Таємниця обожнення-просвіти особистості відбувається всередині людини і відкривається світові, суспільству як святість. Отже, «святість», і «освіченість» в одному синонімічному ряді позначають людину, причетну до християнського знання. Концепція Bildung нерозривно пов'язана з естетичною утопією античного «золотого дитинства людства» в неогуманізмі, що затвердив ідеал автономної освіти як речі коштовної: освіта повинна бути не для цього світу, а для вищого світу духу. Ідеалові освіти/Bildung відповідало універсальне знання. У понятті освіта відобразився середньовічний онтологізм - відчуття влаштованості, вкорінення людини у певному місці. Освіта, як і Bildung, означає і процес, і результат навчання, сукупність отриманих знань, інтелігентність - це паралель до святості: і в обожненої особистості, і в інтелігенті розвинута концепція ідеальної людини через залучення до рятівного знання. Між цими двома еталонами відбувався пошук обличчя нової мислячої людини.

Відомий вчений Г. Моска виходить з того, що як у малорозвинених суспільствах, так і найцивілізованіших, є два класи: меншість (яка керує) та більшість (якою керують). Подальший розвиток теорія еліт одержала в працях німецьких учених Р. Міхельса та К. Махнейма. Французький вчений Р. Арон вважає, що в сучасному суспільстві є такі різновиди еліт: політична, військова, бізнесова, адміністративна, духовна. Духовну еліту якраз і складають інтелектуали - вчені, письменники, митці.

Значний внесок у розвиток теорії еліт зробив американський дослідник О. Тофлер, На думку австрійського політолога Л. Гумпиловича, в природі людського існування закладена здатність об'єднуватися в групи і утворювати спілки, яку він називає явищем сунгенізму. В. Потульницький, погоджуючись з цим підходом, констатує, що згадане явище повною мірою виявило себе в історії України, в контексті якої визначилися соціальні групи і класи як носії національної етнічної свідомості. Український філософ В. Липинський у своїх працях, розвиваючи теорію еліти, зазначає, що керівництво в перетворенні будь-якого пасивного, хоча і відмінного від інших, але часто національно несвідомого колективу, в організовану, самоусвідомлюючу націю, і керівництво у створенні нових форм громадського життя вже самосвідомої нації виконує скрізь і завжди певна активна меншість, яка завдяки своїй матеріальній, моральній та інтелектуальній силі очолює націю і творить динамічні - матеріальні й духовні - громадські цінності, що потім переймаються і присвоюються пасивною більшістю нації, об'єднуючи її весь час в один суцільний національний організм, що усвідомлює себе В. Липинський доходить висновку, що, коли провідна верства даної нації має слабку пам'ять і свідому волю, невисокий рівень інтелігентності при сильній емоційності, то така нація може лише вічно «відроджуватися», перебувати на стадії вічної трансформації.

Особливістю ХХ ст. є не лише розширення художньо-освітнього простору, а й виокремлення художньої освіти як безумовного чинника розвитку творчої особистості та суспільства. Зміст художньої освіти впродовж минулого століття визначався суспільним замовленням, а відтак - був пов'язаний із суспільними трансформаціями. Зростання когорти освічених, творчих особистостей стало своєрідним феноменом пожвавлення національно-художнього руху, політичної активності українства та чинником цивілізаційного утвердження державної незалежності України. З огляду на формування нової художньо-освітньої парадигми особливої актуальності набуває вивчення питань, пов'язаних з художньо-освітнім феноменом інтелігенції, творчою елітою, що й зумовлює необхідність аналізу наукових напрямів теорії еліт, процесу формування нової художньо-освітньої парадигми в межах мистецтвознавчих, культурологічних досліджень як основної детермінанти художньо-освітнього процесу, а також висвітлення її змістовно-структурного наповнення.

Гуманізація сучасної школи засновується на педагогічному впливі, метою якого є становлення людини як цілісної особистості. У вирішенні цього завдання важлива роль належить мистецтву, яке формує внутрішній світ індивіда, визначає «систему цінностей». Мистецтво, маючи специфічні виразні особливості, впливає на організацію духовного світу, розвиває свідомість і виховує гуманістичні ідеали. Українська освіта ХХ століття характеризується різновекторністю, багатоетапністю розвитку, що віддзеркалює складні соціально-політичні процеси, пов'язані з розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, революцією, державотворчою добою, утворенням СРСР, становленням незалежної держави, а також глобальними змінами європейського світу, вичерпаністю просвітницько-прогресистської парадигми. Феномен мистецької освіти України є складним і багатогранним. Процес його еволюції відбувався у важких історичних умовах, на собі відчуваючи скрутні часи у долі українців, за яких національна мистецька освіта зазнала гіркоти втрат, водночас зберігаючи те головне, самобутнє, що й забезпечило її подальше існування.

Молодь як соціально-демографічна група характеризується не лише віковими ознаками, а й специфікою соціального становлення, а відтак - особливим місцем у структурі суспільства.

Молодь активно навчається, інтенсивно засвоює знання, переймає вміння, навички, майстерність, успадковує культурні надбання, духовні багатства народу, осмислює весь набутий досвід. При цьому вона вирізняється загостреним емоційним сприйняттям реалій життя, радикалізмом мислення та дій, критичністю оцінок і висновків. Завдяки віковим особливостям молодь є найбільш прогресивним і водночас найбільш вразливим прошарком суспільства, який потребує не лише пильної уваги, повсякденного піклування з боку всієї громади, а й значних ресурсів, капіталовкладень, створення відповідної інфраструктури освіти, виховання, культурного росту, розвитку природних здібностей та обдарувань. Останнім часом чимало представників української культури наполягають на необхідності розроблення концепції національного виховання, заснованої на специфічних для української нації духовних цінностях. Причому автори цих концепцій почасти розглядають останні як сучасну філософію виховання. Однак, на нашу думку, в сучасній Україні нагальним і практично необхідним уявляється впровадження концепції полікультурної освіти. Сучасна епоха вимагає, щоб діяльність кожної людини чи будь-якої групи відповідала певним вищим духовним загальнолюдським і антропокосмічним цінностям та інтересам. Це можливо лише за умови вироблення (у всіх своїх унікальних проявах) єдиної для всіх народів основи формування нового типу духовної культури. Освітні проблеми нашої епохи потребують систематичного застосування до виховання сучасного типу світогляду найновішої методології, що поєднує в собі принципи субстанціональної єдності та діалогової взаємодії різних, інколи навіть суперечливих, поглядів на сутність художньо-освітнього. У системі освіти сучасної України застосування цієї методології має особливе значення для, по-перше, подолання суперечностей між різними підходами до розуміння національно-духовної культури нашого народу, по-друге, для вирішення проблеми співвідношення цієї культури із загальнолюдськими художньо-освітніми цінностями, чим, у свою чергу, і зумовлено введення до нашого дослідження наступного розділу.

У четвертому розділі «Полімодальність художньо-освітнього простору: проблема Схід-Захід» обґрунтовується полімодальність структури світового художньо-освітнього простору, простежується художньо-освітній простір сучасної України як зумовлений розмаїттям національного та світового досвіду в контексті проблеми Схід-Захід, подається характеристика художньо-освітнього простору Японії, в контексті його традицій та процесів модернізації, презентуються усталеність основних принципів та змісту художнього виховання в Китаї, розглядаються теоретичні засади та практичний досвід художньої освіти в США, аналізується канадський досвід художнього виховання, традиції художнього виховання Швеції та особливості підготовки професійних музикантів у Німеччині.

Проблема інтеграції національного художньо-освітнього простору в європейську та світову художньо-освітню сферу як одна із складових культурної політики України вимагає системного аналізу всієї сукупності цільових, структурних, організаційних, технологічних та творчих аспектів змістовно-структурного функціонування художньо-освітньої системи. Одним з перспективних шляхів і водночас дійових інструментів художньо-освітньої інтеграції може стати активне вивчення досвіду формування та впровадження державної політики у сфері художньо-освітнього (як складової національної культурної практики) окремо взятої країни. Звичайно, в межах нашого дослідження неможливо розглянути культурно-освітні практики всіх країн. Тому, на нашу думку, цікавим у межах нашої наукової проблематики уявляється розгляд художньо-освітнього простору США, Канади, Швеції, Японії, Китаю, Німеччини як найбільш яскравих представників художньо-освітніх концепцій, або практик, зокрема Заходу і Сходу.

Життєва та творча сила японської культури засобами художнього виховання передається підростаючому поколінню, що естетизує їх свідомість, сприяє формуванню основних якостей національного характеру, впливає на позитивне і відповідальне ставлення до справи та оточуючих людей, визначає комплекс цінностей і психологічні пріоритети. У перші роки життя дитина живе поза штучних регламентацій - соціальних обмежень, що стримують дорослих в рамках закону та побутових норм поведінки. Вже на першому етапі соціалізації в глибинах буденної свідомості індивіда закріплюються численні символи й догмати віри, що не тільки допомагають формуванню психофізичних якостей характеру, а й сприяють проникненню в латентний (прихований) зміст творів художньої культури, допомагаючи вловлювати ланцюг асоціацій, втілених письменником або художником у своїх працях. Засвоюючи художню мову народу з дитинства, японці легко оволодівають нею, бережливо передають національні традиції від покоління до покоління. Відтак більшість японців добре обізнані у власній культурі тисячолітньої давнини, приділяючи увагу предметам, що цікавлять майже виключно професіоналів (наприклад, поезії Х ст.), іншими словами, є моносірі - «знаючими, тобто тими, що володіють знанням речей» .

В японському суспільстві глибоко розуміють унікальну роль культури і мистецтва в розвитку генералізуючих здібностей підростаючого покоління, так званої системи «око-мозок-рука», необхідних людині в будь-якому віці та матеріально-виробничій, пізнавальній і духовно-практичній діяльності. Успіхи японських школярів у математиці вражаючі, надзвичайними є музичні здібності, фантастична художня майстерність. Звернення до японської культури в контексті сімейного виховання як складової художньої освіти є актуальним для українського мистецтвознавства, педагогіки та культурології, зумовлюючи необхідність висвітлення історіографії даного питання, розгляду основних форм і змісту художньої освіти в сучасній культуротворчій практиці японської сім'ї та аналізу основних художніх парадигм. Перспективи подальшої розробки проблеми дослідження полягають у можливій екстраполяції японського досвіду художньої освіти в японській сім'ї на український ґрунт, що сприятиме подальшій розбудові та зміцненню «людського капіталу» на вітчизняних теренах. Відтак, найкращі здобутки японської політики в сфері художньої освіти потребують ґрунтовного наукового дослідження та впровадження в практик

Традиційна система освіти Китаю сформувалася на основі епістолярного спадку мудреців та «П'ятикнижжя Конфуція», який вимагав від кожного жителя країни притримуватися Трьох доброчинностей - відвертість, чуйність, синовня повага; підкорятися Трьом практикам - синовня любов, дружба, почуття поваги до майстра. До представників освічених верств суспільства вимоги висувалися більш високі. Складаючи іспити на приналежність до класу чиновників (мандаринів), здобувач повинен був довести, що він досконало володіє Шістьма науками: п'ятьма видами ритуалів, шістьма видами музики, п'ятьма способами стрільби з лука, п'ятьма способами управління пересувними засобами, шістьма типами письма, дев'ятьма способами рахування. Тільки після цього людина розраховувала на помітну роль у суспільному життя. Під час упровадження шкільної реформи в середніх навчальних закладах був виголошений примат чотирьох категорій добра: морального, інтелектуального, фізичного та культурного, що, на думку китайських фахівців, є поверненням до давніх традицій, які навмисно були викоренені під час культурної революції та прагматично ігнорувалися до того часу, поки не отримали офіційного схвалення. У цьому зв'язку, мистецтво, як втілення краси та передання моральних та політичних цінностей, було в школі реабілітовано. Сам термін естетичне виховання перекладається з китайської як виховання красою. Для китайця краса - суть мистецтва. Як важливий спосіб естетичного виховання китайцями розглядається мистецтво. Ця традиція має глибоке історичне коріння.

Ознайомившись із практикою естетичного виховання в Китаї, що базується на світоглядних настановах нації, можна виявити п'ять основних його відмінностей від системи художнього виховання у країнах Заходу: життя повинно будуватись як спектакль, із послідовним осмисленням та розподілом ролей; мистецтво повинно бути красивим і сприяти моральному вдосконаленню людини; контроль по-вертикалі є необхідним та важливим; освіта та навчання повинні здійснюватися шляхом неперервного формування дитини відповідно до національного еталону особистості; майстерність має першочергове значення, відповідно - технічним навичкам повинен передувати розвиток творчих здібностей.

Американські теоретики розуміють художнє виховання в освітньому процесі як вивчення мистецтва, тому більшість їхніх досліджень присвячена конкретним проблемам викладання в школах та коледжах предметів художнього циклу. При визначенні основних завдань художнього виховання дослідники висувають на перший план розвиток творчих якостей особистості засобами мистецтва. Творчість визначається як головний принцип розвитку людства і розцінюється деякими американськими вченими як засіб подолання соціальних протиріч. Концепція творчої особистості направлена на вирішення шляхом естетизації освіти такої проблеми, як зростання почуття незахищеності перед історичними подіями. Відтак виховання творчих здібностей розглядається як необхідна умова соціальної адаптації індивіда, успішності його життєвої позиції.

Канадські педагоги реалізують на практиці концепцію виховання через мистецтво, головною складовою якого є гармонізація особистості учня шляхом залучення його до художньої творчості. Художнє виховання визначається в канадській педагогічній літературі як процес гуманістичного розвитку особистості школярів шляхом залучення їх до занять мистецтвом. Особлива увага приділяється вільному вираженню індивідуальності кожної дитини, першочерговому розвитку через мистецтво емоційної сфери та безпосередньо естетичних суджень, смаку учнів. Важливим напрямом естетизації навчального процесу в канадській школі є інтеграція художніх занять з іншими предметами, глибоке проникнення мистецтва в життя дитини. Набуття навичок свідомого проведення дозвілля, виховання культурного споживача і створення естетично цінної продукції є актуальними завданнями канадської педагогіки.

Активна участь держави в культурному житті Швеції є традиційною для швецького суспільства, але за останні роки вона помітно активізувалась: 1974 р. Ригсдаг прийняв рішення щодо системи цілей державної культурної політики; затверджена політика в галузі культури дітей і молоді; 1982 р. прийнята програма для середньої школи, яка увібрала національну мету культурної політики. Ця програма вважає головною метою впровадження культури і мистецтва в школу.

Сучасна епоха дедалі наполегливіше висуває свої вимоги до діячів культури Німеччини. Юні виконавці, композитори, музикознавці, педагоги не повинні опинитися непідготовленими до нових завдань, які висуває сьогодення і майбутнє. У зв'язку з цим особливого значення набуває дослідження нових програм, нових методів навчання, та й не тільки нових. Педагогічні, методичні й психологічні аспекти цього процесу ще не досить проаналізовані і узагальнені. Питання ставиться не про формалізацію і уніфікацію процесу, в якому інтуїція, особисті відкриття і знахідки кожного учасника відіграють колосальну роль, а про те, що, окрім емпіричного досвіду, безперечно дуже цінного, необхідні наукові дані про фізіологічні й психологічні сторони виконавського мистецтва і педагогіки.

У п'ятому розділі «Художньо-освітній простір сучасної України: шляхи та форми репрезентації» визначаються перспективи трансформації художньо-освітнього простору України у перші десятиліття ХХІ століття, презентується панорама художнього життя в сучасній Україні в аспекті засобів та форм доведення до української та світової спільноти досягнень української культури у найрізноманітніших галузях, запроваджується системний підхід до вивчення подібних явищ як культурно-дозвіллєвих практик. При цьому доцільним є розподіл подібних культурно-дозвіллєвих практик на статичні (стаціонарні), постійно-діючі - діяльність музеїв, історико-культурних заповідників, концертних залів, театрів тощо, та на динамічні, - мистецькі фестивалі та конкурси, різноманітні культурницькі заходи в електронних та друкованих ЗМІ, в Інтернеті. Слід відразу зазначити, що предметом дослідження постають саме динамічні заходи, виходячи із характеру суспільних та культуротворчих процесів у державі. А саме актуальність таких явищ для культурного простору, що знаходиться у процесі становлення, пошуку, до певної міри неусталеності. У свою чергу динамічні заходи культурно-дозвіллєвої практики слід розподілити в залежності від домінуючого виду мистецтва на синтетичні, які базуються на ґрунті двох чи більше видів мистецтва, театральні, музичні, образотворчі, кінематографічні. Продемонструємо це на найяскравіших прикладах.

Здобутки української музики демонструють численні музичні фестивалі, які щороку відбуваються в Україні. Їхню строкату палітру доповнюють фольклорні свята, різноманітні форуми самодіяльної, дитячої творчості, авторської пісні тощо.

Заслуговує на увагу одна з центральних подій музичного життя України - фестиваль «Київ Музик Фест». Прикметна ознака фестивалю - повернення його музичного змісту до духовної і релігійної тематики, а також велика кількість прем'єр, відкриттів молодих талантів.

Життєздатність сучасного музично-творчого процесу також демонструє Фестиваль «Музичні прем'єри сезону». Кожного року відбуваються певні творчі зрушення в структурному жанровому змісті «Музичних прем'єр сезону» - завдяки включенню до програми музично-театральних прем'єр київських композиторів.

Крім фестивалів «класичної» музики, проводяться також фольклорні. До речі, за правилами фольклорних фестивалів, колективи мають представляти мистецтво не лише своєї країни, а й регіону, де проживають його учасники. Такі фестивалі свідчать, що традиції батьків і дідів зберігаються в живій музиці і не зникнуть лише завдяки нащадкам.

Ще одним широко відомим пісенним святом є Всеукраїнський фестиваль української сучасної естрадної пісні «Пісенний вернісаж», який щорічно збирає сотні учасників з широких просторів рідної землі.

Зросла мистецька вартість зазначених фестивалів, частішими стали відкриття нових імен обдарованої, талановитої молоді. Значно поліпшилася ситуація з організаційними проблемами. При цьому існує певна кількість проблем, характерних для багатьох із них, зокрема питання чіткості критеріїв добору творів для виконання, композиційної досконалості, чіткості концепції, вдалого чи невдалого поєднання в програмах традиційності й експерименту тощо, а також (чи не найскладніша) - проблема пошуку джерел фінансування.

Вагомими культурними подіями є міжнародні та всеукраїнські виставки на теренах нашої держави. Показовим тут можна вважати, по-перше, те, що попри всю престижність міжнародних акцій, найрезонантнішими митецькими подіями стають все ж таки великі всеукраїнські художні виставки, а по-друге, що значного резонансу набувають не тільки столичні, a й регіональні виставки.

Однією з особливостей виставкової діяльності є подальше підвищення уваги до декоративно-ужиткового мистецтва, котре у минулому столітті перебувало «на других ролях», а сьогодні справедливо стає поряд зі скульптурою, живописом, графікою, плакатом, монументалістикою.

Свідченням такої увага стало, зокрема, започаткування (2004 р.) у виставкових залах київського Будинку художника Всеукраїнського триєнале художнього текстилю, організованого Міністерством культури і туризму України, Національною спілкою художників України, секцією декоративно-прикладного мистецтва Київської організації Національної спілки художників України. Проведення таких масштабних всеукраїнських виставок розкриває нові можливості перед багатьма авторами. На сьогодні яскравіше викристалізувалися національні риси митців, твори яких стали символом сучасного українського мистецтва.

Численні колективні та індивідуальні виставки проходять у музеях та виставкових залах у всіх регіонах України. Приналежність до української культури - це досить жорстке випробування, яке потребує цілісних особистостей, а не тільки мистецької бравади чи ідеологічного блазнювання: «свобода - цілеспрямована праця», а «національне самоствердження - вияв власної волі». Лише активна мистецька позиція може протистояти процесам культурного здичавіння. Слід також підкреслити, що еволюціонуюча динаміка мистецтва, художнє освоєння світу розвивається «по висхідній» - від простого до ускладненого, від явного до алегоричного або метафорично-асоціативного.

Важливою особливістю художнього процесу можна вважати подальше підвищення інтересу до українського мистецтва, зростання його престижу у світі. Свідченням цього була участь українців у престижних міжнародних фестивалях та численні виставки українських митців за кордоном. Зокрема, у вересні 2004 р. у Магдебурзі (Німеччина) відбувся ІV Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва, ініційований та організований Виставковим центром «Гала». У центрі Франції, в її столиці Парижі, у штаб-квартирі ЮНЕСКО проходила виставка «Сучасне декоративне мистецтво України», приурочена до 50-річчя членства України в цій міжнародній організації. Помітною подією культурно-мистецького життя Санкт-Петербурга стала Міжнародна художня виставка «В сім'ї вольній, новій...», присвячена 190-річчю від дня народження Т. Шевченка та проведена у виставкових залах Державної художньо-промислової академії. В одному з найпрестижніших виставкових центрів Аммана - Національній галереї мистецтв Йорданії - проходила перша в історії українсько-йорданських відносин виставка сучасного українського мистецтва (2004 р.).

Ці та інші експозиції вітчизняних митців за кордоном утверджують значення українського мистецтва, підвищують авторитет нашої держави у світі. Саме завдяки цим заходам у світовому мистецькому просторі з'явилася правдива інформація, яка розкрила та показала надбання сучасного українського мистецтва.

Хоча сучасна мистецька думка звільнилася від багатьох звужуючих комплексів, однак мистецтво не дає відповіді на жодні містерійні питання, а із своєрідною силою лише висвітлює речі й ідеї у такому плані, фокусі й світлі, про які до цього часу не знали або не хотіли знати. Саме це завдання і виконують численні художні виставки.

Таким чином, не відкидаючи користь окремих локальних, разових заходів, необхідно констатувати, що найуспішніші є такі, що передбачають: довготривалість, повторюваність, що дає змогу постійного моніторингу, прогнозування та удосконалення; системність та багатовекторність культурницького впливу на різні вікові та соціальні верстви населення; розповсюдження досягнень кожного конкретного заходу, незалежно від його локалізації по всій території країни, з метою якнайбільшої інтеграції різних регіонів «метрополії та провінції»; креативність, яка у свою чергу пов'язується зі сміливим втіленням нових організаційно-творчих напрямів, технік та технологій.

За роки незалежності мережа історико-культурних заповідників України значно зросла та розширилася. Нині в Україні функціонує більше 60 історико-культурних заповідників державної та комунальної власності. Історико-культурні заповідники України відіграють важливу роль у збереженні надбань минулого, в духовному розвитку нації, у розбудові її державності. Вони є осередками активної науково-дослідницької і просвітницької діяльності, виховують високі почуття патріотизму та відповідальності за долю країни. На просвітницько-науковому рівні мовою експонатів та пам'яток історико-культурні заповідники розповідають про історію минулого та сучасні досягнення. Завдяки діяльності працівників заповідників ніколи не переривається зв'язок поколінь, наше відчуття причетності до історії

За останні роки значно активізувалася науково-дослідна, виставкова, видавнича діяльність історико-культурних заповідників. Ці заклади постійно вишукують можливість залучити додаткові позабюджетні кошти для фінансування своєї діяльності, розширюють надання платних послуг. Але ще наприкінці XX - на початку XXI ст. в організації роботи історико-культурних заповідників нагромадилося чимало недоліків та проблем: вкрай обмежене фінансування заповідників; незадовільний, а в деяких випадках - аварійний стан музейних приміщень; проблема фондосховищ (у більшості заповідників вони не відповідають встановленим нормам і умовам зберігання колекцій); застарілість експозицій, що потребують оновлення тощо. Актуальною залишається і проблема збереження історико-культурних пам'яток.

Серед історико-культурних заповідників пам'яткою всесвітнього значення - Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник - один із найбільших культурно-освітніх та науково-дослідних закладів України. Унікальною пам'яткою світової культури є і Національний заповідник «Софія Київська». Це повна культурна скарбниця: тут і архітектура, і скульптура, і живопис, і ювелірне мистецтво, зібрані в один потужний акорд.

У регіонах України діє Програма розвитку музейної справи, яка регламентує і роботу історико-культурних заповідників. Варто зазначити, що саме історико-культурні заповідники мають перспективне значення для розвитку туризму в області. Туризм, зокрема, є чинником збільшення платних послуг та джерелом коштів для збереження історико-культурного середовища.

Водночас ефективність роботи історико-культурних заповідників можлива тільки за умови програмування стратегічних довгострокових завдань, цілісної політики держави в галузі культури.

Упродовж останнього десятиліття значно змінилася загальна картина музейного світу України як завдяки новим зовнішнім обставинами, так і внутрішній логіці розвитку музейної справи.

В музейних збірках нагромаджені унікальні творіння матеріальної і духовної культури народів, свідчення їх економічного, суспільно-політичного, науково-технічного і культурного розвитку. Вони становлять невід'ємну частину загальнолюдських цінностей, відображають ідеали поколінь, розповідають про різні періоди історії, видатних діячів держави, науки і культури.

У нашій державі діють 437 музеїв державної та комунальної власності, з них - 22 Національні, 8 музеїв підпорядковані Міністерству культури і туризму. 13 - працюють в сфері управління інших міністерств, держкомітетів, НАН України, громадських організацій. Решта музеїв - переважно комунальні (підпорядковані обласним управлінням культури або міським та районним відділам культури, й фінансуються з місцевих бюджетів). Є також чимало приватних музеїв. У фондах українських музеїв зберігається понад 11 млн пам'яток.

Маємо в Україні й досвід роботи ще зовсім не численних сільських музеїв, який свідчить, що на селі суспільна роль музеїв може бути більш значущою. Подібні музеї, розташовані в невеликих населених пунктах, відвідують здебільшого місцеві мешканці. Більшість місцевих музейних закладів правильно розуміють свою особливу місію, що пов'язана з природнім бажанням кожного нового покоління і кожної конкретної людини пізнати себе через минуле й усвідомити своє місце в світовому культурному просторі. Адже історія рідного краю, що сягає глибин століть, розповідь про покоління співвітчизників, які жили до нас, гордість за видатних земляків - все це може збуджувати патріотичні почуття.

Характерною рисою сьогодення є відродження приватних музеїв, що проходять складний шлях інтеграції до музейної мережі України. Значну групу складають відомчі музеї, що сьогодні можуть бути як державними, так і недержавними. Частина таких музеїв у зв'язку із приватизацією підприємств втратила свою державну приналежність.

Нові напрямки діяльності музеїв, помітно збільшивши сферу їх впливу на суспільство, водночас вимагають і суттєвих змін в роботі самих музеїв. Йдеться насамперед про модернізацію та розвиток нових форм культурно-просвітницької та виставково-експозиційної діяльності.

Один із шляхів підвищення ефективності роботи музеїв полягає у включенні їх в інтеграційні процеси на зразок тих, що мають місце у практиці зарубіжжя: створення комплексів «музей-бібліотека», «музей-клуб», «музей-парк-кафе», «музей-театр» тощо, які мають єдине керівництво та спільну програму діяльності і покликані виконувати окрім суто культурних функцій, ще й певні соціальні. Подібна тенденція виявлена і в Україні: трансформація існуючих моделей закладів культури призводить до створення культурно-дозвіллєвих комплексів, іноді із включенням в їхню структуру музеїв.

Музейна справа в Україні прагне нині розвиватися співвідносно до світових тенденцій. Цьому сприяє налагодження міжнародних зв'язків музеїв. Проте ці зв'язки обмежуються окремими виставками та участю українських працівників музеїв у деяких міжнародних заходах. Для більш суттєвого освоєння зарубіжного досвіду в галузі музейної справи необхідні довгострокові угоди про співробітництво, спільні наукові дослідження, експедиції, публікації.

Водночас більшість музеїв планують запроваджувати нові види послуг: нові експозиції та нові екскурсійні маршрути; проведення тематичних лекцій, виїзних виставок; запровадження видавничої діяльності (видавництво каталогів, буклетів); проведення наукових досліджень та розширення музейного фонду; експертні, консультативні та реставраційні послуги; виготовлення та розповсюдження сувенірної продукції; готельні послуги.

Серед джерел фінансування варто виділити: плату за відвідування музеїв і виставок; кошти, одержувані за науково-дослідні роботи; видачу висновків на реконструкцію та інші роботи, які виконує музейний заклад на замовлення; прибутки від реалізації сувенірної продукції, видавничої діяльності; плата за кіно- і фотозйомки; кошти від оренди приміщення;спонсорська допомога та добровільні пожертвування.

Однією з найгостріших проблем для усієї світової спільноти взагалі і для України зокрема є проблема безпеки музеїв. Генеральний секретар Міжнародної ради музеїв Манус Брікман назвав проблему захисту культурного надбання серед основних завдань, вирішувати які потрібно в XXI ст.

Спектр небезпеки, що загрожує музеям, надзвичайно великий. Він вміщує різноманітні природні катастрофи, суспільні лиха, незаконне переміщення культурних цінностей, природне «старіння» предметів і їх руйнування в результаті неналежних умов зберігання тощо. Загрозу створює нині складна і суперечлива природа музею, що має одночасно зберігати і демонструвати свої колекції. Висока концентрація музейних скарбів робить їх надзвичайно вразливими з точки зору безпеки. Велика кількість предметів музейного зберігання знаходяться зараз в непристосованих для сховищ приміщеннях, а більшість будівель, де розташовуються музеї, потребують капітального ремонту.

Серед основних проблем музейних установ є: незадовільне їх фінансування та матеріально-технічне забезпечення; брак площ та відсутність відповідних приміщень; недостатній взаємозв'язок між закладами; відсутність належної рекламної кампанії; відсутність підготовки кадрів.

Основними шляхами вирішення проблем та забезпечення ефективної діяльності насамперед є належне фінансове забезпечення діяльності музейних установ, в тому числі за рахунок коштів Державного бюджету. Другим напрямком вирішення проблем є вдосконалення законодавства та державна підтримка музейної справи. Основним шляхом вирішення проблем є: забезпечення закладів відповідними площами для розміщення, зберігання, експонування колекцій та ремонт існуючих приміщень; налагодження взаємозв'язків між музеями; проведення рекламної кампанії та включення їх до туристичних маршрутів; комп'ютеризація та інформаційне забезпечення музейних установ.

ВИСНОВКИ

У Висновках теоретично узагальнено, обґрунтовано і вирішено наукову проблему - уведення у науковий обіг поняття «художньо-освітній простір». Запропонована концепція художньо-освітнього простору України накреслює теоретичні і методологічні підходи до репрезентації художньо - освітнього простору як невід'ємного чинника існування нації, національного модусу у традиційній культурі українців. Концепція дозволила виокремити головні художньо-естетичні (ціннісні) витоки та параметри сучасного художньо-освітнього процесу в Україні, закласти методологічні засади нового підходу до аналізу світових та вітчизняних концепцій та тенденцій художньої освіти й естетичного виховання населення, визначити перспективи трансформації художньо-освітнього простору України у перші десятиліття ХХІ ст..

На основі узагальнення результатів дисертаційного дослідження встановлено:

1. Художньо-освітній простір - це художня й освітня життєтворчість особистості в умовах конкретно визначеної культурної парадигми, - це величезна мережа більш чи менш замкнених циклів обертання художніх та освітніх практик. Саме цей циклічний аспект виступає як фактор упорядкування художньої й освітньої діяльності на якому може базуватись загальна теорія культури.

2. Розуміння художньо-освітнього як життєвого світу людини пов'язане насамперед зі складністю природи художнього й освітнього, поєднання в ньому теоретичного і практичного вимірів через його занурення у реальність, в осмислення людиною свого життєставлення. Так, художньо-освітнє постає як основна антропологічна категорія, що виражає фундаментальність людської життєдіяльності, втіленої в художньо-освітньому досвіді. Художньо-освітнє життя особистості - це неперервний процес розвитку, оновлення, змін, виникнення нових потреб, прагнення людини до наділення смислом усіх фрагментів буття. Так формується стихія художньо-освітнього з усіма можливими смислами, що сприяє як реалізації художньо-освітніх потенцій, так і постійному збагаченню вищими досягненнями людського розуму. Художньо-освітнє завдяки здатності до вияву найрізноманітніших відтінків людської чуттєвості схиляє людину до осягнення наявних цінностей, до вибудови свого художньо-освітнього виміру. Зростання значення особистісного начала в сучасній культурі посилює можливості художньо-освітнього в осягненні поліструктурного екзистенціального людського буття, в пошуку засобів вирішення життєвих колізій через конституювання власної індивідуальності. Формування «культурної матриці» художньо-освітнього простору зумовлене впливом соціокультурного середовища, до якого належить конкретний індивід. Система виховання і освіти, що існує в цьому середовищі, виконує функцію підтримки і трансляції картини світу даної соціальної спільності. Але оскільки культура - складна і багаторівнева система, то «культурні матриці» різних представників спільності можуть не збігатися. У художньо-освітньому просторі можуть бути головні й варіантні елементи (субкультури), але існує єдина загальнолюдська культура, за якою співіснують, розвиваються і взаємодіють різного роду соціальні групи і спільності - з власними культурними цінностями, в основі яких лежать «культурні матриці». Художньо-освітній простір презентує культурні цінності певного суспільства, зазнає впливу існуючих знань, цінностей, норм, зразків життєдіяльності, водночас визначаючи дії і вчинки індивідів, груп і спільностей, тобто впливаючи на трансляцію соціокультурної інформації. Відтак, художньо-освітнє - це феномен, що функціонує в суспільстві у вигляді сукупного соціального досвіду людства: знань, цінностей, норм, соціальних зразків, які виражені в мові, піснях, танцях, звичаях, традиціях, віруваннях, світогляді, ідеології, моралі, законах тощо і формують потреби, мотиви, правила, мету і зміст діяльності. Переосмислення ролі й місця культурно-мистецької сфери в житті сучасних суспільств, зумовлене масштабними змінами в світових соціально-економічних і науково-технологічних процесах, породило оновлену концепцію людського (гуманітарного) розвитку, що розглядається як процес, що збільшує реальну свободу людей у досягненні будь-чого, що вони вважають за цінність.

3. Перетворення індивіда у справжнього суб'єкта суспільних, зокрема культурних, відносин відображає динамізм індивідуального буття людей у сучасному світі, складність та змістовну насиченість багатогранного процесу творчої активності. Творчість є інноваційною діяльністю, що продукує виключно позитивні в ціннісному відношенні речі, збагачує людство новими звершеннями, забезпечує розвиток цивілізацій та культур, сприяє суспільному прогресу. Отже, творчість - це форма людської активності, спосіб буття людини в світі, її самоствердження і саморозвитку, засіб існування особистості. При цьому творчість отримує схвальну оцінку лише за умови, коли вона здійснюється в межах певного художньо-освітнього простору.

Нові форми творчості виникають у результаті впливу об'єктивних причин, зовнішніх умов і факторів. У соціумі типи народної культури або форми художньої творчості виникають у відповідь на зміни умов життєдіяльності. Трансформація соціально-історичної ситуації, ламання життєвих стереотипів, поява нового життєвого середовища - як природного, так і соціального - все це сприяє змінам форм художньої діяльності народу. Нове у творчості завжди має соціальні причини, хоча і створюється суб'єктом. Народна художня творчість - це духовний процес осмислення, пошуку і переробки народом інформації з мікро- і макрокосму, актуалізованої у творчій художній діяльності відповідно до власної художньо-освітньої картини світу. Водночас результати народної художньої творчості впливають на громадське життя, змінюючи соціальне і культурне середовище. Однак, художньо-освітній простір - це не тільки художнє виробництво (творчість), а й збереження, поширення, споживання й освоєння створеного. Його центральною ланкою є мистецтво, що представляє собою, з одного боку, продукт творчості - конкретний здобуток, а з іншого - сукупність накопичених суспільством цінностей.

4. Процес формування світоглядної орієнтації на художньо-освітню діяльність залежить від національно-культурного чинника. Художньо-освітній простір - завжди самобутній, має власний зміст і форму, є продуктом творчого генія народу, відображенням його історичної долі та національних особливостей. Уявлення про мистецтво формується в людини через «національний образ світу». Кожна соціокультурна спільнота характеризується єдиним семіотичним полем - системою загальновідомих усім її представникам засобів художньої символіки, що і забезпечує взаєморозуміння та взаємодію членів суспільства.

Міф посідає в художній освіті перший рівень досвіду. Це рівень розпізнавання художньо-освітнього як такого, де закладається суб'єктно-об'єктний зв'язок у процесі становлення художньо-освітньої системи. Міфи - це надбання народної фантазії, що наївно уособлює пояснення фактів реального світу. Міфи з'явилися з власної допитливості людського розуму на ранніх стадіях його розвитку та на основі досвіду. У картині світу первісної людини, у її життєвих уявленнях, у сприйнятті й освоєнні оточуючого середовища надприродне пронизувало і підтримувало природне. Міфи не пояснювали цього, але їхній зміст відбивав сприйняття світу як надприроди. У первісній культурі міфи стали засобом світосприймання, світорозуміння, способом, що формує уявлення і розуміння справжньої сутності буття, тобто картину світу.

Фольклор виділився з єдиної культури первісного суспільства в результаті розпаду її синкретизму в зв'язку з поділом праці. З одного боку, утворилася особлива сфера художньої культури, що задовольняла потреби пануючого класу і поступово ставала сферою професійної діяльності людей розумової праці, з іншого - всередині землеробської громади в селянському середовищі на основі первісної художньої культури в класовому суспільстві розвивалася народна культура - фольклор - з іншим змістом і в інших формах, що дає підстави розглядати його як особливий тип культури. Нині фольклор продовжує існувати в житті й побуті, втілюючи елементи традиційної етнічної картини світу, оскільки зберігає зв'язок людини, природи, космосу. Розвивається фольклоризм - як актуалізація фольклору як художньої спадщини. Однак перехід фольклору в стан художньої спадщини не є неодмінною ознакою його вгасання, провісником його кінця, цей перехід є одним з важливих моментів якісного перетворення форм його життя і розвитку за нових історичних умов. Основні форми побутування фольклору зумовлені свідомістю людини, що змінюється за нових соціально-історичних умов, новою картиною світу, що сформувалася в умовах цивілізації, яка витісняє ручну працю й усні способи художньої діяльності.

Традиції є еталонами, взірцями, що формуються завдяки соціокультурному досвіду людства, акумулюючи загальні механізми минулої діяльності. Традиції як соціокультурні утворення пов'язують індивідів з минулим, транслюючи його досвід у сучасне, а через нього - в майбутнє. Проаналізувавши традиції, можна констатувати, що вони є еталонами, взірцями, що формуються завдяки соціокультурному досвіду людства, акумулюючи загальні механізми минулої цілеспрямованої діяльності.

Свята та обряди (за своєю структурою) - це не тільки форма національного світогляду. В них закодовані найголовніші етнопсихічні, психологічні й етнічні генограми. Народний досвід виробив систему таких кодових форм, їхні початки закладені ще в колискових піснях. Тут є і елементи романтичного світогляду, і шанобливе ставлення до людини та природи, і першоабетка математичного мислення, і повага до праці, лицарства, працелюбства, історичного досвіду.

5. Більшість видів людської діяльності притаманні всьому людству, але в кожній національній спільноті вони оформлюються різними, більш чи менш специфічними саме для неї способами, які в сукупності й утворюють її культуру. Тут ми зустрічаємося з особливою реальністю культури, де діяльне ставлення людини до світу характеризується особливістю, унікальністю, неповторністю. Взагалі культура, як і будь-яка творчість, - це вираження унікальності, специфічності та своєрідності. Саме ця специфічність породжує відмінність культур, їхній національний колорит. Важливими складовими етнічної культури як вихідної засади національної культури є усвідомлення приналежності до певного етносу; генетичного зв'язку з іншими представниками даної групи; уявлення про походження; знання особливостей одягу, фольклору, народних промислів, традицій, звичаїв та інших ознак самобутності народу. Національна приналежність людини є тим культурним явищем, що належить не до побутового, а до найвищого рівня розвитку людської цивілізації. Від культури нації, її типу та рівня розвитку залежить доля нації так само, як життєвий успіх конкретної людини -- від її особистих якостей. З іншого -- чинник культури як такий не становить націю, проте є однією з найважливіших умов для її народження.

Водночас національна культура є способом існування загальнолюдської культури, конкретною формою вияву її властивості як універсальної адаптивно-адаптуючої системи, що забезпечує пристосування людського суспільства до різноманітних умов природного і соціального середовища. Забезпечення якісно і кількісно розширеного самовідтворення національної спільноти - найважливіша функція національної культури, що є захисним механізмом, до якого апелюють при відродженні національної культури. Розуміння культури як повернення до «ґрунту», усвідомлення значущості безпосередньої взаємодії людей з оточуючою дійсністю, їх внутрішнього світу, поведінки, ставлення одне до одного, повсякденності буття дає підстави констатувати, що культурна реальність виявляє себе насамперед в актах реалізації людського існування, там, де людина виступає як конкретний діючий індивід у всьому своєму розмаїтті та безпосередності своєї життєдіяльності. Буття в культурі переживається людиною як природна приналежність до особливого культурного світу - «укоріненість» в рідній культурі, буття саме на «цій» землі тощо. Українська народна культура в усіх її проявах упродовж століть була носієм самобутніх ідей та ідеалів України. Пам'яткам матеріальної та духовної культури належить особлива роль у відновленні історичної пам'яті та відродженні національної культури, що великою мірою сприяє розбудові незалежної держави. Саме самобутність культури української нації стала підґрунтям для здобуття суверенітету Україною та входження її у світове цивілізоване співтовариство.

6. На практиці розрізняють матеріальну і нематеріальну спадщину. Перша охоплює предмети матеріальної культури: архітектурні пам'ятки й ансамблі, садово-паркові комплекси, пам'ятники, скульптури, колекції живопису, книги, ноти, рукописи, архіви тощо. Нематеріальну, або духовну культурну спадщину, міжнародні експерти визначають як напрацьовані людьми процеси разом зі знаннями, навичками й творчістю, які вони успадковують і розвивають, продуктами, які вони створюють, ресурсами, просторами та іншими аспектами соціального й природного характеру, потрібними для забезпечення їхньої стійкості. Ці процеси формують в існуючих громадах відчуття спадкоємності щодо попередніх поколінь і мають важливе значення для культурної самобутності, а також для збереження культурної різноманітності й творчості людства. Отже, нематеріальна культурна спадщина охоплює такі сфери: усну культурну спадщину, мови, виконавські види мистецтва і святкові заходи, обряди та громадські ритуали, космологію і системи знань, вірувань, звичаїв, пов'язаних із природою. Саме нематеріальна складова культури є найбільш давньою, традиційною, усталеною частиною колективної народної творчості. Водночас найбільш вразливою, швидкоплинною, схильною до безслідного зникнення, оскільки здебільшого вона не зафіксована на матеріальних носіях, а тому потребує невідкладних заходів для охорони та збереження.

7. Трансляція від покоління до покоління, збереження цінностей, зокрема художньо-освітніх, з найдавніших часів було головною метою освіти. Художня освіта та виховання - процес, що поєднує минуле з майбутнім, завдяки йому відбувається передача досягнутого художнього надбання, досвіду, знань від одного покоління до іншого. Людина творить передусім для себе, але вона творить водночас і для інших. Саме завдяки своїй творчості вона відкриває себе іншим людям, і якщо їй це вдається - досягає своєї мети. Проте людина - істота суспільна. Тому вона творить і для утвердження себе в певному суспільстві, а потім суспільство починає впливати на її творчість і визначати, що йому потрібно. Шляхи гуманізації людини, збагачення її духовно-творчого потенціалу різноманітні, але художньо-естетичне виховання в цьому процесі є підсумковим елементом системи загального виховання, що надає їй закінченості, насичує її людським змістом. Традиції виховання, освіти, світоглядних уявлень українського етносу сформували підґрунтя менталітету українського народу, національної системи освіти і виховання, своєрідності національної культури та мистецтва. При цьому український народ формував власну культуру, власні духовні цінності, творчо сприймаючи культурні впливи традицій інших народів, що мандрували українськими теренами або сусідували з ним. Загалом українська культура та освіта розвивалася у лоні європейських культурних традицій. За всіх розходжень у розумінні національної історії важко не побачити загальноєвропейський масштаб появи освіченої, культурної, мислячої людини. Ця універсальність, міжкультурність зв'язку при своєрідності кожного окремого випадку відобразилася у відповідних термінах національних мов. У нашому разі сфера таких понять окреслюється сферою виховання/освіти і більш загальною - знанням. Володіння знанням особливого змісту, безумовно, основна ознака нового типу «мислячих» людей. Соціальна вага знання оформлена в поняття «освіта»; критерій «набуття освіти» уявляється єдиною беззаперечною - оскільки є формальною - і наднаціональною ознакою інтелектуальних верств, як би вони не називалися.

8. Для розвитку художньо-освітнього простору того чи іншого суспільства особливе значення має еліта (до якої належить і творча меншість), котра керується передусім не державними, а особистісними цінностями, творить та активізує художні й освітні цінності. Соціальний механізм формування творчої еліти зумовлений насамперед природою функцій і ролей, що їх виконує чи має виконувати кожна національна еліта в суспільному розвитку, а саме: носія спадкоємності національної культури, що забезпечує ідентичність народу; генератора нової інформації (примноження соціального інтелекту, наукового потенціалу нації), необхідної для здобуття вищого рівня соціального розвитку; провідника народу на шляху національного відродження та суспільного поступу; активного учасника взаємопроникнення вітчизняної та світової культури; творця національної художньої культури; охоронця художніх, духовних цінностей, історичної пам'яті, традицій тощо з метою консолідації нації; рушія національної ідеї, її трансформації за нових історичних обставин.

9. Країни Заходу здебільшого формують систему художньої освіти і виховання на основі залучення найкращих зразків світового художньо-освітнього досвіду. При визначенні основних завдань художнього виховання на перший план висувається розвиток творчих якостей особистості засобами мистецтва. Творчість визначається як головний принцип розвитку людства і розцінюється як засіб подолання соціальних протиріч. При цьому запорукою творчості, каталізатором нових ідей, подальшого прогресу є реальна можливість вибору серед великої кількості світових концепцій, ідей і методичних підходів. Важливим напрямом естетизації навчального процесу є глибоке проникнення мистецтва в життя дитини, що досягається впровадженням у суспільство художніх смаків і високих культурних стандартів.