Фур'є користується також і матеріалістичними підходами. Так, він поділяє думку інших економістів щодо засадничого характеру відносин власності, і формулює постулат про акціонерні товариства -- фаланги, як спосіб усуспільнення власності (перехідна економічна модель). Тут слід знову звернутись до учення Сен-Сімона і знайти відмінності між цими двома концепціями усуспільнення (у Сен-Сімона вияв колективізму -- кооператив, община; у Фур'є -- добровільне об'єднання індивідуалів, корпорація). Задовго до того, як почалися процеси корпоратизації виробництва, Фур'є передбачає її наслідки і ті можливості, які вона забезпечує.

Теорія розподілу суспільного продукту, запропонована Фур'є, також заслуговує на особливу увагу, бо саме вона пізніше стала основою реформістської концепції розподілу за соціалізму, і була реалізована на практиці. Як і інші утопісти, Фур'є завдання реформування суспільства покладає на державу -- інституцію, спроможну обстоювати загальносуспільні інтереси.

Фур'є також мав послідовників, серед яких найвідоміші -- Консідеран і Годен, які намагались на практиці втілити в життя його ідеї, створивши акціонерні товариства з участю робітників.

В Англії автором майже такої самої доктрини був Р. Оуен (1771--1858). Варто знати, що особливістю англійського утопічного соціалізму було те, що ідея побудови справедливого суспільства не обмежувалась певним рівнем його соціалізації. Вона передбачала дальше перетворення суспільства на комуністичне. Але шлях до комунізму, на думку Оуена, мав пролягати через соціалізм, заснований на асоціації, котру він розумів як об'єднання, сформоване на базі виробництв.

Про'Л розуміння асоціації Оуеном дещо відрізняється від того, як її трактував Фур'є. Так само відрізняється й розуміння організуючої ролі держави.

Перше пов'язане з тим, що асоціації Оуена -- це первинні ланки суспільної системи, і відносини між асоціаціями -- акціонерні, а всередині них -- суспільні. Його асоціація за власністю -- це акціонерне товариство, але розподіл у ньому здійснюється не за факторами, а за соціалістичним принципом -- за працею та із суспільних фондів споживання (у Фур'є -- всередині асоціації відносини акціонерні, а між асоціаціями -- товарні).

У перспективі асоціації Оуена мали б перетворитися на єдину суспільну асоціацію, об'єднатися на базі усуспільнення власності. У Фур'є в перспективі асоціації як виробничі ланки зберігатимуться, але відносини між ними стануть акціонерними (інакше кажучи, відбудеться загальносуспільна корпоратизація).

Одним із доказів різного тлумачення соціалістами-утопістами сутності асоціації є трактування передовсім форм розподілу. Так, Фур'є вважає, що розподіл в асоціації відбуватиметься за факторами виробництва, Оуен визнає соціалістичний принцип розподілу за працею, а згодом, з формуванням комуністичного суспільства -- за потребами. Варто знайти й інші розбіжності, зокрема щодо вимірювання створених вартостей, розуміння суспільної власності тощо.

Щодо другої особливості вчення Оуена, то роль держави в трансформуванні суспільства він бачить у формуванні «сприятливого соціального середовища» для розвитку комуністичних відносин. З'ясувавши, чим відрізняється такий підхід від запропонованого Сен-Сімоном та Фур'є, можна здобути докази на користь того, що метод, використаний Оуеном, є альтернативним щодо класичного.

На увагу заслуговує і практична діяльність Оуена з реформування суспільства, його проект «трудових грошей» і «справедливого обміну».

Ідеї Оуена є значно утопічнішими, ніж у Сен-Сімона та Фур'є, тому його послідовники змушені були їх постійно переглядати. Треба з'ясувати, які саме зміни вніс у його теорію, наприклад, В. Томпсон, щоб виявити слабку ланку доктрини Оуена.

Важливо також запам'ятати, що згодом колективізм та асоціа-ціонізм соціалістів-утопістів стали теоретичною основою вчень про соціалізацію суспільства, зокрема марксистського, ревізіоністського, соціал-реформістського.

У цьому зв'язку варто звернутися до проблем практичного втілення таких моделей, починаючи з оуенівських реформацій до практики побудови соціалістичних суспільств.

Тема 7. Виникнення і розвиток Марксистської економічної теорії

Ця тема є логічним продовженням, синтезом і, певною мірою, завершенням попередніх, оскільки витоків марксизму треба шукати в класичній політекономії, зокрема в ученнях соціалістів-рікардіанців і соціалістів-утопістів, звідки марксизм запозичив багато засадничих ідей.

Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша -- загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга -- нові тенденції в розвитку економічної науки.

Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої популярності.

Саме в цей час у розвитку економічної науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім соціал-утопізму, можна назвати інтервенціонізм, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку для розв'язання соціальних суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії: соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму, інтервенціоністи -- принцип невтручання держави, альтернативна школа -- обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим, адже капіталістична система саморегулювання поступово втрачала ефективність, що негативно позначалося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності.

Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу.

Більше того, спроба реалізувати їх на практиці під час французької революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши.

А між тим нова соціальна сила -- робітничий клас -- нагально потребувала теорії, що відбивала б її інтереси. Саме тому і виникає особлива течія в політичній економії -- марксизм, засновниками якого були К. Маркс (1818--1883) і Ф. Енгельс (1820-- 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Ріста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса.

Загальні ознаки марксизму. Вивчення цієї, досить складної для розуміння, теорії буде полегшене, якщо умовно поділити її на дві частини:

-- марксизм як економічне вчення;

-- марксизм як соціальне вчення.

Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком самостійними, оскільки перша і створювалась для обґрунтування другої, тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень суспільства.

Марксистське бачення таких перетворень було, на відміну від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власності. Водночас економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень (до речі, саме Маркс уважав найбільшою утопією сподівання, що соціальні зміни Може запровадити держава або клас «вихованих» капіталістів).

Методологія марксизму. Варто зауважити, що Маркс і Енгельс починали свою наукову діяльність як прихильники альтернативної школи політекономії, запозичивши з неї ідею свідомої перебудови суспільства і поєднавши її з ученнями соціалістів-утопістів.

Але згодом на них великий вплив справила класична політекономія, принципи якої вони не піддавали сумнівам. Тому їхнє вчення стало синтезом двох протилежних підходів, двох методів -- історичного і логічного (абстрактного).

Такий синтез не завжди був органічним, що й зумовило певну двоїстість їхнього вчення: з одного боку -- воно утверджувало принципи об'єктивності, з другого -- принципи суб'єктивізму та ідеалізму. Але матеріалістичні (об'єктивістські) підходи у працях засновників марксизму переважають.

Навіть використання історичного методу дослідження базується на цих підходах.

Саме завдяки цьому в межах історичного методу було сформульовано формаційний принцип аналізу: Маркс і Енгельс доводили, що прогрес суспільства цілком залежить від розвитку продуктивних сил, основним стрижнем яких стають засоби виробництва, котрі завжди є чиєюсь власністю, що й спричиняє поділ суспільства на два основні антагоністичні класи -- власників і тих, кого позбавлено власності.

Форма власності, і класи, котрим ця власність належить, визначають тип формації.

Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва починає, замість удосконалення засобів виробництва, посилювати експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Отже, на думку К. Маркса, застарілі форми власності стримують розвиток засобів виробництва, а забезпечити цей розвиток можна тільки зміною таких форм.

Ці засадничі ідеї основоположників марксизму дуже важливі для розуміння їхніх економічних праць.

7.1 Зародження Марксистської економічної теорії

У підручнику процес становлення марксизму характеризується за періодами. Ранній -- до виходу у світ «Капіталу» (40-- 50 pp. XIX ст.), коли працям основоположників марксизму був більшою мірою притаманний революційний пафос, ніж наукове осмислення дійсності. Далі йдеться про зміст «Капіталу» -- основної економічної праці марксистів. Пізній період (70--90-ті pp. XIX ст.) ознаменований працями, в яких викладається марксистське бачення справедливого суспільства.

Період становлення марксизму припадає на роки загострення соціальних суперечностей, посилення класової боротьби. Це позначається на теоретичній діяльності Маркса та Енгельса, надає їхнім працям загальнофілософського забарвлення та соціологічної спрямованості.

З цих праць передовсім варто назвати твори Маркса: «Критика Гегелівської філософії права», де (цілком у дусі альтернативної школи) доводиться необхідність формування нової ідеології, що здатна надихнути маси на революційні перетворення; «Економічно-філософські рукописи 1844 року», що стали першим кроком до створення нового напряму в економічній теорії, заснованого на класовому підході (розглядаються відносини між працею і капіталом); «Злиденність філософії» та «Наймана праця і капітал», де автор заперечує можливість «удосконалення» капіталізму, оскільки відносини праці і капіталу є непримиренно ворожими; «Чорновий рукопис 1857--1858 року» з попереднім формулюванням основних ідей «Капіталу».

Велике значення мали праці Енгельса: «Нариси до критики політичної економії», де висловлено міркування щодо ролі різних форм приватної власності як основи різних типів суспільного ладу, та «Становище робітничого класу в Англії», де обгрунтовано правомірність класової боротьби з економічного погляду.

Зі спільних праць Маркса та Енгельса заслуговують на увагу «Святе сімейство» та «Німецька ідеологія», що в них найповніше відбито їхні погляди на необхідність застосування нових методів економічного аналізу, а також «Маніфест Комуністичної партії», котрий став першим системним викладом особливого класового світогляду та першою спробою змалювати основи іншого, комуністичного ладу.

Ознайомлення з цими працями дасть можливість скласти уявлення про ті проблеми, які потребували розв'язання на більш глибокій теоретичній основі. Водночас у цих творах уперше обґрунтовувалась теорія класової боротьби. Роботи цікаві за змістом, важливі для розуміння сутності подій, що відбувались у той час. Багато що з цих праць згодом буде використано радикальними соціальними вченнями.

7.2 Теоретичні проблеми ''Капіталу'' К.Маркса

Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п'ятнадцять років. її було задумано як критичний огляд поширених тоді економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіталу» (1857--1865) («Критика політичної економії», «До критики політичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс не поспішав, намагаючись надати цьому твору характеру вичерпної, логічно завершеної теорії. Головною метою дослідження, за словами Маркса, було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства».

Перший том «Капіталу». Перший том капіталу вийшов з друку 1867 р. і йому Маркс дав підзаголовок -- «Процес виробництва капіталу».

Центральною проблемою цього тому є процес виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею.

Дослідження починається з визначення ролі товару та грошей у становленні капіталізму. Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, що обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу. Капітал він аналізує як об'єкт власності, як основу та рушійну силу економічного розвитку, як мету виробництва, а найголовніше -- як сутнісну ознаку економічної формації, першопричину боротьби двох класів.

Маркс досліджує генезу капіталу на шляху від простого товарного виробництва до капіталістичного, беручи за основну його складову -- товар, що в ньому, на думку Маркса, як у краплині води, відбиваються всі вади та суперечності товарного виробництва.

Усі категорії політичної економії Маркс трактує з погляду їхньої товарної (матеріальної) природи (тому і він, так само як Сміт та Рікардо, досліджує виробництво, притаманне лише матеріальній сфері).

Економічні категорії капіталізму Маркс аналізує з позиції його основоположної теорії -- трудової теорії вартості, згідно з якою всі вартості створено живою працею, а тому вони підлягають вимірюванню затратами цієї праці.

Дуже важливо збагнути логіку Маркса, згідно з якою товар перетворюється на капітал завдяки створенню в процесі його виробництва так званої додаткової вартості -- неоплаченої праці найманого робітника, оскільки без цього важко зрозуміти його тезу щодо експлуататорської сутності капіталу.

До речі, логіку обґрунтування Марксом теорії вартості та додаткової вартості його сучасники -- економісти-класики -- визнали дуже переконливою.

Почавши аналіз капіталістичного виробництва з товару, Маркс розкриває його властивості: споживну вартість і вартість; дає визначення двоїстого характеру втіленої в товарі праці: конкретної й абстрактної. Сам Маркс назвав це визначення «найліпшим», що є в першому томі.

Проаналізувавши форми вартості, Маркс показав, як виникли гроші. Слід звернути увагу на те, що гроші в Маркса мають товарне походження. Він аналізує функції грошей і показує, за яких умов вони перетворюються на капітал. Запровадження нової категорії «товар -- робоча сила» дало Марксу можливість логічно розглянути процес обміну праці на капітал і ще раз підтвердити систему доказів щодо створення додаткової вартості. Додаткова вартість -- це вартість, створена робітниками у додатковий робочий час (понад вартість робочої сили), що безкоштовно привласнюється капіталістом.

Додаткова вартість підрозділяється на абсолютну, виробництво якої забезпечується за рахунок продовження тривалості робочого дня і підвищення інтенсивності праці, і відносну, що виникає внаслідок зростання продуктивності суспільної праці. Відношення величини додаткової вартості до вартості робочої сили, так звана норма додаткової вартості, указує на рівень експлуатації робочої сили.

Виходячи з учення про додаткову вартість, Маркс дає визначення капіталу як вартості, що самозростає, та наголошує на її класовому змісті. Він запроваджує новий принцип поділу капіталу -- на постійний і змінний. Постійний капітал у процесі виробництва не змінює своєї величини, змінний -- створює додаткову вартість. Заробітну плату Маркс визначає як перетворену вартість і відповідно ціну робочої сили і наголошує, що на поверхні капіталістичного суспільства вона виступає як ціна праці, тобто як оплата всього робочого часу -- необхідного й додаткового.

Спираючись на свої абстракції, категорії вартості та додаткової вартості, Маркс формулює кілька об'єктивних законів капіталістичного виробництва, зокрема закон капіталістичного нагромадження.

Нагромадження капіталу -- це перетворення частини додаткової вартості на капітал. Аналізуючи просте й розширене капіталістичне відтворення, Маркс формулює загальний закон капіталістичного нагромадження, відповідно до якого нагромадження капіталу посилює поляризацію суспільства, погіршує становище робітничого класу. Під час вивчення цього питання слід, звернути увагу, що з критикою цього твердження виступило багато сучасників Маркса, критикували його і так звані ревізіоністи. Не підтвердилося воно і на практиці.

Особливо слід наголосити на підсумках першого тому «Капіталу», зокрема на так званій історичній тенденції капіталістичного нагромадження. Суть її, за Марксом, полягає в тому, що в надрах капіталізму визрівають об*єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної революції. З розвитком капіталізму посилюється процес усуспільнення виробництва, а привласнення лишається приватнокапіталістичним. Водночас міцніє нова соціальна сила-- пролетаріат, яка здатна розв'язати цю суперечність революційним шляхом.

Другий том «Капіталу». Вивчаючи теоретичні проблеми другого тому «Капіталу», необхідно зосередитись на тій його частині, яка стосується проблем функціонування капіталу, його обігових форм. Необхідно простежити логіку доказів, які Маркс висуває на користь своєї доктрини додаткової вартості, виходячи на цей раз не з процесу безпосереднього виробництва, а з процесу обігу. Тут він, як і його попередники, намагається довести (усупереч меркантилістам), що зростання вартості не відбувається в обігу. Проте поза обігом, за Марксом, цього також не відбувається.

Будь-який капітал у своєму русі проходить три стадії. На першій гроші перетворюються на елементи продуктивного капіталу (засоби виробництва і робочу силу), на другій -- у процесі виробництва створюється новий товар, що містить і додаткову вартість, на третій -- відбувається його реалізація, перетворення на гроші. Відповідно до цих трьох стадій капітал набуває різних функціональних форм: грошової, виробничої і товарної.

Досліджуючи рух капіталу з погляду часу цього процесу і його значення для капіталістичного виробництва, Маркс розвиває вчення про основний і оборотний капітал. Ми пам'ятаємо, що ці категорії не нові. Проте на відміну від своїх попередників Маркс за основу визначення основного й оборотного капіталу бере двоїстий характер праці, що дає змогу зрозуміти, як відбувається процес перенесення вартості із засобів виробництва на готовий продукт.

Великого значення надає Маркс проблемі відтворення й обігу всього суспільного капіталу. Нагадаємо, що в першому томі йшлося про відтворення індивідуального капіталу, але між відтворенням індивідуального й суспільного капіталу існують певні відмінності.

У процесі аналізу руху індивідуального капіталу досліджувалась зміна його форм, проблема реалізації залишалась поза дослідженням. За дослідження руху суспільного капіталу ця проблема стає основною. В основу аналізу відтворення всього суспільного капіталу Маркс покладає поділ суспільного виробництва (і суспільного продукту) на два підрозділи -- виробництво засобів виробництва і виробництво засобів споживання. Він аналізує рух суспільного продукту і в кожному підрозділі, і між ними, формулюючи ті умови, що необхідні для безперешкодного процесу відтворення, для реалізації суспільного продукту.

Третій том «Капіталу». У цій книжці Маркс знову повертається до проблем, поставлених у першому томі, зосереджуючись на аналізі всіх тих форм, яких набирає капітал-вартість на стадії розподілу. Маркс фактично розв''язує завдання, які свого часу ставив Рікардо та його послідовники, намагаючись визначити не лише форми, яких набирає вартість, а й чинники, які обумовлюють розміри цих форм.

Тим самим Маркс переводить теоретичний аналіз на інший рівень, надаючи політекономічній науці нових рис, які згодом стануть провідними для неокласичного напрямку.

Необхідно розглянути характеристики основних форм доходів у капіталістичному суспільстві, простежити, як Маркс, із вартісних позицій, пояснює відхилення їхніх параметрів від сутнісного змісту, визначеного ним у першому томі «Капіталу». Адже не випадково, усі ці форми Маркс називав «перетвореними».

Маркс аналізує перетворення додаткової вартості на прибуток і норми додаткової вартості на норму прибутку, перетворення прибутку на середній прибуток. Це перетворення є одночасно і перетворенням вартості на ціну виробництва. Маркс досліджує також процес розподілу прибутку між різними групами капіталістів і ті конкретні форми, яких прибуток у результаті цього процесу набирає, а саме: дохід підприємця, процент і ренту.

Четвертий том «Капіталу» був написаний автором ще до того, як було написано перші три томи «Капіталу». Його присвячено аналізу відомих теорій політичної економії. Тому, добре знаючи теорії попередників Маркса, не важко, порівнюючи їх з узагальненнями, сформульованими в перших трьох томах, з'ясувати ставлення Маркса до цих теорій.

Підбиваючи підсумок, ще раз слід наголосити на тій обставині, що загальне уявлення про суть марксистської економічної теорії, безперечно досить ґрунтовної та логічної, має базуватися на розумінні намірів Маркса:

-- довести, що несправедливість капіталістичного суспільства Пояснюється експлуатацією чужої праці;

-- показати, що додаткова вартість, яка має матеріальний вираз і трудове походження, є результатом експлуатації праці.

Це два дуже важливі моменти, які визначають належність теорії Маркса до старої класичної школи, і водночас пояснюють ставлення пізніших авторів до неї як до обмеженої.

7.3 Праці К.маркса та Ф. Енгельса 70-90 рр

До них належать «Громадянська війна у Франції», де підсумовується досвід Паризької комуни та розглядаються перспективи революційних перетворень, «Націоналізація землі», присвячена викладу економічних основ соціалізму, «Критика Готської програми», де також аналізуються проблеми форм власності та форм розподілу за соціалізму і наводиться модель процесу відтворення.

Праці Ф. Енгельса цього періоду -- це «Анти-Дюрінг», де висвітлюються питання методології політичної економії та розв'язуються проблеми сутності соціалістичного ладу, його організаційних основ; «Розвиток соціалізму від утопії до науки», де чітко формулюються основи суспільного соціалістичного ладу; «До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року» з розглядом нових аспектів розвитку капіталізму -- монополізації виробництва, що потребувало уточнень марксистського вчення. Ця робота цікава тим, що Енгельс уважає монополізацію передумовою соціалістичних перетворень, засобом протистояння анархії і конкуренції (більшість тогочасних економістів оцінювала монополізацію, як процес, що дестабілізує економіку, заважає дії механізмів саморегулювання).

Беручи загалом, можна сказати, що Маркс і Енгельс створили в економічній науці особливий напрям, який став основою соціал-де-мократичних теорій, а згодом і так званого наукового комунізму.

7.4 Розвиток В.І. Леніна марксистського економічного вчення

Економічне вчення та соціальна доктрина основоположників марксизму позначилися на багатьох економічних та соціальних ученнях, що були сформульовані наприкінці XIX -- поч. XX ст. Найортодоксальніше з них належить В. Леніну, який категорично не сприймав жодних критичних зауважень на адресу марксистської теорії і намагався довести її абсолютну відповідність будь-яким економічним і соціальним умовам.

Основні праці Леніна постійно сповнені намагання абсолютизувати марксистську доктрину, проте найвагомішим його внеском в економічну теорію ще донедавна радянські економісти вважали твір «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму». У ній, крім застосування марксистської методології аналізу до нових реалій розвитку капіталістичного світу, зроблено спробу дослідити економічні закономірності й наслідки та економічне підґрунтя глобальних трансформацій.

Уявлення про розвиток В. Леніним економічних та класових постулатів марксистської доктрини дають твори «Держава і революція» і «Доповідь на захист резолюції про поточний момент», які свідчать про крайній радикалізм та ортодоксальність ленінських підходів до формування доктрини майбутнього соціалістичного суспільства.

7.5 Марксизм і сучасність

Аналізуючи роль, яку відіграв марксизм у розвитку економічної науки, та наслідки практичного втілення цієї доктрини в життя, слід урахувати його складність і неоднозначність. Передовсім слід розмежовувати економічну теорію і політичні погляди К. Маркса, а також оцінку марксизму (зокрема економічного вчення) західними економістами і дослідниками в пострадянських країнах.

Щодо перших, то не треба забувати, що з самого початку виникнення марксизму він мав як палких прихильників і послідовників, так і запеклих критиків.

Те саме спостерігається і тепер. Навіть ті економісти, які високо цінують загальний теоретичний доробок Маркса, не сприймають його теорій трудової вартості, заробітної плати, додаткової вартості тощо, не кажучи вже про теорію «наукового соціалізму».

Оцінки марксизму пострадянськими дослідниками також неоднозначні. У перші роки після розпаду СРСР спостерігались діаметрально протилежні оцінки: від продовження вихваляння й абсолютизування марксизму, як за радянських часів, до численних спроб його абсолютного заперечування.

Поступово пристрасті вщухали, і нині серйозні науковці намагаються переосмислити теоретичний доробок Маркса, збагнути те позитивне й негативне, що в ньому є.

Безперечно, Маркс заклав основи нового напряму в дослідженні економічних і соціальних процесів. Західні дослідники вважають його видатним теоретиком, який спромігся синтезувати історію, політичну економію, філософію, соціологію у створенні відповідних підходів до дослідження суспільного розвитку.

На жаль, на блискучих економічних дослідженнях Маркса надто негативно позначилися його радикальні революційні погляди. Погану послугу Марксу зробила і радянська економічна наука, рекламуючи його теорію як «єдино правильну і всеосяжну», перетворюючи на догму навіть його помилки.

Між тим марксизм і, зокрема, його найважливішу складову -- економічну теорію, слід розглядати тільки як один (щоправда серйозний і глибокий), з численних напрямів суспільно-економічної думки, не абсолютизуючи його і не вбачаючи в ньому панацею від усіх економічних і суспільних негараздів.

Тема 8. Виникнення альтернативної школи політичної економії. німецька національна політекономія

В економічній літературі поняття «альтернативна політична економія» вживається тоді, коли йдеться про інше, ніж визначене класичною школою, трактування закономірностей суспільного розвитку.

Треба знати, що підходи, альтернативні класичним, базуються на особливій філософії, мають власне історичне коріння і виникли задовго до появи класичної політичної економії. Так, прикладами альтернативного мислення можуть бути теорії, сформульовані, скажімо, ще Платоном, який виклав свої погляди на принципи державного устрою, або теорії меркантилістів (особливо показовими щодо цього є доктрини німецьких та австрійських камералістів), учення представників німецької історичної школи, сучасні доктрини інституціоналістів.

Загальною сутнісною ознакою альтернативної політичної економії є те, що вона базується на постулаті пріоритетності загальносуспільних інтересів над приватними, тобто на принципі кому-нітарності. Згідно з цим принципом економічна спроможність суб'єкта господарювання узалежнюється від розвитку національної економічної системи в цілому, а суспільна ідеологія примату загальнонаціональних інтересів набуває провідного значення. Такий підхід, однак, не заперечує значущості індивідуалістичних чинників економічного прогресу, але передбачає свідоме формування державою соціально-економічного середовища для спрямування їх у необхідне русло.

8.1 Започаткування системи національної політичної економії в Німеччині

Аналізуючи це питання, необхідно з'ясувати ті соціально-економічні особливості розвитку Німеччини XIX ст., що позначились на формуванні політичної економії. Треба також урахувати стан історико-філософських досліджень, які було покладено в основу побудови принципів альтернативної економічної теорії.

Автором нової теоретичної системи був Ф. Ліст (1789--1846) -- прихильник ліберальних ідей (у тій їхній частині, що стосувалась розвитку капіталістичної промисловості) і реформ, перешкодою для яких, на його думку, була внутрішня митна політика Німеччини (в країні існували митні кордони між окремими державами конфедерації).

Найповніше основоположні принципи національної політичної економії викладено в його книжці «Національна система політичної економії». Саме в цій праці, яка складається з чотирьох томів («Історія», «Теорія», «Системи», «Політика»), аналізуються всі сторони суспільного життя, висвітлено практично всі складові альтернативної концепції розвитку суспільства. Згодом ці ідеї взяли на озброєння прихильники історичної школи та інституціоналізму.

Вивчаючи економічні погляди Ліста, слід зосередитись на таких напрямках його вчення:

-- заперечення космополітизму (науки про те, як людство в цілому може досягти високого рівня добробуту) і необхідність переходу до «істинної політекономії» (науки про те, якого типу політики має дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою);

-- доведення похідного характеру економіки від державної політики засобом абстракції, запозиченим у класичної політекономії (як наслідок похідного характеру приватних інтересів від суспільних);

-- розуміння категорії «продуктивні сили», їхнього змісту, напрямків і можливостей їхнього реформування;

-- розуміння конкуренції як протиборства національних інтересів (він називає їх «приватними інтересами націй»).

Аналіз цих основоположних складових учення Ліста дає змогу зрозуміти:

-- чому, формулюючи економічну програму розвитку німецької економіки, він наголошує на необхідності застосування мобілізаційної моделі, яка передбачає на першому етапі її закритість (автарктичність, самодостатність);

-- чому такими важливими пунктами економічної політики він вважає високий рівень освіти та «індустріальне виховання нації»;

-- чому в його ученні так мало уваги приділяється проблемі вартості (він розглядає лише мінові вартості, тобто товари, як основу для накопичення внутрішнього потенціалу);

-- чому його інвестиційну доктрину не орієнтовано на економічні стимули, а розглянуто як складову загальнонаціональної політики.

Отже, Ліст визнавав політичну економію наукою про складові Державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, що суперечило класичній економічній науці, яка вивчала проблеми загальноцивілізаційного розвитку, його стимули та закономірності.

Основний об'єктивний закон розвитку суспільства, на його думку, полягає в тім, «що численні покоління, що настають одне за одним, поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, котрих потребує досягнення цієї мети». У цьому визначенні відбивається методологія Ліста, історична та національна водночас. Вона інша, ніж у класиків, які всі покоління розподіляли за формаціями, прив'язуючи їх за допомогою їхніх приватних інтересів до форми власності і в такий спосіб визначаючи основний економічний закон суспільного розвитку (за Смітом і Рікардо -- отримання максимального прибутку).

8.2 Історична школа

Нагадаємо, що теорію Ліста заведено розглядати як переддень історичної школи В. Рошера (1817--1894), Б. Гільдебранда (1812--1878), К. Кніса (1821--1898).

Ця школа, теорії якої є найяскравішим прикладом альтернативності економічного мислення, постала в першій половині XIX ст. її ідеї було поширено в Англії, Франції, Сполучених Штатах, але найвизначніші праці, побудовані на засадах альтернативності та історичного методу, написали саме німецькі еко-номісти-теоретики. Тому альтернативна (історична) школа політичної економії ототожнюється з німецькою історичною школою.

Своє завдання представники цієї школи вбачали у формуванні на базі історичного методу окремого напряму національної політичної економії -- учення про народне господарство Німеччини. Так само, як і Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки. Усі ці автори поділяли погляди Ліста, але всі вони зверталися до категорій, розроблених школою класичної політекономії, і стверджували, що ці категорії не заперечують слушності історичного методу, узгоджуються з ним і роблять картину суспільного життя повнішою. Фактично вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і принцип економічної свободи.

Якими ж були основні методологічні засади історичної школи? Нагадаємо, що вони формувались як альтернатива методології класичної школи.

По-перше, на відміну від індивідуалізму та гедонізму класиків, теорії історичної школи мали комунітарний характер, тобто історична школа виходила з іншого, ніж класики, розуміння

«економічної людини». Щоправда, вона для них так само була і виробником, і споживачем, але належала до певного визначеного суспільства, до певної нації, і повинна була свої індивідуальні інтереси узгоджувати з інтересами всієї нації за сприяння держави. Натомість класики розглядали індивіда як частину глобального економічного світу, де відносини впорядковуються економічними законами, без втручання держави.

По-друге, історична школа предмет політичної економії вбачала в дослідженні народного господарства певної країни.

Відрізнялась історична школа від класичної і методом дослідження. Вона використовувала історичний метод, сутність якого трактувалась у такий спосіб: коли йдеться про національне суспільство як певну історичну спільність людей, то необхідно враховувати, який саме потенціал, які надбання має в своєму розпорядженні нація і якими способами вони формувались. Отже, необхідно дослідити всі економічні та позаекономічні чинники національного суспільного прогресу. Аналіз суспільного розвитку необхідно використовувати не лише для розвитку теорії, а й для того, щоб впливати на цей розвиток.

Керуючись історичним методом, представники історичної школи в основу аналізу покладали позаекономічні чинники як визначальні.

Слід також звернути увагу на те, що представники історичної школи, критикуючи теоретичні засади класиків, водночас користувалися деякими з них.

Лідером історичної школи був В. Рошер. 1843 р. він публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». Йому також належить «Історія англійської політичної економії XVI--XVII століть» (1851), «Система політичної економії» у п'яти томах (1854--1894), «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874).

Рошер ставить своїм завданням доповнити й розвинути теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. Досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, він намагається встановити причини їхніх національних особливостей.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства і супротивника революційних перетворень. Він бачив історичну перспективу, критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними і вічними. Натомість Рошер не заперечував доцільності втілення в життя соціалістичних ідей, але тільки реформістським шляхом.

Іншим представником німецької історичної школи був Б. Гіль-дебранд. Його основна праця «Політична економія сучасного і майбутнього» мала на меті, за його власними словами, «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії» і перетворити її на теорію економічного розвитку народів. Політична економія, на його думку, мала бути наукою про закони економічного розвитку нації.

Він значно рішучіше, ніж Рошер, критикував класичну школу за її метод, не визнавав об'єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму.

За основу еволюційного розвитку людства він бере проблему обміну і виділяє три періоди, три фази еволюції: натуральне господарство, грошова та кредитна економіка.

Вершиною прогресу економіки, на думку Гільдебранда, є кредитне господарство. Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, для якого не потрібні гроші. її Гіль-дебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.

Праця третього представника історичної школи К. Кніса «Політична економія з погляду історичного методу» (1853), перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду», була прикладом такої наполегливості й послідовності викладу цієї проблеми, якої не було ні в Рошера, ні в Гільдебранда.

У цій праці теж досить чітко проглядає критика класичної школи та необхідність розвитку національної політичної економії. Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, котрі його відображають, є результатом певної передісторії розвитку, а сам цей рівень є тільки перехідним етапом до дальшого прогресу. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку суспільства, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси за умови, що їхня генеза буде добре відомою, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, -- суспільнозначущою.

Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, розробили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напряму політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Слід звернути увагу на те, що цей напрям заперечував космополітизм класиків та геополітизм англійських економістів.

Доктрина історичної школи еволюціонувала, пристосовуючись до вимог часу. Особливо важливою є така деталь: теорії суспільного розвитку формулюються національною школою політичної економії (з особливим наголосом на необхідності застосування історичного методу) саме тоді, коли перед Німеччиною постала необхідність реформувати суспільний уклад, щоб вивести економіку з кризи.

Це наводить на думку, що формування альтернативних напрямків у розвитку економічної теорії пов'язане з особливим, перехідним періодом у розвитку національних економік. Тому альтернативні моделі розвитку є особливими, мобілізаційними, основними умовами їх реалізації є активна роль держави та інших інституціональних суспільних структур. Така мобілізаційна модель передбачає врахування всіх аспектів суспільного життя і суспільної економіки: від законів саморегулювання до менталітету нації (часто свідомо формованого).

Такі теорії були популярними і в інших країнах, стан розвитку яких потребував мобілізації зусиль нації для трансформування економіки.

8.3 Нова історична школа та соціальний напрям

Наступний етап еволюції історичної традиції в Німеччині також був пов'язаний із особливим періодом розвитку німецького суспільства -- монополізацією економіки, що спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обгрунтування способів розв'язання соціальних проблем.

Щоб зрозуміти різницю між двома цими школами, нагадаємо: для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку,

а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними).

Слід також згадати, що концептуальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства -- це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із цілком протилежного, уважаючи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.

Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х pp. XIX ст., Г. Шмоллер (1838--1917), Л.Брентано (1844-- 1931) і К. Бюхер (1847--1930), орієнтуючись на проблеми сучасності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь -- основи соціальної політики. Вони виходили з того, що:

-- політична економія є наукою про соціальне господарство;

-- детермінантою економічного розвитку є соціальне середовище, його стан;

-- формування сприятливого соціального середовища -- функція держави;

-- сприятливе соціальне середовище -- це таке, що базується на соціальній справедливості;

-- розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно залежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише економічною справедливістю, що встановлюється в результаті конкурентної боротьби, як це було в класиків;

-- можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, пом'якшувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу;

-- основою реформування є цілеспрямована політика держави, відображена в правових актах.

Основу таких підходів було закладено ще представниками старої історичної школи. Проте в їхніх працях не тільки не пропонувалося конкретних заходів з реформування суспільства, а й навіть не надавалося пріоритетного значення трансформації соціального середовища, в якому відбуваються економічні процеси. Навпаки, усі автори нової історичної школи вважали принциповою саме цю проблему. Але зміст практичних рекомендацій у них був різний.

Отже, зосереджуючи увагу на тому, що представники нової історичної школи виступали за еволюційний і реформістський шлях розвитку суспільства, що його мала забезпечити держава через свою політику, і вважали, що реформування має починати-

ся з соціальної сфери і базуватись на принципі примирення економічної свободи та суспільного порядку, -- необхідно ознайомитись із конкретним змістом пропозицій, тобто з тим, як ці автори розуміли соціальні реформи.

Це важливо ще й тому, що теорії представників історичної школи дуже добре відбивали характер процесів, які відбувались у тогочасних суспільствах. Вони доводили, що впертий консерватизм призводить до революцій, тоді як державна політика може бути гнучкою і забезпечувати класовий мир (ця теза і була відмітною ознакою так званого катедер-соціалізму).

Г. Шмоллер, який очолив консервативне крило «нової історичної школи», був запеклим монархістом. Прусську державу він розглядав як основну рушійну силу суспільного розвитку, а економічне життя -- лише як частину загальної культурної моделі. З цього випливав логічний висновок: ретельне вивчення минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який нині набрав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами.

Важливого значення надавав Шмоллер ролі морального фактора в розв'язанні робітничого питання. Він писав, що найліпший засіб для цього -- виховання моральності робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, запобігти поширенню революційного руху серед робітничого класу. Шмоллер пропагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами. Він наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику майнову нерівність, що породжує небезпеку соціальних конфліктів. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон його наукових інтересів свідчить конспект з історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах у 1900 і 1904 pp. У цій праці Шмоллер розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, ринкові відносини, широке коло соціальних проблем.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила Цієї школи був Л. Брентано. Найвідоміші його праці -- це «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення», порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення.

Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.

На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом'якшення соціального протистояння в суспільстві.

Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об'єднань, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи, зокрема К. Бюхер -- автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи.

З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

-- замкнуте домашнє господарство (без обміну);

-- міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача);

-- народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача).

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, у нього є обмін.

Послідовниками і представниками нової історичної школи вважають В. Зомбарта (1863--1941) і М. Вебера (1864--1920). Вони продовжують пошук засобів удосконалення суспільства, намагаючись теоретично розв'язати нагальні соціальні проблеми.

Усі автори, які дотримувались історичних традицій у дослідженнях, обов'язковою умовою поступального розвитку вважали створення державою сприятливого середовища для такого розвитку. Як складові соціального середовища розглядалися право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія.

Так, Зомбарт присвячував свої праці проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб'єктів народного господарства. Він намагався показати на історичних прикладах, що капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економічної діяльності, духу підприємництва і новаторства, що забезпечують її збагачення. У свою чергу, збагачення веде до змін у суспільній психології (інколи негативних, запобігати яким -- завдання держави).

Тут необхідно наголосити на суттєвому моменті: в економічній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму. Це зумовлено тим, що він, звертаючись до ідей Ф. Ліста, намагається обґрунтувати тезу про визначальну роль суспільної, національної за сутністю, психології, яка, на його думку, є основою істинної конкуренції -- протистояння держав і націй. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі «життєвий простір».

Варто замислитись над цією тезою Зомбарта, проаналізувати її та дати їй оцінку, спираючись на приклади розвитку сучасного глобального світу.

Дещо іншим є об'єкт дослідження у Вебера. Він також присвячує свої праці (найвідоміша з яких «Протестантська етика і дух капіталізму») дослідженню морально-етичної природи суспільно-історичних процесів. Він звертає увагу на основоположні ідеї вчень Лютера і Кальвіна, згідно з якими своїм поступальним розвитком суспільство завдячує економічній діяльності, котра є лише однією з багатьох форм виконання людиною своїх обов'язків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховувати в нації працьовитість, бережливість і прагнення збагачення.

Слід визнати, що праці Вебера були важливим внеском у розвиток історичної традиції. Вони давали якнайповніше уявлення про особливості національної політичної економії, згідно з якою менталітет нації, суспільна мораль визначають форми економічних відносин. Вебера часто називають батьком сучасного інституціоналізму.

До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намагалися узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історичного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками, не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспільство. Цей напрям отримав назву соціального.

Соціальний напрям. Найвідоміші його представники -- Р. Штаммлер (1856--1938) та Р. Штольцман (1852--1930).

Потрібно відрізняти цей напрям від катедер-соціалізму, бо, хоч обидва вони базуються на однакових підходах, проте в ка-тедер-соціалістів ідеться тільки про соціальну сферу, соціальну справедливість та способи її досягнення, тоді як представники соціального напряму намагались показати, як можна «примусити» економічні закони служити інтересам суспільства. Саме з цього погляду вони аналізували економічні категорії і доводили, що дію цих законів можна спрямовувати в необхідне русло за допомогою належного законодавства та раціональної державної політики.