Інвестицiйна дiяльнiсть України в умовах ринку

Фінансова підтримка економічного розвитку України МВФ у загальному обсязі близько 3,5 млрд. доларів сприяла запровадженню в країні ефективної економічної політики та розбудові інституцій, спроможних забезпечити макроекономічну стабільність. Однак початкові зусилля у реформуванні виявилися слабкими і, як наслідок, макроекономічні результати розчарували -- Україна останньою із країн СНД зупинила падіння обсягів ВВП. Макроекономічні показники були стабілізовані тільки в 1997 році, хоч багато країн Центральної і Східної Європи відчули позитивні економічні зрушення ще 15 - 20 років тому. Лише за останні два-три роки завдяки змінам у макроекономічній політиці й активізації деяких структурних реформ зрештою забезпечено перехід до стану економічного зростання, знизилася інфляція, зареєстровано профіцит бюджету і позитивне сальдо платіжного балансу. Найбільші іноземні кредити виділено МВФ - 7,013 млрд. дол. на економічну трансформацію в Україні й досягнення макроекономічної фінансової стабілізації. Зазначимо, що згідно з існуючою в МВФ термінологією, кошти, виділені країнам-учасницям на їх прохання, називаються не кредитами, а використанням ресурсів фонду, але за своєю політекономічною суттю це є кредитуванням з особливою специфікою механізмів його здійснення.

Провідне місце серед кредитів ЄБРР посідають позики на розвиток приватних малих і середніх підприємств (МСП), які повинні бути фундаментом ринкової економіки в країні і розвиток яких нині практично гальмують. В Україні ЄБРР із 1994 року реалізує програму "Кредитна лінія для розвитку малих і середніх підприємств" (SMELINE). За цією програмою затверджено 145 проектів з обсягом фінансування на суму 134 млн. дол., у тім числі з повернених кредитів повторно видано позики на суму понад 12 млн. дол. У галузевій структурі використання отриманих кредитів простежується така пріоритетність, (%): харчова промисловість -- 30,0; транспортний сервіс -- 8,6; легка промисловість -- 8,2; деревообробна промисловість -- 7,9; сільське господарство -- 7,5; хімічна промисловість -- 7,2. За 1995 - 2004 роки до державного бюджету у вигляді податку на прибуток від прокредитованих проектів надійде понад 157 млн. дол. і буде додатково створено понад 4 тис. робочих місць [38, с. 19]. Схема надходження коштів така: ЄБРР -- НБУ -- КБ -- підприємства-позичальники. Із КБ до цієї схеми залучені: "Аваль", Український кредитний банк, Укрінбанк, ВАбанк, "Ажіо", Приват-банк, Західно-Український комерційний банк, "Надра", Енергобанк.

Кредити по лінії ЄБРР надають переважно на розширення виробництва малих і середніх підприємств та на поповнення їхніх обігових коштів. Є також обмеження: кредити використовують тільки на закупівлю товарів (послуг) іноземного походження; проект не може бути пов'язаний із виробництвом або постачанням зброї, тютюнових виробів, міцних напоїв, гральним бізнесом, будівництвом житла, діяльністю або товарами, що занесені до природоохоронного списку ЄБРР. Обсяг кредиту, який надають підприємствам, може бути в межах від 50 тис. до 2,5 млн. дол., термін -- до п'яти років, процентна ставка -- 15% річних, забезпечення кредитів (застава) -- не менш як 125% від обсягу кредиту; форма власності підприємства -- приватна або із часткою приватного капіталу, не меншою за 51%; кількість працівників -- не більш як 500 осіб; загальна вартість проекту -- від 75 тис. до 4 млн. дол., власний внесок позичальника -- не менше ніж 30% його вартості [18, с. 48].

За допомогою кредитної лінії щодо підтримання малого й середнього бізнесу банк через українські комерційні банки надав підприємствам малого бізнесу кредити на суму 121 млн. дол. ЄБРР бере також участь у підготовці до приватизації значної кількості підприємств у сфері енергетики й телекомунікацій. Зокрема, для передприватизаційної підготовки "Укртелекому" було виділено 100 млн. ЄВРО. Банк узяв участь у двох проектах: у 1994 р. інвестував 49 млн. ЄВРО у проект "ІTUR" (кабельна система, що з'єднує Італію, Туреччину, Україну та Росію), а в 1997 р. -- 14 млн. ЄВРО у приватне спільне підприємство "Українська хвиля" (розширення телефонної мережі у Львівській області, з використанням бездротової цифрової технології). Наприкінці 2001 р. Рада директорів ЄБРР затвердила 36 спільних з Україною проектів, загальна вартість яких з урахуванням співфінансування сягає 4,2 млрд. ЄВРО. При цьому частка України в загальному портфелі проектів Банку досягла 7%, динаміка та обсяги фінансування ним українських проектів свідчать про те, що ЄБРР є одним з найвагоміших кредиторів та інвесторів України. Найбільшими проектами ЄБРР в Україні у 2000 р. були добудова другого енергоблоку Хмельницької АЕС і четвертого енергоблоку Рівненської АЕС (1,47 млрд. дол.), модернізація автомагістралі Київ - Чоп (100 млн. ЄВРО), кредитна підтримка експортних підприємств в Україні (50 млн. ЄВРО), розвитку "Укрзалізниці" (51 млн. дол.), програма інвестицій у розвиток системи водопостачання та очищення води в Запоріжжі (20 млн. дол.). [18, 50]

Кредити СБ на проекти в Україні надаються на покриття дефіциту держбюджету і під конкретні інвестиції. Проекти можна фінансувати через СБ на 60--80%, а решту має фінансувати організація, що отримує кошти. Загалом переважну частину кредитів спрямовують на пряму підтримку критичного імпорту, бюджету, платежів із зовнішнього боргу.

Вагома частка кредитів ЄБРР надається під погоджені проекти. Така система кредитування зобов'язує національних підприємців активно використовувати надані кредити з якнайвищою дохідністю, що забезпечить їхнє повернення. ЄБРР відкрив своє представництво в Україні, працює на комерційних засадах, надаючи кредити на умовах ринкових процентних ставок, що враховують ризики. Банк безпосередньо фінансує проекти розвитку приватного сектору, структурні реформи і провадить приватизацію (як, наприклад, участь в організації приватизації "Укртелекому"), а також розвиває інфраструктуру. Спільні підприємства є головним об'єктом кредитування банком, особливо ті, що мають іноземних спонсорів. До запозичень у ЄБРР широко залучені надійні комерційні банки України, що є агентами з позик на конкретні проекти, а також бізнесові кола, суб'єкти малого та середнього підприємництва. Формується міцна база для розвитку співробітництва з Європейським банком реконструкції і розвитку на взаємовигідній основі.

Світовий банк спільно з Укрексімбанком за сприяння Ексімбанку Японії започаткували проект, що стосується конкретної фінансової підтримки окремих підприємств -- Проект розвитку експорту (ПРЕ). До цього проекту можуть бути залучені приватні підприємства, а також ті, у яких частка державної власності не перевищує 50%. Проект фінансується за кошти кредитної лінії Світовий банк, він спрямований на розвиток експортного потенціалу України шляхом кредитування (загальні обсяги 50 млн. дол. та і 5 млн. євро) конкурентоспроможного виробництва товарів і послуг та надання технічної допомоги в сумі 5 млн. дол. для створення інформаційної інфраструктури і розвитку маркетингової діяльності на зовнішніх ринках. Кошти Світовий банк реалізують за такими головними напрямами: надання фінансової допомоги експортерам -- обсяг близько 5 млн. дол.; кредитування експортної діяльності українських виробників -- близько 60 млн. дол. Світовий банк пропонує такі умови кредитування: обсяг кредиту -- від 100 тис. до 5 млн. дол.; процентна ставка залежить від поточної кон'юнктури ринку кредитних ресурсів; забезпечення кредиту (застава) -- не менше ніж 130% від обсягу кредиту; кредити дають малим підприємствам, що виробляють продукцію на експорт та надають експортні послуги; проекти цих підприємств повинні відповідати чинному законодавству, стандартам України та визначеним екологічним нормам; кредити можна використовувати на закупівлю сировини, запчастин, обладнання, оплату робіт і консалтингових послуг, поповнення обігових коштів, на інвестиційні цілі; заборонено видавати кредити на рефінансування наявної заборгованості підприємства або на придбання цінних паперів та паїв приватизовуваного підприємства; особистий внесок позичальника у середньо- і довгострокові проекти не повинен бути меншим за 15%; валютні ризики бере на себе позичальник [46, с. 12].

Співробітництво із Світовим банком підтримує програму економічних реформ в Україні й виступає важливим елементом зовнішнього фінансування, яке спрямоване на підготовку і реалізацію інвестиційних проектів, що відповідають пріоритетним напрямкам економічного розвитку України, підтримку експорту українських підприємств, страхування імпорту. Програми реформування окремих секторів економіки у межах проектів Світового банку допомагають здійснювати структурну перебудову економіки, впроваджуючи світовий досвід, сучасні конкурентноспроможні технології. Світовий банк є довготерміновим партнером України. Починаючи від системних проектів, кошти яких йшли на покриття дефіциту бюджету, а відповідні економічні програми створюють засади для функціонування ринкового середовища. Позики Світового банку є досить привабливим джерелом зовнішнього фінансування України завдяки тому, що фінансові умови надання позик вигідніші, ніж більшість інших доступних нині зовнішніх джерел запозичення. За класифікацією Світового банку Україна належить до ІІІ категорії країн (середній рівень доходу), за якою термін погашення кредитів становить 17 років (останнім часом він зріс до 20 років) із пільговим періодом 5 років. Відсотки за позиками Світового банку, залученими досі Україною, сплачуються за плаваючою ставкою, прив'язаною до ставки ЛІ БОР. Враховуючи загальну маржу Світового банку, ставка відсотків для України становить близько 6,5% річних. Починаючи з 1993 року в Україні реалізується 16 проектів, що фінансуються за рахунок позик Світового банку, на загальну суму 2894,8 млн. дол. США та 15 млн. німецьких марок (табл. 2.6).

Таблиця 2.6 Надходження коштів за позиками Міжнародного банку реконструкції та розвитку в Україну на 9.09.2005 року, млн. дол. США [38, с. 19].

Зокрема, до них відносяться: реабілітаційна позика (500 млн. дол.); інституційна позика (27 млн. дол.); проект реабілітації гідроенергетики та контролю у системі (14 млн. дол.); проект із розвитку насінництва (32 млн. дол.); експериментальний проект у вугільній галузі (15,8 млн. дол.); проект розвитку підприємств (310 млн. дол.); проект структурної перебудови вугільної галузі (300 млн. дол.); проект структурної перебудови сільського господарства (300 млн. дол.); проект розвитку експорту (60 млн. дол.. та 15 млн. марок); проект розвитку ринку електроенергії (317 млн. дол.); проект підтримки соціального захисту (2,6 млн. дол.); проект «Морський старт» (100 млн. дол.); проект структурної перебудови фінансового сектора (300 млн. дол.); проект розвитку підприємств, ІІ етап (300 млн. дол.); проект реабілітації та розширення теплопостачання м. Києва (200 млн. дол.); розвиток системи казначейства (16,4 млн. дол.). Крім того, триває підготовка 2 системних (реформи державного управління і реформи управління бюджетними ресурсами) та 16 інвестиційних проектів. Від 1994 року повністю реалізовано проект, на який було надано реабілітаційну позику (500 млн. дол.). У вересні 2000 року Світовий банк прийняв нову стратегію з питань допомоги Україні, що охоплює 2001--2005 фінансові роки. Пропонована стратегія допомоги Україні має на меті сприяти урядові України в реалізації широкомасштабної стратегії подолання бідності й досягнення економічного зростання. Програмна системна позика узгоджується із головними пріоритетними напрямами створення умов для сталого розвитку української економіки, тісного поєднання політики проведення структурних змін й економічного зростання з активною соціальною політикою держави, що базується на розширенні економічних свобод громадян і суб'єктів підприємницької діяльності економічній самодостатності регіонів.

Важливою рисою стратегії допомоги Світового банку Україні є її соціальна спрямованість. Особлива увага приділяється розв'язанню гострих соціальних проблем, наявних в Україні, зокрема, це підтримка охорони здоров'я. боротьба з епідеміями, розвиток місцевих громад, зниження рівня бідності, розв'язання соціальних проблем, пов'язаних із реструктуризацією вугільної галузі. Ефективне використання фінансових можливостей Світового банку відповідно до визначеної стратегії розвитку економіки України є запорукою досягнення стійкого економічного зростання й суспільного добробуту. У галузі розвитку приватного і фінансового секторів економіки дуже важливо, щоб програма Світового банку передбачала підтримку Україні за такими напрямами:

· усунення офіційних і неофіційних факторів, які обмежують входження на ринок і вихід з ринку, а також інших перешкод на шляху розвитку конкуренції;

· зміцнення корпоративного управління; реформування ринків праці; створення стійкої та ефективної банківської системи і фондових ринків;

· реформування інфраструктурних монополій з метою раціоналізації ціноутворення, а також запровадження конкуренції та платіжної дисципліни;

· "прозора" приватизація державних підприємств за індивідуальними проектами;

· удосконалення податкових режимів, а також правових та інституціональних основ контролю за виконанням контрактів і захисту прав власності [36, с. 112].

У програмі МБРР важливу роль, на наш погляд,, слід приділяти також галузевим системним перетворенням, які здійснюватимуться у рамках існуючих економіко-галузевих досліджень, часткових гарантій і, можливо, нових бюджетних кредитних операцій, проведення яких буде зумовлене чіткою реалізацією економічної політики. На нашу думку, МФК покликана підтримувати Україну у реалізації системних реформ, продовжувати надавати технічне сприяння і консультації, а також відігравати провідну роль у фінансуванні комерційної діяльності. Інвестиційна діяльність МФК має бути зосереджена на тих галузях, де, на думку іноземних інвесторів, для України існують важливі відносні переваги і менші ризики. Головним чином, це проекти, орієнтовані на експорт (особливо у секторах, пов'язаних з видобуванням природних ресурсів). У галузі фінансових ринків МФК необхідно орієнтуватися на інвестиції, направлені на інституціональний розвиток і активне технічне сприяння, причому по можливості - за участю іноземних партнерів. Інститути та інструменти фінансового ринку, розвитку яких треба прагнути МФК, охоплюють фінансування торгівлі, лізинг, а також, по можливості, житловий сектор і страхування. Крім того, МФК повинна розглянути питання про подальше надання інвестицій на підтримку "портфельних" проектів підприємств за умови, що інші акціонери будуть готовими надати співфінансування, а ці нові інвестиції - привабливими з фінансової точки зору.

У рамках нової програми кредитування на період дії стратегії Світового банку особливу увагу слід приділяти реформам системних (на відміну від галузевих) інститутів і економічної політики в цілому. На наш погляд МБРР доцільно спрямувати на вирішення проблем у сільськогосподарському, інфраструктурному та енергетичному секторах економіки, використовуючи для цього портфель поточних проектів і програму напрямів роботи, ініційовану у рамках попереднього досвіду. Додаткову підтримку треба надати за допомогою можливих операцій МФК і БАГІ, а також можливих гарантійних операцій в окремих секторах економіки.

З огляду на це, великого значення набуває сільськогосподарський сектор. В Україні політичні обмеження для сільськогосподарського розвитку є істотними і досі були перешкодами для Світового банку та інших донорів у здійсненні вагомих інвестицій у цей сектор. Водночас наявність ознак прихильності до політики реформування аграрного сектора зумовлює той факт, що в даний час Світовий банк може планувати значне кредитування на підтримку сільського господарства. Однак, беручи до уваги гостроту проблем у сільських районах нашої країни, Світовий банк може бути готовим до більш енергійних дій у сільськогосподарському секторі української економіки (можливо, у контексті майбутнього кредитування на структурну перебудову) у випадку, якщо для цього буде створено відповідні можливості.

Підтримка Світового банку у сфері охорони навколишнього природного середовища і природних ресурсів України має бути орієнтована на здійснення операцій щодо вирішення пріоритетних внутрішніх і глобальних проблем. Уданому разі пріоритетне значення слід надавати діяльності, яка б доповнювала обмежені ресурси Світового банку. Світовий банк залишається одним з найбільших партнерів України на міжнародних фінансових ринках. Одночасно його діяльність є важливою для нашої держави у критичний період розвитку, коли гостро стоїть питання підтримки її економічного зростання в нових умовах макроекономічної стабілізації та глибоких структурних перетворень. Кредитні ресурси Світового банку є найважливішим неінфляційним джерелом фінансування дефіциту бюджету, підтримки структурної перебудови вітчизняної економіки та сприяння інвестиційній активності в Україні [15, с. 51].

Отже, Світовий банк здійснює контроль за розвитком макроекономічних процесів в Україні і оцінює показники структурних реформ як основу для власної діяльності. Зокрема, банк враховує результати формування загальних макроекономічних основ для створення сприятливих умов для розвитку експорту готової продукції та підприємств. Ці умови мають дуже важливе значення для реструктуризації виробничого сектора економіки України, а також для її повернення на шлях сталого зростання і довгострокового скорочення бідності. Крім того, Світовий банк покликаний сприяти перебудові у таких трьох найважливіших напрямах податково-бюджетного управління: 1) міжбюджетні відносини; 2) управління фінансами на різних рівнях; 3) аналіз ефективності державних витрат.

Разом з тим, не відкидаючи позитивного ефекту взаємодії України (та інших перехідних економік) з міжнародними фінансовими організаціями, слід зазначити, що діяльність останніх не позбавлена ряду недоліків. Йдеться, насамперед, про занадто активне втручання цих установ у внутрішні справи країн-позичальників. Так, діючі в МФО механізми акумуляції та розподілу фінансових ресурсів, дозволяють державам, що мають найбільші квоти в організаціях прямо або опосередковано впливати на прийняття урядами країн-пози-чальників сприятливих для себе рішень як щодо, нерідко, невиправданої лібералізації торговельних відносин, так і відкриття ще вразливішого фінансового ринку. Іншими словами, за більш сприятливі умови кредитування (пролонгація пільгового періоду, зменшення ставок кредитів, можливості реструктуризації тощо) керівництво країн-реципієнтів нерідко стає «заручником» необхідності відмови від частини національного суверенітету країни. Крім того, загальновідомим є і факт жорсткої прив'язки кредитування міжнародними фінансовими організаціями національних економік з нав'язуванням ними реалізації в країнах-реципієнтах запропонованої моделі економічних перетворень.

Стабілізаційна програма, розроблена експертами Міжнародного валютного фонду для перехідних економік, базувалися на неоліберальній моделі, яка була традиційно орієнтованою лише на ринкові економіки, що передбачало не створення ринкового середовища, а лише його вдосконалення на жорстко монетарній основі, звільнення економіки від слабких, неконкурентоспроможних господарюючих суб'єктів, створення передумов для надходження потужного іноземного капіталу на національні ринки. Зосередившись, таким чином, на вирішенні поточних фінансових проблем, завдань зростаючої заборгованості та високої інфляції, ця модель виявилася неефективною, і навіть згубною для держав функціонуючими потужними народногосподарськими комплексами, такими високо диверсифікованими галузевими структурами економіки як військово-промисловий комплекс паливно-енергетичний сектор, машинобудування тощо, а також з передовими навіть за світовими вимірами фундаментальною і прикладною наукою та освітою, - тобто тими галузями, які не піддаються „спонтанному” ринковому регулюванню.

Резюмуючи вищевказане, можна констатувати, що перевагами від співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями можуть скористатися лише країни з функціонуючою ринковою економікою та ефективними ринковими і позаринковими інститутами, інші ж держави повинні ретельно зважувати доцільність виконання висунутих з боку МФО вимог, коригувати «нав'язаний» ззовні курс реформ з врахуванням конкретних умов кожної країни, доповнюючи його інституціональними, кейнсіанськими, соціал-демократичними та соціально-ринковими заходами з метою побудови змішаної економіки західноєвропейського зразка. Наочним підтвердженням цієї думки є ряд сумнівних (з точки зору національних економічних інтересів України) вимог міжнародних фінансових організацій, виконання яких було необхідним для отримання ресурсів цих установ.

Слід відмітити процеси необмеженої відкритості внутрішнього ринку, які створили зовнішнім конкурентний тиск на українських товаровиробників. За таких умов процес адаптації національного виробничого потенціалу до конкурентного середовища значно ускладнився, насамперед у галузях, які випускали технологічно складну, капіталоємну на наукоємну продукцію. Наслідком цього стало масове витіснення з внутрішнього ринку вітчизняного товаровиробника, який, не маючи достатнього часу для реструктуризації та пристосування до нових умов господарювання, неминуче банкрутував. Непродуманими, неадекватними умовам трансформаційної економіки, заходами супроводжувалася і лібералізація зовнішньої торгівлі, зокрема вимога МВФ щодо скасування мита на експорт деяких видів сировини для легкої та харчової промисловості. Логічним завершенням стало перенесення з України більш прибуткової переробної промисловості до розвинених країн на фоні і без того низького рівня використання ресурсного потенціалу нашої країни. Нарешті, інструменти лібералізації валютної сфери «вінчували» результати «реформаторських зусиль», створивши цілком легальні можливості експорту і без того «знекровленого» вітчизняного капіталу, які, зважаючи на корумпованість української влади, були успішно реалізовані [21, с. 44].

Крім того, неоднозначно можна оцінити і роль Міжнародного валютного фонду в розбудові ринку внутрішніх та зовнішніх боргових запозичень в Україні; критичних зауважень заслуговує доцільність залучення в нашу країну кредитів МБРР для вирішення енергетичної проблеми, використання кредитних ресурсів для реформування вугільної галузі тощо. Крім того, лише ефективне та цільове використання кредитів МФО у поєднанні з внутрішніми джерелами фінансування, і, що найголовніше, посиленням ролі держави в частині підтримки підприємств, у галузі інституційних перетворень та розв'язання соціальних завдань, спроможне повною мірою виявити свій позитивний вплив на реформування народного господарства країни.

Розділ 3. Шляхи та перспективи активізації інвестиційної діяльності України в умовах ринку

Надходження інвестицій для потреб розвитку національної економіки є важливим індикатором міжнародної привабливості держави, ознакою якості інвестиційного клімату та ключовим показником конкурентоспроможності на міжнародному ринку капіталу. Разом з тим, іноземні інвестиції індиферентні до проблем національної економіки та, в разі неналежного національного моніторингу і контролю, можуть містити вагомі виклики для національної економіки. Серед таких викликів: провокування внутрішніх дисбалансів товарних чи фінансових ринків, консервація неефективної структури національного виробництва, монополізація окремих стратегічно важливих або соціально значущих сфер національного господарства та ринків збуту, надмірна невідшкодовувана експлуатація національної сировинно-ресурсної бази чи виробничих потужностей, деформація умов конкуренції на ринку внаслідок застосування необґрунтованих пільг, надмірний відплив фінансових ресурсів через репатріацію прибутків тощо. Зважаючи на це, держава має відігравати активну роль у формуванні сприятливого інвестиційного клімату, спрямовувати інвестиції на позитивні соціально-економічні зрушення в державі, забезпечувати дотримання паритетних умов між іноземними та національними інвесторами на внутрішньому ринку [23, с. 66].

Вироблення стратегії і тактики інтеграції України у світову фінансову систему вимагає врахування світового досвіду та вивчення теоретичних засад регулювання міждержавного руху капіталів. На мою думку, в рамках регулятивного механізму основні зусилля слід спрямовувати на припинення відпливу капіталів за кордон та обмеження мінливості руху іноземних капіталів. Крім того, надходження зовнішніх заощаджень у національну економіку вимагає проведення такої макро- і мікроекономічної політики, яка забезпечувала б використання додаткових ресурсів для досягнення ні/їси економічного розвитку. Залучення країною іноземного капіталу потребує зваженого управління ризиками та створення каналів трансформації зовнішніх вкладень у продуктивні інвестиції. Ризик дестабілізації під впливом подій на міжнародних ринках істотно знижуватиметься за наявності значних валютних резервів, здорової банківської системи і гнучкої бюджетної політики. Ключовим елементом зваженого підходу до регулювання припливу іноземного капіталу має стати контролювання попиту на короткострокові позики. Адже потоки короткострокових капіталів є надзвичайно мінливими і можуть призводити до дестабілізуючих наслідків. Крім того, інтенсивний приплив такого капіталу часто зумовлюється не потребами реального сектора економіки, а реакцією міжнародних спекулянтів на деформації внутрішнього фінансового ринку.

Щоб забезпечити потреби виробничого сектору у фінансових ресурсах, необхідно створити найсприятливіші умови для інвесторів. Неплатоспроможним вітчизняним позичальникам треба обмежити доступ до зовнішнього фінансування. Право підприємств чи банків на отримання іноземних кредитів слід пов'язувати з їхніми фінансовими показниками. Так, у Росії, Бразилії, Румунії залучення резидентами кредитів від нерезидентів належить погодити із центральним банком, який ретельно контролює цільове спрямування запозичених коштів і платоспроможність позичальників. У Болгарії та Індонезії для залучення іноземних позик потрібно отримати дозвіл міністерства фінансів [28, с. 5].

Режим регулювання потоків капіталу в Україні, крім вирішення завдання оптимізації залучення іноземного капіталу, має запобігти відпливу вітчизняних капіталів за кордон, що є вирішальним для пожвавлення інвестиційного процесу в країні та відродження на цій основі її економіки. Щоб виконати це завдання, на даному етапі необхідно вдосконалити адміністрування валютних потоків, аби перешкодити вивезенню капіталів за нелегальними схемами. Систему контролю за відпливом капіталу можна буде скасувати лише після створення загальноекономічних умов для утримання національних заощаджень усередині країни та спрямування їх на внутрішні інвестиції. У довгостроковій перспективі з метою підвищення добробуту суспільства та розвитку національної фінансової системи необхідно буде поступово лібералізувати інвестиції резидентів за кордон. Відсутність обмежені, на рух капіталів дасть економічним суб'єктам України змогу диверсифікувати ризики та підвищити прибутковість інвестицій [21, с. 43].

Зважаючи на реальні та потенційні загрози забезпеченню національної конкурентоспроможності необхідна ревізія існуючої практики залучення ПІІ в Україну. При цьому переосмислення потребують концепція та механізми залучення ПІІ в Україну. Стратегічним пріоритетом державної політики тут має стати формування економічних і нормативно-правових умов для активного залучення ПІІ, орієнтованих на структурну перебудову і підвищення конкурентоспроможності національного виробництва на базі нових ресурсо- та екологозберігаючих, наукомістких технологій. Відтак завданням на 2006 рік має стати досягнення якісних змін в залученні ПІІ в Україну. Для цього необхідно:

· розробити та запровадити Кодекс поведінки підприємств з іноземними інвестиціями, згідно з яким нерезидентам міг би надаватися статус добросовісного іноземного інвестора з відповідними пільгами у разі їхньої відповідності чітким критеріям, якими мають стати: довгостроковість інвестування; високий рівень реінвестування прибутку; створення нових робочих місць; рівень використання сировини і комплектуючих вітчизняного походження; імпортозаміщення; сприяння технологічному та інноваційному розвитку країни, впровадженню сучасних ресурсозбережних та екологічно безпечних технологій; розвиток експорту наукоємної продукції; пом'якшення міжгалузевих та регіональних диспропорцій внутрішніх ринків України тощо. До добросовісних інвесторів не можуть відноситись інвестори, походженням з офшорних зон;

· розробити комплекс стимуляційних заходів щодо стратегічних інвесторів у ключових напрямах (літакобудування, космічні дослідження, інформатика та програмне забезпечення, експорт високотехнологічної продукції, виробництво енергозбережного обладнання, новітніх товарів тощо), які, зокрема, мають передбачати запровадження на певний термін податкових знижок, в обсязі частки капіталовкладень на розширення виробництва та проведення НДДКР;

· запровадити регулювання стандартів поведінки ТНК з іноземними інвестиціями, які займають вагоме місце у промисловості України і можуть впливати на конкурентну ситуацію. Механізми адміністративного контролю за виконанням таких стандартів мають, зокрема, передбачати застосування санкцій у випадках недотримання інвестиційних зобов'язань, недодержання вимог антимонопольного моніторингу тощо;

· розробити та впровадити моніторинг трансфертного ціноутворення, яким передбачити обов'язковий аналіз підсумкової звітності ТНК та подання ними відповідної документації до ДПА. Це необхідно для недопущення необґрунтованого виведення прибутків і капіталу з України та протидії іншим зловживанням;

· посилити антимонопольний моніторинг поглинання національних фірм зарубіжними інвесторами з метою упередження викривлення конкурентної ситуації на внутрішньому ринку та недопущення монополізації сегментів внутрішнього ринку України [42, с. 33].

Резюмуючи, зробимо спробу обґрунтувати деякі найважливіші напрями використання відповідного іноземного досвіду в Україні. Насамперед, підкреслимо, що без загальної стабілізації політичного та макроекономічного середовища в країні, а також забезпечення внутрішнього інвестування іноземні інвестиції не надходитимуть. До того ж -- внаслідок її зовнішньої заборгованості, несприятливого інвестиційно-підприємницького клімату та невеликої конкурентоспроможності -- обсяг надходжень у кращому випадку стагнуватиме, а в гіршому -- скоротиться. Інвестиційний бум, який переживає світ протягом останнього десятиріччя, нашу державу обминув.

Подальша результативність інвестування прямо залежатиме від удосконалення чинного законодавства України. Інвестиційні інститути Заходу ретельно оберігають свої кошти, нав'язуючи у відносинах з українськими виконавчими структурами та підприємцями сприятливу для себе модель інвестиційного законодавства, їх не відлякує перспектива функціонування в нашому національному режимі за умови отримання серйозних державних гарантій щодо захисту вкладень. Довіра у взаємовідносинах з цими інститутами є вкрай актуальною: іноді вони згодні прийняти наші численні квоти, ліцензії та громіздку податкову систему, проте потребують впевненості, що проіснують у даній комбінації визначений проміжок часу.

До найбільш актуальних і дискусійних у світових теорії та практиці інвестування належить проблема надання пільг для іноземного капіталу. Необхідно диференціювати податкові пільги за критеріями галузевого вкладення капіталу, строків і обсягів іноземних інвестицій, міри використання товарів і послуг вітчизняного виробництва. Цьому істотно сприятимуть якнайшвидша оптимізація податкової системи та запровадження в її межах додаткових пільг для іноземного капіталу (в тому числі -- звільнення від оподаткування дивідендів, одержаних власниками акцій приватизованих підприємств у період їх реструктуризації, та частини прибутку, реінвестованого в основний капітал, а також прибутку від експлуатації придбаних основних засобів протягом часу їх окупності). Однак варто усвідомити, що сама по собі наявність низьких податків не підвищить обсягів іноземного інвестування, а введення пільг може спричинити падіння експорту та відплив національного капіталу. Отже, оптимізація регулювання іноземного інвестування вимагає комплексного підходу. Якщо ж удосконалювати лише деякі його елементи, то кінцева результативність усіх відповідних заходів залишиться низькою [18, с. 48].

Порівняльний аналіз показує, що Україна не належить до тих країн, яким віддають перевагу інвестори. Україна має в різних сферах ліберальне інвестиційне право. Так, наприклад, заслуговують на позитивну оцінку мінімальні обмеження стосовно репатріації капіталів і прибутків. Разом з тим збільшення притоку інвестицій стримується такими перешкодами:

· поганий імідж щодо здійснення реформ (частково успадкований від минулого);

· іноземні інвестори не мають можливості брати участь в приватизації на тих самих умовах, що й українські (пільгові права трудових колективів перешкоджають іноземцям отримати більшість акцій підприємств; іноземців часто не допускають до аукціонів);

· іноземцям все ще не надано право власності на землю;

· існує заборона на продаж ділянок, на яких знаходяться підприємства;

· для реєстрації спільного підприємства необхідно подавати заяви до найрізноманітніших державних установ, де їх розгляд триває дуже довго; бюрократичний апарат неефективний; хоча за законом термін реєстрації, наприклад, становить 20 днів, на практиці вона триває до 9 місяців;

· все ще немає урядових програм підтримки нових та приватизованих підприємств;

· немає державних гарантій для іноземних інвестицій, що можуть бути оскаржені в суді;

· податковий тягар на підприємства в Україні, в тому числі іноземні, є занадто великим;

· внутрішній фінансовий ринок нерозвинений, як правило, фірми можуть отримати фінансування з терміном дії лише до трьох місяців; крім того, його розміри обмежені обсягами тієї частини оборотних коштів, під яку існує гарантія [47, с. 40].

У сфері сприяння інвестиціям в Україну пріоритетними є такі заходи:

· право власності на землю, рівноправна участь іноземців у приватизації;

· правове забезпечення дієвості запроваджуваних законів, насамперед у сфері оподаткування; зниження зборів [24, с. 146].

В Україні треба ще багато зробити у сфері інвестицій. Приклад інших східноєвропейських країн, де відбуваються реформи -- в першу чергу Угорщини, -- показав, що чистий приплив іноземних інвестицій може сприяти оздоровленню (фінансуванню) платіжного балансу за рахунком поточних операцій та технологічному оздоровленню економіки. Іноземні інвестори знають, що для створення привабливого інвестиційного клімату зі стабільними, несуперечливими та прозорими правовими рамками потрібні роки.

Разом з тим можна очікувати, що багато потенційних інвесторів будуть готові до посилення своєї діяльності в Україні, якщо процес реформ активно продовжуватиметься і якщо буде видно, що уряд оперативно й цілеспрямовано працює над усуненням згаданих перешкод.

Основними напрямками інвестиційної стратегії з погляду максимальної ефективності тепер і в найближчому майбутньому будуть:

поліпшення відтворювальної структури капіталовкладень, підвищення питомої ваги витрат на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств за рахунок зменшення питомої ваги нового будівництва у виробничій сфері;

удосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення в їхньому складі питомої ваги устаткування і скорочення, відповідно, будівельно-монтажних робіт;

зміна галузевої структури капітальних вкладень з погляду значного підвищення життєвого рівня населення на користь галузей, що виробляють продукти харчування і предмети особистого споживання (сільське господарство, що переробляють галузі, легка і харчова промисловість), послуги;

пріоритетне забезпечення капітальними вкладеннями прогресивних напрямків науково-технічного прогресу, що сприяють зниженню ресурсомісткості виробництва і підвищенню якості продукції;

збільшення обсягів капітальних вкладень на будівництво комфортного житла й інших об'єктів суспільного користування і медичного забезпечення;

збалансованість інвестиційного циклу [30, с. 8].

Для відновлення інвестиційних процесів та розвитку економіки України також потрібно: утвердження приватної власності; впровадження конкуренції, як обов'язкової умови регулювання ринку; створення сильної інституціонально-правової системи з дійовими механізмами розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; зниження частки державних інвестицій у виробничій сфері; спрямувати державні інвестиції в стратегічно важливі, але інвестиційно непривабливі галузі економіки.

Для реалізації зазначених державою інвестиційних проектів передбачається реалізовувати інвестиційну політику на державному, галузевому, регіональному рівнях та на рівні підприємств шляхом:

· створення позитивного нормативно-законодавчого поля для інвестування;

· розробка національних, регіональних, галузевих комплексно-цільових та інших програм розвитку;

· значного поліпшення маркетингу продукції, у тому числі стратегічного;

· створення економічних умов, які сприятимуть освоєнню виробництва нової продукції;

· розробки заходів, спрямованих на економію витрат при виробленні продукції [25, с. 19].

Напрямки розробок та реалізації інвестиційних проектів, які будуть розроблятись, повинні обумовлюватись конкретизованими на певний період завданням структурної перебудови та розвитку кожної галузі промисловості. На сьогодні державою здійснюється інформаційна база інвестиційних пропозицій по участі у реалізації інвестиційних проектів як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. На її основі здійснюється відбір пріоритетних інвестиційних проектів для їх підтримки на державному та регіональному рівнях. Конкретні шляхи активізації інвестиційної діяльності, і насамперед, фінансових інвестицій в Україні полягають в наступному:

- поліпшення організації державного регулювання фондового ринку;

- удосконалення системи обґрунтування емісії різних видів та обсягів цінних паперів;

- ширше залучення стратегічних інвесторів до процесу придбання цінних паперів високодохідних та високоліквідних підприємств, що передбачає аналітичну оцінку виробничо-господарської діяльності, активний пошук за допомогою доступних методів потенційно можливих інвесторів. При цьому бажано застосувати певну систему стимулювання інвесторів для прискорення процесу реалізації випущених цінних паперів і досягнення поставлених емітентами цілей;

- максимально можливе розширення посередницької діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів через надання додаткових послуг у цій сфері інвестиційними компаніями також помітно сприятиме підвищенню ефективності формування і використання інвестицій підприємств;

- посилення контролю за виконанням інвестиційних зобов'язань, зокрема умов конкурсів з продажу державного майна;

- оптимізація обсягів купівлі пакетів різних видів цінних паперів вітчизняними й зарубіжними інвесторами [27, с. 87].

Таким чином, виходячи з потреби поліпшення соціально-економічного становища країни, необхідно провести комплекс цілеспрямованих заходів для стабілізації виробництва і досягнення економічного зростання на якісно новій науково-технічній базі. Тому акценти інвестиційної політики слід зосередити на сприянні реалізації основних пріоритетних напрямів реформування економіки країни і державного регулювання економічних процесів. До таких слід віднести: реалізацію моделі інноваційного розвитку виробництва; стимулювання розвитку пріоритетних конкурентоспроможних виробництв і видів науково-технічної продукції, яким можуть бути надані переваги на світовому ринку і - які здатні забезпечити реальне зростання експортного потенціалу країни; надання державної підтримки інвестиціям малим суб'єктам господарювання, що створюють і випускають наукомістку продукцію; здійснення антиінфляційних та інших заходів, спрямованих на стабілізацію національної валюти; переорієнтацію фінансової та грошово-кредитної системи на потреби оновлення нових видів виробництва; стимулювання розвитку та матеріально-технічного переоснащення пріоритетних галузей агропромислового комплексу, забезпечення експортної орієнтації їх виробництва; посилення соціальної орієнтації економіки, освоєння випуску нових конкурентоспроможних товарів широкого вжитку, реалізацію енергозберігаючої моделі економіки; податкове стимулювання інвестицій у виробництво ресурсозберігаючої техніки; запровадження механізму відбору та оцінки інвестиційних проектів, що передбачають залучення бюджетних коштів; удосконалення нормативно-правової бази інвестиційної діяльності; удосконалення амортизаційної політики; гнучке поєднання адміністративних та економічних методів регулювання; розробку програм залучення стратегічних інвесторів до пріоритетних та орієнтованих на експорт виробництв з реалізацією відповідних заходів організаційного, економічного та політичного характеру [19, с. 237].

Не слід також забувати, що чим менше імідж країни відповідає очікуванням інвестора, тим нижче оцінюється інвестиційний клімат і тим на більші поступки й пільги мусить погоджуватися держава для залучення капіталів. І навпаки, поліпшення інвестиційного клімату дозволяє державі послідовно знижувати пільги, вирівнюючи їх до міжнародних стандартів, і створювати конкурентний інвестиційний ринок. Така привабливість є ключовою умовою залучення зовнішніх інвестицій в економіку держави, регіону, галузі або окремого підприємства.

У зв'язку з цим найважливішим завданням державного управління на цьому етапі є поліпшення та стабілізація інвестиційного клімату як країни загалом, так і окремих регіонів. На мою думку, нам необхідно створити національну систему критеріїв оцінки регіонів (областей, міст тощо), у тому числі для визначення ефективності роботи місцевих органів влади з формування інвестиційного середовища й залучення інвестицій. Для цього, насамперед, необхідно проаналізувати дві основні групи чинників -- інвестиційний потенціал та інвестиційний ризик. Оцінка інвестиційних ризиків дає базу для розробки програм регулювання інвестиційного клімату. Стосовно України, можна сформулювати правило дев'яти ключових інвестиційних чинників:

1. Лібералізація й дерегуляція підприємницької діяльності. Слід створити працюючу схему з виявлення й швидкого усунення бар'єрів для створення, ведення та закриття бізнесу. До неї входить комплекс заходів щодо зниження ступеня втручання з боку уряду в приватний бізнес, надання приватним підприємцям можливості діяти вільно й отримувати прибуток в умовах чесної конкуренції.

2. Стабільність і передбачуваність правового поля. Необхідно узгодити існуючі, розробити й ухвалити нові закони, що встановлюють єдині правила гри для компаній усіх форм власності. Насамперед, таку роботу слід провести щодо цивільного, трудового, податкового й комерційного кодексів, законодавства про захист прав у сфері інтелектуальної власності, патентів, політики передачі технологій та прямих іноземних інвестицій. Не менш важливим є й забезпечення реального дотримання міжнародних договорів і виконання рішень іноземних арбітражів. Міжнародна інвестиційна спільнота має бути впевнена в тому, що будь-які угоди, відповідні прийнятим міжнародним нормам і правилам, мають силу в Україні. Окремим невирішеним завданням залишається безумовне виконання судових рішень стосовно захисту прав власності інвесторів, а також розвиток земельного законодавства у напрямку вирівнювання прав вітчизняних і зарубіжних інвесторів.

3. Корпоративне й державне управління. До цього напрямку входить комплекс заходів із урегулювання корпоративних прав, діяльності державної адміністрації та приватизації державної власності. Заходи щодо реформування державного апарату мають привести до перегляду ролі чиновників у регулюванні приватного сектора. Необхідно створити таку систему взаємовідносин між державою та бізнесом, яка б мінімізувала можливості для корупції на всіх рівнях. Метою приватизаційних процесів має стати підвищення ефективності виробництва й використання ресурсів, мінімізація державного регулювання підприємницької діяльності, зниження державних витрат на підтримку неефективних виробництв і вивільнення ресурсів уряду для підвищення ефективності управління в суспільному секторі.

4. Лібералізація зовнішньої торгівлі та руху іноземного капіталу. Цей інвестиційний чинник складається з комплексу заходів щодо стимулювання вільного переміщення товарів, послуг і капіталів між державами. Першочерговому врегулюванню підлягають такі сфери:

· митна й транспортна політика, в тому числі боротьба з контрабандою, створення уніфікованої митної практики в різних областях країни;

· сертифікація, включно зі спрощенням повільної й непрозорої процедури отримання сертифікатів на товари, імпортовані до країни, взаємне визнання сертифікатів якості продукції та міжнародної організації стандартів ISO;

· страховий ринок, що передбачає вдосконалення законів українського страхового ринку, які суперечать європейським та світовим стандартам;

· ринок праці, що зазнає браку професіоналів на українському ринку праці, особливо в державному секторі. І потребує спрощення процедури прийняття на роботу іноземних фахівців високої кваліфікації [20, с. 57].

5. Розвиток фінансового сектора. Стан фінансового сектора має ключове значення для інвесторів. Тому робота у вказаному напрямку є найважливішою для поліпшення інвестиційного клімату та потребує здійснення такого комплексу заходів: зняття обмежень на відсоткові ставки за банківськими кредитами й позиками; скасування програм пільгового надання кредитів, запроваджених урядом; розширення автономії Національного банку. Його основною метою має бути підтримка внутрішньої та зовнішньої стабільності, без урахування політичних міркувань; оздоровлення банківського сектора шляхом удосконалення контролю за банківською діяльністю для підвищення довіри інвесторів до українських банків; посилення кадрів комісій із питань цінних паперів і бірж; заохочення конкуренції у фінансовому секторі шляхом розширення діяльності іноземних банків та інших фінансових організацій в Україні. З розглянутими чинниками прямо пов'язані питання адміністрування податків. Найбільшою проблемою для інвесторів, яку необхідно вирішити найближчим часом, є сплата та повернення ПДВ. Вона набуває більшої ваги пропорційно зростанню експорту українських товарів [38, с. 18].

6. Зниження рівня корупції. Необхідно створити таку систему відносин органів влади та бізнесу, яка мінімізує можливості зловживання державних чиновників, забезпечить послідовність у виконанні ухвалених законів і постанов, полегшить отримання дозволів, ліцензій і санкцій. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів щодо «профілактики» корупції; запровадити суворі покарання за корупцію й оприлюднювати факти чиновницького хабарництва; забезпечити суспільну підтримку програм із боротьби з корупцією, інформуючи громадян про їхні права.

7. Зниження політичного ризику. Політична стабільність і незалежність економічних пріоритетів від змін в органах влади була й залишається одним із найважливіших позитивних чинників при прийнятті інвестиційного рішення. Необхідно прийняти закони, що гарантують неможливість довільного відчуження приватної власності, включно з «повільною експропріацією»; зробити діяльність податкових інспекторів і місцевих адміністрацій підконтрольною центральній адміністрації.

8. Імідж і програми просування країни. Довгострокові цілі із залучення зовнішніх інвестицій потребують постійних зусиль із формування привабливого іміджу країни. Необхідно сформулювати й широко висвітлювати державну політику та готовність уряду вживати радикальних заходів, орієнтованих на ринкову економіку; публічно підтримувати інвестиції; посилити комерційні відділи зарубіжних посольств.

9. Формування інвестиційних стимулів. Мета дій у цьому напрямку -- створення інвестиційних стимулів, аналогічних стимулам торгових партнерів країни. При цьому необхідно уникати вибіркового стимулювання, яке може призвести до спотворень і неефективного розподілу ресурсів. Основні заходи в цьому напрямку: встановити ставки оподаткування на рівні, аналогічному рівню сусідніх країн або країн-конкурентів; скасувати спеціальні інвестиційні пільги та привілеї, спрямовані на вибіркову підтримку окремих галузей, компаній або регіонів. Особливо хочу наголосити, що істотно збільшити приток інвестицій можна лише за умови розвитку всього комплексу чинників, що формують інвестиційний клімат. Недооцінка хоча б однієї складової неминуче призведе до дисбалансу та створить напруженість на інвестиційному ринку України [14, с. 41].

Наступним важливим кроком у забезпеченні стабільності інвестиційного процесу є формування ринку операторів зовнішніх інвестицій. У своєму розвитку український інвестор пройшов шлях від першокласника до професора у дуже стислі терміни. На початковому етапі це був інтуїтивний пошук можливих варіантів рішень. Здебільшого фінансувалися надприбуткові короткострокові проекти з невеликими вкладеннями. На наступному етапі почали з'являтися більш довгострокові інвестиційні проекти, визначилися основні гравці, почалося формування інвестиційного ринку. Саме на цьому етапі досягли успіху ті українські інвестори, які виступили оператором із залучення зарубіжних інвестицій. Оскільки вони змогли забезпечити баланс ресурсів, запропонувавши зарубіжним інвесторам свої знання, навички й володіння механізмами роботи саме на цьому ринку, українському ринку -- інвестиції, що значно перевищують внутрішні можливості.