Теорія та практика інноваційно-інвестиційної діяльності фірми

72

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

Теорія та практика інноваційноінвестиційної діяльності фірми

ЗМІСТ

1. Життєвий цикл інновацій

2. Керування персоналом в наукових організаціях

2.1 Персонал наукових організацій

2.2 Мотивація персоналу

2.3 Кадрове планування

2.4 Проблеми вибору оптимального режиму роботи в наукових організаціях

2.5 Резюме

3. Правові аспекти охорони інтелектуальної власності

4. Практикум по рішенню типових задач

4.1 Модуль 1 - Комплексний аналіз інвестиційноінноваційної діяльності фірми ( на прикладі АТЗТ „ІТС”)

4.1.1 Зіставлення прогнозованих ризиків альтернативних проектів фірми АТЗТ „ІТС” з різними рівнями очікуваних доходів

4.1.2 Експрес - аналіз діяльності підприємства за даними фінансової звітності та оцінка його інноваційних можливостей

4.2 Модуль 2 - Економічна доцільність альтернативних інноваційних проектів за критеріями

4.2.1 Проблемна ситуація 4.3

4.2.2 Проблемна ситуація 4.4

4.2.3 Проблемна ситуація 4.5

4.2.4 Проблемна ситуація 4.6

4.2.5 Проблемна ситуація 4.7

4.2.6 Проблемна ситуація 4.8

4.3 Модуль 3 - Фінансування, регулювання, мотивація та комплексне оцінювання ефективності інноваційної діяльності фірми

4.3.1 Визначення середньозваженої вартості капіталу та маржинальної вартості (Проблемна ситуація 4.9)

Список використаної літератури

1. Життєвий цикл інновацій

Інновації - це новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоздатні технології, продукція або послуги, а також організаційнотехнічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери [1].

Інноваційна діяльність - це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг [40].

Об'єктами інноваційної діяльності є:

інноваційні програми і проекти;

нові знання та інтелектуальні продукти;

виробниче обладнання та процеси;

інфраструктура виробництва і підприємництва;

організаційнотехнічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру і якість виробництва і (або) соціальної сфери;

сировинні ресурси, засоби їх видобування і переробки;

товарна продукція;

механізми формування споживчого ринку і збуту товарної продукції.

Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Інноваційний продукт є результатом виконання інноваційного проекту і науководослідною і (або) дослідноконструкторською розробкою нової технології (в тому числі - інформаційної) чи продукції з виготовленням експерименттального зразка чи дослідної партії і відповідає таким вимогам:

а) він є реалізацією (впровадженням) об'єкта інтелектуальної власності (винаходу, корисної моделі, промислового зразка, топографії інтегральної мікросхеми, селекційного досягнення тощо), на які виробник продукту має державні охоронні документи (патенти, свідоцтва) чи одержані від власників цих об'єктів інтелектуальної власності ліцензії, або реалізацією (впровадженням) відкриттів. При цьому використаний об'єкт інтелектуальної власності має бути визначальним для даного продукту;

б) розробка продукту підвищує вітчизняний науковотехнічний і технологічний рівень;

в) в Україні цей продукт вироблено (буде вироблено) вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншим аналогічним продуктом, представленим на ринку, він є конкурентоздатним і має суттєво вищі технікоекономічні показники.

Інноваційною може бути визнана продукція, яка відповідає таким вимогам:

а) вона є результатом виконання інноваційного проекту;

б) така продукція виробляється (буде вироблена) в Україні вперше, або якщо не вперше, то порівняно з іншою аналогічною продукцією, представленою на ринку, має суттєво вищі технікоекономічні показники.

Інноваційна продукція може бути результатом тиражування чи застосування інноваційного продукту.

Інноваційним підприємством визнається підприємство (об'єднання підприємств) будьякої форми власності, якщо більше ніж 70 відсотків обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного центру, бізнесінкубатора, технополісу, технопарку тощо.

Життєвий цикл інновації це період часу, на протязі якого інновація створюється, модернізується, використовується та реалізується на ринку в якості товару, забезпечуючи досягнення мети виробника (автора інновації) [25].

Життєвий цикл інновацій відрізняється від життєвого циклу товару за часовою тривалістю та кількістю фаз життєвого циклу. На відміну від життєвого циклу товару, пов”язаного виключно з його конкурентоспроможністю на ринку, життєвий цикл інновацій, окрім ринкових фаз, має ще фази пошуку та вибору ідей створення інновації, фазу розробки інновації, фази перевірки її при лабораторних випробуваннях та ринкових тестах.

Початковою стадією життєвого циклу є науководослідні роботи (НДР), що проводяться по єдиному технічному завданню (ТЗ). Науководослідна робота складається з наступних етапів: розробка ТЗ НДР; вибір напрямків досліджень; теоретичні й експериментальні дослідження; узагальнення й оцінка результатів НДР.

Технічне завдання визначає мету, зміст, порядок виконання робіт і спосіб реалізації результатів НДР і є обов'язковим документом для початку НДР. Цей документ узгоджується з замовником. Закінчена НДР обговорюється на науковотехнічній раді чи відповідній секції, на якій розглядається відповідність виконаних робіт ТЗ НДР, обґрунтованість висновків і рекомендацій і виноситься рішення про продовження роботи на наступних стадіях життєвого циклу.

Другою стадією життєвого циклу є дослідноконструкторські роботи (ДКР). На цій стадії розробляється конструкторська документація: технічна пропозиція, ескізний проект, технічний проект, робоча конструкторська документація. ДКР проводяться також для створення технологічного устаткування, потрібного для виготовлення дослідних зразків і партій виробів.

Розробка виробів завершується після усунення недоробок по зауваженнях приймальної комісії і затвердження акта приймання дослідного зразка, партії. До складу приймальної комісії можуть входити представники організаціїрозробника, організаціївиробника й організаціїспоживача.

Наступними стадіями життєвого циклу є підготовка виробництва (ПВ) і вихід на потужність (ВП), тобто постановка продукції на виробництво. Ці стадії включають заходи щодо організації виробництва нового виробу чи освоєння його виробництва іншими підприємствами [26].

Вихід на потужність відбудеться після завершення робіт з підготовки виробництва: пуск і перевірка технологічного устаткування; запуск у виробництвво настановної серії; проведення кваліфікаційних іспитів виробів настановної серії; доробка і коректування технологічної й іншої документації.

Настановна серія чи перша промислова партія виробів виготовляється для перевірки здатності даного виробництва забезпечити промисловий випуск продукції відповідно до вимог науковотехнічної документації (НТД) і споживачів. Зразки настановної партії, що пройшли приймальноздавальні і кваліфікаційні іспити, можуть бути представлені на ринку нововведень для проведення рекламної кампанії, демонстрації на виставках, торгових центрах і т.п.

Усі розглянуті стадії життєвого циклу (НДР, ДКР, ПВ і ВП) називаються довиробничими. Тут формується інноваційний товар, його якість; закладається технічний рівень виробу, його прогресивність [27].

Наступною стадією життєвого циклу є виробництво створеного виробу у відповідності зі сформованим портфелем замовлень.

Завершальною стадією життєвого циклу є експлуатація (для виробів тривалого користування) чи споживання (для сировини, палива і т.п.) замовником чи споживачем, що використовує дану продукцію по призначенню чи як комплектуючі вироби при виробництві іншої продукції.

Взаємини між споживачем і виробником продукції визначаються договором на постачання. Важливо забезпечити систематичне відновлення продукції за рахунок випуску нових виробів і зняття з виробництва застарілих.

Тривалість життєвого циклу інновації в кожен конкретний період науковотехнічного прогресу визначається фізичним і моральним терміном старіння незалежно від термінів виконання й організації робіт зі стадій життєвого циклу інновації й усередині них по етапах [28].

Таким чином, життєвий цикл інновації є визначеним періодом часу, на протязі якого інновація має активну життєву силу (конкурентоспроможність та ринковий попит) та надає виробнику чи продавцю прибуток чи іншу реальну вигоду.

Концепція життєвого циклу інновації (КЖЦІ) грає принципову роль при плануванні виробництва інновацій та при організації інноваційного процесу. Ця роль має наступне значення [36]:

КЖЦІ вимагає від керівника господарюючого суб”акта аналізувати господарчу діяльність як з позиції дійсного часу, так і з позицій перспектив розвитку;

КЖЦІ обгрунтовує необхідність систематичної роботи по плануванню випуску інновацій, а також по закупці інновацій;

КЖЦІ є основою аналіза та планування інновацій. При аналізі інновації можна встановити, на якій стадії життєвого циклу знаходитья ця інновація, яка її найближча перспектива, коли почнеться різкий спад і коли вона скінчить своє існування.

Життєвий цикл інновації з ринкової точки зору, як інноваційного товару має сім характерних стадій:

розробка інноваційного продукта;

вихід інноваційного продукта на ринок;

розвиток ринку інноваційного продукту;

насичування попиту та стабілізація ринку інноваційного продукту;

зменшення попиту та ринку;

модернізація інновації (в розрізі інноваційної технології, закладеної в інноваційний продукт) та короткочасний підйом попиту на ринку;

падіння попиту на ринку та кінець життєвого циклу інновації;

2. Керування персоналом в наукових організаціях

2.1 Персонал наукових організацій

Науковці - це особи, які систематично зайняті науковою чи науковопедагогічною діяльністю в наукових установах, вищих навчальних закладах, на підприємствах і в організаціях. До них відносяться всі особи, що мають учений ступінь чи учене звання, незалежно від місця і характеру їхньої роботи; особи, що ведуть науководослідну роботу в наукових установах і науковопедагогічну роботу у вищих навчальних закладах, незалежно від наявності ученого ступеня чи звання, а також фахівці промислових підприємств, проектних, проектноконструкторських і проектнотехнологічних організацій, що не мають ученого ступеня чи звання, але ведуть наукову працю [33] .

У науці більше, ніж у будьякій іншій сфері діяльності, успіх залежить від індивідуальних здібностей науковців і ступеня їхньої підготовки. Це ускладнює процес керування в наукових установах. До того ж у нашій країні останнім часом найчастіше самі співробітники шукають джерела фінансування. Зараз такими джерелами є в основному гранти фондів і закордонні контракти. За рахунок тих же фондів зросло число поїздок на закордонні конференції.

Узагалі в міру розвитку науковотехнічного прогресу й ускладнення праці, що приводить до підвищення кваліфікації працівників, виникають проблеми, зв'язані з керуванням персоналом. Зростає роль мотивації персоналу, що у процесі творчої діяльності стає саморегульованою системою, на нього можна впливати тільки лише побічно, застосовуючи замість адміністрування реалізацію стилів керівництва, що припускають співучасть, визнання особистих заслуг конкретних фахівців, гласність результатів діяльності, надання інформації для самооцінки.

Ростуть витрати, зв'язані з навчанням і перенавчанням персоналу, подовжуються терміни навчання персоналу, ускладнюється функція контролю, з'являється можливість впровадження нетрадиційних типів розкладу роботи і т.д. Крім того, навіть в умовах дуже високого безробіття практично немовливо знайти потрібного кваліфікованого працівника, а тим більше вченого.

Особливі вимоги пред'являються і до працівників кадрових служб наукових установ. За своїми функціями кадрові служби давно переросли відділи по збереженню кадрової документації, з яких їхня діяльність починалася. Основним змістом їхньої роботи стає: планування потреб у персоналі, активні методи набору і наймання, керування втратами, аналіз плинності, розвиток кадрів ( підготовка і підвищення кваліфікації, планування кар'єри). Облік і діловодство не повинні займати більш 10 % фонду робочого часу кадрових служб. Відповідно міняється і склад кадрових служб. Якщо раніш переважав конторський персонал, у задачу якого входило одержання, обробка і збереження інформації про персонал, то в даний час у кадрових службах зростає чисельність психологів, фахівців в області методів оцінки і навчання, консультантів по плануванню кар'єри і т.д.

Технічний прогрес є результатом діяльності насамперед особистостей. У джерел майже кожного відкриття стояли особистості й індивідуальна, а не групова діяльність. Це обумовлює необхідність системи забезпечення індивідуальної праці, при якій фахівець стає учасником постановки задач, складання плану робіт, їхньої оцінки. З іншої сторони специфічною особливістю наукової діяльності в даний час є її колективний характер. Це визначає необхідність сполучення в наукових колективах працівників різних спеціальностей. Одночасно необхідно звертати увагу на проблеми психологічної сумісності фахівців, що працюють у колективі; на проблемах вибору лідера, стилів керівництва і т.д.

Слід зазначити, що в міру розвитку дослідноекспериментальної бази повинна зростати чисельність середнього технічного, науководопоміжного персоналу і службовців, що приходяться на одного науковця. Методи керування цією категорією працівників повинні відрізнятися від методів керування власне науковцями.

У даному випадку методи керування цими працівниками практично не мають якоїнебудь специфіки в порівнянні з керуванням персоналом на промислових підприємствах, фірмах і т.д.

2.2 Мотивація персоналу

В міру розвитку науковотехнічного прогресу керувати людиною ззовні стає усе складніше. Результат діяльності усі в більшому ступені починає залежати від волі і можливостей працівника, обумовлених кваліфікацією. У цих умовах кожна людина сама повинна визначати своє поводження.

У даному випадку мотивація і кваліфікація стають основною, центральною проблемою керування персоналом, а створення умов для більш повного виявлення його трудового потенціалу здобуває ключове значення для життєздатності фірм.

Що стосується осіб, зайнятих науковою діяльністю, то питання мотивації для них грають значно більшу роль, ніж для інших працівників. Зрозуміло, що для науковців зовсім неприйнятними є принципи, розроблені Тейлором. Крім того, працю працівників, зайнятих науковою діяльністю складно нормувати, а також ускладнюється процес контролю над цими працівниками. Так, наприклад, практично втрачає зміст візуальне спостереження за цими працівниками, контроль початку і закінчення роботи і т.д.

Мотивація (Motivation) - це позиція, що залучає людину діяти специфікним цілеспрямованим образом. Це внутрішній стан, що визначає поводження людини.

Коли мова йде про мотивацію, передбачається виділяти дві групи факторів (двухфакторна теорія мотивації Фредерика Герцберга. Запропонована в другій половині 50х рр.):

- гігієнічні (зовнішні стосовно роботи), що знімають незадоволеність роботою;

фактори мотивації (внутрішні, властиві роботі).

До першої групи факторів звичайно відносять такі, як нормальні умови праці, достатня заробітна плата, поважне відношення начальника і т.д. Ці фактори є необхідними, але автоматично ще не визначають позитивну мотивацію.

Друга група факторів припускає, що кожна окрема людина може мотивовано працювати, коли бачить мету і вважає за можливе її досягнення. Інтерес, з погляду виділення факторівмотиваторів, представляє теорія людських потреб, запропонована в 40і рр. Абрахамом Маслоу.

Він указував, що після задоволення чергової потреби її вплив на поводження людини припиняється. У той же час, для того, щоб наступний більш високий рівень ієрархії потреб почав впливати на поводження людини, не обов'язково задовольняти потребу більш низького рівня цілком. Люди починають шукати своє місце в співтоваристві задовго до того, як будуть забезпечені їхні потреби в безпеці чи цілком задоволені фізіологічні потреби. Якась потреба домінує, але діяльність стимулюється не тільки нею (рис. 2.1).

Первинні потреби часто задовольняються за допомогою грошей. Але гроші спонукають до дій (по оцінках західних фахівців) 3050 % працівників. Інших спонукають до дії більш піднесені потреби: у знаннях, авторитеті, творчості. Людьми рухають моральні ідеали, великі цілі, моральні переконання, звички, традиції, мода і т.д. Останні фактори часто мають визначальне значення для вчених.

Разом з тим применшувати роль грошей усетаки недоречно. Особливо в тому випадку, коли заробітна плата є надмірно низкою і складає незначну частину від прожиткового мінімуму. У цьому випадку гроші спонукають до дії більше число працівників і стають одним з головних факторів мотивації, інші ж фактори мотивації грають визначене значення тільки лише для вузького кола вчених.

Так, можна виділити кілька груп учених, виходячи з розподілу по типах мотивації: “Одну утворять справжні ентузіасти, учені класичного типу, для яких сам процес пізнання представляє самоцінність і спосіб реалізації. Друга, найбільш розповсюджена “фракція” - це цілком професійні і компетентні працівники, що тверезо дивляться на життя й організацію науки, її функції в суспільстві. Вони досить реалістичні і прагнуть сполучити наукову творчість із заслуженими матеріальними благами, що повинні стимулювати ефективну роботу вчених. Це переважно інструментальна мотивація цілком відповідає відношенню до праці як до засобу досягнення інших життєвих цілей, а не як до самокоштовної діяльності.

Третя “фракція” наукового співтовариства утворюється з честолюбних, ініціативних і досить прагматичных учених, що стурбовані досягненням високого положення в офіційній структурі. Усе це саме по собі не негоже, але відомо чимало прикладів перекрученої чи перетвореної мотивації цього типу з прагненням до монопольного положення в науці, використанню “позанаукових методів досягнення особистих цілей”.

Різка зміна економічної ситуації в нашій країні, виникнення ринкових відносин вплинули на зміну в системі цінностей. Так, виникнення нових і більш широких можливостей приводить до збільшення ролі грошей. Це, мабуть, не могло не вплинути на сукупність мотиваційних установок учених, коли на перший план виходять матеріальні потреби, а професійні інтереси займають другорядні місця.

За рубежем також відзначається, що матеріальні потреби грають у вчених важливу роль серед інших потреб.

Тому в наукомістких фірмах розробляються різні системи посад і звань для науковотехнічного персоналу. У фірмах Західної Європи усе більш активно використовується американський досвід по розмежуванню наукових і науковоадміністративних функцій працівників у сфері НДДОКР. У зв'язку з цим використовуються специфічні схеми розвитку кар'єри персоналу з відповідними системами окладів.

Мистецтво керування відіграє важливу роль у результативності організації. Звичайно облік факторів, що визначають позитивну мотивацію, приводить до росту продуктивності праці. Разом з тим не завжди фактори продуктивності зв'язані з задоволеністю роботою. Іноді люди задоволені роботою тому, що мало завантажені чи практично не працюють.

Сучасні теорії мотивації підрозділяються на дві категорій: змістовні і процесуальні. Змістовні ґрунтуються на тім, що існують внутрішні спонукання, що змушують людину діяти. У процесуальних теоріях мотивації поводження особистості визначається не тільки потребами, але є також функцією його сприйняття і чекання, зв'язаних з даною ситуацією, і можливих наслідків обраного ними типу поводження.

Найбільш відомими теоріями цього типу є теорія чекань, теорія підкріплення, теорія справедливості, модель ПортераЛоулера.

Просте рівняння дієвості має вид:

дієвість = f ( здатність (уміння) * мотивація).

Теорія чекань намагається зосередити увагу на тім, чому люди вибирають визначену лінію поводження, і пояснити такий вибір. Ця теорія асоціюється з роботами Віктора Врума. Теорія виходить із припущення, що в багатьох випадках чи ситуаціях люди свідомо оцінюють альтернативні лінії поводження і вибирають ту, котра, на їхню думку, приводить до потрібного для них результата.

Зазначена теорія включає три головні перемінні:

Чекання (“витрати праці” - “результат”);

Валентність (“результат” - “винагорода”);

Інструментальність (“виконання” - “результат”).

Чекання - це передбачуваний взаємозв'язок між діями і результатами, причому під дією розуміється свідоме поводження, контрольоване людиною, а під результатом - майбутні події, що можуть і не знаходитися під контролем людини, тобто їхня поява носить вероятностный характер. Чекання варіює від 0 до 1.

Якщо в людини немає визначеного представлення про можливість завершити дану роботу вчасно, то чекання близьке до 0, якщо він упевнений, те дорівнює 1.

Валентність - сила переваги людини у відношенні даного результату. Кожен результат має деякий ймовірний рівень бажаності. За будьякий досягнутий результат людин хоче одержати визначену винагороду.

Інструментальність - передбачуваний взаємозв'язок між двома наслідками (між одержанням позитивного результату роботи й одержанням обіцяної винагороди).

Зусилля людини, прикладене до виконання завдання, можна визначити в такий спосіб:

прогнозований стимул до роботи = чекання * валентність *

* инструментальность,

З огляду на, що максимальний результат дорівнює 1, можна припустити виникнення проблеми мотивації в зв'язку з виконанням завдання.

Теорія чекань здобуває особливу важливість для науковців, тому що в процесі їхньої діяльності звичайно спостерігаються великі можливості вибору того чи іншого шляху рішення поставленої задачі, ніж у працівників, характер роботи яких не носить яскраво виражений пошуковий характер.

Теорія підкріплення - базується на тім принципі, що можна змінити поводження шляхом підкріплення його бажаних проявів і ігнорування небажаних.

Теорія справедливості полягає в тому, що люди суб'єктивно визначають відношення отриманої винагороди до витрачених зусиль і потім порівнюють його з винагородою інших осіб, що виконують аналогічну роботу.

Модель ПортераЛоулера являє собою комплексну процесуальну теорію мотивації, що включає елементи теорії чекань і теорії справедливості.

2.3 Кадрове планування

Роль кадрового планування зростає в зв'язку з розвитком науковотехнічного прогресу, що обумовлено подовженням термінів підготовки фахівців, підвищенням частки кваліфікованих працівників і т.д.

З вищенаведеного випливає, що в наукових установах роль кадрового планування вище, ніж у якихнебудь інших підприємствах, фірмах.Помилки в кадровому плануванні можуть привести до відсутності необхідних працівників у визначеному місці, а також можуть привести до соціальних втрат для всього суспільства.

Багато в чому ефективність роботи наукових колективів залежить від правильного залучення персоналу. Планування залучення персоналу дозволяє відповісти на запитання: “Як можна з перспективою на майбутнє задовольнити фактичну потребу в кадрах?”

При цьому варто розглядати як внутрішній (колектив діючого підприємства), так і зовнішній стосовно підприємства ринок праці. У цілому внутрішнє залучення варто вважати кращим, тому що зміцнюється переконаність у тім, що на власному підприємстві можна одержати підвищення. Однак у кожнім конкретному випадку варто розглядати переваги і недоліки названих способів залучення персоналу (табл..2.1, 2.2).

Таблиця 2.1

Залучення за рахунок резервів підприємства

Переваги	Недоліки
Надання шансів для росту (підвищує прихильність до підприємства, поліпшує психологічний мікро клімат на виробництві) Незначні витрати на залучення Знання претендентом даного підприємства Знання працівника, наявність представлення про його уміння Підтримка рівня оплати на даному підприємстві ( у випадку термінового прийому на роботу можлива завищена оплата відповідно до існуючого в даний момент на ринку праці) Можливість більш швидкого заповнення вакансій Звільнення посад для молодих кадрів Прозорість кадрової політики Керованість за рахунок кадрового планування Цілеспрямоване підвищення кваліфікації Скорочення плинності	Скорочення можливостей для вибору За певних умов високі витрати на підвищення кваліфікації Розчарування серед колег у випадку несхвалення факту висування якогонебудь працівника на посаду начальника Можлива поява напруженості чи суперництва Занадто тісні взаємини серед колег, поява панібратства при рішенні ділових питань Призначення на посаду “заради збереження миру” Небажання сказати “ні” співробітнику, що працював тривалий час Зниження активності працівників у результаті автоматизму при підвищенні в посаді (заступник завжди стає спадкоємцем)

Таблиця 2.2

Залучення персоналу поза рамками підприємства

Переваги	Недоліки
Більш широкі можливості вибору Нові імпульси для підприємства Людині з боку легше домогтися визнання Прийом на роботу безпосереднім образом покриває потребу в персоналі	Більш високі витрати на залучення персоналу Велика частка приваблюваних з боку сприяє росту плинності Високий ступінь ризику іспитового терміну Відсутність знань про фірму (необхідне введення в курс справи вимагає витрат часу) Блокування можливостей службового росту Більш висока оплата в порівнянні з залученням за рахунок резервів фірми

Уся система кадрової роботи, зв'язана з залученням персоналу повинна проводитися з визначеним випередженням стосовно науковотехнічної роботи, тому що те, що робиться в області кадрової роботи сьогодні, завтра буде впливати на рівень дослідницької чи проектної роботи.

Дуже важливу роль грають підбор і підготовка резерву наукових і інженерних кадрів на висування. При цьому повинні враховуватися такі фактори, як віхід на пенсію, плинність, звільнення в зв'язку з закінченням терміну договору наймання, розширення сфери діяльності організації.

Резерв повинний являти собою групу працівників перспективного віку (4045 років), що зарекомендували себе як здатні керівники і фахівці. Ця група працівників стає основним джерелом поповнення керівних кадрів у випадку звільнення вакансій.

Формування і підготовка резерву на висування повинні супроводжуватися створенням необхідного моральнопсихологічного клімату в колективі.

На етапі добору розглядають найбільш придатних кандидатів з резерву, створеного в ході набору. Рекомендується вибирати кандидата, що має найкращу кваліфікацію для виконання фактичної роботи на займаній посаді, а не кандидата, що представляється найбільш придатним для просування по службі.

Для ухвалення об'єктивного рішення необхідно порівнювати інформацію, отриману в ході аналізу анкети, рекомендаційних листів, проведення співбесід, іспитів і т.д. Велике значення з погляду підвищення ефективності роботи має атестація фахівців. Під атестацією співробітника розуміють визначення його кваліфікації, рівня знань або відгук про його здібності, ділових і інших якостях.

У матеріалах атестації відбиваються зауваження до аттестуемому, даються рекомендації з усунення недоліків, а в разі потреби - рекомендації керівництву про просування працівника по службі, матеріальному чи заохоченні ж невідповідності його займаної посади.

2.4 Проблеми вибору оптимального розкладу (режиму) роботи в наукових організаціях

Як вказувалося вище, склад працівників наукових організацій неоднорідний. Так, поряд з науковцями в цих організаціях працюють інженери, а також техніки і лаборанти. Крім того, і сама праця вчених неоднорідна по своєму змісту. Він може включати оригінальні і типові роботи, а також роботи організаційного характеру, зв'язані з узгодженням і контролем за діяльністю фахівців.

Зрозуміло, що і розклад роботи не може бути універсальним для всіх категорій працівників наукового підрозділу і навіть для фахівців однієї категорії.

При впровадженні нових типів робочих графіків варто звертати увагу не тільки на характер роботи фахівців, але також на економічні вигоди (витрати на опалення, висвітлення, оренду приміщень, харчування працівників, оплату автостоянок і т.д.) і технічні можливості (наявність телефонів, факсів, персональних комп'ютерів і т.д.).

Крім того, нові типи робочих графіків можна розглядати і як своєрідні негрошові методи стимулювання результативності. Так, наприклад, за даними німецьких дослідників, близько 20% працівників гнучкий робочий графік розглядають як головний фактор позитивної мотивації.

У цілому розклад роботи характеризується стійкістю. Звичайно люди працюють 5 днів у тиждень, 40 годин на тиждень, з 9 годин ранку до 6 годин вечора, мають стандартний обідній час. Поряд з очевидними достоїнствами, такий режим має і недоліки: створюються пробки на дорогах, черги в ліфтах. Крім того, люди часто відчувають стреси, тому що спізнюються на роботу, у них виникають конфлікти з начальником.

Як нові типи робочого графіка звичайно називають: гнучкий графік, стиснутий робочий тиждень (підсумований робітник день), часткову зайнятість.

Під гнучким робочим графіком розуміється розклад роботи, при якому працівник може вибрати час приходувідходу у визначених межах, що встановлюється керівництвом.

Стиснутий робочий тиждень являє собою графік роботи, у якому відбувається обмін між кількістю годин, що відпрацьовуються щодня, і кількістю робочих днів протягом тижня. Так, звичайне число годин може відпрацьовуватися не за п'ять днів, а за чотири (по десять годин щодня) чи за три дні (по дванадцять годин щодня).

Часткова зайнятість (частковий найм) - це робота з виконанням тих же обов'язків, але протягом меншого часу.

Найбільше поширення в наукових організаціях придбав гнучкий графік (гнучкий час, гнучкі робоч годинник). Він будується різними способами:

1. Щоденний вибір часу початку і закінчення роботи;

2. Перемінна тривалість робочого дня;

3. Виділення загального ( присутственного) часу (тобто часу, установлюваного керівником, коли всі службовці повинні бути на роботі).

Гнучке розміщення дозволяє змінювати не тільки годинник, але і розташування роботи - можна працювати будинку, у філіях і т.п.

За рубежем гнучке розміщення розглядається як перспективне, особливо в умовах, коли працівник зв'язаний за допомогою електронного пристрою з головним офісом.

Велике значення, поряд з вибором оптимального режиму роботи для вченого має ефективне використання часу.

Можна виділити три причини, що збільшують перевантаженість:

1. Малий ступінь делегування відповідальності;

2. Невірно обрані пріоритети;

3. Занадто велика заглибленість у повсякденні турботи.

Для оптимізації використання часу велике значення мають принципи Парето й Ейзенхауера.

У 1897 р. італійський економіст Парето винайшов формулу, що показує, що всі блага розподіляються нерівномірно. У більшості випадків найбільша частка доходів чи благ належить невеликому числу людей. М. С. Лоренц (американський економіст) проілюстрував цю теорію діаграмою. Доктор Д. М. Джуран застосував діаграму для класифікації проблем якості на нечисленні істотно важливі і численні несуттєві і назвав цей метод аналізом Парето.

Застосування принципу Парето доцільно і при плануванні робочого часу. У даному випадку мається на увазі, що концентрація уваги на життєво важливій діяльності більше всего впливає на досягнення бажаних результатів. Звідси випливає правило 20/80: концентрація 20% часу на найбільш важливих проблемах може привести до одержання 80% результатів. Інші 80% часу забезпечують лише залишилися 20% результатів.

Принцип Ейзенхауера важливий для визначення значимості задач. Ейзенхауер підрозділяв задачі по їхній важливості і терміновості на задачі А, В и С.

"А задачі": дуже важливі і термінові - виконувати негайно.

"В задачі": важливі, нетермінові - визначати, у які терміни їх варто виконувати.

"С задачі": менш важливі, але термінові - делегувати.

Справи, що не є ні важливими, ні терміновими не повинні відволікати увагу керівника.

У зв'язку з вищесказаним, важливе значення набуває визначення оптимальних співвідношень між працівниками різної кваліфікації. Оптимальним можна вважати таке співвідношення при якому науковці не виконують невластиві їм функції.

Є рекомендації відповідно до яких оптимальне співвідношення між техніками й інженерами повинне складати 0,3/1 при виконанні досліджень і 1,7/1 при виконанні дослідноконструкторських робіт.

2.5 Резюме

Персонал зайнятий науковими дослідженнями і розробками (науковці) - сукупність осіб, чия творча діяльність, здійснювана на систематичній основі, спрямована на збільшення суми наукових знань і пошук нових областей застосування цих знань, а також зайнятих наданням прямих послуг, зв'язаних з виконанням наукових досліджень і розробок.

У його складі виділяють чотири категорії: дослідники, техніки, допоміжний і інший персонал.

У науці більше, ніж і будьякій іншій сфері діяльності, успіх залежить від індивідуальних здібностей працівників, ступеня їхньої підготовки, бажань і т.д. У цих умовах керувати людиною ззовні стає усе складніше, найбільше значення при цьому одержують методи керівництва, що припускають співучасть (парти сипативні методи).

Велике значення для працівників, зайнятих науковою діяльністю грає мотивація. У цьому зв'язку важливу роль грає класифікація й аналіз факторовмотиваторів, а також вивчення поводження особистості як функції його сприйнять і чекань, зв'язаних з даною ситуацією.

При цьому варто мати на увазі, що поряд з первинними потребами, що задовольняються за допомогою грошей є більш піднесені потреби; у знаннях, авторитеті, творчості. Людьми рухають моральні ідеали, великі цілі, моральні переконання, звички, традиції і т.д. Останні фактори часто мають визначальне значення для вчених.

Однак, різка зміна економічної ситуації в країні, виникнення ринкових відносин уплинули на зміну в системі цінностей, привели до збільшення ролі грошей. Крім того, роль грошей зростає і тому, що в даний час у значного числа працівників не цілком реалізовані фізіологічні потреби (харчування, квартира, одяг і т.д.), що задовольняються за допомогою грошей. У цілому сфера науки випробує ті ж трансформації і має ті ж проблеми, що і суспільство і цілому. У науці немає середнього класу: існують деякі групи благополучних учених (за експертними оцінками, не більш 10% від загального числа зайнятих у цій сфері) - як правило, це науковоадміністративна еліта, що має розвиті внутрішні і міжнародні контакти, і величезний шар учених, що працюють на грані убогості (як правило, у не дуже "ринкових" спеціальностях).

Важливе значення для підвищення ефективності праці науковців здобуває вибір оптимального розкладу (режиму) їхньої роботи. Серед найбільш перспективних звичайно виділяють різновиди гнучкого графіка.

3. Правові аспекти охорони інтелектуальної власності

Важливе значення для функціонування цивілізованого ринку має національне законодавство у сфері охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності, які розглядаються як товар. При цьому поняття охорони прав містить три складові: надання, використання та захист прав на об'єкти інтелектуальної власності.

Поняття "крадіжка інтелектуальної власності" включає порушення прав авторів і виконавців, а також незаконне використання знаків охорони авторського права і торгових марок. Спокусу незаконно відтворити захищені твори і продати їх дешевше або за ту ж ціну велике, особливо в країнах із нерозвиненою економікою. Масштаби збитку країнвиробників важко піддаються вимірюванню в грошовому вираженні. Тільки від нелегального використання програмного забезпечення, як підрахувала Асоціація американських видавців програмного забезпечення, збиток становить 7,5 млрд. долл. в рік.

Законодавство України, яке містить норми захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності, умовно можна розподілити на такі блоки:

спеціальне законодавство у сфері охорони інтелектуальної власності (Закони України про промислові зразки, знаки для товарів і послуг, про

охорону авторського права та суміжних прав тощо);

загальне законодавство (Цивільний, Цивільний процесуальний, Господар чий кодекси України тощо)[6 - 9];

митне законодавство ( Митний кодекс України та інші нормативноправові акти з цих питань).

В 2001 році згідно Указу ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ „Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні” [17] з метою забезпечення конституційних прав громадян на захист інтелектуальної власності, сприятливих умов для створення об'єктів інтелектуальної власності, розвитку українського ринку цих об'єктів прийняті невідкладні рішення про:

1) розробку та затвердженнея до 1 серпня 2001 року програми державного сприяння охороні інтелектуальної власності, спрямовану на формування цивілізованого ринку об'єктів інтелектуальної власності та забезпечення ефективного захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності;

2) вжиття в установленому порядку заходів щодо приєднання України до:

Міжнародної конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, підписаної в м. Римі 26 жовтня 1961 року;

Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про вторське право, підписаного в м. Женеві 20 грудня 1996 року;

Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, підписаного в м. Женеві 20 грудня 1996 року;

Женевського акта Гаазької конвенції про міжнародну реєстрацію промислових знаків, підписаного в м. Женеві 2 липня 1999 року;

Договору про патентне право, підписаного в м. Женеві 1 червня 2000 року;

3) удосконалення законодавства України у сфері інтелектуальної власності з урахуванням положень міжнародних договорів України, а також Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (Угода TRIPs);

4) забезпечення належного супроводження у Верховній Раді України проекту закону про особливості державного регулювання підприємницької діяльності у сфері виробництва, експорту та імпорту дисків для лазерних систем зчитування;

5) підготовки та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроектів:

про порядок набуття прав інтелектуальної власності на об'єкти, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних цільових фондів;

про вдосконалення порядку проведення експертизи заявок на об'єкти промислової власності, зокрема скорочення строків проведення експертизи заявок відповідно до строків, що застосовуються у державах членах Європейських Співтовариств;

6) запровадження механізмів державної підтримки патентування вітчизняних об'єктів інтелектуальної власності в іноземних державах;

7) нормативного врегулювання методики оцінки вартості об'єктів інтелектуальної власності та впорядкування оціночної діяльності у сфері інтелекттуальної власності;

8) розроблення та затвердження до 1 липня 2001 року порядку переміщення через митний кордон України товарів або предметів, на які поширюються права інтелектуальної власності;

9) утворення у складі Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України спеціальних підрозділів боротьби з правопорушеннями у сфері інтелектуальної власності;

10) утворення у складі Державного департаменту інтелектуальної Власності підрозділу інспекторів з питань інтелектуальної власності;

11) створення державної патентної бібліотеки з філіалами у регіонах та

створення спеціалізованої бази даних про винаходи в Україні з підключенням її до глобальної інформаційної мережі WIPOnet Всесвітньої організації інтелектуальної власності;

12) запровадження у вищих навчальних закладах курсу з основ інтелектуальної власності;

Аналіз спеціального законодавства у сфері охорони інтелектуальної власності станом на 2005 рік приводить до висновків, що норми, які пов'язані з наданням та використанням прав на об'єкти інтелектуальної власності, в Україні, в основному, відповідають міжнародним вимогам.

Основними законодавчими актами, які регулюють правове поле „інтелектуальної власності” в Україні є наступні:

1. ЗАКОН УКРАЇНИ „Про авторське право і суміжні права” ;

2. ЗАКОН УКРАЇНИ „Про приєднання України до Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право” ;

3. ЗАКОН УКРАЇНИ „ Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”; 

4. ЗАКОН УКРАЇНИ „Про наукову і науковотехнічну діяльність”;

Згідно Закону України „Про наукову і науковотехнічну діяльність” (Стаття 42. Захист права інтелектуальної власності ) [5] Захист права інтелектуальної власності забезпечується відповідно до законів та інших нормативноправових актів органами державної влади України.

У разі порушення права інтелектуальної власності його захист здійснюється в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.

Обов'язковими умовами договору (контракту), на підставі якого виконуються науководослідні та дослідноконструкторські роботи, що фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, є визначення суб'єктів права інтелектуальної власності, зобов'язання сторін щодо забезпечення охорони прав на створені об'єкти інтелектуальної власності, визначення сторони, яка буде сплачувати винагороду суб'єктам права інтелектуальної власності згідно із законодавством України.

Згідно з „ПАРИЗЬКОЮ КОНВЕНЦІЄЮ про охорону промислової власності” (1883, приєднання України - 1991 рік ) [10] об'єктами охорони промислової інтелектуальної власності є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та вказівки про походження чи найменування місця походження, а також припинення недобросовісної конкуренції.

Країни, до яких застосовується ця Конвенція, утворюють Союз по охороні промислової власності

Відносно охорони промислової власності громадяни кожної країни Союзу користуються в усіх інших країнах Союзу тими ж привілеями, що надаються тепер чи будуть надаватися згодом відповідними законами власним громадянам, не обмежуючи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвенцією. Виходячи з цього, їх права будуть охоронятися так само, як і права громадян даної країни, і вони будуть користуватися тими ж законними засобами захисту від будьякого посягання на їх права, якщо при цьому дотримуються умови та формальності, приписувані власним громадянам.

Будьяка особа, що належним чином подала заявку на патент на винахід, корисну модель, промисловий зразок чи товарний знак в одній з країн Союзу, чи правонаступник цієї особи користується для подання заявки в інших країнах правом пріоритету протягом строків, зазначених нижче.

Згідно „Порядку сплати зборів за дії, пов'язані з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності” [16] в Україні виконуються наступні платні дії по охороні інтелектуальної власності, за які взимаються збори:

Збори за дії, пов'язані з охороною прав на винахід і корисну модель; 

Збори за дії, пов'язані з охороною прав на промисловий зразок ;

Збори за дії, пов'язані з охороною прав на топографію інтегральної мікросхеми (ІМС); 

Збори за дії, пов'язані з охороною прав на знак для товарів і послуг;

Збори за дії, пов'язані з охороною прав на зазначення походження товару; 

Згідно „Положення про порядок реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності” [15]

з метою запобігання порушенню прав інтелектуальної власності під час імпорту або експорту об'єктів інтелектуальної власності правовласник або його представник має право звернутися до Держмитслужби з клопотанням про запровадження контролю за переміщенням через митний кордон України об'єктів інтелектуальної власності. Для цього правовласник або його представник подає до Держмитслужби заяву про внесення об'єкта інтелектуальної власності до реєстру.

Реєстр об'єктів інтелектуальної власності (далі реєстр) перелік об'єктів інтелектуальної власності, який складається Держмитслужбою для митного контролю на основі заяв правовласників або їх представників і містить ін формацію, що дає змогу митним органам запобігати переміщенню товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності;

Товари, що містять об'єкти інтелектуальної власності (далі об'єкти інтелектуальної власності), це примірники наукових, літературних, художніх творів, у тому числі комп'ютерних програм, баз даних, фонограм, товарів, маркованих знаками для товарів та послуг із зазначенням їх походження, інших товарів, що як такі можуть бути зареєстровані Держмитслужбою. Правовласник власник прав на об'єкт інтелектуальної власності чи особа, яка має право на використання об'єкта інтелектуальної власності відповідно до законодавства;

До заяви про внесення об'єкта до реєстра інтелектуальної власності додаються:

витяг з відповідного реєстру державного органу, що видав охоронний документ про реєстрацію в Україні права інтелектуальної власності, який засвідчує дійсність акта про реєстрацію на момент подання заяви;

докладний опис об'єкта інтелектуальної власності, який дає змогу митному органу ідентифікувати його, код згідно з УКТ ЗЕД;

зразки об'єкта інтелектуальної власності або їх фотографічне зображення;

інші відомості про об'єкти інтелектуальної власності, які дають змогу його ідентифікувати;

інформація про країни, виробників та способи транспортування контрафактних товарів у разі її наявності;

гарантійний лист (зобов'язання) про відшкодування витрат на зберігання, експертизу об'єкта інтелектуальної власності та інших витрат митних органів, а також відшкодування збитків власникові товару в разі непідтвердження порушень.

За порушення авторських і суміжних прав законодавством України передбачена цивільноправова, адміністративна та кримінальна відповідальність. За цивільноправовою відповідальністю організація, що порушила авторські та суміжні права, повинна відшкодувати збитки. Адміністративна відповідальність наступає, якщо сума збитків не досягає 1700 грн., за статтею 512 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Стаття 512. Порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності Незаконне використання об'єкта права інтелектуальної власності (літературного чи художнього твору, їх виконання, фонограми, передачі організації мовлення, комп'ютерної програми, бази даних, наукового відкриття, винаходу, корисної моделі, промислового зразка, знака для товарів і послуг, топографії інтегральної мікросхеми, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо), привласнення авторства на такий об'єкт або інше умисне порушення прав на об'єкт права інтелектуальної власності, що охороняється законом, тягне за собою накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення.

Якщо сума збитків перевищує 1700 грн., то може наступити кримінальна відповідальність за статтею 176 Кримінального кодексу України, яка передбачає покарання аж до позбавлення волі строком до 2х років.

Стаття 176. Порушення авторського права і суміжних прав

1. Незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних, а так само незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування та розповсюдження на аудіо та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації, а також інше використання чужих творів, комп'ютерних програм і баз даних, об'єктів суміжних прав без дозволу осіб, які мають авторське право або суміжні права, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, - караються штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, - караються штрафом від двохсот до восьмисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією всіх примірників, матеріальних носіїв комп'ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо та відеокасет, дискет, інших носіїв інформації та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи, - караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Регулювання сфери „інтелектуальна власність” здійснюється в Україні Державним департаментом інтелектуальної власності (далі Департамент), який є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства освіти і науки і йому підпорядковується.

Основними завданнями Департаменту є:

участь у межах своєї компетенції у забезпеченні реалізації державної політики в сфері інтелектуальної власності;

прогнозування і визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері інтелектуальної власності;

організаційне забезпечення охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності.

Департамент відповідно до покладених на нього завдань:

реалізує у межах своїх повноважень єдину економічну, фінансову, науковотехнічну, інвестиційну, соціальну політику у сфері інтелектуальної власності та розробляє на основі результатів аналізу діяльності державної системи охорони інтелектуальної власності пропозиції щодо її вдосконалення;

здійснює в межах, визначених Міністерством освіти і науки, управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства;