Організація зовнішньо-торгівельних операцій з сільськогосподарською продукцією (на прикладі ПП "Світанок")

Коефіцієнт реальної вартості майна знизився на 0,009 пункти. Це свідчить про незначне зниження виробничого потенціалу підприємства і його можливостей, що в першу чергу може вплинути негативно на господарські зв'язки з партнерами.

Динаміка коефіцієнтів фінансової стійкості характеризується збільшенням залежності підприємства від притягування запозичених джерел засобів (коефіцієнт автономії знизився на 0,049 пункти, а коефіцієнт співвідношення запозичених і власних засобів навпаки зріс).

Таким чином, можна говорити про не досить стійкий фінансовий стан підприємства, в основному через нестачу оборотних засобів. Тому на сьогоднішній день для підприємства актуальним є отримання кредиту для розширення виробничої бази підприємства.

Під поняттям платоспроможності підприємства розуміється спроможність підприємства сплачувати свої короткострокові зобов'язання. Для оцінки платоспроможності підприємства використовується методика аналізу ліквідності балансу.

Одним із підходів аналізу ліквідності балансу є розрахунок коефіцієнтів платоспроможності і порівняння їх з загальноприйнятими нормативами.

Розрахунок коефіцієнтів базується на даних балансу. Розрізняють 3 коефіцієнти платоспроможності або ліквідності:

1. Коефіцієнт абсолютної ліквідності (Кл.абс.):

грошові кошти

Кл.абс. = ---------------------------------------------------------

короткострокові зобов'язання підприємства

1758,82

Кл.абс.(п) = ------------- = 1,4

1256,3

6567,56

Кл.абс.(к) = ------------- = 1,43

4592,7

Нормативом є 1,5-2. Цей коефіцієнт показує, яка частина короткострокових зобов'язань підприємства може бути погашена негайно.

2. Перехідний коефіцієнт покриття:

грошові кошти + дебіторська заборгованість

Кп = ------------------------------------------------------------

короткострокові зобов'язання підприємства

0,1 + 1431,1

Кп п = ------------------ = 0,47

1256,3

4,3 + 2902,6

Кп к = ------------------ = 0,73

4592,7

Нормативом є 0,7-0,8. Цей коефіцієнт показує, яка частина короткострокових зобов'язань може бути погашена за рахунок готівки і очікуваних надходжень від дебіторів.

3. Загальний коефіцієнт покриття (Кп.заг.):

оборотні засоби

Кп = ------------------------------------------------------------

короткострокові зобов'язання підприємства

49,3

Кп = ------------ = 1,51

1256,3

51,2

Кп = ----------- = 1,28

4592,7

Нормативом є 1,5 - 2. Цей коефіцієнт показує, у скільки разів (у якій кратності) оборотні активи підприємства покривають його короткострокові зобов'язання.

Таблиця 2.3 Аналіз платоспроможності

Показники	на початок року	на кінець року	відхилення
1. Дебіторська заборгованість, тис. грн.	1431,1	2902,6	1471,5
2. Короткострокові зобов'язання, тис. грн.	1256,3	4592,7	3336,4
3. Коефіцієнт абсолютної ліквідності	1,4	1,43	0,03
4. Перехідний коефіцієнт покриття	0,47	0,73	0,26
5. Загальний коефіцієнт покриття	1,51	1,28	-0,23

Значення коефіцієнтів платоспроможності на звітну дату дозволяє відмітити, що:

1. За розрахунок готівки в терміновому порядку підприємство має можливість погасити 43% своїх зобов'язань, і завдяки росту коефіцієнта та абсолютної ліквідності на 0,03 пункти його значення майже досягло норми.

2. За рахунок готівки і очікуваних надходжень від дебіторів на звітну дату може бути погашено 73% короткострокової заборгованості підприємства, що відповідає встановленому нормативу (70 - 80%).

3. Загальний коефіцієнт покриття знизився на 0,23.

Розрахунки проведені на основі даних балансу підприємства та звіту про фінансові результати.

2.3 Значення зовнішньоекономічних контрактів у діяльності підприємства

Міжнародна діяльність передбачає активний пошук партнерів за рубежем. Перспективні взаємовигідні відносини завершуються укладанням відповідного контракту.

У комерційній практиці контрактом називають договір купівлі-продажу товарів у матеріально-речовій формі. Цей документ містить письмову домовленість сторін про поставку товару: зобов'язання продавця передати певне майно і сплатити за нього необхідну грошову суму чи зобов'язання сторін виконати умови товарообмінної операції.

У час укладання зовнішньоторгової угоди сторони повинні обумовити, право якої держави використовуватиметься для регулювання форми угоди. За українським законодавством права та обов'язки сторін зовнішньоторгового контракту визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні контракту чи в результаті подальшого узгодження. За відсутності такої згоди до контракту застосовується право країни, де засновано, розташовано штаб-квартиру чи основне місце діяльності сторони, котра виступає: продавцем у контракті купівлі-продажу; комітентом (консигнантом) - у договорі комісії (консигнації); довірителем - у договорі доручення; перевізником - у договорі перевезення.

У торговій практиці існують найрізноманітніші контракти. В основу кожного з них лежать положення класичного контракту купівлі-продажу, головні умови якого розглянуто у цьому розділі.

Деякі умови зовнішньоторговельного контракту:

1. Зміст контракту

Зміст контракту складають його умови, про які сторони, що укладають угоду, договорились у процесі укладення контракту. Ці умови відображають специфіку взаємин сторін та їх особливі вимоги до предмету та порядку виконання контракту. Контракти класифікують за їх обов'язковістю для продавця та покупця і за їх універсальністю.

Умови контракту діляться на обов'язкові та додаткові.

Обов'язкові:

- найменування сторін-учасників угоди;

- предмет контракту;

- якість і кількість;

- базисні умови поставки;

- умови платежу;

- санкції та рекламації;

- юридична адреса та підписи сторін.

Додаткові:

- здавання-приймання товару;

- страховка;

- відвантажувальні документи;

- гарантії;

- пакування та маркування;

- форс-мажорні обставини;

- арбітраж;

- інші умови.

Обов'язковими вони (condition) називаються тому, що якщо одна із сторін не виконує їх, то інша має право розірвати контракт і вимагати відшкодування збитків. Додаткові (warranty) передбачають, що при порушенні їх однією із сторін інша не має право розірвати угоду, зате може вимагати виконання контрактних зобов'язань і застосувати штрафні санкції, якщо це передбачено контрактом.

За універсальністю умови контракту можна поділити на універсальні і індивідуальні.

До універсальних належать:

- формування преамбули;

- здавання-приймання товару;

- базисні умови поставки;

- умови платежу;

- пакування та маркування;

- гарантії;

- санкції та рекламації;

- форс-мажорні обставини;

- арбітраж.

До індивідуальних належать:

- найменування сторін-учасників угоди;

- предмет контракту;

- якість товару;

- кількість товару;

- ціна;

- строки поставки;

- юридична адреса та підписи сторін.

2. Специфіка зовнішньоторговельного контракту

Крім того, важливо, що окремі умови зовнішньоторгових контрактів мають свою специфіку, яку необхідно знати і враховувати при складанні контракту. До таких умов належать: місце виконання контракту, ціна, фінансові умови, комерційні документи.

3. Місце виконання контракту

Залежно від місця виконання контракту між сторонами розподіляються витрати на перевезення й обов'язки, пов'язані з доставкою товару. До місця виконання такі витрати й обов'язки за загальним правилом здійснюються продавцем, а в подальшому - покупцем.

У місці виконання контракту до покупця звичайно переходить право власності на товар і, відповідно, ризик випадкової втрати придбаного майна. У цьому полягає основна відмінність договору купівлі-продажу від усіх інших договорів - орендного, ліцензійного, страхування та ін., де не закладена умова про перехід права власності на товар, а предметом договору є право користування товаром чи надання послуг.

Стосовно законодавства країн СНД виникнення та припинення права власності на товар визначається за законами місця здійснення зовнішньоторгової угоди, право власності покупця на товар за договором купівлі-продажу виникає в момент передачі йому товару, якщо інше не передбачено законом чи договором. Передачею визначається вручення товару покупцю, а також здавання товару транспортній організації чи пошті для відправлення покупцю, якщо за контрактом укладання договору перевезення та оплата за доставку товару покупцеві не входить в обов'язки продавця.

Переданий ним товар повинен за кількістю, якістю та іншими умовами відповідати вимогам контракту саме в місці виконання контракту. За подальше погіршення товару, якщо в цьому нема вини продавця, несуть відповідальність ті особи, якими було завдано шкоди товарові.

4. Ціна товару

Ціна товару є однією з суттєвих умов контракту. Вона виражається числом грошових одиниць певної валюти за одну кількісну одиницю товару, вказаного в контракті.

Ціни контрактів за узгодженням сторін фіксуються у валюті однієї з країн контрагентів чи у валюті третьої країни.

Визначення ціни та валюти платежу залежить, по-перше, від співвідношення сил між покупцем і продавцем, по-друге, від усталених звичаїв у міжнародній торгівлі. Наприклад, у торгівлі каучуком, оловом усталився звичай вказувати ціни у фунтах стерлінгів, а в торгівлі нафтопродуктами - в американських доларах.

Інколи обумовлена у контракті ціна та ціна, фактично сплачена покупцем, не збігаються. Природно, що ціна товару залежить від обумовлених у контракті умов його поставки у вказаний географічний пункт.

Питання, що виникають при встановленні ціни на товар:

- на які ціни орієнтуватися експортеру при встановленні ціни попиту та імпортеру при визначенні доцільності купівлі;

- як співвідноситься ціна товару з витратами на доставку товару покупцеві;

- яким способом розрахувати ціну товару;

- як зафіксувати ціну у контракті;

- в якій валюті встановити ціну товару і в якій здійснювати платіж;

- як уникнути валютного ризику.

Загальні принципи, які використовуються при встановленні ціни товару у практиці міжнародних торгових угод.

Ціна кожного товару встановлюється за певну одиницю виміру.

Наприклад:

- за кількісну одиницю маси (кілограм, тонна і т.д.);

- за числову одиницю (десяток, дюжину, сотню і т.д.);

- за одиницю маси, з огляду на базисний вміст основної речовини у товарі (руди, концентрати, продукція на основі хімічних сполук), на коливання натуральної маси, вмісту побічних домішок і вологи.

За умов, якщо за даним контрактом поставляються товари різної кількості й асортименту, то ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного виду, сорту, марки. Тоді ціни на товар вказуються у додатках до контракту - специфікаціях, які є невід'ємною складовою контракту. При поставках комплексного обладнання у специфікаціях вказується ціна на кожний комплектуючий виріб. При часткових поставках у специфікації вказується ціна кожної часткової поставки. Якщо в основу ціни береться одиниця маси, то потрібно визначити її характер (маса нетто - маса товару без упаковки; маса брутто - маса товару разом з упаковкою; маса брутто за нетто - маса товару з упаковкою, маса якої настільки мала, що нею можна знехтувати). У разі, коли в основу ціни кладеться одиниця маси або ціна встановлюється за штуку чи комплект, у контракті обумовлюється чи включається вартість упаковки і тари у ціну товару.

Експортні поставки товару за даною ціною найефективніші, якщо ціна товару покриває прямі затрати, компенсує віднесені на товар непрямі витрати, приносить прибуток. Прямі затрати - це затрати на виробництво та реалізацію, безпосередньо пов'язані з даним товаром. Витрати виробництва включають у себе придбання і збереження сировини та матеріалів, заробітну плату, амортизацію основних фондів і виплату процентів за кредит. До витрат реалізації належать затрати на транспортування товару покупцеві, страхування товару, сплату експортних податків, мита та зборів, агентських винагород посередникам.

Непрямі затрати пов'язані з діяльністю підприємства загалом і відносяться на вартість даного товару. Окрім того, ціна товару обов'язково включає певний прибуток у процентах до суми витрат.

В умовах, коли матеріальні затрати на виробництво товарів у СНД зовсім не співвідносні зі затратами на виробництво таких товарів за кордоном, ціни, розраховані на основі витрат і прибутку, є демпінговими, тобто значно нижчими, ніж світові. Під світовими цінами розуміють ціни, за якими проводяться великі комерційні експортно-імпортні операції в основних центрах світової торгівлі з платежами у вільно конвертованій валюті.

У країнах СНД спостерігається тенденція наближення цін багатьох товарів до світових. Збереження такої тенденції може призвести до того, що наші експортери зіштовхнуться з жорстокою конкуренцією на світовому ринку.

З метою визначення загального рівня цін планованого продажу користуються цінами, що публікуються у спеціальних і фірмових джерелах інформації. Практично світові ціни - це експортні ціни основних постачальників даного товару й імпортні ціни у головних центрах імпорту цього товару. Наприклад, на пшеницю світовими є експортні ціни Канади. До сировинних товарів світову ціну визначають основні країни-постачальники, щодо готових виробів і обладнання вирішальну роль відіграють ведучі фірми, які випускають і експортують.

До публікованих цін належать довідкові ціни, біржові котирування, ціни аукціонів, ціни, подані в загальностатистичних довідниках, ціни фактичних угод, ціни пропозицій великих фірм.

Довідкові (індикативні) ціни - це ціни товарів у внутрішній оптовій чи зовнішній торгівлі різних країн, що публікуються у друкованих виданнях.

Біржові котирування - ціни товарів, що є об'єктом біржової торгівлі, які в основному відображають фактичні операції.

Ціни аукціонів близькі до біржових котирувань, оскільки відображають, як правило, реальні угоди.

Ціни попередніх угод застосовують у разі відносної стабільності цін і, насамперед, на промислову сировину, а також на машини й обладнання.

Обґрунтованим критерієм для встановлення рівня цін є ціни фактичних угод та ціни пропозицій фірм-конкурентів.

Одним із дієвих чинників успішного виходу на ринок є надання покупцям певних пільг у вигляді знижок на ціни. Розмір книжок залежить від характеру угоди, умов поставки та платежу, взаємин із покупцем, кон'юнктури ринку в момент угоди.

РОЗДІЛ 3. ЗАХОДИ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ТЕХНОЛОГІЇ УПРАВЛІННЯ ЗЕД ПІДПРИЄМСТВА «СВІТАНОК»

3.1 Економічне обґрунтування прийнятих рішень

Доля в міжнародному поділі праці дозволяє досягати поставленої економічної мети при менших витратах виробничих ресурсів. Міжнародний обмін товарами (послугами) може бути вигідний всім учасникам економічних зв'язків за умови правильного оформлення структури експорту й імпорту. Теоретичне обґрунтування цих очевидних зараз положень було вперше сформульоване ще на початку 19 ст. видатним англійським економістом Давидом Рікардо. Ці положення лежати в основі оцінки економічної ефективності зовнішньоекономічної діяльності на будь-якому рівні.

Особливе значення має оцінка ефективності зовнішньоекономічної діяльності підприємства в сучасних умовах, коли господарська самостійність і незалежність повинні неминуче привести до підвищення відповідальності й обґрунтованості прийнятих управлінських рішень.

Економічне обґрунтування прийнятих рішень по керуванню зовнішньоекономічною діяльністю підприємств виробляється шляхом розрахунку різних показників економічної ефективності. Усю систему показників економічної ефективності ЗЕД можна розділити на дві групи:

1. Показники ефекту, обумовлені як абсолютні величини, виражаються у відповідних грошових одиницях як різниця між результатами і витратами.

2. Показники ефективності, обумовлені на основі відносини результатів до витрат, як правило, відносні і виражаються у відносних одиницях: %, грн./грн., $|$, частках одиниці й ін.

Під витратами варто розуміти грошову, вартісну оцінку приваблюваних виробничих ресурсів: вартість сировини, матеріалів, енергії, трудових ресурсів, послуг сторонніх організацій, обов'язкові відрахування в різні державні фонди й інші витрати, без яких угода, операція була б не здійснена.

Під результатами варто розуміти грошову, вартісну оцінку отриманої вигоди для підприємства: кошти за поставлену продукцію, виконані роботи і послуги, вартість отриманого товару, робіт, послуг і т.д.

При розрахунку показників важливо дотримувати наступні принципові методологічні положення.

- принцип найбільш повного обліку всіх складових витрат і результату. Неповний облік витрат і отриманих результатів може спотворити висновки про оцінку ефективності того чи іншого заходу, рішення;

- принцип порівняння з базовим варіантом. Вусі пізнається в порівнянні, у тому числі й ефективність. За базовий варіант може бути прийняте положення справ до ухвалення рішення, один з варіантів прийняття рішення чи стану справ на ринку, у конкурента. Неправильний вибір бази порівняння також може привести до перекручування оцінок;

- принцип приведення витрат і результатів у порівнянний вид. Наприклад, варто приводити їх у порівнянний вигляд по обсягу, якості, періоду години й інших параметрів;

- принцип приведення різночасних витрат і результатів до одному моменту години. Дотримання даного принципу - одне з найважливіших положень теорії оцінки ефективності. Методи приведення різночасних витрат до одному моменту години досить добрі розроблені в економіці.

Конкретний розрахунок показників ефективності буде в значній мірі залежати від виду операції на зовнішньому ринку, її цілей, розумів і інших особливостей конкретної догоди. Розглянемо загальні положення і приклади розрахунку показників ефективності стосовно до різних видів операцій на зовнішньому ринку.

Показник економічного ефекту від експорту товарів, продукції, чи робіт послуг визначається в такий спосіб:

ЭЭэкс =Овф +ВР-Зэкс,

де ЭЭэкс - показник економічного ефекту експорту, грн.; Овф - гривневий еквівалент відрахувань у валютний фонд підприємства, що розраховується перерахуванням валютного виторгу (за винятком підлягаючій обов'язковому продаж державі) у гривні за курсом на дату надходження валюти, грн.; Вр - гривневий виторг від обов'язкового продаж частини валюти державі, грн.; Зэкс - повні витрати підприємства на експорт, що включають: витрати на виробництво і реалізацію продукції (реклама, маркетинг, транспорт, страхування, мито, збори й ін.).

По економічному змісту показник ефекту відповідає поняттю прибутку.

Показник економічної ефективності експорту розраховується в такий спосіб:

Ээкс = (Овф + ВР)/Зэкс,

де Ээкс - показник економічної ефективності експорту, грн/грн.

Економічний зміст показника ефективності полягає в тому, що він показує, яка кількість вигоди, результату мається на кожну гривню витрат. Необхідною умовою ефективності експорту є ті, щоб цей показник був більше одиниці.

Для прийняття більш обґрунтованого рішення по експорту продукції показник ефективності експорту Ээкс порівнюється з показником ефективності виробництва і реалізації продукції на внутрішньому ринку Эвн :

Эвн = Оэкс / (Сп.экс + Зр.вн),

де Эвн - показник ефективності виробництва і реалізації продукції на внутрішньому ринку, грн/грн; Оэкс - обсяг експорту у внутрішніх цінах, грн.; Сп.экс - виробнича собівартість експортних товарів (витрати на виробництво); Зр.вн - витрати на реалізацію експортної продукції усередині країни, грн.

Необхідною умовою ефективності експорту є виконання співвідношення:

Ээкс > Эвн > 1

Розглянемо приклад розрахунку ефективності експорту.

Припустимо, у підприємства є можливість реалізувати 100 тонн зерна на внутрішньому і зовнішньому ринках. Необхідно визначити, у якому випадку вигідніше реалізувати продукцію на внутрішньому ринку, а в якому - на зовнішньому. Як показують дані і розрахунок ефективності за запропонованою методикою, приведені в табл.3.1., у першому варіанті при курсі в 5 грн/дол. вигідніше реалізувати продукцію на внутрішньому ринку, а при курсі в 6 грн/діл., навпаки, вигідніше реалізувати продукцію на зовнішньому ринку. Таким чином, зниження курсу національної валюти стосовно іноземної валюти підвищує ефективність експортної операції.

Таблиця 3.1 Розрахунок ефективності експорту

№ п/п	Показники	1 варіант	2 варіант
11	Обсяг продажів, тонн	100	100
22	Виробнича собівартість 1 тонни, грн	400	400
33	Ціна 1 тонни
33.1	на внутрішньому ринку, грн.	500	500
33.2	на зовнішньому ринку, діл.	100	100
4	Комерційні витрати, пов`язані з реалізацією на внутрішньому ринку, грн../од	35	35
55	Комерційні витрати, пов'язані з реалізацією на зовнішньому ринку, діл/од	20	20
66	Курс валюти, грн/діл	5	6
77	Витрати, тис.грн.
77.1	при реалізації на внутрішньому ринку	435	435
№ п/п	Показники	1 варіант	2 варіант
77.2	при реалізації на зовнішньому ринку	500	520
88	Результат, тис. грн.
88.1	при реалізації на внутрішньому ринку	500	500
88.2	при реалізації на зовнішньому ринку	500	600
99	Ефект, тис. грн.
99.1	при продажі на внутрішньому ринку	500-435=65	500-435=65
99.2	при продажі на зовнішньому ринку	500-500=0	600-520=80
110	Ефект, тис.грн.
110.1	при продажі на внутрішньому ринку	500:435=1,15	500:435= 1,15
110.2	при продажі на зовнішньому ринку	500:500=1,00	600:520= 1,15

Оптимізація результатів діяльності підприємства “Світанок” дає змогу знайти максимальне значення доходу особливо ефективно за допомогою рішення в програмі Excel.

Як правило, розрахунки вручну при декількох невідомих дуже трудоємкі та не завжди дають вірні результати. Тому необхідно використовувати програму Пошук рішення. Виконується це наступним чином: на листі 1 створюємо таблицю, до складу якої входять: назва товару, кількість, ціна за одиницю та загальна виручка.

Закінчивши складання робочого листа через команду Сервіс запускаємо Пошук рішення. На листі 2 показано підвищення доходів.

Таблиця 3.2 Пошук оптимальної виручки

Пошук оптимальної виручки
Назва товару	Кількість тонн	Ціна за 1 тонну, грн.	Загальна виручка
пшениця	3500	350	1225000
ячмінь	10000	350	3500000
гриби	9860	6500	64090000
Всього	23360		68815000

Для отримання кінцевих результатів вводимо обмеження на кількість товару, а також на ціну.

Таблиця 3.3 Результати розрахунків згідно табл. 3.2

Цільовий осередок (Максимум)
	Осередок	Ім'я	Вихідно	Результат
	$D$6	Загальна виручка	10390000	68815000
Змінювані осередки
	Осередок	Ім'я	Вихідно	Результат
	$B$3	пшениця Кількість тонн	7500	3500
	$B$4	ячмінь Кількість тонн	15500	10000
	$B$5	гриби Кількість тонн	360	9860
Обмеження
	Осередок	Ім'я	Значення	формула	Статус	Різниця
	$B$6	Кількість тонн	23360	$B$6=23360	зв'язане	0
	$B$3	пшениця Кількість тонн	3500	$B$3=ціле	зв'язане	0
	$B$4	ячмінь Кількість тонн	10000	$B$4=ціле	зв'язане	0
	$B$5	гриби Кількість тонн	9860	$B$5=ціле	зв'язане	0
	$B$3	пшениця Кількість тонн	3500	$B$3>=3500	зв'язане	0
	$B$4	ячмінь Кількість тонн	10000	$B$4>=10000	зв'язане	0
	$B$5	гриби Кількість тонн	9860	$B$5>=360	не зв'язаний.	9500

3.2 Вдосконалення якості управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства

Управлінські рішення класифікуються по різних ознаках. Наприклад, по ступені охоплення об'єкта менеджменту вони поділяються на міжвідомчі, галузеві, регіональні, виробничі.

По періоду, протягом якого рішення діють, вони поділяються на довгострокові (у фірмі - 5 років), середньострокові (більш 1 року) і оперативні, поточні (менш 1 року).

По своєму призначенню розрізняють рішення цільові, програмні, планові, координуючі, регулюючі, коригувальні, контролюючі.

По сфері дії бувають економічні, соціальні, організаційні, технологічні і технічні рішення.

З причин виникнення рішення бувають по розпорядженню, ситуаційні, програмні, ініціативні й ін.

Ключовим моментом у процесі менеджменту є ухвалення рішення. Управлінські рішення можуть прийматися одноосібно, колегіально і за узгодженням.

У системі керування суспільним виробництвом ухвалення рішення покладається на менеджмент. Надані менеджеру повноваження, почуття відповідальності за якість і ефективність прийнятих рішень ставлять його в особливо складні умови роботи. На вибір рішення впливає не тільки інформація, підготовлена апаратом керування, але й особиста точка зору менеджера на організацію виконання рішення. Власна думка менеджера зв'язана зі сформованим досвідом керівництва і знаннями мети і предмета керування. При цьому перевага віддається тому варіанту рішення, що суб'єктивно близький менеджеру і відповідає його цільовим орієнтирам.

У переважній більшості випадків складна господарська ситуація вимагає залучення компетентних фахівців, спільна діяльність яких може сприяти виробленню найбільш ефективного рішення.

Для колегіального прийняття рішень характерно те, що визначена частина учасників обговорення може адміністративно не підкорятися даному керівнику. У системі колегіального прийняття рішень можуть виникнути визначені протиріччя у формах і способах виконання окремих заходів. На відміну від одноособового колегіальне рішення є продуктом колективного обговорення.

Рішення за узгодженням приймається при виникненні міжвідомчих проблем, коли необхідна не тільки участь у їхньому обговоренні, але і візування прийнятого рішення керівниками всіх підприємств, що беруть участь у його реалізації.

Якість процесу менеджменту залежить від великої кількості факторів, що роблять вплив як на керуючу, так і на керовану системи.

На розробку управлінського рішення впливають мета впливу, об'єктивні закони природи і суспільства, методика й організація розробки рішення, обсяг і цінність зібраної інформації, час розробки рішення і різних суб'єктивних факторів, такі як досвід, утворення, стиль керівництва.

При здійсненні прийнятих рішень визначаються такі фактори як методи впливу на виконавців, підготовленість кадрів, соціально-психологічний клімат у колективі, авторитет керівника.

Одним з важливих напрямків удосконалення процесу менеджменту є розробка найкоротших шляхів проходження інформації між керуючою і керованою системами, прискорення процесів обробки і передачі інформації, що буде сприяти підвищенню дієвості керування.

Тому що якість і своєчасність прийняття управлінських рішень багато в чому визначається компетентністю менеджерів, важливим напрямком удосконалення процесу менеджменту варто вважати підвищення кваліфікації управлінських кадрів.

Підвищенню якості керування сприяє чіткий розподіл функцій між працівниками апарату керування і дотримання норм керованості на кожному рівні системи менеджменту.

Одним з напрямків удосконалення можна назвати забезпечення технічними засобами менеджменту й обробки інформації, поліпшення діловодства.

Важливим моментом є також раціональний розподіл прав на прийняття управлінських рішень між керівниками всіх рівнів системи.

Економічні методи керування впливають на економічні відносини працівників у процесі керування виробництвом, створюючи умови для успішної діяльності.

Зазначені методи, в основі яких лежать економічні закони, можуть бути використані в різних сполученнях. Основою для вибору є техніко-економічний аналіз (додаток 9) і оцінка результатів впливу того чи іншого економічного методу на виробництво по таких підсумкових показниках виробничо-господарської діяльності, як продуктивність праці, рентабельність виробництва, фондовіддача й ін.

Важливою передумовою ефективного використання економічних методів керування є вивчення особливостей функціонування об'єкта керування. В економічних відносинах процес керування - це керування відтворенням основних і оборотних фондів, робочої сили і всієї системи виробничих відносин.

Удосконалення економічних методів керування повинне йти по таких основних напрямках, як:

- підвищення наукової обґрунтованості бізнес-планів;

- удосконалювання системи ціноутворення;

- створення гнучкої кредитної системи;

- удосконалювання системи показників оцінки ресурсів, ефективності і якості роботи підприємств;

- удосконалювання системи оцінки діяльності апарата керування і його підрозділів;

- поглиблення внутрішньовиробничого розрахунку;

- широке поширення економічного стимулювання, що орієнтує на кінцеві виробничо-збутові результати.

До ключових завдань та обов'язків у сфері якості відносяться:

- досягнути належного рівня якості, підтримувати його і намагатися постійно поліпшувати якість своєї продукції згідно з вимогами до неї;

- поліпшувати якість методів своєї роботи з метою постійної відповідності встановленим та очікуваним вимогам споживачів та інших акціонерів;

- добиватися впевненості її керівного складу та інших працівників у тому, щоб відповідність вимогам до якості досягалася та підтримувалась, а якість поліпшувалась;

- добиватись упевненості споживачів та інших акціонерів у тому, щоб відповідність вимогам до якості продукції, що постачається, досягалася або досягатиметься;

- добиватися впевненості в тому, що відповідність вимогам до системи якості досягається.

Для виконання завдань у сфері якості керівництву слід створити структуру системи якості, яка дозволяє на всіх етапах надання послуг здійснювати ефекти не управління якістю послуг, а оцінювати і підвищувати її.

Слід чітко встановити обов'язки, загальну і персональну відповідальність і повноваження всіх працівників, від діяльності яких залежить якість. У цьому разі винна бути передбачена і необхідність ефективних стосунків між споживачем і постачальником у всіх крапках їх взаємодії як у самій організації, так і за її межами. Установлені відповідальність і повноваження повинні узгоджувати з засобами і методами забезпечення якості.

Вище керівництво винно нести відповідальність за розроблення вимог, системи якості. Воно винно безпосередньо або через призначеного їм представника відповідати за впровадження системи якості, її перевірку, постійне вимірювання параметрів і аналіз з метою вдосконалення.

Керівництво винно передбачати регулярне і незалежне проведення офіційного аналізу системи якості, який надавав би можливість визначити, у якій мірі вона продовжує відповідати поставленим вимогам, дозволяє ефективно проводити політику в сфері якості і виконувати поставлені в сфері якості завдання. Особливу увагу потрібно звертати на необхідність чи можливість підвищення якості. Аналіз винний проводитися відповідними працівниками з керівного складу організації чи компетентним, незалежним персоналом, який інформує безпосередньо вище керівництво.

Такий аналіз винний містити чітко сформульовані і вичерпні оцінки, які базуються на всіх джерелах відповідної інформації, у тому числі:

- даних про загальну ефективність і результативність процесу ЗЕД з крапки зору поставлених вимог;

- висновках внутрішніх перевірок якості про реалізацію й ефективність всіх елементів системи якості з крапки зору виконання поставлених завдань з забезпечення якості ЗЕД;

- змінах, викликаних новими технологіями, концепціями якості, ринковими стратегіями, а також соціальними умовами й умовами навколишнього середовища.

Оформлені у вигляді документа зауваження, висновки і рекомендації за результатами аналізу й оцінювання повинні бути представлені вищому керівництву для урахування під година підготовки програми підвищення якості ЗЕД.

Найважливішим ресурсом будь-якої організації є її працівники. Поведінка і виконавський рівень окремих працівників безпосередньо впливають на якість роботи організації, у тому числі зовнішньоекономічної діяльності.

З метою забезпечення стимулів до праці, професійногго росту, належного ділового спілкування, високого виконавського рівня персоналу керівництву слід:

- під година підбору працівників виходити з їх здатності виконувати встановлені посадові інструкції;

- створювати такі умови роботи, які допомагають досягненню найвищих показників якості роботи і спрмятливого робочого клімату;

- реалізувати можливості кожного працівника організації за рахунок послідовного застосування творчих підходів до праці і більш широкого залучення до трудового процесу;

- забезпечувати розуміння майбутніх робіт і поставлених завдань, у тому числі їх вплив на якість;

- слідкувати за тим, щоб персонал усвідомлював свою причетність до забезпечення якості ЗЕД і розумів свою роль у цьому процесі, їх визнання і надання винагороди за досягнуті результати;

- регулярно розглядати чинники стимулювання персоналу в забезпеченні якості ЗЕД;

- застосовувати планове просування по службі і підвищення професійного рівня персоналу;

- впроваджувати програми підвищення кваліфікації персоналу.

Організація повинна розробити, створити, документально оформити, впровадити і підтримувати в робочому стані систему якості ЗЕД як засіб проведення прийнятої політики і виконання поставлених завдань.

Особливу увагу в системі якості слід приділяти профілактичним заходам, які дозволяють попередити появу проблем, не применшуючи значення можливості реагування на недоліки у випадку їх виникнення і виправлення.

У межах системи якості повинні бути розроблені методики, що встановлюють вимоги до здійснення всіх пов'язаних з виконанням операцій ЗЕД процесів, включаючи три основоположні процеси (маркетинг, проектування і продаж), які функціонують у системі якості.

В організації повинні бути установлені всі елементи системи ЗЕД, вимоги і положення, що належать до цієї системи, і на них повинна бути оформлена документація як складова частина системи документації організації. До складу документації на систему якості входять:

- настанови з якості, які повинні містити опис системи якості, служити довідковим документом і включати:

- викладення політики в сфері якості;

- викладення завдань у сфері якості;

- структуру організації із зазначенням обов'язків працівників;

- опис системи якості із зазначенням всіх елементів і положень, що входять до неї;

- викладення прийнятих в організації методів роботи з забезпечення якості;

- склад і порядок розсилання документації на систему якості;

2)програма якості, яка винна містити опис конкретних методів з забезпеченості і послідовності виконання операцій ЗЕД;

3)методики, які повинні містити письмові положення, що встановлюють принципи і сферу діяльності, спрямовані на задоволення потреб ринку. У них зазначається порядок здійснення діяльності, управління нею. Методики повинні бути узгодженими, доступними для персоналу, повинні бути зрозумілі всім, кого безпосередньо стосуються;

протоколи якості, які повинні містити відомості:

- про ступінь виконання завдань у сфері якості;

- про результати функціонування системи якості для проведення аналізу підвищення якості ЗЕД;

- для аналізу з метою визначення тенденцій зміни якості;

- для коригувальної дії та її ефективності;

- про рівень кваліфікації і підготовки персоналу;

- про порівняльні оцінки з точки зору конкурентоспроможності.

Повинні бути встановлені методи контролю за випуском, розсиланням і переглядом документів. Ці методи повинні передбачати:

- затвердження документації уповноваженими особами;

- випуск документації і її наявність на дільницях, де ця інформація необхідна;

- зрозумілість та доступність документації для користувачів;

- аналіз документів для проведення необхідного їх перегляду;

- вилучення застарілої документації.

3.3 Шляхи рішення проблем і перспективи зернового ринку України

Реформування економіки України в напрямку побудови її ринкової модифікації стало реальністю, і необхідність такого процесу не підлягає сумніву. Однак 1991-1995 р., що вважаються початковим етапом економічних перетворень супроводжувалися непередбаченими гостронегативнмими явищами як в розвитку економіки в цілому, так і аграрного сектора і зернової галузі зокрема. Це - небувалий спад виробництва, зниження мотивації до праці, малопродуктивне використання фондів, кризовий фінансово-економічний стан.

Сприятливі грунтово-кліматичні умови в сполученні з біологічними, організаційно-технологічними особливостями зерновиробництва створили світову славу Україні як традиційній житниці, а українське селянство відоме саме своєю землеробською майстерністю. За свою історію Україна тричі (1978,1989,1990 р.) одержувала по 50 млн. т зерна, що склало в розрахунку на душу населення близько 1000 кг і є одним із кращих показників серед зернових країн (середній світовий показник у 1989-1993 р. - 350-383 кг). Зернові культури залишаються досить вигідними з погляду окупності витрат: ринковий збут зерна забезпечує господарствам на 1 грн. собівартості щонайменше 50 коп. прибутку.

Правомірно, що становлення більш сучасного ринку зерна почалося раніш і з меншими труднощями, чим, наприклад, ринку продукції тваринництва. Цьому сприяли визначені міри загальнодержавного значення: істотно зменшилися обсяги заготівель зерна по держконтракту і, відповідно, більшою стала частка, яку господарства можуть продавати іншим партнерам, у тому числі і за межі області чи держави; розростається мережа заснованих у 1995 р. типово ринкових структур - аграрних і агропромислових бірж, де реалізація здійснюється по контрактах, а ціна формується у відповідності з попитом та пропозицією.

Разом з тим сукупність проблем макроекономічного рівня, інфляція, яку не можна зупинити і від якиої немає ніяких захисних мір, неконтрольованість руху цін у зустрічних товаропотоках зумовили небувалі зрушення паритетності цінового обміну між сільським господарством і обслуговуючими його галузями АПК. Темпи росту цін на споживані аграрниками матеріально-технічні ресурси протягом 1991-2000 р. перевищували ріст цін на реалізовану державі сільськогосподарську продукцію. Як наслідок, виробництво виявилося нездатним відшкодовувати в необхідних розмірах технологічні витрати. Неодиничним явищем стали неорані і неудобрені поля, незібраний врожай, великі втрати готової продукції. Ресурсне забезпечення посівів, що знаходилося в нас і раніш на гіршому в порівнянні з передовими країнами Заходу рівні ще більше погіршилося.

Таблиця 3.4 Врожайність зернових культур у господарствах усіх категорій (ц/га у вазі після доробки)

	1986-90	у т.ч. 1990	1991-1995	у т.ч. 1995	1996
Зернові культури (усього)	30,7	35,1	27,5	24,3	19,7
у т.ч. озима пшениця	36,4	40,2	31,9	29,7	23,0

Відбиту в таблиці стійку тенденцію до зниження віддачі посівного гектара зернових культур, зокрема, у 1996 р. у порівнянні з 1986-1990 р. на 36%, а з 1991-1995 р. - на 28% не можна пояснювати тільки впливом несприятливих кліматичних умов. З кожним роком такі умови стають усе відчутніше на тлі постійного погіршення техніко-технологічного рівня галузі. По приведеним даним можна додати, що господарства України при технологічній потребі на 1996 р. у найменше 7,6 тис. зернозбиральних комбайнів змогли купити лише 1,9 тис., чи в 4 рази менше необхідного. Як прямий наслідок такого стану, утрати уже вирощеного зерна досягають 20-25% отриманого валового збору.

Отже, виробництво, що є основою вітчизняного ринку зерна, втрачає міцність. Зниження показників врожайності і якості зерна, великі втрати обумовлюють і без того високу його собівартість, у той час як ринки завойовує продукція більш дешевої і вищої якості.

В даний час Україна не відчуває особливих труднощів у забезпеченні потреб суспільства в хлібі і хлібопродуктах. В останні роки їхнє споживання на душу населення непохитно утримується на рівні 135 кг, що досить для нормального харчування. Разом з тим спостерігається істотний дефіцит у наповненні зернового ринку по інших напрямках. На основі офіційних статистичних даних розрахований схематичний, але близький до реального баланс зерна на термін від врожаю 1996 р. до врожаю 1997 р. (див. табл. 3.5).

Таблиця 3.5 Розрахунковий баланс зерна за рік по всіх категоріях господарств

Показники балансу	Кількість (тис.т)	% до валового збору
Валовий збір (у вазі після доробки)	24,5	100,0
Витрати на:
продовольчі цілі (по 135 кг хліба і хлібопродуктів на 51 млн. чел. населення в перерахуванні на зерно)	7,6	31,0

Продовження табл. 3.5

Показники балансу	Кількість (тис.т)	% до валового збору
насіння (посіви на зерно, силос, зелений корм, страховий фонд)	4,5	18,4
Промислову переробку підприємствами спиртової і пивоварної галузей	1,2	4,9
Втрати при збереженні і переробці (біологічні, механічні, технологічні)	1,2	4,9
Залишок, що може бути використаний на інші цілі	10,0	40,8

Приведені в балансі першочергові статті витрат зерна щорічно залишаються майже без змін, у той час як залишкова кількість варіює в залежності від валового збору. Саме з нього формуються фуражний фонд і експортні ресурси. По підсумковому врожаї 1996 р. навіть за умови повного використання вільного залишку зерна (10,1 млн. т) на потребі тваринницької галузі всіх категорій господарств (25 млн. т) забезпеченість складає менш половини. Що стосується експортних операцій, то для них зерна не залишається зовсім. Замість цього небажані розміри здобуває змушений і маловигідний для зерновиробників бартерний обмін зерна на дефіцитні пально-мастильні матеріали, хімікати, техніку, запасні частини й інші матеріальні ресурси. Отже, проблеми зерновиробництва, на перший погляд - начебто б внутрішньогалузеві, одержують серйозний соціальний резонанс і перетворюються в загальнодержавні.

Практика свідчить, що реформування аграрної й іншої галузей АПК необхідно розглядати як процес, що має багато напрямків і в той же час є цілісним. Цілісність і позитивний результат можливі тільки при визначеній погодженості дій на всіх напрямках. Важливо також, щоб пропоновану державну політику реформування і практичні заходи щодо втілення її в життя поєднувало однакове бачення проблем, хоча шляхи їхнього подолання повинні відповідати статусу кожної задіяної в цьому процесі структури - від законодавчих і урядових органів до господарств як безпосередніх виробників ринкової продукції.

Вивчення досвіду ряду країн, на які Україна у визначеній мірі орієнтується в перебудові свого економічного і соціального устрою і які у свій час зуміли перебороти не менш глибокий, чим нашу, економічну кризу, а зараз лідирують серед високорозвинених держав світу, дає підстави для визначених висновків:

- уряд (чи наділені високими повноваженнями діячі) брали на себе повну відповідальність за наслідки проведеної фінансово-економічної політики;

- політичний курс ґрунтувався на обліку дії об'єктивних економічних законів розвитку суспільства й особливостей національних економік;

- зусилля в усіх напрямках, у кінцевому рахунку, були спрямовані на стимулювання виробництва і продуктивності праці як першоджерел збагачення особистості і суспільства;

- творчий характер і соціальна спрямованість державної політики в період реформ, завдяки чому найменший крок по такому шляху приносить зміни до кращого, забезпечує довіру і підтримку переважної частини громадян.

По концептуальних положеннях, етапності, механізму практичних мір реформи в цих країнах відрізняються між собою, однак у головному - орієнтації на підйом виробництва - вони єдині.

Аналізуючи досягнення світової аграрної економіки і власний досвід реформування сільського господарства з допущеними помилками і відхиленнями, потрібно усвідомити, що існування багатого національного ринку зерна й іншої сільськогосподарської продукції можливо тільки за умови існування стабільно функціонуючого виробництва. А для цього необхідні економічні передумови, що сприяють науково-технічному росту галузі, що стимулюють підвищення продуктивності праці. На жаль, таких основ зернове господарство України зараз не має.

Розглянемо ще один аспект ринку зерна: ринок як система взаємодії попиту та пропозиції. Економісти-аграрники продовжують пропонувати легкий безболісний спосіб реформування економіки в ринкову модель, посилаючись на її здатність до саморегулювання. Такий погляд глибоко помилковий, хоча під гаслом “ринок усе відрегулює” довгий час робилися і продовжуються спроби реформувати аграрний сектор і його відносини з партнерами по агропромисловому комплексу.

Відомо, що визначальною категорією ринку виступає ціна, що відбиває співвідношення попиту та пропозиції й у той же час досягнення, що впливає на його бік, рівноваги (через постійну нерівновагу). У країнах зі стійкою ринковою економікою постійно діє регульована державною соціально-економічною політикою і відповідними законодавчими мірами ефективна система економічних важелів у напрямках:

1) підтримки платоспроможності попиту на соціально достатньому і зростаючому рівні;

2) підтримки пропозицій (виробництва) за допомогою постійного сприяння здешевленню і поліпшенню якості продукції шляхом застосування сучасних науково-технічних досягнень.

У таких умовах створюється враження про саморегульовану ринкову систему, у той час як у дійсності має місце цілеспрямоване, цілком підлегле суспільним інтересам регулювання.

Зовсім по-іншому, скоріше за правилом “навпаки”, формується ринкове середовище в Україні. Попит на хліб і інші продукти харчування знаходиться в тісній залежності від мізерного для більшості населення сукупного душового доходу, жорстко регульованого заморожуванням рівня заробітної плати, пенсій, стипендій, несвоєчасною їхньою виплатою і відсутністю індексації. Таким чином, про тенденцію росту попиту говорити передчасно. Інша ланка ринкової системи - пропозиція (виробництво) неспинно рухається в напрямку скорочення обсягів і подорожчання продукції, що, як і попередня тенденція, не властиво цивілізованому ринку розвинутих країн.

За правилами класичної ринкової теорії, ціна на зерно на внутрішньому ринку через недостатню пропозицію повинна була б постійно зростати. Але вона наштовхується на обмежену платоспроможність споживачів, у першу чергу - державних заготівельних органів, тому що на них приходиться левина частка призначеної для реалізації зернопродукції. За підсумками 1999 р. за межі господарств було реалізовано 10,5 млн. т зерна, з яких 5,9 млн. було закуплено державними заготівниками.

У перспективі не виключена можливість створення в Лісостеповій і Степовій зонах України великих вузькоспеціалізованих зерновиробничих комплексів з нетиповими сівозмінами, що стануть основними постачальниками зерна на внутрішній і зовнішній ринки. Для таких зернокомплексів також буде вигідно користатися центрами агросервісних послуг.

Для забезпечення конкурентноздатності сільськогосподарської продукції на ринках її собівартість повинна формуватися по низкорозходному принципу, що, у свою чергу, робить необхідним ефективне використання всіх напрямків інтенсифікації виробництва. Визначити порядковость, обсяги і суб'єкти інвестування з обліком критичного фінансового стану переважної більшості господарств складно. Найбільш вигідними по віддачі і строку окупності вкладених коштів у зерновому виробництві вважається придбання мінеральних добрив, засобів захисту рослин і збиральної техніки, на що буде потрібно близько 10 млрд. дол.

Поряд з поліпшенням технічної озброєності сільського господарства, не менш важливий напрямок інвестицій на зміцнення науково-виробничої бази насінництва, будівництво й оснащення споруджень для первинної доробки і нормального збереження зерна, хімізацію, меліоративні і грунтовозахисні заходи і т.д. Значних засобів вимагають хлібоприймальні і переробні підприємства для відновлення морально застарілих і вкрай зношених фондів. По орієнтованих підрахунках, для пожвавлення і нормалізації процесу реформування агропродовольчого сектора можна вигідно розмістити 100 млрд. дол. Вирішальну роль при цьому мають інвестиції, що здебільшого є частками, оскільки в сільському господарстві переважає приватний сектор. Державні бюджетні засоби повинні використовуватися, в основному, на розвиток наукових досліджень, сільської інфраструктури, соціальної сфери і т.д.

Демонополізований ринок техніки, пального, добрив, засобів захисту рослин допоможе нейтралізувати чи хоча б зм'якшити кабальні умови бартерного обміну і збільшити обсяги реалізації зерна за гроші. У 1998 році господарства були змушені реалізувати по бартерних угодах 2,3 млн. т зерна, чи 18% загального обсягу. Середня ціна 1 т зерна складала 174 грн., у той час як від продажу державним заготівельним організаціям було отримано 220 грн. за 1 т, а по біржових контрактах - 225 грн. Тобто загублено понад 100 млн. грн. виторг, чи 54 млн. дол. США. Якби таку кількість зерна бути реалізовано на зовнішньому ринку, то виграш господарств був би ще вагоміший. На жаль, і в цих питаннях сприяння з боку державних структур залишається недостатнім.

Недооцінюється важлива роль державного заготівника у формуванні ринку зерна і цін на нього. Державне замовлення зерна є гарантованою і стабільною частиною суспільного попиту, тому підтримувати її на визначеному оптимальному для суспільства рівні вигідно і для виробників зерна, і для держави.

Контрактна система закупівель зерна для загальнодержавних потреб буде діяти ефективніше, якщо контракти чи держзамовлення будуть визначатися на 3 роки з урахуванням обсягів і порядку формування цін на зерно. Це дозволить господарствам вчасно подбати про забезпечення зернової галузі ресурсами, прогнозувати заходи для реалізації продукції. Світова і вітчизняна практика свідчить, що зерно як ринковий продукт постійно зберігає і навіть нарощує своє валютне наповнення. У доступній для огляду і більш віддаленій перспективі Україна повинна орієнтуватися на дефіцитність зернових ринків у більшості країн СНД і інших країнах світу, для наповнення яких потрібно перебороти сучасний кризовий стан у зерновиробництві, гарантувати щорічний валовий збір не менш 40-45 млн. т.

Позитивними фактами пожвавлення ринку зерна стали проведені останнім часом організаційні заходи: створений державна акціонерна компанія (ДАК) “Хліб України” з покладанням на неї обов'язків державного замовника по хлібозаготівлях; упроваджується конкурсний добір господарств - постачальників зерна по держзамовленню; створена мережа аграрних агропромислових товарних бірж. Розподіл зерноресурсів по каналах реалізації відбувається не на користь названих структур, незважаючи на більш високі в порівнянні з іншими покупцями ціни реалізації. Основним фактором, що обумовлює в даний час незацікавленість виробників у торгівлі через товарні біржі, є скасування права здійснювати через них експорт агропродукції. Біржова торгівля також ускладнюється високими тарифами на послуги при дефіциті платіжних засобів у товаровиробників, недостатньою інформованістю про ринкову ситуацію і рівні цін на біржах, заборонами ряду місцевих адміністрацій вивозити зерно за межі “володінь”.

На рівні державних заготівельних органів з побоюваннями сприймається досвід інших країн, що створюють постійно діючий інвестиційний фонд зерна, за допомогою якого регулюються ринкові ціни: у випадку підвищення попиту і значного росту цін - за допомогою викиду на ринок нових партій зерна з фонду, а у випадку надмірної пропозиції і зниження цін - шляхом закупівлі зерна, що подешевіло, на поповнення фонду. ДАК “Хліб України”, маючи повноваження заготівника зерна, повинна також розвивати активну зовнішньоторговельну діяльність.

Здійсненню заходів для інтенсифікації зернового господарства і відновленню втрачених у 90-і роки позицій по врожайності і валовому зборі дасть можливість у найближчі роки нормалізувати забезпечення господарських потреб у концентрованих кормах і, починаючи з 2-3 млн. т, поступово нарощувати обсяги експорту зерна.