4

ЗМІСТ

• УВЕДЕННЯ 5
• 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИТРАТ НА ВИРОБНИЦТВО ПРОДУКЦІЇ (НАДАННЯ ПОСЛУГ) 7
• 1.1 Витрати та собівартість продукції 7
• 1.2 Класифікація витрат 10
• 1.3 Система управління витратами 14
• 1.5 Аналітичні аспекти співвідношення змінних і постійних витрат 16
• 2. СУКУПНІ ВИТРАТИ ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ (ПОСЛУГ) 20
• 2.1 Кошторис виробництва 20
• 2.2 Собівартість різних видів продукції 23
• 2.3 Сутність і методи калькування 25
• 2.4 Методика обчислення основних статей калькуляції 28
• 2.5 Прогнозування собівартості на етапах розробки та освоєння нових виробів 31
• 3. ЦІНИ НА ПРОДУКЦІЮ (ПОСЛУГИ): СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА, ВИДИ, МЕТОДИ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА РЕГУЛЮВАННЯ 34
• 3.1 Загальна характеристика ціни; види цін 34
• 3.2 Загальні та специфічні чинники ціноутворення 41
• 3.3 Методи ціноутворення на продукцію (послуги) 45
• 4. УСТАНОВЛЕННЯ ЦІН НА ТОВАРИ: ПІДХОДИ ДО ПРОБЛЕМИ ЦІНОУТВОРЕННЯ 49
• 4.1 Підходи до проблеми ціноутворення 49
• 4.2 Установлення цін на новий товар 49
• 4.3 Ціноутворення в рамках товарної номенклатури 51
• 4.4 Установлення цін по географічному принципі 54
• 4.5 Установлення цін зі знижками і заліками 57
• 4.6 Установлення цін для стимулювання збуту 58
• 4.7 Установлення дискримінаційних цін 59
• 4.8 Ініціативне зниження цін 60
• 4.9 Ініціативне підвищення цін 61
• 5.РЕАКЦІЇ СПОЖИВАЧІВ НА ЗМІНУ ЦІН 63
• 5.1 Реакції конкурентів на зміну цін 64
• 5.2 Реакція фірми на зміну цін конкурентами 64
• 6. ПОПИТ, ПРОПОЗИЦІЯ, ЦІНА 66
• 6.1. Корисність, цінність (вартість) і ціна товару 66
• 6.3 Закон спадаючої граничної корисності 67
• 6.4 Цінність (вартість) 68
• 6.5 Парадокс цінності 68
• 7. ПОПИТ, ПРОПОЗИЦІЯ, РИНКОВА ЦІНА 70
• 7.1 Що таке попит? 70
• 7.2 Що така пропозиція? 72
• 7.3 Рівноважна ціна 73
• 7.4 Регулювання ціни. Ціни «підлоги» і «стелі» 75
• 8.ЦІНОУТВОРЕННЯ НА РІЗНИХ ТИПАХ РИНКІВ 79
• 8.1 Чиста конкуренція 79
• 8.2 Монополістична конкуренція 79
• 8.3 Олігополістична конкуренція 80
• 8.4 Чиста монополія 81
• 9. ПОСТАНОВКА ЗАДАЧ ЦІНОУТВОРЕННЯ 83
• 9.1 Забезпечення виживання 83
• 9.2 Максимізація поточного прибутку 83
• 9.3 Завоювання лідерства по показниках частки ринку 84
• 9.4 Методи оцінки кривих попиту 84
• 10. АНАЛІЗ ЦІН та її встановлення 86
• 10.1 Розрахунок ціни по методу «середні витрати плюс прибуток» 86
• 10.2 Установлення ціни на основі рівня поточних цін 88
• 10.3 Установлення ціни на основі закритих торгів 89
• 10.4 Встановлення остаточної ціни 89
• 10.5 Політика цін фірми 89
• ВИСНОВКИ 91
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 94
• Практична частина 95

УВЕДЕННЯ

Як установлюють ціни? Історично склалося, що ціни встановлювали покупці і продавці в ході переговорів один з одним. Продавці звичайно запитували ціну вище тієї, що сподівалися одержати, а покупці - нижче тієї, що розраховували заплатити. Поторгувавши, вони зрештою сходилися на взаємоприйнятій ціні.

Установлення єдиної ціни для всіх покупців - ідея порівняно нова. Поширення вона одержала тільки з виникненням наприкінці XIX в. великих підприємств роздрібної торгівлі.

Історично ціна завжди була основним фактором, що визначає вибір покупця. Це положення дотепер справедливо в бідних країнах серед незаможних груп населення стосовно до продуктів типу товарів широкого вжитку. Однак в останні десятиліття на купівельному виборі відносно сильніше стали позначатися нецінові фактори, такі, як стимулювання збуту, організація розподілу товару і послуг для клієнтів.

Фірми підходять до проблемам ціноутворення по-різному. Дрібні ціни часто установлюються вищим керівництвом. У великих компаніях проблемами ціноутворення звичайно займаються керуючі відділень і керуючі по товарних асортиментах. Але і тут вище керівництво визначає загальні установки і мету політики цін і нерідко затверджує ціни, запропоновані керівниками нижніх ешелонів.

Серед тих, чий вплив також позначається на політику цін, є керуючі службою збуту, завідувачі виробництвом, керуючі службою фінансів, бухгалтери.

Процедура установлення фірмою вихідної ціни на товар. Існує шість етапів цієї процедури: встановлення задач ціноутворення, визначення попиту, оцінка витрат, аналіз цін конкурентів, вибір методу ціноутворення і встановлення остаточної ціни. Ми розглянемо конкретні методики ціноутворення, за допомогою яких відбувається пристосування вихідної ціни до важливих факторів навколишнього оточення. Серед цих методик - установлення ціни по географічному принципу, установлення цін зі знижками, установлення цін і стимулювання збуту, установлення дискримінаційних цін, установлення цін на товари-новинки, ціноутворення в рамках товарної номенклатури. Одночасно ми розглянемо проблеми зниження цін і відповідних реакцій фірми на зміну цін конкурентами.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ВИТРАТ НА ВИРОБНИЦТВО ПРОДУКЦІЇ (НАДАННЯ ПОСЛУГ)

1.1 Витрати та собівартість продукції

Витрати утворюються в процесі формування та використання ресурсів для досягнення певної мети. Вони мають різне спрямування, алі найбільш загальним і принциповим є поділ їх на інвестиційні та поточні (операційні) витрати, зв'язані з безпосереднім виконанням підприємством своєї основної функції -- виготовлення продукції (надання послуг).[1]

Поточні витрати чинників виробництва бувають циклічними та безперервними. Перші повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (витрати на матеріали, заробітну плату робітників, інструмент та ін.), другі існують постійно і незалежно від виробництва (утримання приміщень, споруд, устаткування, управлінського персоналу тощо).

Витрати мають натуральну та грошову форми. Планування й облік витрат факторів виробництва в натуральній формі (кількість, маса, об'єм, довжина тощо) мають важливе значення для організації діяльності підприємства. Проте для оцінювання результатів цієї діяльності вирішальною є грошова оцінка витрат, оскільки вона виражає вартість продукції (послуг).

Слід відрізняти витрати, які утворюють вартість продукції в певному періоді (списуються на неї), і реальні грошові виплати. Перші витрати зв'язані з виготовленням продукції незалежно від того, коли куплене відповідні матеріальні ресурси чи найнято робочу силу. Другі -- це виплати за придбані чинники виробництва без урахування години їхнього використання. Реальні грошові виплати обслуговують зовнішній оборот підприємства та оплату праці.

Ясна річ, що будь-які витрати орієнтовано на певний результат. Тільки це виправдовує їхню доцільність. Стосовно виробничого підприємства цей загальний принцип діяльності, що його покладено в основу визначення собівартості продукції, виражається формулою «Витрати -- Випуск»

(«Input -- Output»).

Собівартість продукції-- це грошова форма витрат на підготовку виробництва, виготовлення та збут продукції. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання всіх ресурсів підприємства, а отже, і рівень техніки, технології та організації виробництва. Що ліпше працює підприємство (інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше вдосконалює техніку, технологію та організацію виробництва), то нижчою є собівартість продукції. Тому собівартість є одним із важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок з її ціною. Це виявляється в тім, що собівартість є базою ціни товару і водночас обмежником для виробництва (ніхто не випускатиме продукції, ринкова ціна якої є нижчою за її собівартість).

Для обчислення собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включають. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості й прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються в собівартість, є питанням їхнього розподілу між зазначеними джерелами відшкодування. Загальний принцип цього розподілу полягає в тім, що через собівартість мають відшкодовуватися ті витрати підприємства, які забезпечують просте відтворення усіх факторів виробництва: предметів, засобів праці, робочої сили та природних ресурсів. Відповідно до цього в собівартість продукції включають витрати на:

Треба мати на увазі, що з різних причин на практиці немає повної відповідності між дійсними витратами на виробництво й собівартістю продукції. Так, згідно з чинним порядком не включаються в собівартість продукції, а відшкодовуються за рахунок прибутку або інших джерел витрати на підготовку та освоєння нової продукції серійного й масового виробництва.

1.2 Класифікація витрат

Заведено розрізняти витрати загальні (сукупні) витрат на одиницю продукції. Загальні витрати - це витрати на весь обсяг продукції за певний період. Їхня сума залежить від тривалості періоду й кількості виготовленої продукції. Витрати на одиницю продукції обчислюються як середні за певний період, якщо продукція виготовляється постійно або серіями. В одиничному виробництві витрати на вибір формуються як індивідуальні.[1-2]

Оскільки витрати є функцією обсягу виробництва з певною еластичністю, існує поняття граничних витрат. Граничні витрати характеризують їхній приріст на одиницю приросту обсягу виробництва, тобто

(1)

де С_г -- граничні витрати;

АС -- приріст загальних витрат;

AN-- приріст обсягу продукції на одиницю його натурального виміру.

За ступенем однорідності витрати поділяються на елементні й комплексні. Елементні витрати однорідні за складом, мають єдиний економічний зміст і є первинними. До них належати матеріальні витрати, оплата праці, відрахування на соціальні споживи, амортизаційні відрахування, інші витрати. Комплексні витрати різнорідні за складом, охоплюють кілька елементів витрат. їх групують за економічним призначенням у процесі калькулювання та організації внутрішнього економічного управління. Наприклад, витрати на утримання й експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські витрати, утрати від браку та ін.

За способом обчислення на окремі різновиди продукції витрати поділяються на прямі й непрямі. Прямі витрати безпосередньо зв'язані з виготовленням певного різновиду продукції і можуть бути прямо обчислені на її одиницю. Якщо виготовляється один різновид продукції, усі витрати -- прямі. Непрямі витрати не можна безпосередньо обчислити для окремих різновидів продукції, бо вони зв'язані не з виготовленням конкретних виробів, а з процесом виробництва в цілому: зарплата обслуговуючого й управлінського персоналу, утримання та експлуатація будівель, споруд, машин тощо. Поділ витрат на прямі та непрямі залежить від рівня спеціалізації виробництва, його організаційної структури, методів нормування й обліку. Зростання частки прямих витрат у загальній сумі витрат підвищує точність обчислення собівартості одиниці продукції, зміцнює економічні основи управління.

На підставі зв'язку з обсягом виробництва витрати поділяють на постійні та змінні.

Постійні витрати є функцією часу, а не обсягу продукції. їхня загальна сума не залежить від кількості виготовленої продукції (зрозуміло, у певних межах). Лише за істотних змін обсягу виробництва, наслідком яких є зміни виробничої та організаційної структури підприємства, стрибкоподібно міняється величина постійних витрат, після чого вона знову залишається постійною. До постійних належать витрати на утримання та експлуатацію будівель і споруд, організацію виробництва, управління. На практиці до групи постійних відносять також витрати, які хоч і змінюються внаслідок зміни обсягу виробництва, алі не істотно. Їх називають умовно-постійними.

Рис. 1 Типова класифікація витрат підприємства за окремими ознаками

Змінні витрати -- це витрати, загальна сума яких за певний час залежить від обсягу виготовленої продукції. У свою чергу, їх можна розділити на пропорційні та непропорційні.

Пропорційні витрати змінюються прямо пропорційно обсягу виробництва. Для них коефіцієнт пропорційності kn = 1. До пропорційних належати переважно витрати на сировину, основні матеріали, комплектуючі вироби, відрядну зарплату робітників.

Непропорційні витрати поділяються на прогресуючі та дегресуючі. Прогресуючі витрати зростають у більшій мірі, ніж обсяг виробництва, kn > 1. Врни виникають тоді, коли збільшення обсягу виробництва потребує більших витрат на одиницю продукції. Це, наприклад, витрати на відрядно-прогресивну оплату праці, додаткові рекламні та торгові витрати та ін. Дегресуючі витрати зростають повільніше, ніж обсяг виробництва, kn < 1. До них належить широке коло витрат на експлуатацію машин і устаткування, на ремонт, на інструменти тощо.

На мал. 2 графічно показано динаміку загальних постійних і змінних витрат.

Рис. 2. Динаміка витрат (Q залежно від обсягу виробництва (V): а) постійних; б) дегресуючих; в) пропорційних; г) прогресуючих.

1.3 Система управління витратами

Управління витратами -- це процес цілеспрямованого формування витрат щодо їхніх видів, місць та носіїв за постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження. Воно є важливою функцією економічного механізму будь-якого підприємства.

Система управління витратами має функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі організаційні підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування витрат ресурсів; планування витрат за їхніми видами; облік та аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат. Такими підсистемами керують відповідні структурні одиниці підприємства залежно від його розміру (відділи, бюро, окремі виконавці). Виявлення й використання чинників економії ресурсів, зниження витрат є обов'язком кожного працівника підприємства, передусім спеціалістів і керівників усіх рівнів. Згідно з певними організаційно-технічними рішеннями та умовами розробляються норми витрат усіх видів ресурсів: сировини, основних і допоміжних матеріалів, енергії, трудових ресурсів тощо.

Установлені норми витрат -- це граничні витрати окремих видів ресурсів за даних організаційно-технічних умов виробництва. Вони є важливим чинником забезпечення режиму жорсткої економії і відповідно конкурентоспроможності підприємства. У процесі планування встановлюються граничні (допустимі) загальні витрати в підрозділах і в цілому по підприємству (кошториси) та на одиницю продукції. Фактичний рівень витрат обчислюється за даними поточного обліку.

Порівняння фактичних витрат з плановими (нормативними) дає змогу в процесі аналізу оцінювати роботу підрозділів з використання ресурсів, з'ясовувати причини відхилень фактичних витрат від планових і відповідно стимулювати працівників підприємства до їхнього зниження.

1.4 Формування і контроль витрат за місцями та центральними відповідальностями

Управління витратами на підприємстві передбачає їхню диференціацію за місцями та центрами відповідальності. Місце витрат -- це місце їхнього формування (робоче місце, група робочих місць, дільниця, цех). Під центром відповідальності розуміють організаційну єдність місць витрат з центром, відповідальним за їхній рівень.

На практиці вважають, що центр відповідальності збігається з місцем витрат, хоча це не обов'язково. Формування місць витрат і центрів відповідальності здійснюється за функціональною та територіальною ознаками. У першому випадку витрати локалізуються в певній функціональній сфері діяльності (маркетинг, дослідження й підготовка виробництва, матеріально-технічне забезпечення, виробництво, технічне обслуговування виробництва, управління). Територіальні місця витрат і центри відповідальності включають організаційні підрозділи підприємства (відділи, дільниці, цехи), які виокремлені просторово.

За центрами відповідальності складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг). Це уможливлює ефективний контроль за витрачанням ресурсів. При цьому важливе значення має поділ витрат стосовно кожного центру відповідальності на прямі й непрямі, змінні та постійні. Перший поділ має істотне значення для визначення собівартості окремих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відносять на продукцію центрів відповідальності (місць витрат), а непрямі -- формуються в цих центрах, а потім розподіляються між окремими видами продукції. Поділ витрат на змінні та постійні стосовно центрів відповідальності (місць витрат) важливий для складання так званих гнучких кошторисів та оцінки діяльності. Таке розмежування витрат дає змогу оперативно обчислювати кошториси для різних варіантів обсягу виробництва, а також перераховувати планові витрати на фактичний обсяг продукції під час аналізу та оцінки роботи підрозділів.

1.5 Аналітичні аспекти співвідношення змінних і постійних витрат

Поділ витрат на змінні (пропорційні) та постійні уможливлює визначення їхньої загальної суми за формулою:

(2)

де З -- загальні (сукупні) витрати; Сзв - змінні витрати на одиницю продукції; N -- обсяг виробництва продукції в натуральному виразі; Спв-- постійні витрати за даний період.

Згідно з формулою (2) загальні витрати на одиницю продукції (Соn) становитимуть

(3)

З формули (3) видно, що зі зростанням обсягу виробництва продукції її собівартість знижується за рахунок постійних витрат. Тому збільшення обсягу виробництва є важливим чинником зниження собівартості продукції. Цю закономірність покладено в основу аналізу залежності витрат і прибутку від обсягу виробництва, коли треба вибрати найліпші варіанти проектних і планових рішень. У цьому разі доцільно користуватися графічним зображенням процесу. На мал. 3 показано лінійні функції динаміки витрат і виручки від продажу продукції. Унаслідок наявності постійних витрат виробництво продукції до певного, критичного обсягу (N) є збитковим -- заштрихована площа 1. Критичний обсяг виробництва називається ще й інакше -- точкою беззбитковості. За зростання обсягу виробництва частка постійних витрат у їхній загальній (сукупній) величині знижується, зменшуються збитки, і після досягнення критичного обсягу NK виробництво продукції стає рентабельним -- заштрихована площа 2.

Рис. 3. Залежність витрат і прибутку підприємства від обсягу виробництва: 1 -- збитки; 2 -- прибуток.

Критичний обсяг випуску певної продукції в натуральному вимірі, починаючи з якого виробництво стає рентабельним, можна обчислити аналітично. Як видно з графіка на мал.3, за критичної програми виробництва витрати і виручка від продаж продукції однакові, тобто

(4)

(5)

де Ц -- ціна одиниці продукції. Критичний обсяг виробництва (точку беззбитковості) можна визначити і в грошовому вимірі, що є більш прийнятним для багатопродуктного виробництва. У цьому разі

(6)

де Вкр. -- критичний обсяг виробництва в грошовому вимірі; З -загальна (сукупна) величина змінних витрат.

Змінну величину Сзм зобразимо як функцію обсягу виробництва за допомогою коефіцієнта маржинального прибутку kм, який визначається за формулою

(7)

Отже,

(8)

(9)

Що більшим є обсяг виробництва над критичну його величину (точку беззбитковості), то вищою є економічна безпека виробництва, яка вимірюється відповідним коефіцієнтом (kб), обчислюваним за допомогою формули

 (10)

де k6 -- коефіцієнт безпеки виробництва; N -- фактичний або плановий обсяг виробництва в натуральному виразі.

2. СУКУПНІ ВИТРАТИ ТА СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ (ПОСЛУГ)

Сукупні витрати підприємства залежно від їхнього призначення виражаються кількома показниками. Згідно з чинним законодавством та інструктивними матеріалами виокремлюють: валові витрати; кошторис виробництва; собівартість валової, товарної і реалізованої (проданої) продукції.

Показник валових витрат поведено в систему економічних обчислень та обліку на підприємствах для визначення оподатковуваного прибутку згідно із Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств», що був схвалений Верховною Радою України в травні 1997 року. Він є синтетичним показником і включає не тільки ті витрати, що формують собівартість продукції, а й інші.

2.1 Кошторис виробництва

Кошторис виробництва -- це витрати підприємства, зв'язані з основною його діяльністю за певний період, незалежно від того, відносять їх на собівартість продукції в цьому періоді чи ні. Отже, кошторис виробництва і собівартість загального обсягу продукції, як правило, не збігаються. Кошторис виробництва складають за економічними елементами (табл. 1, рядки 1--5).

Матеріальні витрати як елемент кошторису складаються з витрат на:

* сировину й основні матеріали, які є матеріальною субстанцією продукції;

* вироби, що їх треба купити для укомплектування продукції (двигуни, прилади тощо);

* покупні напівфабрикати (штампування, відливки, кування та ін.);

* виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій, необхідні для виготовлення продукції;

* допоміжні матеріали, які використовуються в технологічному процесі (кріпильні деталі, фарби, інструмент і т.п.) або потрібні для його обслуговування (ремонту, експлуатації устаткування та ін.), на господарські та управлінські потреби (утримування будівель, канцелярські товари тощо);

* паливо та енергію зі сторони (електроенергію, пар, газ тощо). Витрати на власне виробництво енергії включаються в кошторис за окремими елементами;

* пошук і використання природної сировини (відрахування на геологорозвідувальні роботи, рекультивацію землі, плата за деревину та ін.).

Витрати на матеріали обчислюються на підставі норм їхнього витрачання та цін з урахуванням транспортно-заготівельних витрат, які не є складовими інших елементів кошторису (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні заготівельним організаціям та ін.). Із вартості матеріалів віднімають вартість відходів за ціною використання чи продаж.

Заробітна плата включає всі форми оплати праці штатного й позаштатного виробничого персоналу підприємства, тобто персоналу, що зайнятий виробництвом продукції, обслуговуванням виробничого процесу та управлінням. Не включаються в собівартість виплати працівникам, що фінансуються із прибутку або з інших джерел спеціального призначення.

Таблиця.1. КОШТОРИС ВИРОБНИЦТВА

Відрахування на соціальні споживи містять відрахування на соціальне страхування, у Пенсійний фонд та на інші подібні заходи. Величина відрахування обчислюється в установлених нормах від витрат на оплату праці незалежно від джерел її фінансування.

Амортизація основних фондів у вигляді амортизаційних відрахувань на повне їхнє відтворення обчислюється за встановленими нормами від балансової вартості. Амортизація нематеріальних активів здійснюється за рівномірно-лінійним методом, виходячи з терміну функціонування цих активів у межах до 10 років.

До інших витрат включають ті з них, які за змістом не можна віднести до щойно перелічених. До них належить широке коло витрат різного призначення, а саме: оплата послуг зв'язку, обчислювальних центрів, охорони, витрати на відрядження, страхування майна, винагорода за винаходи й раціоналізаторські пропозиції, оплата робіт із сертифікації продукції, витрати на гарантійний ремонт, орендна плата за окремі об'єкти основних фондів та ін.

2.2 Собівартість різних видів продукції

На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків недовершеного виробництва.

Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з їх, синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:

* з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виробничу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, позавиробничі витрати, відшкодування втрат від браку);

* віднімається приріст, додається зменшення залишків витрат майбутніх періодів;

* додається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).

Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків недовершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати позавиробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.

(11)

де Ст -- собівартість товарної продукції; п -- кількість найменувань продукції (послуг); С.-- собівартість одиниці і-ої продукції (послуги); N.-- виробництво і-ої продукції (послуг) у натуральному вимірі.

Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції -- факторний. Його непогано опрацьовано методично, і він цілком може бути застосований як допоміжний. Згідно з цим методом

(12)

де Ст -- собівартість планового обсягу товарної продукції за рівнем витрат базового (минулого) періоду (розрахункова собівартість); т -- кількість факторів впливу на собівартість продукції в плановому періоді; ?Сj -- зміна собівартості в плановому (прогнозному) періоді під впливом j-го фактора.

Зміна собівартості під впливом організаційно-технічних факторів ?СОТ обчислюється на плановий обсяг виробництва як різниця витрат до і після впровадження заходу:

 (13)

де С1, С2 -- витрати на одиницю продукції до і після впровадження заходу; N2-- обсяг виробництва даної продукції після впровадження заходу в плановому періоді.

Оскільки в розрахунковій собівартості Ст.р. умовно-постійні витрати узято на рівні базового періоду, а в плановому періоді обсяг виробництва може змінитися, що відповідно вплине на собівартість продукції, то це треба врахувати як окремий фактор:

(14)

де ?Су п -- відносна зміна умовно-постійних витрат у плановому періоді; Супб -- абсолютна торба умовно-постійних витрат у базовому періоді; Рв, Р п -- зміна в плановому періоді відповідно обсягу виробництва та умовно-постійних витрат, %.

2.3 Сутність і методи калькування

У системі техніко-економічних розрахунків на калькулювання на підприємстві важливе місце займає калькулювання -- обчислення собівартості окремих виробів. Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.

На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) планові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі -- за їхнім фактичним рівнем.

Об'єкт калькулювання -- це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування і т.п.). Головний об'єкт калькулювання -- готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.

Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця -- одиниця його кількісного виміру (кількість у штуках, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання -- трактори, калькуляційна одиниця -- один трактор, відповідно вугілля -- одна тонна, електроенергії -- одна кіловат-година і т.д.

За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продаж продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчизняних виробничих підприємств.

В інших країнах порівняно широко застосовується метод калькулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включають не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так звань метод «direct-cost», коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі -- на певний період.

2.4 Методика обчислення основних статей калькуляції

У процесі калькулювання прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з чинними нормами і цінами. На непрямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляють між різними виробами за відомою методикою.

Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сировину, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфабрикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на одиницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можливого використання чи продаж.

Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пар, газ та ін.), яка безпосередньо використовується в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння і т.п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.

Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виготовленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами витрат години на виконання технологічних операцій і тарифними ставками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.

Додаткова зарплата (оплата відпусток, години виконання державних обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчислюється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потреби -- виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.

Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткування» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відрахування стосовно машин та устаткування, котрі належати до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, пальне для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні споживи робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду продукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування обчислюються методом розподілу.

(15)

де См -- витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування на одиницю продукції, грн.; Сзо-- основна заробітна плата виробників на одиницю продукції, грн.; Р -- відношення витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до основної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.

Переваги цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на якому устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію устаткування, бо за розумів різного рівня механізації праці вона не відображає адекватно витрат машинної години; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників змінюються в напрямі зростання значення функцій контролю й регулювання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційно, а отже, вона не може бути базою розподілу інших витрат.

Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагальнення витрат. Загальновиробничі -- це витрати на управління, виробниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробництва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соціальні споживи працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т.п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.

Розподіляються загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково -- пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устаткування за умови, що останні обчислено на одиницю продукції достатньо обґрунтованим способом.

Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може містити три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, виробництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабюджетних фондів фінансування науки і техніки.

Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продажів продукції. Деякі з цих витрат є прямими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, у певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.

2.5 Прогнозування собівартості на етапах розробки та освоєння нових виробів

На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та нормативної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Параметричними вони називаються тому, що ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів -- технічних і експлуатаційних показників.

До параметричних методів обчислення собівартості продукції належати методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний. Метод питомих витрат є найпростішим, алі найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (Сн) обчислюється так:

Сн =Сп-Рн, (16)

де Сп -- питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн.; Рн-- параметр нового виробу.

Сн=Сб?бнј, (17)

де n - кількість параметрів, які впливають на собівартість виробу; бнj - кількість балів за j-м параметром нового виробу.

Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У прцесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також цого цільність. Кореляційний метод прогнозування собівартості є найбільш точним і поширеним.

Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартісь виробу визначається як сума собівартості його конструктивних частин - агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних - обчислюється за одним із розглянутих вище або визначається експертно.

Собівартість продукції, особливо нової - динамічний показник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній - від кількості виготовленних виробів із початку виробництва.

3. ЦІНИ НА ПРОДУКЦІЮ (ПОСЛУГИ): СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА, ВИДИ, МЕТОДИ ВСТАНОВЛЕННЯ ТА РЕГУЛЮВАННЯ

3.1 Загальна характеристика ціни; види цін

За ринкових умов господарювання ключовим економічним важелем, що активно впливає на розвиток суспільного виробництва та рівень життя населення, є ціна. Ціна -- це грошовий вираз вартості товару (продукції, послуги). Вона завжди коливається навколо ціни виробництва (перетвореної форми вартості одиниці товару, що дорівнює сумі витрат виробництва й середнього прибутку) та відображає рівень суспільно необхідних витрат праці.[2]

Застосовувані в ринковій економіці ціни виконують певні функції: обліково-вимірювальну, розподільчу, стимулюючу, регулюючу, функфію раціонального разміщення виробництва та соціальну. Обліково-вимірювальна функція ціни полягає в тім, що вона є засобом обліку й вимірювання витрат суспільної праці на виробництво окремих видів продукції або надання різноманітних послуг.[1] Вона впливає на обіг товарів і тим самим відображає економічні інтереси учасників товарного обороту: виробника - посередника - покупця. Дякуючи ціні можливо виміряти кількість грошей, які покунець повинен сплатити, а продавець отримати за проданний товар. Знаючи ціну та кількість товарів, що продаються та купуються, можно визначити величину грошового платежу за них. Знаучи ціну робочої сили, можливо підрахувати розміроплати праці на підприємстві та ін. Співставляючи цінність різних товарів та порівнюючи їх ціни можно дифференціювати товари на дорогі та дешеві Чім більше ціни враховують споживчі свойства, технічну надійність, високі експлуатаційні можливості, корисність товару, тим точніше по їх рівню можно робити висновки про відносність уникальних свойств, якісності та корисність товарів. За допомогою ціни різні види товарів із натурально-речової форми переходять у грошову. На практиці ж ця функція служить для виявлення та вимірювання кількісних, вартісних та якісних фінансових показників (ВВП, національного доходу, об'єму інвестицій, рівня прибутку, рентабельності, собівартість, фондовіддачу, продуктивність праці та інше.) работи підприємства.[2]