Банкрутство пiдприємств у ринковiй економiцi

План

Вступ

1. Банкрутство підприємств і можливості його попередження в системі антикризового фінансового управління

1.1 Банкрутство підприємства як явище ринкової економіки і його передумови

1.2 Антикризове управління як засіб попередження банкрутства

2. Аналіз потенційного банкрутства суб'єктів господарювання

2.1 Оцінка кризових факторів та прогнозування можливого банкрутства

2.2 Етапи фінансової стабілізації підприємства

3. Проблема банкрутства та напрямки фінансового оздоровлення підприємств

3.1 Проблеми організації процедури банкрутства підприємства та шляхи її вирішення

3.2 Напрямки оздоровлення суб'єктів господарювання

Висновки

Вступ

Ринкове оточення для усіх без винятку суб'єктів - учасників ринку є потенційно «ворожим», і, відповідним чином регулюючи їх діяльність та оцінюючи ефективність, неминучістю диференціює їх на дві великі категорії:

прибуткові підприємства;

збиткові підприємства.

Тривале ж функціонування збиткового підприємства в оточенні конкурентів є неможливим і в країнах еволюційно сформованої ринкової економіки, як правило, припиняється за допомогою узаконених процедур, без яких забезпечення стабільного функціонування всієї системи ринкових стосунків є нереальним.

Однак в Україні такий важливий інструмент лібералізованої економіки, як банкрутство, до останнього часу з різних причин використовувався вкрай незадовільно, що породило проблему масового існування в системі господарсько-економічних стосунків не просто підприємств-боржників, а підприємств, які внаслідок втрати платоспроможності перестали бути повноцінними учасниками цих стосунків і перетворились в потужний загальностемний чинник гальмування економічних перетворень, зниження ділової активності, створення дефіциту фінансово-кредитних ресурсів, вимушеного використання бартерних схем обігу товарами і послугами.

У світовій практиці законодавство про неспроможність розвивалося по двох принципово різних напрямках: британська модель будувалася на тому, що банкрутство було способом повернення боргів кредиторам, що супроводжувалося ліквідацією підприємства-банкрута. По американській моделі в банкрутства протилежна мета - відновити платоспроможність підприємства шляхом проведення реорганізаційних процедур. В даний час в розвинутих країнах з ринковою економікою прослідковується тенденція зближення, з'єднання двох цих початків. Тобто перед законодавством про банкрутство стоять одночасно дві мети: задовольнити вимоги кредиторів по можливості, відновлюючи платоспроможність боржника.

З переходом України до ринкової економіки і приватної власності з'явилася необхідність в інституті неспроможності для того, щоб зменшити ризик кредиторів, і якщо вже їхні втрати неминучі, то вони повинні бути розподілені найбільш справедливим шляхом. З цією метою 1 січня 2000 року набрав чинності Закон України про банкрутство від 30 червня 1999 року, який у новій редакції, отримав назву «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Метою роботи, що зумовлена актуальністю теми, є детальне вивчення і дослідження явища банкрутства в ринковій економіці.

Перший розділ дипломної роботи присвячений теоретичним аспектам зародження інституту неспроможності, причинам виникнення банкрутства і можливостям його попередження в системі антикризового фінансового управління.

Другий розділ роботи відображає оцінку кризових факторів фінансової діяльності та прогнозування можливого настання банкрутства ща до появи явних ознак. Така оцінка здійснюється на основі фінансового аналізу і має діагностичний характер. А також методологію діагностики банкрутства підприємства за допомогою:

кореляційного-регресійного аналізу;

оцінки загрози банкрутства за моделлю Альтмана, Тафлера;

експрес-аналізу фінансового стану підприємства за допомогою коефіцієнта Бівера;

оцінки загрози банкрутства підприємства шляхом встановлення коефіцієнта фінансування важколіквідних активів.

В цьому розділі також відображаються етапи внутрішньої фінансової стабілізації підприємства в системі антикризового управління.

Даний аналіз здійснюється на прикладі звітності ВАТ «Міжрайагропостач».

У третьому розділі висвітлюється проблема банкрутства та можливі напрямки фінансового оздоровлення неспроможних підприємств.

Базою дослідження є Закони України, нормативно-інструктивні матеріали, публікації з періодики, навчальні посібники стосовно теми дипломної роботи. Власне дослідження побудовано на аналізі річної фінансової звітності ВАТ «Міжрайагропостач».

Дипломна робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури, ____ таблиць, ____ графіків, ____ додатків.

1. Банкрутство підприємств і можливості його попередження в системі антикризового фінансового управління

1.1 Банкрутство підприємств як явище ринкової економіки і його передумови

Звернення до традицій цивільно-правового регулювання банкрутства представляється мені необхідним, оскільки сучасний етап розвитку цього інституту представляє не що інше, як продовження тих традицій, що закладалися в країні протягом багатьох сторіч. Своїми коренями інститут неспроможності іде в далеке минуле. Перші відгомони конкурсних відносин можна знайти в римському праві. Оскільки в древніх були відсутні розвинуті господарські і майнові зв'язки, а також механізм оцінки майна, забезпечення зобов'язань у той час носило особистий характер: «…щоб добути кредит, плебею залишалося тільки закласти себе і дітей у кабалу кредиторів». У випадку невиконання вимог про повернення кредиту, боржник надходив в особисте розпорядження кредитора, причому останній був вправі убити боржника і розрубити його тіло на частини. З часом у римському праві з'являються норми, що дають право кредитору звернути стягнення на майно боржника, але, проте, це не рятувало його від особистої боргової розправи.

Джерела зародження інституту неспроможності можна знайти в «Руській Правді». Так, наприклад, стаття 69 регулює той випадок, коли в боржника кілька кредиторів, і він не в змозі їм заплатити. Способом одержання грошей служив продаж боржника на «торгу», але за умови, що неспроможність боржника виникла внаслідок нещасливого збігу обставин. Отримані кошти розподілялися між кредиторами відповідно до встановлених правил.

Подальше згадування про інститут неспроможності міститься тільки в Соборному укладі 1649 року, хоча і воно практично повторює те, що було закладено в «Руській правді».

Переломним моментом у регулюванні відносин неспроможності стало ХVIII століття. Саме в цей період створюється велика кількість законодавчих актів, кодификація яких була довершена в 1800 році виданням Статуту про банкрутів.

Статут, що складався з двох частин: «Для купців і інших торгових людей, що мають право зобов'язуватися векселями» і «Для дворян і чиновників», виділяв три види неспроможності: нещасливу, необережну і злісну, містив нові норми про порядок визнання недійсними деяких угод, зроблених банкрутом, регламентував наслідки неспроможності, що складаються в позбавленні банкрута більшості прав. Статут про банкрутів широко застосовувався на практиці, але в процесі його застосування були виявлені «різні незручності і недоліки» тому відразу було прийняте рішення створити новий Статут.

Статут про банкрутів 1832 року проіснував аж до 1917 року.

Після революції поняття неспроможності було відсутнє, однак у період напевне НЕПу приходилося розглядати позови, зв'язані з неспроможністю боржників, користуючись при цьому нормами Статуту 1832 р. Щоб уникнути таких непорозумінь у ряд статей Цивільного Кодексу 1922 р. про заставу, позику, було введене поняття неспроможності, але відсутність механізму застосування даних норм не дало ніякого позитивного результату.

В листопаді 1927 року Цивільний процесуальний кодекс був доповнений ст. 37 «Про неспроможність приватних фізичних і юридичних осіб». Відповідно до цього справи розглядалися в позовному порядку. Встановлювався термін один рік з моменту прийняття позову до розгляду судом. Відсторонивши кредиторів як від участі в конкурсі, так і від призначення керуючого, державні установи взяли на себе виконання цих функцій. Законодавство періоду НЕП являло собою аномалію конкурсного права, оскільки захищало не законні інтереси окремих кредиторів, а загальний господарський результат. Із згортанням НЕП поступово перестали застосовуватися і конкурсні закони, оскільки існування інституту неспроможності несумісно з монополією державної власності і розвитком планових початків в економіці.

У результаті еволюції законодавства про банкрутство підприємств до нього дедалі більше вносилося норм, спрямованих не стільки на ліквідацію боржника, скільки на його фінансове оздоровлення.

Впровадження ринкових відносин господарювання в економічне життя України, відмова від державної монополії на засоби виробництва, правове закріплення рівності усіх форм власності, створення та діяльність якісно нових суб'єктів підприємницької діяльності зумовили необхідність державного регулювання процесів, які раніше не були притаманні економічним відносинам, що існували у суспільстві. Одним з них є банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності.

Ситуація в нашій країні ускладнюється деякими негативними особливостями, що зумовлені специфікою функціонування українських підприємств протягом кількох попередніх десятиліть. Це, зокрема, такі особливості:

· довгостроковий період функціонування господарюючих суб'єктів у середовищі централізованого розподілу і планування;

· велика питома вага в економіці підприємств-гігантів, що спеціалізувалися на випуску певних видів продукції. Ці підприємства не були гнучкими, мали високий рівень залежності від транспортної мережі та наявних конкретних господарських зв'язків. У результаті багато хто з них виявився повністю неконкурентоспроможним в умовах виходу на вітчизняний ринок зарубіжної продукції;

· дуже високий процент морального і фізичного зносу основних фондів, що негативно впливає на якість і конкурентоспроможність продукції.

Усе перелічене вище визначило особливу схильність вітчизняних господарюючих суб'єктів до кризових явищ, що виявилося у втраті фінансової стійкості, виникнення неплатоспроможності і, як наслідок, у банкрутстві.

Отже, проблема державної регламентації процесу банкрутства надзвичайно актуальна для України, оскільки: по-перше, вона стосується великої кількості підприємств, які є потенційними або фактичними банкрутами, по-друге, світовий досвід стверджує, що інститут банкрутства є одним із ефективних інструментів ринкових перетворень, формування ефективного власного підвищення ефективності господарювання.

Базовим правовим актом, що регламентував питання банкрутства був Закон України «Про банкрутство» прийнятий 14 травня 1992 року. Згідно з цим законом - банкрутство - це неспроможність юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності - задовольнити у встановлений для цього термін пред'явлені до нього з боку кредиторів вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом.

Але на сьогоднішній день у юридичній літературі неодноразово піднімається питання: що таке неспроможність і що таке банкрутство, чи є вони синонімами чи ні. На цей рахунок існують різні точки зору.

Так наприклад, Г.Ф. Шершеневич вважає, що банкрутством варто вважати неспроможність, сполучену з таким винним поводженням боржника, що заподіює школу кредиторам. Л. Щенникова також указує на те, що проведення розходжень між поняттями неспроможність і банкрутство «…за принципом провини не позбавлене глибокого змісту».

Цікава і позиція С. Жилинского, що крім зазначених понять оперує ще і таким поняттям, як неплатоспроможність. «Усе починається з неплатоспроможності. Якщо вона виявляється зовсім непосильна для боржника й останній втрачає всяку можливість розрахуватися з кредиторами, то такий неплатник тим самим здобуває нову якість - стає неспроможним. Третя і завершальна якість на тернистому шляху невдачливого підприємця - банкрутство. Цим його наділяє арбітражний суд».

З 1 січня 2000 року набрав чинності Закон про банкрутство від 30 червня 1999 року, який у новій редакції отримав назву «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», свідчить про зміни в орієнтації Закону на державному рівні. Це не могло не позначитись на законодавчому визначенні терміну банкрутства, під яким розуміється визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури. Підприємство вважається нездатним задовольнити вимоги кредиторів, якщо його зобов'язання або обов'язки не виконуються протягом трьох місяців з моменту настання дати їх виконання.

Склад і розмір зобов'язань за обов'язковими платежами визначається на момент подачі заяви в Арбітражний суд про визнання боржника банкрутом.

До таких грошових зобов'язань включаються:

заборгованість за передані товари, виконані роботи, надані послуги;

суми позик з урахуванням процентів, що підлягають сплаті боржником.

Не включаються зобов'язання:

перед громадянами за заподіяння шкоди життю і здоров'ю;

за виплатами авторських винагород;

перед фундаторами боржника;

неустойки за невиконання або неналежне виконання грошового зобов'язання.

Розмір грошових зобов'язань повинен підтверджуватись рішенням суду або документами, що свідчать про визнання боржником цих вимог. Арбітражний суд порушує справу про банкрутство, якщо вимоги до боржника в сукупності становлять не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати.

Законодавець спробував закласти нову концепцію, що відкриває нові можливості як для боржника, так і для кредиторів. Ця концепція знайшла лаконічне відображення вже в самій назві Закону. Якщо раніше порушення провадження у справі про банкрутство в більшості випадків призводило до ліквідації боржника, то тепер сам факт порушення за задумом законодавця відкриває перед боржником великі можливості і в деяких випадках стає досить вигідним вирішенням багатьох проблем. Боржник виграє, отримуючи шанс використати інструменти Закону для поновлення платоспроможності, а кредитори в цьому випадку можуть отримати більше, ніж отримали б при ліквідації боржника.

Передумови банкрутства слід розглядати як цілісну взаємодію факторів як зовнішнього так і внутрішнього характеру.

Банкрутство найчастіше - результат спільного та одночасного впливу всіх факторів. Аналіз зарубіжної практики свідчить, що в країнах із розвинутою економікою та сталою політичною системою, як правило, 1/3 банкрутств викликана зовнішніми та 2/3 внутрішніми причинами.

Запозичувати повністю зарубіжний досвід у цій галузі для вітчизняної практики не можна, оскільки наші підприємства працюють в інших кризових соціально-економічних умовах. Тому набір факторів і міра їхнього впливу на можливості виникнення банкрутства зовсім інші.

До основних факторів, що впливають на фінансово-господарську діяльність підприємств і загрозу банкрутства, слід віднести політику нестабільності суспільства. Значення цього фактору дуже важливе. Слабка державна влада призводить до недосконалості законодавства в галузі господарського права. Це проявляється в ставленні держави до виробничої та підприємницької діяльності, частих змін законодавства, високому рівні оподаткування.

До зовнішніх причин банкрутства відносять:

1. Економічні: кризовий стан економіки країни, спад виробництва, інфляція, нестабільність фінансової системи, зростання цін на ресурси, зміна кон'юнктури ринку, неплатоспроможність та банкрутство партнерів. Однією з причин неплатоспроможності суб'єктів господарювання може бути неправильна фіскальна політика держави.

2. Політичні: політична нестабільність суспільства, зовнішньоекономічна політика держави, розрив економічних зв'язків, втрата ринку збуту, зміна умов експорту і імпорту, недосконале законодавство в сфері господарського права, антимонопольної політики і підприємницької діяльності.

3. Посилення міжнародної конкуренції у зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу.

4. Демографічні: чисельність, склад народонаселення, рівень благоустрою народу, розмір і структура потреб суспільства на ті чи інші види товарів і послуг.

До внутрішніх причин банкрутства відносять:

1. Дефіцит власних обігових коштів.

2. Недосконалий механізм ціноутворення.

3. Відсутність договірної дисципліни.

4. Відсутність юридичних служб.

5. Відсутність перспективного планування.

6. Відсутність джерел довгострокового фінансування капіталовкладень.

7. Наявність незавершених капіталовкладень.

8. Зростання дебіторської та кредиторської заборгованості.

Таким чином, банкрутство являється, як правило, наслідком взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів.

Варто враховувати, що банкрутство може бути прихованим, фіктивним або навмисним.

Приховане банкрутство - навмисне приховування факту стійкості фінансової неспроможності через подання неправдивої інформації, яке призводить до матеріальних збитків кредиторів.

За такі дії на засновників підприємства і посадових осіб накладаються штрафи розміром до 300 мінімальних розмірів заробітної плати з позбавленням займатися такою діяльністю протягом 5 років.

Мотивами та цілями приховання банкрутства є:

· надія на поліпшення фінансового стану;

· спроби одержати банківський кредит для покриття фінансової заборгованості або для привласнення одержаних коштів з наступною ліквідацією підприємства;

· прагнення отримати вигідне замовлення на виробництво товарів, робіт, послуг від держави чи інших замовників.

Фіктивне банкрутство є тим випадком, коли у боржника при подачі заяви до Арбітражного суду є можливість задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі. Це робиться, як правило, з метою отримання від кредиторів відстрочки платежів або знижки з боргів. Боржник, який подав таку заяву, несе перед кредиторами відповідальність за збитки, заподіяні подачею такої заяви.

За неправдиву інформацію щодо фінансового стану боржника перед кредиторами засновники підприємства і посадові особи караються штрафом від 300 до 500 мінімальних зарплат з позбавленням займатися такою діяльністю протягом 5 років. При завданні великої шкоди - позбавлення волі на термін до 3 років з конфіскацією майна.

Навмисне банкрутство виникає з вини фундаторів боржника й інших осіб, у тому числі керівника, які мають право давати обов'язкові для боржника вказівки або мають можливість іншим чином визначати його дії. Таке відбувається, звичайно, у тому випадку, коли керівник або власник в особистих або в чиїхось інтересах навмисне робить підприємство неплатоспроможним. У цій ситуації на власників та інших осіб, при недостатності майна боржника, може бути покладена субсидарна відповідальність за його зобов'язаннями.

Якщо навмисне доведення підприємства до банкрутства завдає шкоди державним чи громадським інтересам або правам та інтересам кредиторів, на керівників накладається штраф від 500 до 800 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням обіймати керівні посади на термін до 5-ти років. При завданні великої шкоди - позбавлення волі на термін до 5 років з конфіскацією майна.

Розрізняють ще такі види банкрутства:

Нещасливе - виникає в наслідок непередбачених обставин Арбітражного суду із заявою про визнання боржника банкрутом мають:

при невиконанні грошових зобов'язань - боржник, кредитори і прокурор;

при невиконанні обов'язків за сплатою обов'язкових платежів - боржник, прокурор, податкові та інші уповноважені органи.

Боржник. Звернення боржника до Арбітражного суду ґрунтується на рішенні уповноваженого органу, відповідно до установчих документів і за умови наявності в нього майна, достатнього для покриття судових витрат. Керівник боржника зобов'язаний звернутись до Арбітражного суду не пізніше, ніж через один місяць з моменту виникнення таких обставин:

коли задоволення вимог одного або кількох кредиторів призводить до неможливості виконання грошових зобов'язань боржником у повному обсязі перед ними;

коли уповноваженим органом боржника прийняте рішення про звернення до Арбітражного суду;

якщо при проведенні ліквідації підприємства встановлена неможливість задоволення вимог кредиторів у повному обсязі.

При неподанні боржником заяви до Арбітражного суду в установлених випадках і у визначені терміни застосовуються такі санкції:

субсидіарна відповідальність керівника боржника і членів ліквідаційної комісії за зобов'язаннями боржника перед кредиторами, що виникли після закінчення терміну, встановленого для подачі заяви;

керівник боржника і члени ліквідаційної комісії можуть бути позбавлені права займати керівні посади і здійснювати підприємницьку діяльність з керування юридичними особами;

керівник боржника може бути притягнутий до кримінальної відповідальності.

Кредитори. Кредиторами за грошовими зобов'язаннями можуть бути українські й іноземні фізичні та юридичні особи, а також державні інституції та муніципальні утворення в особі уповноважених на те органів державної влади і місцевого самоврядування.

До Арбітражного суду подаються заяви одним кредитором або об'єднанням кредиторів. В останньому випадку заяву підписують усі кредитори, що об'єдналися. Заява від державних інституцій та муніципальних утворень подається уповноваженим на те органом державної влади або місцевого самоврядування із прикладеними доказами вживання заходів щодо отримання заборгованості за обов'язковими платежами.

Право на подання заяви до Арбітражного суду про визнання боржника банкрутом мають конкурсні кредитори, інтереси яких представляють збори кредиторів і комітет кредиторів.

Збори кредиторів скликаються з ініціативи однієї третини від числа конкурсних кредиторів, вимоги яких становлять не менше однієї третини загальної суми вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів. Збори скликаються у двотижневий термін і проводяться, як правило, за місцем перебування боржника.

Голоси кредиторів розподіляються пропорційно до сум їхніх вимог до боржника на дату проведення зборів.

З моменту прийняття Арбітражним судом заяви про визнання боржника банкрутом кредитори не мають права звертатися до боржника з метою задоволення своїх індивідуальних вимог.

Прокурор. Звернення прокурора до Арбітражного суду передбачено у таких випадках:

коли ним виявлені ознаки навмисного банкрутства;

коли у боржника є заборгованість за обов'язковими платежами;

в інтересах кредитора за грошовими зобов'язаннями державних інституцій та муніципальних утворень;

в інших випадках.

Законом передбачається застосування таких головних етапів процедури банкрутства:

Досудова санація - заходи для відновлення платоспроможності боржника, прийняті власником, фундаторами, кредиторами й іншими особами з метою попередження банкрутства.

Мирова угода - процедура досягнення домовленості між боржником і кредиторами щодо відстрочки і розстрочки належних кредиторам платежів або знижки з боргів.

Спостереження - процедура банкрутства, застосовувана до боржника з моменту прийняття Арбітражним судом заяви про визнання боржника банкрутом з метою забезпечення цілісності майна боржника і проведення аналізу фінансового стану боржника. Спостереження припиняється з моменту визнання Арбітражним судом боржника банкрутом і відкриття конкурсного виробництва, введення зовнішнього керування або затвердження мирової угоди.

Конкурсне виробництво - процедура банкрутства, що застосовується до боржника, визнаного банкрутом, з метою співрозмірного задоволення вимог кредиторів.

Зовнішнє керування - процедура банкрутства, що застосовується до боржника з метою відновлення його платоспроможності, з переданням повноважень з керування боржником зовнішньому керуючому - особі, яка призначається Арбітражним судом для проведення зовнішнього керування або конкурсного виробництва). Як бачимо, процедура банкрутства є досить ефективним інструментом для відновлення платоспроможності підприємства і в багатьох випадках дозволяє досить успішно позбутися боргів і фактично розпочати роботу з «чистого аркуша», не загубивши при цьому активи підприємства в результаті проведення кредиторами виконавчого провадження проти боржника, а також зберігши за собою контроль над підприємством.

Провадження справ про банкрутство регулюється Арбітражним процесуальним кодексом України.

Арбітражний суд зобов'язаний установити і зафіксувати в рішенні причини, з яких настала неспроможність. Після визнання боржника банкрутом відкривається ліквідаційна процедура - задоволення вимог кредиторів у такій послідовності:

зобов'язання перед працівниками підприємства-банкрута;

вимоги щодо сплати державних і місцевих податків та зборів;

задоволення вимог кредиторів, не забезпечених заставою;

повернення членам трудового колективу внесків до статутного фонду;

вимоги власників корпоративних прав та інші виплати.

Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги за його зобов'язаннями, він вважається вільним від боргів і продовжує свою господарську діяльність. Арбітражний суд може винести ухвалу про реорганізацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, тільки у випадках, якщо у нього залишилося майнових активів менше, ніж потрібно для його функціонування згідно із законодавством або клопотанням власників його майна. Якщо за результатами ліквідаційного балансу не залишилося майна після задоволення вимог кредиторів, арбітражний суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи-банкрута.

Останніми роками в Україні спостерігається стійка тенденція до зростання кількості фінансово неспроможних підприємств. Так протягом 2000 року збитково працювало 49% підприємств, що на 4% менше ніж у 1999 році. Найбільше таких підприємств і організацій на транспорті, у постачанні і збуті, будівництві.

Ще однією негативною тенденцією, яка є наслідком незадовільного фінансового стану більшості вітчизняних підприємств, є катастрофічне зростання їх кредиторської та дебіторської заборгованості.

Дебіторська і кредиторська заборгованість на 1 червня 2000 року становила відповідно 197089,9 та 267645,9 млн. грн. Порівняно з початком року дебіторська заборгованість зросла на 15.7%, кредиторська - 16,8%.

Найбільша питома вага кредиторської заборгованості припадала на промисловість - 42,7% від загальної суми, торгівлю та громадське харчування - 13,8%, транспорт - 12,0%, сільське господарство - 5,0%. Слід зазначити, що більше двох третин неплатежів у промисловості спостерігається в таких галузях, як електроенергетика, паливна промисловість, чорна металургія, машинобудування та металообробка.

Негативною характеристикою внутрішньої заборгованості є значна питома вага простроченої заборгованості в загальній сумі - 48%
та 50,3% кредиторської. В той же час частка простроченої заборгованості поточного року порівняно з даними на 01.06.1999 року зменшилась в дебіторській заборгованості на - 1,3 відсоткового пункту, в кредиторській - на 2,7 відсоткового пункту.

В основному прострочені платежі мають місце за розрахунками за товари - 87% внутрішньої простроченої дебіторської та 66,7% внутрішньої простроченої кредиторської заборгованості.

Загальна сума несплат суб'єктів господарської діяльності по платежах до бюджету на 1 червня 2000 року становила 22255,2 млн. грн. або 9,7% внутрішньої заборгованості.

Фінансовий результат суб'єктів господарювання від звичайної діяльності до оподаткування за січень-серпень 2001 року становив 15,7 млрд. грн.

По промислових підприємствах фінансовий результат за цей період складає 11,2 млрд. грн., його основну частину створено у трьох галузях - чорній металургії, електроенергетиці та паливній промисловості. За видами економічної діяльності найбільші обсяги фінансового результату від звичайної діяльності до оподаткування належать підприємствам промисловості - 9,4 млрд. грн., з неї: в обробній промисловості - 5,7 млрд. грн., по розподіленню електроенергії, газу та води - 2,5 млрд. грн. в добувній - 1,2 млрд. грн. Також значним фінансовий результат був на транспорті - 3 млрд. грн. та на підприємствах оптової й роздрібної торгівлі, торгівлі транспортними засобами, по наданню послуг з ремонту - 1 млрд. грн.

Протягом 2001 року збитково працювало 44% підприємств, що на 5 відсоткових пункти менше, ніж у минулому році. Найбільше таких підприємств і організацій у матеріально-технічному постачанні та збуті, на транспорті та у заготівлі.

Дебіторська та кредиторська заборгованість по всіх суб'єктах господарювання на 1 вересня цього року становила відповідно 215,8 та 274 млрд. грн. Протягом серпня 2001 року дебіторська заборгованість збільшилась на 1%, кредиторська - на 0,5%. Порівняно з початком року дебіторська заборгованість зросла на 16,5%, кредиторська - на 6%.

У структурі кредиторської заборгованості часта заборгованості між підприємствами України становила 86,1%, між суб'єктами господарської діяльності України та країн - республік колишнього СРСР - 6,8%, із суб'єктами господарської діяльності інших країн - 7,1%. У структурі дебіторської заборгованості - 95%, 2,5%, 2,5% відповідно.

Найбільші обсяги кредиторської заборгованості у сумі заборгованості перед суб'єктами господарської діяльності Україна має з Російською Федерацією 16,1 млрд. грн. та Туркменістаном 2 млрд. грн.

Питома вага простроченої заборгованості в загальній сумі дебіторської заборгованості становила - 42,4%, кредиторської - 41,7%.

Це є наслідком неплатоспроможності більшості суб'єктів господарювання. Неплатоспроможність, у свою чергу, є підставою для оголошення підприємства банкрутом. Як наслідок, значна кількість позовних заяв до арбітражних судів надходить у зв'язку з банкрутством підприємств. Так, як свідчить інформація, представлена на графіку 1, протягом 1992-2000 років порушено більше як 56 тисяч справ про банкрутство суб'єктів підприємницької діяльності, причому обсяги щорічного порушення справ постійно збільшуються. Темпи зростання обсягів порушення справ були найвищими в 1997 році, але починаючи з 1998 року стали поступово та систематично знижуватися.

На початок 2000 року питома вага справ про банкрутство в загальній кількості розглянутих арбітражними судами України господарських справ становила 7,4% при цьому кількість справ про банкрутство збільшилась на 4,9%.

Зменшення вагомості справ про банкрутство в загальній масі господарських справ свідчить про започаткування тенденцій поліпшення кінцевих наслідків господарювання. Таке твердження базується також і на даних арбітражної статистики за 1999 рік. Так, кількість прийнятих арбітражними судами постанов про визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами при загальному їх зростанні за рік в 1,4 раза зменшилась в містах Києві на 303, Севастополі - на 43, АРК - на 83, областях Вінницькій - на 183, Запорізькій - на 48, Херсонській - на 46, Закарпатській - на 37. Лише в четвертому кварталі 1999 року цей показник поліпшився в восьми регіонах. Зменшення кількості підприємств-банкрутів, щодо яких затверджено ліквідаційний баланс, в АРК на 106, Тернопільській області - на 19, Чернігівській - на 1, у м. Севастополі - на 27. Не закріпили на кінець минулого року досягнуте поліпшення цього показника у Волинській, Київській та Чернігівській областях.

Таблиця 1. Динаміка процедур банкрутства підприємств у регіонах України

Регіон / Область:	1998 рік.	1999 рік.
	Прийнято постанов про визнання банкрутством	З них із затвердженням ліквідаційного балансу	Прийнято постанов про визнання банкрутством	З них із затвердженням ліквідаційного балансу
1.	2	3	4	5
Вінницька	253	15	70	59
Волинська	28	28	105	47
Дніпропетровська	248	248	1101	360
Донецька	430	208	601	451
Житомирська	71	71	134	95
Закарпатська	110	18	73	63
Запорізька	115	115	67	178
Івано-Франківська	37	12	119	47
Київська	88	49	201	85
Кіровоградська	104	104	268	132
Луганська	229	74	278	229
Львівська	118	118	231	214
Миколаївська	96	30	148	81
Одеська	155	155	209	223
Полтавська	91	84	188	96
Рівненська	32	32	70	59
Сумська	188	47	193	202
Тернопільська	63	32	63	13
Харківська	225	143	370	180
Херсонська	144	79	98	84
Хмельницька	67	65	104	90
Черкаська	63	61	103	60
Чернівецька	59	13	96	13
Чернігівська	65	65	102	96
АР Крим	353	292	270	186
Київ	991	669	688	970
Севастополь	102	69	59	42
Всього:	4525	2896	6244	4345

Як свідчить інформація, представлена на графіку 2, протягом 1996-2000 років обсяги поданих заяв, винесених постанов, ліквідованих підприємств постійно збільшуються. Темпи зростання цих показників практично в усі періоди перевищують темпи порушення справ, що свідчить про певні позитивні зрушення в механізмі впровадження та розгляду справ про банкрутство.

Зауважимо, що банкрутство та ліквідація підприємства означають не лише збитки для його акціонерів, кредиторів, виробничих партнерів, споживачів продукції, а й зменшення податкових надходжень до бюджету, зростання безробіття, що зрештою може стати одним із чинників макроекономічної нестабільності. Істотно є те, що серед підприємств, справи про банкрутство яких перебувають на розгляді, значний відсоток становлять такі, що тимчасово потрапили в скрутне становище. Вартість їхніх активів набагато вища за кредиторську заборгованість. За умови проведення санації чи реструктуризації ці підприємства можуть розрахуватися з боргами і продовжити діяльність.

Проте через недосконале законодавство, відсутність належного теоретико-методичного забезпечення санації, дефіцит кваліфікованого фінансового менеджменту, брак державної фінансової підтримки виробничих структур та з інших суб'єктивних і об'єктивних причин багато з потенційно життєздатних підприємств, у тому числі тих, що належать до пріоритетних галузей народного господарства України, стають потенційними банкрутами.

У ринковій економіці банкрутство підприємств - нормальне явище. Воно поширюється не лише в країнах, що розвиваються, а й у державах з розвинутими ринковими відносинами. Із кожних 100 новостворених підприємств утримується на ринку не більше як 20-30. У США, наприклад, щороку банкрутує близько півмільйона підприємств і понад сто тисяч фізичних осіб.

Банкрутом стає той, хто не витримує конкуренції, виробляє продукцію нижчої якості. Частина фірм зупиняє виробництво, частина шукає додаткових фінансових ресурсів для оновлення технологій, клопочеться про збут готової продукції, шукає нові місця збуту. Але з точки зору більшості пересічних громадян сам термін «банкрутство» асоціюється з чимось жахливим і неповторним. Психологічно процедура банкрутства підприємства і тим паче фізичної особи сприймається як чиясь персональна трагедія, остаточне припинення бізнесу і всіх надій, що з ним пов'язані.

Насправді ж існує не розуміння того, що банкрутство далеко не завжди супроводжується повною ліквідацією бізнесу, а, навпаки, частіше означає перерозподіл економічних ресурсів від недієздатних до ефективніших власників. У такому розумінні процедуру банкрутства підприємства слід розглядати як одну із форм реструктурування, реорганізації бізнесу.

1.2 Антикризове управління як засіб попередження банкрутства

Сучасний стан більшості суб'єктів господарювання в Україні фахівці визначають як кризовий.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємств, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність в цього підприємства потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.

Виділяють три фази фінансової кризи:

а) фаза, яка не загрожує функціонуванню підприємства;

б) фаза, що загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує проведення фінансової санації;

в) кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

З метою прийняття правильних рішень по ліквідації негативних процесів, в першу чергу, необхідно ідентифікувати причини фінансової неплатоспроможності суб'єкта господарювання. Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві, поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні фактори не залежать від діяльності підприємства, а внутрішні - залежать від підприємства.

Головними зовнішніми факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:

· спад кон'юнктури в економіці;

· значний рівень інфляції;

· нестабільність господарського та податкового законодавства;

· нестабільність фінансового та валютного ринків;

· посилення конкуренції в галузі;

· криза окремої галузі;

· політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств-постачальників сировини.

Головні внутрішні фактори фінансової кризи:

· відсутність чітко визначених стратегічних цілей діяльності підприємства;

· незадовільна організаційна структура;

· низький рівень менеджменту та маркетингу;

· незадовільне використання виробничих ресурсів;

· низький рівень кваліфікації персоналу.

Загалом усі названі причини кризи досить тісно взаємопов'язані, становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків. Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-господарський стан підприємства такі:

· втрата клієнтів і покупців готової продукції;

· зменшення кількості замовлень і контрактів із продажу продукції;

· неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;

· підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці;

· збільшення розміру неліквідних оборотних засобів;

· виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності кадрів;

· істотне зменшення обсягів реалізації і, як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.

На практиці розрізняють три види кризи:

1. стратегічна криза, коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху;

2. криза прибутковості, коли збитки вимивають власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу;

3. криза ліквідності, коли підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності.

Між розглянутими видами криз існують тісні причинно-наслідкові зв'язки: стратегічна криза спричиняє кризу прибутковості, яка у свою чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності.

В Україні кризи сприймаються як дещо зовсім неочікуване, що появляється миттєво і нізвідки, а тому до них виявляються неготовими. В ринковій економіці кризи окремих компаній - буденна справа. Враховуючи досвід закордонних підприємств, до кризових явищ потрібно відноситись як до звичайних природних явищ, завчасно і дуже ретельно до них готуватись. Про можливі труднощі, зокрема, фінансові, керівництво компанії повинно знати завчасно, ще до їх виникнення, прогнозувати їх, розробляти заздалегідь антикризові програми, застосовувати відповідні попереджувальні заходи. В іншому випадку втрати можуть виявитись набагато більшими і може виникнути питання про саме існування організації.

Проблема попередження банкрутства підприємств, їх виживання в умовах ринкової економіки в даний період часу набувають особливої актуальності. Світова і вітчизняна практика переконливо доводить, що антикризове управління є ефективним засобом попередження кризових ситуацій, забезпечення фінансової стабільності підприємств і організацій.

Таким чином, розвиток кризових явищ, з одного боку, і заінтересованість держави в максимальному збереженні підприємств, які мають необхідний потенціал виживання та є стратегічно важливими для країни в цілому або певних регіонів, з іншого боку, зумовили виникнення та поширення нового для України, специфічного за своїми завданнями й функціями виду управління - антикризового.

Антикризове управління розглядається як самостійний вид професійної діяльності, спрямований на запобігання кризовим явищам та подолання їх у діяльності підприємства на підставі раціонального використання наявних ресурсів і потенціалу виживання, мінімізації матеріальних та фінансових витрат шляхом застосування відповідних форм, принципів та методів роботи. Об'єктом антикризового управління є кризові явища в діяльності підприємства. Запровадження антикризового управління потребує розв'язання таких складних та багатоаспектних питань, як концепція циклічності економічного розвитку й методологія дослідження кризових явищ мікроекономічних систем; теоретичні засади проведення антикризового управління підприємством; методологічні засади та практичний інструментарій діагностики кризових явищ і загрози банкрутства підприємства, зокрема методичне забезпечення діагностики фінансового стану та загрози банкрутства підприємства, перспективної оцінки фінансових наслідків виникнення ситуації банкрутства, прогнозування можливостей підприємства щодо подолання кризових явищ; теоретико-методологічні засади розроблення антикризової програми підприємства; фінансово-економічні аспекти обґрунтування окремих антикризових заходів, методичні засади оцінки результативності реалізації антикризової програми й організації контролю за ходом її виконання.

Антикризове управління націлюється на те, що навіть в найбільш складній господарській ситуації, в якій опинилося підприємство, можна було б ввести в дію такі управлінські і фінансові механізми, які б дозволили перебороти труднощі з найменшими для підприємства втратами.

Процес управління в кризових ситуаціях розбивається на дві частини:

1. визначення потенційних кризових ситуацій, які можуть виникнути в організації, та їх джерела;

2. розробка і прогнозування поведінки компанії у відповідності з можливими сценаріями розвитку події.

При плануванні потенційної кризи перший крок полягає у визначенні типів кризи, які можуть виникнути в організації. Їх доволі багато. Тому важливо визначити, які з зовнішніх сфер найбільш важливі для підприємства, як вона з ними взаємодіє, які критичні події можуть відбутися у взаємодії з ними. Після того, як типи криз, які можуть виникнути в організації, визначенні, важливим є підготувати розгорнутий план, що дозволяє провести аналіз можливих сценаріїв розвитку події, моделювання кризових ситуацій.

Спеціалісти, відповідальні за складання таких планів в організації, повинні тісно співпрацювати з різними її підрозділами, оскільки для того, щоби планування виявилось ефективним, потрібні спеціальні знання в різних галузях, повне розуміння фінансового, політичного і соціального становища підприємства. До виникнення кризових ситуацій спеціалісти підприємства повинні здійснити наступні дії:

· ретельно проаналізувати імідж підприємства. Це передбачає виявлення поглядів на неї різних суспільних груп, аналітиків, акціонерів, інвесторів, засобів масової інформації;

· провести внутрішній аналіз стану підприємства, що дозволяє ознайомитись з його підрозділами, відділами, продукцією, а також технічними та економічними аспектами діяльності;

· здійснити зовнішній аналіз для виявлення несприятливих факторів, які можуть виникнути як з боку партнерів, так і конкурентів;

· виявити реальні положення підприємства на основі виявлення сильних і слабких її сторін;

· розробити кризового плану, що передбачає заходи, які доцільно використовувати при тій чи іншій непередбаченій події. Такий план серед інших може містити наступні пункти:

· прогнозування реакцій, які в кризовій ситуації можуть викликати та чи інша проблема;

· опрацювання конкретної ситуації, встановлення того, коли, чому і яким чином вона може прямо чи побічно відобразитись на підприємстві;

· розробка за допомогою спільних зусиль керівництва підприємства і його служб технічних і економічних рішень для визначення стратегії дій;

· аналіз запропонованих рішень спеціалістів організації, що висловлюють критичні зауваження;

· розробка проекту, що містить пропозиції більш швидкого виходу із кризової ситуації;

· кінцеві висновки;

· практичне використання запропонованих заходів.

Практика свідчить, що після того як план складений, необхідно переконатись в його ефективності шляхом моделювання кризових ситуацій. Таке випробування включає в себе роботу з кількома можливими сценаріями розвитку події.

На жаль, на більшості вітчизняних підприємств ідею створення антикризових програм ігнорують, обґрунтовуючи своє скептичне ставлення недоцільністю витрачання часу на незрозуміле планування та розробку заходів, які можливо ніколи не будуть застосовані. З іншого боку, окремі підприємці, які працюють в середовищі доволі жорсткої конкуренції, відзначають нагальну потребу в розробці антикризових програм і навіть без теоретичної підготовки, власними силами розробляють певні програми.

Одним із найважливіших завдань суб'єкта антикризового управління є оцінка вартості підприємства та його активів. Для визначення методичних засад та практичного інструментарію, якими при цьому можна користуватися, потрібно на сам перед уточнити об'єкти, що підлягають оцінці, мету та обмеження оцінки. Аналіз завдань антикризового управління дає змогу визначити основні випадки проведення оцінки вартості підприємства та його майна.

Прогнозування наслідків виникнення ситуації банкрутства. Перспективна оцінка можливих фінансових наслідків виникнення ситуації банкрутства є необхідним етапом проведення діагностики господарсько-фінансової діяльності підприємства. У ході цієї роботи мають бути оцінені ймовірні фінансові наслідки початку провадження у справі про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності з погляду економічних інтересів його власників, кредиторів підприємства, підприємства як господарюючого суб'єкта.

Для вирішення всіх перелічених проблем суб'єкт антикризового управління повинен здійснити оцінку ліквідаційної вартості наявного майна підприємства, тобто грошових коштів, що можуть бути отримані в наслідок продажу об'єкта оцінки на відкритому конкурентному ринку, якщо термін реалізації буде коротшим від розумно довгого для даного типу об'єктів на даному ринку. Отриманий результат є базою для визначення системи оціночних показників, які запропоновані автором для відображення наслідків виникнення ситуації банкрутства.

Оскільки Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» термін реалізації майна в ході здійснення ліквідаційної процедури не обмежено, об'єктом оцінки є упорядкована ліквідаційна вартість, на підставі якої визначають прогнозний обсяг грошових коштів, отриманих після розпродажу активів підприємства протягом такого періоду часу, який дає змогу отримати максимально високі ціни продажу активів для найбільш повного задоволення інтересів держави та кредиторів підприємства.

Оцінка можливостей відновлення платоспроможності за рахунок реструктуризації активів. Одним з можливих напрямів роботи фінансового оздоровлення та недопущення банкрутства підприємства є проведення реструктуризації активів, тобто сукупності операцій щодо іммобілізації в грошову форму наявних матеріальних та фінансових активів підприємства.
Реструктуризація активів є дієвим інструментом проведення внутрішньої санації силами самого підприємства без участі кредиторів і участі зовнішніх санаторів. Не потребуючи значних фінансових ресурсів, організаційних затрат, та витрат часу, ця форма фінансового оздоровлення дає змогу відвернути загрозу банкрутства чи відстрочити виникнення ситуації банкрутства і завдяки цьому отримати час для вжиття заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення підприємства.

Реструктуризація активів передбачає проведення певної сукупності операцій з окремими видами активів підприємства: продажу основних фондів підприємства та невстановленного обладнання; продажу або виходу з інвестиційних проектів; продажу наднормативних товарних запасів; інкасації та рефінансування дебіторської заборгованості.

Обґрунтування можливості та прогнозування результативності також потребують оцінки ліквідаційної вартості окремих елементів майнового комплексу підприємства.

Особливості оціночної діяльності для розв'язання цих проблем полягають у такому:

здійснюються визначення та вибіркова оцінка майнових цінностей, які можуть бути продані в потрібні терміни та з мінімальними втратами. Під втратами в цьому випадку розуміють як недоотримані грошові надходження у зв'язку з прискореними темпами реалізації активів, так і наслідки для життєздатності підприємства і рівня його потенціалу виживання;

об'єктом оцінки можуть виступати як упорядкована, так і примусова ліквідаційна вартість майна, вибір між якими залежить від часових обмежень антикризового процесу.

Як відомо, під вимушеною ліквідаційною вартістю розуміють оцінку можливого обсягу грошових надходжень від продажу активів підприємства в максимально короткі терміни без належної маркетингової підготовки, як правило, одночасно на одному аукціоні. Цей вид оцінки може застосовуватися для визначення можливих грошових надходжень від реструктуризації частини або повного обсягу активів підприємства, яка здійснюється з ініціативи власників підприємства за високого рівня виникнення загрози банкрутства з метою запобігання порушенню справи про банкрутство підприємства. Хоча цей інструмент відновлення платоспроможності підприємства розглядає як небажаний для підприємства, його застосування є доцільним виходячи з різниці між обсягами грошових надходжень у разі упорядкованого та примусового продажу і витрат підприємства внаслідок початку проведення судових процедур.

Підготовка до продажу окремих елементів майна підприємства в ході санації за ухвалою суду. Потреба в оцінці окремих елементів активів підприємства виникає також під час проведення санації за ухвалою суду, оскільки одним із законодавчо визначених механізмів її проведення є продаж частини майна боржника.

Оцінка елементів майнового комплексу підприємства в ході проведення санації має таку специфіку:

оцінка майна є обов'язковим елементом підготовчої роботи. Її проводять, як правило, залучені та спеціально підготовлені фахівці. Результати оціночної діяльності оформлюють відповідно до чинних стандартів та вимог;

об'єктом оцінки є вимушена ліквідаційна вартість майнових цінностей, які попередньо визначені керуючим санацією та зафіксовані в плані санації, погодженому з кредитором підприємства. Терміни проведення продажу також зафіксовані в плані санації;

під час визначення ціни майнових об'єктів слід враховувати особливості законодавчо регламентованих форм продажу. Завданням оцінки в цих умовах є максимальне стимулювання платоспроможного попиту для забезпечення реалізації майна, бажано на одних торгах;

результати оцінки не є остаточними для визначення початкової ціни, оскільки відповідно до Закону початкову ціну майна боржника, що виставляється на торги, визначає керуючий санацією.

З метою підвищення ефективності продажу частини майна для фінансового оздоровлення підприємства та захисту інтересів кредиторів доцільно залучати експертів-оцінювачів якомога раніше: не тільки після плану санації, а і в ході його підготовки.