Роль Петра Могили у духовній культурі України

З іменем Петра Могили нерозривно пов'язане становлення вищої освіти в Україні, поява колеґіуму, згодом академії, якій судилося відіграти значну роль як у культурно- освітньому, так і в суспільно-політичному житті України, здобути світову славу, і продовжити свою діяльність уже в новітній період національної історії [12, 3, 5]. Звертаючись до хронології подій, - саме йому належить спочатку заснування школи при Києво-Печерській лаврі (1631 р.), а в 1632 р. - її об'єднання зі школою Київського братства, що успішно діяла на Подолі з 1615 р. [5, 86-88]. Так був створений Києво-Могилянський колеґіум, що став духовним центром, якого потребували тоді українці. П. Могила правильно пов'язував занепад православ'я з недостатнім рівнем освіти на українських теренах.

Можливість же його піднесення, на думку митрополита, була в “заснуванні таких колегій, які б за духом своїм були б суворо православними, а в науковому відношенні не поступалися б науковим колегіям західноєвропейським і польським” [13, 424]. Безперечно, що у такого світового рівня діяча, хоча він, як зазначалося вище, і прийшов на Україну з князівського молдавського роду через придворні кола Речі Посполитої, вже тоді складається переконання, що служити православ'ю в Україні можна лише ставши на один ґрунт з її народом - волелюбним, сильним своєю історією й традиціями. Тож він об'єднуючи свою елітарну Лаврську школу з Братською, переводив її з Печерська на Поділ, до братства, а не навпаки. Оскільки він чудово розумів, що на той час київський Поділ був головним осередком життя киян - і бідніших, і заможних, учених і ще ненавчених. Тут жили ремісники, крамарі, митці, козаки, тут вирував найбільший київський ринок, на торги якого з усіх країн поспішали купці, з якими залюбки спілкувалися кияни. Тут функціонували православні церкви - Борисоглібська, Іллінська, Миколи Набережного, Васильківська козацька, Покровська (Пирогорща). Одним словом, тут Київ жив, тут 1615 р. народилося братство і його Братська школа - майбутня Академія.

Діючи лише з народом, Петро Могила вважав можна досягти суспільної стабілізації, піднести країну до європейського рівня, розвинути освіту й духовну культуру, і, таким чином, підняти українське православ'я до світового рівня. За таких історичних умов П. Могила висунув “програму дії яскравого соціально-політичного спрямування…”, прагнув “розбудовувати в Києві духовний центр на православних засадах, добитися якнайбільшої незалежності православної церкви, як національної для українців, а також збирає до себе інтелектуальну еліту, що ґрунтується в Києво-Могилянський Атеней” [68, 153]. Тому не дивно, що Петро Могила з великою любов'ю і турботою ставиться до колеґіуму, будучи його благодійником і щедрим дародавцем, добираючи найкращих викладачів, навчаючи за власні кошти у зарубіжних університетах майбутніх професорів, піклуючись про студентів.

“З божою поміччю, - звертався він до своїх вихованців, - постаравшись в міру слабих моїх сил, на кошт мого родинного майна, відновити гімназію, тобто київські школи, частково вже підупалі й опустілі, я постачав, постачаю і дуже бажаю, за допомогою небесного, до кінця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами для втримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих. При тому я часто думав і турбувався про те, щоб в школах не тільки викладалися зовнішні науки, а, насамперед, наставлялося благочестя, яке повинно вкорінятися і посіятися у ваших молодих серцях, бо без нього всяка мудрість є глупотою перед Богом, як справедливо вона і називається” [20, 86].

Працюючи в освітній сфері, Петро Могила вважав, що досягти успіхів можна лише спираючись на ерудованих учених і високоосвічених богословів, навчених і дисциплінованих священиків й ченців, на людей державного мислення, які б гідно могли репрезентувати Україну на найвищих щаблях міжнародних відносин.

Девізом своєї діяльності він обрав принципи, вписані ним в обітницю, яку Могила склав із запрошеними до своєї Лаврської школи професорами Ісаєю Трофимовичем-Козловським і Сильвестром Косовим 15 грудня 1630 р. у Львівській братській школі Успіння Пресвятої Богородиці:

“Я, Петро Могила, милістю Божою архімандрит Київський Печерський … за ласкою і поміччю Божою і за власною моєю волею … умислив фундувати школи, аби молодь у побожності, у звичаях добрих, у науках вільних навчена була… на користь і втіху православного роду” [29, 241].

Серед викладачів з'являються і свої добре підготовлені в Колеґіумі випускники. Вчені Інокентій Гізель, Йосиф Кононович-Горбацький заявляють про себе як визначні філософи, Афанасій Кальнофойський, Сильвестр Косов, Стефан Почаський та інші пишуть історичні й публіцистично-релігійні праці, Ісайя Трофимович-Козловський, Ігнатій Оксенович-Старушич та інші отримують докторські богословські звання. Так, під дбайливим оком Петра Могили виростав викладацький склад Києво-Могилянського колегіуму, який відповідав запитам і потребам духовного життя українців у добу радикальних світоглядних та суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, відродження й розвитку Української держави періоду Козаччини.

Петро Могила відігравав значну роль у розвитку освіти в Україні ХVІІ ст., “вніс небувале пожвавлення в церковне і розумове життя всього народу” [41, 240]. “Головна справа його життя, - писав І. Я. Франко, - заснування Києво-Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ'я і південноруської національності, користуючись тією ж зброєю, якою вівся на них напад з боку ворога, - наукою і просвітництвом” [62, 44- 45].

Відзначимо, що освітньо-культурна діяльність П. Могили не обмежувалась Київським колегіумом. Під патронатом Колеґіуму, як годилося вищим школам, “училищі колонії” він відкривав в Кременці (1636), Вінниці (1634), Гощі (1639), школи в Яссах (Молдова), Кимполунзі (Довге Поле, Волощина), пропонує московському цареві з допомогою київських учених створити в Москві школи. При його сприянні було засновано першу румунську школу - Слов'яно-греко-латинську академію, керував якою колишній ректор Києво-Могилянського колеґіуму С. Почаський.

Принципово важливим було те, що П. Могила та його послідовники не звели свого завдання лише до догматичної оборони православ'я, а пішли шляхом освоєння європейської освіти й культури, розуміючи, що лише так можна відстояти національне та культурне майбутнє українського народу. Петро Могила відіграв значну роль в історії України ХVІІ-ХVІІІ ст. ст., зокрема, як фундатор Першої вищої школи на українських теренах.

“Організована ним школа не пусто носила його ім'я: справді міцно трималася виробленого ними наукового і культурного плану, - писав М. Грушевський. - Її вихованці … тримались даних ним взірців, як в вихованню молодежі, так і в питаннях віри і в церковній політиці. Аж до останньої русифікації, проведеної при кінці ХVІІІ ст., Київська академія, а з нею і східно-українське громадянство, в ній виховане, жили спадщиною Могили, його духом. Відти величезне значення його в історії української культури, і незвичайний пієтизм для його пам'яті й імені, що затримується навіть в ХІХ ст.” [14, 100].

Дбаючи про авторитет Києво-Могилянського колеґіуму, Петро Могила, насамперед, турбувався про надання йому статусу вищого навчального закладу. Для цього він намагався здобути відповідну грамоту від польського короля Владислава ІV. Натомість останній під впливом противників православ'я видав у 1935 р. універсал, який обмежив навчання в Київському колеґіумі діалектикою, логікою, філософським курсом, без вищого богословського класу. Проте, як справедливо зазначив Ф. Тітов, “з такими образливими обмеженнями, встановленими польським урядом, який зі своїх чисто політичних міркувань не бажав допустити перетворення Київської братської колегії в академію, здається не рахувалися на практиці ні сам Петро Могила, ні наступні академічні діячі. Прикладу Могили слідували його послідовники” [57, 96]. Університетський рівень Києво-Могилянського колеґіуму відзначили його сучасники, власне, уся реальність, незважаючи на залежність отримання офіційного статусу від політичних обставин, твердила, що ще в 30-х роках ХVІІ ст. Україна мала свою вищу школу. Не дивно, що й більшість дослідників вважає, що Києво-Могилянський колеґіум ще до отримання офіційних грамот на право називатись вищим навчальним закладом, у 1630-х рр., не поступався перед європейською вищою школою. Він був “першим руським навчальним закладом” [21, с. 85]. Ці твердження зроблені на основі аналізу курсів, які вивчали у Київському колеґіумі, його організаційної структури.

Природно, що Петро Могила прагнув закріпити за Академією статус вищої школи офіційним документом. Але як центр відродження й розвитку української культури й науки, як ідеологічний осередок захисту українського православ'я, тобто як головна ланка духовності й формування національної свідомості українців, Академія не могла отримати офіційної підтримки від правлячих кіл Польщі [21, 93]. Королівський двір за всієї поваги до Петра Могили цього не дозволив зробити.

Наміри Петра Могили здійснив вихованець Академії гетьман України Іван Виговський. До Гадяцького договору, укладеного ним з Річчю Посполитою, був внесений пункт: “Академію Київську дозволяє його Королівська Милість і стани коронні установити, яка має користуватися такими прерогативами і вольностями, як і Академія Краківська” [58, 69]. Цей договір було ратифіковано у травні 1652 р. на Великому Варшавському сеймі у присутності короля Яна Казимира і депутатів від різних станів, які заприсяглися “всі пункти, розділи, параграфи остерігати, сохраняти й виконувати, нічого не уймуючи” [21, 94]. Згодом права Академії було підтверджено в угоді, підписаній королем Міхалом Корибутом Вишневецьким і гетьманом Михайлом Ханенком у грудні 1670 р., та царською грамотою від 26 вересня 1701 року, в якій зазначалося: “Академія їх Києво-Могилянська, від попереднього свого заснування будучи рівними привілеями, як звичайно іншими академіями у всіх державах іноземних, право вольності мати підтверджено” [53, 151].

Академія успадкувала ім'я Петра Могили, свого благодійника, освітнього й духовного провідника: вона увійшла в історію під назвою Києво-Могилянської. Своєю організаційно-адміністративною структурою, демократичними засадами всестановості й рівності всіх у навчанні, маючи самоврядування, власне судочинство, високий рівень викладання, вона гідно несла це ім'я, зберігаючи статус вищого навчального закладу й духовного центру України і всього православного світу.

Були в історії і яскраві сторінки, і спади, викликані воєнними незгодами, різними політичними обставинами. Але духовна енергія Києво-Могилянської академії не переривалася. Могилянці Петро Могила, Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Інокентій Гізель, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький, Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Йоасаф Крюковський, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Георгій Щербацький, Михайло Козачинський і сотні інших талановитих учнів Академії вірили в творчу силу науки, її спроможність розкріпачити людину й удосконалити українське суспільство. Освіта ними розглядалася не лише як складова системи культури, засіб формування інтелекту й самопізнання людини, але й як чинник піднесення національної свідомості, гарант політичної свободи.

У складних умовах наступу на національну культуру й духовність, на державне існування польського й російського шовінізму Києво-Могилянська академія готувала фахівців світового класу, давала широку освіту вихідцям із різних соціальних станів, виростила визначних громадських, політичних, церковних та культурних діячів України, впливала на всі сфери суспільного життя держави, на формування національної самосвідомості українців та поглиблення інтеграції України в єдності та світові культурні процеси.

Академія була центром ідейної боротьби за незалежність і свободу України, виховання протягом століть борців за її визволення від іноземного поневолення. КМА виховала покоління українців, котре пронесло крізь століття державницькі, самостійницькі ідеї - Дух Нації. Саме києвомогилянці ставали ядром і основною силою, які відігравали одну з головних ролей у національно-визвольній революції українського народу 1648-1657 рр. Києво-Могилянська академія, на думку автора, стала тим, чим вона була, тільки завдяки тому, що її засновник був людиною багатьох світів, багатьох мов і культур.

Великої ваги Петро Могила надавав друкарству. Він сам писав передмови до різних видань, а також книги. Останні - здебільшого релігійного характеру. Це богословські твори - “Євангеліє Учительне” (1637), “Служебник” (1629, 1639), “Хрест Христа Спасителя” (1632), “Анфологіон” (1636), “Євхологіон” (“Требник Петра Могили”, 1646) та ін. численні проповіді, а також полемічні твори. Загалом, Петро Могила намагався наблизити релігію до народу й цим шляхом посилити його переконання в необхідності захисту православ'я у складних умовах зростаючої католицької експансії, що загрожувало духовному існуванню українського народу. З ініціативи та за участі Петра Могили група київських письменників написала один із кращих творів української полемічної літератури ХVІІ ст. “Літос альбо Камінь…” (1646). Праці П. Могили, написані слов'янською, українською, польською, латинською мовами, відзначаються високим літературним рівнем й насиченістю духовного змісту.

Це дозволяє нам поставити Київського митрополита в ряд із найвизначнішими письменниками першої половини ХVІІ ст. Останнім же, до речі, як і художникам, Петро Могила всіляко сприяв. Понад 20 років він очолив книговидавничу справу, надавши Лаврській друкарні такого розмаху якого ще не знало українське книгодрукування. Іван Огієнко зазначав “… Могилянська доба - це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці” [27, 372]. За Могили з Лаврської друкарні вийшли “Номоканон си ест законоправилник” (1629), “Антологія” (1636), “Тріодін” (1640), “Mnemozyne sіawy” (1633), “Exegesis” (1635), “Paterickon” (1635), “Teratugrima” (1638) й ін. Могила також заснував друкарні у Волощині (Кимполунг, 1635), у монастирі Говора (1637), у Молдові (Ясси, 1641).

Підкреслимо, що Київський митрополит один з перших почав видавати книги тогочасною українською літературною мовою. Боротьба за рідну мову, її гідність була частиною боротьби за честь і незалежність Батьківщини. Тогочасна українська мова стала своєрідним знаменом визвольних змагань українського народу проти іноземних поневолювачів.

Завдяки зусиллям Петра Могили та його сподвижників були зроблені перші кроки до формування української літературної мови, збільшується “кількість книг, друкованих українською книжною мовою” [25, 62]. Сам митрополит Могила, який володів одинадцятьма мовами, не написав жодної праці грецькою чи румунською мовами. З 19 його творів лише один написаний польською, решта - українською або церковнослов'янською. Водночас і він, і значна частина українських інтелектуальних діячів повернулися обличчям до Західної Європи, об'єктивно оцінюючи свої успіхи в царині науки й духовної культури, а також досягнення інших європейських народів у цьому контексті.

Твори Петра Могили містять багато моральних сентенцій і виховних вимог; релігійні та моральні мотиви поєднуються із загальнолюдськими поглядами та нормами поведінки особи в суспільстві. Він закликав виховувати у молоді чистоту думок й тіла, бажання робити добрі справи, повагу до батьків, слухняність, милосердя й стриманість, любов до рідного народу, підкреслював вирішальну роль розуму, а не емоцій, у виборі своєї поведінки і дій, досягненні поставленої мети.

Виховні ідеї Петра Могили відіграли значну роль у формуванні патріотичного світогляду української молоді напередодні і в період національно-визвольних змагань, адже служіння Батьківщині, вважав він є основною метою людського життя. Сучасники та його соратники глибоко усвідомили значення діяльності Київського митрополита Петра для утвердження державницьких позицій, розвитку книгодрукування, зміцнення Православної церкви й поглиблення духовної культури в Україні, а києво- могилянці намагалися продовжити свого вчителя.

Петро Могила намагався пробудити й надалі підтримувати в громадськості України інтерес до власного історичного минулого. Це завдання він розв'язував, насамперед, шляхом видання історичних творів та відбудову і реставрацію давніх храмів. Зусиллями Петра Могили була “викопана з темряви підземної і відкрита денному світлу” [62, 46] Десятинна церква, відвойовані від уніатів та частково чи повністю реставровані Софійський собор, церкви Спаса на Берестові, Михайлівська у Видубицькому монастирі, церкви у Луцьку, Куп'яничах, ін. Відбудова давніх княжих святинь, унаочнюючи перманентність українських традицій, перетворювалася на потужну національно-патріотичну ідею. Збереження традицій свого народу, розвиток тим самим духовної культури й освіти, на думку Петра Могили, повинні були забезпечити згуртування українського суспільства, слугувати відновленню національної державності.

Таким чином, Петро Могила належав до нової ґенерації вітчизняних державних, церковних і культурно-освітніх діячів, яка вийшла на історичну арену у переддень національно-визвольної революції українського народу першої половини ХVІІ ст. Багатогранна діяльність славетного українського діяча сприяла становленню і розвитку духовної культури, її європеїзації та інтеграції у європейські й світові науково-освітні простори. Петру Могилі належить одне із чільних місць у розвитку української духовної культури й освіти в означений період.

Його реформування церковного життя сприяли консолідації Київської православної митрополії, в цілому зростанню значення українського православ'я. Подальше предметне вивчення багатоаспектної наукової та духовної діяльності П. Могили, з'ясування ролі визначного церковного діяча у розвитку національної культури й освіти є один з важливих завдань української історичної науки, має вагоме значення.

Висновки

Петро Могила належить до тих людей, чиї імена символізують відродження нації. Біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії поряд з іншими культурними діячами XVII ст. стоїть і Петро Симонович Могила. Величезною є роль П. Могили й у відновленні православного богослов'я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.

Хоч мав він симпатії до польської держави і культури і родинні зв'язки з польською аристократією, це, однак, не перешкодило Петрові Могилі з дитинства виховувати в собі любов до православної віри.

Петро Могила вирізнявся з когорти європейських освічених митців-мислителів тим, що до останку життя так і не став уніатом або римо-католиком, бо тоді справжнє європейство асоціювалось із західними конфесіями християнської віри.

Опанувавши досконало тодішню українську, польську, румунську, латинську і грецьку мови, здобувши загальну світську, а згодом і релігійну, освіту, Петро Могила був належно підготовлений, щоб згодом бути не тільки одним з найвизначніших реформаторів освіти в Україні, а й безпосередньо взяти участь у створенні висококваліфікованих студій у релігійно-церковній ділянці.

У 54 роки його обирають архімандритом Києво-Печерської лаври - найавторитетнішого на східнослов'янських землях монастиря, митрополитом Київським він став у 59 років.

Мабуть, українська православна церква за всю свою історію не знала постаті більш значної і колоритнішої, ніж митрополит П. Могила. За короткий час П. Могила надав православній церкві чітку організаційну структуру, здійснив реформу церковного обряду, підняв освіту духовенства, висунув ідеал творчого здисциплінованого чернецтва, розробив догматику, забезпечив необхідною теологічною літературою.

З приходом на митрополичу кафедру П. Могили в історії православ'я і Києва почалася нова доба. За підтримки Сигізмунда III і Владислава IV почались інтенсивні пошуки компромісів між уніатами і православними. На цій посаді він домігся у польського короля легального становища в Україні православної церкви поряд з уніатською. П. Могилі вдалося вибороти офіційне визнання вищим законодавчим органом Речі Посполитої Київської митрополії в усій канонічній повноті. Православні були прирівняні в правах з уніатами і католиками. Для українського духівництва, шляхти, міщанства і козацтва, а також особисто для митрополита це було великою перемогою.

П. Могила як митрополит багато зробив для повернення православним їхніх древніх святинь. В 1633 році П. Могила домігся королівського указу, за яким уніатський єпископ мусив передати православним Софійський собор, який відтоді став кафедральним храмом міста, Видубицький і Пустинно-Миколаївський монастирі. Реставрував Софійський собор, Києво-Печерський монастир, з його ініціативи почалися розкопки Десятинної церкви.

Під його керівництвом учений гурток так званого Могилянського Атенеуму розробляє «Православне ісповідання віри», яке затвердили усі східні патріархи.

З іменем П. Могили пов'язане розгортання вищої і середньої освіти в Україні, яка не просто копіювала Захід, а навіть могла з ним конкурувати. Крім Київського колегіуму, створеного злиттям Київської братської школи та заснованої ним же в 1631 році Лаврської вищої школи, П. Могила відкрив колегію в Кремінці (1636 року), слов'яно-греко-латинську академію в Яссах (1640 року). П. Могила на власний кошт виряджав стипендіатів за кордон для закінчення ще й там студій, а повернувшись, вони ставали професорами колегії.

Дбав про розвиток Києво-Печерської лаврської друкарні. Сам підготував 20 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру. Великі заслуги придбав собі П. Могила новими виданнями богослужебних книг: Требника, Тріоді Постної та інших. Зіпсовані старі церковнослов'янські тексти виправлені за грецькими оригіналами.

Видання книжок новою печерською друкарнею надзвичайно зростало: за 15 років (1616-1630 рр.) видано книжок більше, ніж до того вийшло в цілій Україні. Для цієї друкарні була закладена власна фабрика паперу. Книги з цієї друкарні розходилися по всіх слов'янських землях. Головним твором П. Могили, що на століття зберіг його ім'я в історії православної церкви, є «Православне ісповідання віри».

Помер митрополит П. Могила 31 грудня 1646 року (13 січня 1647 року). Його академія за гетьмана І. Мазепи була названа Могилянською. За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колеґію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, російські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іов Борецький.

Їй, Києво-Могилянській колегії, він залишив усе, що мав. Просив своїх наступників берегти Колегію як «єдину заставу», а грішне тіло своє поховати в монастирі Печерському.

Петро Могила канонізований 1996 року.

Постать Петра Могили ніколи не переставала цікавити як його сучасників, так і пізніше істориків, викликаючи при тому полярні думки й судження. Але на яких би рисах характеру чи особливостях діяльності вони не зупинялися, всі одностайні в тому, що це був вольовий, авторитетний, твердий керівник, покликаний своєю добою та її звичаями. В той же час неодмінно відзначаються і його здібності досвідченого організатора, доброго порадника, мудрого наставника.

Член-кореспондент НАН України, визначний філософ Мирослав Попович має всі підстави стверджувати, що втрата П.Могили мала згубні наслідки для подальшої історії України, оскільки запропонована митрополитом ненасильницька альтернатива захисту православ'я реалізована не була... [6, 12]

Історик церкви, єпископ Сильвестр Гаєвський писав про Могилу: «Не просто український патріот, а велетень-патріот, що запліднив українську культуру на цілі віки вперед». [6, 14] Тут немає перебільшень. А найкраще, мабуть, сказав про нашого героя його послідовник, відомий письменник і проповідник Лазар Баранович: «Могила скрила од нас Могилу. При тому пастирю прийнялась у нас добра нива. Не можна досить оплакати Могилу: був він нам отець і пастир любий». [6, 45]

Список використаної літератури:

100 найвідоміших українців. - М., К., 2001. - С. 97-104.

Акт о слиянии Лаврской школы со школою Киевского братства (5 января 1632 г.) // Антология педагогической мысли Украинской ССР. - М.: Педагогика, 1988. - С. 86-88.

Алексієвець Л. М. Києво-Могилянська Академія в особах // Українська історична біографістика: забуте і невідоме / За ред. проф. М. М. Алексієвця. - Част. 1. - Тернопіль: Лілея, 2005. - С. 25-40.

Алексієвець Л. М. Києво-Могилянська Академія у суспільному житті України і зарубіжних країн (ХVІІ-ХVІІІ ст.). - Тернопіль: Збруч, 1999. - 263 с.

Алексієвець Л. М. Петро Могила в духовній історії України // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2008. - Вип. 2. - С. 9-14.

Білодід О. Загадка Петра Могили // Київська Старовина. -- 1993. -- №3. -- С.5-39, 56-69.

Бобынэ Г. О. Гуманизм в философии и общественной мысли Молдавии в XVII -- начале XVIII веков. -- Кишинев, 1988.

Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети/ В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. -- К.: Вища шк., 2002. -- 358 с.

В обороні віри: видання православного братства при катедрі Святого Володимира в Торонто. - Торонто, 1955. - С. 84-87.

Возняк М. С. Історія української літератури: У 2 кн. -- Львів, 1992.

Головащенко С. І. Образ Христа в богословсько-катехітичній, літургійній та моралістичній творчості митрополита Київського Петра Могили // Образ Христа в українській культурі. -- К., 2001.

Голубев С. Т. Киево-Могилянская коллегия при жизни своего фундатора, Киевского митрополита Петра Могилы. - К.: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1890. - 23 с.

Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (Опыт ист. исследования). -- Т. 1. -- Киев, 1883, Т. 2. -- Киев, 1898.

Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. -- К.: Освіта, 1992. -- С.94-102.

Грушевський М. Історія української літератури. -- Київ, 1995. -- Т. 6.

Гуренко М. М. Зародження та становлення ідеї гарантій прав і свобод людини і громадянина у ліберальній теоретико-правовій думці. - К. : 2000. - 167 с.

Жиленко І. Історія знайдення мощей святого рівноапостольного князя Володимира святителем Петром Могилою за різними джерелами // Жиленко І.В. Синопсис Київський. Лаврський альманах . -- Київ, -- 2002.

Житецький П. Петр Могила // Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Эфрона, -- СПб., 1898. -- Полутом 46.

Жуковський А.П. Могила й питання єдності церков. - К.: Мистецтво, 1997. - 429 с.

Жуковський А. Молдавський воєводич на київському митрополичому престолі //Феномен Петра Могили. - К., 1996. - С. 8-40.

Зеньковский В. Основы христианской философии. -- Москва, 1992. -- Т. 1.

Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні XVII ст.: східна традиція і західні впливи // Київська старовина. -- 1995. -- №1ю

Історія вчень про державу і право. - Харків : Право, 2008 - 240 с.

Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. --К.: Вид-во Укр., 1993. -- С. 255-265.

Історія української літератури: У 2-х т. / Під ред. М. Т. Ященко. - К.: Наукова думка, 1987. - Т. 1. - 632 с.

Катехизис Петра Могили / Упорядкування проф. А. Жуковського, переклад В. Шевчука. - К.: Воскресіння, 1996. - 288 с.

Києво-Могилянська академія в іменах, XVII-XVIII ст.: енцикл. вид. / упор. З. І. Хижняк ; за ред. В. С. Брюховецького. - К., 2001. - С. 370-374.

Климов В.Переднє слово // Феномен Петра Могили. - К., 1996. - С. 5-7.

Колодний А. Петро Могила і сучасні релігійні процеси в Україні // Феномен Петра Могили. - К., 1996. - С. 212-241.

Костельнюк, М. Від лицаря до ченця: пошуки особистості Петра Могили / М. Костельнюк // Сучасна українська політика: політика і політологи про неї. - К., 2008. - Вип. 14. - С. 98-105.

Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. -- Львів, 1918, -- 493 с. К.: Україна (репринт) -- С. 193-234.

Костомаров М. Київський митрополит Петро Могила // Хроніка 2000. -- 2004. -- Вип.60. -- С. 10-49.

Костомаров Н. И. Киевский митрополит Петр Могила // Костомаров Н, И. Исторические произведения. Автобиография. -- К., 1989.

Краснов О. Неизвестный святой // Кишиневский обозреватель. - 2004. - № 29 (29 июля). -- С.9-15.

Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. -- Київ, 1994. -- Кн. 3.

Левицький І. Унія і Петро Могила, Київський митрополит. - К.: М.П. Фриц, 1875. - 40 с.

Липинський В. Релігія і церква в історії України. -- Нью-Йорк, 1956.

Лужицький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом: Нарис історії Української Церкви. - Львів: Свічадо, 2008. - 640 с.

Лупейко В. Великий митрополит // Освіта. - 1997. - 8-15 січня. -- С.5-8.

Матковська І. Я., Козачинська В. В. В. М. Нічик. Петро Могила в духовній історії України //Український історичний журнал. -- №5. --2000.

Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХVІІІ ст. - К.: Основи, 1998. - 578 с.

Народжені Україною : меморіальний альманах : в 2 т. - К., 2002. - Т. 1 - С. 178-179.

Нічик В. М. Гуманістичні тенденції в творах членів гуртка друкарні Києво-Печерської лаври // Нічик В. М., Литвинов В.Д., Стратій Я. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. -- Київ. -- 1991.

Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. -- К.: Укр.центр духовн. культури, 1997. -- 321с.

Новий тлумачний словник української мови у чотирьох томах. - Т. 2 / Укладачі: проф. В.В. Яременко, к.філол.н. О.М. Сліпушко. - К.: Вид-во “Аконіт”, 2000. - 911 с.

Огородник І. В. Українська філософія в іменах: навч. посіб. / І. Огородник, М. Русин ; за ред. М. Тарасенка. - К., 1997. - С.189-190.

Острозька давнина: Дослідження і матеріали. -- Львів, 1995.- Т.І.

Острозькі просвітники XVI- XX ст. -- Острог, 2000.

Панасюк В.В. Митрополит Петро Могила - фундатор національно-культурного відродження в Україні / Авт. кол. Панасюк В.В. та ін. - Львів, 1995. - 29 с.

Перетц В. H. "Книга души, нарыцаемая злото". Неизданное сочиение митрополита Петра Могилы // Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI -- XVII вв. -- Москва-Ленинград, 1962.

Рікер П. Сам як Інший. - К., 2000. - 450 с.

Садовяк Д. Петро Могила - митрополит Київський. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000. - 160 с.

Семчинський С. Петро Могила -- митрополит, учений // Пам'ять століть. --1997. -- № 3. -- С. 114-159.

Слабошницький М. З голосу нашої Кліо. -- К.: Фірма “Довіра”; 1993. -- С. 202-205.

Статті для заспокоєння руського народу” // Довідник з історії України (А-Я) / За ред. І. Підкови, Р. Шуста. - К.: Генеза, 2001. - С. 825.

Терновский Ф. Киевский митрополит Петр Могила // Киевская старина. - 1882. - Т. 2. - № 4. - С. 1-24.

Тітов Ф. Стара вища школа в Київській Україні ХVІ - поч. ХІХ в.: Збірник АН України; Зб. Історично-філологічного відділу. - Т. ХХ. - К.: Друк. УАН, 1924. - 433 с.

Толочко П. Феномен Петра Могили: (Із виступу на Міжнародному колоквіумі в Парижі) // Київська старовина. - 1996. - № 6. - 77 с.

Феномен Петра Могили. Біографія. Діяльність. Позиція. -- Київ., 1996.

Флоровский Г. Пути русского богословия. -- К., 1991.

Франко І. Історія української літературири // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. -- Київ, 1976. -- Т. 40.

Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. - 2-е вид., перероб. і доп. -- К.: Вища школа, 1981 -- С. 39-53.

Хижняк З. І. Могила Петро Симеонович // Києво-Могилянська академія в іменах, ХVІІ-ХVІІІ ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З. І. Хижняк; За ред. В. С. Брюховецького. - К.: Вид. дім “Києво-Могилянська Академія”, 2001. - С. 370-374.

Хижняк З. Освіта в релігійних, культурних, політичних діяннях П. Могили // Україна: людина, суспільство, природа. -- К., 23-24 січня, 1997. -- 84 с.

Чижевський Д. Історія української літератури. -- Тернопіль, 1994.

Шевченко В. Петро Могила: Штрихи до портрета людини, діяча, богослова: (Дворіччю канонізації присвячується) // Українська мова та література. -- 1999. -- 14 квітня. -- С. 3-4.

Шевченко І. Сутність людини у працях професорів Києво-Могилянської Академії (XYII-XYIII сторіччя): Могила Петро // Філософська думка. -- 2000. -- № 5. -- С. 123-135.

Шевчук М. В. Києво-Могилянська академія в контексті української культури ХVІІ-ХVІІІ ст. // Філософська і соціологічна думка. - 1992. - № 9. - С. 151-159.

Яковенко Н. М. Розтятий світ: культура України-Руси в добу Хмельниччини // Сучасність. -- 1994. -- №10.

Ямчук П. М. Християнський консерватизм: дух, епоха, людина. - Одеса: ОІВС, 2001. - 320 с.

Додатки

Cвятитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький та всієї Русі

Герб Свт. Петра (Могили)

Гравюра з панегірика “Евхарістиріон албо вдячность... Петру Могиле.. од спудеов гимназіум... з школи реторіки...” (Київ, Лаврська друкарня, дереворит. 1632)

Свт. Петро (Могила) Церква Воздвиження Чесного Хреста (м. Люблин, Польща)

Свт. Петро (Могила), митрополит київський (сучасна ікона, 2003р. Польща