Художньо-освітній простір як культуротворчий чинник розвитку українського суспільства у ХХ столітті
Осмислення художнього й освітнього як якісної характеристики людини та її буття. Типи, форми, зміст художньо-освітнього простору, осягнення його сутнісних взаємозв’язків і особливостей в художньо-освітній буттєвості та сучасному соціокультурному розвитку.
| Рубрика | Культура и искусство |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.09.2015 |
| Размер файла | 78,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
НАЦІОНАЛЬНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені П. І. ЧАЙКОВСЬКОГО
УДК 008:7.071(477)(043.3)
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства
Художньо-освітній простір як культуротворчий чинник розвитку українського суспільства у ХХ столітті
Спеціальність 26.00.01 - Теорія та історія культури
Троєльнікова Людмила Олексіївна
Київ 2009
Дисертацією є рукопис.
Роботу виконано на кафедрі теорії та історії культури Національної музичної Академії України імені П. І. Чайковського Міністерства культури і туризму України
Науковий консультант - доктор філософських наук, професор Гуменюк Тетяна Костянтинівна, Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, перший проректор, м. Київ
Офіційні опоненти - доктор мистецтвознавства, професор Кияновська Любов Олександрівна, Львівська національна музична академія імені М. В. Лисенка, завідувач кафедри історії музики, м. Львів
доктор філософських наук, професор Бровко Микола Миколайович, Київський національний лінгвістичний університет, завідувач кафедри філософії, м. Київ
доктор мистецтвознавства, професор Москаленко Віктор Григорович, Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, завідувач кафедри М. Київ
Захист відбудеться «__28__» _січня_ 2009 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.005.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук у Національній музичній академії України імені П.І. Чайковського ( 01001, м. Київ-1, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського ( 01001, м. Київ-1, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11).
Автореферат розісланий «__23__»___грудня__ 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат мистецтвознавства, доцент І. М. Коханик
буття освітній соціокультурний людина
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Зміна художньо-освітньої парадигми є характерною ознакою стану сучасної культури, що репрезентується, зокрема, поліцентризмом світосприйняття, плюралістичністю культуротворчих ідей та методологічних засад, мультикультуралізмом суспільної буттєвості. Поряд з цим посилюється інтенція до національної самоідентифікації, яскравого самовияву етнічної складової у кожній національній культурі. Безперечно, все це викликає нові вимоги до особистості та взагалі до особистісного виміру культури, потребуючи не тільки пошуку адекватних новітній дійсності форм освоєння світу і власної життєтворчості, але й відповідальності за особистісний вибір. Природньо, що нова світоглядно-антропологічна настанова часу зумовлює також і переосмислення традиційних підходів до художньо-освітнього буття українського народу.
Осмислення художньо-освітнього простору у зазначеному контексті є досить складним і багатоплановим процесом, оскільки спирається на інтердисциплінарну загальнотеоретичну базу (філософія, естетика, культурологія, мистецтвознавство, педагогіка, психологія тощо). Отже, одним з першочергових завдань сьогодення є вироблення у межах цього розмаїття наук, дисциплін, дослідницьких методів, ідей чітких методологічних принципів визначення та дослідження художньо-освітнього простору в контексті сучасного наукового знання. Сутність цього нового для культурології поняття дає змогу осмислити вектор розвитку найсучасніших процесів в культурі, освіті, мистецтві.
Українське суспільство, перебуваючи в трансформаційному процесі, формує нову художньо-освітню основу своєї життєдіяльності. Йдеться, перш за все, про досить суперечливі економічні зрушення, що відбувалися в країні у перехідний період від тоталітаризму і планової економіки до демократії та ринкових засад, від нівелювання та гальмування національних культурних проявів до набуття незалежності та нового поштовху у відродженні національної культури, невідокремленої та розімкненої до світових гетерогенних процесів. Все це не могло не відбитися на стані української культури: саме завдяки економічним складнощам художньо-творча діяльність різних соціальних спільнот, груп та індивідів виявилася досить проблематичною. Відбулася певна руйнація ідеалів, далися взнаки навіть деякі кризові явища у культурі й освіті, що репрезентувалися, перш за все, у зіткненні звичних, усталених знань, цінностей, норм, зразків життєдіяльності з новими соціокультурними орієнтаціями суспільства.
Таким чином, проблема динаміки художньо-освітнього простору безпосередньо пов'язана з формуванням та впровадженням сучасної державної освітньої та культурної політики, визначенням основних принципів, завдань, функцій та складових сучасних культурно-освітніх практик. В умовах розхитування усталеної, ціннісно-нормативної системи та за відсутності нової, прийнятної на рівні масової свідомості, соціокультурні інститути змушені звернутися до народної мудрості, накопиченої у результаті практичної діяльності, втіленої в художній культурі й освіті.
У цьому контексті важко переоцінити необхідність створення сучасного художньо-освітнього простору як середовища креативної діяльності особистості в усіх галузях професійного мистецтва, що, у свою чергу, базується на надзвичайно широкому спектрі культурних засад: від народних звичаїв та фольклору до усталених традицій культурних локусів, від масових форм буттєвості художньої культури до професійної художньої освіти найвищого ґатунку, від художнього опанування реаліями національної свідомості до формування широкого полікультурного обрію сучасної особистості.
Архітектура сучасних міжкультурних відносин припускає визнання за кожною культурою її права на самостійність, створення умов для рівноправного співіснування різних культур і безлічі субкультур, що віддзеркалюють розмаїття самого життя, сприяє розвитку сучасного художньо-освітнього простору. Процеси демократизації суспільства, що супроводжуються свободою думки і духу, розкріпаченням раціональних і емоційних начал людини, звільненням інтелектуального, духовно-творчого і морального потенціалу суспільства, сприяють самоактуалізації людини через художньо-освітні форми діяльності. Саме художньо-освітній простір, побудований на цих засадах постає одним з важливих факторів, що сприяє демократичним процесам в сучасному українському суспільстві, а це, у свою чергу, є вже окресленою метою державотворення та становлення громадянського суспільства.
Відтак, художньо-освітній простір у людському особистісному вимірі є, по-перше, надання широких можливостей сприйняття усього розмаїття сучасної художньої культури у її національній самобутності та відкритості до світових художніх процесів, по-друге, формування потреби у творчій самореалізації особистості у художньому житті суспільства, по-третє, виховання та набуття необхідних здібностей та навичок до професійної діяльності у галузі культури та мистецтва.
Все це актуалізує завдання дослідження художнього й освітнього як якісної характеристики людини та її буття, виокремлення типів, форм, змісту художньо-освітнього простору, осягнення його сутнісних взаємозв'язків і особливостей в художньо-освітній буттєвості та сучасному соціокультурному розвитку; переосмислення змісту багатьох традиційних категорій, пошуку цілісних підходів до аналізу сучасного культуротворення, всебічної репрезентації ролі освіти та її художньої складової в цілісній організації людського досвіду, вироблення методологічних засад сучасного дослідження художньо-освітніх процесів.
Отже, актуальність дослідження художньо-освітнього простору зумовлена необхідністю цілісного осмислення його функцій, динаміки сутнісного змісту, форм вираження, ролі й місця у формуванні нової соціокультурної реальності.
Ступінь розробленості проблеми. Спираючись на аналіз стану розробленості теоретиками минулого проблеми художньо-освітнього простору як культуротворчого чинника розвитку суспільства, у дисертації відзначено загалом недостатню увагу до неї, що обумовлено як специфікою розвитку гуманітаристики, так і певно обмеженою (методологічним підходом) розробкою проблем духовності в цілому. Розгляд трансформації змісту художньо-освітнього (від античності до сьогодення) сприяв виявленню опосередкованих форм осмислення поставленої в дисертації проблеми. Аналіз поглядів представників різних епох (Сократа, Платона, Аристотеля, Ш. Баттьо, О.-Г. Баумгартена, Г. Лейбніца, Е. Берка, Д. Юма, І. Канта, Г.В.Ф. Гегеля, Л. Феєрбаха) щодо мистецтва в контексті культури і різноманітних форм його буттєвості, в тому числі й у освітньому просторі, дозволив акцентувати увагу на дослідженні теоретичного становлення художньо-освітнього, з одного боку, та виявити тенденції, які сприяли тлумаченню змісту цього поняття як фактору розвитку культури, з іншого, що у взаємозв'язку сприяло концептуалізації означеної проблеми в культурології.
Концептуальна логіка дослідження потребувала всебічного осмислення проблеми художньо-освітнього як в історико-культурологічній традиції, так й у гуманітаристиці сучасності. Формування нового типу теоретичного обґрунтування художньо-освітнього простору, що прагне до осягнення світу і людини в їх відкритості, незавершеності, притаманне позиції представників франкфуртської школи - Т. Адорно, Ю. Габермасу, Г. Маркузе та ін. Людське залучення до художньо-освітнього простору, його «обживання» пов'язане і з відчуттям «гострої потреби в символах» - за Г. Гадамером. Розкриття в художніх творах людського змісту дало змогу Е. Кассіреру дослідити «об'єктивність художнього духу».
Особливість підходу в дисертації до осягнення художньо-освітнього простору на загальнокультурному рівні та в особистісному вимірі полягає у виокремленні і всебічному розгляді проблеми цінностей. У другій половині XIX ст. В. Віндельбанд, Г. Лотце, Г. Ріккерт формують новий напрям у гуманітарному знанні, стимулюючи аксіологізацію науки, а з часом виокремлюють аксіологію та аксіометрію. Протилежними положеннями керувалися прихильники суб'єктивізації і психологізації цінностей, зокрема інструменталізм американського мислителя, систематизатора прагматизму, засновника школи інструменталізму Д. Дьюї. Ціннісний плюралізм, запропонований німецьким вченим В. Дільтеєм, користується широкою популярністю у XX ст. Саме цінність є основою й фундаментом будь-якої культури, підкреслювали в своїх працях А. Тойнбі, П. Сорокін, О. Шпенглер та ін. Проаналізовано сучасний контекст проблеми. С. Анісімова, Л. Архангельський, В. Василенко, М. Каган, Л. Столович вважають що цінність є відношенням значущості об'єктів соціального і природного світу для суб'єктів соціальної практики. Цікавим є міждисциплінарний підхід, розроблений Д. Леонтьєвим, сутність якого полягає у напрацюванні спільного, єдиного визначення поняття «цінності». Наслідком збільшення інтересу до проблем культури є використання поняття цінності для загального позначення структурного ядра культури, що до певної міри надає функціональний поштовх її розвитку (Е. Андрос П. Бекешкін, Е. Бистрицький, Г. Бандзеладзе, О. Бакурадзе, А. Бочорішвілі, Т. Буачідзе, А. Гулига, О. Джіоєв, В. Іванов, М. Каган, З. Какабадзе, О. Кисельов, І. Кон, В. Межуєв, І. Майзель, Ю. Павленко, Е. Соколов, В. Табачковський, Е. Токурідзе, М. Чавчавадзе, Л. Чухіна, Г. Шушанашвілі).
Подальшому ґрунтовному осмисленню духовно-практичного відношення людини до світу через якомога повніше розкриття її можливостей і здібностей сприяли дослідження О. Гурова, С. Гольдентрихт, Н. Дмитрієва, Ф. Кондратенко, М. Ліфшиця, Г. Поспєлова, М. Мамардашвілі, І. Пригожина. Теоретики культури і мистецтвознавці визнають, що сутність та особливості механізму соціального функціонування художньої культури неможливо розглядати поза її системними зв'язками, елементами людської культури, які, закономірно, пов'язані з художньою діяльністю та фактично й утворюють особливу форму культури - художню культуру (праці Ю. Борєва, А .Єгорова, А. Зися, М. Кагана, В. Конєва, Ю. Лукіна, В. Селіванова, Ю. Фохт-Бабушкіна). Певну значимість у даному аспекті має концепція діалогічності культури М. Бахтіна.
Бурхливий розвиток в 60-80 роках ХХ ст. естетики зумовив активну розробку філософами, естетиками, педагогами, психологами, мистецтвознавцями загальних питань теорії художньо-естетичного виховання (І. Зязюн, О. Киричук, Г. Костюк, Б. Ліхачов, І. Надольний, О. Семашко, Б. Теплов, Т. Цвеліх, Б. Юсов); питань естетичного виховання засобами дійсності і різних видів мистецтва (Л. Горюнова, Д. Кабалевський, Є. Кв'ятковський, Л. Коваль, Б. Неменський, З. Новлянська, О. Рудницька, В. Сухомлинський, Г. Тарасенко, А. Федь, Ю. Фогт-Бабушкін, Г. Шевченко, О. Щолокова); питань специфіки естетичного виховання молоді на різних вікових рівнях (С. Анічкін, М. Верб, О. Мелік-Пашаєв, Л. Печко). Проблеми художньо-естетичної освіти та виховання, психолого-педагогічних підходів до виховання в інституційних освітніх закладах, питання позашкільної освіти та виховання, формування естетичної культури школярів, впливу мистецтва на духовний світ особистості, духовного збагачення суспільства досліджують у своїх працях І. Бех, О. Дем'янчук, В. Кудін, А. Лащенко, Н. Миропольська, О. Олексюк, Г. Падалка, О. Ростовський, О. Рудницька, С. Уланова, Г. Шевченко, В. Шпак, В. Чепелєв.
Значне коло сучасних дослідників звертається до проблеми вивчення української музичної спадщини на новому світоглядному рівні, зокрема, Н. Герасимова-Персидська, М. Давидов, М. Загайкевич, О. Зінькевич, А. Іваницький, Л. Кияновська, Л. Корній, М. Копиця, І. Котляревський, В. Кузик, О. Маркова, В.Москаленко, С. Павлишин, І. Пясковський, М. Черкашина-Губаренко.
Розглядаючи художньо-освітній простір як цілісний феномен становлення і розвитку людського духу, видається слушним згорнути його домінанти на один з показових сегментів цього простору. В роботі таким сегментом обрано музичне виховання як той модус художньо-освітнього простору, що має найбільшу силу впливу, як на раціональний, так і на емоційний та інтуїтивний рівень сприйняття.
Окремих аспектів художньо-освітнього торкається наукова спадщина дослідників української історії М. Грушевського, Д. Дорошенка, О. Знойка, А. Кримського, І. Крип'якевича, В. Міллера, Н. Полонської-Василенко, П. Юркевича, С. Гогоцького, що створює підґрунтя для існування низки теорій етногенезу, зокрема теорії автохтонності українського народу та міграційної теорії. Питання української ментальності розглядали у своїх працях вчені української діаспори: О. Кульчицький, Є. Онацький, Б. Цимбалістий, М. Шлемкевич. Внаслідок наукового пошуку були переосмисленні і «відкриті» праці багатьох вчених, літераторів, які мали безпосереднє відношення до розробки проблеми національної ментальності й суттєво вплинули на розвиток вітчизняної та світової культури.
Зорієнтованість загальногуманітарного знання останніх десятиліть ХХ ст. та початку ХХІ ст. на пошуку теоретико-методологічних принципів вивчення культури та її складових знайшла відображення у наукових працях видатних українських вчених - В. Іванова, А. Канарського, Л. Левчук, В. Мазепи, М. Поповича, Н. Гончаренко, В. Шинкарука, Ю. Кушакова, В. Панченко, О. Александрової, А. Богачова, В. Сіверса, І. Бочка, А. Єрмоленко, А. Лоя, М. Бровка, І. Бондаревської, В. Бітаєва, Ю. Афанасьєва, В. Передерія. До визначення теоретичних засад феномену освітнього простору культури зверталося чимало дослідників, зокрема М. Калініченко, Т. Логвиненко, Д. Луцик, О. Любар, Б. Мітюров, С. Сірополко, Т. Усатенко, Д. Федоренко, М. Ярмаченко та ін. Вагомий внесок у вивчення генези художньої культури належить сучасним українським вченим С. Гриці, Н. Корнієнко, І. Ляшенку, О. Михайличенко.
Віддаючи належне дослідникам, праці яких спрямовані на висвітлення різних аспектів обраної теми, варто відзначити, що існуючі дослідження здійснюються переважно як похідні від педагогічних, естетико-психологічних, мистецтвознавчих, отож не ставлять перед собою задач по розкриттю художньо-освітньої проблематики як самоцінної. Тож актуальність обраної теми визначена необхідністю її розгляду з точки зору актуальної культурологічної проблематики. Крім цього, найбільш потужні фундаментальні дослідження художньо-освітнього простору у вітчизняній традиції здійснювались у межах певної методологічної обмеженості, пов'язаної з ідеологічними настановами минулого, і, як наслідок, призвело до браку уваги стосовно особистісного начала людини, що промальовується у класичних історико-філософських, психолого-педагогічних та естетико-мистецтвознавчих концепціях, але не акцентується у їх аналітиці.
Об'єктом дослідження є культурно-освітній простір України у всьому розмаїтті факторів його ґенези та складових на засадах широкого міждисциплінарного культурологічного дискурсу.
Предметом дослідження є існування та динаміка художньо-освітнього простору як чинника розвитку українського суспільства на загальнокультурному рівні та в особистісному вимірі.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано на кафедрі теорії та історії культури Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського відповідно до перспективного тематичного плану науково-дослідної діяльності Академії і є частиною комплексної теми № 23 «Інтегративні проблеми розвитку світової художньої культури». Головні методологічні принципи та науково-праксіологічні закономірності, визначені в дослідженні, становили теоретичну основу виконаних під керівництвом автора та за його участю наукових тем: Тема 10 «Освітня парадигма художнього простору України» (2005 р.); Тема 12 «Формування художньо-освітнього простору України: тенденції, проблеми, перспективи» (2006 р.) на базі Українського центру культурних досліджень Міністерства культури і туризму України.
Мета дослідження - осмислення художнього й освітнього як якісної характеристики людини та її буття, виокремлення типів, форм, змісту художньо-освітнього простору, осягнення його сутнісних взаємозв'язків і особливостей в художньо-освітній буттєвості та сучасному соціокультурному розвитку.
Досягнення мети потребує розв'язання таких дослідницьких завдань:
§ здійснити теоретичне обґрунтування художньо-освітнього простору, проаналізувавши історико-культурологічні засади та аксіологічний зміст художньо-освітніх практик, деякі аспекти художньої культури як складової художньо-освітнього простору та художню творчість як дефініцію художньо-освітньої життєдіяльності;
§ розкрити зміст художньо-освітнього смислотворення, дослідивши динаміку художньо-освітнього простору України в історичному контексті, проаналізувавши міфо-фольклорні джерела художньої освіти, художньо-освітній простір у контексті традицій, обрядів, ритуалів, національну константу художньо-освітнього та основні засади збереження культурної спадщини;
§ репрезентувати художньо-освітній простір в контексті діалогової взаємодії особистості, проаналізувавши художньо-освітній феномен інтелігенції, розглянувши творчу еліту як основу художньо-освітнього простору, обдаровану молодь у системі художньо-освітнього простору, деякі аспекти художньо-освітнього життєстановлення підростаючого покоління та ґенезу художньо-освітніх закладів України в ХХ ст.;
§ обґрунтувати полімодальність художньо-освітнього простору, узагальнити світові художньо-освітні практики, зокрема Японії, Китаю, США, Швеції та Німеччини, як актуальні та взірцеві для сучасної України;
§ охарактеризувати художньо-освітній простір та комунікаційні процеси в сучасній Україні.
Теоретико-методологічними засадами дослідження є загальнонаукові принципи об'єктивного розгляду фактів невідривно від їх місця і значення в історії теоретичної думки, принципи історизму, системності, неупередженості, які дають можливість всебічно проаналізувати актуальну культурологічну концепцію у контексті сучасної теоретичної думки. Принцип міждисциплінарності є важливим методологічним засновком роботи. Широко застосовується метод порівняльного аналізу, художньої компаративістики, що дозволяє всебічно охарактеризувати культурне поле піднятих питань Для розгляду значення ґенези та динаміки художньо-освітнього простору як чинника розвитку суспільства використовується антропологічний та еволюційний методи.
Науковий пошук здійснено на основі опрацювання великого обсягу першоджерел, архівних матеріалів, праць безпосередніх фундаторів художньо-освітніх концепцій і аналізу академічної коментуючої літератури, а також системного визначення творів мистецтва і художньої діяльності індивідів різних мистецьких парадигм, що дозволило застосувати результати дослідження культурологічної системи до аналізу фактів практичного вияву сфери художньо-освітнього.
Можливість розгляду основних компонентів художньо-освітнього (цінностей, художньої культури, творчості тощо) з урахуванням специфіки кожного, а водночас у взаємозв'язку зумовлена використанням структурно-функціонального методу.
Наукова новизна дослідження.
Вперше в мистецтвознавстві та культурології введено та аргументовано поняття «художньо-освітній простір».
Культура України розглядається під кутом зору функціонування та розвитку художньо-освітнього простору як невід'ємного чинника існування нації.
Вперше розглянута ґенеза художньо-освітнього простору як національного модусу у традиційній культурі українців (міфотворення, фольклор, традиції, народні свята, обряди).
Досліджено внутрішню логіку та динаміку культурно-освітнього процесу на певних історичних етапах розвитку історичної культури.
Виявлено місце та роль творчої особистості в процесах функціонування художньо-освітнього простору та найголовніші фактори такої взаємодії (гуманізація, діалог, креативність).
Вперше художньо-освітній простір сучасної України простежується як зумовлений розмаїттям національного та світового досвіду в контексті проблеми Схід-Захід (освітні практики України - від витоків до сучасності, а також Японії, Китаю, Канади, США, Німеччини).
Виокремлено головні художньо-естетичні (ціннісні) витоки та параметри сучасного художньо-освітнього процесу в Україні.
Вперше закладено методологічні засади нового підходу до аналізу світових та вітчизняних концепцій та тенденцій художньої освіти.
Вперше на підставі теоретичних та методологічних засад дослідження художньо-освітнього простору, обґрунтовано принципово нові наукові рекомендації щодо реалізації політики держави у галузі збереження культурної спадщини (шляхи та форми репрезентації національних художньо-освітніх практик).
Визначено перспективи трансформації художньо-освітнього простору України у перші десятиліття ХХІ ст..
Теоретичне та практичне значення одержаних результатів.
Запропонована концепція художньо-освітнього простору України накреслює теоретичні і методологічні підходи до репрезентації художньо- освітнього простору як невід'ємного чинника існування нації, національного модусу у традиційній культурі українців, зокрема, міфотворенні, фольклорній практиці, відродженні традицій, народних свят, обрядів. Концепція дозволила виокремити головні художньо-естетичні (ціннісні) витоки та параметри сучасного художньо-освітнього процесу в Україні, закласти методологічні засади нового підходу до аналізу світових та вітчизняних концепцій та тенденцій художньої освіти й естетичного виховання населення, визначити перспективи трансформації художньо-освітнього простору України у перші десятиліття ХХІ ст..
Аналіз місця та ролі творчої особистості в процесах функціонування художньо-освітнього простору дозволили авторові виокремити та накреслити найголовніші фактори культурної взаємодії - процеси гуманізації, діалогу, креативності.
Дослідження динаміки культурно-освітнього процесу на певних історичних етапах довели, що художньо-освітній простір сучасної України зумовлений розмаїттям національного та світового досвіду в контексті проблеми Схід-Захід.
Основні засади системи формування творчої діяльності молоді на національних засадах можуть бути впроваджені в практику навчальних закладів культури різних типів, зокрема з урахуванням кращих традицій світового досвіду в художньо-естетичному вихованні й навчанні.
Викладені теоретичні положення дисертації можуть бути використані у лекційних курсах з теорії та історії української та світової культури, культурології, культурно-дозвіллєвої діяльності, довідкової та теоретико-методологічної літератури з культурно-освітньої діяльності.
Основні положення дисертації використовуються автором для викладання курсу «Управління соціально-культурною сферою».
Апробація результатів дослідження. Результати дослідження оприлюднені автором під час:
Ш організації і проведення Міжнародних та Всеукраїнських науково-практичних конференцій, круглих столів, секційних засідань, науково-творчих та науково-культурологічних дискусій;
Ш участі у Міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях:
Міжнародна науково-практична конференція «Культурна політика в Україні у контексті світових трансформаційних процесів» (Київ, 2000); Науково-практична конференція «Поліетнічність та культура в сучасній Україні» (Київ, 2001); Міжнародна науково-практична конференція «Молодь в сучасному світі: морально-етичні та культурологічні виміри» (Київ, 2001); І, ІІ, ІV, V Культурологічні читання пам'яті Володимира Подкопаєва (Київ, 2002, 2003, 2006, 2007); Науково-практична конференція за міжнародною участю «Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євро інтеграції» (Київ, 2003); Науково-практична конференція «Стан культурно-мистецької освіти в Україні та новітні парадигми її розвитку» (Київ, 2003); Науково-методична конференція «Культура України: динаміка змін та перетворень» (Київ, 2003); Науково-методична конференція «Інноваційні технології діяльності в умовах глобалізації та інтеграції України в європейський простір» (Київ, 2003); Всеукраїнська науково-практична конференція «Художня освіта і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні, мистецькі виміри» (Київ, 2004); Науково-практична конференція «Мистецька освіта в Україні в умовах інтеграції в європейський художній простір» (Київ, 2004); Міжнародна науково-практична конференція «Кобзарство в контексті становлення української професійної музичної культури» (Київ, 2005); Науково-практична конференція за міжнародною участю «Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління» (Київ, 2004); Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Українська культура: стан та перспективи розвитку (організаційно-правовий аспект)» (Київ, 2004); Всеукраїнська науково-практична конференція «Мистецька освіта та мистецтво освіти в контексті формування сталого суспільства» (Київ, 2005); Всеукраїнська науково-практична конференція «Культуротворча парадигма українського націєтворення» (Івано-Франківськ, 2005); ІІІ Всеукраїнська науково-практична конференція «Мистецька освіта в Україні: традиції, сучасність, перспективи» (Луганськ, 2005); Міжнародний конгрес «Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі» (Київ, 2005); Всеукраїнська науково-практична конференція «Духовна культура як домінанта українського життєтворення» (Київ, 2005); Міжнародна науково-практична конференція «Україна-Світ: від культурної своєрідності до спорідненості культур» (Київ, 2006); Міжнародна науково-практична конференція «Подільський фольклор у збиранні та дослідженні» (Вінниця, 2006); Всеукраїнська науково-практична конференція «Українська культура в контексті сучасних наукових досліджень та практичних реалій» (Київ, 2006); Науково-практична конференція «Інтеграція організацій культури України в європейський культурний простір» (Київ, 2006); ІІ Міжнародна науково-практична конференція «Бандурне мистецтво ХХІ століття: тенденції та перспективи розвитку» (Київ, 2006); Народознавчі студії Василя Скуратівського (Київ, 2006, 2007); Міжнародна науково-практична конференція «Національна культура в контексті сучасних глобалізаційних процесів» (Київ, 2006), Всеукраїнська науково-практична конференція «Художньо-освітній простір України в контексті новітньої історії» (Київ, 2007); Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Трансформаційні процеси в сучасній українській культурі» (Київ, 2007).
Публікації. Основні результати дослідження викладені у монографії (25,8 др. арк.), 36 статтях у наукових журналах та збірниках наукових праць, з яких 23 - у провідних фахових виданнях, 13 - матеріали конференцій.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (538 позицій). Обсяг основного тексту - 377с.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ
У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, представлено стан наукової розробки досліджуваної проблеми, сформульовано мету та основні завдання дослідження, визначено об'єкт та предмет, розкривається наукова новизна дослідницької роботи, викладаються її методологічні засади, обґрунтовано теоретичне та практичне значення, надано інформацію про апробацію та публікації результатів дослідження.
У першому розділі «Сутність та теоретичне обґрунтування поняття «художньо-освітній простір»» здійснюється теоретичне обґрунтування поняття «художньо-освітній простір», виокремлюються головні художньо-естетичні (ціннісні) витоки та параметри сучасного художньо-освітнього процесу в Україні, культура України розглядається під кутом зору функціонування та розвитку художньо-освітнього простору як невід'ємного чинника існування нації, аналізуються деякі аспекти художньої культури як складової художньо-освітнього простору та художня творчість як дефініція художньо-освітньої життєдіяльності.
Як специфічна форма світобудівної життєдіяльності людського суспільства, художньо-освітнє сягає своїм корінням у фундаментальні основи суспільно-людського способу буття, а його властивості об'єктивним і природним чином формуються у суспільній організації раніше, ніж стануть свідомими принципами, правилами та нормами поведінки і творчості членів суспільства. Іншими словами, художньо-освітня форма як така первісно є сутнісною визначеністю людини, способом людського буття, що реалізується у різноманітності культурного існування. При цьому художньо-освітнє як спосіб людського буття охоплює не тільки форми, а й увесь без винятку зміст того, що людина робить і чим живе; в цьому смислі воно визначається повсюдним та універсальним. Отже, найбільш узагальненим, на нашу думку, є розуміння художньо-освітнього як феномена, що функціонує в суспільстві у вигляді сукупного соціального досвіду людства, його знань, цінностей, норм, соціальних зразків тощо. Вони виражені в мові, піснях, танцях, звичаях, традиціях, віруваннях, світогляді, ідеології, моралі, законах тощо і формують потреби, мотиви, правила, мету і змісти діяльності. З їхньою допомогою регулюються життя і взаємодія людей у суспільстві в окремих соціальних спільнотах і групах.
У контексті обґрунтування художньо-освітнього простору закономірним є звернення до художньо-освітніх цінностей, оскільки саме вони є ядром художньо-освітнього простору, своєрідним полем його культивування. Цінності - як первинні щодо художньо-освітнього простору - утворюють його фундамент.
У першій половині XIX ст. філософська думка в Україні дедалі частіше звертається до раціоналізму, а пізнання зводиться до категорії моральних цінностей. Упродовж XX ст. інтерес філософів до проблеми цінностей не зменшується. У межах прагматизму, екзистенціалізму, неопозитивізму підкреслюється цілепокладання окремої особи, можливість її вільного волевиявлення. Наслідком дискусії з проблеми цінностей, що актуалізувалася з другої половини 60-х років ХХ ст., стало поширення розуміння цінностей як таких, що поділяються на суб'єктивні й предметні. Цінність залежить від властивостей як суб'єкта, так і об'єкта, але не співпадає з ними. Відображення цієї об'єктивної значущості у свідомості і виступає як оцінка. При такому підході цінність практично зводиться до потреби чи інтересу, а складний характер людської суб'єктивності залишається поза розглядом чи спрощується.
Трансляція від покоління до покоління, збереження цінностей, зокрема художньо-освітніх, з найдавніших часів було головною метою освіти. У даному контексті уявляється доцільним розгляд «республіки вчених» - співтовариства європейських інтелектуалів XVII-XVIII ст. Це був сформований організм, що володів певною мірою кастовим характером, конституйований, «оброслий» механізмами формування і спілкування, з характерними функціями у суспільстві. (Саме для позначення цього механізму історики користуються терміном «республіка вчених».) У цій атмосфері формувався новий соціальний тип - член універсального вченого співтовариства; людина, що легко переборола рамки національного, мисляча і діюча в інших масштабах, іншому вимірі, де територіальному дробленню континенту немає місця. Нарешті, це людина досить марнолюбна, що прагне прославитися не за походженням або за допомогою кар'єри, а вченістю, освіченістю, інтелектуальною активністю. Головною якістю цієї людини залишалося прагнення до наукового спілкування, до оволодіння і поширення знання. Зародження такої людини - результат тенденцій епохи Відродження, у надрах якої сформувалося більшість механізмів, які й сприяли формуванню «республіки вчених».
Кожна із складових художньо-освітнього простору, зокрема художня культура, має свій структурно-формуючий елемент. Художня культура залучає до творчої діяльності набагато більше людей, чим, власне, ті, яких об'єднує авторство творів мистецтва. Вона впливає на спосіб життя і думки, на психологію, на художню свідомість різних груп суспільства. Художня культура кожної епохи - це творча діяльність не тільки сучасних поколінь, а й успадковані способи і форми художньої діяльності, вироблені попередніми поколіннями, засвоєні сучасними поколіннями художні цінності, способи і засоби сприйняття творів мистецтва (включаючи способи їхнього збереження, поширення, репродукції, пропаганди), а також художня освіта і методи дослідження мистецтва.
Як неперервний творчий процес, що постійно розвивається, культура складається з низки окремих дефініцій: системи духовних цінностей, що розвивається, саморозвитку особистості, процесу людської творчості та повноцінного життя людини.
Художньо-освітня творчість - це вид творчості, що пронизує всі сфери людського світоставлення, це творення суб'єктом самого себе. Художньо-освітня цінність формується через індивідуальне переживання загальнозначущого, зачіпаючи внутрішню суперечливість людської душі, розуму, напружуючи їх в діалогічних зв'язках зі світом, втілюючи проблемність суб'єктивного досвіду здійснювати перехід від хаосу до свободи. Іншими словами, художньо-освітня творчість відкриває і розгортає нові аспекти, параметри, грані людської життєтворчості, сприяючи становленню вищої раціональності буття.
Творчість є позитивно спрямовуючою інноваційною діяльністю, що продукує виключно позитивні в ціннісному відношенні речі, збагачує людство новими звершеннями, забезпечує розвиток цивілізації та культури, сприяє суспільному прогресу. У творчості знаходять своє місце і розвиваються вищі духовні сили: здібності, розум, воля, поміркованість, елегантність, етичність, толерантність, добропорядність. Вирішення проблеми оптимального поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників у творчому процесі вимагає аналізу і формування нових цінностей у виховному змісті художньо-освітнього.
У другому розділі «Ґенеза художньо-освітнього смислотворення в контексті української культури» репрезентується динаміка художньо-освітнього смислотворення, досліджується внутрішня логіка та еволюція культурно-освітнього процесу на певних історичних етапах розвитку культури України, розглядається ґенеза художньо-освітнього простору як національного модусу у традиційній культурі українців, зокрема, міфо-фольклорні джерела художньо-освітнього, художньо-освітній простір у контексті традицій, обрядів, ритуалів, національна константа художньо-освітнього та основні засади збереження культурної спадщини.
Особливості розвитку української художньої культури й освіти в контексті світової художньо-освітньої парадигми пов'язані з такими ментальними ознаками українського народу, як антропоцентризм, емоційність, панестетизм. Позаяк проблема самопізнання і самоусвідомлення українською культурою, мистецтвом, освітою себе перед лицем світу потребує опертя на художню й освітню традицію та розгортання активно-творчого потенціалу художньо-освітнього, актуальним уявляється розгляд та обґрунтування основних внутрішніх смислів художньо-освітнього. Розкриття цих внутрішніх смислів сприятиме, на нашу думку, більш глибокому осягненню змісту цих ознак і виявленню їх неоднозначного впливу на взаємозв'язок історії та сьогодення в сучасному художньо-освітньому процесі. Культурно-історичний розвиток неодмінно супроводжується виникненням практичних і теоретичних проблем, які відіграють вирішальну роль у формуванні світоглядних парадигм художнього життя та його невід'ємної складової - художньої освіти. Зростання національної самосвідомості актуалізує значення художньої культури й освіти, пов'язаних з етнічними витоками. Зниження значимості етнічних особливостей, ослаблення регулюючої ролі традицій болісно сприймалися українським народом, а гальмування культурного розвитку негативно вплинуло не тільки на художньо-освітній простір, а й на всю життєдіяльність суспільства. У зв'язку з цим особливої актуальності набувають проблеми філософського, мистецтвознавчого, культурологічного осягнення художньо-освітньої сфери життя народу, нації, суспільства як у далекому минулому, так і за нової та новітньої доби. Так, розвиток української культури і мистецтва стимулює вирішення низки завдань із творення, збереження, поширення та засвоєння художніх здобутків української нації, зокрема фольклору, традицій, ритуалів тощо.
Розвиток виховання, освіти, світоглядних уявлень праукраїнців епохи неоліту та трипільської культури заклали підмурок менталітету українського народу, національної системи освіти і виховання, своєрідності національної культури та мистецтва. Виховання дітей у первісній дородовій общині мало здебільшого наслідувальний характер. У дородовому суспільстві виділялося три вікових групи: діти і підлітки, повноцінні й повнолітні учасники життя, люди похилого віку. Характерною ознакою освіти і виховання тогочасних дітей було безпосереднє залучення їх до внутрішнього життя племені, роду, родини. Наші предки не вигадували якихось окремих дитячих вправ, а, навпаки, діти залучалися до цілком «дорослих» занять, зокрема до творення різних видів мистецтва. Про ефективну роботу наших пращурів у формуванні основ художньої освіти свідчить також те, що їхню самобутність і життєдіяльність було увічнено в матеріальних та нематеріальних пам'ятках культури і мистецтва Огляд археологічних матеріалів дає можливість вибудувати своєрідну метатеорію художньо-історичного розвитку, придатну для осмислення генезису художньої освіти. Архаїка містить повний сценарій подій, які розгортаються у подальшому, породжуючи міфопоетичний погляд на світ. Отже, археологічний матеріал наочно демонструє універсалії духовного та художнього розвитку людини, які не втрачають своєї актуальності й у більш пізні епохи. Поступово баланс консервативних та інноваційних процесів культуротворення зміщується на користь останніх, які реалізуються в урбанізації. Модернізація культури уможливлюється нагромадженням попереднього досвіду, наявністю ресурсів для досягнення нових творчих цілей, зокрема у розвитку художньої освіти.
Етнічна картина світу - система основних допущень і припущень, зазвичай неусвідомлюваних і необговорюваних, які направляють і структурують поводження представників даної спільності майже так, як граматичні правила, неусвідомлювані більшістю людей, структурують і направляють їхнє лінгвістичне поводження.
Картина світу розглядається як уявлення про навколишню дійсність, особливість її сприйняття, зумовлені єдністю суб'єктивних і об'єктивних умов і факторів. Картина світу - досить стійке утворення, вона проявляється у всіх сферах життєдіяльності людини і становить змістовну основу художньо-освітнього простору.
Народна художня творчість - це духовний процес осмислення, пошуку і переробки народом інформації з мікро- і макрокосму, актуалізованої у творчій художній діяльності відповідно до власної художньо-освітньої картини світу.
Фольклор як тип народної художньої культури, що втілює особливу картину світу, зародився в класовому суспільстві на основі поділу праці, але його джерела знаходяться в первісній культурі. Картина світу була пов'язана з міфологією, що передувала фольклорові. Ірреальне світорозуміння людей народжувало міфи і втілювалося в них, створюючи фантастичні образи. Цей зв'язок є універсальним з огляду на антиномічну природу, водночас автоматичним і довільним, стихійним і осмисленим, незворотнім і повторним. Антиномічний характер зумовлений сутністю міфу як культурного феномена: міф є формою і змістом художньо-освітнього процесу, запобігає освітньому статусу і вживає художньо-освітніх заходів для виявлення на новому художньо-освітньому етапі.
Розуміння фольклору як уснопоетичної творчості уявляється вузьким, обмеженим, застарілим навіть у межах мистецтвознавчої науки, позаяк і музичні, і хореографічні, і ігрові його форми засновані на поезії. Підхід до аналізу даного явища, виходячи з етимології самого слова, що означає народну мудрість, на нашу думку, дає можливість використовувати даний термін щодо народного декоративно-прикладного й образотворчого мистецтва. Отже, у визначенні фольклору в нашому дослідженні найбільш доцільним уявляється його широке розуміння - як мусичного і пластичного. З соціологічної точки зору фольклор можна розглядати як тип культури, відмінний від професійної і масової, що виражає етнічну картину світу і ціннісно-нормативну систему життєдіяльності народу. Аналіз фольклору вимагає врахування реального змісту навколишньої дійсності й людської діяльності, його суб'єкта (носія), соціального змісту, форм побутування і функцій тощо. Такий підхід стає можливим, якщо розглядати фольклор як відображення картини світу, що змінюється разом зі зміною соціально-історичних реалій. Вартує уваги розуміння фольклору не тільки як виду мистецтва, а насамперед як народної мудрості, що формує духовний світ, духовну культуру всього народу й окремої людини, як втілення знань, цінностей, норм тощо різних спільнот, соціальних груп та індивідів.
Сучасний фольклор не може створюватися і поширюватися за традиційними законами. В умовах технізації, загальної грамотності, могутньої поліграфічної бази народ навряд чи задовольняють тільки усні способи створення, збереження, поширення і споживання художніх творів. Високий рівень розвитку людської індивідуальності вже не вписується в рамки колективної творчості. Йдеться про колективність не як співавторство, а про колективність, що розуміється як відсутність опредмечення в створюваних надбаннях індивідуальних сутнісних сил народного майстра або виконавця. Те, що у певний історичний період надбання фольклору створювалися тільки усним способом і колективно, не є правилом, а скоріше - виключенням з нього. Сучасний фольклор уже не відповідає основним ознакам традиційного народного мистецтва.
З огляду на зазначене, актуальним є дослідження міфотворчої дефініції художньо-освітнього простору в контексті сучасного мистецтвознавства, культурології, педагогіки художньої освіти. Це зумовлює необхідність вивчення та аналізу міфу як культурологічного явища, окреслення основних його функцій і структури, висвітлення ролі та місця міфотворчості у формуванні художнього простору.
Загальноприйнятої теорії міфу дотепер не існує. Італійський учений Дж. Віко вважає, що міфи виникають як гра фантазії, викликаної інтуїтивним відчуттям присутності вищих сил і страхом перед ними. Е. Тейлор розглядає їх як первісні, «дитячі» думки про навколишній світ, думки, на які наштовхували людину її сни тощо. М. Спенсер вважає, що міфи - це хибне пояснення явищ за недостатніх засобів і можливостей пізнання. Існує думка, що міфи - це розумове і словесне осмислення магічної дії. Психологічна школа (В. Вундт, Л. Леві-Брюль, 3. Фрейд, К. Юнг) вбачає в основі міфотворчості особливості світосприймання первісної людини і розглядає міфи як особливий тип мислення, образне вираження емоцій або того, що відтиснуто в підсвідомість.
Аналізуючи міфи як явище художньої культури, А.Ф. Лосєв виділив три періоди в історії міфології: найдавнішу дофесальну (палеоліту і неоліту) міфологію; фесальну (посилення елементів художньої форми) і міфологію періоду розпаду докласового суспільства
К. Леві-Строс інтегрував таку міфічну логіку як рівнозначну будь-яким іншим царинам реалізації людського духу, розрізняючи їх лише за змістом. Проблема суперечності між міфом та сучасністю частково була розв'язана в трансцендентальному ідеалізмі Г. Гегеля і Ф. Шеллінга та в трансцендентальній феноменології Е. Гуссерля. Для Г. Гегеля міф став першим ступенем самопізнання Абсолютної ідеї, а тому мав апріорну природу, був формою істини, оскільки втілював у собі можливість споглядання поняття в образі як своєму існуванні. У Ф. Шеллінга апріоризм трансформувався в апостеріорі, а міф розглядається як діяльність, що розриває стан тотожності Першими позитивними спробами дослідити міф як такий стали студії О. Лосєва та Я. Голосовкера. Ідея вже і є результатом, дією; свідомість виступає тим діючим важелем, на підставі якого М. Мамардашвілі та Р. Барт дали визначення міфу.
Зміст художньо-освітнього простору найповніше відображається в певних формах спадкоємності - традиціях, звичаях, обрядах, ритуалах. Художньо-освітні традиції особливо яскраво виявляються в сфері духовного виробництва, в тому числі у фольклорних формах художньої діяльності народу. Їхня значимість у житті суспільства зумовлена тим, що, з одного боку, вони містять у собі стабілізуючі елементи і тим самим регулюють життєдіяльність людини, з іншого - їм властива варіативність, яка вносить елементи новизни відповідно до конкретної історичної ситуації.
Отже, в своєму розвитку традиція проходить такі основні етапи:
1. Становлення, пов'язане переважно з формуванням змісту традиції, усталенням основних ідей і принципів у межах конкретної соціальної групи - суб'єкта, що виступає своєрідним носієм традиції.
2. Інтенсивний розвиток традиції, якою охоплюються дедалі ширші верстви та соціальні групи.
3. Занепад. Традиція не стимулює розвиток, а, навпаки, гальмує його. Форма традиції вже не відповідає її змісту. Домінуючим у суспільному житті стає негативне ставлення до нових тлумачень традиційних цінностей та появи нових альтернатив.
Отже, національна культура є способом організації і розвитку життєдіяльності нації, що обумовлений потребами її економічного, політичного і духовного розвитку як соціально-етнічного організму, з виробленими нею нормами та суспільними відносинами, втіленими в продуктах матеріальної та духовної праці. Досвід, котрий нація набула в процесі свого становлення, є унікальним і не може бути повтореним жодними іншими утвореннями чи іншою епохою. Набуваючи досвіду, нація створює власну історію, що виступає як творіння унікальних смислів, притаманних виключно її полю культури, якому властиві певні цінності, особливі правила інтерпретації та дефініцій, викликані специфікою людей і зв'язків, які вони утворюють. Це поле культури і дає можливість нації усвідомлювати себе як цілісність.
За сучасних умов складною і дискусійною проблемою у з'ясуванні ролі національної культури у формуванні художньо-освітнього простору залишається аналіз сутності понять «національна культура», «національні цінності», «національна культурна спадщина», що, своєї черги, передбачає необхідність чіткого розрізнення загальнодержавних інтересів та культурних цінностей з їхнім специфічним проявом у різних формах національної культури, зокрема України. Тому актуальним у межах нашого дослідження уявляється розгляд культурної спадщини як, з одного боку, пріоритетного об'єкта збереження, що віддзеркалює сучасні тенденції державної культурної політики, а з іншого - своєрідної сукупності засобів прилучення людини до проблем художньо-освітнього виховання на національному культурному ґрунті.
Зберегти в сучасному надбання минулого, всі витвори нашого історичного буття і національного генія, аби передати їх майбутнім поколінням, - висока і благородна місія всіх, причетних до культурного будівництва. Світовий досвід та практика сьогодення свідчать, що занепад культури, байдужість до духовного розвитку нації, зневага до культурної спадщини призводять до непоправних утрат у всіх сферах суспільного життя.
У третьому розділі «Особистість у художньо-освітньому просторі: проблеми гуманізації, діалогу та креативності» репрезентується місце та роль творчої особистості в процесах функціонування художньо-освітнього простору та найголовніші фактори такої взаємодії (гуманізація, діалог, креативність), висвітлюються: художньо-освітній феномен інтелігенції, деякі аспекти художньо-освітнього життєстановлення підростаючого покоління, ґенеза художньо-освітніх закладів України в ХХ ст.
За потреби системного аналізу конкретних форм культури дієвою є інтерпретація діяльнісного підходу, відповідно до якого культура - освоєний конкретно-історичною людиною (конкретно-історичним суспільством) спосіб взаємодії із світом, сукупний спосіб життєдіяльності людини, що став органічним атрибутом суттєвих сил, єства. Багатство ціннісного змісту художньо-освітнього простору, багаторівневість форм його історичного розвитку, внутрішні протиріччя функціонування художніх та освітніх цінностей, зразків і норм зумовлюють необхідність аналізу внутрішньої детермінанти художньо-освітньої динаміки - людського фактора, художньо-освітнього світу людини.
Подобные документы
Поняття стилю "класицизм", "класичний танець". Розвиток руської школи балету. Роль стрибка в системі класичного танцю. Види повітряних піруетів. Художньо-педагогічні принципи класичного танцю, його основні поняття: вивортність, апломб, ballon, epallement.
реферат [25,2 K], добавлен 22.09.2015Види та значення культури. Роль і місце культури в діяльності людини. Простий, інтенсивний і деструктивний типи відтворення суспільства. Поняття, типи, форми організації субкультури, її методологічне значення та здатність до розвитку й трансформації.
реферат [17,9 K], добавлен 19.03.2009Реалізм в українському живописі 19 століття. Санкт-Петербурзька академія мистецтв і її вплив на формування українського образотворчого мистецтва. Самостійна творчість Т. Шевченка: художньо-виразна мова провідних творів та їх жанрово-тематичне розмаїття.
курсовая работа [33,0 K], добавлен 26.08.2014Художньо-естетичний та конструктивно-технологічний аналіз світильників, які виконані у різних стилях. Історія вдосконалення світильників, особливості освітлення у сучасному інтер'єрі. Розробка дитячого нічного світильника, його композиційне рішення.
реферат [283,3 K], добавлен 06.11.2011Поняття та функціональні особливості бібліотек, історія їх становлення та розповсюдження. Напрямки діяльності та значення в сучасному суспільстві. Перші стародавні бібліотеки, принципи їх роботи та досягнення, головні етапи та джерела наповнення.
презентация [3,2 M], добавлен 06.04.2018Національна спілка письменників України: розгортання діяльності. Робота з молоддю як форма участі спілчан у культуротворчих процесах краю. Рівненська організація Національної спілки письменників України на тлі художньо-мистецького середовища краю.
дипломная работа [107,5 K], добавлен 30.03.2013Стиль як категорія естетики, функції та структура стилю. Стиль - "генна" (що породжує) програма твору. Художній напрямок як інваріант художньої концепції. Література і мистецтво - система, що розвивається. Розвиток художнього процесу.як інваріант художньо
реферат [22,5 K], добавлен 06.08.2005Мистецька освіта в контексті художньо-естетичного виховання особистості. Інтегрований урок "Мистецтво" як засіб розвитку мистецької освіти в початковій школі. Особливості "образотворчої лінії" в другому класі в процесі вивчення курсу "Мистецтво".
дипломная работа [80,9 K], добавлен 20.10.2013Ставлення до природи, часу, простору, спілкування, особистої свободи та природи людини у культурі Бірми. Типи інформаційних потоків. М’янма як один з центрів буддійської культури. Особливості висококонстектуальних і низькоконстектуальних культур.
эссе [20,8 K], добавлен 02.05.2013Культура - могутній фактор соціального розвитку. Внутрішня суть людської особи як система його цінностей. Проблеми духовного розвитку людини сьогодні - обов'язкова умова виживання суспільства. Вплив художньої культури на думки, почуття, поводження людей.
лекция [21,2 K], добавлен 20.01.2012
