Роль Петра Могили у духовній культурі України

План

План

Вступ

Розділ 1. Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст.

1.1 Історіографія проблематики

1.2 Початок церковної кар'єри

1.3 Ідея єдності церков Петра Могили

1.4 Видавнича та просвітницька діяльність Петра Могили

1.5 Формування феномену індивідуальності П. Могили та її вплив на духовну самоідентифікацію українців

1.6 Становлення ідей прав людини у поглядах Петра Могили

Розділ 2. Митрополит Петро Могила та ідея церковної унії

2.1 Від лицаря до ченця: пошуки особистості Петра Могили

2.2 Роль митрополита Петра Могили у розвитку української духовної культури

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Успішне функціонування Православної Церкви в Речі Посполитій значною мірою залежало від особи, яка керувала цією Церквою. У 1633 --1б47 роках такою особою був митрополит Петро Могила -- людина амбітна і до того ж талановита, роки понтифікату, якого майже повністю збігалися з роками правління Владислава IV.

Актуальність дослідження. Петро Могила -- один із найвідоміших церковних, культурних і громадських діячів України, велич якого справедливо позначена в історії терміном «могилянська доба». Він -- видатний богослов, просвітник, гуманіст, реформатор, фундатор національно-культурного відродження України.

Життя київського митрополита Петра Могили для багатьох людей ще й сьогодні є неабиякою загадкою. Складною і суперечливою була доля цього визначного церковного та культурного діяча, що полишив неабиякий слід в історії та культурі Украіни. Про Могилу написано багато праць і в Україні і за кордоном. Його діяльність, як правило, аналізується в трьох аспектах: громадсько- політичному, культурному та релігійному.

Час, у який жив і діяв Петро Могила, був часом крутого історичного повороту в долі українського народу, зв'язанного з національно-визвольним рухом і підготовкою культурно-історичних умов для соціальних та просвітницьких реформ. Він був громадянином у широкому розумінні цього слова. Незважаючи на свою високу церковну посаду (митрополит), Петро Могила не замикався у мурах монастиря, а розумів церкву, як один із засобів політичної й ідеологічної боротьби.

З одного боку, як представник легального табору, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, а з другого - використовував усі свої легальні можливості і зв'язки з Річчю Посполитою для поліпшення долі українського народу. Це була складна діпломатична гра, багато кому незрозуміла, можливо, й зараз.

З іменем Петра Могили пов'язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала західноєвропейські школи, але й могла конкурувати з ними. Він був фундатором і творцем першого в усій Східній Європі вищого навчального закладу - Києво-Могилянської Колегії, що стала попередницею Української Академії та Київського Університету.

Меценат українського мистецтва. письменник і публіцист, він залишив близько 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Зокрема, йому належить розробка і обгрунтування обрядів, характерних для життя українського суспільства того часу,скажімр, ритуалу вінчання.

Мабуть, Українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш знатнішої і колоритнішої, ніж митрополит Петро Могила. За порівняно короткий час він зумів надати їй чіткої організаційної структури, підніс освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого, чернецтва, здійснив реформу церковного обряду, розробив догматику, забезпечивши її необхідною новітньою теологічною літературою. Тому, дослідження діяльності такої непересічної постаті в історії та культурі України, як Петро Могила єдуже важливим та актуальним. Саме це й спонукало вибір теми дипломного дослідження: «Петро Могила -- в духовному житті України». Об'єктом дослідження є життя та різнобічна діяльність митрополита Петра Могили через призму національного відродження українців у першій половині ХVII століття.

Предметом дослідження є з'ясування основних напрямів діяльності митрополита Петра Могили в контексті продовження українського відродження, його місце у цих процесах; форми та методи втілення його ідей у церковну, політичну, освітню та інші сфери життєдіяльності українців у першій половині ХVII ст.

Історіографія проблематики. Петро Могила -- постать непересічна в історії та культурі України, тому вивченню різних аспектів його життя та діяльності завжди приділялося багато уваги дослідників. Зокрма, Грушевський М. у своїй праці «Історія української літератури» [15], та Костомаров М. у досліджені «Київський митрополит Петро Могила» [33], докладно вивчали наукову, релігійну та суспільно-політичну діяльність П.Могили. Серед інших відомих дослідників життя та діяльності П.Могили можна виділити наступних: Жуковський А.П. [20], Білодід О. [6], Головащенко С. І.[11], В. М. Нічик [43], Панасюк В.В. [49], Садовяк Д. [52], Семчинський С.[53], Толочко П. [58], Хижняк З [63] та інші.

В історіографії на тепер існує кілька поглядів на Могилу, жоден з яких не можна визнати ні повним, ні об'єктивним - надто очевидна їх політична чи вузько конфесійна “вибірковість” і тенденційність.

Так, російська офіційна і церковно-православна історіографія високо оцінили Петра Могилу за виступи проти унії, православність, видавничу діяльність, за орієнтацію на православну Москву.

Польські історики, пам'ятаючи, що митрополитом Могила став на вимогу короля, підкреслюють його західну просвітницьку орієнтацію, використання ним і його школою латини і польської мови, різке засудження ним антипольських повстань…

Радянська історіографія бачить заслуги Могили в його антиуніатстві, православ'ї, видавничій та освітній діяльності. Ще далі йде українська дорадянська позитивістська історіографія - М.Грушевський, Д.Дорошенко, І.Крип'якевич та ін. Вона теж високо оцінює релігійно-просвітницьку діяльність могили, його реформи, правда, лише в контексті православ'я як основи духовності народу, хоч українське життя навіть на релігійному ґрунті, звичайно, вже не вичерпувалося православ'ям - утверджувалася і розвивалася унія як засіб релігійно-церковного і національного самозахисту.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1596-1647 роки, що дозволяє максимально виявити й дослідити внесок митрополита Петра Могили у національне відродження України, окреслити його місце у контексті світової історії.

Мета і завдання дослідження. Виходячи з актуальності теми та опираючись на досягнення української та зарубіжної історіографії спадщини митрополита та культурно-релігійного діяча Петра Могили, за мету було визначено: цілісно вивчити домінуючі напрямки діяльності Петра могили, встановити місце і роль владики у суспільно-політичному та культурно-релігійному житті України першої половини ХVII ст.

Для досягнення мети поставлено основні завдання:

проаналізувати громадсько-політичне і культурно-освітнє життя українців на початку ХVII ст.;

дослідити основні етапи життєвого шляху Петра Могили;

дослідити особливості формування феномену індивідуальності П.Могили та її впливу на духовну самоідентифікацію українців;

визначити й обґрунтувати головні напрями громадсько-політичної та культурно-просвітницької діяльності Петра Могили;

охарактеритузати погляди митрополита на права людини;

розкрити значення Петра Могили у популяризації освіти серед українського населення у першій половині ХVII ст.

Практична цінність одержаних результатів та основних ідей курсового дослідження полягає в тому, що нагромаджений фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані при написанні наукових робіт, статтей, досліджень з релігієзнавства та історії України; при проведенні практичних, семінарських занять, лекційної роботи серед широкого загалу та вузького кола спеціалістів. Матеріали роботи можуть служити для популяризації ідей, спрямованих на виховання християнського патріотизму в громадян України.

Структура дипломної роботи базується на проблемно-хронологічному принципі, її зміст та послідовність викладу матеріалу зумовлені логікою самої проблеми, а також метою та завданнями дослідження. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (70 найменувань).

Розділ 1. Становлення Петра Могили, як духовного діяча XVII ст.

1.1 Історіографія проблематики

Упродовж віків, що минули після княжої доби, український народ не раз підходив до творення власної державності, відродження своєї культури, піднесення національної самосвідомості. Проте ці намагання закінчувалися трагічно. Звільнившися від польського гноблення, він потрапив під ще тяжчу кормигу Російської імперії, а відтак і тоталітарної комуністичної держави. Проте „гніт зовнішніх сил не був єдиною причиною цієї трагедії. її ще більшою мірою породжували внутрішній розбрат, протилежні політичні прагнення, відсутність духовної єдності, продажність і відступництво еліти, конфесійні суперечки всередині самої нації. Розташування України на пограниччі між Сходом і Заходом та по сусідству з різноетнічним Диким полем сприяло багатству й розмаїтості її культури, відкритості і толерантності національної психіки, але водночас ці історичні обставини відволікали кращі сили народу на боротьбу за виживання між зажерливими сусідами, посилювали його внутрішню неоднорідність. Геополітичний простір впливав на історичний час і на саму сутність буття українського народу та його ментальність.

Національно-визвольний рух українців жорстоко придушувався. Колоніальна політика держав, до складу яких входила Україна, була спрямована передусім на духовну асиміляцію її народу. З цією метою тенденційно тлумачилися його історія та культура: цілі періоди, напрями, школи, спадщина видатних діячів і мислителів або замовчувались, або перекручувались і фальсифікувалися. Так було і з творчістю Петра Могили, молдаванина, який жив і діяв в Україні, переймався духом, потребами й болями її народу.

Вплив спадщини Петра Могили на духовну історію України тривав упродовж сторіч, ця постать нашої культури була занадто великою, щоб її можна було цілком замовчувати. Недарма історики української культури говорять про домогилянський і могйлянський періоди в її розвитку. Але погляди Петра Могили явно суперечили ідеологемі єдиної і неподільної", а їхня прогресивність аж ніяк не виводилася за допомоги принципу класового аналізу, адже за походженням і суспільним становищем він належав до аристократичної й інтелектуальної еліти, а не до народних низів. Тому до спадщини Могили було вжито інших засобів: неадекватність висвітлення, необ'єктивна оцінка відповідно до приписів панівної ідеології.

Переважна більшість дослідників уважає, що Петро Могила народився 21 грудня 1596 року. Проте за даними В.Харламова та О.Білодіда, які відчитали напис, зроблений на вікові труни, виходить, що він з'явився на світ майже на 20 років раніше. З правомірністю подібного відчитання не погоджується чимало як румунських, так і українських вчених [6, 5]. Зокрема, С.В.Семчинський крім філологічних аргументів вказує на добре відомий і документально зафіксований факт послідовності появи на світ дітей у родині Могил, за яким Петро не міг народитися раніше свого старшого брата [53, 115]. Крім того, в рік його народження на небі спостерігалася велика комета, а це за астрономічними даними припадає на 1596 рік. Отже, дискусія навколо дати народження Петра Могили продовжується.

Батьком Петра був валашський, а згодом молдавський господар Симеон Могила. Після його смерті, що сталася внаслідок зловмисного отруєння, родина переселилася на терени західної частини України, що входили до складу Польщі. Тут вона мала добрі стосунки з львівським братством і, як засвідчують документи, впродовж багатьох років підтримувала його значними грошовими внесками, навіть коли для цього доводилось вдаватися до позичок. Можливо, що в школі львівського братства Могила одержав початкову освіту. Його опікуном, як і Томаша Замойського, стає коронний гетьман і канцлер С.Жолкевський. Сестри Могили взяли шлюб із представниками українських і польських магнатських родин -- Вишневецьких, Корецьких, Потоцьких, Пшеремоських. Продовжував Могила освіту, за одними даними, у Сорбонні, за іншими -- у колегії Ла Флеш, де нібито слухав лекції Франца Барона, що був учителем і Рене Декарта. Деякі дослідники вважають, що він учився також і в університетах Голландії. Але вірогідних документів про це досі не знайдено. Не виключено, що Могила студіював і в Замойській академії, куди згодом нерідко посилав своїх вихованців [63, 371].

Ґрунтовність освіти Могили засвідчують написані ним твори, склад його бібліотеки, де були книги не лише з теології, а й з філософії, математики, медицини, а також добре знання як давніх -- латинської, грецької, гебрайської, старослов'янської, так і сучасних мов -- молдавської, української, польської, російської. Після завершення освіти він поступає на військову службу, 1621 року бере участь у Хотинській битві, але вже через кілька років постригається в ченці. 1627 року Могилу обирають архимандритом Києво-Печерської Лаври, а 1632 року -- митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Помер Петро Могила на початку 1647 року.

Дослідженню діяльнбсті Петра Могили та її значення в розвитку церковного життя в країні присвячено численні публікації. Найґрунтовшшими з них є праці С.Т.Голубєва "Київський митрополит Петро Могила та його сподвижники" [13] та А.Жуковського "Петро Могила й питання єдности церков" [20].

Аналізу з переважним наголосом на головному творі Могили- «Требнику», присвячене дослідження В.М Нічика «Петро Могила в духовній історії України» [43]. В центрі уваги дослідника перебувала постать видатної суспільної людини першої половини XVII сторіччя з її релігійними, світоглядно-філософськими, моральними уявленнями, а також із не завжди раціонально осмисленими почуттями, гадками й забобонами. Розглядаючи їх у зв'язку з політичними, соціальними, господарськими реаліями, автор намагався уникнути економічного редукціонізму й дати образ тогочасної історичної доби як цілісності, в якій духовні та матеріальні чинники взаємно зумовлюють і доповнюють один одного. Це потребувало комплексного підходу до об'єкта дослідження, використання даних багатьох споріднених наук -- історіографії, релігієзнавства, філософії, мистецтвознавства, етнографії та інших. Адже всі залишки минулого, всі знакові системи, втілені в мові, в богослужбовій символіці, в творах мистецтва, предметах побуту, описах звичаїв і ритуалів, утворюють об'єктивні, незалежні від дослідницької думки зв'язки, що з різних боків розкривають цю історичну цілісність [43, 5].

Джерелознавчою базою цього дослідження є історична пам'ятка, тобто певна виокремлена для детального культурно-світоглядного аналізу сукупність книжкових текстів, до яких був дотичний Петро Могила.

Цікавило В.М. Нічика й те, як Могила розв'язував проблему Бога і людини, що він думав про державу і церкву в Україні, як мислив собі співвідношення знання, побожності та моральності, якого значення надавав освіті, книгодрукуванню, театру, архітектурі, графіці, а також як ставився до наукових і культурних здобутків народів Заходу і Сходу Європи, які відрізнялися за своїми конфесіями. Але чи не найвагомішим з усіх поставлених перед згаданими історичними пам'ятками питань було, з погляду Нічика, питання про те, чи відіграли твори й діяльність Могили певну роль: якщо відіграли, то яку, в духовному єднанні українського народу, у витворенні єдиного комунікативного простору його культури, а відтак і в націотворенні [43, 6].

1.2 Початок церковної кар'єри

Петро Могила був вихідцем з давнього молдавського боярського роду. Він народився 21 грудня 1596 року в сім'ї валаського і молдавського господаря Симеона Могили та семигородської княжни Маргарет. В 1607 році внаслідок боротьби за владу батько хлопця загинув. Після смерті Симеона Могили та після захоплення в 1612 році Кантемиром Мурзою молдавсько-валахійських володінь, княжна Маргарет разом з сином мусили покинути Молдавію та переїхати на українські землі Речі Посполитої, де їх прийняли родичі -- князі Стефан Потоцький, Самуїл Корецький та Михайло Вишневецький. [66, 3]

Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, організованій в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Сімейство Могил дотримувалося православ'я і мало тісні зв'язки з Львівським братством, постійно допомагаючи йому коштами та послугами у будівництві. Львів був неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь і Львівське братство, відчуваючи потребу в коштах, часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями про матеріальну допомогу.

Подальшу освіту Петро Могила здобував у європейських університетах. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом вчився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословську науку. Після повернення до Речі Посполитої він пішов на військову службу, брав участь у Цецорській битві 1620 року та Хотинській битві 1621 року. [8, 176]

Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита. Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С. Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і, по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді. [8, 179]

М. Костомаров так оцінював перші кроки Петра Могили:

«Новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу.» [32, 13]

1.3 Ідея єдності церков Петра Могили

Життя і церковна служба Петра Могили припали на складний час в історії православної церкви в Україні. В 1596 році була підписана Берестейська унія, в результаті якої більшість православних єпископів визнала верховенство Папи Римського, а Київська православна митрополія віднововила свою єдність з Римо-католицькою Церквою. Ті православні ієрархи та священники, які не визнали унії, фактично опинилися поза законом. Вірні і більшість монастирів також виступили проти унії. Проте у здійсненні її положень була зацікавлення світська влада, тому утиски православних, які не хотіли визнавати зверхність Риму, стали звичним явищем. Унія була виявом глибокої кризи в Православній церкві.

Петро Могила вважав надзвичайно важливою справою примирення усіх православних -- тих, які визнали унію, і тих, які виступали проти неї. Однак його дії, спрямовані на це примирення, викликали неоднозначні оцінки сучасників. Одні вважали Могилу щирим поборником єдності православ'я, інші -- рукою королівської влади, що силується обернути православних в уніатів і розірвати зв'язки зі східними патріархами та Москвою.

29 червня 1629 року у Києві мав бути скликаний помістний собор, предметом обговорення якого мало стати питання примирення уніатів і православних. Але позитивних наслідків собор не дав.

Не справдились надії Петра Могили на примирення церков і на Львівському соборі. Але найболючішого удару по його сподіваннях завдала смерть Іова Борецького. Звістку про смерть свого наставника Петро Могила отримав 16 січня 1631 року, повертаючись до Києва з освячення Ставропігійської церкви у Львові. Церква була збудованоа Львівським братством з немалими пожертвами Могили. [20, 33]

Невдачі всіх спроб з примирення церков породили розгубленість та безнадію серед православних обох течій -- тих, хто визнавав унію або виступав проти неї. Як писав тоді ректор Київської братської школи Касіян Сакович:

«Ми -- діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних викликаємо!» [20, 45]

Після ознайомлення з духовним заповітом Іова Борецького Петро Могила вступив до Київського братства і став старшим братчиком, опікуном і фундатором братства, монастиря та школи. Ця посада відкривала йому шлях до зайняття митрополичої кафедри, але митрополитом було наставлено Ісайю Копинського.

1.4 Видавнича та просвітницька діяльність Петра Могили

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.

Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили. [44, 154]

Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні. Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себа освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школа. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу -- єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомовлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію. Це була перша вища православна школа у Східній Європі. Колеґія була організована за зразками єзуїтьских навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковно-слов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії. [5, 13]

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 року була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

У квітні 1632 року помер помер король Сигізмунд III. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король.

У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колеґії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.

Владислав IV відновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Він підтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.

Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 року Владислав був обраний королем і, зваживши на ситуацію, задовольнив прохання православного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руського народу». Цим документом надавалася пова свобода переходу як з православ'я в унію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторопллитам поверталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, а також заборонялося чинити всілякі образи православним людям. [10, 112]

Петро Могила подякував Владиславу за «розумне і справедливе рішення». Тим часом, козаки і православне духовенство в один з останніх днів сейму прийняли рішення усунути від митрополії Ісаю Копинського як людину престарілу й хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

У квітні 1633 року Петро Могила розсіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенства примирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі. [49, 25]

1.5 Формування феномену індивідуальності П. Могили та її вплив на духовну самоідентифікацію українців

Міркуючи над феноменом присутності індивідуальності Петра Могили в українському середньовічно-бароковому дискурсі А.М. Колодний метафорично зауважив: «У молдавській мові словом Movile (а саме так звучить прізвище П.Могили молдавською) позначають гору… Як видатна особа, митрополит бачив далі інших, прагнув і міг більше, ніж інші. Успіх в його діяннях забезпечували такі особисті якості владики, як глибока освіченість, відданість обраній справі, тонка аналітичність розуму, наполегливість і рішучість у досягненні визначеної мети, великі організаторські здібності».

Також беззаперечним є факт «знаходження на становищі високого державного мужа-логофета» Йоана Могили, діда майбутнього Петра Могили» [29, 9]. Саме його можна вважати сакральним предтечею в родоводі Петра Могили. “Він управляв усім воєводством Молдавії... В кінці свого життя дід Петра Могили - Йоан постригся в ченці й закінчував життя в монастирі під ім'ям Йоанніке” - стверджує А. Жуковський. [19, 38].

Йоан- Йоанніке Могила був не лише дідом Петра. Він ніби попередньо пройшов до нього основні етапи шляху, не здобувши, щоправда, таких визначних перемог у звитягах, які згодом здобуде його онук. Якщо вдатись до вольності і відчитати родовід П. Могили як літературний текст, то попередництво Йоана-Йоанніке Могили було попередництвом онукові не лише за законами геральдичної поетики, але й через те, що справді значні дії, прозріння й відкриття повинні були прийти до роду Могил не на рідній, а на чужій землі, яка внаслідок своєї відповідності масштабові цього роду повинна була стати полем для реалізації його потенціалу. Цією землею стала для духовного простору роду Могил Україна.

Неординарну, але поглиблюючу паралель формування лицарства як однієї з основних рис особистості Могили й подвижництва ранньохристиянських, істинно сакральних провісників Церкви знаходимо на прикладі духовного подвигу святого Георгія Змієборця: “Оповідання, в якому Георгій виступає одночасно як богатир, як проповідник істинної віри і як лицарственний заступник приреченої невинності було відомим вже в низовій напівофіційній візантійській агіографії” [19, 63]. Об'ємним робить дане зіставлення саме асоціативна співвіднесеність оспіваного низовими візантійськими агіографами лицарственного заступництва Юрія Змієборця за “приречену невинність” (прозора, невисловлена втім, алюзія до оборони Могилою засад гнаної, але істинної православної Церкви) й проповідництво ним і Петром Могилою істинної віри, боротьба за неї.

Образ Могили, його діянь і писання здобуває освяченість сакральною постаттю одного з найбільш шанованих у православному світі святих і посилюється традицією, що походить від низового візантійського агіографічного оповідання. Певне, самому Могилі були добре відомими і така традиція у сприйнятті святого і, понад усе, його подвиги, оте “лицарство” у захисті приреченої невинності. Звертає на себе увагу і тип освіти майбутнього духовного діяча: “Первісну освіту Петро Могила здобув під керівництвом наставників Львівської братської школи.., а закінчив у закордонних університетах” [19, 41].

Слід наголосити на тому факті, що засвоєна в дитинстві та юності “братська” концепція ненасильницького, прогресивно зорієнтованого реформування Церкви привела Могилу не лише до європейської освіти (знайомств з нею органічно потребувало братське консервативне реформаторство, яке мало нагадувало “охранительные позиции”, наприклад, псевдоконсерваторів XIX ст.), а й до тих світських і духовних шляхів, якими він рухався упродовж всього життя. Могила тим і вирізнявся з когорти по-європейському освічених митців-мислителів, що до останку життя так і не став уніатом або римо-католиком. Тобто не став справжнім європей цем до решти, адже не є таємницею, що тоді (та до певної міри й зараз) справжнє європейство асоціювалось із західними конфесіями християнської віри. Не став, як видно з його духовного заповіту, цілком свідомо, хоча й не через непереборну ворожість до західної гілки світового християнства.

Зауважимо, що “чужими” християни інших конфесій ніколи не були й для “найбільшого” уніата І. Потія. Не поділяв християн на “чужих” та “своїх” і Петро Могила. Свідченням цьому є й таке спостереження: “М. Смотрицький познайомився з Петром Могилою літом 1627 року... На підставі заяви Смотрицького... Могила “дивився на розбіжності між Східною та Західною церквами вельми поблажливо” і навіть закликав: “Що ж воно таке, що могло б так дуже віддаляти нас від римських католиків” [19, 115].

Є цьому й інші підтвердження в духовно-історичних джерелах тієї пори. У віці 20-22 років Петро Могила стає офіцером польської армії, але перед тим здобував ще одну, на той час не менш важливу освіту, що зветься опікунством. “Існував звичай, що молода людина для закінчення освіти поступала на двір одного з магнатів, де здобувала знання з військового (“лицарського”) мистецтва та шляхетних звичок... опікуном Петра Могила був коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський... вплив Жолкевського - людини щирої, безпосередньої, глибоко релігійної і патріотичної на молодого П. Могилу був позитивний” [19, 46-47].

Лицарство двору Жолкевського мало орієнтирами лицарство хрестоносців, що не було дивиною для тогочасної католицької Європи. Єднаючись через освітній вплив на молодого П. Могилу західноєвропейської думки та моралі з духовно-релігійними засадами братського світогляду, вони витворювали засади новітнього світобачення майбутнього митрополита, який, навіть коли був офіцером-шляхтичем, ніколи не забував про свою православність.

Цікавою у історико-літературному в контексті даної розвідки видається невеличка паралель: “П. Могила, як старшина польської армії, брав участь разом із своїм військом і опікуном у битві з турками і належав до числа тих небагатьох щасливців, яким довелося врятуватися. Про цю подію не згадують панегіристи П. Могили тому, що ця битва була великою поразкою”, - стверджує А. Жуковський [19, 47-48]. Якщо асоціювати дану неафішовану подію із життєпису П. Могили з подією, яка лягла в основу твору С. Пекаліда, то можна дійти до цілої низки цікавих висновків, що створюють ефект об'ємного сприймання буттєво-літературної (або літературно-буттєвої) реальності доби. У ту епоху важко було вирізнити чітке, побудоване на схоластично-споглядальному підході розрізнення бінарних опозицій “література - реальність”, “реальність - література”.

Образна тріада “чернець-лицар-митець” у С. Пекаліда становить три різні взаємоз'єднані сходинки до вершини. У біографії П. Могили таке характеризуюче особистість взаємоєднання було здійсненим, що у свою чергу, стало вже фактом літературним і відбилося у численних геральдичних віршах, гімнологіях, анонімних віршах на пошанування П. Могили, та у вершинному здобутків літератури - “Євхаристиріоні” Софронія Почаського:

“О, воістину золотом ти є, коли золотом погорджаєш, а православно-католицьку науку любиш. Є ти і діамантом, коли перешкоди і клопоти за шкоди терпеливо зносиш... постала перед очі слава пречесної родини ясновельможних Могил... і марсових твоїх праць... і добровільне погордження світу, якого під ноги підіславши, подався за Богом та Христом” [15, 231].

В “Євхаристиріоні” в образі ідеального героя, а ним є митрополит Могила, з'єднано в єдине ціле знакові для барокової духовності іпостасі. Згодом домінування духовного в лицарському дискурсі доби закріплять плеяди українських пізньобарокових письменників і остаточно - Г. Сковорода. А от для майбутніх поколінь постпросвітницької епохи таке домінування вже очевидним не буде й стане причиною нерозуміння або одновимірної заангажованності в потрак туваннях багатооб'ємного дискурсу особистості П. Могили та його впливу.

Цілком закономірним з такого погляду є проходження молодим П. Могилою ще одного, але вже більш високого “опікунства”. Ще будучи на військовій службі, він познайомився й “незабаром подружився” з митрополитом Йовом Борецьким, “який став його духовно-релігійним провідником. Деякі дослідники вважають Й. Борецького за опікуна молодого Могили, який невдовзі перебрав на себе ролю гетьмана Хоткевича” [19, 50].

Такого роду опікунство значило на той час у духовному становленні майбутнього митрополита не менше, ніж лицарство. Власне, лицарська етика увійшла невід'ємним компонентом у дискурс духовного зростання П. Могили, стала підготовчим актом до майбутнього духовного подвижництва. Поява Йова Борецького - знакового духовного діяча епохи у ролі опікуна П. Могили стала потужним свідченням такого зросту. Умовно ж схема “від гетьмана до церковного ієрарха” також вписується у світоглядно-культурну парадигму доби, є одним із зримих її виявів.

Термін “козацьке бароко” або ж навіть “козацька духовність” у тому сенсі, в якому розуміють його постпросвітницькі українські мислителі (від консервативного В. Липинського до націоналістичного Д. Донцова) є дещо силуваним, не зовсім природним. У дискурсі ж особистості П. Могили (у тому числі, якщо розглядати такий дискурс як вияв духовності всієї епохи) єднання віри та лицарства (саме в такій послідовності) було природним, бо передбачало різнорівневе взаємоопікування духовного й світського, православ'я й козацтва. Умовно кажучи: без оборони козацтва силами святих молитвеників на небі неможлива й оборона православних святинь козаками на землі від інокультурних нападників. Тут також виявляється духовний потяг до візантійського ідеалу Церкви-Царства, де козаки вперше єднались на основі спільної віри з братчиками та ієрархами, проте без сильної держави.

Петро Могила, один із небагатьох єднав обидва спрямування в собі, виявляючи продиктований суто консервативними візіями інтерес до збереження й актуалізації не лише розглянених нами вище духовних, але й матеріально-буттєвих знаків українського християнського минулого: “Могила до кінця свого життя трудився над відновою й окрасою Св. Софії... Десятинна церква, збудована Володимиром Великим, була зруйнована в 1240 році... Могила почав реставрувати... намагаючись хоч частково використати старі мури первісної церкви. Могилі не вдалося закінчити відбудову цієї святині, тому у своєму заповіті він записував: «На закінчення церкви названої Десятинною, яку я почав реставрувати, щоб відновлення закінчене було, з моєї шкатули готових тисячу золотих призначую й записую...»

Гідне уваги, що велику частину засобів Могила покривав зі своїх власних джерел. Так само він заставляв і інших багатих людей до пожертв. Цей відтинок діяльності Петра Могили високо оцінювали не тільки православні, але також противники, іншого віровизнання” [19, 94-96].

В аспекті впливу феномену Петра Могили на духовне життя України, даний концепт важливий з таких причин. Петро Могила як маєстатечний можновладець, і це очевидно одразу, цілком ставить себе у духовну залежність до Петра Могили-ченця (не ієрарха навіть - а саме ченця). Ченця, який як і І. Вишенський, зорієнтований на нове відродження ранньохристиянського минулого. Відмінність П. Могили від аскетів, схожих на І. Вишенського, є багатовимірною й цікавою, бо передбачає орієнтацію не лише на класичне раннє християнство найперших століть після народження Христа, але й акцент на українському ранньому християнстві часів Володимира Великого.

Цілком зрозуміло, що вказані вище риси і в добу Бароко і тепер були й є потужним чинником пробудження самоідентифікації українців, адже без національної Церкви годі й мріяти про повноту національної самосвідомості, про повноту державотворення. Приклад саме такого ставлення до національної духовності наслідуватимуть інші творці національного світобачення, зокрема - І.Мазепа.

Від класичної “вишенської” аскези відрізняє П. Могилу й увага до матеріальних чинників оборони православ'я. Якщо для І. Вишенського аскеза й молитва були головними (якщо не єдиними) способами порятування загубленого світу, то Петро Могила в візантійсько-уніатському дусі Церкви- Царства пропонує звернути увагу й на матеріальне втілення Храму Небесного на землі. Це не ренесансовий культ тілесного, не буяння декамеронової плоті, а інше. Бажання вберегти одне із втілень віри на землі (а не відшукати профанне в сакральному, чим безуспішно займатимуться просвітники й постпросвітники) подвигло П. Могилу на здобуття матеріального блага, щоб потім примусити статки служити відродженню зруйнованих чужоземними навалами святинь православ'я.

Саме прагненням відродити в бутті й свідомості українців пам'ять про національне православне минуле, актуалізувати його диктується бажання П. Могили “хоч частково використати старі мури первісної церкви”, що в контексті знаковості барокової епохи маємо право розглядати як розгорнену метафору до всієї діяльності П. Могили. “Учення про необхідність добрих справ Могила використовував не лише для відродження православної церкви, а й для подолання розбрату і досягнення згоди в українському суспільстві... проповідь згоди й милосердя звернута, передусім, до українського духівництва і світської еліти... вчення про добрі справи й милосердя спрямовується й на певний суспільний перерозподіл матеріального майна... ті, хто ухиляється від них (добрих справ), прилюдно, з амвона називаються явними грабіжниками” [43, 27-28].

“Добрі справи” П. Могили - широкий національно формуючий релігійно-філософський концепт, що передбачає не лише опіку над злиденними й убогими, відбудову поруйнованих храмів, а й поширення самих добрих справ у середовищі тих, кому, за словом Христа, важче буде потрапити у Царство Небесне, ніж верблюду пройти через вушко голки. Жертвуючи - не стільки рятують інших, скільки самі спасаються. А що такі люди часто не розуміють тут, у світі, цього то для них видатний мислитель і вправний ритор не шкодує воістину “вишенської” дошкульності. Воїн-лицар і аскет-чернець єднаються у ціле, щоб порятувати заплутані в нетрях світу душі.

Митрополит Могила дбає про духовне здоров'я еліти з такою ж самою увагою, з якою, на його переконання, справжня духовна еліта повинна дбати про всіх людей. Аскеза в універсумі індивідуальності П. Могили, значила й покору ієрархічності, але ієрархічності, швидше, лицарського, аніж потієвого типу. Ієрарх лиш тоді міг вимагати від підлеглих йому ченців покори своїм вимогам, коли сам наслідував їм, а не за самим фактом посідання певного місця в духовній ієрархії. Принагідно зауважимо, що за свідченням одного з найближчих сподвижників П. Могили Єрлича, митрополит “жив благочестиво, тверезо, вправлявся у добрих ділах”, а також: “стискав і умертвляв своє тіло гострою волосяницею, залізним ланцюгом” [19, 66].

Аскеза П. Могили мала характер взірця і була близькою до аскези І. Вишенського. Відмінність полягала хіба в тому, що митрополит виводив свою аскезу з меж особистого служіння Богові на рівень прикладу для наслідування всіх чад Церкви. Прикладу не бажаного, як у І. Вишенського (чи навіть обов'язкового, але з духовного погляду), а на рівень повинності, духовно-буттєвої необхідності. Це також був один із принципів формування митрополитом нового духовно-інтелектуального портрету українців.

Ієрархічність набувала нового змісту, а справжнє чернече життя ставало для колишнього воїна синонімом “досконалості християнського життя”. Сам шлях чернечого служіння Богові Петро Могила бачив, проте, не лише в самій аскезі. Звідси походять уже відзначені нами риси його світобачення. Звідси єднання, на перший погляд, непоєднуваних рис - щирого служіння ранньохристиянському ідеалові із не менш щирим бажанням реформувати православний українській світ, змінити українську людину. Шлях П. Могили у цьому спрямуванні був і феноменальним і, водночас, іманентно характерним для духу його епохи та взірцевим із погляду націєтворення.

Слід розподілити сфери впливу дискурсу особистості П. Могили на дискурс сучасної йому та подальших епох за такими домінантами формування національної самоідентифікації українців. Першою з таких семіосфер-означників стала його увага до просвіти, освіти й освіченості українців як способу досягнення причетності до сакрального. У такій постановці вже прихована кардинальна відмінність від просвітницького ідеалізування абсолюту знання-пізнання.

Могила відкриває навчальні заклади нового типу й започатковує друкарні, відроджує забуті пам'ятки церковної думки і перевидає їх, видає твори оригінальних митців-сучасників та працює над творами власними з однією основною метою - повернути українське суспільство до чистих джерел, змусити забути про зваби й принади цього світу. Йому вже недостатньо, як І. Вишенському, усамітненої аскези або навіть громових послань з Афону із суворим попередженням “не приїду, поки не виметете Церкву як ото я казав”. Він сам наводить лад і в Церкві й (по мірі можливостей) в суспільстві, заохочуючи до активного розуміння переваг віри над невір'ям, до зневаги матеріального на користь духовного. Відомо, що важче відмовитись від статків, коли вони є, ніж тоді, коли лише уявляєш, що вони можуть бути у тебе. Петро Могила був тим з небагатьох, хто був здатен на перший тип подвижництва, життям ілюструючи відому євангельську притчу про багатого й Царство Небесне. У цьому контексті подвиг Могили слід розглядати як дещо більше, ніж аскеза.

Статки свої він віддає не лише на користь відбудови храмів, але й на користь побудови храмів у душах людських: “За свої власні кошти він відновив колегію, поширив навчальні засоби, з турботою вибирав... професорів, допомагав бідним вихованцям. Ось з якими словами звертався Петро Могила до вихованців колегії: “З Божією поміччю... в міру слабих моїх сил, на кошт мого родинного майна... я постачав, постачаю і дуже бажаю, за допомогою небесною до кінця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами для втримання бідних студентів” [19, 75].

Для кращого усвідомлення природи доброчинних дій П. Могили та їх впливу на формування духовно-релігійної природи християнської універсальності української самосвідомості і вже вкотре потверджуючи спорідненість епох, звернемось до міркувань видатного філософа доби постмодерну П. Рікера, яке він висловив у розмові з К. Сіговим. Міркуючи про явище дару, П.Рікер зауважує: “Дар постає проти ринкового обміну, в якому дар розглядається як можливість отримати щось навзаєм. Треба вийти на рівень, де панує ідея дару без відплати. Це означає давати, не очікуючи відповіді. Можливо, це надто аскетичне сприйняття дару, але слід... знати, що таким чином відбувається обмін на глибокому рівні... Перш за все, слід відмежуватися від ринкового обміну, який засновано на рівності, еквівалентності... Але ця ідея - не чекати відплати - є лише переходом до встановлення обміну на вищому рівні” [51, 430-431].

Міркування П. Рікера пояснює доброчинну діяльність П. Могили як акт дару в глибокому розумінні. Дару, без обміну і відплати, що послуговується ідеєю рівності, яка, в свою чергу, породжує взаємозамінюваність речей, людей, понять. Такий підхід є органічно чужим консервативному аскетизмові, адже знаходиться в соціально(матеріально)-ціннісних системах координат. Дар - це не просто акт лицарської дії, що тривав у П. Могили все життя. За думкою П. Рікера, це перш за все акт, скерований на здобуття невимірюваного ринком прощення у Бога й людей, акт безціннісний й позаієрархічний. “Обмін на глибокому рівні”, що про нього веде мову сучасний філософ-постмодерніст, і є, на наш погляд, зверненням буттєвого ввись, у бік сакрального, до “вищого рівня”. Там здобувається прощення, але дар навіть підсвідомо не ставить собі за мету його здобуття, адже це десакралізувало б акт даріння. Він є однією з форм відчуття прощення.

Заклик П. Рікера “вийти на рівень дару без відплати” й діяльність П. Могили в зіставленні ще раз засвідчують потребу повернення постмодерної культури до духовних висот українського Середньовіччя. Іншим свідченням згаданої проблеми є актуальне й сьогодні зізнання П. Могили: “При тому я часто думав і турбувався про те, щоб в школах не тільки викладались зовнішні науки, а насамперед доставлялось благочестя, яке повинне вкорінитися і посіятися у ваших молодих серцях, бо без цього всяка мудрість є глупотою перед Богом як справедливо вона називається...” [19, 75].

Як для духовної особи й вихователя молоді для митрополита важливим було благочестя - шлях до Бога. Наставник й ритор тут йде майже крок у крок із І. Вишенським, який про свого Вчителя сказав: “простак, але від усіх мудріший”. Але, на відміну від Вишенського, він не відкидає потреби у “зовнішніх” науках. Він лиш наголошує на тому, щоб вони не заступили “молодим серцям” дороги до єдиної справжності, а допомогли б її побачити. Петро Могила діє тут вже у цілковито відмінному від українських ранніх аскетів тактичному полі. Маємо тут справу із синтезом консервативного православного світобачення, впливу європейського книжного просвітництва та стихії українських братств. Вершинним здобутком такого синтезу стала Київська Слов'яно-Греко-Латинська Колегія. Підтверджує істинність нашого припущення й визначальна парадигма міркувань П. Могили, за якою “благочестя” виноситься як першооснова шляху до інших знань, але, ця першооснова, одначе, в сучасному йому світі й сама потребувала інших знань. Передусім, відповідності часові для оборони духовно-консервативних констант. Цій же меті повинна була слугувати безпрецедентна за масштабом книгодрукарська діяльність П. Могили. І в цій сфері діяльності Могила дотримувався ніби барокового, але насправді ще глибокосередньовічного європейського принципу, за яким осягнення інших сфер знань не шкодить, а допомагає ствердженню справжнього благочестя і аскези. Так чинив і Петро Могила, що дало змогу А. Жуковському виокремити в дискурсі його особистості таку визначальну рису: “Але, незважаючи на свою відданість православній справі, він не був засліпленим конфесійним фанатиком, його всебічна освіта й широкий світогляд дозволили йому цінити все, що було добрим у інших віровизнаннях... Він зрозумів, що поодинокі віровизнання і вірність їм не сміють затьмарювати саму основну засаду християнства - любов до ближнього...” [19, 111].

Зайве доводити те, що саме окреслені вище нами риси повною мірою, не за декларативним наповненням, а саме за іманентною сутністю потужно формували на християнській основі нову особистість українця, сприяли появі сутнісного ототожнення українцями своєї націоментальної природи як християнської. Ця ключова риса національної самоідентифікації не зникла навіть в атеїстичному ХХ ст.