Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз фінансових методів регулювання економіки:світовий і національний досвід

Зміст

Вступ

Розділ І. Сутність і методи державного регулювання економіки

1.1 Структура механізму регулювання

1.2 Основні методи та форми державного регулювання

1.3 Функції державного регулювання економіки

Розділ 2. Аналіз фінансових методів регулювання економіки:світовий і національний досвід

2.1 Зміст і класифікація фінансових методів регулювання економіки

2.2 Аналіз фінансових методів регулювання економіки на національному рівні

2.3 Аналіз зарубіжного досвіду використання фінансових методів регулювання економіки

Розділ 3. Основні напрямки удосконалення фінансових методів регулювання

3.1 Сучасні напрями державного регулювання економіки в Україні

3.2 Удосконалення процесів приватизації та законодавчої бази

3.3 Удосконалення економічної політики держави

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

У забезпеченні нормального функціонування будь-якої сучасної економічної системи важлива роль належить державі. Держава протягом всієї історії свого існування поряд із задачами підтримки порядку, законності, організації національної оборони, виконувала визначені функції в сфері економіки.

Державне регулювання економіки має довгу історію - навіть у період раннього капіталізму в Європі існував централізований контроль над цінами, якістю товарів і послуг, процентними ставками і зовнішньою торгівлею. В сучасних умовах будь-яка держава здійснює регулювання національної економіки з різноманітним ступенем державного втручання в економіку.Виходячи з цього тема курсової роботи є досить актуальною.

При цьому здійснюючи регулювання економіки, держава використовує широкий набір засобів і методів впливу на економіку таких як бюджет, податки, кредитно-грошова політика. економічне законодавство і т.д.

За наявності в сучасній економічній системі багатьох ринків (ринку робочої сили, капіталів, товарів, цінних паперів та ін.), які розвиваються як за спільними для всієї системи об'єктивними законами, так і за законами, що властиві лише кожному з цих ринків, виникає запитання, як же досягається рівновага в масштабі всієї національної економіки? Воно ускладнюється тим, що сьогодні, на відміну від попередніх століть, у процесі встановлення рівноваги національного ринку активну участь бере сучасна держава. Вона виконує важливі соціально-економічні функції, використовує комплекс економічних, правових і адміністративних важелів для врівноваження національного ринку.

Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарства являє собою систему типових мір законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, здійснюваних правомочними державними установами і громадськими організаціями з метою стабілізації і пристосування існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінюються.

Отже, сучасне ринкове господарство характеризується стійкою участю держави в економічних та соціальних процесах, у формуванні напрямків руху фінансових ресурсів та перерозподілу доходів. Забезпечення гарантій соціально-економічних прав людини, включаючи право на працю і право на життя в умовах здорового навколишнього середовища, є важливим завданням державної політики.

Не дивлячись на широкомасштабні процеси дерегулювання, які відбулись в індустріально розвинутих країнах у 80-ті роки, держава і нині залишається головним суб'єктом регулювання ринкової системи.

Найбільшого значення державне регулювання набуває в країнах, які створюють незалежну економіку, чи в колишніх соціалістичних країнах, де відбувається перехід від планового господарства на базі державної власності до ринкового господарства на базі приватної власності.

Для того щоб краще зрозуміти роль держави у встановленні рівноваги між іншими структурними елементами фінансової системи, її збалансованості, доцільно з'ясувати умови виникнення державного регулювання економіки, його основні функції та інструменти, а також напрямки і методи фінансового регулювання економіки України в перехідний період. Висвітлення цих основних напрямків і є метою дослідження даної роботи.

Предметом дослідження є сукупність фінансових методів регулювання і їх вплив на ефективність функціонування економіки.

Об'єктом дослідження є ринкова економіка.

Задачі курсової роботи:

- вивчення теоретичних питань з історії розвитку державного регулювання економіки;

- виявлення фінансових методів регулювання економіки;

- аналіз фінансових методів регулювання економіки в світовій і національній практиці;

- виявлення існуючих недоліків в регулюванні економіки фінансовими методами;

- розробка напрямків регулювання економіки.

Розділ І. Сутність і методи державного регулювання економіки

1.1 Структура механізму регулювання

Одним із основних елементів механізму регулювання господарства, а отже й збалансованості національного ринку є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного вирівнювання попиту і пропозиції тощо.

По-друге, корпоративна планомірність. У наш час на світовий ринок за попередніми домовленостями між виробниками та споживачами надходить до 70% усіх товарів, основну масу яких виробляють гігантські монополістичні об'єднання.

По-третє, державне регулювання, що являє собою комплекс основних форм і методів цілеспрямованого впливу державних установ і організацій на розвиток суспільного способу виробництва (в тому числі продуктивних сил, техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних, фінансових відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що змінюються. Таке регулювання найповніше здійснюється через державні замовлення, закупівлю значної частини продукції, що означає гарантований попит на неї.

Державне регулювання також здійснюється через проведення антициклічної, регіональної, інвестиційної, амортизаційної, структурної, грошово-кредитної, фінансово-бюджетної, антиінфляційної, валютної, митної, цінової, соціальної, екологічної та інших форм політики.

Між складовими елементами механізму регулювання має місце взаємодія, взаємопроникнення. Це означає, наприклад, що механізм ринкового регулювання певною мірою доповнює корпоративну планомірність, а вона, у свою чергу, частково поширюється і на немонополізований сектор економіки.

Найважливішою ланкою такої планомірності є приватно-монополістичне планування у межах гігантських транснаціональних корпорацій. Ядро їх діяльності -- внутріфірмові операції.

Антициклічне регулювання здійснюють за допомогою бюджетної та кредитно-грошової політики. У першому випадку для впливу на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та податками (коли попит недостатній, збільшують державні капіталовкладення, знижують податки тощо; коли він надмірний -- державні витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту переважно посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій.

За своєю соціально-економічною сутністю державна планомірність означає планомірне вилучення прибутків, централізоване регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методи планомірності -- складання загальнонаціональних планів, програм, пропозицій, промислова політика. Найдосконалішою формою таких програм є прийняття загальногосподарських планів терміном на 5 років, які щорічно коригуються.

Здійснення планомірності не передбачає комплексності та директивності, тобто вона базується не на встановлених державою обов'язкових нормах, а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не є обов'язковими для виконання.

1.2 Основні методи та форми державного регулювання

Державне регулювання поділяють на види залежно від методів, які застосовуються при справлянні впливу на економіку. Так, регулювання може здійснюватись як адміністративними, так і економічними ( до складу яких відносяться і фінансові) методами. Адміністративні методи управління є найбільш характерними для планово - адміністративної економіки і випливають з самої суті державного регулювання, яке передбачає владність одних і підпорядкованість інших. В основу адміністративних методів покладене, насамперед, прийняття державою обов'язкових рішень для здійснення прямого впливу на об'єкт регулювання шляхом одностороннього визначення завдань, а у ряді випадків - шляхів і засобів їх розв'язання. Свого часу таким вагомим інструментом було, наприклад, державне планування.

Однак більш прийнятними і демократичними методами державного управління економікою є економічні методи. В їх основу покладене використання таких економічних стимулів, як ціна, кредит, прибуток; їх зміст не передбачає прямого впливу на підпорядковані об'єкти регулювання, а лише створює для них таку економічну ситуацію, яка б диктувала їм відповідну поведінку з метою досягнення позитивних економічних результатів, тобто стимулювала економічну зацікавленість.

На сьогоднішній день у розвинутих країнах склалися основні напрями (з певними відмінностями в окремих країнах) державного регулювання ринкової економіки, опрацьовані і перевірені на практиці методи (інструменти) такого регулювання.

Регулювання податкових ставок та їх диференціація. У період спаду і наступної депресії держава істотно знижує прибутковий податок і податок на прибуток корпорацій. В результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і з'являється стимул до розширення виробництва. Отже у цьому випадку низькі податки відіграють роль “акселераторів” економічного зростання. В кінці фази піднесення , коли настає “перегрівання” економіки, виробництво виходить за рамки платоспроможного попиту, що загрожує кризою, держава підвищує податкові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити або в крайньому разі послабити силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між пропозицією і попитом на товарних ринках. У цьому випадку високі податки відіграють роль “вбудованих стабілізаторів” економічного зростання.

Регулювання процентних ставок по кредитах комерційних банків. Зниження цих ставок у період спаду й депресії веде до збільшення підприємницького доходу і в кінцевому рахунку - чистого прибутку корпорацій, а тому стимулює зростання виробництва. Навпаки, підвищення процентних ставок за умов “перегрівання економіки” зменшує підприємницький доход, а тому обмежує, гальмує надмірне зростання виробництва.

Інвестиції у виробничу та соціальну інфраструктуру, державні замовлення (закупівлі). Маючи значні бюджетні кошти держава вкладає гроші у будівництво доріг, портів, аеродромів, ліній зв'язку, в тому числі комп'ютерних мереж, що забезпечує нормальні умови функціонування виробничих галузей і банківської системи. Будівництво зазначених об'єктів здійснюється, як правило приватними фірмами, які, проте, фінансуються державою. Разом з тим держава фінансує більшу частину фундаментальних (безприбуткових) наукових досліджень і науково-технічних розробок, здатних дати прибуток тільки у віддаленій перспективі. Держава також вкладає значні кошти у фінансування венчурних (ризикових) підприємств.

Іншим напрямом державних вкладень є інвестиції у соціальну сферу. Завдяки системі трансфертних платежів держава має можливість сплачувати допомоги по безробіттю, одиноким матерям, багатодітним сім'ям, пенсії по старості (правда держава здійснює тільки частину цих витрат, друга - фінансується пенсійними і страховими фондами), а в ряді країн - компенсувати частину витрат на лікування та освіту, що істотно знижує рівень соціальної напруженості в суспільстві.

Регулювання грошової маси. Полягає в тому, що в період, коли в народному господарстві відчувається нестача грошей, що гальмує зростання виробництва, Центральний банк знижує резервну норму, зменшує процентну ставку по кредитах, які надаються комерційним банкам (дискретну ставку), в масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Тим самим збільшуються реальні фінансові ресурси грошей. Чергуючи зазначені варіанти Центральний банк комерційних банків, їх можливість створювати нові безготівкові гроші (зростає мультиплікатор поточних рахунків), отже і можливість комерційних банків надавати дешеві кредити. Така політика отримала назву “дешевих грошей”.

Проблема регулювання цін. Полягає в тому, що держава встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію (послуги) природних монополій, забезпечуючи їм нормальний (середній) прибуток і захищаючи кінцевих споживачів води, електроенергії, послуг зв'язку і міського транспорту від пограбування підприємствами-монополістами.

Державне програмування економіки. Економічне програмування - це найрозвинутіша синтетична форма державного регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка і реалізація національних програм та цільових комплексних програм. Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і має інформаційно-орієнтовний характер, дозволяючи окремим фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічній діяльності. Формально така програма має індикативний характер (характер побажання): конкретна фірма сама вирішує питання про те, брати їй участь у державній програмі чи діяти на свій страх і ризик. У дійсності, однак, держава використовує всю систему економічних інструментів, що є в її розпорядженні (державні замовлення, що забезпечують гарантований ринок збуту і достатньо високі ціни, пільгові податкові і процентні ставки, прямі субсидії та субвенції), з тим, щоб забезпечити підприємствам зростання обсягів продажів і збільшення маси прибутку, і тим самим спонукати ці підприємства брати активну участь у реалізації установок програми.

Державне регулювання інтеграційних процесів. Економічна інтеграція означає зрощування національних господарств ряду країн і утворення великих інтернаціональних економічних комплексів. Основні напрямки інтеграційних процесів зводяться до поступового усунення митних та фінансових бар'єрів, забезпечення “прозорості” кордонів між країнами, які увійшли до об'єднання, а отже, до створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Разом з тим, інтеграція передбачає уніфікацію цивільного (господарського і трудового) законодавства, соціального страхування та соціального забезпечення, податкової системи, що веде до створення єдиних зовнішніх умов діяльності підприємств різних країн.

Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко- і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у перед- та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з'ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв'язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.

Конкретна мета і масштаби економічного програмування визначаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне і структурне програмування. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулювання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночасному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабільності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які розрізняються між собою за об'єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіанські методи стимулювання економічного розвитку передбачають вплив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попиту, яка, врешті-решт, визначає і динаміку реального виробництва, залежить від стану податків, державних витрат, обсягу бюджетного дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інструментів відводиться податково-бюджетному регулюванню та дефіцитному фінансуванню економіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали довгострокові плани розвитку і структурної перебудови економіки аж до середини 70-х років.

Характерною рисою консервативних і неоконсервативних моделей державного регулювання, які почали застосовуватися переважно з кінця 70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької ініціативи. На думку неоконсерваторів, досягнення високих темпів реального економічного розвитку можливе за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Становлення кон'юнктурного програмування пов'язане з державною антикризовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних заходів, а з другої половини 70-х років стала включати й антиінфляційну політику. Розвинені форми такого програмування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам.

Структурне програмування -- вища форма економічного регулювання. Його основу становить кон'юнктурне програмування, доповнене науково обґрунтованими планами економічного і соціального розвитку. Це пов'язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та значним ринком державного споживання. Крім того, на структурне програмування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне становище. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням структурної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і соціального розвитку. Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва.

Національне планування як форма реалізації власне структурного регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвитку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як індикативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розрахована на п'ять (у Франції) і більше (в Японії) років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств державного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяльності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фінансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здійснюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням підприємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням в забезпеченні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проявів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спеціальними державними органами, промисловими і банківськими корпораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування -- прерогатива колишньої радянської економічної системи, що ґрунтувалася на одержавленні привласнення й управління. Її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ресурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забезпечували реалізацію розроблених планів. Державне планування велося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожного виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практика свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва.

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього комплексу методів державного регулювання економіки країни ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфляція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обмеження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, зменшується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці, а з другого -- призводять до погіршення господарської кон'юнктури та зростання безробіття. Інфляція -- це ціна, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регулюванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподаткування. Важливим антиінфляційним заходом є регулювання кредиту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кредитними установами через операції з цінними паперами на відкритому ринку, регулювання дисконтної ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Головними об'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує державі виконання економічних функцій централізованого управління. Конкретними методами тут виступає податково-бюджетна та кредитно-грошова політика, що здійснюється за допомогою фінансово-кредитного механізму.

1.3 Функції державного регулювання економіки

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем визначальною мірою залежать від поділу функцій між суб'єктами господарської системи. Головна функція централізованого регулювання полягає в управлінні економічним розвитком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Вона реалізується через ряд конкретних функцій, частина з яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структури суспільства і управління нею; фінансування і організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують отримання найближчим часом значних прибутків; допомога проектам високого ризику.

Не менш важливим є функції перерозподілу національного доходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури.

Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.

Функція створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які створюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регулювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдяки йому держава бере безпосередню участь в економічних процесах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єктів господарювання та охорони навколишнього середовища.

Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і суспільну атмосферу, які сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські економісти К. Р. Макконелл та С. Л. Брю зазначають, що це передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним підприємствам, визначення прав приватної власності та гарантування обов'язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює законні "правила гри", які регулюють відносини між підприємствами постачальниками ресурсів і споживачами.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної економічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяльності всі економічні одиниці. Законодавчо закріплюються передусім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпечення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалізованої продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мірою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням в діяльність господарських об'єктів, так і через опосередковане регулювання.

У першому випадку йдеться про так звану природну монополію, яка властива тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандарти на послуги, що надаються. До цієї природної монополії належать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них державна економічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і виробничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність необхідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.

У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє в двох напрямах. Перший -- часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий напрям -- зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання -- через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для певної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

Розділ 2. Аналіз фінансових методів регулювання економіки:світовий і національний досвід

2.1 Зміст і класифікація фінансових методів регулювання економіки

держаний регулювання економіка приватизація

Фінансові методи регулювання економіки це сукупність дій впливу на економіку з боку органів управління фінансами з метою підтримки процесів, що в ній протікають або подолання несприятливих умов її функціонування.

Регулювання за допомогою даних методів передбачає вплив зазначених органів на економічні об'єкти і процеси з метою надання ним організованого характеру, упорядкування дій господарських суб'єктів, забезпечення виконання ними принципів діючого законодавства.

Фінансові методи регулювання економіки включають:

- прогнозування;

- планування;

- фінансування;

- бюджетування;

- оподаткування;

- кредитування;

- облік і контроль.

В централізованій економіці регулювання здійснюється за допомогою директивних методів, в ринковій - шляхом використання в основному ринкових регуляторів, налагодження ринкового механізму. Регулювання економіки, економічних процесів, дій економічних суб'єктів може здійснюватися в формах директивного планування, стимулюючого регулювання, ринкового саморегулювання.

Фінансові методи регулювання застосовуються на практиці через дію фінансового механізму, завдяки якому приводиться в дію фінансова політика держави, як складова економічної політики в цілому.

Виходячи з цього вказані фінансові методи регулювання находять своє відображення в тій чи іншій складовій фінансової політики.

Термін "політика розвитку" -- умовний. Він використовується з метою розмежування сфер і інструментів економічної діяльності держави і визначення специфіки її дій як суб'єкта державності, скарбника і власника засобів виробництва. Її призначенням є управління оперативними і поточними ринковими подіями через використання відповідних кожній сфері впливу засобів. З цією метою запроваджується спеціальне законодавче регулювання. Воно ґрунтується на загальних правилах економічної поведінки господарств і осіб. Одночасно воно містить певні конкретні обмежувальні параметри економічної поведінки зазначених суб'єктів. Спеціальне державне регулювання охоплює також адміністративний контроль і нагляд за дотриманням державних вимог, право держави на примус до укладання і виконання певних типів контрактів, регламентацію умов договорів і ділової політики.

Політика економічного розвитку втілюється в життя на основі концепції соціально-економічного розвитку через політику держави в економічно-правовій сфері. Загальна мета макроекономічної політики держави полягає в досягненні економічного оптимуму розвитку народного господарства країни.

Політика економічного розвитку втілюється в політику стабілізації, структурну політику, політику розподілу доходів тощо. Ці конкретні види економічної політики сприяють реалізації цілей економічної діяльності держави у сфері стабілізації економічного розвитку, розподілу економічних ресурсів, перерозподілу доходів.

Політика стабілізації. Поняття "політика стабілізації" характеризує складову економічної політики, яка націлена на сукупну економічну рівновагу і стабілізацію її. До показників, що визначають таку рівновагу, належать: обсяг національного виробництва, зайнятість, стабільність цін і зовнішньоекономічне сальдо.

У політиці стабілізації можна виділити дві практично самостійні частини: власне політика стабілізації, в якій активність держави має на меті досягнення заданого нормативного стану, і політика стабільності, в якій діяльність держави зосереджується на заходах з підтримання досягнутого стану.

Інструментарій політики стабілізації охоплює всі методи, які є в розпорядженні економічної політики в цілому, але провідна роль належить податковим, грошово-кредитним та зовнішньоекономічним.

Структурна політика тісно пов'язана з політикою стабілізації. Вона часто розглядається навіть як одна зі складових останньої, проте має свої специфічні завдання. По-перше, структурна політика охоплює завдання вирішення сукупних економічних проблем, які виникають внаслідок структурних зрушень всередині галузей народного господарства та між ними, регіонами і між групами підприємств. По-друге, вона включає в себе завдання коригування відносин певних агрегатних частин сукупної економіки, які визначають її структуру, з метою регулювання їх за допомогою загальних принципів.

Перший напрям дій держави характеризується орієнтацією на усереднення витрат пристосування до структурних зрушень у процесі економічного зростання і розвитку науково-технічного прогресу. Цей напрям визначають як структурну політику розвитку. Другий напрям дій держави відповідає меті якомога "безболізнішого" пристосування економіки до регіональних і галузевих змін і завданню довгострокових гарантій конкурентоспроможності галузей і регіонів.

Структурна політика розвитку використовується там і тоді, де і коли виникає потреба у скороченні періоду адаптації галузей і регіонів до необхідних змін макроекономічної структури та коли структурні зрушення мають стати соціально вигідними для економічних суб'єктів. Її заходи передбачають ліквідацію галузевих і регіональних перепон, які гальмують прискорення структурних перетворень. Вони націлені на активізацію галузевого та регіонального потенціалів розвитку і сприяння оптимальному використанню факторів виробництва. Особливою метою цієї структурної політики є стимулювання технічного прогресу, спрямованого на зростання сукупної економічної продуктивності. Одночасно заходи структурної політики мають бути спроможними уповільнити ті структурні перетворення, які призводять до негативних соціальних наслідків.

До кола інструментів структурного регулювання належать адміністративні, які є формою прямого державного втручання у процес прийняття підприємницьких рішень про масштаби, кількість та ціну вироблюваної продукції, і фінансові, які залишають недоторканим ядро підприємницьких рішень.

Основними формами адміністративних інструментів є регулювання державою вступу нових підприємств на ринок цих галузей, регулювання ціноутворення та обсягу виробництва. Регулюючи вступ на ринок, держава може обмежувати число продавців або, навпаки, розширювати кількість їх.

Політика перерозподілу доходів. Цілям держави у сфері цієї політики відповідає насамперед соціальна політика, формуючись як наслідок ринкових результатів, вона виступає інструментом їх коригування. Перерозподіляючи ринкові результати, соціальна політика має на меті коригування пов'язаного з виробництвом первісного розподілу доходів. Здійснюється воно за допомогою системи трансфертних соціальних послуг та субсидій у поєднанні з необхідним для їхнього фінансування оподаткуванням. Завдяки цьому верстви населення з низькими доходами і ті, хто їх не може мати в силу певних причин (вік, інвалідність, стан здоров'я тощо), отримують можливість підвищити свою частку в споживанні благ. Соціальна політика має будуватися так, щоб трансферт частини доходів від одних осіб іншим відбувався таким способом, щоб прагнення досягнення високих доходів не зникало, а допомога надавалася лише тим, хто її дійсно потребує.

Коригування розподілу доходів за допомогою соціальної політики здійснюється через державний бюджет та участь держави в організації соціального страхування. Вторинний розподіл доходів здійснюється за допомогою прямих і непрямих заходів і включає заходи щодо:

- соціальної допомоги, яку отримує кожний, хто потрапляє в скрутне матеріальне чи соціальне становище;

- соціального страхування, мета якого захистити населення у випадках "класичних" ризиків життя (безробіття, старість, хвороба);

- суспільної структурної допомоги, до якої належать охорона материнства, допомога на дітей, стимулювання придбання майна, здобуття освіти тощо.

Вторинний розподіл доходів не позбавлений вад: недостатня гнучкість і слабка узгодженість між різними заходами соціальної політики. Складно оцінити в грошах суму цих пільг (навіть приблизно). Проте відомо, що чим більша частина ринкового доходу розподіляється на соціальні потреби, тим менш ефективною є економічна система, оскільки, по-перше, вона не дає змоги забезпечити належний життєвий рівень населення через отримання ним трудового доходу, по-друге, вона вичерпує свої потенційні можливості щодо подальшого інвестування, а отже, подальшого розвитку. Через це для політики перерозподілу доходів важливо відшукати певні межі, які відповідали б завданню збереження як соціального, так і економічного устрою суспільства.

На соціальне вирівнювання суспільства спрямована також політика вирівнювання на ринку праці. Вирівнювання на ринку праці означає вирівнювання попиту і пропозиції робочої сили на відповідному ринку. Через заходи щодо збереження старих і створення нових робочих місць, на яких зайняті певні групи населення (робітники у віці, жінки, молодь), держава сприяє стабільності ринку праці. В центрі такої політики стоїть діяльність держави з розвитку профосвіти, профорієнтації, перепідготовки кадрів, їхньої перекваліфікації тощо.

Вирівнювання на ринку праці доповнюється політикою охорони праці. Її предметом є захист праці, зокрема в промисловості, через регулювання загальних умов праці. В конкретних ситуаціях вона може бути подана як захист від необґрунтованого звільнення з роботи, захист праці жінок та майбутніх матерів, захист праці молоді. Захист праці жінок, наприклад, реалізується в таких заходах держави, як заборона нічної роботи, надання більш тривалих перерв на відпочинок, ніж чоловікам, заборона жіночої праці в певних галузях економіки (шахти, кам'яні кар'єри, рудники тощо). В цілому політика захисту праці мусить вести до гуманізації праці, гуманізації робочих місць, до покращення якості трудового життя.

Отже, стабілізаційна, структурна і соціальна політика, що провадиться в межах політики розвитку, підпорядковує економічний і соціальний розвиток країни досягненню цілей, закріплених у концепціях соціально-економічного розвитку, прийнятих певною країною.

Найбільш поширеними непрямими інструментами є фінансова політика (насамперед податкова та кредитна), грошова, зовнішньоекономічна. Саме остання здійснює суттєвий вплив на розвиток економіки країни і умовах інтернаціоналізації і глобалізації світової економіки.

2.2 Аналіз фінансових методів регулювання економіки на національному рівні

Держава впливає не лише на сферу державних фінансів, алей на інші форми власності використовуючи такі основні форми державного регулювання ринкових відносин:

- бюджетну систему;

- податкову систему;

- фінансовий ринок;

- державний кредит;

- роздержавлення та приватизацію.

- Головними напрямками фінансового впливу на суспільний розвиток виступають:

- фінансове забезпечення;

- фінансове регулювання економічних і соціальних процесів;

- фінансове стимулювання.

Розглянемо кожну з форм державного регулювання окремо розглядаючи фінансові методи, які при цьому застосовуються. Перш за все за допомогою фінансових методів держава регулює бюджетну систему шляхом розробки напрямків бюджетної політики. При цьому широко застосовується методи фінансового вирівнювання.

Фінансове вирівнювання - це процес усунення вертикальних і горизонтальних дисбалансів. У процесі фінансового вирівнювання здійснюються заходи з перерозподілу фінансових ресурсів як між ланками системи бюджетів по вертикалі, так і між так званими бідними і багатими територіями по горизонталі . Мета фінансового вирівнювання - перерозподіл фінансових ресурсів на користь тих владних рівнів, котрі мають вертикальні й горизонтальні фіскальні дисбаланси, з метою їх усунення. Необхідність запровадження в Україні фінансового вирівнювання зумовлена рядом об'єктивних причин:

1. Нерівномірність територіального розміщення продуктивних сил, яка зумовлює диференціювання податкової бази регіонів та територій України. Причому, як свідчить досвід, диференціація податкової бази зростає. Зміщуються центри її розміщення. Порівняно зменшується роль традиційних індустріальних областей і зростає значення столиці держави. Ще більш занепадає податкова база аграрних регіонів України.

2. Необхідність фінансового вирівнювання зумовлюється значною диференціацією обсягів витрат у сфері надання державних і громадських послуг та цін на ці послуги. З урахуванням екологічної забрудненості більш високі витрати на ці послуги несуть східні регіони України та регіони зони Чорнобильської катастрофи. Зростає ціна таких послуг у столиці держави та в інших великих міських агломераціях.

3. Гарантовані Конституцією України соціально-економічні права громадян України зумовлюють проведення центральною владою ефективних заходів із забезпечення єдиних стандартів державних і громадських послуг на всій території держави. Сьогодні такі стандарти не розроблено і вони не забезпечуються. Внаслідок цього сформувався й поглиблюється розрив у рівнях життя в окремих регіонах України, в міській і сільській місцевостях.

4 Необхідність фінансового вирівнювання зумовлюється потребами передачі від центральної влади на місцевий рівень значної частини видатків, не властивих для її конституційних функцій. Такі видатки більш ефективно здійснюватимуться на місцевому рівні. Це стосується видатків з фінансування освіти, культури, охорони здоров'я, фізкультури і спорту та деяких інших.

5. Необхідність фінансового вирівнювання зумовлено і так званими зовнішніми ефектами соціальних виплат. Це означає, що послугами, які фінансуються з бюджету однієї адміністративно-територіальної одиниці, користуються і жителі інших територіальних одиниць, але їхні владні органи при цьому не несуть ніяких витрат.

Вертикальні фіскальні дисбаланси - це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів того чи іншого рівня влади, регіонального або місцевого, і обсягами завдань та обов'язків, які на нього покладаються в процесі розподілу компетенції між центральною, регіональною і місцевою владами.

Вертикальний фіскальний дисбаланс означає недостатність фінансових ресурсів певного рівня влади для забезпечення громадських і державних послуг у межах його завдань.



Рисунок 2.1 - Схема вертикального фінансового вирівнювання

Вертикальні фіскальні дисбаланси можна усунути кількома шляхами:

- центральна влада або влада вищого територіального рівня може взяти частину обов'язків із надання державних і громадських послуг і тим самим зменшити коло

- обов'язків того рівня влади, в якого виник вертикальний фіскальний дисбаланс;

- запровадження тим рівнем влади, який має вертикальний фіскальний дисбаланс, додаткових податків;

- передача центральною владою частини своїх податків територіальному рівню влади, що має такий дисбаланс;

- * за рахунок надання центральною владою грантів, субсидій та інших трансфертів.

Горизонтальний фіскальний дисбаланс - це невідповідність між обсягами фінансових ресурсів однієї або кількох територіальних одиниць одного рівня обсягу завдань, які на них покладаються і які забезпечуються іншими територіальними одиницями цього рівня.

Горизонтальний фіскальний дисбаланс виникає тоді, коли:

- одна або кілька територій того ж рівня не мають достатніх фінансових ресурсів для надання державних і громадських послуг в обсягах, що надаються іншими територіями відповідно до певних стандартів;

- існують так звані бідні і багаті території;

- деякі території мають більші потреби, ніж інші;

- існує більш висока вартість державних і громадських

- послуг у межах одних територій порівняно з іншими.

Горизонтальні фіскальні дисбаланси можна усунути вищими податковими ставками в межах відповідних територій. Але це буде несправедливо стосовно населення цих територій. Тому держава зобов'язана долати такі дисбаланси в рамках політики фінансового вирівнювання.

Перерозподіл фінансових ресурсів у системі бюджетів держави здійснюється в рамках регулювання доходів бюджетів.

Правова основа регулювання доходів бюджетів в Україні має досить загальний характер.

Основними інструментами, за допомогою яких здійснюється регулювання доходів бюджетів, є:

- власні та закріплені доходи;

- регульовані доходи;

- нормативи відрахувань від регульованих доходів;

- дотації та субвенції;

- міжбюджетні взаєморозрахунки.

Головним інструментом збалансування доходів бюджетів є регульовані доходи, частка яких у податкових надходженнях зведеного бюджету України сягає 80 відсотків.

З Державного бюджету України до бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів областей, міст Києва і Севастополя може передаватися частина доходів як процентні відрахування від загальнодержавних податків, зборів і обов'язкових платежів, що справляються на даній території, або дотацій і субвенцій. Розмір цих відрахувань затверджується Верховною Радою України в Законі "Про Державний бюджет України" на відповідний рік з урахуванням економічного, соціального, природного й екологічного стану відповідних територій.

Вказані ресурси передаються на основі необхідних техніко-економічних обгрунтувань, статистичних даних про економічний, соціальний і екологічний стан відповідних територій, розрахунків необхідних витрат для вирівнювання їхнього розвитку, інформації про урядові та регіональні програми подолання різниці в розвитку адміністративно-територіальних одиниць та інших даних.

Мінімально необхідні видатки бюджетів сільських і селищних рад, бюджетів районів та міст - видатки, що обчислюються за єдиними або груповими мінімальними соціальними, фінансовими нормативами і нормативами, встановленими вищим органом виконавчої влади на основі чинних законодавчих актів, з урахуванням індексу інфляції в межах фінансових можливостей держави та відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Показником оцінки доходної бази територій, згідно із Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997р., є рівень "мінімальних соціальних потреб", який гарантується державою. Якщо ж власних доходів у місцевому бюджеті для забезпечення цього рівня недостатньо, держава надає органу місцевого самоврядування відповідну фінансову допомогу. У разі перевищення доходів бюджету для задоволення цих потреб держава вилучає надлишок коштів до Державного бюджету згідно із Законом "Про Державний бюджет". Проте поняття мінімальні соціальні потреби не може бути прийнятним. Ці потреби на практиці визначити неможливо.

Регулювання фінансовими методами податкової системи України також проявляється через податкову політику. При цьому застосовується податковий метод фінансового регулювання який дозволяє забезпечити напружені вимоги з боку держави до усіх підприємств з приводу використання ресурсів. Він також створює рівні умови для формування структури виробництва. За допомогою податкового методу можна оптимально сполучити загальнодержавні, колективні та особисті інтереси, стимулювати грошові накопичення за рахунок інтенсивних факторів їхнього зростання.

Висока ефективність податкової системи як фінансового регулятора обумовлена тим впливом, який чинить на власну фінансову базу рівень податкової ставки, пільги та санкції кожного платника податків, на величину частки ресурсів, яка залишається у розпорядженні суб'єкта господарювання. За допомогою механізму оподаткування, надання податкових пільг держава змушує суб'єктів господарювання здійснювати такі варіанти розвитку, які задовольняють потреби суспільства. Обов'язковість податкових платежів гарантує державі надходження коштів для здійснення своєї фінансової політики.

Поряд із позитивними якостями податкова система як фінансовий регулятор має певні недоліки, а саме: низьку оперативність та залежність від політичного впливу.

Слідуючою складовою державного регулювання є фінансовий ринок, який складається з грошового ринку і ринку капіталів. Виходячи с багатогранності складових фінансового ринку на ньому застосовуються декілька фінансових методів регулювання. Діяльність валютного, фондового, кредитного ринків пов'язана з використанням широкого спектру фінансових методів регулювання і зменшення ризиків.

Валютні ризики - це небезпека виникнення валютних втрат в результаті зміни курсу валюти ціни (або займу) по відношенню до валюти платежу в період між підписанням зовнішньоторгової або кредитної угоди і здійснення платежу.

Валютний ризик умовно можна поділити на:

1) Курсовий ризик, тобто ризик курсових втрат;

2) Інфляційний ризик.

Класифікація валютних ризиків:

1) Вид валютного ризику - це так званий комерційний ризик, пов'язаний з небажанням або неможливістю боржника розрахуватися по своїм зобов'язанням;

2) Конверсійний або готівковий ризик, тобто ризик валютних збитків по конкретним операціям.

Найпоширенішими методами зниження конверсійних ризиків є:

a) Хеджування - тобто утворення компенсуючої валютної позиції для кожної ризикової угоди. В цьому випадку проводяться компенсація одного валютного ризику (прибутку або збитку) іншим відповідним ризиком;

b) Валютний своп. Він має 2 різновиди:

- Нагадує оформлення паралельного кредиту;

- Представляє собою угоду між двома банками купити чи продати валюту по ставці спот і обміняти або здійснити угоду по ставці своп.