Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці «Нове індустріальне суспільство» (1967), яка стала бестселером на американському книжковому ринку. її автора журнал «Форчун» навіть назвав «сучасним Кейнсом».

Ця книжка, як писав Гелбрейт у передмові, ґрунтується на попередніх наукових дослідженнях автора. Гелбрейт, зокрема, став відомим як автор теорії «врівноважувальної сили». Суть теорії полягає в тім, що концентрація капіталу не призводить до утворення монополій, оскільки цей самий процес породжує нейтралізуючу «врівноважувальну силу» у вигляді великих об'єднань покупців і постачальників. Ця сила не лише перешкоджає утворенню монополій, а й заступає колишню конкуренцію «типовим для сучасного стану ринком з невеликою кількістю продавців, яких активно приборкують не конкуренти, а другий бік ринку -- сильні покупці».

У «новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов'язує з технічним прогресом. Він виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств -- великі корпорації і дрібне виробництво. Основу сучасної економіки становлять великі корпорації. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства».

Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій: «підприємницьку» і «зрілу». У «підприємницькій корпорації» (20--30-ті pp. XX ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, який дбав про максимізацію прибутку. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання. «Зріла корпорація» -- це колективна організація, в ній приватна власність замінюється «суспільною капіталістичною власністю». її очолює не окремий підприємець, а «техноструктура», до якої переходить влада. Тех-ноструктуру Гелбрейт визначає як «союз знань і кваліфікації».

Перехід у корпораціях влади до техноструктури змінює й мету діяльності корпорацій. За Гелбрейтом, вона відображає вже не особистий інтерес підприємця, а суспільний, керується не макси-мізацією індивідуального прибутку, а суспільним благом. На перший план техноструктура ставить економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам.

Важливою рисою «індустріальної системи» Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Велика корпорація здійснює планування. Якщо раніше Гелбрейт стверджував, що нейтралізувати монополію і конкуренцію можна з допомогою «врівноважувальної сили», то тепер він намагається замінити конкуренцію й ринок монополією (великою корпорацією) і плануванням. Щоправда, сам Гелбрейт заперечує можливість ототожнювання великої корпорації з монополією.

В «індустріальному суспільстві» формується, на думку Гелб-рейта, нова класова структура. Зникає конфлікт між багатими й бідними, йому на зміну приходить новий конфлікт -- між «класом освічених» і «неосвічених і малоосвічених». Вирішальною силою «індустріального суспільства» стає «клас освічених», складовою частиною якого є «техноструктура».

Велика роль у «індустріальному суспільстві» Гелбрейта належить державі. Технічний прогрес автоматично зумовлює необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподілу національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому Гелбрейт підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо держави. Державу й корпорації він розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.

У концепції «індустріального суспільства» Гелбрейта є й критичні ноти. Він критикує мілітаризм, гонку озброєнь, розуміє складність розв'язання соціальних проблем у межах «індустріального суспільства». Останнє завдання він покладає на інтелігенцію, яка керуватиметься не тільки економічними пріоритетами, а сприятиме розвитку «естетичних цінностей».

Вивчаючи концепцію Гелбрейта, слід чітко зрозуміти алогічність цілої низки його визначень суті та порядку функціонування «індустріального суспільства».

Концепція «постіндустріального суспільства». Термін «постін-дустріалізм» було запроваджено в науковий обіг англійським соціологом А. Пенті ще на початку XX ст. Цей термін він пов'язував із майбутнім суспільством, яке настане «після краху індустріалізму».

Як сформована концепція «постіндустріоналізм» склався в 70-х pp. і пов'язаний з ім'ям професора соціології Гарвардського університету Д. Белла. Ще з кінця 50-х pp. він активно пропагував цю концепцію. 1973 р. він опублікував працю «Настання постіндустріального суспільства», що в ній оприлюднив найновіший удосконалений варіант концепції.

Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку суспільства, а з другого -- утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Він визнає велику роль Маркса в розвитку соціології, підкреслює його вплив на соціологів, які вивчали проблеми й перспективи розвитку капіталізму, і навіть стверджує, що «всі ми постмарксисти».

Белл намагається наслідувати марксову логіку соціального аналізу, але категорично виступає проти моністичного підходу до вивчення закономірностей суспільного розвитку, яке в марксистському вченні визначається діалектичною єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Белл заявляє, що недоліком марксистського вчення про зміну формацій є те, що концептуальна схема суспільного розвитку будується навколо осі відносин власності, а для характеристики капіталізму така вісь непридатна, передовсім тому, що «власність -- це юридична фікція». Крім того, на думку Белла, перехід від «індустріального» до «постіндустріального» суспільства зумовлюється вже не стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інститутами. Він висуває ідею про те, що розвиток будь-якого суспільства відбувається одночасно за кількома «осьовими лініями», які визначають його економічну, політичну і культурну еволюцію. Залежно від вибору «осі» історію суспільства можна розглядати по-різному: як еволюцію форм власності, його політичних організацій, або культурних традицій. Сам Белл бере за основу схему побудови суспільства навколо «осі виробництва і типів використовуваних знань». Саме в останньому він бачить докорінну різницю між своєю концепцією і поглядами прибічників «індустріалізму», які всі суспільні зміни виводять лише з прогресу техніки і технології.

Аналізуючи концепцію «постіндустріального суспільства» Белла, слід звернути увагу на характеристику ним системи «постін-дустріалізму», на ті ознаки, якими він її наділяє. Проаналізувавши ці ознаки, необхідно усвідомити, що хоч вони й відповідають реальним фактам і породжені ними, але не визначають суті суспільної системи.

Теорія конвергенції. З теоріями соціальної трансформації капіталізму змикається теорія конвергенції. Термін «конвергенція» перекладається як «наближення», «зближення».

Зарубіжні економісти, прихильники цієї теорії, стверджували, що капіталізм і соціалізм під впливом індустріального розвитку набувають спільних рис, зближуються, зливаються в якесь «змішане суспільство». Воно не буде ні капіталістичним, ні соціалістичним, а втілюватиме переваги обох систем.

З обґрунтуванням теорії «конвергенції» у 50-х pp. XX ст. виступили економісти і соціологи П. Сорокін, В. Бакінгем (США), Р. Арон (Франція). Значного поширення теорія набула у 60-х pp. завдяки працям таких учених, як В. Ростоу, П. Дракер, Дж. Гелб-рейт (США), Ян Тінберген (Голландія) та інші.

Як і розглянуті теорії «індустріального» і «постіндустріаль-ного» суспільства, теорія «конвергенції» не є якоюсь цільною науковою гіпотезою. її автори користуються різними аргументами на захист своїх позицій, по-різному описують «змішане суспільство».

Технологічний варіант «конвергенції» проголосив Дж. Гелб-рейт. Злиття двох систем, наголошував він, відбувається внаслідок розвитку однакової технологічної структури виробництва, зростання розмірів виробництва.

В. Ростоу робив висновок, що відбуватиметься наближення соціалізму до капіталізму.

Ян Тінберген процес «конвергенції» уявляв як «сприйняття» певних принципів і «переборення» інших. В результаті виникне «змішана система», яка уможливить досягнення суспільного оптимуму. Він прихильник «синтезу» певних елементів капіталістичної ефективності і соціалістичної рівноваги.

Р. Арон визнає наявність спільних рис у капіталізмі і в соціалізмі. Можливим шляхом «синтезу» двох систем є організація соціалізму на «капіталістичних засадах».

В. Бакінгем зазначав, що внаслідок конвергенції постане «єдиний загальний економічний лад» на капіталістичній основі.

Як відомо, марксистська література не просто критично оцінювала теорію «конвергенції», а називала її «міфом» і вбачала її призначення у спробах захистити капіталізм і спростувати досягнення соціалізму. Арбітром у розв'язанні цієї проблеми стала історія.

15.6 Концепція футурології

З багатьох проблем сучасності однією із центральних є проблема майбутнього. Досліджуючи цю проблему, слід згадати марксистсько-ленінську концепцію суспільного розвитку, в основі якої лежить зміна суспільно-економічних формацій і побудова комунізму як майбутнього людства. Цій концепції протистоять концепції футурології (науки про майбутнє) західних економістів. Назву новій науці дав німецький політолог О. Флехтхеим.

У праці «Історія і футурологія» (1966) він визначає футурологію як засіб переборення «старих ідеологій».

Спроби визначити обриси соціальної організації суспільства майбутнього робили ще мислителі пізнього Середньовіччя -- Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла, великі соціалісти-утопісти -- Ш. Фур'є, А. Сен-Сімон, Р. Оуен. У 60--70-х pp. XX ст. виник справжній «футурологічний бум». Відбувається швидкий розвиток футурології як науки. Економісти, філософи, соціологи починають активно прогнозувати майбутнє. Постає низка урядових і позаурядових організацій, які намагаються моделювати й прогнозувати майбутнє.

Радянські дослідники-марксисти заперечували навіть право футурології на існування на тій підставі, що вона не відповідала марксистсько-ленінським уявленням про перспективи суспільного розвитку. Розглядаючи це питання, необхідно чітко з'ясувати як раціональні, так і безпідставні зауваження радянських дослідників.

У футурологічних концепціях так само, як і в теоріях трансформації капіталізму, немає єдиної методологічної основи. Футурологи обмежуються фрагментарною характеристикою суспільства, занадто абсолютизують якусь одну його сторону. Досить умовно можна виділити два основні напрями футурології -- індустріальний і конвергентний. Прихильники теорії конвергенції, як уже зазначалося, намагалися спрогнозувати процеси суспільного розвитку, виходячи з існування двох протилежних систем. У межах індустріального напряму футурологічний характер мають різноманітні теорії так званого постсуспільства.

За підрахунками Белла, протягом 60--70-х pp. з''явилось близько двадцяти визначень з префіксом «пост»: постбуржуазне суспільство Р. Дарендорфа, посткапіталістичне суспільство Р. Ліхт-хейма і К. Боулдінга, постцивілізаційне Г. Кана, постсучасне А. Етціоні та ін.

Основним методологічним принципом усіх цих теорій є технологічний детермінізм, тобто твердження, що розвиток техніки визначає розвиток суспільства незалежно від його соціально-економічної структури. Роль науки, техніки, технології в розвитку суспільства гіперболізується. В основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні ознаки, причому як кількість ознак, так і їх сутність неоднакові в різних авторів. Проте майже всі наголошують на розширенні сфери послуг, зростанні ролі науково-технічної інтелігенції, зростанні загального добробуту, можливості задоволення різноманітних інтересів тощо.

Так, у концепції «постцивілізації» Г. Кана однією з ознак майбутнього суспільства є рівень доходів на душу населення. Ця ознака стала і основним критерієм класифікації стадій суспільного розвитку, яких виокремлюється п'ять.

До концепції «постцивілізації» Г. Кана близька «технотронна ера» відомого політолога, професора Колумбійського університету 3. Бжезинського. Як визначальні риси «технотронного суспільства» він називає: переважання сфери послуг, розвиток індивідуальних здібностей людини, доступність освіти, заміну мотиву нагромадження особистого багатства «моральним імперативом використання науки в інтересах людини», ліквідацію «персоналізації» економічної влади, тобто втрату власниками капіталу позицій в управлінні виробництвом. Цю роль відіграє «еліта технотронного суспільства» тобто організатори виробництва та вчені, що утворюють «верхівку панівного класу».

Одним із найяскравіших представників футурології є американський соціолог Д. Тоффлер. Він констатує наявність кризових явищ в індустріальній системі, які пов'язано з тим, що індустріальний світ вступає в нову стадію історичного розвитку, стадію технотронної цивілізації, котра вже не підлягає законам індустріалізму. Просування до «нового суспільства» відбувається в процесі розвитку «суперіндустріальної революції».

Прогнозуючи майбутнє, Тоффлер розробив кілька його моделей. Так, у праці «Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації» (1980) крах індустріалізму він пов'язує з послідовною зміною «хвиль перемін»: аграрна хвиля цивілізації, індустріальна цивілізація, хвиля комп'ютерів, комунікацій і утвердження суперіндустріалізму.

Аналогічні ідеї розвиває Тоффлер і в книжці «Передбачання і передумови» (1983). Щоправда, тут він особливу увагу звертає на формування різних структур «інформаційного суспільства». У праці «Зрушення влади. Знання, багатство і насильство на порозі XXI століття» (1990) Тоффлер майбутнє пов'язує з побудовою «цілісної гуманної цивілізації», перехід до якої відбудеться через «революцію влади». її він називає однією з найважливіших революцій, яка є рушійною силою багатьох перемін. Основним фактором «революції влади» є знання.

Багато хто з економістів і соціологів пов'язував майбутнє людства з різними формами соціалізму. Так, американський соціолог К. Келлі вважав, що змінюється характер власності, мета виробництва заради прибутку, тобто настає доба «гуманістич-

ного соціалізму»; шведський дослідник І. Гальтунг писав, що розвиток відбувається в напрямі «післяреволюційного комуністичного суспільства»; Дж. Гелбрейт у праці «Економіка і суспільна мета» розробив концепцію «нового соціалізму»; американський економіст П. Дракер проголосив «пенсійно-фондовий соціалізм», посилаючись на К. Маркса, який пов'язував соціалізм із власністю робітників на засоби виробництва (у США така власність у складі пенсійних фондів уже тоді становила понад 35% всієї власності).

Підбиваючи підсумок, слід усвідомити, що проблема майбутнього -- складна і багатогранна. Крім теорій, які виникають у рамках так званих ортодоксальних напрямів, з'явились альтернативні ідеї суспільного розвитку. У них наголос усе більше переноситься з відносин між людьми і багатством на відносини між людьми в найширшому розумінні. Це концепції «якості життя», «етики розвитку»,

Размещено на Allbest.ru