Німецький неолібералізм (ордолібералізм). Дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку було запропоновано німецькими авторами. Тут слід згадати традиції німецької школи політичної економії, які забезпечили їй імідж альтернативної.

Методологія цієї школи була особливою: згідно з нею, свідоме формування суспільства може здійснюватись державою через вплив на суспільну свідомість. Ця методологія покладалась в основу багатьох економічних учень і знайшла відображення в неоліберальних теоріях, особливо в «теорії порядків», яку в найви-черпнішій формі було сформульовано В. Ойкеном (1891--1950).

У підручнику розглядаються основні складові цієї теорії. У процесі її вивчення слід особливу увагу приділити саме особливостям методології німецької школи, що дасть ключ до розуміння її економічної моделі.

Передовсім треба зрозуміти, що «ідеальні типи господарства» в цій теорії -- це, власне, те саме, що й абстрактні економічні категорії класичної школи, тобто економічні, господарські форми, узяті в чистому вигляді, які різняться між собою способом управління (від централізованого керування до стихійного саморегулювання). У господарському порядку вони займають скрайні позиції: проміжні позиції завжди містять певні «домішки», що спотворюють цей ідеал. За Ойкеном -- це «реальні типи господарства», форми вияву ідеальних.

Але класична школа визнає лише об'єктивне походження економічних форм, узалежнює їх від об'єктивних обставин. Альтернативна школа навпаки -- природу форм визначає як таку, що зазнає суб'єктивного впливу.

Згадаємо, що згідно з історичною методологією, типи господарства формуються під впливом суспільного середовища, яке, у свою чергу, може свідомо формувати держава. Отже, реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких дозах змішуватимуться «ідеальні типи».

Цю ідею і було покладено в основу теорії «соціально-ринкового господарства», як синтезу вільного ринкового господарства та принципу соціальної рівності.

На думку Ойкена, яку поділяв і запроваджував на практиці Л. Ерхард (1897--1977) держава має взяти на себе проблему оптимального поєднання форм -- типів господарства, створивши відповідне законодавче та ідеологічне середовище і формуючи новий людський потенціал (підготовка кадрів, освіта, ідеологія, соціальна підтримка тощо).

Звичайно, така політика передбачала (і потребувала!) високого рівня розвитку соціальних відносин, соціальної сфери.

Ці положення раніше обґрунтовували й інші економісти-тео-ретики. Варто звернути увагу на характеристику теорій В. Репке, О. Рюстова, А. Мюллера-Армака. Знайомлячись з ідеями цих авторів, слід зосередитись на трактуванні ними соціально-ринкового господарства та політики держави щодо його формування.

В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу. Свої теоретичні пошуки вони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.

Так, Репке розробляє концепцію «ринкового господарства». Під ринковим господарством він розуміє такий господарський порядок, основу якого становить ринковий механізм, заснований на приватній власності. Засади ринкового господарства має охороняти держава. Вона повинна сприяти підтримуванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались би пропорції виробництва.

Згодом західнонімецькі неоліберали сформулювали ідею «соціального ринкового господарства». Сам термін увів у науковий обіг А. Мюллер-Армак. Під «соціальним ринковим господарством» вони розуміли поєднання конкурентного ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість.

На особливу увагу заслуговують ті положення, що стосуються різноманітних, зокрема правових, аспектів формування сприятливого для становлення цієї господарської форми соціального клімату, методів стимулювання економічного розвитку, протекціоністської політики держави.

Слід звернути увагу на змістову характеристику вільного ринкового господарства за теорією ордолібералів, особливо в тій її частині, яка стосується форм власності на засоби виробництва як основи економічних відносин, а також форм розподілу суспільного продукту. Це дасть змогу порівняти і виявити відмінності даної моделі, наприклад від англійської.

Теоретичну та практичну модель німецьких ордолібералів можна назвати вченням про свідомий вибір суспільної системи, яке передбачає:

-- формування сильного ринкового господарства, заснованого на різноманітних формах власності на засоби виробництва, що конкурують між собою;

-- абсолютизацію ролі держави у формуванні сприятливого суспільного середовища розвитку економіки та соціальних відносин через запровадження раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій, державний протекціонізм та патерналізм тощо.

Неважко переконатися, що ця модель відрізняється від моделі Ф. Хайєка, оскільки на державу покладається не тільки формування умов для успішного розвитку економіки на конкурентних засадах, а й низка соціальних функцій. Крім того, параметри вільної ринкової економіки згідно з цією моделлю, також дещо інші, хоч завдання залишається тим самим -- максимальна ефективність.

На аналізі цих конкретних відмінностей варто спинитись окремо.

Щоб ліпше зрозуміти сутнісний зміст теорії ордолібералізму, необхідно проаналізувати, як було втілено теоретичні викладки німецької школи на етапі практичного втілення та якими є ознаки «сформованого суспільства». Важливо також зосередитись на тих завданнях, які були поставлені перед німецьким суспільством на наступний період розвитку, що дасть змогу простежити далі порядок впровадження принципів ордолібералізму в життя.

Зауважимо також, що створення соціально-ринкового господарства в Німеччині відбувалось на основі чітко сформульованої політики та за жорсткого контролю з боку держави.

Французька (паризька) школа неолібералізму (дирижиз-му), як і всі інші, що належали до цієї течії, також спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напрямку. Щоправда, неокласичні ідеї, які було покладено в основу національної теоретичної моделі неолібералізму, мали певні особливості. Саме вони й зумовили оригінальність цієї моделі.

На аналізі цих особливостей варто спинитися спеціально. Так, необхідно знати, що формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави (давалися взнаки історичні особливості розвитку країни). Своїми управлінськими позиціями держава поступилася лише частково. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.

Пояснення цього феномена слід шукати в працях Ж. Рюефа, Л. Армана та Ф. Перру, де йдеться про особливості розвитку французької економіки та їх відображення у французькій політичній економії.

Узагальненого вигляду французька неоліберальна модель суспільного розвитку набуває в працях М. Алле (н. 1911), який формулює її, виходячи не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов.

Вивчаючи його теорії, необхідно пам'ятати, що Алле пропонує форми, синтезовані ним самим із категорій ринкової економіки та планового управління. Крім того, на державу покладається низка інших економічних функцій. У такий спосіб активну роль держави в економіці ця теорія поєднує з охоронною функцією.

Слід також звернути особливу увагу на його теорію локальних ринків. Саме категорія «економіка ринків», запроваджена Алле, дає йому можливість здійснити такий синтез.

Важливою ознакою моделі М. Алле є її мобілізаційний характер. Синтетичні категорії, які він формулює, уможливлюють побудову особливої теорії щодо мотивованої державою поведінки економічних суб'єктів у інтересах національної економіки. Як уже зазначалось, комунітаризм, тобто підпорядкування індивідуальних інтересів суспільним, -- це одна зі складових історичного методу. Слід ураховувати цю обставину і віднайти вияви такого підходу в теоретичних конструкціях Алле.

Зокрема, необхідно уважно ознайомитись із категорією «економіка ринків» та в цьому контексті з оригінальною теорією циклів, яка передбачає розв'язання економічних суперечностей через планове узгодження пропорцій виробництва. Це є свідченням того, що, визнаючи об'єктивність дії механізмів урівноваження, Алле визнає і важливу роль планування, виходячи з такої логіки: оскільки держава впроваджує мобілізаційну модель, провадить «політику оборонної стратегії в новому міжнародному поділі праці» (а через те розбалансовує економіку), вона мусить дбати про економічну рівновагу (через «договірне планування», «індикативне планування» тощо).

На увагу заслуговує також низка положень Алле («золоте правило», «теорема еквівалентності») стосовно об'єктивних взаємозалежностей, котрі складаються в економіці, причому ці положення аж ніяк не суперечать його мобілізаційній доктрині.

Підбиваючи підсумок порівнювання теоретичної неоліберальної моделі М. Алле з іншими національними моделями, потрібно виділити основні складові його мобілізаційної доктрини (політики держави):

-- формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики;

-- ринкові, конкурентні відносини підпорядковуються загальносуспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам;

-- соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і залежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку.

Слід нагадати, що цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу «політики модернізації».

Особливе місце з-поміж неоліберальних моделей належить американському неолібералізму (монетаризму). Формування цієї моделі почалося в межах неокласичної школи на базі кількісної теорії грошей. Саме грошова теорія є засадничою для всіх неоліберальних моделей: їй приділяють виняткову увагу представники різних течій неолібералізму, указуючи на грошову природу економічних циклів.

Проте значних успіхів досягла група американських теоретиків на чолі з І. Фішером, котра так само, як і Кейнс, доводила, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але заперечувала кейнсіанські методи регулювання, що базувались на розширювальній грошовій політиці (дефіциті бюджету).

Послідовником цієї школи, а також засновником «нової школи монетаризму» став М. Фрідмен (н. 1912).

Монетарну доктрину Фрідмена варто проаналізувати, порівнюючи її з теоретичною моделлю Хайєка, оскільки за неокласичним спрямуванням вони дуже подібні. Проте Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки державою монетарними засобами (у Хайєка -- створення державою умов для вільного функціонування економіки). Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки (модель Хайєка будується на маржиналістській теорії вартості, крім того, він пропонує демонополізувати грошову емісію, позбавити державу можливості втручання в цю сферу); по-друге, відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки (Хайєк розглядає соціальні витрати як дестабілізуючий чинник та такий, що підриває основи ринкових відносин). Ці основні відмінності двох неоліберальних теорій зумовлені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше моделі Хайєка, була реакцією на активне використання кейнсіанс-тва та його негативні наслідки.

Під час вивчення доктрини Фрідмена треба передовсім з'ясувати для себе засадничі її принципи, а для цього:

-- простежити логіку монетаризму як форми вияву неокласицизму й визначити, у чому полягає абсолютизація Фрідменом ефективності ринкових механізмів;

-- знайти теоретичне підтвердження того, що економічна збалансованість досягається за умови, коли кількість грошей в обігу відповідає створеній суспільній вартості;

-- знайти докази того, що баланс бюджетних доходів і витрат -- умова та вияв економічної збалансованості, а отже, необхідний державний контроль грошової емісії;

-- проаналізувати докази Фрідмена на користь того, що національну економіку слід розглядати як ланку світової господарської системи, а тому для внутрішньої збалансованості важливе значення мають міжнародні валютні відносини та контроль за цією сферою.

Зосереджуючись на теоретичному обґрунтуванні основних положень теорії М. Фрідмена, варто пам'ятати, що в її основу покладено історичний метод дослідження. Головна його праця так і називається: «Монетарна історія США». Проте важливий внесок у монетарну теорію було зроблено на основі неокласичних підходів -- у книжці «Інфляція і грошові системи».

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об'єктами державного контролю.

Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку -- грошовою емісією, виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова -- до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економічної системи за допомогою «рівняння обміну», відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП. Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) -- на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4--5 % щорічно.

Фрідмен піддає гострій критиці політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансу-вання механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави.

Отже, підбиваючи підсумок, слід наголосити, що монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їх реалізацію пов'язано з дестабілізацією економіки.

14.5 Неокласичне відродження теорії ''Економіки пропозиції'' та раціональних очікувань

«Неокласичне відродження» -- течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках XX ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку.

Пригадаємо, що теза про необхідність державного регулювання економіки виникає одночасно з доктриною про необхідність регулювання попиту як умови стабілізації ринку (таку ідею задовго до Кейнса висували Т. Мальтус та інші науковці, які не погоджувались із Ж.-Б. Сеєм, що будь-яка пропозиція породжує попит). Не випадково регулювання економіки пов'язується із регулюванням попиту і розглядається як умова стабілізації: навіть соціальний захист розглядається як форма забезпечення попиту.

Під час затяжної економічної кризи 60--70-х років економісти доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб'єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі з допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не є об'єктивно зумовленими. Пояснити це явище взявся Д. Мут, а згодом -- Р. Лукас. Вони показали, що економічні суб'єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави, яка пріоритетними вважає інтереси суспільства, а не індивідуальні інтереси, і намагаються вжити заходів, щоб це якнайменше позначалося на їхніх доходах. Завдяки цим намаганням економічна політика урядів стає неефективною.

Знайомлячись із цією теорією, яка отримала назву «теорії раціональних очікувань», необхідно проаналізувати логіку доказів, що наводяться на користь інших мотивів суб'єктивних рішень -- індивідуальних інтересів. Адже саме ці мотиви, за визначенням маржиналістів та ранніх неокласиків, забезпечують саморегулювання економіки, тоді як коригувальне втручання держави може спричинитися до такого її розладу, що постане потреба в тотальному регулюванні.

Важливо також простежити спроби практичного застосування неокласичної методології, розглядаючи два підходи до визначення сутності очікувань -- як адаптивних та як раціональних.

На основі цих теоретичних висновків сформувались і дві течії в новій неокласичній теорії: «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».

Теорія «раціональних очікувань». її представники (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються сформулювати модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. (У цьому контексті необхідно докладно ознайомитись із принципами використання методів функціонального аналізу.) Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення.

Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроеко-номічні показники тощо.

Автором ідеї «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас -- лауреат Нобелівської премії (1995). Він став фундатором політекономічної школи, яка поставила в 70-х pp. під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи економікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

1975 p. T. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні довели, виходячи з цієї теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджувало висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон'юнктурної політики.

Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Так, Лукас побудував функцію пропозиції праці.

Заперечуючи політику державного регулювання, нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія «економіки пропозиції». Заперечуючи використання політики стимулювання попиту, її представники -- А. Лаффер, Р. Мандель, М. Фелдстайн, М. Боскін -- доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб'єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями.

На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.

Прихильники теорії поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, і зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту також визнавали за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження. Автори теорії виступали проти високих податків, за розумну податкову політику. Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін.

Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи принципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого розвитку економіки.

Щоб ліпше зрозуміти ці положення нових неокласиків, необхідно розглянути, як, спираючись на них, вони аналізують вузлові категорії ринкової економіки: економічне зростання, податкова політика, інфляція, гроші, ціни, заробітна плата, прибуток тощо.

Варто також дослідити, чому автори так багато уваги приділяють використанню одного з важелів впливу держави на економіку -- податків (крива Лаффера).

Цікавими є узагальнення авторів і щодо соціальних витрат держави.

Зауважимо, що положення теорій неокласичного відродження є коригувальними щодо доктрини монетаризму, яка не могла в чистому вигляді бути застосованою на практиці через свій радикалізм. Нові неокласики, хоч і заперечують необхідність державного втручання, проте залишають для нього певний простір, визнаючи неможливість його абсолютної ліквідації.

14.6 ''Неокласичний синтез''

Це течія в економічній думці, яка намагається «примирити» всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Представники цієї течії є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей. Тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.

Фактично, ця течія узагальнює всі здобутки економічної теорії, отримані за допомогою використання методів багатьох наук-- історії, філософії, класичної та альтернативної політичної економії, психології, математики тощо.

Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії: у 30-х роках ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс, у 40--50-х -- Ф. Модільяні, але найповніший її виклад дав наприкінці 40-х pp. П. Самуельсон (н. 1915) у своїй книжці «Економікс». Саме на прикладі цієї праці аналізується вчення «неокласичного синтезу».

Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що всі теорії, які синтезовано в єдиному вченні, не базуються на тій самій методології, вони є ситуаційними, на чому, власне, і наголошував Самуельсон. Тому, щоб охарактеризувати неокласичний синтез, необхідні знання всіх складових економічної теорії.

Однак у цього вчення є й власна структура, яку в загальному вигляді можна описати, виходячи лише з кількох принципових вимог:

-- щодо економіки: можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв'язує суспільство;

-- щодо ролі держави: межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу.

Очевидно, що такі підходи визнають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави. Але вчення «неокласичного синтезу» пропонують цілу низку обмежень, які виходять далеко за межі суто економічних вимог. Це, зокрема, вимоги, що лежать у площині альтернативної теорії -- дотримання загальносуспільних, національних інтересів.

Слід звернути увагу, що це вчення великого значення надає аналізові міжнародних економічних відносин, трактуючи їх з неокласичних позицій як сферу зіткнення приватних та загальнонаціональних економічних і політичних інтересів.

Підбиваючи підсумок, необхідно пам'ятати, що неокласичний синтез є інтегрованим викладом усіх попередньо розглянутих у підручнику економічних теорій, котрі мають як суто теоретичне, так і прикладне значення.

14.7 Досвіт застосування неокласичних моделей в економіці різник країн

Економічна теорія неокласиків знайшла широке застосування в економічному житті. Особливо чітко це виявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з 80-х pp., робилися рішучі кроки до відновлення механізмів саморегулювання та обмеження державного втручання в економіку.

Під час вивчення цього питання на окрему увагу заслуговує так званий тетчеризм, тобто економічна політика М. Тетчер, в основу якої було покладено програму оздоровлення економіки, запропоновану М. Фрідменом, а також «рейганоміку» -- реалізацію економічної програми М. Фрідмена в США.

Необхідно проаналізувати спільні риси й особливості застосування монетаризму, а також інших неокласичних теорій в економічній політиці Англії та США і їх наслідки.

Тема 15. Інституціоналізм

Інституціоналізм -- своєрідний напрям в економічній науці. Його прихильники в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а пов'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. Він виник як суто американське явище і тривалий час залишався таким, але згодом його місце в науці змінилося і його значення нині постійно зростає.

15.1 Ідейно-теоретичні основи інституціоналізму та етапи його розвитку

Інституціоналізм почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього слова «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів, установ, спілок). Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми. Прихильники цього напряму вирішальну роль у суспільному розвитку надають позаекономічним факторам -- соціальним інститутам (держава, конкуренція, монополія, звичаї і т. ін.). Саме вони, на думку інституціоналістів, регулюють діяльність людей. У формуванні філософських основ інституціоналізму велику роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб -- основоположники прагматизму. Певний вплив на формування і розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, зосередженням уваги на правових нормах та політиці держави.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. Інституціоналізм не має єдиних теоретичних засад. Об'єднує прихильників цього напряму методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорій. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм, строкатість, притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.

15.2 Ранній інституціоналізм

У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями: 1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Соціально-психологічний інституціоналізм. Його було започатковано працею Торстена Веблена (1857--1929) «Теорія бездіяльного класу» (1899), в якій він дав глибоку критику капіталізму. Автор наголошує на існуванні суперечності між економічною теорією і реальним життям. Економічна наука займається абстракціями, які не збігаються з реаліями життя. Політична економія проголосила ідею гармонії інтересів, а насправді скрізь відбувається жорстока боротьба за існування. Веблен критикує ортодоксальних економістів за те, що вони обмежують економічні інтереси тільки грошовими, ігноруючи людину як особистість, що перебуває у певному суспільному середовищі. Крім того, вони не враховують історичного розвитку цього середовища.

З цієї причини Веблен ставить завдання -- розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей. Гостра критика капіталізму дала підставу колегам назвати Ве-блена «американським Марксом». Він і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса, називав його великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Проте Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капіталізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Веблена можна вважати прихильником еволюціонізму, поєднаного із соціал-дарвінізмом, котрий поширює поняття природного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя. Будуючи свою концепцію на засадах еволюціонізму, Веблен формулює ідею суперечностей еволюційного розвитку. За його концепцією, інститути в процесі розвитку суспільства вступають у суперечність з новими умовами життя, з новим суспільним середовищем. Інститути, що не пристосовуються до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для суспільного розвитку.

У розвитку суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, далі суспільство проходить через варварство до сучасної машинної системи. Капіталізм у нього це -- «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головною суперечністю капіталізму є суперечність між «індустрією» і «бізнесом», яка виявляється в тім, що «бізнес» перешкоджає розвиткові машинної техніки, індустрії. Якщо джерело всіх суперечностей, усіх недоліків капіталізму перебуває у сфері бізнесу, то і позбутись таких негараздів можна, звільнивши індустрію від поневолення її бізнесом. Індустрією має керувати не бізнес, а промислово-технічна інтелігенція. Вона, стверджував Веблен, створюватиме генеральний штаб індустріальної системи, котрий візьме під контроль усе суспільство. Тим самим Веблен заклав основи індустріально-технологічної концепції, яка набула розвитку в працях неоінституціоналістів.

Соціально-правовий інституціоналізм. Д. Р. Коммонс (1862--1945) формулює «юридично-мінову» концепцію суспільного розвитку. її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв'язання. Отже, будь-які суспільні конфлікти, усі суперечності можна успішно розв'язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил «угоди».

Велике місце в концепції Коммонса посідає категорія «розумної цінності», яка утворюється в результаті формування оцінок, єдності думок у процесі всіх угод. Він навіть заявляє, що політична економія -- це наука про процеси, що ведуть до встановлення «розумної цінності».

Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення вартості. Вартість у нього -- це очікуване право на майбутні блага і послуги.

Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. В. Мітчелл (1874--1948) -- учень Веблена -- став засновником нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Проте Мітчелл не безоглядно наслідував Веблена. Так, наприклад, він критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Він підкреслював великий вплив грошей на поведінку людей. Це зумовлено тим, що виробництво товарів підпорядковане не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Саме це пояснює необхідність вивчення грошового господарства.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він намагався не тільки звернути увагу на вади тогочасного економічного життя, а й сподівався розв'язати загальні суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділяв аналізу циклічних коливань. Циклічний характер капіталістичного відтворення, за Мітчеллом, спричиняється дією багатьох факторів «системи грошового господарства». Він уважає за можливе впливати на цикли і навіть запобігати їм. Він прихильник державного втручання в економіку.

15.3 Неоінституціоналізм

Після Другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інсти-туціоналісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.

Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм пов'язують з ім'ям Дж. Гелбрейта (н. 1909). Його наукові інтереси досить багатогранні. У своїх перших працях він розробив концепцію «врівноважувальної сили», пропагував «суспільство добробуту». Проте згодом, зокрема у «Новому індустріальному суспільстві» (1967), він розвиває концепцію «індустріального інституціоналізму».

Теорія трансакційних витрат. Економічна теорія прав власності. Американський економіст англійського походження Р. Коуз (н. 1910) одержав Нобелівську премію (1991) за праці з проблем трансакційних витрат -- «Природа фірми» (1937), «Суперечка про граничні витрати» (1946), «Проблеми соціальних витрат» (1960).

Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, необхідних партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової междисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.

Господарська система -- це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ та послуг і споживачами. Координацію цього зв'язку, тобто прийняття рішення, що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, можна здійснювати двома способами: спонтанним, або стихійним, і ієрархічним.

Спонтанний порядок -- це ринок, інформацію про стан якого розпорошено, а пошук її потребує значних витрат. Іншим способом одержання інформації є ієрархія, тобто система, коли з одного центру спрямовується низка наказів і доручень. Ієрархічна система має місце в будь-якій фірмі, на чолі ієрархії може бути й держава. У цьому разі виробники не шукають інформації, вони одержують наказ, що забезпечує скорочення трансакційних витрат. Проте це стосується не кожного централізованого керівництва.

Скорочення трансакційних витрат, а отже підвищення ефективності функціонування економіки, забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв'язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Коуз зазначив, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод.

У чому ж суть економічної теорії прав власності? Своєрідність цієї теорії полягала в трактуванні власності та її використання як методологічної й теоретичної основи економічного аналізу. Поняття «власність» прихильники теорії замінили терміном «право власності». Власність як така не є ресурсом, а тільки комплексом прав (принаймні часткою такого права) на використання ресурсу (право володіння, користування, управління тощо). Крім того, категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.

Права власності мають бути чітко визначені, і саме вони стають об'єктом купівлі і продажу. їх у кінцевому підсумку придбають ті, хто більше цінує забезпечені ними можливості виробництва і здатний одержувати від них більшу користь. Слід звернути увагу на ще один важливий висновок Коуза. Для успішного функціонування ринку, наголошував він, важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо транса-кційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і їх додержують суб'єкти господарювання -- ринок здатний до саморегулювання.

Теорія суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х pp. її автором визнають видатного американського економіста Дж.-М. Б'юкенена. Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема «Формула згоди» (1962), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін.

В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б'юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов''язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів.

Політику Б''юкенен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці -- ні. Завжди існує політична нерівність, зумовлена економічними причинами. Це -- нерівність прав і можливості одержання інформації, її свідоме перекручування, схвалення чиновниками, парламентарями рішень у власних інтересах, діяльність організованих груп тиску (лобі), які часто працюють усупереч справжнім суспільним потребам.

З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін. Отже, підбиваючи підсумок, слід зазначити, що хоч інституціоналізм не має єдиної теоретичної основи, проте йому притаманні певні спільні риси:

1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробленні альтернативних програм;

2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками;

3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму);

4) аналіз економічних відносин не з позицій так званої економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;

5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.

15.4 Теорії трансформації капіталізму

У другій половині XX ст. великого поширення набули так звані теорії «трансформації» (перетворення) капіталізму. Ці теорії виходили, як правило, з реальних соціально-економічних процесів і явищ капіталістичного розвитку, але тлумачили їх досить своєрідно.

Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х pp. у США. З її обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Надлер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші.

Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин: 1) теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) теорії «управлінської (менеджерської) революції»; 3) теорії «революції доходів».

Теорія «дифузії власності». Суть теорії полягає в тому, що з розвитком капіталізму поступово змінюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приватна власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення багато хто з економістів розглядає як «дифузію» (розпорошення) власності.

Дрібний акціонер, на думку прихильників цієї теорії, нібито перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника «народного капіталу».

Аналізуючи цю теорію, слід чітко уяснити собі, що її прихильники плутають два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що й справді має місце, і процес ліквідації капіталістичної приватної власності, що неможливо в капіталістичному суспільстві.

Теорія «управлінської революції». її прихильники стверджують, нібито з розвитком акціонерних товариств влада капіта-лістів-власників слабшає або й зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців -- менеджерів. Вони є «довіреними особами народу» і керуються не мотивами прибутку, а суспільними інтересами. З обгрунтуванням цієї концепції виступили американські економісти А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер та інші.

Ця теорія теж відображає цілком реальні процеси в розвитку капіталізму: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розмежування власності й управлінської діяльності. За домонополістичного капіталу, коли підприємство було здебільшого індивідуальною власністю, а управлінська праця не потребувала глибоких знань, капіталіст сам керував виробництвом. Зі зростанням розмірів виробництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали доручати керівництво найманим працівникам. Дехто вбачає в цьому процесі витискування капіталіста не лише із виробництва, що й справді так, а й із суспільства взагалі. Слід звернути увагу на те, що за такого підходу ігнорується питання про характер власності, а воно й визначає природу підприємства.

Теорія «революції доходів». її прихильники стверджують, що в розвинутих капіталістичних країнах стався революційний переворот у розподілі національного доходу, суть якого полягає в поступовому зближенні доходів різних верств населення. Цю тезу пропагували С. Кузнець, Дж. Гелбрейт, К. Боулдінг, М. Сальвадорі, Е. Хансен та інші. Особливих зусиль для обґрунтування теорії доклав американський економіст С. Кузнець. У праці «Частка вищих за доходами груп у доході і заощадженнях» (1953) він навів дані про динаміку розподілу національного доходу в 1919--1948 pp. За його підрахунками, питома вага населення США з найвищими доходами скорочувалась. Знизилась і питома вага осіб з високими доходами. На цій підставі автор зробив висновок про систематичне зниження доходів вищих груп населення.

Проте ця теорія зазнала серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів, які доводили тенденційність підрахунків Кузнеця.

Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Берлі. Основи концепції було закладено ще в 30-ті pp., коли американські економісти Мінз і Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. Ця концепція має багато спільного з теорією «народного капіталізму». Важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». Зокрема, Мінз стверджує, що «власність і контроль відокремились і перебувають у різних руках». У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки кількісні показники (розміри корпорацій) і ігнорується їх соціально-економічний зміст. Велика корпорація, де працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготовляються товари масового споживання, на думку Мінза та Берлі, перестала навіть приблизно відповідати як «старій юридичній моделі власності», так і економічній моделі «атомістичної фірми за умов конкурентного ринку». Така корпорація ніби вже не є автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, що забезпечує розв'язання суспільних проблем.

Концепція «соціального партнерства». Зародки концепції з'явились ще наприкінці XIX ст., коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи «участі робітників у капіталістичних прибутках». У післявоєнний період концепція поширюється в багатьох країнах. З обґрунтуванням цієї ідеї виступили французький економіст і соціолог Р. Арон, німецький економіст Е. Гауглер, Дж. Гелбрейт та інші.

Вони намагались довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності й класові конфлікти. Така зміна зумовлена посиленням економічної та соціальної ролі держави, зростанням кількості великих корпорацій, мотивом діяльності яких уже нібито не є прибуток, наданням робітникам певного комплексу соціальних гарантій.

Як доказ наявності «соціального партнерства» називають поширення «участі робітників у капіталістичній власності», «участі трудящих в управлінні капіталістичним підприємством». Як бачимо, аргументи на користь цієї концепції перегукуються з теорією «народного капіталізму».

Розглянуті концепції «трансформації капіталізму» не вичерпують усієї їхньої різноманітності. Посилення втручання держави в економічне життя, зростання її ролі у розв'язанні соціальних проблем породили майже аналогічні теорії «плюралістичної економіки», «держави достатку», «суспільства високого масового споживання» тощо.

15.5 Теорії ''Індустріального суспільства''

Науково-технічна революція справила великий вплив на всю систему сучасної політичної економії. Своєрідно відобразив її інституціоналізм, породивши новий, так званий соціальний напрям інституціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму.

Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40--60-х pp. вона знов набула актуальності у зв'язку з розгортанням НТР. Родоначальником концепції «індустріального суспільства» є американський економіст П. Дракер, який ще в 40-х pp. опублікував кілька праць з цієї проблеми: «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949) та ін.

Становлення «індустріальної системи» він відносить до XX ст. її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Дракер виділяє два різновиди «індустріального суспільства»: капіталістичне -- вільне й соціалістичне -- рабське.

У 60-х pp. теорію «індустріального суспільства» розробляли американський соціолог і економіст Волт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.

В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест» (1960), де виклав власну концепцію суспільного розвитку, альтернативну марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для піднесення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. В. Ростоу дає характеристику кожній стадії, розкриває їх характерні риси. Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і добробут у найширшому розумінні».

П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію розвитку. Майбутнє суспільство він пов'язує зі стадією «за споживанням», де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.

Раймон Арон свою концепцію індустріального суспільства виклав у таких працях: «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966). Індустріальне суспільство він визначає як таке, в якому переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Капіталістичному типу економіки притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на наймачів -- власників засобів виробництва і найманих робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному типу індустріального суспільства-- чистому капіталізмові. Реальний же капіталізм за низкою ознак ніби наближається до соціалізму. Із соціалізмом його зближує характер власності, використання прибутку, розподіл тощо.

Щодо власності, то схожість Арон бачить в існуванні на Заході «колективної власності», що виникає в результаті націоналізації деяких галузей промисловості після Другої світової війни. Прибуток -- категорія, притаманна будь-якому індустріальному суспільству. Близькість принципів розподілу полягає в тім, що і в плановому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є різна заробітна плата. Арон зближує капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві належать до категорії індустріальних суспільств.

Жак Еллюль розробив концепцію «технологічного суспільства». Його основу становить техніка, яка панує над суспільством і людиною. Техніка розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона автономна і щодо економіки, і щодо політики.

Еллюль універсалізує техніку. Вона в нього не обмежується машинами й технологією, а охоплює всі сфери людської діяльності: 1) економічна техніка (пов'язана з виробництвом); 2) техніка організації (включає комерційну і промислову діяльність, державу, поліцію, військо); 3) людська техніка (охоплює людину, генетику, пропаганду тощо).

Надаючи техніці роль вирішального фактора економічного розвитку, Еллюль з'ясовує як її розвиток позначається на економічному розвитку суспільства. У процесі цього розвитку відбувається перехід: 1) від індивідуального підприємництва до «економіки корпорацій»; 2) від «ліберальної» економіки до державного регулювання; 3) від ринкової до планової економіки. Отже, техніка у Еллюля передбачає централізацію, а та, у свою чергу, планування, що є необхідною умовою функціонування «технологічного суспільства».

Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індустріального суспільства», яка розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити, за його словами, «синтетичну» теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності такого суспільства.