Державна регіональна політика в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Вступ

Предметом регіональної політики кожної держави є цілеспрямований розвиток її територій шляхом конструктивного вирішення пріоритетних регіональних проблем. Регіональні проблеми за змістом є багатоаспектними (багатокомпонентними) та формуються під впливом цілої системи різноспрямованих факторів соціального, суспільно-політичного, економічного, природно-кліматичного, природо-ресурсного, національно-етнічного, культурно-історичного та інш. характеру. За своєю багатомірністю вони не поступаються загальнодержавним, більш того, їх кількісні та якісні характеристики більш дезагреговані та ситуативні.

Прагнення України стати повноправним членом Європейської Співдружності вимагають від нашої країни вирішення проблем у сфері регіонального розвитку, формування якісно нової державної регіональної політики відповідно до принципів та стратегічних пріоритетів ЄС, головним з яких є активізація регіональної політики з метою створення нового "просторового" обличчя Європи.

Заходи, які вживала держава протягом останніх років, усе ще не змогли забезпечити соціально-економічне зростання регіонів, підвищення рівня та покращення умов життя для всіх громадян країни незалежно від місця їх проживання на основі запровадження єдиних соціальних норм і стандартів.

Отже мета роботи: розглянути особливості формування та реалізації державної регіональної політики в Україні за останні роки, проаналізувати стан соціально-економічного розвитку регіонів, дослідити можливі варіанти вирішення проблемних питань в цій сфері, запропонувати заходи щодо вдосконалення механізму державного регулювання територіального розвитку.

Здійснення реформ у сфері регіональної політики є надзвичайно складним завданням, оскільки охоплює політичні, економічні, соціальні, екологічні, правові, інституційні, організаційні та інші аспекти. Існує низка ключових моментів або проблемних блоків, які слід розглянути під час вирішення проблеми в цілому. До них належать:

1. недосконалість інституційно-правової бази регіональної політики;

2. реформування системи міжбюджетного фінансування;

3. поглиблення економічної та соціальної диференціації регіонів;

4. підвищення ефективності функціонування спеціальних економічних зон та територій пріоритетного розвитку;

5. розвиток транскордонного та міжрегіонального співробітництва.

Враховуючи внутрішній зв'язок між ними, реформування одного з цих елементів матиме вплив на усі інші, тому зміни будуть найбільш ефективними, якщо їх здійснювати комплексно. Вирішення однієї проблеми без вирішення пов'язаних питань матиме лише мінімальний результат.

1. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ

ПОЛІТИКИ, ЇЇ МЕТА ТА ЗАВДАННЯ

Розбудова незалежної правової держави, що відбувається в Україні, та реформування системи управління зумовлюють зростання ролі територій у проведенні економічних трансформацій і становленні нових форм господарювання. Сьогодні значно розширюються функції і завдання регіонів щодо раціонального використання природних ресурсів, забезпечення зайнятості населення та розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Від того, наскільки оптимально поєднуються інтереси держави і окремих регіонів, залежить збалансованість розвитку народногосподарського комплексу.

В цілому регіональна економічна політика характеризується певною сукупністю цілей, завдань, механізмів, які в кінцевому підсумку визначають її стратегію і тактику. Вона ґрунтується на врахуванні широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, що і дає змогу ефективно впливати на регіональний розвиток. При визначенні пріоритетних напрямів регіональної економічної політики беруться до уваги демографічні, екологічні, виробничі та інші проблеми, вирішення яких сприяє загальному економічному піднесенню регіонів.

Кабінет Міністрів України розробив і вніс на розгляд Верховної Ради України проект Закону України «Про концепцію державної регіональної політики», згідно з якою ця політика являє собою систему заходів організаційного, правового та економічного характеру, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Головне їх спрямування - це забезпечення раціонального використання природних ресурсів регіонів, нормалізація життєдіяльності населення, досягнення екологічної безпеки та вдосконалення територіальної структури економіки.

Об'єктами регіональної економічної політики можуть бути різні адміністративно-територіальні утворення або їх сукупність, суб'єктами - органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, які безпосередньо виконують функції щодо забезпечення соціально-економічного розвитку регіонів. Державна регіональна економічна політика ґрунтується на положеннях Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», інших нормативно-правових актів.

На нинішньому етапі соціально-економічного розвитку її головною метою є збільшення національного багатства країни на основі підвищення соціально-економічного розвитку регіонів, ефективного використання їх природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу, раціоналізації систем розселення та досягнення внутрішньорегіональної збалансованості. Ця мета може бути значно деталізована стосовно конкретних сфер суспільного розвитку.

Зокрема, в економічній сфері вона полягає у досягненні економічно доцільного рівня комплексності господарства регіонів та раціоналізації їх структури; створенні економічних передумов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, проведення земельної реформи та приватизації державного майна, інших ринкових перетворень; створенні і розвитку спеціальних (вільних) економічних зон; удосконаленні економічного районування країни. У соціальній сфері головна мета регіональної економічної політики України реалізується у конкретних заходах, націлених на стабілізацію рівня життя усіх верств населення з поступовим підвищенням рівня добробуту на основі єдиних соціальних стандартів та посилення усіх форм соціального захисту населення; забезпеченні продуктивної зайнятості населення через ефективне регулювання регіональних ринків праці та міграційних процесів; сприянні покращанню демографічної ситуації з метою збільшення тривалості життя та забезпечення природного приросту населення в регіонах; формуванні раціональної системи розселення на основі збереження існуючих та створення нових населених пунктів; активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст. У екологічній сфері державна регіональна економічна політика спрямовується на запобігання забрудненню довкілля та ліквідацію його наслідків, впровадження механізму раціонального природокористування, збереження унікальних територій та природних об'єктів.

На основі чіткого визначення мети державної регіональної економічної політики обґрунтовуються її основні завдання. Серед пріоритетних завдань на тривалу перспективу державними органами управління визначено структурну перебудову економіки регіонів України, насамперед промислових регіонів і центрів з надмірною концентрацією підприємств важкої індустрії та складною екологічною обстановкою (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська області, міста Київ, Харків, Одеса, Кривий Ріг, Маріуполь та Макіївка). При здійсненні структурних трансформаційних процесів передбачається поліпшити екологічну ситуацію у промислових центрах Донбасу, Придніпров'я, Прикарпаття та на територіях, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Важливе місце серед завдань регіональної економічної політики посідають соціальні питання, вирішення яких можливе лише на основі радикальних змін у сучасній політиці зайнятості та ринку праці. У перспективі передбачається активізувати діяльність щодо створення нових робочих місць у споживчій сфері, організаціях ринкової інфраструктури, малому та середньому підприємництві виробничої сфери. Це дозволить забезпечити працевлаштування осіб, які вивільняються з промислових підприємств, та підвищити рівень зайнятості населення у сфері обслуговування.

Необхідною передумовою соціального прогресу країни та одним з важливих завдань регіональної економічної політики є поліпшення демографічної ситуації у регіонах України на основі подолання процесів депопуляції й покращання соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів щодо підтримки сімей з дітьми та найменш соціальне захищених верств населення, зростання рівня споживання населенням товарів та послуг.

У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, вдосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв'язки.

Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини.

Завданнями регіональної економічної політики передбачається повніше використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природними факторами районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного значення.

2. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Державна регіональна економічна політика України формується і реалізується таким чином, щоб забезпечити територіальну цілісність держави, створити рівновигідні умови функціонування регіональних господарських комплексів з метою активізації ролі територій у проведенні економічних реформ та вирішенні нагальних соціальних проблем.

Сучасна державна регіональна економічна політика України, як це визначено нормативними документами, ґрунтується на таких основних принципах:

визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону;

правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного розвитку територій;

дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств;

досягнення економічного і соціального ефекту за рахунок використання переваг територіального поділу праці, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональних зв'язків.

Підвищення дієвості регіональної економічної політики, зростання загальної керованості економічними процесами можливе лише на основі визначення і розмежування повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. В процесі здійснення конкретних заходів державної регіональної економічної політики, спрямованих на підвищення ролі регіонів у проведенні економічної реформи в країні, передбачається: сформувати нову територіальну структуру державного сектора економіки; реформувати систему управління державним сектором економіки; зміцнити економічні основи місцевого самоврядування та розширити його важливі соціально-економічні І функції щодо життєзабезпечення територіальних утворень; здійснити поетапний перехід на обґрунтовану систему бюджетного регулювання та розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці України.

3. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ

ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ЙОГО СКЛАДОВІ

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики - це система конкретних економічних важелів та організаційно-економічних засобів, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства, забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, вдосконалюється структура їхнього господарського комплексу. Основними складовими цілісного механізму державної регіональної політики України, як визначено діючими нормативними документами, виступають: відповідна законодавчо-нормативна база, бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку, прогнозування і програмування, розвиток різних форм територіальної організації продуктивних сил (створення спеціальних економічних зон, міжрегіональне та прикордонне співробітництво тощо).

Першоосновою механізму регіональної економічної політики є законодавча база, що визначає взаємовідносини держави і регіонів та відповідні організаційні структури управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку держава через законодавчу базу проводить політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас вона координує діяльність місцевої влади на основі визначення співвідношень державного і місцевих бюджетів, розвитку інфраструктурних об'єктів місцевого та загальнодержавного призначення, формування централізованих і регіональних фондів різного цільового призначення.

Механізм державної регіональної політики повинен поєднувати у собі методи прямого і опосередкованого впливу на соціально-економічні процеси. За своїм характером ці методи можуть бути заохочувальні та обмежувальні, активні та пасивні, їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність у досягненні намічених цілей.

В регіональній економічній політиці широко використовуються такі методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання регіонального розвитку використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики. Державні органи управління можуть впливати на регіональний розвиток через такі заходи протекціонізму: надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв, створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва, надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об'єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону, працевлаштувати вивільнених працівників, поліпшити екологічну ситуацію тощо.

Принциповим питанням є вдосконалення існуючої системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків і видатків у внутрішньому валовому продукті - їх висока питома вага свідчить про сильний вплив держави на економіку. У перспективі передбачається істотно розширити права місцевих органів виконавчої влади у бюджетній політиці на основі підвищення ролі місцевих податків і зборів, встановлення науково обґрунтованих нормативів відрахувань до місцевих бюджетів тощо.

Одним з важливих елементів регіональної економічної політики є розробка довгострокових, середньострокових прогнозів соціально-економічного розвитку Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва і Севастополя та державних регіональних програм, за допомогою яких досягається планомірність у розвитку продуктивних сил, узгоджуються інтереси галузей і територій. На сьогодні розроблені проекти регіональних програм соціально-економічного розвитку Карпатського регіону, Полісся, Поділля, Українського Причорномор'я.

В регіональній економічній політиці особливе місце посідає економічне стимулювання розміщення нових виробничих об'єктів, здатних виготовляти конкурентоспроможну продукцію й швидко реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. В першу чергу це стосується розвитку малого та середнього підприємництва, яке має виражену регіональну орієнтацію і суттєво впливає на зміни в структурі економіки. Саме малий бізнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями. Для досягнення збалансованого розвитку господарства певної території необхідно сприяти формуванню регіональних центрів малого і середнього бізнесу, створенню різних типів спеціальних (вільних) економічних зон, центрів активної науково-технічної діяльності.

Формування спеціальних економічних зон в Україні дасть змогу збільшити надходження іноземних інвестицій, створити сучасну виробничу, транспортну та ринкову інфраструктуру, підвищити ефективність використання природних ресурсів. Завдяки застосуванню пільгового режиму оподаткування та митного режиму створюються сприятливі умови для зростання економічної активності суб'єктів господарювання. З 1996 р. в Україні діє експериментальна зона «Сиваш». Спеціальні економічні зони створено у Донецькій, Луганській, Закарпатській областях. Для вирішення проблеми працевлаштування персоналу, що вивільнятиметься у зв'язку з виведенням з експлуатації блоків Чорнобильської АЕС, сформована спеціальна економічна зона «Славутич».

Особливе місце в регіональній економічній політиці належить різним формам міжрегіонального й прикордонного співробітництва; зонам активної науково-технічної діяльності, створення яких передбачає організацію наукових, дослідницьких і технологічних парків, інноваційних центрів, технополісів тощо.

Велика увага в регіональній економічній політиці приділяється так званим проблемним регіонам, тобто тим територіям, які вирізняються серед інших кризовим загостренням певної проблеми, що має негативні соціально-економічні наслідки для всієї системи господарювання. Першопричиною загострення цих проблем можуть бути як природні та техногенні катастрофи, так і соціально-економічні фактори. З погіршенням загальноекономічної ситуації кількість таких територій постійно зростає, а розв'язання нагромаджених тут проблем потребує все більше фінансових коштів та матеріальних ресурсів.

4. СУЧАСНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ

СИЛ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

ЗА УМОВ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Основою нової регіональної парадигми є визнання цілісності і рівноправності усіх складових єдиної регіональної системи - природно-ресурсної, економічної, соціальної, інформаційної. Сучасна концепція розміщення продуктивних сил орієнтується на досягнення їх сталого розвитку і передбачає: подолання існуючих диспропорцій у територіальній структурі національної економіки; максимальне використання переваг територіального поділу праці, особливостей природно-ресурсного та науково-виробничого потенціалу регіонів; удосконалення спеціалізації регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів; активізацію господарської діяльності у регіонах на ринкових засадах в умовах різних форм власності; забезпечення умов для прискореного розвитку галузей, що випускають конкурентоспроможну продукцію, та залучення іноземних інвестицій у регіони, де існують для цього найбільш сприятливі передумови; створення нормальних умов для життєдіяльності населення та ліквідацію зон надзвичайних екологічних ситуацій в окремих регіонах.

Основні концептуальні положення щодо розміщення продуктивних сил реалізуються в таких розробках прикладного характеру, як схеми-прогнози та державні програми розвитку й розміщення продуктивних сил України, економічних районів і областей на перспективу. Вони необхідні для обґрунтування економічно доцільних напрямів розвитку продуктивних сил певних територій та розробки цілеспрямованих заходів державної регіональної економічної політики, які б дали змогу забезпечити ефективне регулювання процесів регіонального розвитку, узгодження дій центральних і місцевих органів виконавчої влади у здійсненні структурної перебудови економіки країни та послідовному впровадженні ринкових відносин.

До особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил за умов ринкової економіки можна віднести такі:

* органічне поєднання державних, регіональних і місцевих інтересів під час розміщення нових об'єктів при мінімальному залученні зовнішніх ресурсів та максимальному використанні місцевих;

* формування та інтенсивний розвиток об'єктів ринкової інфраструктури та інформаційних систем з метою створення збалансованих регіональних ринків виробництва і збуту конкурентоспроможної продукції та послуг, на яких спеціалізуються регіони;

* пріоритетний розвиток наукомістких виробництв з швидкою окупністю витрат, ресурсозбереженням і значним нагромадженням для активізації інвестиційної діяльності та структурної реорганізації економіки;

* орієнтація на прогресивну структуру регіональної економіки з високою питомою вагою галузей, що працюють на задоволення потреб споживчого сектора економіки;

* розвинутість недержавного сектора економіки, зокрема підприємницьких структур.

5. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

У перспективі в Донецькому і Придніпровському регіонах набудуть подальшого розвитку такі галузі спеціалізації промисловості: паливно-енергетична, чорна і кольорова металургія, хімічна, автомобільна, аерокосмічна промисловість, важке машинобудування. У найближчій перспективі здійснюватиметься комплексна реструктуризація та технічне переоснащення перспективних підприємств вугільної, металургійної, хімічної промисловості, машинобудування, енергетики, а також структурне реформування всього виробничо-територіального комплексу та збалансування розвитку базових галузей з реальними потребами економіки. Здійснюватимуться конверсія окремих оборонних підприємств із метою використання їх потужностей для випуску цивільної продукції, зокрема товарів народного споживання; проводитимуться заходи щодо забезпечення продуктивної зайнятості населення шляхом диверсифікації виробництв, організації громадських робіт, створення нових робочих місць, особливо у шахтарських містах і селищах. Відбуватиметься нарощування потужностей легкої та харчової промисловості.

Поряд з цим значна увага приділятиметься поліпшенню екологічної ситуації шляхом впровадження у виробництво безвідходних і маловідходних технологій, перепрофілювання окремих підприємств, ліквідації териконів, хвосто- і шлакосховищ, відстійників, рекультивації порушених земель.

У Східному регіоні України структурна перебудова спрямовуватиметься на технічне переоснащення та підвищення ефективності роботи підприємств таких галузей спеціалізації, якими є тракторне і сільськогосподарське машинобудування, автомобільна, електронна, електротехнічна, харчова промисловість. Збільшуватимуться обсяги власного видобутку газу, нафти та продуктів їх переробки.

У перспективі здійснюватиметься конверсія частини виробничих потужностей підприємств військово-промислового комплексу з їх спрямуванням на випуск цивільної продукції. Поряд з цим вдосконалюватиметься спеціалізація сільськогосподарського виробництва, підвищуватиметься його товарність та ефективність, набудуть подальшого розвитку переробні галузі. Регіон більш ефективно використовуватиме наявний науково-технічний потенціал та переваги прикордонного розташування.

У Центральному регіоні України структурні зрушення в економіці спрямовуватимуться на посилення її соціальної орієнтації, забезпечуватиметься прискорений розвиток АПК, сфери послуг, харчової і легкої промисловості, а також машинобудівних галузей - авіабудування, сільськогосподарського машинобудування, радіотехніки і електроніки. Здійснюватиметься реконструкція та технічне переоснащення підприємств хімічної промисловості, розвиток наукомістких виробництв на основі науково-технічного і кадрового потенціалу м. Києва. Передбачаються заходи щодо вирішення еколого-економічних і соціальних проблем, пов'язаних з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

У Поліссі подальшого розвитку набудуть такі галузі спеціалізації, як сільськогосподарське машинобудування, приладобудування, видобуток і переробка мінералів, легка та харчова промисловість. Проводитиметься реструктуризація АПК у напрямі підвищення частки харчової та переробної промисловості. Передбачається розвиток інтенсивного землеробства і тваринництва. Створюватимуться найсприятливіші умови для вирощування суто поліських культур (картоплі, льону-довгунця, хмелю) та їх промислової переробки, а також подальшого розвитку лісового господарства, деревообробної промисловості, промисловості будівельних матеріалів.

У Подільському регіоні здійснюватиметься технічна реконструкція та модернізація енергетики, сільськогосподарського машинобудування, приладобудування, харчової промисловості. Намічено перепрофілювання частини підприємств на випуск техніки для агропромислового комплексу, медицини, товарів народного споживання. Забезпечуватиметься пріоритетний розвиток легкої промисловості, виробництва будівельних матеріалів, скляних, фаянсових виробів на базі власної сировини. Посилиться спеціалізація АПК на вирощуванні та переробці цукрового буряка, зернових культур, м'яса і молока, поглиблюватиметься ступінь переробки сільськогосподарської продукції.

Структурна перебудова промислового комплексу Карпатського регіону спрямовуватиметься на підвищення питомої ваги сільськогосподарського і автомобільного машинобудування, електронного та електротехнічного виробництва з використанням сучасних технологій. Здійснюватимуться заходи щодо реконструкції і технічного переозброєння підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості, подальшого розвитку та інтенсифікації лісового господарства, лісопромислового комплексу, легкої та харчової промисловості.

У сільському господарстві основна увага приділятиметься розвитку овочівництва, садівництва, виноградарства, м'ясо-молочного скотарства та вівчарства. У господарському комплексі регіону (формуватиметься високорозвинутий рекреаційно-туристичний та оздоровчо-лікувальний комплекс загальнодержавного і міжнародного значення. Розвиватиметься регіональне транскордонне співробітництво у рамках єврорегіонів.

У перспективі пріоритетними напрямами розвитку Причорноморського регіону будуть насамперед галузі морегосподарського комплексу - суднобудування та судноремонт, рибне та портове господарство, а також галузі машинобудування для обслуговування агропромислового комплексу, освоєння нафтогазових родовищ шельфової зони Чорного моря. Передбачається значно підвищити ефективність сільського господарства у виробництві зерна, соняшнику, овочів, винограду, а також м'яса і молока.

Здійснюватиметься комплекс заходів щодо розселення і облаштування раніше депортованих кримських татар та осіб інших національних меншин, які повернулися на постійне проживання у цьому регіоні. Важливим напрямом розвитку регіону є комплексне використання рекреаційних ресурсів, створення у 1999 - 2010 роках ефективної індустрії туризму та оздоровчо-лікувальних закладів, особливо цілорічного функціонування, у Криму, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях.

6. Державна регіональна політика

До здійснення практичних кроків ринкових трансформацій теоретично визнавалась необхідність господарської самостійності територіальних органів; її вбачали в розв'язанні регіонального (територіального) господарського розрахунку. Особливо активно цю ідею пропагували економісти Прибалтики в другій половині 1980-х років.

Нині, незважаючи на істотні особливості та потребу в застосуванні регіональних комерційних (ринкових) принципів керування економікою (як порівняти з усім народним господарством або стосовно галузей чи підприємств), в управлінні регіональними процесами й далі використовують універсальні критерії і показники, що не відбивають їхньої специфіки. Фактично регіони розглядаються як зменшені копії народного господарства загалом. Тому функції територіальних органів управління як зводилися, так і зводяться до пасивного узагальнення тенденцій і показників рівня розвитку підприємств і відомств, розташованих у межах території. Триває безпорадність регіональних органів у розв'язанні власних конкретних завдань із соціально-економічного розвитку певної території, а їхні можливості практично цілком залежать від коштів, що виділяють галузеві або центральні органи.

Ефективна соціально-економічна політика має можливості зміцнення унітарних засад української державності, тому її формування потребує чіткого визначення концептуальних принципів розвитку регіонів на загальнодержавному рівні. Така концепція формуватиме ідеї, мету та пріоритети розвитку регіонів на тактичну і стратегічну перспективи, визначатиме основні проблеми і напрями їх розв'язання для забезпечення структурної перебудови регіону, поліпшення територіальних економічних пропорцій, здійснення роздержавлення та приватизації майна, земельної реформи, сприятиме розвитку підприємництва, поступово усуваючи наявні відмінності між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з урахуванням історичних, демографічних, природно-ресурсних та економічних ознак. Така політика скеровується на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану та на підвищення життєвого рівня людей.

Найголовнішим із засадничих принципів державного керування економікою регіонів є розподіл влади між центром і регіонами та практична діяльність у регіонах, що становить предмет політики держави стосовно регіонів. Тактика ж держави полягає в її діях щодо вирівнювання умов діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення обставин для їх ефективного функціонування.

Економічний потенціал регіонів визначають, по-перше, за його природними умовами, що становлять природно-екологічний базис розвитку регіонів. Вони розглядаються за якістю землі, природними ресурсами, віддаленістю від ринків збуту, розвиненістю інфраструктури, по годно-кліматичними умовами, екологічним станом територій, що безпосередньо впливають на кінцеві результати господарської діяльності регіону. По-друге - за виробничим потенціалом, який разом з ресурсами має конкретний грошовий вираз та існує в реальних формах виробничого капіталу: основний та оборотний капітал, оборотні фонди та оборотні засоби з урахуванням зношування основних фондів. По-третє за трудовим потенціалом, який характеризується чисельністю, структурою та якістю робочої сили відповідно до рівня кваліфікації та освіти працівників.

Сутністю державної регіональної політики є сукупність організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на поточні цілі держави та ефективний розвиток регіонів, раціональне використання ресурсів, створення сприятливих умов життєдіяльності людей, забезпечення екологічної безпеки довкілля тощо.

На етапі становлення ринкових відносин на формування та реалізацію політики соціально-економічного розвитку регіонів України впливають чотири групи чинників: 1) державна регіональна політика; 2) економічні відносини в регіоні (ринкова трансформація); 3) природно-ресурсний та виробничий потенціал регіону; 4) організаційно-керівні.

Перша група чинників - це база для досягнення соціально-економічних цілей. Фактори інших груп мають подвійне призначення: з одного боку, вони є підґрунтям для досягнення соціально-економічних цілей, а з другого - на певному етапі вони є цілями соціально-економічного розвитку регіону. Важливий методологічний момент у цьому процесі - це те, що регіональна політика соціально-економічного розвитку не є складником державної регіональної політики, а розробляється на її основі з урахуванням принципів та засад останньої.

Саме з огляду на це слід розробити відповідні механізми політики соціально-економічного розвитку регіону: реалізації державної регіональної політики; обґрунтування цілей політики соціально-економічного розвитку, інституційно-ринкових перетворень, раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; удосконалення управлінських рішень.

Державну регіональну економічну політику на сучасному етапі потрібно будувати, зважаючи на таке: недосконалість наявної галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низька економічна ефективність; значні відмінності між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та істотне відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури (особливо це стосується сільської місцевості); нераціональне використання місцевих природних і трудових ресурсів; надмірне забруднення довкілля в багатьох містах і районах; відставання в комплексному розвитку міст і сіл; незадовільна реалізація можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції України, спільного підприємництва в галузі туризму та рекреації, залучення до країни іноземних інвестицій тощо.

Отже, для розв'язання цих проблем конче треба створити умови для оптимальної економічної самостійності регіонів, ужити організаційних, правових та економічних заходів для забезпечення дійового державного регулювання процесів регіонального розвитку країни та координації міжрегіональних зв'язків. Інакше кажучи, слід виробити засади виваженої державної регіональної політики (ДРП), бо передчасна економічна самостійність регіонів без забезпечення правового поля матиме здебільшого політичний характер, коли регіону буде відведено роль пасивного спостерігача за перебігом економічних процесів на його території. Щоб уникнути такої ситуації, важливо визначити регіональну політику держави з погляду розподілу влади між центром і регіонами, котрий характеризує її як сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що їх здійснює держава у сфері регіонального розвитку країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Такі заходи скеровуються на стимулювання ефективного розвитку регіонів, раціональне використання ресурсів, створення нормальних умов життєдіяльності населення, гарантування екологічної безпеки та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Об'єкти державної регіональної політики - це територіальні утворення, у межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування, склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України; суб'єкти - органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.

Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави, нагромадження економічних та соціальних проблем. Сьогодні для регіонів України важливим є питання щодо специфіки становлення підприємництва, роздержавлення і приватизації власності, реформування аграрної сфери, соціального захисту населення. На регіональному рівні для забезпечення функціонування повноцінних ринкових відносин принципово важливо підвищити купівельну спроможність населення, оскільки нинішній її рівень заперечує можливість існування сучасного ринку - ринку споживача.

Складниками державної регіональної політики є економічна, соціальна, екологічна, науково-технічна, гуманітарна, національна, управлінська, демографічна, зовнішньоекономічна та управлінська політика. Для кожної з них держава має встановити мету, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначити права, сферу, ресурси та методи роботи регіонів, здійснювати певні дії щодо них та доручати виконання окремих завдань. Розгляньмо докладніше всі названі політики.

1. Економічна політика її сутність полягає в наданні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика, планування, прогнозування та програмування розвитку регіону, використання природних ресурсів і власності регіонів на основі активної інвестиційної політики, розміщення продуктивних сил, політика розвитку регіональних комплексів (АПК, транспортний, будівельний), контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення. Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання наявних відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з огляду на їх історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості і спрямовується на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку і суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.

2. Соціальна політика опрацьовує заходи щодо підвищення зайнятості населення і реалізується в активній регіональній соціально-економічній політиці, спрямованій на задоволення потреб населення у добровільному виборі виду діяльності, на розвиток підприємництва (фермерства), стимулювання створення інноваційних технологій, впровадження нових форм організації праці. Одним із заходів щодо регулювання зайнятості є державний протекціонізм, який дає змогу зберігати стабільність і підтримувати на належному рівні життєзабезпеченість населення. Стратегічною метою регіонального управління в системі забезпечення зайнятості населення має стати розширення приватного сектору, регулювання процесу створення малих і середніх підприємств. Складовими соціальної політики є забезпечення зростання рівня добробуту населення, соціальний захист, гарантування рівних прав і можливостей усіх громадян, права на працю, заробіток та власність, на гідне соціальне забезпечення, освіту, охорону здоров'я, а також природних прав людини, до яких належать повага до людської праці, свобода слова, совісті, безпека особистості, рівність перед законом.

На сучасному етапі одним з найважливіших завдань соціальної сфери є підвищення рівня мінімальної заробітної плати до мінімального прожиткового рівня. Як добре відомо, в Україні надзвичайно низький рівень заробітної плати поєднується з одним з найвищих у світі рівнем експлуатації робочої сили, а крім того, ми й досі не позбулися такого аморального явища, як невиплата заробітної плати, унаслідок чого за межею бідності перебуває 82% населення. Погіршилася також якість харчування населення щодо споживання основних продуктів (за рівнем виробництва борошна Україна спустилася до показників 1953 р., споживання м'яса скоротилось удвічі). Такі обставини призвели до того, що в Україні близько 600 тис. осіб захворіли на туберкульоз - хворобу бідних, 740 тис. - онкологічних хворих, 1,2 млн. - нездорових психічно, 700 тис. - алкоголіки, 6 млн. -- недужих на серцево-судинні захворювання. Катастрофічно зросло безробіття: у 1990-х рр. воно становило понад 40% разом з прихованим, а в науці - 90%; найбільших розмірів безробіття досягло в західних регіонах України. За рівнем якості життя Україна за останнє десятиріччя скотилася на 133-тє місце серед країн-членів ООН.

У системі розвитку соціальної інфраструктури регіонів першочергового розв'язання потребують такі питання житлово-комунального господарства, як реформування економічних відносин через проведення радикальних змін чинного порядку фінансування, кредитування, оподаткування та ціноутворення; забезпечення збалансованого розвитку тепло-, водо-, газопостачання та водовідведення в ході реалізації програм житлового, цивільного та промислового будівництва; технічне переоснащення галузі з широким застосуванням вітчизняних і зарубіжних науково-технічних досягнень.

Не секрет, що ефективність соціальної політики залежить від економічних можливостей держави, тобто від частки національного доходу, яка скеровується на споживання. Головне завдання соціальної політики - соціальний захист різних верств населення регіонів, що його здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх повноважень. Це може бути фінансова підтримка, працевлаштування, продаж товарів за зниженими цінами, безкоштовне харчування, медичне обслуговування інвалідів тощо.

3. Науково-технічна політика має спрямовуватися на розвиток фундаментальної та прикладної науки для визначення пріоритетних об'єктів для інвестиційної та інноваційної діяльності в регіонах, на формування конкурентоспроможної інформаційної системи України та її інтеграції в європейські і світові системи.

4. Екологічна політика має бути націлена на зменшення неприпустимого забруднення довкілля, води, повітря, проти деградації землі, на захист лісів. У регіонах має реалізовуватися політика екологізації виробництва для зниження техногенного навантаження на навколишнє середовище, першою чергою в найбільш забруднених Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській та Київській областях. Це також стосується перенесення забруднювачів.

5. Демографічна політика має гальмувати де популяційні процеси та де структурування населення, насамперед - зупинити скорочення населення України. Проте, на жаль, триває протилежна тенденція - демографічний спад: 1995 року населення скоротилося на 299,7 тис, 1996 - на 309,5, 1997 - на 311,6, 1998 - на 300,7, 1999 - на 350,0, 2000 року - на 600 тис. осіб, що спричинено кризовими явищами в економіці та згубним впливом поганого екологічного стану довкілля.

Загострення демографічної кризи характеризується збільшенням смертності, яка вперше за повоєнний час перевищила народжуваність 1992 року, а в наступні роки в Україні померло на 2 млн. осіб більше, ніж народилося. Це найнижчий показник народжуваності, який будь-коли спостерігався в країні. Така демографічна ситуація визначається як депопуляція нації: тривалість життя в Україні на 6-7 років коротша, а дитяча смертність удвічі вища, ніж у країнах Заходу; кожен третій помирає в працездатному віці, не доживши до пенсії. Така ситуація потребує негайної стабілізації економіки й піднесення життєвого рівня населення, а також проведення економічно обґрунтованої демографічної політики, спрямованої на підвищення народжуваності, істотне поліпшення послуг у сфері охорони здоров'я тощо.

6. Гуманітарна політика має будуватися на розумінні того, що людина є найпершою цінністю суспільства. Це потребує розв'язання найважливіших проблем розвитку духовності та моралі, освіти, поліпшення якості життя, що порушує гострі питання справедливості, патріотизму, поєднання світових і національних цінностей, гуманності, захисту людської гідності та принципів сучасної світової політичної і соціальної демократії, які передбачають реалізацію прав і свобод людини, забезпечення прав національних меншин, рівність чоловіків і жінок, створення умов для вільного волевиявлення народу на виборах усіх рівнів. Регіональна політика в гуманітарній сфері має сприяти розвитку освіти, науки, культури, медицини, сфери обслуговування, народному підприємництву.

З урахуванням структури сучасної економічної системи гуманітарна політика як важливий елемент економічної системи має забезпечувати вільний доступ людини до освіти (у т. ч. вищої), набуття професії, змістовну працю, належні умови праці. В Україні останнім часом гуманітарна політика послабилася, що спричинило значне безробіття, звуження можливості найбідніших верств населення здобути вищу освіту; унаслідок безробіття відбувається декваліфікація працівників. Послаблення гуманітарної політики призвело й до того, що працездатне населення працює на важких, небезпечних, екологічно брудних виробництвах.

У сфері організаційно-економічних відносин гуманітарна політика повинна забезпечувати участь безпосередніх працівників у керуванні виробництвом, власністю, широкий розвиток народних підприємств, кооперативів, трудової приватної власності, а також оплату праці на рівні вартості робочої сили високої якості, прогресивне оподаткування трудових доходів тощо.

Головним завданням у галузі культури має стати перетворення України на сучасну гуманітарну культурно-інформаційну державу без периферійної обмеженості насамперед за рахунок впровадження системи інформаційних комунікацій на базі розвинутої мережі музеїв, бібліотек, книговидавництв, театру, кінематографа, комп'ютеризованої системи освіти, створення українського складника загальної мережі Інтернет - Ukxainian.Net. Саме тому науці, освіті, культурі має бути наданий статус найбільш економічно, соціально та політично важливих, оскільки вони є головним джерелом і базисом розвитку сучасного суспільства, держави та її регіонів. Послідовна гуманізація суспільства також має передбачати заходи, спрямовані проти комерціалізації культури, експансії сурогатів масової культури, особливо тієї, що суперечить духовним засадам українського народу та загальнолюдським цінностям.

7. Національна політика має забезпечувати захист загальнонаціональних інтересів усього народу України відповідно до виробленої національної ідеї для задоволення духовних, мовних, культурних потреб як українського народу, так і понад 100 національностей, народностей та етнічних груп, що населяють країну. Національна політика має також консолідувати різні етноси й етнічні групи за умов забезпечення їхньої рівноправності й вільного розвитку, а також сприяти розвитку міжнаціональної солідарності та співробітництва. Вирішальну роль у формуванні, функціонуванні та забезпеченні дійової національної політики має відігравати усвідомлення національних цінностей, інтересів і цілей, адекватне матеріальному й духовному потенціалу народу, а також їх закріплення в політичній і соціально-економічній організації суспільства. Така політика як результат спільних зусиль усього народу має інтегративний характер, що повинно бути засвоєно в усіх гілках влади, на всіх рівнях наявних у державі сил і засобів, усіма громадянами.

У сфері національної безпеки має забезпечуватися пріоритет мирних засобів у розв'язанні конфліктів, адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам. Усе це потрібно для формування збалансованої національної політики та результативного вжиття узгоджених заходів для захисту національних інтересів у політичній, економічній, соціальній" військовій, екологічній, науково-технологічній та інших сферах, а також для захисту народу - основного суб'єкта національної політики.

8. Зовнішньоекономічна політика передбачає залучення іноземного капіталу, зовнішні позики та створення вільних економічних зон (ВЕЗ) для активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, а також нарощування експортного капіталу окремих регіонів, котрі потребують прискореного розвитку.

9. Управлінська політика. Основною її метою є створення єдиної системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку. Державна регіональна політика постає як база для досягнення соціально-економічного розвитку регіону і має реалізовувати поступове перенесення акценту в керуванні соціально-економічними процесами з державного на регіональний рівень управління, що передбачає надання більш широких компетенцій місцевим представницьким та державним виконавчим органам. У сфері регіональної економіки такими функціями обласних державних адміністрацій гіпотетично мають стати управління державним майном, земельними та окремими стратегічними природними ресурсами, здійснення приватизації, демонополізації тощо. Базовими для формування та реалізації такої політики виступають механізми реалізації державної регіональної політики, що спираються на стратегію соціально-економічного розвитку регіону і включають заходи економічного та фінансового забезпечення: виділення у складі державного бюджету коштів для фінансової підтримки депресивних регіонів, створення дієздатних та економічно самодостатніх територіальних громад способом їх об'єднання, завершення передавання в комунальну власність державного майна та інших об'єктів різних форм власності. Цьому має сприяти реалізація політики соціально-економічного розвитку регіону відповідно до її обґрунтованої мети, із залученням таких механізмів: реалізації державної регіональної політики; інституційних ринкових перетворень; обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; удосконалення управлінських рішень.

Регіональна політика держави - сфера діяльності в питаннях керування економічним, соціально-політичним, національно-етнічним розвитком країни у просторовому (регіональному) аспекті, тобто вона має бути пов'язана із взаємовідносинами між державою і регіонами, а також регіонів між собою. Необхідними складниками цієї політики (за будь-яких модифікацій її визначення) є чітко сформульовані цілі, об'єкти і суб'єкти, а також засоби її здійснення.

Державне регулювання регіонального розвитку здійснюється в кожній країні, хоч і не однаковою мірою та в різних формах. Постійні суперечки про те, існує чи не існує регіональна політика, пояснюються тим, що усвідомлену й активну регіональну політику нерідко важко ідентифікувати в багатоаспектній і слабо координованій діяльності різноманітних державних інституцій, які впливають на регіональний розвиток. Регіональна політика може бути активною, інститутно відособленою, може забезпечуватися спеціалізованими засобами та інструментами тощо, але водночас вона може бути і малопомітною та практично не виділятися з-поміж інших напрямів діяльності держави.

Визначальна мета державної регіональної економічної політики за всього різноманіття її формулювань - відтворення співвідношення між економічною ефективністю і соціальною справедливістю.

Економічні цілі включають пожвавлення виробництва в депресивних регіонах, створення полюсів зростання і зон ефективного підприємництва, посилення міжрегіональної економічної інтеграції тощо. Серед найголовніших соціальних цілей регіональної політики - пріоритетне зростання зайнятості та доходів населення, поліпшення соціальної інфраструктури та розширення доступності суспільних благ у найбільш віддалених регіонах. Принцип соціальної справедливості в регіональному аспекті полягає в тому, що громадяни і соціальні групи повинні мати рівні можливості щодо працезабезпечення, отримання доходів і суспільних благ незалежно від місця проживання. Реалізація цього принципу (його ще називають ідеєю "територіальної солідарності") потребує перерозподілу фінансових ресурсів від більш матеріально забезпечених до менш забезпечених (тим паче кризових) регіонів.

На стадії економічного зростання держава має більше фінансових можливостей для справедливого міжрегіонального перерозподілу коштів. А за умов скорочення державних доходів, наприклад, у разі зменшення податкових надходжень унаслідок економічного спаду держава змушена, з одного боку, стимулювати регіони, які мають найбільші перспективи для поновлення економічного зростання, а з другого - обмежуватися соціальною підтримкою тільки тих регіонів, населення яких перебуває в найважчому становищі. Природно, що зміна політики міжрегіонального перерозподілу може викликати незадоволення, а то й опір або "багатих", або "бідних" регіонів. Зокрема, представники влади та й прості громадяни, західних земель Німеччини критикують політику масштабної допомоги східним, постсоціалістичним землям країни. Певні колізії між регіонами-донорами і регіонами-реципієнтами спостерігаються в багатьох країнах, які здійснюють активну регіональну політику.