Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ця теорія справила величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці численні західноєвропейські та американські економісти не тільки посилаються й досі, а й плідно розвивають його ідеї. Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок Туган-Барановського в розроблення таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

Світове визнання здобули дослідження українських економістів -- представників математичного напряму в політичній економії: М. Столярова, О. Білімовича, О. Орженцького. Найвидат-нішим економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880--1948), котрий у 1913--1926 pp. викладав у Київському комерційному інституті (нині КНЕУ). Він написав низку праць у галузі математичних і математико-статистичних досліджень. 1915 р. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише в 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв'язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення.

Цю працю вважають початком економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв'язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Уже в 30-ті роки XX ст. вона здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса.

Слуцький уперше у світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки -- праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апаратом широко використано в працях зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.

Пісумовуючи короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, треба ще раз наголосити на його певних особливостях, зокрема на тому, що українські економісти не тільки запозичували економічні ідеї західних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-економічних особливостей розвитку України, а й зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.

Тема 12. Загальна характеристика розвитку економічної теорії у ХХ ст

Загальна характеристика розвитку економічної теорії у XX столітті передбачає розгляд таких питань, як відображення в економічних теоріях проблем соціально-економічного розвитку; основні напрями розвитку економічних теорій та їх еволюція за умов НТР. Вивчення теми завершується питаннями класифікації і порівняльного аналізу основних напрямів сучасної економічної теорії. Передбачається також з'ясування взаємозв'язку між проблемами соціально-економічного розвитку, що поставали перед людством протягом XX ст. під впливом глибоких змін у суспільно-політичному житті розвинутих країн у процесі науково-технічного прогресу, та їх відображенням в економічних теоріях цього періоду.

Слід підкреслити, що в підручниках цю тему окремо не виділено, не передбачено також її розгляду на лекціях та семінарських заняттях. А проте, перш ніж розпочати вивчення сутності та особливостей конкретних сучасних економічних теорій, важливо з'ясувати, чому сучасна економічна наука характеризується неоднорідністю, наявністю багатьох напрямів, шкіл та течій. Цю можливість саме і надає ознайомлення з тими об'єктивними умовами, що склалися з переходом світової економіки в монополістичну стадію розвитку і з формуванням у процесі цього переходу складніших форм господарювання та поступового розширення ринку поза національні межі.

12.1 Проблеми соціально-економічного розвитку та їх відображення в економічних теоріях

Розгляд особливостей соціально-економічного розвитку людства протягом XX ст. ми радимо розпочати із загальної характеристики історичного періоду кінця XIX -- початку XX ст.

Як відомо, XIX століття завершувалося переходом економічної системи провідних країн до якісно іншого стану. Доба вільної конкуренції поступилася економічній системі монополістичної конкуренції, яка проіснувала до середини XX століття. Глибокі зміни, що відбувалися під впливом науково-технічного прогресу в суспільно-політичному житті розвинутих країн зумовили якісні зрушення в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання.

Із розвитком капіталізму відбувається швидке руйнування механізму автоматичного ринкового саморегулювання. На межі XX століття монополії остаточно знищують вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання цін та норми прибутку стають тепер неможливими.

Монополістична система спричиняється до різкого загострення боротьби між найбільшими компаніями світу і урядами національних держав за контроль над джерелами дешевої сировини та ринків збуту. Ця боротьба стала причиною двох світових війн і численних регіональних конфліктів.

Прискорена трансформація однієї економічної системи в іншу супроводжується і зміною соціальної структури суспільства. Зростає кількість міст, кількість і частка міського населення, відповідно скорочується частка тих, хто зайнятий у сільському господарстві та проживає в сільській місцевості. Паралельно відбувається процес зростання та зміцнення робітничого класу. Але найбільш значущою соціальною зміною в цей період стає зміцнення позицій «середнього класу», який на початку XX ст. в найрозвинутіших країнах (Англія, США, Франція) становив 20--25% населення. Міцний «середній клас» цих країн відігравав роль стабілізатора суспільства, який запобігав серйозним соціальним потрясінням.

Обов'язково треба звернути увагу на те, що в добу монополістичної конкуренції рівень та якість життя всіх без винятку соціальних груп населення постійно зростали. Це відбувалося завдяки, з одного боку, успіхам медицини та поширенню освіти, а з другого -- значному збільшенню виробництва, що забезпечувалося широким використанням досягнень науково-технічної революції та наукової організації праці.

Усе це потребувало формування нових підходів до пояснення процесів та явищ суспільної практики, використання нових методів аналізу дослідження економічних процесів. Адже економічне зростання все частіше переривалося кризами, найбільш глибокою з яких була світова економічна криза 1929--1939 pp. та наступна депресія 30-х років. Вона стала серйозним випробуванням як економічної системи, що почала свою чергову трансформацію, так і економічної науки.

Як відомо, економічні кризи завжди дають міцний поштовх розвитку економічної теорії. Складні процеси становлення й розвитку монополістичної стадії капіталізму зумовили появу різних течій в економічній думці XX століття. Сучасна економічна теорія також є неоднорідною, тому вона так і не спромоглася уникнути розбіжностей у визначенні предмета дослідження, теоретичному трактуванні економічних явищ, у методах вивчення основних способів впливу на соціально-економічні процеси та визначення ролі держави у їх здійсненні. Ці розбіжності пояснюються також відповідною соціальною структурою суспільства та наявністю різних економічних інтересів у представників різних суспільних прошарків.

12.2 Основні напрямки розвитку економічної теорії у ХХ ст. та їх революція

Розглядаючи це питання, можна виходити з того, що всю сукупність течій, шкіл, що репрезентують економічну теорію в XX столітті, умовно можна згрупувати за такими трьома основними напрямами:

-- неокласичний;

-- кейнсіанський;

-- інституціональний.

їх детальну характеристику буде дано в наступних розділах. Спочатку ж маємо розглянути загальні риси цих напрямів, їхній взаємозв'язок і альтернативність.

Крім того, не слід забувати і про такі напрями економічної думки XX ст., як соціал-реформізм та економічні теоретичні засади радянського ладу, спрямовані на впровадження в реальне господарське життя після жовтневої революції 1917 р. наукових постулатів марксизму-ленінізму.

Неокласицизм, що виник у кінці XIX століття, є суб'єктивною школою в політекономії. Об''єктом досліджень неокласичної економічної теорії була поведінка «людини економічної», що намагається максимізувати свій дохід та мінімізувати витрати. Це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних суб'єктів за умов вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи. Неокласичний напрям панував у світовій економічній думці до 30-х років XX століття, коли він змушений був значною мірою поступитися місцем кейнсіанству, яке отримало назву від імені його засновника -- англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883--1946). На відміну від неокласиків -- прихильників економічного лібералізму -- Кейнс обґрунтував концепцію державного регулювання економіки і розробив її конкретні форми.

Аналізуючи суть неокласичного напряму та кейнсіанства, слід звернути увагу на їхній зв'язок із соціально-економічними умовами та зумовленість цими умовами. Крім того, необхідно простежити еволюцію цих напрямів та визначити їхню неоднорідність.

Наприкінці XIX -- на початку XX століття склався також інституціоналізм -- напрям в економічній теорії, прихильники якого вирішальну роль у суспільному розвитку надавали позаекономічним факторам -- соціальним інститутам. Необхідно з'ясувати зв'язок цього напряму з теоретико-методологічними принципами його попередників, зокрема історичної школи, та, як і щодо інших, розглянути зумовленість його появи конкретними соціально-економічними реаліями, пам'ятаючи, що цей напрям виник майже одночасно з неокласичним.

З'ясовуючи характерні для цих напрямів економічної думки особливості, слід не лише уяснити їхню еволюцію, а й замислитись над тим, що спричиняло цю еволюцію і що нового вона внесла в розвиток економічної теорії.

Вивчення соціал-реформізму передбачає обов'язкове врахування таких обставин: по-перше, те, що його концепції й нині мають значне поширення в європейських країнах, і, по-друге, те, що вони багато в чому можуть бути основою теоретичних розроблень стосовно перебудови економіки постсоціалістичних країн.

Радянська економічна думка варта вивчення тільки як певний історичний і соціальний феномен.

12.3 Критерії класифікації і порявняльний аналіз напрямків економічної теорії

Суспільно-економічний розвиток, ті зміни, що сталися в ринковій капіталістичній системі, у світовому господарстві в цілому, поставили перед економічною наукою нові завдання -- розроблення нової теоретичної системи, нової наукової парадигми. Настав час, як писав Кейнс, поглянути на світ іншими очима.

Економічна наука мала була винайти методологічний стрижень, котрий уможливив би виявлення взаємозв'язків як між різнорідними економічними процесами, так і між ними та політикою, ідеологією, соціологією, екологією тощо. Формування нової наукової парадигми -- процес складний, і відбувається він не на основі якоїсь однієї теорії, а на комплексному, системному аналізі попередніх теорій. У навчальному процесі, зрозуміло, не йдеться про розроблення нової наукової парадигми, але мати це на увазі необхідно. Тому, вивчаючи сучасні економічні теорії, слід не лише глибоко усвідомити їх зміст, а й простежити їхній взаємозв'язок, взаємозалежність. Саме на цьому наголошується в даному розділі.

Вище вже було визначено основні напрями сучасної економічної теорії. Зверніть увагу -- мовиться саме про напрями, у рамках яких формуються різні економічні теорії.

Історично першими є неокласичний напрям і інституціоналізм. Кейнсіанство виникло пізніше і, що цікаво, раніше за інші напрями втратило своїх прихильників. Неокласичний напрям сформувався в кінці XIX -- на початку XX століття, коли А. Маршалл зробив спробу об'єднати всю післярікардіанську політичну економію. Учення А. Маршалла і його послідовників стали називати «неокласичним», підкреслюючи походження його ідей від теорій класичної школи. Згодом цей термін було поширено на всю маржиналістську теорію.

Суть неокласичного, як і інших напрямів сучасної економічної думки, буде розглянуто в наступних розділах. Тепер зазначимо тільки, що неокласичні ідеї, ідеї економічного лібералізму не залишались незмінними. Відбувалась модифікація неокласичних ідей. Але ті процеси, що сталися в суспільно-економічному житті, а особливо криза 1929--33 pp., спричинили крах неокласичної теорії. Ця теорія не передбачала такої ситуації і не могла запропонувати рецептів виходу з неї. Економісти не були одностайними у визначенні причин кризи та способів її подолання. Почали застосовуватися різні практичні заходи для виведення економіки з тривалої депресії. Саме тоді було опубліковано працю Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), яка підвела теоретичну базу під практичні рекомендації та дії підприємців. Кейнс, на відміну від неокласиків -- палких прихильників ринкового саморегулювання, доводив необхідність державного втручання в процес економічного розвитку. Теорія

Кейнса не лише внесла нові підходи в теоретичне мислення, вона мала прямий вихід на практику, обґрунтовувала такі потрібні тоді практичні рекомендації.

Економічний спад 1968 р., зростання безробіття, посилення інфляції підірвали позиції кейнсіанства. На перший план знову виходить неокласичний напрям з усіма його модифікаціями.

У рамках неокласичного напряму виникають нові теорії так званого неокласичного відродження. Вони, зокрема «монета-ризм» та «економіка пропозиції», справили найбільший вплив на формування економічної політики західних держав.

Проте це не означає, що кейнсіанство пішло у безвість. Наприкінці 70-х pp. між кейнсіанством та неокласицизмом спостерігається певне примирення, зокрема на засадах теорій економічного зростання та концепції «неокласичного синтезу».

Щодо інституціоналізму, то цей досить впливовий напрям економічної думки, який не сприймає «ортодоксальних» (неокласичної і кейнсіанської) теорій, має у своєму доробку багато такого, що є .важливим не лише для формування економічної політики, а й для розроблення стратегії сучасної корпорації. Це передовсім стосується «нової інституціональної економічної теорії».

За сучасного панування неокласичного напряму можна, проте, казати про утворення своєрідного синтезу неокласики і інституціоналізму, «чистої» теорії і прикладних розроблень. Отже, підбиваючи підсумок, можна вважати фактом певну універсалізацію економічної теорії в процесі її розвитку протягом XX століття.

Тема 13. Кейнсіанство і його особливості в різних країнах

Кейнсіанство -- одна з провідних течій сучасної економічної думки. Для розуміння теоретичної системи кейнсіанства передовсім треба згадати історичну епоху її виникнення й усвідомити, що саме особливості цієї епохи зумовили її появу. Головною з цих особливостей було швидке руйнування з розвитком капіталізму механізмів автоматичного ринкового саморегулювання. На межі XX ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Отже, сама дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринках товарів, праці та капіталу. Найнаочнішим свідченням цього стала світова економічна криза 1929--1933 pp. та наступна депресія 30-х років. Криза продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах, тобто посилення ролі держави в економіці.

Спочатку посилене державне втручання в економічне життя, як ми вже зазначали, пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази. Опублікувавши 1936 р. книжку «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму у економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорі-вні та необхідність державного втручання в економічні процеси.

13.2 Теоретична система та економічна програма дж.Кейнса

Дж. М. Кейнс був видатним економістом, державним й політичним діячем, взагалі надзвичайно активною, різнобічно обдарованою людиною. У наукових творах Дж. М. Кейнс розглядав широке коло проблем, зокрема проблеми теорії ймовірностей, монетарної економіки тощо. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». На думку багатьох економістів, «Загальна теорія...» Дж. М. Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику розвинених країн і дотепер.

Слід звернути увагу на те, що вчення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембриджської школи. Економічна криза 1929--1933 pp. різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства, проголошуючи, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв'язки процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати так звану стокгольмську школу -- Б. Оліна, Е. Ліндаля; Ф. Кана у Великобританії та А. Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії -- теорію державного регулювання економіки.

Необхідно засвоїти, що новизна ідеї Кейнса полягала у визнанні недосконалості та нездатності до саморегулювання системи ринкових економічних відносин, а отже, у визнанні потреби активного втручання держави в економіку.

Докладний розгляд економічного вчення Кейнса дасть можливість зрозуміти його наукове значення і вплив на дальший розвиток економічної теорії. Так, новаторство економічного вчення Дж. Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікро-економічним. Це означає, що на відміну від інших економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями -- споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установити причинно-наслідкові зв'язки, залежності та пропорції між ними. Це і зробило його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії.

Другою важливою складовою економічного новаторства Кейнса можна назвати обґрунтування концепції так званого «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованого державою попиту. Різко і аргументовано критикуючи тих економістів, які були прихильниками догматичних постулатів «закону ринків» Ж.-Б. Сея, у тому числі Кларка, Маршалла, Пігу, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високороз-винутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найефективнішого поєднання для отримання максимуму продукції тощо), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв'язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та доводить, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення. Тому в центрі теорії Кейнса -- проблема факторів, що визначають величину попиту та його зростання.

Вихідним у вивченні цієї проблеми є зрозуміння того, що «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший -- це витрати суспільства на споживчі блага, другий -- на інвестиції (капітальні блага), інакше кажучи -- це споживчий та інвестиційний (виробничий) попит.

Кейнс розглядає ефективний попит у зв'язку з дією трьох факторів: схильності до споживання, схильності до інвестицій, переваги ліквідності. Перший фактор -- схильність до споживання -- визначає величину споживчого попиту. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є в розпорядженні суспільства. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей показник зменшується, тобто зменшується і частка споживання в доході. Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є в суспільному розпорядженні, пов'язане з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а в психології людини. Це його твердження відоме під назвою «основний психологічний закон». Економічна сутність цього закону полягає в тому, що зі зростанням доходу збільшується і споживання, але меншою мірою, ніж збільшується дохід, оскільки зростає схильність до заощаджень. Це, зрештою, стримує зростання попиту і споживання.

Дія «психологічного закону» може бути компенсована, на думку Кейнса, іншим фактором -- схильністю до інвестицій, що визначає величину інвестиційного (виробничого) попиту. Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, за Кейнсом, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс узалежнював від пропозиції грошових засобів та попиту на них. Збільшення інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги заощаджень, що постійно зростають, на думку Кейнса, може ліквідувати розрив між рівнем доходу та споживання. Це, однак, є можливим тільки тоді, коли інвестиції дорівнюватимуть заощадженням.

Розглядаючи цей аспект концепції Кейнса, слід згадати, що докейнсіанська економічна думка виходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються до рівня заощаджень за допомогою норми процента і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди використовує на споживання лише певну частку своїх доходів, а решту -- заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельно з рішеннями про частку споживчих витрат у загальному обсязі доходу і цілком незалежно від розв'язання фірмами (приватним бізнесом) питання про рівень інвестицій. Економісти до Кейнса не звертали особливої уваги на той факт, що заощаджують споживачі, а інвестують -- виробники, тобто рішення про заощадження та інвестиції приймають різні люди, не погоджуючи їх між собою. Важливо зазначити, що Кейнс зробив цей висновок одним із засадничих пунктів свого аналізу.

Іще одним фактором, котрий впливає на ефективний попит, Кейнс називає переваги ліквідності. Таку саму назву мас і кейнсі-анська теорія попиту на гроші. Ліквідність у Кейнса -- це можливість продати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу ліквіднішим, тому що побоюються значних фінансових втрат у разі зниження ділової активності. При цьому Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спонукати людину зберігати передовсім гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансакційний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал). Між сукупним попитом і фактором переваги ліквідності, на відміну від двох попередніх факторів, існує обернена залежність.

Отже, саме недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не варто пов'язувати економічні коливання виключно із зовнішніми факторами -- війною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини інфляції та безробіття пояснюються браком синхронності прийняття основних економічних рішень, зокрема, рішень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучасній капіталістичній економіці рівновага між заощадженнями та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, відстають від зростання заощаджень, виявляються меншими за останні, в результаті чого утворюються надлишкові заощадження, має місце відносне перенагромадження, і буспільство зазнає кризи або тривалої стагнації. Виходячи з цій концепції, Кейнс намагається з'ясувати і причини безробіття.

Наступним етапом має стати вивчення кейнсіанської теорії зайнятості. Слід звернути увагу на те, що вона дуже відрізняється від класичного підходу, згідно з яким існує рівноважна ціна для будь-якого виду товару, у тім числі товару «робоча сила»: коли створюється надлишок будь-яких товарів або їх починає бракувати, то достатньо відповідно знизити або підвищити ціни на них, для того щоб знову настала рівновага. На відміну від неокласиків Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку «ефективного попиту», а обсяг зайнятості -- від рівня виробництва «національного доходу», тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим.

Кейнс усупереч панівним тоді економічним поглядам доводить помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогою держави «урізанню» заробітної плати як нібито основного засобу ліквідації безробіття, а й прямо казав, що «найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати». Революційний висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму не існує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість. Кейнс визнає, що безробіття -- органічно притаманне капіталізму явище, яке «неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм» та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції. Проте він стверджує, що економіка може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва і за високого рівня безробіття та інфляції.

Розглядаючи кейнсіанську модель макроекономічної рівноваги, обов'язково слід звернути увагу на теорію мультиплікатора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівноваги національного доходу більша за зміни того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття в макроеконо-мічній теорії відоме як мультиплікаційний ефект. Кейнс дає таке пояснення його дії. Кожна інвестиція перетворюється на суму доходів індивідів, і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст національного доходу за певний проміжок часу дорівнював би, як ми вже зазначали, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витрачається й перетворюється на нові доходи, які, у свою чергу, знову витрачаються, і т. д. Зрештою приріст національного доходу через певний час буде значно більшим, ніж приріст початкових інвестицій, тобто він стає помноженою величиною початкових капіталовкладень. Сам же множник, або мультиплікатор, залежить від того, яку частку своїх доходів суспільство витрачає на споживання: що вища схильність до споживання, то більший мультиплікатор, і навпаки.

Докладне вивчення теорії Дж. М. Кейнса дасть можливість зрозуміти, чому навіть він сам результатом свого дослідження вважав створення якісно нової економічної теорії. Вона, на його погляд, «указує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які нині в основному віддано приватній ініціативі...».

Спираючись на знання теорії Кейнса, далі слід перейти до вивчення запропонованої ним економічної програми державного регулювання економіки, тобто тих практичних рекомендацій, які розробив Кейнс для усунення недоліків системи ринкових економічних відносин. При цьому потрібно звернути увагу, що конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироблених товарів. Основним стратегічним напрямом економічної політики, за Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльності Кейнс та його послідовники вважали основною причиною «великої депресії» 30-х pp. XX ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки -- недостатню схильність до інвестування, -- держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узяти на себе функції безпосереднього капіта-ловкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству. З-поміж найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.

Завершуючи вивчення питання в цілому, необхідно усвідомити значення теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії мак-роекономічної динаміки, що зумовлюється багатьма суттєвими моментами:

по-перше, це макроекономічний метод дослідження;

по-друге, він висуває на перший план проблему реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;

по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічного зростання;

по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну політику в одне ціле, покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.

У цілому економічна теорія та програма Кейнса справили величезний вплив на розвиток економічної науки та економічну політику провідних країн світу. Це була справжня революція в економічному мисленні.

13.3 Поширення кейнсіанства в різних країнах

Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динаічічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.

Вивчаючи неокейнсіанство, слід мати на увазі, що в ньому домінують дві тенденції: американська, пов'язана з іменами ряду економістів США, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями французьких учених. Отже, необхідно послідовно розглянути концепції цих учених-неокейнсіанців.

У СІЛА ідеї Дж. М. Кейнса розвивали ще з 30-х pp. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен (1887--1975) та С.Харріс (1897--1974). Ґрунтовне вивчення їхніх концепцій (насамперед інвестиційної теорії циклу) допоможе усвідомити загальні риси (особливості) американського неокейнсіанства. Так, по-перше, його характерною рисою є те, що в поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає в «коливаннях динаміки інвестицій». Капіталовкладення набувають характеру своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні. По-друге, американські неокейнсіанці доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв'язок між національним доходом та інвестиціями. По-третє, велике значення в неокейнсіанській теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні та похідні інвестиції. Саме останній тип інвестицій бере участь у моделі «мультиплікатор-акселератор». По-четверте, американські послідовники Кейнса змінили метод перманентного регулювання й спрямування приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами (видатками) залежно від економічної кон'юнктури. Він є основною складовою концепції «вбудованих» стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм, які теж слід докладно розглянути.

Далі необхідно перейти до вивчення неокейнсіанства у Франції. Його особливістю є те, що деякі французькі економісти вважали необов'язковим положення Дж. М. Кейнса щодо регулювання позичкового процента як засобу стимулювання нових інвестицій. Вони запропонували використання індикативного методу планування економіки як визначального засобу забезпечення незгасання інвестиційного процесу. Слід розглянути концепцію індикативного планування, автором якої є Ф. Перру і яка справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції.

Тема 14. Еволюція неокласичних ідей. Неолібералізм

Перш ніж розпочати вивчення цієї складної і досить перевантаженої інформацією теми, необхідно знову звернутись до тих обставин, що склалися на початку 20-х років XX ст. і визначали риси економічної теорії, а саме:

-- економічна теорія набуває рис, які свідчать, що її дальший розвиток неможливий у рамках єдиної методології: так само, як і на початку XIX ст., у її межах формуються різноманітні течії, які або спростовували класичну методологію, або дотримувались її лише частково;

-- розбіжності в методології аналізу економічної дійсності, яку використовували різні школи, було зумовлено невизначеністю завдань, що стояли перед цією наукою;

-- у свою чергу, це було спричинене історичними обставинами та змінами в економіці, характерними для того часу.

Отже, щоб зрозуміти, чому для економічної теорії цей період став періодом невизначеності та формування великої кількості течій і шкіл, слід передовсім визначити та проаналізувати завдання, які тоді мала розв'язати політична економія, створити бодай загальне уявлення про ці течії та напрями, класифікувати їх та з'ясувати, що в них є спільного.

Такий аналіз може дати відповідь на питання про природу різ-носпрямованості досліджень сучасної політичної економії як її характерної риси. Спираючись на знання такої природи, легше зрозуміти сутність і обумовленість методології, яка використовується в межах різних напрямів.

Суспільно-економічні процеси початку XX ст. своєрідно позначились на розвитку економічної теорії. Монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв'язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі тощо спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об'єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.

Отже, теоретична наука отримує новий імпульс для розвитку: держава стає «замовником» розроблення теоретико-економічних підвалин формування своєї політики. Саме з цих позицій необхідно оцінювати ті тенденції в розвитку неокласичної теорії, які виявилися на початку 30-х pp. XX століття.

14.1 Еволюція неокласичних ідей у 20 ст

Нові історичні обставини та нові зрушення, що відбулись в економіці (монополізація економіки, економічна криза 20--30-х pp.), поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. Зазнав краху вихідний принцип неокласиків -- принцип лібералізму.

Остаточного удару засадничим принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Крім того, не варто забувати, що саме в цей час відбувалась практична реалізація марксистських ідей стосовно створення й розвитку соціалістичного, централізовано-керованого господарства.

Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ. Постають теорії, які мали на меті довести, що дія об'єктивних законів економічного розвитку, сформульованих цією школою, триває і вони залишаються актуальними, незважаючи на нові історичні обставини та нові зрушення, що відбулись в економіці.

До таких теорій можна віднести теорії монополії і конкуренції. Слід згадати, що всі класичні вчення розглядали монополію як антипод конкуренції. Тому заслуговують на увагу спроби певних науковців довести, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.

Отож, якщо ці науковці й неспромоглися спростувати тези про необхідність державного регулювання економіки, а також довести, що механізми саморегулювання залишаються так само ефективними, як і колись, то певний внесок у розвиток економічної науки вони все ж таки зробили, щонайменше висвітливши вплив процесів монополізації на конкурентне середовище.

14.2 Перегляд неокласичної теорії ринку. Монополії і конкуренція

У підручнику докладно розглянуто зміст теорій недосконалої конкуренції англійки Дж. Робінсон, монополістичної конкуренції американця Е. Чемберліна та ефективної конкуренції австрійського вченого Й. Шумпетера.

Усі вони дотримувались тієї самої думки: конкуренція зберігається і на монополістичній стадії капіталізму, щоправда, пересуваючись на інший щабель.

Але, безперечно, треба спеціально зосередитись на відмітних ознаках кожної з цих теорій.

Теорії Чемберліна та Робінсон орієнтовано на дослідження особливостей вільного ціноутворення на монополістичній стадії розвитку капіталізму. Так, Чемберлін доводить, що на ціну за цих умов діють конкурентні сили, але їхню природу він пов'язує з диференціацією продукту: пропозиція продуктів (різнорідних та одного виду) за монополії (через високий рівень її продуктивних можливостей) настільки зростає, що вони починають конкурувати між собою за покупців, і виграє той, хто (крім усього іншого) буде спроможний забезпечити ціну, яка найбільшою мірою відповідатиме запитам покупців і вони віддаватимуть перевагу саме цьому товарові. Чемберлін також розглядає види недобросовісної, недійової конкуренції, тобто формулює нову модель ціноутворення, яка доповнює неокласичну.

Звернімо увагу на модель ціноутворення, яку пропонує Дж. Робінсон. За її теорією, монопольному ціноутворенню, яке призводить до зростання цін, протистоять інтереси фірм-конкурентів: зростання цін на товари однієї фірми спонукає іншу також підвищувати ціни, що, у кінцевому рахунку, призведе до зниження загального попиту на товари. У такий спосіб постає необхідність або підвищувати рівень доходів населення, або домогтися змови між фірмами-конкурентами стосовно ціни, що знову ж таки повертає їх до проблеми попиту. У будь-якому разі діятимуть сили самоврівноважування, що позначається на діяльності фірми-монополіста.

Отже, обидві ці моделі мають довести, що сили цінового самоврівноважування діють в економіці незалежно від рівня її монополізації.

Слід уважно дослідити особливості ще однієї моделі монополістичної конкуренції, яка не обмежується ціновим чинником економічної рівноваги. Це модель Й. Шумпетера, який поняття конкурентності пропонує розглядати в іншій площині -- як вияв суб'єктивних якостей виробника, підприємця-новатора. Саме підприємець, на думку Шумпетера, є тією рівноважною та рушійною силою, яка водночас є і монополістом, і супротивником монополізації. Максимальна ефективність конкуренції виявляється в інноваціях, новаторстві, яке дає змогу просунутись наперед; а це завжди веде до створення монополії. Проте така монополія сприяє поширенню інновацій, прогресивному розвитку всіх виробництв, тобто знову ж таки врівноважуванню економіки.

У підручнику описано модель Й. Шумпетера, а також іще одну модель монополії -- монополію на інформацію, сформульовану Ф. Хайєком. Ця модель є досить цікавою у тому відношенні, що була створена автором задовго до того, як стала практично актуальною.

14.3 Консервативна неокласика. неокласичні теорії економічного зростання

Цей параграф присвячено теоріям, створеним у межах неокласичного методу. їх можна назвати консервативними, бо їхні автори, як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.

Передовсім ідеться про теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, але під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулювальної ролі ринку, то тепер ураховують і кейнсіанські підходи.

Неокласичні доктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел -- теорії факторів виробництва, що бере початок від Сея, Мілля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів -- праці і капіталу, яка, у свою чергу, була новим трактуванням теорії трьох факторів виробництва. Прихильники консервативно-неокласичного напрямку досліджували, яким має бути співвідношення факторів виробництва для досягнення найбільшого виробничого ефекту за оптимальних витрат факторів і за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично, тобто є саморегульованим.

Еволюція цих теорій пов'язується з тим, що дослідники, намагаючись урахувати зрушення, які відбуваються в розвитку продуктивних сил, запроваджують до своїх моделей усе нові й нові параметри, які характеризують ці зрушення, наприклад, фактор науково-технічного прогресу, що якісно змінює засоби виробництва, робочу силу і капітал. Проте дехто з них розглядає науково-технічний прогрес як цілком самостійний, третій фактор.

У підручнику в історичному та теоретичному аспектах аналізуються ідеї виробничої функції Кобба-Дугласа, Р. Солоу, Б. Уолла, Е. Денісона, Дж. Міда та В. Свена. Уважне ознайомлення з ними дає змогу порівняти їх, простежити, як змінюються підходи до визначення взаємозв'язків факторів виробництва.

Крім того, слід наголосити на тій обставині, що поняття виробничої функції стало теоретичною основою для розвитку еконо-міко-математичного моделювання.

Необхідно також знати, що одним з авторів ідеї виробничої функції, яка враховувала дію автономних чинників, передовсім науково-технічного прогресу, був Я. Тінберген, який зробив видатний внесок у розвиток теорії економічних циклів. Ця його теорія і об'єднала, власне, в одне ціле всі інші теорії економічного зростання, що базувались на ідеї виробничої функції: згідно з нею саморегулювання економіки залежить від стану та співвідношення факторів і відповідає фазам циклу -- посилюється за оновлення факторів виробництва, і послаблюється, коли ці фактори «старіють», а їх співвідношення не відповідає рівню НТП. Тінберген показав, що у фазі запровадження досягнень науково-технічного прогресу та оновлення факторів стають необхідними регулювальне втручання держави та її підтримка.

Отже, ці дослідження, які, до речі, на тій самій основі проводились і прихильниками кейнсіанства, залишаються актуальними й нині, коли змінюється сама природа факторів.

Розглянувши два напрями неокласичних досліджень, один з яких репрезентовано теоріями монополії і конкуренції, а інший -- теоріями економічного зростання, можна дійти висновку, що неокласична традиція в економічних дослідженнях зберігається, відвоювавши собі певну нішу, визначену ще класичною політекономією. Предметом дослідження залишаються об'єктивні закономірності розвитку, процеси саморегулювання економіки, фактори виробництва та економічного зростання тощо.

Однак економічна теорія не могла ігнорувати нових обставин, що виникали з розвитком суспільства, зокрема тих, які аналізувались вище. Водночас і реальне життя свідчило, що втручання держави в суспільно-економічні процеси -- це не лише нагальна необхідність, а й незаперечна реальність. Тому поява неоліберальної течії в межах неокласичної теорії має відповідне пояснення.

14.4 Неолібералізм. Лондонська, Фрейбурзька, паризька ч Чиказька школи

Аналіз теорій, що були сформульовані неолібералами, треба починати з визначення відмітних засадничих ознак цих теорій.

Такою ознакою, є передовсім те, що неоліберали заперечують втручання держави в економічні механізми саморегулювання. Вони вважають, що роль держави полягає у створенні умов для вільної дії цих механізмів, в їхній охороні, а також в участі в перерозподілі суспільних доходів. Але найважливішою з ознак неолібералізму є те, що прихильники цієї течії, виходячи за межі неокласицизму, уважають за можливе свідомо, спираючись на цивілізаційні особливості розвитку суспільств, створювати умови, які забезпечать моделювання бажаного економічного і соціального ладу, тобто вони вбачають завдання економічної науки в моделюванні раціональної економічної та соціальної політики держави.

Слід іще раз акцентувати увагу на тому, що саме неоліберали фактично використовують подвійну методологію: для формулювання основ економічного ладу користуються неокласичним методом, але, водночас, уважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, застосовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин. Згадаємо, що відповідно до цього методу моделювання суспільств відбувається на підставі знань про особливості їхнього історичного розвитку. Саме тому існує кілька неоліберальних моделей, які конструювалися з урахуванням таких національних особливостей і прийнятні лише для певних країн.

Усі ці моделі мають свою теоретичну базу, репрезентовану певними економічними школами неолібералізму, на чолі яких стояли автори відомих доктрин. З їхніми засадничими положеннями можна ознайомитись, прочитавши першоджерела та додаткову літературу, рекомендовану для проведення семінарських занять.

У підручнику розглянуто теорії лондонської, чиказької, фрей-бурзької і паризької шкіл неолібералізму.

Аналіз моделей рекомендується здійснювати за такою схемою: спочатку визначити теоретичну основу моделі (методологію дослідження, її вияви та наслідки застосування): визначити принципи та складові функціонування економіки (на якій формі власності її побудовано, як забезпечується її конкурентність); з'ясувати роль держави за цією теорією (об'єкти, форми, напрямки та межі втручання); простежити способи й наслідки практичного втілення теоретичної моделі.

Англійська (лондонська) школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський теоретичний варіант неолібералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком (1899--1992).

Знайомлячись з його теоріями, особливу увагу слід звернути на ту обставину, що праці Хайєка мають двоїстий характер: одні з них присвячено аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному (і навіть маржинальному) рівні розвитку, що відбувається завдяки зіткненню інтересів економічних суб'єктів; а інші -- це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написано під впливом неокласики, другі -- історичної школи. Тому метод, який використовує Хайєк у своїх дослідженнях, також є неоднозначним. Але обидва використані ним підходи об'єднано на основі доктрини спонтанного порядку, згідно з якою всі явища в економіці і суспільстві в цілому є результатом стихійного зіткнення різноманітних сил, де перемогу здобувають найжиттєздатніші.

Варто знати, що великої популярності набули його праці з проблем економіки, де він стверджує, що рівноважного стану взагалі не існує: є зіткнення інтересів, яке веде до перемоги най-раціональнішого, отже, стає рушієм прогресу. Філософські праці Хайєка, присвячені суспільним умовам розвитку економіки, їхньому впливу на її параметри, а також ролі держави у формуванні таких умов («Індивідуалізм і суспільний лад», «Закон, законодавство і свобода», «Конституція свободи») -- менш відомі. Але саме вони й дають підстави вважати його неолібералом.

Хайєк упевнений у тому, що раціональне само пробиває собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження, а навпаки, заперечує будь-яке втручання, котре спотворює дію природних механізмів.

На особливу увагу заслуговують наведений у підручнику коментар щодо цих положень, особливо в частині теорії грошей, і пов'язаних із цією теорією радикальних за своїм змістом пропозицій Хайєка.

Індивідуалістичні підходи використовуються ним для обґрунтування ідеї про потребу звуження економічних функцій держави: він навіть пропонує надати можливість суб'єктам економічної діяльності здійснювати емісію грошей, а також зменшити поступово обсяги тих коштів, які є в розпорядженні держави.

І в цьому також виявляється двоїстість теорії Хайєка: у тій частині, де йдеться про можливості спонтанного розвитку -- вона консервативно неокласична, причому є скрайнім виявом такого консерватизму.

Знайомлячись із засадничими положеннями соціальної теорії Хайєка, неважко помітити, що завдання впровадження та охорони спонтанного порядку він покладає саме на державу. При цьому у формах та методах запровадження такого порядку він пропонує виходити з цивілізаційних особливостей розвитку країн, зазначаючи, що вони спонтанно формувались під впливом багатьох умов. Більше того, Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність активного втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).

Отже, Хайєк формулює теоретичну модель політики держави щодо розвитку суспільства, яка в загальному вигляді передбачає:

-- формування автономної економіки на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції та невтручання держави (навіть у сферу грошової емісії);

-- активну роль держави у створенні умов для вільного та успішного функціонування економіки.

Можна сказати, що модель Хайєка орієнтовано на створення державою сильної конкурентної економіки.