Економіка й організація діяльності об’єднань підприємств

Виділяють три базові форми інноваційного процесу:

- адміністративно-господарська - припускає наявність науково-виробничого центру, який являє собою велику або середню корпорацію. Таці корпорації об'єднують під загальним керівництвом наукові дослідження й розробки, виробництво й збут нової продукції. за даної форми значна кількість фірм, які виконують наукові дослідження й дослідно-конструкторські розробки, функціонують безпосередньо в промисловості.

- програмно-цільова форма має на меті вирішення проблеми науково-технічного прориву, особливо в галузях, як електроніка, біотехнологія, робототехніка. Всі фінанси ідуть на контрактних засадах, держава участі не приймає.

- ініціативна форма - передбачає фінансування, науково-технічну, консультативно-управлінську та адміністративну допомогу винахідникам, ініціативним групам, малим фірмам, які створюються для освоєння нововведень.

Франчайзинг - це угода між великими корпораціями та невеликими фірмами або окремими підприємствами. Фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) право на здійснення окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензії, ноу-хау тощо.

17. Технопарки і технополіси як сучасні форми поєднання наукових досліджень та виробництва

Технопарки і технополіси, як спільні інфраструктурні утворення стали найбільш яскравими і багатогранними формами взаємодії венчурного капіталу з малим інноваційним підприємництвом.

Під технополісом розуміється сконцентрований в рамках одного регіону комплекс наукових закладів фундаментального і прикладного характеру, вузів, конструкторських і впроваджувальних організацій, а також ряду промислових підприємств, орієнтованих на освоєння нововведень. В рамках технополісу виконується повний інноваційний цикл, включаючи підготовку кадрів. Сусідство наукових і учбових закладів різної галузевої спрямованості забезпечує міждисциплінарні дослідження, розробки і інтенсивний обмін ідеями. Невід'ємними елементами технополісів повинні бути венчурні (ризикові) фірми і акціонерні комерційні банки.

Технополіс - це структура, подібна до технопарку, але включає в себе невелике місто (населений пункт), де розміщені наукові й науково-виробничі комплекси, що є найвищим проявом інтеграційної тенденції.

Технополіс - це не тільки науковий центр регіонального характеру, який вирішує проблеми, пов'язані з впровадженням нових технологій, а і осередок міжнародного наукового співробітництва, видавничої діяльності, налагодженого сервісу з інтенсивним культурним життям.

Слід зазначити, що технополіси - це генератори створення нових технологій і забезпечення високих норм прибутків на вкладені інвестиції, а також і нова форма організації підприємства в цілому і венчурного зокрема.

Технопарки, технополіси - це міста з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, розташованих поблизу великих наукових закладів, що готують для технополіса наукові та інженерні кадри; та житлова забудова з відповідною сучасною виробничою та соціальною інфраструктурою.

Залежно від цілей і обсягу виконуваних функцій виокремлюють такі види технополісів:

- інноваційні центри, що сприяють новим організаційним об'єднанням, пов'язаним із наукомісткими технологіями;

- науково-дослідні парки, що здійснюють взаємодію як із новими, так і зі старими організаційними об'єднаннями разом із НДІ і навчальними закладами;

- технологічні парки (відрізняються від науково-дослідних акцентом на власні НДПКР і виробництво);

- технологічні центри, що обслуговують підприємства, створювані для розвитку нових високотехнологічних виробництв;

- конгломерати (пояси) технопарків і наукових парків, пов'язані з перетворенням у високотехнологічні зони цілих регіонів.

Найперспективнішою організаційною формою стануть науково-технічні інноваційні центри з галузей науки й техніки, а за наявності власних НДІ, КБ і виробництва - науково-дослідні й технологічні парки.

Насправді технопарк (як і технополіс) - це визначений науково-виробничий комплекс, основною метою якого є впровадження нових технологій.

Технопарк - це територіальний міжгалузевий науково-технічний комплекс, юридично і економічно самостійних, функціонально об'єднаних навколо великого центру наукових, проектно-конструкторських, технологічних, освітніх, фінансових, інформаційних та інших закладів і промислових підприємств (переважно малих і середніх) зі спільним використанням земельної ділянки та інфраструктури, діяльність яких скоординована єдиним інноваційним процесом (включає інноваційні інкубатори, консалтингові, інформаційні, інжинірингові, маркетингові, лізингові та інші фірми, науково-дослідні центри, освітні установи тощо) .

Основне завдання технопарків - перетворення наукових розробок в корисну продукцію та виведення її на ринок. Щоб реалізувати це завдання, технопарк забезпечує безперебійний зв'язок в ланцюжку відкриття (винаходи) - технології - масове виробництво, виконуючи ряд при цьому ряд функцій:

- перетворення відкриттів та винаходів в технології;

- перетворення технології в комерційний продукт;

- передача в масове виробництво технології виготовлення продукту;

- формування та ринкове становлення наукоємних фірм;

- підтримка підприємств в сфері наукоємного бізнесу

18. Оцінка ефективності технічних та організаційних нововведень

Економічний ефект характеризує абсолютну величину перевищення вартісної оцінки очікуваних (фактичних) результатів над сумарними витратами ресурсів за розрахунковий період і обчислюється за загальноприйнятою методикою

Ет^нг/вв = Рт - Вт

де Ет^нг/вв - народногосподарський економічний ефект, або внутрішньовиробничий економічний ефект

Рт - результати від впровадження техніко-організаційних нововведень

Вт - витрати на впровадження технічних та організаційних нововведень

Т - розрахунковий період

Результати та витрати кожного року слід визначати з урахуванням чинника часу за допомогою спеціального коефіцієнта приведення

б₁ = (1+Ен)^tp-t

де Ен - норматив приведення різночасових витрат і результатів

tp - розрахунковий рік

t - рік, за який витрати й результати приводяться до рівня розрахункового року

Економічний ефект технічних нововведень з урахуванням чинника часу дорівнює

де Р_t, В_t, -- вартісна оцінка відповідно результатів і витрат у t-му році розрахункового періоду;

t_п, t_k -- відповідно початковий і кінцевий роки розрахункового періоду.

Загальні результати технічних нововведень визначаються сумою основних і супровідних результатів:

Р_t=Р_t⁰+Р_t^c

Сумарні витрати на реалізацію технічного нововведення (В_т) за розрахунковий період охоплюють витрати на виробництво (В'_Т"^Р) та витрати на використання (В^вир_т) продукції і визначаються за формулою:

В_Т = В_Т^вир + В_Т^вик

Оцінка внутрішньовиробничого (комерційного) економічного ефекту зазвичай здійснюється з використанням таких показників:

- прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства (наукової організації);

- похідних вимірників -- коефіцієнта ефективності капітальних витрат (внутрішньої норми ефективності, терміну окупності капітальних витрат тощо).

19. Середовище фінансової діяльності об'єднань підприємств

Нині, в умовах економічної глобалізації, для інвестора, який має тимчасово вільні кошти й прагне вигідно їх розмістити, існують альтернативи для ефективного розміщення. По-перше, він може сформувати портфель інвестицій з інструментів національних емітентів, номінованих у національній валюті. Такими інструментами є цінні папери, державні, регіональні та місцеві органи влади, національні акціонерні товариства, депозити в національній валюті. По-друге, до інвестиційного портфеля можна включити цінні папери іноземних емітентів, що номіновані в національній валюті й купуються й продаються на національному ринку. По-третє, до інвестиційного портфеля можна включити інструменти, що купуються й продаються на національних фондовому й грошовому ринках, але номіновані в іноземній валюті.

При здійсненні міжнародних інвестицій кожна ТНК має брати до уваги особливості діяльності на світовому фінансовому ринку. Ці особливості зумовлені економічними й неекономічними чинниками. Найістотніші неекономічні чинники - психологічні, інформаційні та правові.

Психологічні чинники. Психологічні бар'єри, пов'язані з міжнародними інвестиціями, спричинені незнанням економіки, політики, культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на іноземних фінансових ринках, порядку звітності. Тому інституціональним інвесторам доцільніше здійснювати міжнародні інвестиції через брокерів відповідних національних ринків.

Інформаційні чинники. Отримання інформації про іноземні ринки та емітентів - надзвичайно складне завдання. У наш час чимало іноземних брокерів надають постійно оновлюванні дані фінансового аналізу стосовно великої частини іноземних акцій. Тому іноземні інвестори можуть звертатися до комп'ютерних інформаційних мереж, у яких містяться дані про ціни на світових фінансових ринках. Найбільший інтерес викликають:

- юридичні чинники: у різних країнах існують свої юридичні складності для іноземних інвесторів .при розміщенні капіталу й поверненні його та отриманого доходу у свою країну, а також особливості оподатковування;

- економічні чинники: вони пов'язані насамперед з виникненням додаткових трансакційних витрат. Найпоширенішими серед них є такі:

б) вища плата за оформлення угод;

в) вища плата управителям портфелями міжнародних інвестицій.

20. Теоретичні аспекти фінансової діяльності об'єднань підприємств

Теорія корпоративних фінансів виділяє дві основні форми фінансування корпорації: використання власних коштів акціонерів (власний капітал) і запозичення (випуск боргових зобов'язань). Відповідно до традиційних поглядів борг є дешевшим від власних коштів через фактор оподаткування прибутку й більшу ризикованість інвестицій в акції. Однак збільшення боргу у відсотках до власного капіталу підвищує ризик фінансової чи платіжної неспроможності, призводить до збільшення витрат запозичення. Традиційна теорія корпоративних фінансів припускає існування оптимальної структури капіталу.

Згідно із цією теорією вартість акцій корпорації - це сумарна дисконтована вартість забезпечуваних цими акціями доходів чи дивідендів. Збільшення розміру дивідендів збільшує вартість корпорації.

Проблема корпорації з точки зору рівноваги на фінансовому ринку розглядається в теорії Модільяні-Міллера. Згідно із цією теорією середньозважені витрати капіталу й вартість корпорації не залежать від структури капіталу (фінансового левериджу), а розмір дивідендів не впливає на вартість корпорації. Основні постулати теорії зводяться до того, що:

а) існує безризикова ставка відсотка, за якою фірми й інвестори можуть позичати й інвестувати кошти;

б) ринки капіталів абсолютно конкурентні, відсутні операційні витрати, усі інвестори мають однаковий і повний доступ до інформації про ризик і прибутковість інвестицій;

в) не існує витрат, пов'язаних з банкрутством, під якими розуміють втрату частини активів фірми;

г) відсутні податки;

д) фірми можна класифікувати за ступенем ризику й розмірами та ймовірністю доходів.

Вартість компанії можна розрахувати як суму вартості боргу й власного капіталу:

V = S + B

де V - вартість компанії;

В - сума вартості боргу;

S - вартість власного капіталу.

Вартість акцій на момент ліквідації компанії визначається як величина платежів кредиторам:

тах {Х-В,0}, тіп {х,В},

Використовуючи принцип неможливості арбітражу, матимемо, що поточна вартість фірми - це очікувана приведена вартість боргу й власного капіталу на момент ліквідації:

Вартість фірми визначається очікуваною ліквідаційною вартістю її активів і величиною ризику.

Вартість капіталу фірми - це дисконтована вартість чистих грошових потоків (прибутку), які він генерує. Якщо вартість V із зміною структури капіталу В/S не змінюється, незмінними мають бути і витрати капіталу. Витрати капіталу в теорії Модільяні-Міллера визначаються так:

Rc = [(S/V)Rs + (B/V)Rb]

де Rс - середньозважені загальні витрати капіталу;

Rs - прибуток, який виплачується власникам у розрахунку на одиницю вартості капіталу;

Rb - прибуток, який виплачується кредиторам у розрахунку на одиницю вартості боргу.

В основу теорії асиметричної інформації покладено той факт, що одна із сторін економічних відносин часто інформована краще, ніж інша. Однією із ситуацій, що найчастіше зустрічаються в реальному житті, є модель відносин «замовника» й «агента», коли дії однієї зі сторін приховуються від іншої.

21. Проблеми фінансів об'єднань підприємств

Проблема джерел фінансування - основним джерелом фінансування ТНК є нерозподілений прибуток. У зовнішньому фінансуванні переважають банківські кредити, для невеликих фірм банківські кредити є практично єдиним способом отримання зовнішнього фінансування.

Проблема фінансових ризиків. Ризики, що супроводжують діяльність ТНК, охоплюють ризики національних ринків, загальні для всіх інвесторів-резидентів та нерезидентів, валютні ризики, ризик вкладень в акції, в облігації. Закордонні інвестори відзначають певні фактори ризиків на фондовому ринку України: корупцію, недосконале законодавство про права акціонерів, неналежне забезпечення акціонерів повноцінною інформацією, недостатній рівень корпоративного управління, низьку ефективність роботи юридичної та законодавчої систем.

Оцінка безризикових цінних паперів. Платежі з безризикових цінних паперів можуть бути перевищені, оскільки їхні розміри й розподіл за термінами точно відомі. Однак багато цінних паперів не відповідають таким високим вимогам, і один з підходів до оцінки ризикованих цінних паперів фокусує увагу на інтересах самого інвестора, тому інвестор сам визначає суму, яку хоче вкласти в цінні папери.

Взаємодія ТНК з міжнародними фінансовими інститутами У своїй діяльності ТНК тісно взаємодіє з міжнародними фінансовими інститутами. Міжнародні валютні, кредитні та фінансові організації умовно називають міжнародними фінансовими інститутами. З ними тісно пов'язана діяльність найбільших ТНК. Мета такої співпраці -- розвиток співробітництва й забезпечення цілісності та стабілізації складного й суперечливого світового господарства.

Організаціями, з якими ТНК співпрацюють найактивніше, є:

* спеціалізовані інститути ООН, МВФ, МБРР, ГАТТ/СОТ, ЮНКТАД;

* Паризький клуб країн-кредиторів - неформальна організація промислове розвинених країн, де обговорюються проблеми врегулювання, відстрочення платежів з державного боргу країн;

* Лондонський клуб кредиторів, покликаний врегульовувати приватну зовнішню заборгованість країн-боржників.

Міжнародні фінансові інститути і ТНК зосереджують свої зусилля на вирішенні таких завдань:

* об'єднання зусиль світового співтовариства з метою стабілізації міжнародних фінансів і світової економіки;

* здійснення міждержавного валютного та кредитно-фінансового регулювання;

* спільне вироблення й координація стратегії і тактики світової валютної та кредитно-фінансової політики.

22. Сутність промислово-фінансових груп (ПФГ)

ПФГ - це сукупність юридичних осіб, які повністю або частково об'єднали свої активи на основі договору про створення цієї структури з метою техніко-економічної інтеграції для реалізації інвестиційно-інноваційних та інших програм, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності, розширення ринку збуту, створення нових робочих місць та підвищення ефективності виробництва.

ПФГ охоплюють промислові підприємства, дослідницькі організації, торговельні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди.

Основними закономірностями розвитку ПФГ є:

концентрація власності, через перехресне володіння акціями;

розвиток трастових відносин усередині групи;

довгострокові перспективи інвестицій;

високий рівень управлінської незалежності й міжфірмової конкуренції членів групи при реалізації проектів усередині групи;

маркетингова діяльність.

Термін ПФГ розглядається в широкому й вузькому розумінні цієї категорії. У широкому значенні -- це будь-які форми відносно стійкого співробітництва й взаємопроникнення промислового й фінансового капіталу. У вузькому значенні -- це форма інтеграції промислових, і фінансових структур, які задовольняють критерії, зафіксовані у відповідних законодавчих актах.

Формування ПФГ - це складний договірний процес, який, залежить від макроекономічного стану, галузевої структури промислового виробництва, ситуації на ринку. Процес створення ПФГ, пов'язаний з консолідацією капіталу, налагодженням обліку й звітності, формуванням внутрішнього управлінського механізму, займає близько двох років.

Існують обмеження на участь у ПФГ:

- забороняється участь більше ніж в одній ПФГ;

- дочірні підприємства можуть входити до складу ПФГ тільки разом зі своїм основним підприємством;

- державні й місцеві унітарні підприємства малого бізнесу можуть увійти до складу ПФГ на умовах, визначених власником майна;

- учасниками ПФГ не можуть бути громадські й релігійні організації.

23. Типи та управління промислово-фінансовими групами (ПФГ)

Виділяють три основні типи ПФГ.

До першого типу належать ПФГ, учасники яких створили акціонерну компанію шляхом об'єднання своїх капіталів. Серцевиною таких ПФГ є центральна компанія.

Центральна компанія - це юридична особа, засновниками якої є всі учасники договору про створення ПФГ і яка виступає основним товариством щодо всіх інших учасників ПФГ.

Центральною компанією можуть бути:

- інвестиційні фонди та інвестиційні компанії;

- господарські товариства (відкриті й закриті АТ, товариства з обмеженою відповідальністю);

- спілки та асоціації.

Функції ПФГ є широкими:

- вступає від імені учасників ПФГ у відносини з державою та іншими особами;

- проводить роботу із цінними паперами;

- складає звітність і консолідований баланс ПФГ;

- здійснює фінансовий менеджмент;

- розробляє бізнес-плани;

- проводить аналіз фінансово-господарської діяльності підприємств.

Заснування центральної компанії полегшує завдання формування ПФГ, але інколи може ускладнити вирішення проблем управлінського характеру, оскільки накопичення капіталу й ділового авторитету нової юридичної особи не завжди відбувається легко й швидко.

Проблема, з якою інколи стикається ПФГ цього типу це грошовий внесок. Часто ці внески мають доволі-таки незначну, символічну суму. Така форма утворення уставного капіталу централізованої компанії надає останній можливість самостійно приймати серйозні управлінські рішення й реально впливати на сумісну діяльність.

Другий тип ПФГ - це групи, де центральне місце посідає холдингова компанія. Сконцентрувавши контрольний пакет акцій, холдингова компанія перетворюється на управлінський центр усієї групи.

До третього типу ПФГ належать групи, у яких центром власності виступає кредитно-фінансова установа - банк. У структурі банку може бути управління холдингу, яке безпосередньо виконує функції центру управління власністю.

24. Управління ПФГ

Вищим органом управління ПФГ є рада управителів, яка складається з представників усіх її учасників.

Держава бере участь в управлінні ПФГ через роботу представництв зацікавлених установ на зборах акціонерів і в раді директорів.

Механізм управління ПФГ значною мірою залежить від засад утворення ПФГ: її основою може бути конгломератне або засноване на кооперуванні об'єднання підприємств.

Конгломератний тип об'єднання підприємств -- це об'єднання підприємств, не пов'язаних одне з одним системою кооперування виробництва. Основою такого об'єднання є участь у загальному капіталі й залежність кожного учасника від його збільшення. Основну координаційну роль тут відіграють банки.

Другий напрям пов'язаний з виробничим кооперуванням на основі об'єднання й підпорядкування головному підприємству всіх інших учасників групи (банків, страхових компаній тощо).

У зазначених вище об'єднаннях у системі управління спостерігаються як загальні риси, так і суттєві відмінності. Наприклад, у разі об'єднання різних видів діяльності з метою диверсифікації виробництва з'являються серйозні труднощі в управлінні різнорідними підсистемами, ускладнюється проблема прийняття рішень його управлінським центром, що вимагає необхідної синхронізації дій усіх учасників ПФГ.

Удосконалення управління у ПФГ - це один з найважливіших заходів, який необхідно здійснити для збільшення притоку інвестицій у всі галузі української економіки як від внутрішніх, так і від зовнішніх інвесторів.

ПФГ - створюється урядом України на певний термін для реалізації державних програм розвитку виробництва кінцевої продукції.

Керівник головного підприємства є президентом промислово-фінансової групи. ПФГ не має статусу юридичної особи. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.

Управління ПФГ здійснюється президентом ПФГ на основі укладеної Генеральної угоди про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції, яка підлягає затвердженню урядом України.

Генеральна угода про спільну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ включає:

* назву ПФГ;

* перелік затверджених державних програм, з метою реалізації яких створюється ПФГ;

* кандидатуру президента ПФГ, його назва та обов'язки, порядок звільнення з посади;

* перелік учасників ПФГ;

* термін дії угоди;

* інші умови, передбачені законодавством та ті, які визнають необхідним створення ПФГ.

Спори, які можуть виникати між сторонами, вирішуються арбітражним судом у встановленому законодавством порядку.

25. Транснаціональні корпорації (ТНК) як суб'єкт міжнародного бізнесу

ТНК - це міжнародна фірма, яка має свої господарські підрозділи у двох або більше країнах і керує цими підрозділами з одного чи декількох центрів на основі такого механізму прийняття рішень, який дозволяє проводити узгоджену політику й загальну стратегію, розподіляючи ресурси, технології і відповідальність для досягнення найвищого результату - прибутку.

ТНК здійснюють свою діяльність, ґрунтуючись на кількох важливих принципах:

1. Здійснення прямих іноземних інвестицій з метою створення виробничих потужностей за кордоном.

2. Використання різних форм міжнародного поділу праці (предметна, подетальна, технологічна спеціалізація), яка дозволяє розміщувати різні ланки виробничого процесу у різних країнах світу.

3. Розробка, передача та використання передової технології у рамках замкнутої корпоративної структури, що дозволяє максимально ефективно використовувати витрати на дослідження і розробки.

4. Внутрішньокорпоративна торгівля, яка здійснюється між окремими підрозділами ТНК із застосуванням трансфертних цін. Трансфертні ціни встановлюються ТНК на рівні, що істотно відрізняється від ринкових цін, тобто є значно більшим або меншим за ціни на ті самі товари на світовому ринку.

5. Глобальний підхід до управління - оптимізація діяльності корпорації у цілому, а не окремих її складових. Цей принцип означає необхідність субсидувати розвиток окремих підрозділів з метою досягнення максимального прибутку у довгостроковому періоді.

Визначальний вплив ТНК на світовий розвиток виявляється через систему їх міжнародних науково-технічних зв'язків, з яких найбільш характерними є такі:

- зовнішня технологічна торгівля (машини, обладнання, патентами, ліцензіями, ноу-хау тощо)

- експорт капіталу з метою здійснення великих науково-технічних проектів, інвестицій у наукомісткі галузі виробництва (електроніка, інформатика, біотехнологія) будівництва підприємств та інших об'єктів

- військова сфера, включаючи спільні науково-дослідні роботи й торгівлю зброєю

- міжнародний інжиніринг

- міжнародний лізинг

- підготовка за кордоном науково-технічних кадрів

- науково-технічні зв'язки в рамках двосторонніх і багатосторонніх угод ТНК, включаючи їх стратегічні союзи.

ТНК посідають провідні позиції у світовому виробництві, зокрема в галузях електроніки, автомобілебудування, у хімічній і фармацевтичній промисловості.

За офіційним визначенням ЮНКТАД, транснаціональна корпорація - це підприємство, що об'єднує юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм і видів діяльності в двох чи більше країнах і проводить єдину політику і загальну стратегію завдяки одному або декільком центрам прийняття рішень.

Транснаціональна корпорація як форма підприємництва - це міжнародне об'єднання, засноване на пайовій участі в капіталі, юридичні права і зобов'язання якого відособлені від прав і зобов'язань його учасників.

26. Механізми функціонування ТНК

Економічний механізм діяльності ТНК залежить від економічного й регулятивного середовища в країнах базування та країнах здійснення діяльності філій ТНК.

Податкові умови діяльності ТНК. Розрізняють два основних підходи до оподаткування прибутків ТНК:

- світовий базується на тому, що оподатковуються всі прибутки корпорації, зареєстровані в певній країні.

- територіальний - передбачає оподаткування прибутків отриманих місцевими та іноземними компаніями на території певної країни.

З метою оптимізації оподаткування ТНК використовують різні методи, які класифікують на дві основні групи: організаційні та економічні

До організаційних методів оптимізації оподаткування ТНК відносять:

- здійснення експорту товарів і послуг спеціальними способами (без фактичного перетину кордону)

- здійснення зарубіжних операцій на основі агентських угод, партнерства або спільної інвестиційної діяльності з місцевими компаніями без створення юридичної особи;

- створення зарубіжного представництва, а не філії, що дає змогу не декларувати прибутки в країні їх походження, де діє представництво;

- створення спеціальних дочірніх компаній у країнах із сприятливим або пільговим оподаткуванням чи в офшорних зонах;

- перехід частини зарубіжних філій або дочірніх підприємств під контроль спеціальної холдингової компанії, зареєстрованої у країні зі сприятливим оподаткуванням операцій з капіталом і репатріації дивідендів.

Основні економічні методи оптимізації оподаткування ТНК охоплюють такі сфери:

- застосування трансфертних цін у розрахунках між філіями й дочірніми компаніями ТНК у різних країнах;

- концентрацію дивідендів та інших доходів корпоративних фінансових компаній, розташованих у країнах з пільговим оподаткуванням фінансових операцій, пільговим режимом уникнення подвійного оподаткування або в офшорних зонах;

- застосування різних форм внутрішньокорпоративного кредитування з використанням власних фінансових структур або кредитування філій під гарантії ТНК;

- здійснення інвестицій за рахунок власних нагромаджених доходів або залучених ресурсів через власну інвестиційну компанію у структурі ТНК;

- здійснення трансферту активів ТНК через ліцензійні угоди з власними філіями;

- спорудження підприємств і придбання нерухомості через внутрішньокорпоративні компанії з нерухомості, розташовані в країнах з пільговим оподаткуванням операцій з нерухомістю або в офшорних зонах;

- здійснення транспортного обслуговування операцій ТНК через власні транспортні та судноплавні компанії, зареєстровані в офшорних зонах.

Ефект оподаткування вирішальним чином впливає на ключові аспекти діяльності ТНК (іноземне інвестування, фінансову структуру, структуру та вартість залученого капіталу, управління валютними ризиками, фінансовий контроль) і тому має бути оптимізованим.

Неекономічні чинники:

- психологічні - це бар'єри, що пов'язані з міжнародними інвестиціями, спричинені незнанням економіки, політики, культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на іноземних фінансових ринках, порядку звітності.

- інформаційні отримання інформації про іноземні ринки та емітентів.

- юридичні існують юридичні складності для іноземних інвесторів при розміщенні капіталу й поверненні його та отриманого доходу у свою країну, а також особливості оподаткування.

27. Сутність, мотиви та форми розвитку транснаціональних альянсів

Транснаціональні альянси - це глобальні форми здійснення партнерства, спільної або пайової діяльності на основі багатосторонніх контрактів (угод) компаній різних країн через здійснення спільної маркетингової, фінансової, інноваційної, інвестиційної та операційної діяльності.

Відповідно до вимог економічної раціональності та конкурентних переваг, а також з огляду на нові фактори, що спричинили новий виток глобалізації світового економічного простору, основними напрямами сучасної транснаціоналізації є:

- інвестиційні - засновані на використанні матеріальних і фінансових активів у вигляді прямих та портфельних інвестицій

- неінвестиційні - засновані на спільній діяльності, використання різних нематеріальних активів, делегуванні функцій і партнерстві в розподілі діяльності

- комбіновані - поєднання інвестиційних та неінвестиційних форм транснаціоналізації.

Відповідно до цього основними джерелами розвитку ТНК є інвестиційні джерела -- трансграничні (іноземні) інвестиції, передусім прямі; неінвестиційні джерела -- формуються на основі використання нематеріальних активів, партнерства та спільної діяльності; комбіновані джерела -- прямі та портфельні інвестиції, нематеріальні активи і спільна діяльність.

Виникнення альянсів -- результат посилення глобальної конкуренції, передусім між ТНК, особливо нецінової конкуренції. Глобальна конкуренція є визначальною, однак не єдиною причиною утворення транснаціональних альянсів. Причинами їх створення є також кон'юнктурні й виробничо-технологічні чинники розвитку, які випливають з визначення та природних властивостей самих альянсів, але водночас мають власні характеристики; що диктуються кон'юнктурою економічного життя. Такими причинами є:

* подальша глобалізація ринків і розширення спектра геополітичних завдань розвитку, технологічна універсалізація господарської діяльності підприємницьких структур;

* коливання у співвідношенні валютних курсів окремих національних грошових одиниць та об'єктивна потреба маневру в інвестиційній політиці;

* можливість забезпечення додаткової трансакційної економії, заощадження на витратах;

* можливість підвищення прибутковості активів, що забезпечується поглибленням спеціалізації та організаційно-управлінською оптимізацією;

* подальший прогрес технологій, що спричиняє недоцільність, а іноді й підприємницьку неможливість наслідування паралельних курсів НТП.

Мотиви:

- зниження витрат на здійснення глобального маркетингу

- створення і поширення нових технологій і продуктів

- збільшення продаж за рахунок стабільних партнерських чи коопераційних зв'язків

- заощадження на витратах

- підвищення прибутковості активів.

Для ТНК та інших компаній, які ведуть міжнародний бізнес, стратегічне управління передбачає вибір інвестиційних та неінвестиційних форм розвитку й транснаціоналізації.

28. Форми транснаціональних альянсів

Транснаціональні альянси мають певні форми вони визначаються функціональним призначенням створюваного альянсу, його масштабами, джерелами транс націоналізації тощо.

1) За ступенем регіоналізації:

- національні - створені компаніями однієї країни

- транснаціональні - створені компаніями двох або більше країн

- глобальні - створені компаніями декількох країн, діють у глобальному масштабі

Ступінь транснаціоналізації чи регіоналізації (глобалізації) альянсу суттєво впливає на регулятивне середовище його діяльності, оскільки це передбачає необхідність урахування умов державного та міждержавного регулювання на трьох рівнях: національному, регіональному (регіональної інтеграції) та глобальному.

2) Функціональні форми:

- ліцензування - трансгранична угода, у рамках якої власник ліцензії (ліцензіар) передає користувачу в іншій країні (ліцензіату) права на використання певних нематеріальних активів на певних умовах, у тому числі фіксований платіж за користування ліцензією - роялті. Об'єкти ліцензування - різні види нематеріальних активів (патенти, винаходи, конструкції, схеми, торгові марки) і прав інтелектуальної власності.

- франчайзинг - угода між компаніями, згідно з якою відбувається передача прав на використання торгової марки й способів здійснення торгівлі або надання послуг, які мають суттєве значення для бізнесу.

- контракти під ключ - контракт на здійснення певних робіт зі спорудження нового підприємства або об'єкта інфраструктури, що передбачає повну відповідальність генерального контрактора за будівництво, ефективне використання інвестиційних коштів і початок роботи підприємства за планом.

- контракти на управління укладаються між власником підприємства або компанії та іншої компанією-оператором на здійснення ефективного управління певним підприємством або інвестиційним проектом.

- транснаціональні консорціуми.

29. Проблеми транснаціоналізації української економіки

Глобалізація економіки є об'єктивною тенденцією розвитку людської цивілізації, що відкриває додаткові можливості розвитку країн. Завдяки цьому об'єктивному процесу досягається економія на витратах виробництва, оптимізується розміщення ресурсів у світовому масштабі, стають широко доступними досягнення науки, техніки культури. Глобалізація змусила світову громадськість звернути увагу на проблему розподілу між кранами її вигод і витрат.

Розвиток і зростання транснаціональних корпорацій є одним з основних елементів глобалізації економіки. Розширюючи свою діяльність, ТНК сприяють розвитку тісних економічних зв'язків між країнами, перетворюючи міжнародну економіку на внутрішньофірмову і внутрішньогалузеву. Глобалізація економіки, у свою чергу, має переваги для ТНК, основним з яких є розширення ринку для діяльності компаній. Розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій дозволяє ТНК ефективно керувати фірмою, філії якої розташовані! в різних частиках світу.

Виходячи із сьогоднішнього стану української економіки в цілому, та підприємств, зокрема, а також світової тенденції глобалізації економіки, головним завданням менеджменту в найближчий час буде підвищення конкурентоспроможності компаній. При цьому без створення великих компаній, які змогли б конкурувати з міжнародними корпораціями, успіх у бізнесі навряд чи можливий.

Сьогодні основні поняття корпоративного управління стали ключовими засадами для Світового банку, МВФ та ОЕСР. Ці установи вважають удосконалення стандартів корпоративного управління важливою передумовою для відновлення конкурентоспроможності нових ринків, поновлення довіри інвесторів і забезпечення стабільного економічного зростання. Мабуть одна з причин низького припливу інвестицій в Україну - мала кількість підприємств, де е стратегія розвитку і професійний менеджмент. Зараз поняття корпоративного управління є основоположною ознакою ринкового спрямування конкурентоспроможного підприємства.

Вивчення принципів управління корпораціями, варіанти взаємодії корпорацій із зовнішнім середовищем, використовувані в різних країнах, є актуальним для нинішнього етапу соціально-економічного розвитку України. Нещодавні дослідження продемонстрували, що країни з міцнішим корпоративним управлінням, спрямованим на захист меншості акціонерів, мають I більш розвинені та ліквідні ринки капталу.

Стратегія управління підприємством

30. Етапи історичного розвитку стратегічного управління підприємством

Історично поняття «стратегія» склалося у військовому лексиконі, де воно визначало планування і запровадження в життя політики держави та військово-політичного союзу ряду країн з використанням усіх доступних засобів.

Запозичення категорії «стратегія» з військового лексикону пояснюється тим, що підприємства в розвинених країнах опинилися в умовах, близьких до «воєнних дій» наприкінці 50-х років, пов'язаних із насиченням ринку, зростанням конкуренції, коли, щоб вижити треба було боротися.

І етап. перша половина ХХ ст. 60-ті роки. Особливості цього етапу це довгострокове планування виробництва продукції, освоєння нових її виді. Нові підходи у досягненні цілей у конкурентній боротьбі, розвиток НТП, розширення ринків, диверсифікація діяльності. Поточне планування та бюджетування.

ІІ етап. 70-ті рови ХХ ст. Особливості цього етапу це якісний розвиток методів визначення довгострокової перспективи. Зміна сенсу стратегічного вибору. Кризові явища в міжнародній економіці, пошук нових факторів успіху, необхідність гнучкого реагування на зміни у зовнішньому середовищі. Екстраполяційне планування та прогнозування. Екстраполяція - передбачення, перенесення тенденцій минулого на майбутнє за умови, що середовище діяльності підприємства залишається незмінним.

ІІІ етап. 80-ті роки ХХ ст. Особливості цього етапу це використання методів адаптації до змін у зовнішньому і внутрішньому середовищах, організаціях. Здатність підприємства, фірми обирати поведінку яка б забезпечувала досягнення перспективної цілі. Проблема після кризового виживання і розвитку в умовах посилення конкуренції. Стратегічне планування на основі методу інтерполяції. Інтерполяція - передбачає спочатку постановку кінцевої мети, а потім розробку заходів для її реалізації.

ІV етап. Особливості цього етапу це концепція стратегічного підприємництва. Розвиток стратегії підприємства як можливості досягнення тактичних завдань підприємства. Глобалізація формування транснаціональних корпорацій, посилення загрози поглинання підприємств конкурентами. Стратегічне управління як управління планами.

Етапи які пройшла Україна.

І етап до 1987р. Назва - адміністративний. Характеризується розрізненістю комплексних дій, відкритістю системного підходу, оскільки започатковується досвід стратегічного управління підприємством не за ініціативою самих підприємств, а за ініціативою різних міністерств та відомств.

ІІ етап 1988-1991р.р. Назва - Умовна економічна самостійність. Характеризується процесами роздержавлення та приватизації які привели до зміни форм власності та господарювання підприємств, створення нових форм підприємств, з'являються окремі складові підходи стосовно розвитку стратегічного управління, програмно-цільові підходи, програма 3-С, моделі госпрозрахунку 1, 2.

ІІІ етап з 1992-1994. Назва - період адаптації. Характеризується зміною існуючих економічних відносин між суб'єктами господарювання на фоні активних інфляційних процесів, отримують підприємства вищі прибутки, але це за рахунок інфляційного доходу.

ІV етап з 1995-1998. Назва - зовнішня стратегія. Розробка стратегій здійснюється лише в межах тих підприємств де задіяний капітал та методи стратегічного управління представників зарубіжних компаній.

V етап з 1999 по т.ч. Назва - внутрішня стратегія. Розробка стратегій та стратегічного набору здійснюється для підприємств будь-яких форм власності та господарювання за їх же ініціативою.

31. Етапи формування та реалізації стратегії на вітчизняних підприємствах

Основними компонентами формування та реалізації стратегії підприємства є тактика, політика, процедури та правила.

Тактика - процес розробки короткострокових планів, які узгоджуються із стратегією підприємства.

Політика - є процесом перетворення стратегії на відкриту та детальну декларацію основних намірів підприємства.

Процедури - це кількісно взаємопов'язані дії які доцільно використовувати у конкретній ситуації.

Правила - це виконання конкретних дій певними способами.

Формування стратегії підприємства пов'язане з окресленням його системних дій щодо реалізації місії; поведінки у не передбачуваних ситуаціях, спричинених змінами потреб споживачів; визначальних тенденцій на ринку; конкурентного середовища; розподіл ресурсів між структурними підрозділами; вибору дій у певних ситуаціях для отримання синергічного ефекту.

Послідовність формування

І етап. Встановлення загальних параметрів стратегій. Формування та взаємозв'язок місії, бачення та довгострокових цілей. Визначення та взаємозв'язок довго- та короткострокових цілей («дерево цілей»)

ІІ етап. Розробка загальної стратегії. Вибір підходів і визначення загальних стратегій підприємства: розвиток (скорочення), концентрація, вертикальна інтеграція, диверсифікація, інтернаціоналізація.

ІІІ етап. Селекція напрямків діяльності та управління «портфелем». Управління «портфелем» підприємства. Визначення для кожного напрямку обсягів ресурсів, витрат на утримування функціональних підрозділів, превірка можливостей зростання стабілізації

ІV етап. Визначення методів стабілізації. Вибір методів диверсифікації: створення «внутрішніх венчурів», придбання (поглинання) СП тощо.

V етап. Реструктуризація. Аналіз середовища. Розробка програми реструктуризації та визначення методів її проведення. Розподіл та переорієнтація потенціалу на досягнення ключових факторів успіху. Взаємозв'язок основних інтересів зацікавлених груп.

VІ етап. Ліквідація. Вибір напрямків діяльності, що мають поступово скорочуватися та ліквідовуватися

32. Форми прийняття рішень (переваги, недоліки, опір змінам)

Форми прийняття рішень поділяються на дві великі групи:

1.Базується на індивідуальній відповідальності за прийняте рішення.

2.Базується на колективній відповідальності.

Індивідуальна форма прийняття рішень має різновиди:

- авторитарна (інтуїтивна) - рішення приймає керівник одноособово на основі наявної інформації.

- колегіальна - рішення приймає керівник на основі колегіального обговорення з керівниками функціональних підрозділів.

- партисипативна - рішення приймає керівник за результатами обговорення із керівниками підрозділів та безпосередніми виконавцями.

- «знизу-вгору» - рішення приймає виконавець, подає на обговорення керівнику підрозділу і затверджується вищим керівництвом.

Модель «зміна-опір»

прояв ставлення до змін	відкритий прихований	прихильник	противник
		пасивний прихильник	небезпечний елемент

сприймають; не сприймають ставлення до змін

33 Стратегічні можливості підприємства на різних етапах життєвого циклу підприємства

ЖЦТ являє собою час, протягом якого новий товар проектується, впроваджується в в-во, завойовує частку ринку, насичує ринок і, зрештою, повністю витісняється більш сучасним товаром, який повніше задовольняє запити покупців.

Найбільш важливими показниками, що хар-ють ЖЦТ, є зміна обсягу продажу і прибутку, одержаного від його реалізації. Коливання в обсязі продажу і прибутку обумовлені стадіями, які об'єктивно можна виділити в період існування товару.

Жит. цикл охоплює 7 стадій:

дослід. і розробка товару (1), впровадж. (2), розш. ринку збуту(3), викор. переваг (4), зрілість (5), насиченість (6), витіснення з ринку (7).

Стадія 1 хар-ся параметрами: вибір нового товару, його проектування, розробка технологій; необхідні інвестиції, які окупляться згодом.

Ст. 2: повільне зростання обсягу продаж; прибуток часто не утворюється через великі витрати на освоєння вир-ва товару. Швидке зростання вир-ва товару, гостра конкуренція, прагнення до захоплення лідерства на ринку.

Стадія 3: подальше нарощування обсягів вир-ва, зниження витрат і зростання прибутку. Акцент зміщується на прон-ня тов-у на нові ринки. Витрати на мар-нг повинні зб. Перевагу у вир-ві продукції відд. 1 із марок, тому обсяг вир-ва зб., а витрати зм., що забез. зниж. рівня цін. Зб. вит-ти на фор-ня мережі товаропросування і розширюється перелік цільових груп споживачів за доп. рекл. дія-ті.

Ст. 4: завоювання нових ринків завдяки перевагам товару, проведення активної рекламної діяльності, збільшення потужностей товаропровідної мережі. Фірма випускає мак-мум продукції в зв'язку різким зниженням витрат і збільшенням прибутку.

Ст. 5: несприятливі зміни в ринковій інфраструктурі (стає складніше утримувати завойовані позиції). Зберігається високий обсяг продаж внаслідок додаткових витрат на підтримку товаропросувної мережі і реклами, в зв'язку з чим зменшуються прибутки.

Ст. 6: скорочення частки ринку через появу нових, більш якісних та сучасних товарів і зменшення сприятливих тенденцій на ринку. Необхідне оновлення асортименту товарів, оскільки неминуче наступає ст. 7.

Ст.7: різко знижується обсяг продажу і, як наслідок цього, одержані доходи не можуть покрити всіх витрат фірми. Якщо товар не можна замінити новим, може настати фін. Крах.

Тільки маркетингові дослідження можуть виявити ст. ЖЦТ (табл. 7.4).

Якщо фірма прагне досягти розширення вир-ва, її керівництво повинно постійно хвилюватися про те, щоб додавати до набору видів основної продукції нові і відкидати ті, які більше не узгоджуються з орієнтирами росту фірми. Це завдання є основним з т.з. стратегії розвитку фірми. Друге завдання полягає в тому щоб передбачити зміну стадій ЖЦТ і переглянути стратегію фірми відповідно до умов конкуренції, які змінюються у часі та просторі.

НА стадії зрілості і насичення відбув. якісні зміни на ринку: рівень продаж стабіліз. і його зб. пов'язане із додат. витратами у товаропровідній мережі. Зберіг. вис. рівень виторгу і прибутку, але з'являється багато послідовників і конкурентів у вир-ві аналог. прод-ії. У цих умовах потрібні дод. кошти на збереження частки ринку, обмежити ті марк. дослід, які пов'язані з пошуком нових ринків збуту і вдосконал. товаропровідної мережі. З метою утримання частки ринку зн. ціни, зберіг. підтримуюча реклама. Необх. посилити науково-дослідну дія-ть у пошуку нових видів прод-ії. Не варто згортати марк. дослідж. до моменту стадії витіснення товару з ринку.

На стадії витіснення з ринку різко зн. обсяг продажу, що веде до зниження виторгу і обумовлює низькі прибутки. На цій стадії витрати на маркетинг зм., скороч. збутова і товаропросувна мережа, ціни ростуть, прод-ія реалізується специфічним групам споживачів.

За таких несприятливих тенденцій фірма починає активно працювати над впровадженням нових видів товару на ринку. Складність цієї проблеми пов'язана з тим, що ЖЦ у чистому вигляді навіть для одного товару, не кажучи про весь асортимент, виявити надзвичайно важко. На практиці в один і той же момент один етап ЖЦТ накладається на другий етап циклу іншого товару, тому завданням служби маркетингу є поєднання ЖЦ старих і нових видів товару з метою забезпечення високої ефективності роботи виробничих і збутових служб під-ва.

Спостереження служби маркетингу здійснюються на всіх стадіях ЖЦТ за такими показниками: зовнішні умови; продукція; ціни; ринок; конкуренти; покупці; збутова мережа; контакти; мотивація.

34. Зміни організаційної структури в процесі реалізації стратегії

Організаційна структура - це система зв'язків і відносин, що виникають (зникають) у процесі діяльності підприємства, між існуючими та створюваними (зникаючими) ланками, підрозділами, ступенями системи управління згідно з обраною стратегією розвитку загального управління.

В умовах впровадження стратегічного управління здійснюється перехід від «традиційних» до стратегічних ОСУ.

«Традиційні» ОСУ мають такі особливості:

- функціональні, централізовані, ієрархічні, стабільні;

- щільний розподіл праці (за всіма ознаками), спеціалізація діяльності, закріплення обов'язків у стандартних організаційних документах;

- механізм контролю -- централізований із застосуванням всіх форм і методів.

ОСУ в стратегічному управлінні мають такі особливості, вони:

- децентралізовані, гнучкі, з універсальними (в тому числі тимчасовими) ланками, створеними «під мету»;

- принцип формування ланок: орієнтація на виявлення та розв'язання проблем;

ОСУ -- єдина команда, що користується як адміністративними, так і соціально-психологічними методами координації та контролю.

З ускладненням виробничих систем ставали складнішими і ОСУ це перехід від жорстких ОСУ, зорієнтованих на поточну діяльність, до гнучких, спрямованих на розвиток.

ОСУ, зорієнтовані на поточну діяльність (тобто на прийняття стандартних рішень), більш стабільні, створені за функціональним принципом, досить глибоким розподілом праці (горизонтальним, вертикальним, функціональним, технологічним і кваліфікаційним), із закріпленням обов'язків і повноважень в організації, з розробленими стандартами діяльності та організаційними документами.

Стратегічні ОСУ, зорієнтовані на реакцію на зміни у зовнішньому середовищі, характеризуються більшою децентралізацією (різного типу), гнучкістю, універсальністю в діяльності окремих ланок, націлених на виявлення проблем і прийняття нових управлінських рішень. Лінійно-функціональні підрозділи можуть доповнюватись автономними ланками, створеними «під мету», Стратегічні ОСУ, як правило, дуже складні й потребують високої кваліфікації від менеджерів для їх розробки і використання.

Внесення стратегічних змін до структури підприємства завжди породжує проблему вибору рівня диференціації та інтеграції.

Диференціація -- це розподіл робіт в організації між її частинами у такий спосіб, щоб кожна з них набула певної завершеності в межах одного підрозділу. В організаціях, які орієнтуються на ринок, диференціація -- це виокремлення частин в організації, кожна з яких пропонує щось для задоволення попиту та інших вимог з боку зовнішнього середовища, насамперед тих організацій та споживачів, котрі перебувають у середовищі безпосереднього впливу.

Інтеграція -- це рівень співробітництва, що існує між частинами організації та забезпечує досягнення стратегічних цілей у межах вимог з боку зовнішнього середовища. Потреба в інтеграції зумовлюється, з одного боку, розподілом праці, а з іншого -- взаємозалежністю робіт в організації.