів фахівців і керівників. Привабливість корпоративних університетів для підприємств обумовлена тим, що компанії прагнуть не відставати від постійних і стрімких змін і намагаються максимально використовувати пропоновані їм можливості і технології управління знаннями. Навчання в таких закладах здійснюється відповідно до стандартів, розроблених самою фірмою. Однією з форм корпоративних університетів є створення бізнес-шкіл, які дають поглиблені знання теорії менеджменту, формують базові навики ефективного прийняття рішень [30].

7. Виникнення технопарків і бізнес-інкубаторів. У сучасному світовому господарстві науково-технічні зони об'єктивно стають новим соціальним феноменом, що активно розвивається. Науково-технологічні парки, які поєднують науково-дослідні, технологічні і виробничі підприємства, забезпечують найшвидше впровадження результатів науково-дослідних і пошукових робіт та винаходів у промисловість і бізнес. Основне завдання цих інноваційних структур - сприяти розвитку високих і надвисоких технологій.

Особливу роль серед структур, які підтримують розвиток інноваційної діяльності, відіграють технопаркові структури, які перетворюють вхідні ресурси (основні і оборотні фонди, інвестиції, інтелектуальні ресурси) у вихідні інноваційні послуги. Зараз у найбільш розвинутих країнах світу існують і успішно функціонують понад 500 різних видів таких структур, кількість яких постійно збільшується. Абсолютна більшість науково-технічних зон зосереджена в США, Японії, Китаї, країнах Західної Європи, у Росії [6].

На кінець XX ст. у США функціонувало понад 160 таких зон (30% від їх кількості у всьому світі), у Німеччині понад 60, Росії близько 60, у Китаї - 52, Великобританії - 40, Франції - 30, Японії - 20, Південній Кореї - 10, Сінгапурі - 10 [6]. В Україні станом на 2009 рік загальна чисельність технопарків становить 16, із яких зареєстровано 12, ще 4 проходять процедуру реєстрації. У цих зонах, орієнтованих на розвиток нової і високої технології, виробляється наукомістка продукція, де концентрується значний кадровий, науковий, інженерний потенціал, що займається розробкою поточних і перспективних науково-прикладних проблем, нових видів продукції і матеріалів [2].

Технопарк - це комплекс, що включає наукові установи, вищі навчальні заклади і підприємства, що створені на підготовлених територіях навколо великих університетів, а також розвинену інфраструктуру. Технопарки створюються з метою полегшення та зміцнення взаємодії науково-дослідних та промислових секторів. Вони забезпечують комерціалізацію науково-технічної діяльності і прискорюють просування нововведень у сфері матеріального виробництва і не займаються організацією масового виробництва. В умовах науково-технічного парку необхідно 5 років щоб створити технопарк, просунути його на ринок нової продукції та ще 2-3 роки необхідно, щоб повернути витрачені кошти [51].

Технопарк - це самостійна господарська фірма, що перетворює вхідні ресурси на виході в інноваційні послуги і продукти. До вхідних ресурсів належать: інтелектуальні ресурси, інвестиції, земельні ділянки, будівлі, устаткування, інфраструктура. До виходу належать: інформаційні, комунікаційні, маркетингові, навчальні, консалтингові, лізингові, фінансові, науково-дослідні послуги та інноваційний продукт.

Структурною одиницею технопарку є центр. До числа найбільш важливих центрів відносяться: дослідний центр, інкубатор, науково-технологічний комплекс (інноваційний центр), промислова зона, маркетинговий центр, центр навчання та ін. Кожний з названих центрів реалізує спеціалізований набір послуг, наприклад, послуги, пов'язані з проведенням науково-дослідних робіт або з перепідготовкою спеціалістів по якому-небудь визначеному технологічному напряму.

До складу технопарку, як інтеграційної структури, входять такі підструктури:

Ш науково-дослідна підструктура (університет, лабораторії, конструкторські бюро);

Ш промислова підструктура (промислові підприємства, що виробляють і реалізують інноваційну продукцію);

Ш інноваційно-економічна підструктура (інноваційні фірми, дослідницьке виробництво);

Ш кредитно-фінансова підструктура (банк та фінансові установи);

Ш торговельна та консультативна підструктура;

Ш інформаційно-комунікативна підструктура [50].

Прикладом технопарку, як одного з перших і найуспішніших, є Стенфордський (США), на базі якого згодом виник технополіс "Силікон велі" ("Силіконова долина"), який став взірцем для наслідування. Науково-технічні парки набули розвитку і в Європі. У Великобританії найвідомішим є Кембриджський технопарк, заснований у 1973 р. на базі всесвітньо відомого університету. До його складу входять 350 фірм, які діють у сфері високих технологій.

Франція була піонером серед західноєвропейських країн у створенні технопарків. Наприкінці 80-х років у країні нараховувалось близько 10 парків, серед яких найбільшим був "Софія-Антиполіс", розміщений на площі 560 га. До його складу входило 26 промислових підприємств, 14 дослідних лабораторій, інноваційних центрів, у яких було зайнято близько 4 тис. чол. Діяльність зі створення технопарків має місце і в інших країнах Західної Європи -- Швеції, Нідерландах, Бельгії.

Ядром парку є інноваційний бізнес-інкубатор, в якому вчений після ретельної експертизи своєї розробки отримує можливість пільгової оренди приміщення і обладнання, проведення ділових консультацій, фінансової, інформаційної та організаційної підтримки. Таким чином, у парку починають діяти юридично і економічно самостійні фірми. Засновники парку зацікавлені в тому, щоб в інкубатор вступили фірми, які впроваджують нові створені ними технології. Для вступу до бізнес-інкубатору потрібен бізнес-план, в якому детально розглядаються і обґрунтовуються кроки по виходу інновацій на ринок. Інкубатор - це своєрідний готель для високотехнологічних фірм: їм допомагають декілька років і коли фірма досягає успіху, її місце в інкубаторі займає інша нова фірма. На Заході більшість інкубаторів організовано університетами, місцевими органами влади та бізнесу. У Німеччині гроші, вкладені державою в технопарки чи бізнес-інкубатори, повертаються через нові робочі місця. Програми будівництва технопарків і технополісів здійснюються в Таїланді, Індонезії, Філіппінах, Малайзії. У технічні мегаполіси перетворюються Японія й Австралія [15].

Якщо раніше вважалося, що головна функція бізнес-інкубаторів - надання початківцям приміщення на пільгових орендних умовах, створення умов для співпраці компаній-орендарів та розвиток їх "синергії", то зараз акцент зміщується на різноманітні послуги, якими можуть користуватись навіть і ті компанії, що мають свої приміщення зовні - асоційовані або "віртуальні" члени бізнес-інкубатора. Таким чином з'явилися "віртуальні інкубатори", або "інкубатори без стін", які взагалі не надають приміщень в оренду. Такі інкубатори особливо популярні в галузі комп'ютерних технологій, але існують і в інших галузях. Вони відрізняються від Центрів підтримки бізнесу тим, що забезпечують довгострокову підтримку клієнтів, спрямовану на зростання бізнесу, і використовують ефекти "синергії" між компанями-клієнтами. Цікаво, що такі послуги можуть надаватися не лише початківцям, але й "досвідченим" підприємствам, серед яких можуть бути навіть досить великі компанії. Таким чином, створюється додатковий ресурс для підтримки "початківців" [8].

Використовуючи досвід "Силікон велі", в усьому світі стали створювати технополіси. Технополіс являє собою місце, де розміщені технопарки разом з інфраструктурою та помешкання людей, що в них працюють. Інфраструктура технополісу включає: транспорт, зв'язок, центри торгівлі, складські приміщення, центри оренди і прокату, економічну інфраструктуру (послуги фірми, консультаційні центри).

Технополіс представляє собою цілісну науково-виробничу структуру, створену на базі окремого міста, в економіці якого помітну роль відіграють технопарки та інкубатори. Нові товари і технології, розроблені в наукових центрах, використовуються для вирішення всього комплексу соціально-економічних проблем міста. Технополіси можуть утворюватися як на основі міст, що будуються, так і на основі тих, що реконструюються. Існують також технополіси "розмитого" типу. Вони виникають переважно на базі великих міст і при відсутності чітко відокремлених високотехнологічних зон все-таки мають розвинуті інноваційні структури.

Виділяють також такі види інтеграції науки і виробництва: стратегічні альянси, фабрики думок тощо [6].

Узагальнюючи основні форми і напрямки інтеграції освіти, бізнесу і науки на основі ВНЗ, можна висловити гіпотезу, що інтеграційні процеси актуалізують потреби освітніх установ:

Ш в управлінських інноваціях і змінах організаційної структури;

Ш у посиленні контролю якості освіти з боку роботодавця;

Ш у співпраці із зацікавленими сторонами в галузі забезпечення якості освіти.

Певною синтезуючою ідеєю об'єднання різноманітних форм інтеграції є ідея дослідницького університету, який є центром інноваційного технологічного розвитку промисловості і соціальної сфери, важливим суб'єктом управління регіонального, а іноді й національного масштабу. В наш час університет набуває новий вигляд - стає одним з мізкових центів влади, лабораторією для перетворення наукових ідей в корисний промисловий продукт, плацдармом проведення міжнародних форумів. До того ж мова йде про профілювання вищої освіти відповідно до вимог ринку.

Дослідницький університет - це певною мірою ідеал, до якого починають прагнути провідні вищі навчальні заклади, - це сучасна форма інтеграції освіти й науки, яка уже доволі давно визнана за кордоном і має там хорошу репутацію. Сутність класичного дослідницького університету - інтеграція навчального процесу та фундаментальних наукових досліджень - уперше системно була визначена В. Гумбольдтом у ХІХ сторіччі. Девізом заснованого у 1809 році Вільгельмом фон Гумбольдтом університету в Берліні були слова: "Відданість науці".

Найбільший розвиток дослідницькі університети отримали в США. В їх концепції відбувся синтез демократичної традиції ранніх середньовічних університетів і прагматизму німецької університетської школи. Так, у 2000 році у США було майже 260 дослідницьких університетів, у той же час в Німеччині - 70, Великобританії - 73, в Іспанії - 41 [5]. Прикладами потужних науково-дослідних інститутів, створених при фінансовій підтримці держави, можуть бути Баварський державний науково-дослідний інститут вищої освіти і планування в Мюнхені і Норвезький науково-дослідний інститут вищої освіти.

На сьогодні під дослідницьким університетом розуміють вищий навчальний заклад, що має статус національного, володіє значним науковим, науково-дослідним, науково-технічним та інноваційним потенціалом і є визнаним лідером у галузі вищої освіти. Головна відмінність дослідницького університету від університету традиційного типу в тому, що університет розглядається не як місце репродукції старих знань, а як місце виробництва нових знань. За такої організації науково-освітнього процесу викладач є не просто репродуцентом готового знання, а передусім дослідником, що має достатньо свободи, часу та фінансово-організаційної інфраструктури для виробництва нового знання, а відтак на викладання цього нового знання своїм студентам. Дослідницький університет проводить свою діяльність відповідно до вимог і стандартів європейського науково-освітнього простору, бере участь у виконанні науково-дослідних програм і проектів, у тому числі міжнародних, співпрацює з провідними закордонними університетами та іншими впливовими зарубіжними партнерами.

Рейтингові оцінки рівня досягнень дослідницького університету, зокрема, враховують:

Ш кошти на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, які надходять від промислових підприємств та державного і місцевого бюджетів;

Ш залучений університетом для його розвитку приватний капітал як у попередні роки, так і у поточному році;

Ш представництво членів професорсько-викладацького складу в Національній академії наук;

Ш кількість присуджених університетом ступенів PhD за рік [17].

Серед основних вимог, які висуваються до дослідницького університету, можна виділити:

1. наявність у своєму складі навчально-наукових, науково-дослідних інститутів, центрів тощо, які здійснюють наукові дослідження та підготовку наукових кадрів вищої кваліфікації;

2. розробка та функціонування дієвих форм поєднання науки та освіти, забезпечення високоякісної підготовки кадрів вищої наукової кваліфікації (кандидатів, докторів філософії в галузі і докторів наук);

3. наявність чинних угод про співпрацю з іноземними та вітчизняними університетами, з Національною та галузевими державними академіями наук, органами державної влади, вітчизняним та зарубіжними науковими установами та провідними вченими;

4. наявність науково-технічних розробок, які є конкурентоздатними на національному та світовому ринках, а також високих показників у національних рейтингових системах;

5. налагодження тісних зв'язків з бізнесом і добре відпрацьовану система комерціалізації власних досягнень [37].

Метою надання університету статусу дослідницького є підвищення ролі університету як центру науки, культури і освіти, повне використання наукових і інших досягнень, отриманих визначними науковими школами закладу, забезпечення на цій основі наукових розробок для створення принципово нових технічних рішень, розробки важливих соціальних і економічних проблем, формування разом з іншими провідними вищими навчальними закладами спільних програм за пріоритетними напрямами фундаментальних досліджень, вдосконалення діяльності з підготовки висококваліфікованих кадрів для наукових досліджень [100].

У сучасних умовах саме дослідницькі університети мають найбільш вагому підтримку з боку держави для проведення наукової й освітньої діяльності. Так, 100 провідних університетів США отримують 95% коштів федерального бюджету для дослідницьких і освітніх цілей. Підготовка спеціалістів найвищої кваліфікації також зосереджена у дослідницьких університетах: 60% усіх докторантів США підготовлено в 50 таких університетах. Ці університети мають багато студентів, які навчаються за магістерськими програмами, мають краще співвідношення чисельності викладачів і студентів (приблизно 1:6), порівняно із звичайними університетами, в яких таке співвідношення складає 1:12 [17].

Міжнародний досвід свідчить про те, що починаючи із середини ХХ сторіччя, відбувається поєднання понять "елітний університет" і "дослідницький університет". Під елітним університетом традиційно розуміють навчальний заклад, здатний надати доступ до усієї сукупності сучасних знань та забезпечити усі рівні освіти - від бакалавра до доктора - PhD. Концепція дослідницького університету ґрунтується на тісній інтеграції освіти і наукових досліджень в межах університету, включаючи використання досліджень у практиці навчання студентів. Нині у США ці дві університетські філософії практично злилися в одну. Як правило, дослідницькі університети мають дуже міцні зв'язки з промисловістю. Так, наприклад, Массачусетський технологічний інститут має зв'язки майже з 300 корпораціями. Проведені дослідження показали, що щорічний економічний ефект від винаходів і нових технологій, розроблених в університеті, складає 20 млрд. дол. і 150000 нових робочих місць. МТІ щорічно лідирує серед американських університетів за кількістю патентів і щорічно укладає близько 70 договорів про авторські права з приватними компаніями. Важливо зазначити, що одним із важливих критеріїв дослідницького університету є високий авторитет і широке суспільне визнання [49].

Суттєвою особливістю формування професорсько-викладацького складу кращих американських університетів є ротація кадрів, що охоплює сфери освіти, науки та бізнесу. Між ними відсутні штучні перепони, більш того - система оплати праці як в університеті, так і на фірмі стимулюють таку ротацію.

Дослідницькі університети приймають активну участь, переважно на комерційних засадах, у додатковій післядипломній освіті, пропонують багаторівневі програми підвищення кваліфікації і перепідготовки. На відміну від вузькопрофільних комерційних навчальних закладів, університети мають змогу реалізувати різні програми, які ґрунтуються на міждисциплінарних підходах [40]. Для дослідницьких університетів характерна різноманітність джерел фінансування: федеральний та місцевий бюджети, гранти, благодійні фонди, бізнес, доходи від навчальної, дослідницької, виробничої і консультаційної діяльності. Так, зокрема в США федеральна частка, отримана від уряду становить 13,3%, від уряду штату - 30,3%, місцевих органів влади - 2,7%, приватного сектору - 4,9%, студентів - 33,1%. Ще 15% у бюджет вищої школи вносять самі навчальні заклади за рахунок своїх фондів і доходів.

Сучасний дослідницький університет - це потужний економічний суб'єкт, який має високу самостійність. Так, річний бюджет Техаського університету складає 3 млрд. доларів, Стенфордського - 1 млрд. доларів. Дослідницькі університети стали рівноправними партнерами бізнесу в інтеграції науки, освіти і виробництва, і здебільшого виконують в регіонах роль провідного, основного інтегратора [29].

Навколо університетів створюються дослідницькі парки як форма інтегрованого розвитку науки, освіти та бізнесу. Дослідницький парк є по суті об'єднаною навколо дослідницького університету науково-виробничою, навчальною і соціально-культурною зоною забезпечення безперервного інноваційного циклу. Суть концепції дослідницького парку полягає у створенні особливої інфраструктури, яка забезпечує зв'язок дослідницького центру та бізнесу, що народжує і підтримує на стартовому етапі малі високотехнологічні підприємства. У парках здійснюється технологічний трансфер, тобто передача нових технологій, проекти яких виникли в наукових центрах, у виробництво і забезпечення таким чином промислового випуску нової продукції. У парках реалізується інтеграція науки, яка базується в університеті, з бізнесом. Парки допомагають вченим, інженерам, програмістам довести свої ідеї до стадії комерційного продукту, стати підприємцями, організувати власні малі фірми. Дуже важливою для наукових підприємців-початківців є можливість спілкування з фахівцями різних спеціальностей - саме ця можливість реалізується в атмосфері університету й розповсюджується на увесь дослідницький парк [17].

Функціонування наукового парку створює більш ефективний зв'язок між університетською наукою і високотехнологічними підприємствами. При цьому підприємства отримують нові наукові розробки для виробництва конкурентоспроможної на ринках продукції і поповнюють свій кадровий склад молодими кваліфікованими фахівцями. Реалізація інноваційних проектів та впровадження їх результатів на високотехнологічних підприємствах, що є партнерами інноваційного середовища наукового парку, сприяє підвищенню їх інноваційного рівня.

Таким чином, можна стверджувати про переваги і необхідність створення на базі університету дослідницького типу інноваційного середовища, яке забезпечує гармонійний розвиток усіх складових трикутника знань (рис.2).

Рис. 2 Складові "трикутника знань" дослідницького університету

Отже, у країнах з розвиненою економікою відбувається масовий перехід до наукомістких технологій; усвідомлення обмеженості природних ресурсів зумовило пошук ресурсозберігаючих технологій при переробці сировини. Результатом цього є створення структур, здатних до синтезу освіти, науки та виробництва, розвитку індустрії інтелектуальних продуктів.

Такі форми взаємодії забезпечують, по-перше, формування узагальненого інтелектуально-творчого середовища життєдіяльності ВНЗ; по-друге, розвиток системи постійної взаємодії між роботодавцями і освітнім суспільством з метою організації моніторингу регіонального ринку праці і освітніх послуг, раціонального заповнення професійних ніш на ринку праці; по-третє, функціонування механізмів, які стимулюють роботодавців інвестувати в освітні заклади, забезпечує інтеграцію науки, виробництва і освіти, що розповсюджує позитивний досвід участі роботодавців у фінансуванні закладів професійної освіти; по-четверте, забезпечують закладам професійної освіти гарантоване оплачуване замовлення на підготовку фахівців, можливість розвитку експериментально-навчальної бази, підвищення рівня і диверсифікації пропонованої освіти, а замовнику можливість підготовки висококваліфікованих кадрів на базі закладів професійної освіти [41].

Реалізація вище наведених форм співпраці сприятиме залученню молоді до наукової діяльності, підвищенню рівня освіти і науки, а відтак їх конкурентоспроможності на міжнародному ринку.

Розділ 2. Світовий досвід інтегрованого розвитку освіти, науки і виробництва

2.1 Організація науково-дослідних робіт у вищих закладах освіти США

наука економічний освітній бізнес

У США в даний час приділяється достатньо уваги підвищенню освіченості людей, особливо в науково-технічній сфері. Керівництво країни налаштоване на лідерство в усіх напрямках знань, на зміцнення зв'язків між фундаментальною і прикладною наукою, між освітою, наукою, виробництвом і ринком. Держава використовує передові досягнення науки для аналізу шляхів розвитку інновацій. Сюди належить, зокрема, прогнозування напрямків і параметрів розвитку економіки і визначення базисних інновацій. Результати досліджень враховуються при розробці науково-технічної політики держави. Розробляються урядові програми підтримки НДДКР. Серед пріоритетних напрямків державної підтримки: національна оборона, енергетика, транспорт, охорона здоров'я, будівництво, сільське господарство, природні ресурси, збереження заповідників. Переважна більшість науково-дослідних робіт проводиться в університетах.

У концепції американських університетів відбувся синтез демократичної традиції середньовічних університетів і прагматизму німецької університетської школи. Американський підхід до університетської освіти відзначався демократичністю та орієнтувався на служіння суспільству. Як наслідок, провідні американські університети в середині XX століття перетворилися на потужні освітні, дослідницькі та науково-виробничі комплекси, пов'язані з бізнесом, виробництвом і системами управління [40].

Університети США споконвічно мали особливий правовий статус, власні статути і конституції, що давало їм високий ступінь автономії, але не протиставляло їх суспільству і владі. Внаслідок того, що університети мали у своєму розпорядженні землю, ціна якої внаслідок близькості до колективного інтелекту університету все зростала, з часом багато університетів стали самостійними в економічному сенсі суб'єктами господарської діяльності.