підприємства з низькою рентабельністю i фінансовою стійкістю;

· підприємства, якi при низькій рентабельності нарощували обсяги виробництва продукції;

· підприємства із задовільними показниками рентабельності та фінансової стійкості, якi проводили ризиковану товарну політику;

· новостворені підприємства з високими темпами розвитку, низькою рентабельністю та обмеженим основним капіталом;

· підприємства з хронічним дефіцитом ліквідних засобів, якi мають задовільні показники рентабельності та низькі показники фінансової стійкості;

· підприємства з жорсткою структурою управління, якi мають високі накладні затрати, задовільні показники рентабельності та фінансової стійкості.

Неплатоспроможність підприємств негативно впливає як на окремі сектори економіки, так i на загальноекономiчне становище держави. В усіх секторах економіки доходи мають тенденцію до неухильного зниження. Так, скорочення доходу в її нефінансовому секторі набрало характеру економічної загрози державі, підірвавши не тільки нормальний відтворювальний цикл у основних виробників товарів i послуг, але й такі важливі складові економіки, як фондовий i грошовий ринок.

Слід відзначити i той факт, що у більшості випадків багато керівників українських неспроможних підприємств приймають рішення про застосування процедури їх ліквідації, щоб відтягти порушення справи про банкрутство i за «амністією» приховати переміщення їх активів.

Самостійна ліквідація є виправданим заходом i має певну особливість. У разі банкрутства підприємств його акціонери - це найнезахищенiша категорія інвесторів, змушена задовольнятися тим, що залишиться після продажу майна та роздавання боргів. У процесі ж ліквідації найбільші акціонери, якi визначають роботу ліквідаційної комісії, дістають можливості для маневру. Але тут є істотні недоліки, пов'язанні з необхідністю балансувати на межі закону. Щонайменша неточність при розпродажі активів може спричинити порушення кримінальної справи за ухилення від сплати податків.

Більшість цих недоліків ліквідується, якщо з самого початку було ініційовано процедуру банкрутства. В такому випадку, якщо не виявлено грубі зловживання за попередній рік, то підприємство повністю розраховується з боргами - незалежно від того, вистачить його активів для розплачування з кредиторами чи ні.

Падіння рівня життя нашої країни внаслідок кризи в українській економіці, у першу чергу, стосується працівників підприємств, якi балансують на межі банкрутства. На період до повної та успішної реалізації намічених шляхів оздоровлення неспроможних підприємств їх працівники потребують серйозного соціального захисту. Тому слід визначити цiлi та способи фінансування вирішення соціально-побутових проблем, а також розробити механізми захисту фінансових інтересів акціонерів. Комплекс цих питань повинен стати програмою соціального захисту як для акціонерів неспроможного підприємства, так i для його трудового колективу. Масові звільнення працівників через банкрутство підприємств в умовах тривалого спаду виробництва можуть викликати непередбачуванi соціально-економічні наслідки. Тому так важливо виробити, обґрунтувати та законодавчо закріпити практичні пропозиції щодо фінансового забезпечення соціального захисту працівників i акціонерів неспроможних підприємств.

Важливо i те, що серед підприємств, чиї справи про банкрутство розглядаються судами, значною є частина таких, якi тимчасово потрапили у кризове становище. Вартість їх активів не перевищує дебіторську заборгованість. За умови проведення санації ці підприємства могли б розрахуватися з боргами i успішно функціонувати надалі. Однак внаслідок недосконалого законодавства, відсутності достатнього теоретико-методологiчного забезпечення процесу санації, дефіциту кваліфікованого фінансового менеджменту, неодержання виробничими структурами державної фінансової підтримки, а також з інших суб'єктивних i об'єктивних причин велика кiлькiсть потенцiально життєдіяльних підприємств стають потенціальними банкрутами.

Таким чином, ефективному та адекватному застосуванню системи банкрутства в Україні заважає:

По-перше, це те, що першi шість мiсяцiв 2000 року наша країна жила без державного органу, який займався би питаннями банкрутства. 15 грудня 1999 року в рамках адмiнiстративної реформи було лiквiдовано Агентство з питань банкрутства. Законом «Про вiдновлення платоспроможностi боржника або визнання його банкрутом» не було передбачено iснування даного органу. Дана ситуація паралізувала роботу всiєї системи банкрутства.

Сьогодні це питання вирішено. створена державна госпрозрахункова установа - Агентство з питань банкрутства - i державний орган з питань банкрутства в структурi Мiнiстерства економiки України, а саме управлiння з питань власності та банкрутства. Указом Президента, який затвердив положення про Мiнiстерство економiки України, визначено, що за здійснення державної політики в сфері банкрутства відповідає Мiнiстерство економiки України, а агентство є відповідальним госпрозрахунковим інструментом здійснення цієї політики.

По-друге, це непопулярність даного економічного інструменту. Люди лякаються самого слова «банкрутство». Існування першого закону, який було скасовано у зв'язку із запровадженням нового, призвело до того, що люди переконані в тім, що банкрутство означає ліквідацію.

Ще одним важливим аспектом є одночасне iснування податкової застави у провадженні виконавчого судочинства i в порушеннi справi про банкрутство. У випадку здійснення процедури банкрутства в першу чергу висувається вимога щодо податкової застави. Цього цілком достатньо, щоб захистити вимоги iнвесторiв, яким давали гарантії. Але досить часто трапляються випадки, коли податкова інспекція продає майно підприємства, не задумуючись про його подальший фінансовий стан i подальші можливості. Але краще за всіх це зробить комітет кредиторiв, зацікавлений у результатах своїх дій.

Дана проблема тягне за собою наступну, коли одночасно здійснюється виконавче судочинство через суди загальної юрисдикції i певна процедура банкрутства. Далеко не завжди інститут судових виконавців i суди загальної юрисдикції своєчасно реагують на порушені справи про банкрутство. Відбувається продаж майна без контролю арбітражного керуючого i кредиторiв i, як наслідок, страждає саме підприємство, страждають інтереси кредиторiв. Це велика проблема, яку необхідно також найближчим часом вирішувати.

В агентства i податкової адміністрації мета одна - наповнення казни. А шляхи досягнення цілковито різні. Насамперед потрібно відновити підприємство для того, щоб воно i через місяць, i через рік, i через десять років акуратно платило податки в казну, а тим часом податківці, спираючись на закон про податкову заставу, буває, продають майно дешевше, ніж його можна було продати, а тим самим перешкоджають нормальному функціонуванню підприємства i заганяють його в ще більш борги, оскільки воно не може розрахуватися з іншими кредиторами. I виходить, що через місяць-два підприємства вже немає, а отже, податки сплачуватися не будуть взагалі.

Ще одним негативним чинником стає те, що в першу чергу відбувається реалізація найбільш ліквідної частини майна підприємства, яке найшвидше можна продати, а отже, якнайшвидше отримати гроші. Через це підприємство, як правило, залишається без обігових коштів, тобто воно не в змозі відновити свою нормальну роботу.

Таким чином, сьогодні існує невідповідність і неузгодженість нормативно-законодавчої бази, яка регулює питання банкрутства. Так, Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» не узгоджується із Законами «Про податкову заставу» та «Про виконавче судочинство». Він суперечить закону «Про банки і банківську діяльність». У ньому взагалі не розглядається низка питань, що стосується особливостей надання банківських кредитів організаціям, підприємствам паливно-енергетичного комплексу і підприємствам монополістам. Ці Закони потрібно гармонізувати та привести у відповідність один з одним.

Важливим моментом є те, що люди поки що сприймають банкрутство саме як ліквідацію, а не як економічний інструмент відновлення платоспроможності. Хоча в Україні є випадки, коли підприємства подають заяви про банкрутство, але їх дуже мало. Це відбувається тільки там де є грамотний менеджмент, який усвідомлює, що банкрутство є також інструментом переходу права власності.

Поки що цю процедуру використовують наступним чином. Дрібний кредитор подає до суду заяву про банкрутство, але всіма можливими способами затягує розгляд питання в суді. Після того як усі можливі строки минають, підприємство мусить погашати заборгованість, а тоді починається нова процедура банкрутства, ініційована іншим кредитором. Таким чином, питання по суті не вирішується, інші кредитори не можуть відстоювати в суді свої законні інтереси через те, що сама процедура не відпрацьована як слід.

В основному тут ідеться про державні підприємства, де державний пакет акцій перебуває в управлінні потужної фінансової чи господарської групи, або ж крупного банку, або облдержадміністрації. Саме цей механізм використовується для того, щоб не розраховуватися з іншими кредиторами та бюджетом. Тобто робиться невеликий борг, по цьому боргу подається звернення до суду про визнання підприємства банкрутом, потім усіляко затягується судова процедура. Згодом цей борг гаситься, нетомість подається чергова заява до суду з приводу чергового маленького боргу. Такі шпаринки в законодавстві завдають великої шкоди бюджету та іншим кредиторам підприємства. А тому потрібно, щоб чинний Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» застосовувався за його прямим призначенням, а саме заради відновлення платоспроможності підприємства.

Отже, для вирішення деяких питань проблеми банкрутства підприємств необхідно здійснити в першу чергу такі заходи для фінансового оздоровлення українських підприємств:

По-перше, необхідно створити єдину базу даних підприємств, у якій чітко зазначити розмір їх кредиторської і дебіторської заборгованості. Після цього можна буде побачити цілісну картину щодо становища хоча б 1000 найбільших підприємств країни. Що це дасть? На практиці підприємства висувають одне до одного дуже багато зустрічних вимог, отже, бачення цілісної картини становища підприємства дозволить якнайшвидше реструктуризувати заборгованість і таким чином знизити тиск на підприємства.

Другий захід, який необхідно здійснити для фінансового оздоровлення підприємств - це зниження рівня дебіторської заборгованості, що підвищить інвестиційну привабливість підприємств. Потенційні інвестори і українські, і зарубіжні, - готові купувати акції українських підприємств, здійснювати реновацію основних фондів і поповнювати обігові кошти підприємства. Однак вони не мають достатньої інформації про фінансовий стан підприємств. Дана процедура дозволить зробити діяльність підприємств прозорою, а отже, підвищить їх привабливість в очах інвестора.

Третій захід передбачає за допомогою застосування процедури санації перевести соціальні об'єкти, які ще з радянських часів тягарем лежать на підприємствах, у комунальну власність міста. Таким чином буде вивільнена певна частина доходу, яку можна буде спрямувати на поповнення обігових коштів.

Необхідно сказати, що Законом введено мораторій на банкрутство підприємств комунальної властності. А тому багато потенційних банкрутів переходять з державної власності в комунальну. Казенні підприємства також не можна визнати бакрутами. Наприклад, багато підприємств паливно-енергетичного комплексу, таких як теплоенергоцентралі, що є потенційними банкрутами, боячись збанкрутувати, втікають у комунальну. Зазначенні обмеження щодо банкрутства казенних та комунальних підприємств гальмують економічні реформи в країні. Отже, багато підприємств слід вивести зі списку казенних як такі, що не відповідають цьому статуту.

Четвертим заходом може бути реалізація плану санації, що передбачає створення нових робочих місць. Іноді ж на перепрофільованому підприємстві створюють абсолютно інші технологічні лінії і тим самим відновлюється чисельність працівників.

Існують підприємства, собівартість процесу виробництва на яких на стільки висока, що відновлювати їх платоспроможність економічно не вигідно. Тому такі підприємства потрібно ліквідовувати, а на основі їх основних фондів створювати нові ефективні виробництва.

Існує певна проблема застосування законодавства про банкрутство. Так, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» має деякі недоліки.

Насамперед, є сенс торкнутися зауважень загального характеру. Варто зупинитись на аналізі спроб авторів Закону визначити процедуру банкрутства точним часовим інтервалом. Безумовно, мета встановлення певних строків проведення кожного етапу процедури банкрутства має характер нагальний, з огляду на цілковиту невизначеність тривалості колишньої процедури банкрутства, але досягнення її потребує більш виваженого підходу та серйозного обґрунтування. Було б виправданим надання більшої свободи кредиторам і суду у провадженні строків санації понад передбачений проектом півторарічний термін. В той же час скорочення тривалості конкурсного провадження до шести місяців і виключення можливостей укласти мирову угоду після визначення боржника банкрутом було б цілком виправданим. Це спонукатиме сторони до раціональної і конструктивної взаємодії. Така процедура стимулюватиме і боржника, і кредиторів до взаємних поступок, а в підсумку змусить їх швидше доходити згоди щодо проведення процедури санації підприємства-боржника, оскільки в ході прискореної ліквідації банкрута кредитори одержать набагато менше, або взагалі - нічого.

Закон не дає точного механізму формування реєстру кредиторів, що невідтворно призведе до неоднозначності у розумінні відповідних його норм і негативно позначиться на практичній діяльності суду. Швидше за все, реєстр має складатися у відповідності з встановленою черговістю задоволення вимог кредиторів, але із Закону це однозначно не випливає. Порядок формування реєстру кредиторів може відігравати значну роль у пожвавленні господарчого обігу в Україні і не допущенні подальшого розростання платіжної кризи. Якщо неустойки за зобов'язаннями боржника перед кредиторами будуть задовільнятися в останню чергу, тобто вноситимуться в реєстр окремо від основного зобов'язання, то це примусить кредиторів, не чекаючи зростання суми вимог до астрономічних розмірів, застосовувати до боржника передбаченні господарським законодавством захоли впливу, що стимулюватиме процеси досудового врегулювання господарських спорів. Це досить звузить поле для зловживань на ринку боргових зобов'язань, вибиваючи ґрунт з-під ніг ділків, які, оперуючи незначним розміром основного боргу і штучно створюючи вражаючі розміри штрафних санкцій, ініціюють банкрутство боржника.

Закон передбачає за певних підстав можливість припинення повноважень керівника піприємства-боржника. Доцільність такого підходу не викликає сумніву, однак це положення не стикується з чинним законодавством. Так, наприклад, чинний Закон «Про господарські товариства» навіть не припускає існування такої процедури. Отже, без прийняття одночасних змін до Закону про банкрутство це призведе до «мертвонародженості» даної норми. Як можна легітимно усунути, наприклад, голову правління акціонерного товариства, якщо у його статуті передбачено, що він обирається загальними зборами акціонерів, а закон не передбачає винятків з цього правила? В прикінцевих положеннях Закону, де викладені зміни у законодавстві, суміжному з Законом про банкрутство, такі корективи автори не передбачили. Всі пропозиції розробників Закону в частині внесення змін до чинного законодавства спрямованні здебільшого на посилення силового тиску держави у сфері його дії, а не на те, щоб виключити багатоваріантність тлумачень і можливі невідповідності з діючими правовими механізмами.

Аналізуючи втілений у життя розробниками Закону підхід до визначення особливостей процедури банкрутства для підприємств, заснованих на різних формах власності, постає питання: чому для державного підприємства, а тим більше - для підприємства, де держава є лише одним з акціонерів, повинні існувати пільги, послаблення і процедурні особливості, якщо не тільки декларується, а й насправді реалізується однаковий підхід до усіх учасників господарського обігу? Зокрема, це стосується порядку продажу підприємства-боржника.

Не можна погодитись також із впровадженим новим Законом поширенням компетенції державного органу з питань банкрутства на організацію проведення «…експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує п'ять відсотків…» за умови прийняття арбітражним судом рішення щодо доцільності експертизи. Якщо вже арбітражний суд дійде висновку про необхідність експертизи, то доручити її проведення він має будь-кому із фахівців в даній сфері.

Функції держави в питаннях банкрутства повинні обмежуватися виключно сферами підготовки та ліцензування арбітражних керуючих, узагальнення практики застосування законодавства про неплатоспоможність для потреб вищого органу виконавчої влади, забезпеченням процедури банкрутства відсутнього боржника, а також пошуком потенційних санаторів. А якщо буде визнано необхідним до участі в процедурі банкрутства окремих підприємств залучати представників органів державної влади, то нехай це будуть представники органів, не пов'язаних з тим органом, до компетенції якого відноситься навчання і ліцензування арбітражних керуючих. Тоді контроль за їх діями буде значно дійовішим. Оскільки згідно з чинним законодавством функціями по управлінню корпоративними правами держави неділений Фонд державного майна України, то саме його службовці мають залучатися до участі в процедурі банкрутства підприємств.

Згідно ст. 16 Закону комітет кредиторів має утворюватися у всіх випадках. Винятки у цьому не передбачені. Однак судова практика свідчить про доцільність збереження, як у попередньому Законі, порядку формування комітету кредиторів, де обов'язковим є утворення комітету тільки при певній кількості кредиторів. Коли загальна кількість кредиторів менша десяти, то їх збори ще продовжують бути досить мобільним органом, і створення додаткової надбудови у вигляді комітету, майже цілком тотожного зборам за складом, невиправдане.

Не можна погодитись з встановленими ст. 27 Закону жорсткими обмеженнями розміру винагороди арбітражного керуючого. І хоча в статті начебто передбачено можливість підняти рівень його матеріальної зацікавленості, але це досягається заздалегідь хибним способом - «…Додаткову винагороду арбітражному керуючому і спеціалістам встановлюють і сплачують кредитори та інвестори…». Внаслідок арбітражний керуючий буде вимушений догоджати кредиторам та інвесторам, а точніше - окремим з них, що мають значний вплив на рішення зборів кредиторів. Але кому потрібний залежний від кредиторів та інвесторів керуючий? Це, поза всяким сумнівом, у подальшому неминуче призведе як до зловживань з боку арбітражного керуючого на користь «годувальника», так і до порушення інтересів інших учасників процесу. Навіщо спочатку створювати поживне середовище для правопорушень, щоб потім з ними боротись?

Виходячи з цього, видається доцільним, по-перше: встановити, що винагорода за рахунок кредиторів виплачується в якомусь фіксованому розмірі тільки розпоряднику майна; по-друге, керуючому санацією і ліквідатору розмір винагороди встановити у вигляді відсотків від надходжень в результаті проведення чи-то процедури санації, чи-то реалізації ліквідаційної маси. Введення такого своєрідного «майнового цензу» буде корисним процедурі й викличе більше довір'я у кредиторів. Бо відшкодування збитків має сенс вимагати тільки від заможної людини.

Стаття 31 «Черговість задоволення вимог кредиторів» не витримує критики і потребує докорінної переробки. Така черговість має бути іншою, а саме: позачергово мають бути відшкодуванні судові витрати і винагорода Господарського!!! арбітражного керуючого, потім мають бути задоволенні вимоги громадян, обумовленні заподіянням шкоди життю та здоров'ю, далі провадиться розрахунок з працівниками підприємства по виплаті заробітної плати і лише після цього задовільняються вимоги кредиторів, забезпеченні заставою, а вже потім погашаються борги, пов'язані з проведенням процедури санації, сплачуються заборговані суми до бюджету, задовільняються майнові вимоги кредиторів і, насамкінець, ліквідатор розраховується з власниками, якщо їм щось залишиться. Треба зауважити ще раз, що вимоги щодо пені та штрафів мають задовольнятися лише після погашення основних зобов'язань кредиторів однієї черги.

Вказані вище недоліки Закону свідчать про необхідність подальшої роботи над вдосконаленням вітчизняного законодавства про банкрутство. Спірність окремих з висловлених міркувань сприятиме розгортанню дискусії навколо проблеми застосування Закону і буде запорукою поліпшення його положень в подальшому.

3.2 Напрямки оздоровлення суб'єктів господарювання

3.2.1 Зовнішні і внутрішні джерела фінансового оздоровлення неспроможних підприємств

До підприємства, що визнано банкрутом, застосовується ряд санкцій:

реорганізація виробничо-фінансової діяльності;

ліквідація з розпродажем майна;

мирова угода між кредиторами і власниками підприємства.

Реорганізаційні процедури передбачають відновлення платоспроможності шляхом проведення визначених оргтехміроприємст.

За результатами аналізу повинна бути розроблена програма і складений бізнес-план фінансового оздоровлення підприємства з метою недопущення банкрутства і вивід його з «небезпечної зони» шляхом комплексного використання внутрішніх і зовнішніх резервів.

Конкретні шляхи виходу підприємства з кризової фінансової ситуації залежать від причин його неспроможності. Оскільки більшість підприємств розоряється з вини неефективної державної політики, то одним зі шляхів фінансового оздоровлення підприємств повинна бути державна підтримка неспроможних суб'єктів господарювання. Але через дефіцит державного бюджету розраховувати на цю допомогу можуть не всі підприємства.

З метою скорочення дефіциту власного оборотного капіталу акціонерне підприємство може спробувати поповнити його за рахунок випуску і розміщення нових акцій і облігацій. Однак при цьому треба мати на увазі, що випуск нових акцій може привести до падіння їхнього курсу і це теж може стати причиною банкрутства. Тому в західних країнах найчастіше здійснюю випуск конвертованих облігацій з фіксованим відсотком доходу і можливістю їх обміну на акції підприємства.

Один зі шляхів запобігання банкрутства акціонерних підприємств - зменшення або повне відмовлення від виплати дивідендів по акціях за умови, якщо вдається переконати акціонерів у реальності програми фінансового оздоровлення і підвищення дивідендних виплат у майбутньому.

Важливим джерелом фінансового оздоровлення підприємств є факторинг, тобто поступка банку або факторинговій компанії права на зажадання дебіторської заборгованості, або договір-цессія, по якому підприємство уступає свої вимоги до дебіторів банку в якості забезпечення повернення кредиту.

Одним з ефективних методів відновлення матеріально-технічної бази підприємства є лізинг, що не вимагає повної одноразової оплати

Зменшити дефіцит власного капіталу можна за рахунок прискорення його оборотності шляхом скорочення термінів будівництва, виробничо-комерційного циклу, наднормативних залишків запасів, незавершеного виробництва.

З метою скорочення витрат і підвищення орендованого майна і служить одним з видів інвестування. Використання прискореної амортизації по лізингових операціях дозволяє оперативно обновляти устаткування і вести технічне переозброєння виробництва.

Залучення кредитів під прибуткові проекти, здатні принести підприємству високий дохід, також є одним з резервів фінансового оздоровлення підприємства. Цьому ж сприяє і диверсифікованість виробництва по основних напрямках господарської діяльності, коли змушені втрати по одним напрямках покриваються прибутком від інших ефективності основного виробництва в окремих випадках доцільно відмовитися від деяких видів діяльності, що обслуговують основне виробництво і перейти до послуг спеціалізованих організацій.

Якщо підприємство одержує прибуток і є при цьому неплатоспроможним, потрібно проаналізувати використання прибутку. При наявності значних відрахувань у фонд споживання, цю частину прибутку в умовах неплатоспроможності підприємства можна розглядати як потенційний резерв поповнення власних оборотних коштів підприємства.

Велику допомогу у виявленні резервів поліпшення фінансового стану підприємства може зробити маркетинговий аналіз по вивченню попиту та пропозиції, ринків збуту і формування на цій основі оптимального асортименту і структури виробництва продукції.

Одним з основних і найбільш радикальних напрямків фінансового оздоровлення підприємства є пошук внутрішніх резервів по збільшенню прибутковості виробництва і досягненню беззбиткової роботи за рахунок більш повного використання виробничої потужності підприємства, підвищення якості і конкурентоздатності продукції, зниження її собівартості, раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, скорочення непродуктивних витрат.

Основну увагу при цьому необхідно приділити питанням ресурсозбереження: впровадження прогресивних норм, нормативів і ресурсозберігаючих технологій, використання вторинної сировини, організації діючого обліку і контролю за використанням ресурсів, вивчення і впровадження передового досвіду в здійсненні режиму економії, матеріального і морального стимулювання працівників за економію ресурсів і скорочення непродуктивних витрат.

Для систематизованого виявлення й узагальнення усіх видів втрат на кожнім підприємстві доцільно ввести спеціальний реєстр втрат із класифікацією їх по визначених групах:

а) від браку;

б) по виробництвах, що не дали продукції;

в) від зниження якості продукції;

г) від незатребуваної продукції;

д) від утрати вигідних замовників, вигідних ринків збуту;

є) від неповного використання виробничої потужності підприємства;

ж) від простоїв робочої сили, предметів праці і грошових ресурсів;

з) від перевитрати ресурсів на одиницю продукції в порівнянні з установленими нормами;

и) від псування і нестачі матеріалів і готової продукції;

к) від списання не цілком амортизованих основних коштів;

л) від сплати штрафних санкцій за порушення договірної дисципліни;

м) від списання незатребуваної дебіторської заборгованості;

н) від простроченої дебіторської заборгованості;

о) від залучення невигідних джерел фінансування;

п) від несвоєчасного запровадження в дію об'єктів капітального будівництва;

р) від стихійних лих.

Аналіз динаміки цих втрат і розробка заходів щодо їхнього усунення дозволять значно поліпшити фінансовий стан суб'єкта господарювання.

В особливо важких випадках необхідно докорінно переглянути виробничу програму, матеріально-технічне постачання, організацію праці і нарахування заробітної плати, підбору і розміщення персоналу, систему керування якістю продукції, ринки сировини і ринки збуту продукції, інвестиційну і цінову політику.

3.2.2 Фінансова санація - захід оздоровлення підприємства

Значна частина життєздатних підприємств пріорітетних галузей народного господарства України тимчасово попавши у важке становище, стає потенційними банкрутами. У зв'язку з цим, для ефективного реагування на тенденції розвитку сучасної економіки України, необхідно формувати базу заходів, направлених на оздоровлення підприємств, виходу їх з фінансової кризи.

На протязі останніх років в Україні зроблено реальні спроби сформувати правову і методологічну основу для проведення санації підприємств.

Логічним продовженням стала Постанова Кабінету Міністрів «Положення про порядок проведення санації державних підприємств» від 8.02.94 р. згідно тексту Положення під санацією розуміють систему заходів економіко-орнанізаційних, направлених на оздоровлення фінансового стану підприємства-боржника.

Термін «санація» походить від латинського «sanare» - оздоровлення, видужання. Економічний словник тлумачить це поняття як систему заходів, здійснюваних для запобігання банкрутств промислових, банківських монополій, визначаючи, що санація може відбутися злиттям підприємства, з потужнішою компанією; випуском нових акцій або облігацій для мобілізації грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання урядових субсидій; перетворення короткострокової заборгованості в довгострокову; повною або частковою купівлею державою акцій підприємства, що перебуває на межі банкрутства.

Проаналізувавши наведенні тлумачення санації, бачимо, що перелік санаційних заходів є нечітким. Адже попередження банкрутства не означає оздоровлення та повного виходу підприємства з фінансової кризи.

Деякі з вітчизняних авторів, наприклад, І. А. Бланк із санацією ототожнює лише заходи фінансового оздоровлення підприємства, які реалізуються з допомогою сторонніх юридичних чи фізичних осіб і спрямованих на проведення оголошення підприємства-боржника банкрутом і його ліквідація. Із цим не можна погодитись, оскільки мобілізація внутрішніх фінансових резервів є невід'ємною складовою процесу оздоровлення будь-якого підприємства.

М.І. Титов пропонує дати таке законодавче визначення санації: санація - це оздоровлення неспроможного боржника, надання йому фінансової допомоги з боку власника майна, кредиторів та інших фізичних та юридичних осіб, спрямованих на підтримку діяльності боржника і запобігання його банкрутству. Це визначення також тяжіє до розуміння санації як інструменту зовнішньої фінансової підтримки боржника.

Згідно із Законом України «Про банкрутство» від 1992 р., під санацією розуміється задоволення вимог кредиторів і виконання зобов'язань перед бюджетом та іншими державними цільовими фондами, у тому числі кредитором, що добровільно бере на себе задоволення зазначених вимог та виконання відповідних зобов'язань.

Новий Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» розглядає санацію як систему заходів, передбачених процедур провадження справи про банкрутство з метою запобігання ліквідації боржника і спрямованих на оздоровлення його фінансового стану, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації боргів та капіталу і зміною організаційної та виробничої структури боржника.

Метою санації є покриття поточних збитків й усунення причин їх виникнення, поповнення і збереження ліквідності й платоспроможності підприємств, скорочення всіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу і забезпечення фінансовими ресурсами проведення санаційних заходів соціального, організаційно-правового, виробничо-технічного, фінансово-економічного характеру.

Особливе місце у процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відбивають фінансові відносини, що виникають в процесі мобілізації та використання внутрішніх і зовнішніх фінансових джерел оздоровлення підприємств. Джередами фінансування санації можуть бути кошти, залученні на умовах позики або на умовах власності на поворотній основі.

Санаційні заходи організаційно-правового характеру спрямованні на вдосконалення організаційної структури підприємства, звільнення підприємства від непродуктивних виробничих структур, поліпшення виробничих стосунків між членами трудового колективу.

Відповідно до цього, залежно від масштабів кризового стану підприємства та умов надання йому зовнішньої допомоги, виділяють два види санації:

1. без зміни статусу юридичної особи. Таку санацію здійснюють з метою усунення неплатоспроможності підприємства, якщо його кризовий стан носить тимчасове явище;

2. зі зміною статусу юридичної особи підприємства. Ця форма санації має назву реорганізації підприємства і передбачає здійснення процедур зміни форми власності, організаційно-правових форм діяльності. Реорганізацію підприємства проводять при його глибокому кризовому стані.

Санація підприємства без зміни статусу юридичної особи може проходити у таких формах:

погашення боргу підприємства за рахунок власних фінансових ресурсів, отриманих від проведення санаційних заходів;

погашення боргу державного підприємства за рахунок коштів бюджету;

погашення боргу підприємства за рахунок цільового кредиту банку. Таку форму санації може здійснювати, як правило, комерційний банк, що обслуговує підприємство, після отриманого аудиторського висновку про його діяльність. У випадку, коли надання прямого банківського кредиту неможливе, банк може здійснювати випуск облігацій під гарантію санатора.

переадресування боргу іншій юридичній особі - підприємству, що виявило бажання взяти участь у санації підприємства-боржника. Умови переадресування боргу обумовлюються угодою. Для переадресування боргу на іншу юридичну особу повинна бути згода кредиторів.

Санація підприємства, спрямована на його реорганізацію, як правило, змінює статус юридичної особи і може відбуватись у формах:

злиття підприємства-боржника з іншим фінансово-стійким підприємством. Спонукальними мотивами злиття можуть бути нові можливості внутрішньої кооперації, диверсифікації продукції або ринків збуту. Для санованого підприємства при злитті зберігаються робочі місця, рід виробничої діяльності тощо;

поглинання підприємства-боржника підприємством-санатором. Для останнього таке поглинання є формою інвестування капіталу в цілісний майновий комплекс або його основної частини;

розподіл підприємства. Така форма санації характерна для підприємств, що здійснюють багатогалузеву господарську діяльність. Ефект санації у цьому випадку проявляється у значному скороченні суми постійних витрат на управління, утримання невиробничих і допоміжних служб. Виділені у процесі розділу підприємства отримують статус нової юридичної особи, а майнові права і обов'язки переходять до кожної з них відповідно до вимог чинного законодавства;

перетворення у відкрите акціонерне товариство. Таке перетворення здійснюється за ініціативою засновників, що дозволяє суттєво розширити фінансові можливості підприємства, забезпечити шляхи його виходу з кризи. Умовою такої санації є забезпечення засновниками мінімального розміру статутного фонду товариства.

передання в оренду. Така форма поширена при санації державних підприємств. Умовою здійснення санації є прийняття колективом орендарів боргів підприємства.

Виробничо-технічні санаційні заходи пов'язані з модернізацією та оновленням основних фондів, зі зменшенням простоїв та підвищенням ритмічності виробництва, скороченням технологічного часу, поліпшення якості продукції та зниження її собівартості, пошук та мобілізацією санаційних резервів у сфері виробництва.

Оскільки санація підприємства пов'язана, як правило, зі скороченням зайвого персоналу, велике значення мають санаційні заходи соціального характеру. Особливо це стосується фінансового оздоровлення підприємств-гігантів. В такому разі звільнення працівників може призвести до соціальної нестабільності в регіоні. Саме тому слід ввести помірковану політику звільнення у взаємозв'язку із реалізацією соціального плану проекту санації. Тут можуть бути передбачені такі заходи, як створення та фінансування системи перепідготовки кадрів, пошук і пропозиція альтернативних робочих місць, додаткові виплати з безробіття, надання звільненим працівникам позик.

Рішення про проведення санації підприємства приймається за таких умов, які передбачені процесом банкрутства:

а) з ініціативи суб'єкта господарювання, який перебуває у кризі:

коли підприємству загрожує банкрутство;

при зверненні до арбітражного суду про порушення справи про своє банкрутство;

б) після закінчення місячного терміну від дня опублікування в офіційному друкованому органі Верховної Ради чи Кабінету Міністрів України оголошення про банкрутство підприємства;

в) з ініціативи фінансово-кредитних установ. Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» установа банку має право відносно клієнта, оголошеного неплатоспроможним, застосувати комплекс заходів щодо його санації, у тому числі: передати оперативне управління даних підприємством адміністрації, сформованій за участю банку; реорганізувати боржника; змінити порядок платежів; спрямувати на погашення кредиторської заборгованості виручку від реалізації продукції.

г) з ініціативи заставодержателя цілісного майнового комплексу підприємства. У разі невиконання зобов'язань, забезпечених іпотекою цілісного майнового комплексу підприємства, заставодержатель має право здійснити передбачені договором заходи щодо оздоровлення фінансового стану боржника. Якщо санаційні заходи не привели до поновлення платоспроможності підприємства, то заставодержатель має право звернутись до Арбітражного суду із заявою про стягнення майна, що перебуває в іпотеці;

д) з ініціативи Державного органу з питань банкрутства неплатоспроможних державних підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 процентів.

При виявлені ознак неплатоспроможності, вповноважений орган приймає рішення про проведення санації, про що директор підприємства повідомляє своїх кредиторів протягом 5 днів. Ініціатива про проведення санації може також виходити від підприємства, кредиторів або інших осіб.

Для розробки плану санації створюється робоча група.

План санації повинен включати:

дані про фінансово-господарський стан підприємства;

міроприємства по відновленню платоспроможності підприємства;

розрахунок необхідних заходів для реалізації міроприємств;

виявлення джерел фінансування;

умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні санації;

очікуванні результати виконання плану санації.

Якщо планом санації передбачено використання ресурсів державного бюджету, то такі пропозиції повинні бути узгоджені з Міністерством фінансів України та Міністерством економіки України.

Міроприємства, які пов'язані з відчуженням основних засобів, передачею структурних підрозділів і нерухомості в оренду узгоджуються з Фондом державного майна України.

Фінансування санації підприємства може здійснюватися за рахунок власних коштів: прибутку, амортизаційних відрахувань, коштів засновників, зменшення статутного капіталу; за рахунок кредиторів, позик, державної фінансової підтримки, яка надається у вигляді прямої фінансової допомоги або непрямих методів сприяння санації: податкових пільг, особливих умов підприємницької діяльності.

Автономна санація проводиться, як правило, за такими напрямками: реструктуризація активів; зменшення витрат підприємства; перегляд розміру статутного капіталу.

Фінансове забезпечення санаційних заходів може реалізовуватись:

а) при реструктуризації активів шляхом:

виявлення внутрішніх резервів - шляхом реалізації частини основного і обігового капіталу - безпосередньо не впливають на процес виробництва;

надання основних засобів в оперативну та фінансову оренду;

зменшення в обіговому капіталі частки запасів матеріальних цінностей, незавершеного виробництва;

використання давальницької сировини з метою зменшення потреби в обігових коштах;

рефінансування дебіторської заборгованості у високоліквідні форми - грошові кошти, короткотермінові фінансові вкладення.

б) зниженням рівня витрат підприємства - зменшенням витрат на реалізацію ризикових короткотермінових і довготермінових інвестиційних проектів, зниженням витрат на виробництво і продаж продукції;

в) наданням фінансової допомоги підприємству його працівниками;

г) переглядом розміру статутного капіталу у бік зменшення для отримання санаційного прибутку. Перегляд розміру капіталу можливий і з участю власників підприємства.

Зовнішня санація передбачає залучення коштів кредиторів, позик, державних коштів.

Фінансова участь кредиторів у санації боржника реалізується шляхом надання йому відстрочки за платежами і можливості реструктуризації наявної заборгованості, повної відмови від своїх вимог, наданням кредитного забезпечення, конвертації заборгованості у власність.

Участь держави у санаційних проектах підприємств можлива за умови, що держава визнає їх продукцію суспільно необхідною. Фінансова підтримка здійснюється шляхом надання дотацій чи економічних привілеїв пишуть просто с., а не ст.

Всього протягом 1997-2000 років у ході судової процедури були затвердженні умови санації тільки 95 підприємств, у тому числі в 2000 році - 21 підприємство. Коефіцієнт забезпечення санації, який характеризує питому вагу справ із затвердженими умовами санації в загальній кількості підприємств, відносно яких порушено справу про банкрутство, становив у 2000 році тільки 0.17%. Негативною рисою є також систематичне зниження значення цього аналітичного показника порівняно з 1997 роком, в якому він становив 0.50%.

Як свідчить аналіз, проведений у таблиці 8., існують великі труднощі з пошуком санатора. Причому термін пошуку санатора та кількість учасників санації суттєво залежить від суми боргів підприємства-банкрута. Термін пошуку зазвичай становить від 6 місяців до 3 років, що значно вище процесуальних термінів, передбачених законодавством.

Таблиця 7. Аналіз кількості санаційних процедур, застосованих до підприємств України

Періоди	Затверджено умов санації боржника, визнаного банкрутом	Темпи росту, % до попереднього періоду	Коефіцієнт забезпечення санування підприємств, відносно яких порушено справу про банкрутство, %	Зміна порівняно з попереднім періодом, %
1997	33	100	0.50	0.00
1998	32	97	0.33	-0.17
1999	9	28	0.07	-0.26
2000	21	233	0.17	0.09

Таблиця 8. Аналіз умов та результатів санації підприємств-банкрутів у 2000 році

Термін пошуку санатора	Сума боргу, тис. грн.	Кількість санаторів
Від 2 до 3 років	17723.3	1
Від 1 до 2 років	2048.6	4
Від 6 місяців до 1 року	2612.1	2
До 6 місяців	3782.8	2
Разом	26166.8	9

Відсутність в нашій країні санаторів обумовлена недосконалістю податкового, фінансово-кредитного, цінового і митного законодавства. Розв'язання цих питань, зокрема, створення інституту санаторів, які б мали змогу здійснювати санацію різними методами, сприятиме подоланню кризи, прискоренню економічної стабільності і поліпшенню фінансового стану підприємств.

Рішення про проведення санації підприємства приймається на основі висновків санаційного аудиту. Він має багато спільного з фінансовим аналізом підприємства.

Однак й він має свої особливості відносно методів та цілей провадження. Для санаційного аудиту характерно є те, що він проводиться на підприємствах, які знаходяться у кризовому стані. Основна його мета полягає в оцінці санаційної спроможності підприємства, тобто у визначенні глибини фінансової кризи та виявленні можливостей її упередження.

Санаційна спроможність - це сукупність фінансових, організаційно-технічних можливостей підприємства, яке знаходиться у фінансовій кризі та його можливість успішного проведення фінансової санації. До загальних умов санаційної спроможності відносять наявність у підприємства потенціалу для майбутньої вдалої діяльності, а особливо:

а) реальних можливостей збільшення виручки від реалізації, зменшення собівартості продукції і на цій основі досягання майбутньої рентабельності фінансово-господарської діяльності;

б) реальної можливості досягнення задовільної структури балансу;

в) реальних можливостей забезпечення стабільної ліквідності.

При визначенні санаційної спроможності підприємства, виходять перш за все з об'єктивних економіко-правових характеристик і показників.

Сьогодні ще неможливо проаналізувати ефективність проведених санацій, їх дієвість та результативність. Але з часом, по мірі накопичення інформації, цей аспект аналізу, безумовно, займає відповідне місце в загальній процедурі аналітичної роботи.

Завершаючи, необхідно ще раз підкреслити, що аналіз процесів, пов'язаних з банкрутством підприємств, є необхідною передумовою для вдосконалення правових засад цієї важливої інституції, визначення основних напрямів державної політики з питань запобігання банкрутству, здійснення антикризового регулювання та управління.

Список використаної літератури

Закон України «Про банкрутство» від 14.05.92 р. // Галицькі контракти. - 1996. - №42. - С. 58.

Наказ Міністерства економіки України №10 від 17.01.2001 р. «Про методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства. // Internet.

Абрамов В. Розвиток підприємства в умовах кризи. // Економіка України. - 1999. - №6. - ст. 50.

Айвазян З., Кириченко В. Антекризисное управление: принятие решений на краю пропасти. // Проблемы теории и практики управления. - 1999. - №4. - ст. 94.

Банкротова Н. Банкрутство: безвихідь чи вихід? // Баланс. - 2000. - №11. - ст. 23.

Бланк И.А. Основы финансового менеджмента. - К.: Ника-Центр, - 1999. - ст. 310.

Бьюн Х.Т. Качество управления в условиях кризиса. // Проблемы теории и практики управления. - 1994. - №4. - ст. 94.

Варгіч С.С. Реформування власності в Україні через банкрутство. // Державний інформаційний бюллетень про приватизацію. - 2000. - №3. - ст. 74.

Варгіч С., Полозенко Д. Банкрутство і шляхи його подолання. // Вісник НБУ. - жовтень 1999. - ст. 59.

Добровольський А.А. Свод общеимперских положений о торговой и неторговой несостоятельности М. - 1914. - ст. 156.

Жилинский С.Э. Правовая основа предпринимательской деятельности. Курс лекций. - М.: Норма-Инфра. - 1998. - ст. 591.

Зятковський І.В. Фінанси підприємств: Навчальний посібник. Вид. 2-ге, доповн. і переробл. - Тернопіль.: Економічна думка. - 2002. - 400 с.

Кирилов В.Н. Квопросу определения признаков банкротства. // Экономика строительства. - 2001. - №7. - ст. 39.

Лігоненко Л.О. Методичні аспекти оцінки результативності розробки та впровадженя антикризової програми підприємства. // Регіональні перспективи. - 2000. - №2-3. - ст. 116.

Лігоненко Л.О. Проблеми оцінки в контексті завдань антикризового управління діяльністю підприємства. // Державний інформаційний бюллетень про приватизацію. - 2000. - №1. - ст. 72.

Лігоненко Л.О. Аналіз процесів, повязаних з банкрутством підприємств в Україні. // Економіка. Фінанси. Право. - 2000. - №5. - ст. 18.

Лігоненко Л.О. Методологія діагностики банкрутства підприємства і напрямки їх вдосконалення. // Фінанси України. - 1998. - №8. - ст. 136.

Малышев К.И. Исторический очерк конкурснрго процесса. - С-Пб. - 1871. - ст 138. // Internet.

Мендруп О.Г. Індикатори фінансового стану вітчизняних промислових підприємств. // Державний інформаційний бюллетень про приватизацію. - 2000. - №11. - ст. 75.

Петленко Ю.О. Механізм банкрутства підприємств. // Фінанси України. - 1998. - №2. - ст. 67.

Петренко В.П. Процедура банкрутства - ефективний важіль примусового удосконалення систем управління суб'єктами господарювання. // Регіональні перспективи. - 2000. - №2-3. - ст. 200.

Поддєрьогін А.М. Фінанси підприємств.: Підручник 2-ге вид., перероб. Та доповн. - К.: КНЕУ, 1999.-384 с.

Поляков Б. Совершенствование процесуального законодательства о банкротстве. // Господарське право. - квітень 2001. - ст. 22.

Раєвнєва О.В. Формування поведінки неплатоспроможного підприємства. // Фінанси України. - 1999. - №4. - ст. 117.

Сурин О. Анализ финансово-хозяйственной деятельности предприятия // Аудит и налоги. - 2001. - №1 ст. 17-20.

Тинний І.В. Становлення інституту банктутства підприємств в Україні. // Фінанси України. - 1999. - №8. - ст. 43.

Тітов М.І. Банкрутство: матеріально правові та процесуальні аспекти. - Х.: Консул. - 1997. - ст. 49.

Тітов М., Бондаренко В. Новий закон про банкрутство: проблеми застосування. // Право України. - 2000. - №8. - ст. 95.