c) Взаємний залік ризиків по активу і пасиву;

3) Трансляційний або бухгалтерський ризик, який виникає при переоцінці активів і пасивів балансу або рахунку прибутку і збитків закордонних філіалів, клієнтів і фондагентів;

4) Ризики портфетування виникають частіше тоді, коли порфетер (банк) бере на себе ризики експортерів без права регресу.

В міжнародній практиці застосовують 3 основні методи страхування валютних ризиків:

1. Однобічна дія одного із контрагентів;

2. Операції страхових компаній чи банків;

3. Взаємна узгодженість учасників угоди;

Зазвичай на практиці застосовують захисні обмовки.

Захисні обмовки - умови включені в угоди і контракти, які передбачають можливість їх виконання в цілях страхування валютних, кредитних та інших ризиків.

При виборі захисних обмовок враховуються особливості економічних і політичних відносин з окремими країнами особливості національного законодавства контрагентів, а також валюта ціни, валюта платежу, конкурентоспроможність товару, перспектива зміни валютного курсу та інше.

В сучасних умовах застосовуються валютні, а також товарно-цінові обмовки. До ямайської валютної системи (1976 р.) практикували золоту обмовку.

Валютна обмовка - це умова в міжнародному торговому, кредитному чи іншому узгодженні, яка використовується з метою страхування експортера чи кредитора від ризику знецінення валюти, при цьому валюта платежу стає в залежність від більш стійкої валюти обмовки. Найбільш поширеною є захисна обмовка у формі неспівпадання ціни (займу) і валюти платежу.

Існує декілька видів валютних обмовок:

1) Непряма валютна обмовка - використовується в тому випадку, коли ціна товару зафіксована в одній із найпоширеніших у розрахунках валют, а платіж передбачається в іншій валюті, зазвичай у національній валюті покупця.

2) Пряма валютна обмовка - використовується, коли валюта ціни і валюта платежу співпадають, але величина суми платежу обумовлена контрактом стає в залежність від зміни курсу валютних розрахунків по відношенню до іншої більш стабільної валюти.

3) Мультивалютна обмовка - для якої заснована на корекції суми платежу пропорційно зміні курсу валюти платежу, але не до однієї, а до спеціально-підібраного набору (корзини) валют, курс якої розраховується як їх середня величина по певній методиці.

Товарно-цінова обмовка - це умови, які включаються в міжнародні економічні погодження з метою страхування експортерів та кредиторів від інфляційного ризику.

Види товарно-цінових обмовок:

1) Обмовки по гнучкій ціні;

2) Індексація - заснована на включеннях в контракт або договір особистої індексної обмовки про перерахунок суми платежу пропорційно зміні індексу цін за період з дати підписання до моменту виконання угоди (обов'язків) в міжнародних розрахунках.

Валютно-товарна обмовка (комбінована), яка використовується для регулювання суми платежу в залежності від зміни як товарних цін, так і валютних курсів.

Для національних підприємств і організацій найбільш доступними є наступні методи страхування валютних ризиків:

1) Вибір валюти або валют ціни зовнішньо-економічного контракту;

2) Включення в контракт валютної обмовки;

3) Регулювання валютної позиції по укладених контрактах;

4) Використання послуг комерційних банків, страхових компаній по страхуванню валютних ризиків.

Методи регулювання валютних курсів здійснюється за допомогою:

1. Валютна інтервенція - пряме втручання центрального банку чи банку казначейства в діяльність валютного ринку. Вона полягає в купівлі іноземної валюти даними банками.

2. Валютний демпінг. Служить основним засобом боротьби за ринки збуту і являє собою знецінювання національної валюти з метою нарощення експорту за цінами нижче світових. Підвищуючи дисконтну ставку в періоди погіршення ставки платіжного балансу, центральний банк стимулює приплив капіталів із країн, де дисконтна ставка нижче, що сприяє поліпшенню платіжного балансу.

3. Дисконтна політика: зводиться до зниження (підвищення)дисконтної ставки центральним банком з метою впливу на рух закордонних короткострокових капіталів.

4. Девальвація: зниження валютного курсу.

5. Ревальвація: підвищення валютного курсу.

Аналізуючи фінансові ринки країн, що розвиваються та будують ринкові відносини, в тому числі й України, спеціалісти роблять висновок про агресивність і високий ступінь ризику.

Учасники фінансового ринку України несуть такі ризики:

- як емітенти;

- як інвестори;

- за операціями з цінними паперами за дорученням клієнтів чи як андеррайтер (якщо виступають як інвестиційний інститут -- фінансовий посередник) та дилер на ринку цінних паперів.

Тому діяльність суб'єктів фінансового ринку потребує особливих портфельних стратегій, спеціально підібраних фінансових інструментів, які б знижували ці ризики.

Фінансовими ризиками управляють за допомогою різних засобів і способів. Засобами управління фінансових ризиків є їх уникнення, утримання, зниження ступеня. Під уникненням ризику мають на увазі просте уникнення заходу, пов'язаного з ризиком. Однак уникнення ризику для підприємця означає відмову від отримання прибутку. Утримання від ризику -- це залишення його за інвестором, тобто на його відповідальності.

Передача ризику означає, що інвестор передає відповідальність за фінансовий ризик комусь іншому, наприклад, страховому товариству. В даному разі передача ризику відбувається шляхом страхування фінансового ризику.

Зниження ступеня ризику -- скорочення ймовірності і обсягу втрат. При виборі конкретного способу управління ризиком інвестор повинен виходити із таких принципів:

- не можна ризикувати більше, ніж це дає змогу зробити власний капітал;

- необхідно думати про наслідки ризику;

- не можна ризикувати великим заради малого.

Реалізація першого принципу означає, що, перш ніж вкладати капітал, інвестор повинен: визначити максимально можливий розмір збитку за даним ризиком, зіставити його з об'єктом вкладеного капіталу; зіставити його з усіма власними ресурсами і визначити, чи не призведе втрата цього капіталу до банкрутства інвестора. Обсяг збитку від вкладання капіталу може дорівнювати обсягу даного капіталу, бути більшим або меншим за нього. Обсяг збитку при прямих інвестиціях, як правило, дорівнює обсягу венчурного капіталу. При портфельних інвестиціях, тобто при купівлі цінних паперів, які можна продати на вторинному ринку, обсяг збитку значно менший від суми витраченого капіталу. Співвідношення максимально можливого обсягу збитку і обсягу власних фінансових ресурсів інвестора являє собою ступінь ризику, який призводить до банкрутства.

Широке розповсюдження отримало страхування як засіб зниження фінансових ризиків. Сутність страхування виражається в тому, що інвестор готовий відмовитися від частини прибутків, тільки б уникнути ризику, тобто він готовий заплатити за зниження ступеня ризику до нуля. Фактично, якщо вартість страховки дорівнює можливому збитку, інвестор, не схильний до ризику, захоче застрахуватися так, щоб забезпечити повне відшкодування будь-яких фінансових втрат. Страхування фінансових ризиків є одним із найпоширеніших способів його зниження. Страхування -- це особливі економічні відносини. Для них обов'язкова наявність двох сторін: страховика і страхувальника. Страховик створює за рахунок платежів страхувальника грошовий фонд (страховий чи резервний). Для страхування характерні:

- цільове призначення створеного грошового фонду, витрачання його ресурсів тільки на покриття втрат (надання допомоги) в обумовлених випадках;

- ймовірнісний характер відносин, оскільки заздалегідь невідомо, коли настане відповідальна подія, якою буде її сила і кого із страхувальників вона зачепить;

- поверненість коштів, тому що ці кошти призначені для виплати відшкодування втрат від усіх страхувальників, а не від кожного окремо.

У процесі страхування відбувається перерозподіл коштів між учасниками створення страхового фонду: відшкодування збитків одному або декільком страхувальникам здійснюється шляхом розподілу втрат на всіх. Кількість страхувальників, які внесли платежі протягом того чи іншого періоду, більша від кількості тих, хто отримує відшкодування.

Широко використовується метод страхування цінового ризику шляхом проведення протилежних операцій із різними видами біржових контрактів. Цей метод отримав назву хеджування.

Хеджування - купівля і/або продаж похідних цінних паперів (опціонів або ф'ючерсів) для того, щоб знизити ризик можливих втрат від майбутніх біржових угод.

Термін "хеджування" використовується у банківській, біржовій і комерційній практиці для визначення різних методів страхування, а також валютних ризиків. Хеджування можна розглядати як систему укладання термінових контрактів і угод, що враховує ймовірні в майбутньому зміни обмінних валютних курсів і ставить за мету уникнення несприятливих наслідків цих змін. В Україні хеджування розглядається як страхування від ризиків несприятливих змін цін на будь-які товарно-матеріальні цінності за контрактами і комерційними операціями, що передбачають поставку (продаж) товарів у майбутньому.

Контракт, що служить для страхування від ризиків зміни курсів (цін), має назву хедж. Суб'єкт господарювання, який здійснює хеджування, називається хеджер. Існують дві операції хеджування: хеджування на підвищення; хеджування на зниження.

Хеджування на підвищення, або хеджування купівлею, являє собою біржову операцію з купівлі термінових контрактів чи опціонів. Хедж на підвищення застосовується в тих випадках, коли необхідно застрахуватися від можливого підвищення цін (курсів) у майбутньому. Він дає змогу встановити купівельну ціну набагато раніше, ніж був придбаний реальний товар. Припустимо, що ціна товару (курс валюти чи цінних паперів) через три місяці зросте, а необхідний товар надійде через три місяці. Для компенсації втрат від очікуваного підвищення цін слід купити зараз за сьогоднішньою ціною терміновий контракт, пов'язаний із цим товаром, і продати у момент, коли буде купуватися товар. Оскільки ціна на товар і пов'язаний із ним терміновий контракт зміняться пропорційно в одному напрямку, то куплений раніше контракт можна продати дорожче на стільки, на скільки зросте до цього часу ціна на товар. Таким чином, хеджер, здійснюючи хеджування на підвищення, страхує себе від можливого підвищення цін у майбутньому.

Хеджування на зниження, або хеджування продажем, -- це біржова операція з продажу термінового контракту. Хеджер. який здійснює хеджування на зниження, передбачає здійснити в майбутньому продаж товару, і тому, продаючи на біржі терміновий контракт або опціон, страхує себе від можливого зниження цін у майбутньому. Припустимо, що ціна товару (курс валюти, цінного папера) через три місяці знизиться, а товар необхідно буде продати через три місяці. Для компенсації передбачених втрат від зниження цін хеджер продає терміновий контракт сьогодні за високою ціною, а під час продажу свого товару через три місяці, коли ціна на нього впала, купує такий же терміновий контракт за заниженою (майже на стільки ж) ціною. Таким чином, хедж на зниження застосовується в тих випадках, коли товар необхідно продати пізніше. Хеджер намагається знизити ризик, який викликаний невизначеністю цін на ринку, за допомогою купівлі чи продажу термінових контрактів. Це дає можливість зафіксувати ціну і зробити прибутки і витрати передбачуванішими. При цьому ризик, пов'язаний із хеджуванням, не зникає. Його беруть на себе спекулянти, тобто підприємці, які йдуть на певний, заздалегідь розрахований, ризик. Хеджування може здійснюватися як із допомогою валютного опціону, так і через форвардну угоду.

Валютний опціон -- це право покупця купити і зобов'язання продавця продати певну кількість однієї валюти в обмін на іншу за фіксованим курсом на заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого періоду. Таким чином, опціонний контракт обов'язковий для покупця. Суб'єкт господарювання купує валютний опціон, який надає йому право (але не зобов'язання) придбати певну кількість валюти за фіксованим курсом в обумовлений день (європейський стиль).

Перевагами хеджування за допомогою опціону є повний захист від несприятливої зміни курсу валюти. Недоліком є витрати на оплату опціонної премії.

Форвардна операція являє собою взаємне зобов'язання сторін провести валютну конверсію за фіксованим курсом на заздалегідь обумовлену дату. Терміновий, або форвардний, контракт - це зобов'язання для двох сторін (продавця і покупця). Продавець зобов'язаний продати, а покупець купити певну кількість валюти за встановленим курсом у певний день.

Переваги форвардної операції проявляються у відсутності передчасних витрат і в захисті від несприятливої зміни курсу валюти. Недоліком є потенційні втрати, пов'язані з ризиком втраченої вигоди.

Спекулянти на ринку термінових контрактів відіграють значну роль. Беручи на себе ризик, сподіваючись отримати прибуток при грі на різниці цін, вони виконують роль стабілізатора цін. При купівлі термінових контрактів на біржі спекулянт робить гарантійний внесок, яким і визначається величина ризику спекулянта. Якщо ціна товару (курс валюти, цінних паперів) знизилася, то спекулянт, який купив раніше контракт, втрачає суму, що дорівнює гарантійному внеску. Якщо ціна товару виросла, то спекулянт повертає собі суму, яка дорівнює гарантійному внеску, і отримує додатковий прибуток від різниці в цінах товару і купленого контракту. В цьому разі суб'єкт господарювання бере на себе ризик і мимоволі стає спекулянтом, розраховуючи на сприятливу цінову динаміку. При цьому вартість активів перебуває у прямій залежності від ціни контракту.

Терміновий ринок, інструменти якого застосовуються з метою зниження фінансового ризику, є одним із найбільш динамічно зростаючих сегментів. Інтернаціоналізація світового фінансового ринку розкриває дедалі ширші можливості використання строкових угод на ринках різних країн і забезпечує страхування інвесторів від можливих втрат коштів у процесі їх вкладання у різні фінансові інструменти.

Фінансові методи регулювання широко застосовуються в регулюванні зовнішньоекономічної діяльності держави, зокрема шляхом розробки і реалізації напрямків реалізації митної політики. Це політика держави, яка передбачає комплекс заходів, що мають на меті досягнення економікою країни певних переваг на світовому ринку і водночас захист внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів.

Таким чином митна політика спрямована на стимулювання або обмеження експорту чи імпорту товарів. Інструментами митної політики є методи тарифного і нетарифного регулювання.

Серед головних методів тарифного регулювання міжнародної торгівлі є державний протекціонізм і політика вільної торгівлі (лібералізація).

Протекціонізм - це зовнішньо-торгівельна політика держави спрямована на захист нац. економіки від іноземної конкуренції та на використання ек. слабкості торгівельних портфелів з метою освоєння їхніх ринків збуту та забезпечення дешевої сировини та енергоносіїв.

Лібералізація зовнішньо торгівельної політики держави полягає в зниженні тарифних ставок імпортних і експортних мит, в наданні пільг стосовно товарів, що ввозяться з інших країн.

На сучасному етапі цілями митної політики в Україні є:

1) Забезпечення найбільш ефективного використання інструментів митного контролю і регулювання товарообміну на митній території держави.

2) Участь у реалізації торгово-політичних завдань з метою захисту нац. ринку.

3) Сприяння проведенню економічної і фінансової політики держави.

Для України найбільш оптимальною є митна політика помірного протекціонізму, яка передбачає забезпечення належного захисту внутрішнього ринку від конкуренції іноземних товарів і послуг і одночасне збереження такого рівня конкуренції, що був би достатнім для підвищення ефективності і якості нац. виробництва.

Проведення політики помірного протекціонізму передбачає:

1) Рішення питань щодо термінів членства України в ГАТТ. Це означає повне удосконалення зовнішньо торгівельного режиму, зниження митних тарифів з метою забезпечення гарантованого допуску іноземних фірм на товарний ринок, ринок послуг з огляду при цьому на інтереси розвитку нац. економіки.

2) Корекція інтересів і критеріїв, покладених в основу встановлення і перегляду ставок ввізного мита.

3) Застосування методів нетарифного регулювання, а також кількісних методів, спрямованих на обмеження імпорту деяких товарів і вилучення додаткового мита.

Тарифні методи регулювання займають одне з центральних місць в системі державного регулювання зовнішньо економічної діяльності. Мито підвищує ціну конкурентного імпортного товару при його надходженні на внутрішній ринок країни, дає змогу національним товаровиробникам підвищувати загальний рівень цін вітчизняних товарів та одержувати додатковий прибуток.

Таким чином, мито прямо захищає внутрішні ціни і прибутки національних підприємств.

Види мита:

1) Адвалерні - що нараховуються у відсотках від митної вартості товарів.

2) Специфічні - нараховуються у встановленому або фіксованому грошовому розмірі на одиницю товару.

3) Комбіновані - поєднують обидва вище зазначених видів митного обкладання.

За структурою митний тариф включає дві складові:

Експортний митний тариф. Його застосовують окремі країни з метою одержання додаткових бюджетних надходжень та регулювання експорту окремих видів товарів.

Імпортний митний тариф. Це головний інструмент митно-тарифного регулювання зовнішньо економічної діяльності, який виконує такі функції:

1) Формує оптимальну товарну структуру імпорту шляхом диференціації ставок на ввезення різних товарів.

2) Впливає на господарську діяльність підприємств, будучи складовою частиною механізму ціноутворення.

3) Захищає окремі нац. галузі економіки, яким може бути нанесений істотний збиток конкурентами.

4) Дозволяє вести митну політику і формувати митні союзи.

5) Сприяє оптимізації частини експорту і імпорту організації, оптимізації валютних надходжень, а також досягнення сприятливого рівня торгівельного балансу.

Імпортний митний тариф разом з податковою системою України регулює фінансово-економічний клімат у країні.

Крім цього на окремі товари можуть встановлюватись особливі види мита з метою захисту національного виробника:

- Сезонні - котрі застосовуються для регулювання ввозу і вивозу на території України сезонних товарів (термін дії не більше 6 місяців)

- Особливі - реалізують захисні функції митного тарифу

- Антидемпінгові - являють собою визначену надбавку до мита

- Спеціальні - застосовуються з метою обмеження ввезення товарів, що загрожують конкурентоздатності національних виробників.

- Компенсаційні - застосовуються до товарів, стосовно яких застосовується механізм субсидій, що знижує їхню ціну і загрожує одержанням збитків національних товаровиробників.

При розробці ставок національних митних тарифів насамперед враховується різниця між внутрішніми і світовими цінами затвердженими по окремій групі товарів.

Митні тарифи враховуються з урахуванням таких критеріїв:

- Економічні і фінансові інтереси держави

- Інтереси нац. виробників і споживачів

- Доцільність обмежень імпорту окремих товарів з метою підвищення доходів державного бюджету

- Сприяння виробництву товарів експортного призначення за допомогою імпорту окремих товарів, матеріалів і сировини.

- Можливість маневрування рівнем митних зборів у ході проведення міждержавних переговорів для одержання зустрічних поступок

Нетарифні методи регулювання - це методи адміністративного впливу, які є ефективним засобом регулювання зовнішньо економічної діяльності шляхом встановлення певних вимог до суб'єктів господарювання при здійсненні ними зовнішньо економічної діяльності.

Метою впровадження певних заборон та обмежень є захист вітчизняного товаровиробника та виконання певних міжнародних зобов'язань країни.

Класифікація методів нетарифного регулювання:

1) Кількісні:

- квотування

- ліцензування

- добровільне обмеження експорту

2) Приховані методи:

- технічні бар'єри

- політика державних закупівель

Відповідно до діючого законодавства в Україні допускається встановлення пільг у вигляді звільнення від обкладання митом або зниження ставок мита у відношенні до товарів, що надходять з країн що розвиваються і користуються загальною системою преференції.

Законодавством України передбачено застосування преференційних, пільгових та повних ставок імпортного мита.

Преференційні ставки можуть застосовуватися до товарів що походять з тих країн, які входять разом з Україною до митних союзів або утворюють спеціальні митні зони, а також у разі встановлення будь-якого спеціального преференційного митного режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.

Пільгові ставки застосовуються до товарів, що походять з тих країн або економічнихх союзів, які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння. Пільгові ставки ввізного мита застосовуються також у разі невиконання правил, установлених відповідною угодою про вільну торгівлю, а також якщо товари входять до переліку виключень з відповідної угоди про вільну торгівлю до товарів із зазначених країн.

Повні ставки застосовуються до товарів, що походять з тих країн, які не ввійшли до переліку країн, з якими укладено угоду про вільну торгівлю та торгівельно-економічні угоди з наданням режиму найбільшого сприяння або національного режиму, а також до товарів, країну походження яких не встановлено.

Перелік країн з якими укладено торгівельно-економічні відносини з наданням режиму найбільшого сприяння або національного режиму, та перелік країн з якими укладено угоди про вільну торгівлю, визначені законом України про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань обкладання ввізним митом товарів та інших предметів, що ввозяться на митну територію України. Країну походження товарів визначають згідно з законом України про єдиний митний тариф та міжнародних угод за участю України.

Якщо розглядати аспект зовнішньоекономічної діяльності держави, міжнародних фінансів необхідно зупинитися на розгляді державного кредиту і державного боргу .

Існують різні оцінки критичного рівня ДБ щодо можливості країни по його обслуговуванню. Світовий банк виходить з того, що критичним рівнем ДБ є понад 50% від ВВП. Світовий досвід вирішення проблеми зовнішньої заборгованості припускає 3 можливі сценарії:

1. Оптимістичний - країна-боржник поступово виплачує не тільки %%, але й суму оновного боргу. Для цього необхідним є профіцит бюджету, за рахунок якого і відбувається погашення боргу.

2. Песимістичний - при якому погашення основного боргу і %-х платежів рефінансується за рахунок нових іноземних кредитів. Зовнішній борг набуває форми фінансової піраміди, яка в перспективі неминуче розвалиться і призведе до відмови повертати борги. Відмова від сплати боргів має тільки одну перевагу: відсутність його необхідного повернення і обслуговування. При цьому країна-боржник несе істотні втрати:

- зменшення прибутків від міжнародної торгівлі;

- вилучення з міжнародного ринку позик;

- арешт активів та інше;

3. Нульовий - країна-боржник вчасно виплачує відсотки по кредитах, а сума нових іноземних позик не перевищує суми, виплаченої в рахунок погашення боргу.

Необхідною умовою успішної виплати зовнішньої заборгованості є вирішення так званої проблеми трансферту, яка має три головних аспекти:

1. Бюджетний - забезпечення перевищення прибутків над витратами, що вимагає реалізації системи заходів для збільшення бюджетних надходжень (в Україні - шляхом впровадження податкового кодексу) і зменшення бюджетних витрат (В Україні - за рахунок обмеження держ. інвестицій шляхом широкого залучення до інвестування комерційних банків, пенсійних фондів, страхових компаній та інше).

2. Ресурсний - виплата зовнішньої заборгованості за рахунок експортних надходжень або активного сальдо торгівельного балансу.

3. Системний - нарощування фізичного обсягу експорту при адекватному збільшенні його вартісного обсягу.

Державна заборгованість має дві складові:

1. Борг органів держ. влади і управління. Виникає в результаті залучення державою іноземних кредитів та випуску державних. цінних паперів, які розміщені на міжнародних ринках капіталів. Ця частина боргу погашається та обслуговується за рахунок коштів державного бюджету України та коштів НБУ в частині кредитів, отриманих з метою підтримки платіжного балансу.

2. Борг підприємств, гарантований урядом. Погашає та обслуговує такий борг підприємство-позичальник, але у разі невиконання боргових зобов'язань підприємством перед іноземним кредитором набирає чинності державна гарантія і погашення та обслуговування таких кредитів здійснюється держ.

2.3 Аналіз зарубіжного досвіду використання фінансових методів регулювання економіки

У зарубіжній практиці склалося кілька основних форм фінансового вирівнювання:

- вертикальне фінансове вирівнювання;

- горизонтальне фінансове вирівнювання;

- вирівнювання доходів місцевих органів влади;

- вирівнювання видатків цих органів влади.

Методи фінансового вирівнювання - це способи його здійснення на основі використання таких інструментів, як:

- фонди фінансового вирівнювання (еквалізаційні фонди);

- загальні та спеціальні трансферти;

- внески територій;

- розподілені й передані податки та інші.

Основні види систем фінансового вирівнювання:

- Перша з них грунтується на тому, що необхідні для фінансового вирівнювання ресурси акумулюються в бюджеті центрального уряду, а потім перерозподіляються на користь окремих територій, які потребують допомоги.

- Друга система фінансового вирівнювання грунтується на засадах самофінансування, тобто необхідні для вирівнювання ресурси акумулюються в спеціальних фондах самими територіями без участі бюджету центрального уряду.

Такі системи характерні для горизонтальної форми вирівнювання в окремих країнах.

Швеція Тут система фінансового вирівнювання дістала назву системи Робіна Гуда. Автори дослідження "Місцеве самоврядування у Швеції" зазначають, що потреби в комунальних послугах і місцеві умови для їх надання в різних комунах неоднакові. Є залежність між віковою структурою населення і рівнем потреб у послугах. Висока частка дітей дошкільного віку і високий рівень зайнятості населення жіночої статі збільшує потребу в дошкільних закладах. Велика кількість дітей шкільного віку вимагає збільшення місць у школах. Збільшення чисельності громадян похилого віку спричиняє додаткову потребу в закладах для таких людей.

Затрати на комунальні послуги відрізняються також у комунах залежно від географічних та кліматичних умов. Малозаселені райони вимагають більших затрат. Водночас висока густота населення спричиняє додаткові витрати. Усі ці та інші фактори приводять до того, що комуни зобов'язані здійснювати неоднакові витрати.

У той же час комуни мають і неоднакові доходи: одні - більші, інші - менші. Це пов'язано з різною доходною базою, яку вони самостійно оподатковують. Для визначення рівня можливостей кожної комуни щодо формування її доходів шведські економісти використовують кілька показників:

- середньокомунальну податкоспроможність - розраховується шляхом поділу суми доходів, котрі підлягають комунальному оподаткуванню по всій країні, на загальну кількість жителів держави;

- податкоспроможність окремої комуни - визначається шляхом поділу суми доходів в окремій комуні, що підлягає її комунальному оподаткуванню, на кількість жителів цієї комуни.

Таким чином, одні комуни мають більшу податкоспроможність, ніж середньокомунальна, інші - меншу.

Основні фактори, що впливають на цей показник, такі:

- частка населення, яка працює;

- рівень доходів населення;

- вікова структура населення;

- господарська структура;

- структура забудови комуни та ін.

Податкоспроможність кожної комуни визначає її можливості фінансувати витрати на надання громадських послуг. Отже, з одного боку, в кожній комуні складаються різні обсяги витрат, з другого - різні можливості щодо фінансування їх. Фінансове вирівнювання зводиться до того, що вирівнюються можливості комун фінансувати ці витрати і вирівнюються самі витрати. Це означає: вирівнюються їхні доходи й видатки. За інших умов, вважають у Швеції, зростав би розрив між рівнями розвитку окремих комун з усіма негативними наслідками.

Нову систему фінансового вирівнювання у Швеції прийнято риксдагом (парламентом) восени 1995 p. і введено з 1996 p. Система побудована таким чином, що вирівнювання здійснюється виключно за рахунок фінансових ресурсів самих комун, тобто на засадах самофінансування. До цього фінансове вирівнювання здійснювалося за рахунок субсидій із бюджету центрального уряду. З 1996 p. державні субсидії використовуються для загальної фінансової підтримки місцевого самоврядування, а також для регулювання відносин комун і ландстингів (губерній).

Фінансове вирівнювання здійснюється у два етапи:

1. Вирівнювання доходів. Середньокомунальну податкоспроможність по Швеції визначено в обсязі 100 тис. шведських крон. Це середній доход на одну людину по країні, що підлягає комунальному оподаткуванню. Комуни, які мають середній доход на одного жителя менше 100 тис. крон, отримують субсидію. Ті, доход котрих становить більше 100 тис. крон на одну людину, сплачують внески до фонду субсидій. Розміри субсидій і внесків розраховуються як різниця між середньокомунальною податкоспроможністю по Швеції і власною податкоспроможністю кожної комуни, помноженою на чисельність жителів комуни, а також на попередньо встановлену податкову ставку ( до 1998 p. цю ставку було визначено в обсязі 95% від середньої комунальної податкової ставки, яка склалася в 1995 році).

2. Вирівнювання витрат на більшість видів послуг, що надаються комунами. Визначено сфери діяльності, котрі враховуються при вирівнюванні витрат, а також фактори, щовпливають на рівень цих витрат (див. таблицю). Комуни, які мають високі структурні витрати, отримують субсидії. Ті, що мають малі структурні витрати, роблять внески до спільної каси субсидій. Вказані в таблиці 2.1 фактори лежать в основі розрахунків відповідних доплат чи відрахувань, котрі здійснюються на основі індексів.

Таблиця 2.1 - Сфери діяльності, які враховуються при вирівнюванні витрат, і фактори, що впливають на рівень витрат у Швеції

Сфера діяльності	Фактор
Комуни
Дитячі дошкільні заклади	Вікова структура, рівень зайнятості батьків, Податкоспроможність і густота населення
Заклади з догляду за людьми похилого віку	Вікова структура, співвідношення чоловіків і жінок, професійна структура, рівень спільного проживання, малозаселені райони
Дев'ятирічна школа	Вікова структура, малозаселені райони, рідна мова
Гімназія	Вікова структура, форми проживання (пансіон), вибір програм навчання
Турбота про сім'ю та особистість	Матері-одиначки з дітьми у віці до 15 років, переїзди, іноземні громадяни (за винятком вихідців із країн Північної Європи), громадяни Фінляндії, щільність забудови
Водопостачання і система каналізації	Низька щільність забудови, геологічні особливості
Вулиці та дороги	Ступінь зносу, зумовлений інтенсивністю дорожнього руху та кліматичними особливостями
Забезпечення зайнятості і розвиток господарства	Безробіття
Затрати на будівництво, утримання та опалення	Індекс, який розраховується на основі зміни витрат
Додаткові витрати малозаселених районів: адміністративно рятувальна служба тощо	Чисельність населення, його густота, ступінь наявності районів щільного заселення
Зменшення чисельності населення	Скорочення чисельності населення протягом останніх 10 років
Дефіцит населення	Чисельність населення в радіусі 30 чи 90 км
Додаткові виплати у зв'язку з несприятливими кліматичними умовами	Очікувані додаткові витрати
Ландстинги
Охорона здоров'я включно з профілактикою	Вікова структура населення, середня тривалість життя, проживання одинаком, малозаселені райони
Вищі навчальні заклади	Кількість зарахованих студентів
Додаткові виплати у зв'язку з несприятливими кліматичними умовами	Очікувані додаткові витрати
Комуни і ландстинги
Громадський транспорт	Густота населення, один чи кілька адміністративних центрів, розрідженість

Формула вирівнювання - це математична модель, яка зумовлює розміри доплати відповідній території чи її внесків на основі об'єктивних факторів і критеріїв.

У Швеції формула вирівнювання складається з двох частин, одна з яких давала можливість розрахувати гарантовану податкову базу комуни, а інша - розмір трансферту для забезпечення цієї бази.

Формула розрахунку гарантованої податкової бази :

де:

Y; - гарантована податкова база на душу населення і-'і комуни;

Ym-середній по країні доход, котрий підлягає оподаткуванню на душу населення;

Аі, А; Аз - коефіцієнти, що коригують податкову базу у зв'язку із різним рівнем бюджетних потреб територій.

(а) відображає загальний рівень питомих витрат місцевої влади. Показник коливається від 1 до 1,57.

А2- віковий фактор, вводиться для вирахування демографічних особливостей територій. Крім того, він є показником ініціативності місцевої влади. Його величина тим більша, чим більші подушні бюджетні витрати і-ї комуни відповідно до середнього рівня по країні. Коефіцієнт може бути як додатним, так і від'ємним, що є негативною оцінкою місцевої влади за слабку активність.

Аз - буферний коефіцієнт, компенсує скорочення податкової бази внаслідок зменшення чисельності населення і-ї території.)

Розмір трансферту розраховується за формулою:

де:

G; - трансферт на душу населення і-ї комуни:

Ті - встановлена місцевими органами влади податкова ставка;

Уі - гарантована податкова база на душу населення і-ї комуни;

Уп - доход, що підлягає оподаткуванню в і-й комуні. Право на отримання вирівнювальних трансфертів у Швеції мають комуни з податковою спроможністю на рівні менш ніж 95 % від середньокомунальної по країні. Внески роблять комуни з податкоспроможністю понад 110 % від середньокомунальної по Швеції.

Розділ 3. Основні напрямки удосконалення фінансових методів регулювання

3.1 Сучасні напрями державного регулювання економіки в Україні

Спеціалісти, вчені та фахівці вважають, що особливо важливим є визначення ролі держави у регулюванні економіки на так званих «перехідних» етапах її розвитку (подібних до того, який переживає нині Україна, - коли здійснюється перехід від адміністративно-командного порядку суспільного життя до демократичного, коли у суспільних інтересах, орієнтаціях і мотивах поведінки людей, соціальних цінностях відбиваються риси, притаманні саме змішаній формі соціально-економічних процесів і структур - від залишкових адміністративно-командних до різноманітних приватних).

При визначенні ролі держави необхідно враховувати стан економіки, рівень її залежності від держави, соціальний фактор і менталітет народу, особливо -- при переході від командно-адміністративної системи до ринкової економіки. В нашому випадку не можна не зважати на те, як склалося у народу уявлення про роль держави у суспільстві, про економічну і політичну залежність людей від неї.

Дехто з економістів, юристів і політологів вважає, що питання державного регулювання економічних відносин може бути швидко розв'язане на основі застосування західних моделей економічного зростання. На даному етапі економічні моделі Заходу нам не зовсім підходять. Україна має виробити свій шлях, який би максимально враховував власні національні інтереси, акумулюючи водночас кращі економічні й правові досягнення світової цивілізації.

Особливої актуальності в умовах трансформування суспільства суверенної України набувають проблеми реалізації таких закономірностей, як збалансованість економічних інтересів і досягнення адекватного цьому процесові правового механізму їх регулювання у напрямі досягнення оптимальності співвідношення економічних інтересів різних форм власності та правових норм, інститутів державної та приватної власності.

Актуальними стають теоретичні дослідження і розробки правових механізмів щодо сполучення централізованого регулювання державного сектора народного господарства і децентралізованого саморегулювання у приватному секторі економіки. Отже, йдеться про необхідність розробки методів і механізмів оптимального розмежування, врахування і взаємного узгодження приватних і публічних інтересів у процесі становлення змішаної економіки України, тобто такого типу економіки, за якого використовуються ринкові механізми саморегулювання економіки і одночасно зберігається певний ступінь державного регулювання економічних процесів.

У країнах, що здійснюють трансформацію до ринкової економіки (ще більшою мірою, ніж у країнах з уже розвинутою ринковою економікою), проявляється необхідність державного регулювання економіки у цей період. Це пояснюється тим, що самоорганізація (а ринок являє собою класичний зразок самоорганізації) є властивою досить стійким системам і малоефективною у період переходу від однієї системи до іншої.

Важливо мати на увазі, що в умовах соціально-економічного трансформування принцип самоорганізації сприяє посиленню захисної функції, поверненню економіки в попередній стан, прискоренню старих тенденцій. А це дуже небезпечно. До того ж, відсутність будь-яких регулюючих основ у період трансформування призводить до наростання хаотичних процесів, що можна простежити на прикладі України.

Як зазначає у своїй праці Н. Саніахметова, використання державного регулювання економіки у перехідний період зумовлюється необхідністю:

-- надзвичайних заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення господарства;

-- адаптації економіки і системи управління до нових умов господарювання;

-- проведення активної соціальної політики.

Необхідність державного регулювання економіки в Україні відзначається багатьма вченими.

Так, В.Мамутов підкреслює важливість поєднання державного регулювання економіки і економічної свободи суб'єктів господарювання, самоврядування, саморегулювання, вибираючи термін «соціальне орієнтоване публічно-правове регулювання економіки».

На думку В. К. Мамутова і О. О. Чувпила, недооцінка ролі держави в економіці, переважання уявлень про ринковий механізм як всеохоплюючий і автоматичний регулятор господарських відносин є однаково небезпечними для суспільства, як і недооцінка ролі ринкового механізму.

Деякі вчені, відзначаючи необхідність державного регулювання економіки, наголошують на необхідності його обмеження, підпорядкованості ринковому саморегулюванню. Так, Я. М. Шевченко вважає, що напрям державного регулювання економіки повинен:

- по-перше, відбивати межі перехідного періоду і не бути визначальним;

- по-друге, він повинен бути підпорядкований меті обмеження методів державного регулювання економіки, методам її ринкового регулювання.

На сучасному етапі українські економісти виділяють такі основні напрями державного регулювання:

- Формування і розробка концепцій та програм державного регулювання і підтримки підприємництва;

- Визначення системи галузевих і регіональних пріоритетів для організації державної підтримки підприємництва;

- Формування законодавчої бази, яка б забезпечувала умови ефективного розвитку підприємницької діяльності;

- Формування фінансово-кредитної системи та інших елементів ринкової інфраструктури для забезпечення підприємницької діяльності;

- Розробка системи підтримки іноземної та спільної форм організації підприємництва та ін.

Зазначені напрями певною мірою відрізняються від напрямів державного регулювання у розвинутих країнах. Це пояснюється кризовим станом нашої економіки, відсутністю законодавчої бази, яка б забезпечила ефективність державного регулювання економічних процесів, а також залишковим впливом командно-адміністративних методів у регулюванні економіки.

Вимоги більшої ефективності державного регулювання досягли критичного напруження в Україні. Це пов'язано з тим, що уряд не може забезпечити навіть такі фундаментальні блага, як право власності, послуги у сфері охорони здоров'я та освіти. Тому для поліпшення економічного становища людей потрібно нарощувати потенціал держави.

По-перше, необхідно привести функції держави у відповідність з її потенціалом. Коли держава намагається зробити багато, маючи при цьому обмежені ресурси, то найчастіше це завдає більше шкоди, ніж приносить користі.

По-друге, необхідно закріпити потенціал держави шляхом активізації суспільних інститутів. Мається на увазі розробка ефективних норм і обмежень, які б дозволили боротися з корупцією.

Державна політика і програми мають бути спрямовані не просто на сприяння економічному зростанню, але й на забезпечення справедливого розподілу результатів ринкового розвитку, особливо - шляхом інвестицій у початкову освіту і охорону здоров'я. Вони також повинні забезпечувати захист майнової та особистої безпеки населення від будь-яких негараздів.

Оскільки в Україні ринок ще не достатньо розвинутий, то держава повинна взяти на себе функції з його стимулювання. Тут дуже важливо зробити розумний вибір між різними варіантами державного втручання (ми вже переконалися, як дорого може коштувати непродумана торговельна, кредитна і промислова політика).

3.2 Удосконалення процесів приватизації та законодавчої бази

Надзвичайно важливою є розробка економічно обґрунтованої концепції приватизації. Неефективні державні підприємства, в основному, лише “тягнуть” гроші з державного бюджету. Крім того їх вплив заважає такій необхідній загальній реструктуризації економіки. Вибір способу здійснення приватизації надзвичайно важливий для її кінцевого результату.

Ключовими факторами є прозорість процесу, завоювання довіри працівників, створення широкого кола власників і реалізація відповідної реформи у сфері регулювання. Для цього необхідно реформувати систему управління на приватизованих підприємствах, перетворених на акціонерні товариства, забезпечити захист прав акціонерів. До того ж треба політично визначитися стосовно перспектив розвитку державної власності у народному господарстві країни, економічно обґрунтувати її оптимальні розміри та галузеву структуру, розробити адекватну законодавчу базу.

Важливим є правове закріплення принципів управління підприємствами державної власності з можливим наданням їм більш широких повноважень для забезпечення їх конкурентоспроможності.

Одним з найважливіших напрямків удосконалення державного регулювання економіки при розбудові демократичної правової держави є створення ефективної законодавчої бази.

Таким чином, ефективність державного регулювання економіки прямо залежить від ефективності системи законодавства, від додержання принципів верховенства права (як основної засади побудови системи права) і закону (як основи побудови системи законодавства).

В умовах перехідного періоду є цілком виправданим і доцільним розвиток підприємницького законодавства шляхом створення норм, які закріплюють принципові засади в межах галузевих кодифікованих актів, а також законодавчих актів інтеграційного характеру, що вже створили окрему комплексну базу законодавства. Основними частинами цього законодавства є інвестиційне, антимонопольне, біржове, страхове, банківське тощо. Саме у цьому законодавстві мають бути визначені обсяг публічно-правового регулювання підприємницьких відносин, форми, методи й межі втручання державних інституцій у ці відносини.

Вдосконалення законодавства з питань державного регулювання економічного розвитку суспільства має бути спрямоване на створення умов, які сприяли б стимулюванню юридичних і фізичних осіб до інвестиційних нагромаджень за рахунок капіталізації прибутків, а також оптимальної та ефективної державної податкової політики.

Важливо регулювати податкові відносини за рахунок створення необхідної правової бази, яка б гарантувала суб'єктам підприємницької діяльності, а також громадянам стабільність і прогнозованість оподаткування, забезпечувала умови та механізм належної сплати податків усіма платниками.

У сфері фінансового забезпечення економічної реформи подальшого вдосконалення потребують бюджетне законодавство про банки і банківську діяльність.

Що стосується державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, то тут слід скоротити перелік експортних та бартерних контрактів, що мають реєструватися в Міністерстві зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України, а також скасувати квотування та ліцензування експорту. Доцільно змінити норми українського законодавства, які регулюють відкриття і використання банківських рахунків іноземними інвесторами та фізичними особами в українських банках, що гарантувало б спрощення процедури відкриття і використання таких рахунків у національній та іноземній валютах.

Крім зазначених напрямів удосконалення правового забезпечення державного регулювання в економічній сфері, слід розробити й впровадити відповідну концепцію розвитку і вдосконалення законодавства, що регулюватиме відносини в економічній сфері та її окремих галузях. Крім цього, треба також розробити таку структуру законодавства, яка б містила закони і підзаконні акти, нормативно-правові акти, відзначалася логічною послідовністю прийняття таких актів та їх узгодженістю у межах не лише певної галузі законодавства, а й законодавства в цілому. Адже відносини в економічній сфері потребують комплексного впливу на них з боку норм різних галузей права і законодавства (конституційного, адміністративного, фінансового, цивільного, трудового, господарського, кримінального та ін.).

3.3 Удосконалення економічної політики держави

Дискусії про правильність економічної політики не стихають в Україні. Уряд, вчені, іноземні консультанти наполягають на безальтернативності курсу ринкових реформ, критикуючи лише затримки і відступи у виконанні його окремих завдань. Ряд народних депутатів та економістів вважають помилковими самі основні настанови, які, на їх погляд, не дають вийти економіці із затяжної кризи. Кожна з сторін має досить вагомі аргументи.

Дискусійні сторони, кожна з яких по-своєму права, не враховують деякої специфіки історичного періоду, який переживає Україна. Справа в тому, що закономірності, які діють у «ламінарній», що еволюційно розвивається, економіці, неминуче деформуються при зламі траєкторії розвитку. Це відповідає фізичним закономірностям. Що й зрозуміло: економіка -- частина матеріального світу. Різка зміна вектора руху завжди пов'язана із застосуванням сили і викликає в системі, яка рухається, напруження, що підвищують імовірність руйнування (точка біфуркації). Переведення економіки від спаду до піднесення, якщо воно здійснюється за короткий строк, потребує енергії як для зламу інерції спаду та для утримання її цілісності, так і для протидії розпаду. При цьому на деякий час має змінитися, набути надзвичайної форми, структура системи. Тому для економіки, що відносно (в історичному масштабі) різко змінює траєкторію, є характерним посилення державного управління. Цим пояснюються деякі вимоги, які не вкладаються в русло «нормальної» економіки.

Якщо поглянути на коло проблем, які доводиться розв'язувати для забезпечення переходу від стагнації до піднесення, то можна побачити серед них не характерні для відносно спокійної економіки (повністю спокійною вона не буває). Це -- проблеми нестачі платіжних засобів і неплатежів, малої місткості внутрішнього ринку та його закупорювання імпортними товарами, відпливу капіталів при гострій потребі в інвестиціях, нерентабельних вмираючих виробництв, що потребують затрат, але які одним махом ліквідувати неможливо з багатьох причин -- соціальних, економічних, технологічних. Усі ці та подібні проблеми потребують нестандартних методів розв'язання. Якщо зробити так, як традиційно радять іноземні радники та наші економісти, що начиталися економічної англомовної літератури, то станеться вибух системи: соціальні заворушення, фінансове банкрутство, втрата політичного суверенітету.

Візьмемо, наприклад, проблему неплатежів, що є центральною у вузлі суперечностей. Що рекомендують іноземні радники? Змусити платити. Ввести реальну майнову відповідальність і механізм банкрутства. З точки зору нормальної економіки це абсолютно правильно. Але якщо сьогодні раптом хтось підпише такий закон, назавтра зупиняться майже всі підприємства, залишаться без роботи і без зарплати мільйони людей, зруйнується бюджет. У безодню неплатежів втягнуто майже всі підприємства, і далеко не завжди з їх волі. Тому треба спочатку розплутати вузли неплатежів взаємними заліками, обміном векселями, надати короткострокові (недорогі!) кредити для погашення заборгованостей хоча б підприємствам, які випускають ліквідну продукцію, і тільки після цього ввести жорстку майнову відповідальність. Тоді збанкрутує і, можливо, припинить існування лише деяка частина підприємств. І далі все піде «за наукою». Але пройти цей період «розв'язування вузлів» необхідно.

Розв'язування вузлів неплатежів потребуватиме введення в обіг додаткових грошей. А це, з точки зору неокласичної теорії -- табу. Уряд на це не зважується, бо іноземні радники не радять. Будемо чекати, доки підприємства самі підвищать ефективність і поступово сплатять борг? Але закупорення нормального товарно-грошового обігу не дає підприємствам піднятися. Частка натурального обміну і борги зростають. «Наукові» рецепти або загрожують крахом або затягують болючу стагнацію. Потрібні нестандартні заходи, але це не означає їх увічнення. Треба пройти «особливий період», зону зламу. Структурно-логічна схема переходу від глибокої рецесії до пожвавлення, яке має дати початок зростанню, що ґрунтується на ефективному засвоєнні інвестицій, є такою.

Блок «подолання труднощів у збуті продукції і пожвавленні виробництва» має значення центрального вузла. Він справляє вирішальний якісний вплив на залучення інвестицій у всіх формах: діюче, що має збут і рентабельне виробництво, викликає довіру і економічний інтерес інвесторів. Але для пожвавлення треба подолати кризу платежів, поповнити грошову складову оборотних засобів, зміцнити фінанси підприємств, збільшити місткість внутрішнього ринку і розширити зовнішні ринки збуту, залучити спочатку відносно невеликі (пускові) інвестиції. Модель пускового періоду тому включає такі специфічні для нього блоки, як «обмеження конкуруючого імпорту», «перешкоджання відпливу капіталів з країни і в тіньовий оборот», «зростання грошової маси, зміна її розміщення», «клірингове розчищення, вибіркове кредитування, майнова відповідальність (за боргами), врегулювання заборгованостей», «поповнення дефіциту оборотних засобів підприємств» -- у блоках із зарплати, пенсій та соціальних виплат передбачено погашення заборгованостей. В економіці, що нормально розвивається і зростає, ці блоки не потрібні або повинні мати інший функціональний зміст.

Піднесення виробництва, початок циклу зростання у даній моделі мають цільове кінцеве значення. Після досягнення результату моделі -- позитивного зрушення в блоці «піднесення виробництва» реалізуються постійні зв'язки розширеного відтворення. Тимчасові, специфічні для періоду, що вивчається, блоки та зв'язки (перелічені вище), виконавши «пускові» антикризові функції, поступово відмирають.

Блоки моделі формуються під впливом різних напрямів соціально-економічної політики держави: кредитно-грошової, інвестиційної, фінансової, структурної, зовнішньоекономічної. Побудова структурно-логічної схеми з деякими спрощеннями є необхідним етапом розробки структурно складних моделей. Після неї може провадитися логіко-математичне моделювання кожного блоку і визначення кількісних параметрів варіантів зв'язків, але знову ж таки з розумним ступенем укрупнення (спрощення). Структурно-логічна схема макроінвестиційної моделі відбиває формування умов для припливу інвестицій, кредитоспроможного попиту на інвестиції і стійких циклів зростання економіки. При цьому, хоч усі блоки пов'язані циклічними (зворотними) зв'язками, має здійснюватися певна послідовність їх включення.